70 років незалежності Індії та Пакистану: як це було?

У день сімдесятиріччя незалежності Індії і Пакистану обидві країни все ще залишаються непримиренними суперниками. Як відбувався розділ Британської Індії?

Індія і Пакистан святкують 70 річницю незалежностіФото: picture-alliance/dpa/J. Singh

“З ударом годинника опівночі, коли весь світ спить, Індія пробуджується для життя і свободи. Душа нації, яку довго придушували, нарешті зможе себе проявити”, – з такими пишномовними словами Джавахарлал Неру проголосив незалежність Індії в ніч з 14 на 15 серпня 1947 року. Ці слова можуть бути доречні для політиків, які протягом десятиліть боролися на незалежність. Але ця незалежність і процес поділу колишньої колонії на Індію і Пакистан принесли чимало страждань. Від 7 до 8 мільйонів людей втратили свою батьківщину в Індії і втекли до Пакистану під час хаосу. Приблизно стільки ж рушили в зворотньому напрямку. В ході насильства між релігійними групами загинули сотні тисяч людей.

Махатма Ганді, ключова фігура індійського руху за незалежність, вважав, що мрія всього його життя про єдину незалежну Індію, зруйнована. Він завжди виступав за загальні, міжконфесійні і ненасильницькі дії проти колонізаторів. Колишня Британська Індія пройшла затяжний шлях від необмеженої автократії колоніального уряду до парламентської системи. Спочатку цей процес в жодному разі не був розрахований на появу двох держав. І все ж під час руху за незалежність виникла тінь суперництва і недовіри між мусульманською меншістю і індуїстською більшістю.

Джавахарлал Неру та Махатма Ганді – перші обличчя індійського націоналізмуФото: AP

Початок руху за незалежність

Індійський націоналізм вперше виник в організованій формі в 1885 році в Бомбеї, нинішньому Мумбаї, у вигляді Індійського національного конгресу (ІНК). Бомбей став політичною батьківщиною для Ганді і Неру, який згодом став прем’єр-міністром Індії. 54 з 73 представників ІНК в 1885 році були індуїстами і лише двоє – мусульманами. Ця показова нерівність, зокрема, пояснює, чому мусульманські політики в процесі боротьби за незалежну Індію насамперед турбувалися про права їхньої групи. Для захисту прав мусульманської меншості від диктату індуїстської більшості в 1906 році була створена Мусульманська ліга.

У 1940 році на засіданні ліги вперше прозвучала вимога прописати в новій індійській конституції право самоврядування для територій, населених мусульманами. Преса називала цю подію “пакистанською резолюцією”, хоча на зустрічі поки що не порушувалося питання створення мусульманами власної держави. Унаслідок виборів 1946 року Мусульманська ліга, яку очолив Мухаммад Алі Джина, утвердилася як майже рівноцінна ІНК політична сила. Разом із цим почався рух в бік самостійної держави для індійських мусульман.

Мухаммад Алі Джина був першим лідером Мусульманської ліги, яка стала першим політичним рупором мусульман Британської ІндіїФото: Imago

Друга світова війна і кінець Британської Індії

Як наслідок, стратегічні потреби і економічне навантаження Другої світової війни дали Лондону усвідомити неминучість незалежності Індії. Після закінчення війни новий лейбористський уряд Великобританії на чолі з Клементом Еттлі посилено взявся за процес надання незалежності. Однак переговори між представниками Лондона, ІНК і Мусульманської ліги про створення єдиної держави так і не дали прогресу.

Одночасно відбулися кілька насильницьких релігійно-етнічних зіткнень. В одному з них, 16 серпня 1946 року в Калькутті, загинули тисячі людей. А на початку 1947 року уряд провінції Пенджаб пішов у відставку на тлі конфліктів між індуїстами, мусульманами та сикхами. Новому і одночасно останньому британському наміснику Луїсу Маунтбеттену стало ясно, що далі зберігати ілюзію єдиної індійської держави неможливо. Ця думка утвердилася і в ІНК, незважаючи на опір Ганді і Неру.

План Маунтбеттена

Так званий “план Маунтбеттена” був схвалений на початку червня 1947 року керівниками Мусульманської ліги, ІНК, сикхів і Великобританії. Він був втілений в життя вже за десять тижнів. Основним принципом цього плану було самовизначення кожного регіону більшістю місцевого населення, в яку саме країну в результаті воно увійде. У підсумку “змішані” провінції Пенджаб і Бенгалія були розділені і належать сьогодні частково Індії, Пакистану і Бангладеш (колишньому Східному Пакистану).

Регіонам, де більшість населення сповідувала одну релігію, було простіше. Так, провінції Сінд, Белуджистан і інші території на північному заході Британської Індії очікувано проголосували за входження в Пакистан. А більшість індійських князівств безперешкодно приєдналися до Індії. Засновник Пакистану Джинна заявляв: “Наша мета – мир усередині і за межами країни. Ми хочемо жити мирно і в щирій дружбі з нашими сусідами”. Однак пізніше ця концепція трагічно розбилася об реальність.

Лорд Луїс Маунтбеттен (л) був останнім намісником Індії з Лондона, який запропонував план визначення окремими регіонами свого майбутньогоФото: picture-alliance/akg

Невирішене питання Кашміру

Область Кашмір і до цього дня залишається яблуком роздору між Індією і Пакистаном. Це сталося через те, що більшість населення там сповідувало іслам, а правитель-індуїст хотів зберегти незалежність князівства.

Зрештою населення виступило проти автократичного правління, а в Кашмір пізніше вторглися пакистанські збройні формування. Князь втік у Делі і запропонував Індії вступити в країну в обмін на військову підтримку. Маунтбеттен, який ще короткий час залишався генерал-губернатором Індії, висловив згоду на такий сценарій, але зажадав пізніше провести в Кашмірі референдум, щоб населення могло само вирішити питання входження в Індію або Пакистан. Плебісцит так і не відбувся.

Від часу отримання незалежності Індією та Пакистаном між країнами відбулася не одна війнаФото: picture-alliance/AP/A. Rahi

Підсумком стала неоголошена війна між регулярними військами Індії та Пакистану в Кашмірі. За посередництва ООН в 1949 році було укладено перемир’я. Лінія розмежування і стала фактичним кордоном, який обидві сторони не визнають до нині.

В подальшому Кашмір став причиною одразу кількох індо-пакистанських воєн. А один з найбільш кровопролитних конфліктів між Індією і Пакистаном стався під час боротьби Бангладеш за незалежність. Як приклади негативних наслідків розділу Британської Індії експерти також наводять зростання терористичної активності в регіоні і гонитву озброєнь Індії і Пакистану.

“Made іn Іndіa”: амбітні плани індійських ювелірів

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video

Історія сепаратизму: чому Каталонія відокремлює себе від Іспанії

Політична турбулентність в Іспанії через каталонський референдуму про незалежність дає привід згадати, що це за край, яка його історія і чому каталонці взагалі вважають, що займають в Іспанії особливе становище.

Найдавнішими жителями Піренейського півострова були ібери, яких одні дослідники вважають кельтами, інші – вихідцями з Північної Африки.

Цивілізація йшла до Іберії зі Сходу і торкнулася спершу середземноморського узбережжя.

Історія краю, який згодом став Каталонією, почалася 575 року до н. е., коли греки створили на морському узбережжі колонію Емпоріон. Сучасні портові міста Аліканте і Картахена, що лежать південніше, виникли приблизно в той самий час.

Слідом за іберами і греками з’явилися карфагеняни.

Хто заснував Каталонію?

Легенда приписує заснування Барселони Гераклові. Насправді її заклав у 237 році до н. е. карфагенский полководець Гамількар, батько Ганнібала.

Гамількара всі знали під прізвиськом Барка (“Блискавичний”), яке він отримав за стрімкі переходи. Віддані своєму ватажку воїни нібито захотіли назвати нове місто на його честь Барсіно, а той не став заперечувати.

За підсумками Другої Пунічної війни 218-201 років до н. е. Піренейський півострів став римською провінцією. Її найбільш процвітаючими містами були Таррагона і Барселона.

Ібери реагували на зміну влади неоднозначно. Одні швидко романізувалися, оскільки вважали карфагенян гнобителями, а римські порядки більш прийнятними. Інші не бажали над собою жодної влади і чинили опір у гірських районах ще близько 200 років.

У V столітті, після Великого переселення народів і краху Західної Римської імперії, у благодатному краї побували войовничі вестготи і алани, предки сучасних осетин.

Своє королівство вестготи назвали Готаланією, звідки й пішло слово “Каталонія”.

Теоретично Каталонією могла б зватися вся Іспанія, але перемогло карфагенське слово “і-шпанім”, що означало “країна кроликів” (або “берег кроликів”). Римський географ Страбон згадував адаптоване до латини слово “Hispania”.

Початок відокремлення

У 711 році араби переправилися через Гібралтар і за два роки підкорили весь Піренейський півострів, зокрема і Каталонію.

Центральна і південна частина сучасної Іспанії 700 років перебували під управлінням кордовських і гранадских халіфів та емірів, а північний схід менш ніж через 100 років відвоювали франки, і відтоді він зазнавав не східного, а французького впливу.

У 798 році Карл Великий нарік свого наближеного Суніфреда графом Барселонським. Під його владою перебувала і частина південної Франції (Каркассон, Нім, Безьє). Радикальні каталонські націоналісти називають французький департамент Східні Піренеї “Північної Каталонією”.

Почала формуватися особлива каталанська мова, яку не цілком науково, але все ж називають сумішшю іспанської з французькою (в українській мові розрізняються прикметники “каталонський” – стосується провінції, і “каталанська” – стосується мови).

Три століття незалежності

У 985 році знаменитий кордовський халіф аль-Мансур (Альманзор) на короткий час захопив Барселону, але вже через три роки арабів знову вигнали, причому без будь-якої допомоги Франції, яка переживала тоді не найкращі часи. Граф Боррель II оголосив свої володіння незалежною державою.

Прихильники каталонської незалежності вважають цю подію “народженням Каталонії”.

1164 року Барселонське графство через династичний шлюб увійшло до складу Арагонського королівства, яке у XIII-XV століттях було потужною державою і контролювало, крім значної частини середземноморського узбережжя Іспанії, а також Неаполь, Сицилію, Сардинію та Майорку.

З 1359 року в Арагоні існував парламент (кортеси), що робило його на той час однією з найбільш демократичних держав у Європі.

У 1469 році молодий арагонский король Фердинанд одружився з єдиною спадкоємицею престолу Кастилії Ізабеллою.

Подружжя, відоме як “католицькі монархи”, створило єдину Іспанію, що існує дотепер – з точки зору Мадрида, виконало вікову мрію народу, але у Барселоні так думають не всі.

Фердинанд та Ізабелла залишилися в історії, з одного боку, завдяки підтримці експедицій Колумба, з іншого – гоніннями євреїв і мусульман та запровадженням інквізиції.

Старі образи

Єдину державу з самого початку створювали не на принципах паритету. Йшлося фактично не про об’єднання двох рівноправних суб’єктів, а про включення Арагона до складу Кастилії.

Арагонське королівство формально існувало до 1714 року, коли в результаті всеєвропейської Війни за іспанську спадщину королем Іспанії під ім’ям Філіпа V став онук Людовика XIV. Його нащадки займають престол Іспанії й понині.

Арагонці й каталонці у тій війні в основному підтримували іншого претендента, Карла Австрійського, і, за оцінками деяких істориків, виявилися через це свого роду підданими другого сорту.

З 1869 року, коли в Іспанії ухвалили ліберальну конституцію і прихильники каталонської незалежності змогли публічно заявити про себе, ця ідея то набувала актуальності, то відходила на другий план, але не вмирала.

Арагонський парламент був одним з перших в Європі

Особливо посилив ці настрої режим генерала Франко, через який в очах частини жителів іспанських провінцій Мадрид став асоціюватися з придушенням, а відділення – зі свободою.

Хоча іспанські ліві сепаратизму теж не вітали. Коли 6 жовтня 1934 року каталонський парламент проголосував за незалежність, республіканський уряд Іспанії оголосив це зрадою і відповів арештами.

Проте у громадянській війни, що почалась через два роки, каталонські націоналісти підтримали республіканців, вважаючи, що військова диктатура є ще гіршою. Їхнього лідера Луїса Компаніса розстріляли франкісти, каталонську автономію, що існувала з початку XX століття, скасували, мову заборонили вживати у публічній сфері.

Після переходу Іспанії до демократії у 1979 році автономію відновили, а каталанська мова отримала офіційний статус.

У 2006 році центральний уряд значно розширив права місцевого самоврядування і надав Каталонії право розпоряджатися усіма місцевими податками і половиною центральних податків, зібраних у провінції.

Проте частина каталонських громадян і політиків вважає, що цього недостатньо.

У референдумі 1 жовтня 2017 року, як повідомляє каталонська влада, взяли участь 2,2 млн осіб (всього було зареєстровано 5,3 млн виборців). Понад 90% учасників референдуму висловилися за незалежність.