Скільки людей було у 16 столітті

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 5. Повсякденне життя людей у XVI—XVII ст.

Людям Нового часу іноді здавалося, що історія ніби прискорила свій хід, оскільки умови життя людей порівняно із Середніми віками почали рішуче змінюватися. Звичайно, повсякденне життя населення Європи та Азії в XVI—XVII ст. помітно відрізнялося від життя людей нашого часу. У чому полягали ці відмінності?

Варто пригадати! 1. Якою була тривалість життя людей у Середні віки? 2. Яку хворобу називали в Європі «чорною смертю»? 3. Чи можна вважати, що життя людей у Середні віки було комфортним?

Життя людей раннього Нового часу.

У XVI—XVII ст. кількість населення Європи збільшилась удвічі й досягла 180 млн осіб. Найбільш густонаселеними країнами були Нідерланди, Німеччина, Італія. Населення Парижа, Рима, Генуї, Лісабона, Праги й деяких інших міст перевищило 100 тис. осіб.

У Новий час міграція населення іноді набувала загальноєвропейських масштабів. Люди шукали роботу й кращі умови життя, тікали від війн та епідемій, рятувалися від релігійного або національного гніту. Міграції були тяжким випробуванням, адже люди вибивалися зі звичного способу життя. З іншого боку, відбувалося взаємозбагачення досвідом, навичками, досягненнями культури.

У цей час помітно збільшилася тривалість життя людей. Багато аристократів доживали до 64—68 років, а, наприклад, король Іспанії Філіпп II (1555—1598) помер аж на 72 році. Тривалість життя простих людей зазвичай була значно меншою. Як і раніше, дуже високою залишалася смертність серед немовлят і дітей. У XVII ст. у провінції Бовезі (Франція) від 25 до 33 % дітей вмирало у віці до одного року.

Рис. 1. Танець смерті. Художник Ганс Гольбейн (Молодший). XVI ст.

? Які верстви населення «залучив» до танцю зі смертю художник?

Однією з головних причин високої смертності залишалися численні хвороби, із якими тогочасні лікарі ще не вміли боротися. Наприклад, на туберкульоз хворіли навіть французькі королі Франциск II, Карл IX, Людовік XIII. Європейці страждали також від скарлатини, тифу, дизентерії. У країнах Європи спалахували епідемії чуми й холери. Чума приходила часто, до неї звикли. У 1561 р. житель Тулузи спокійно розмірковував: «Ця заразна недуга завжди накидається на бідних людей. Господь по милості своїй цим задовольняється. Багаті ж вживають заходів обережності». Головним засобом порятунку від епідемій була втеча з густонаселених міст.

Лікарів не вистачало, медична допомога коштувала дуже дорого. Так, вчений XVIII ст. писав: «У Німеччині селянин і бідняк вмирають, жодного разу не скориставшись якими-небудь ліками. Ніхто й не думає про лікаря — частково тому, що він занадто далеко, частково ж тому, що він занадто дорогий».

У Новий час законним вважався шлюб, укладений у церкві, відмітку про який заносили до реєстру. Тут же хрестили та реєстрували дітей. Тільки за таких умов діти вважалися законно народженими. У цей час діяла сувора заборона розлучень. Повторний шлюб був можливим лише із благословення священика в разі смерті когось із подружжя.

Порівняно із Середньовіччям у ці часи значно збільшився вік вступу в шлюб — 23—26 років для жінок і 28—29 — для чоловіків. Зазвичай родини були багатодітними. У середньому виживало п’ятеро-шестеро дітей, а в деяких районах Європи й більше. Як правило, у сільських родинах дітей було більше, і вони з 10—12 років залучалися до хатньої праці або роботи в полі. Робочі руки в селянському господарстві завжди цінувалися.

Жінка несла на своїх плечах увесь тягар хатнього господарства й виховання дітей. Вона перебувала в повній владі чоловіка. Безумовна покірність дружини чоловікові вважалася необхідною умовою подружнього щастя. Автор трактату про сімейне життя радить жінці, скривдженій чоловіком: «Не ремствуй на долю; піди до себе, поплач, поскаржся Богу».

Рис. 2. Сільська родина. Художник Луї Ленен. XVII ст.

Рис. 3. Селянське весілля. Художник Пітер Брейгель (Старший). XVI ст.

? Яким чином подають страви до столу?

Джерела не зберегли імен жінок — членів парламенту або міського управління, ми не знайдемо жінок і серед студентів європейських університетів. Значний вплив на державне й громадське життя здійснювали тільки жінки з аристократичних і королівських родів. Наприклад, завдяки зусиллям Ізабелли I Кастильської (1469— 1504) відбулося об’єднання Іспанії та завершення Реконкісти, експедиція Колумба. У роки правління Єлизавети I (1558—1603), яка знала вісім мов, в Англії настав розквіт культури й науки, країна перетворилася на провідну державу Нового часу.

У XV—XVIII ст. їжа простих людей складалася в основному з рослинних продуктів. Скорочення споживання м’яса в Європі було пов’язане з різким зростанням народонаселення. Селянин вживав переважно просяну кашу, раз на тиждень їв м’ясо, а на ринок ніс кращу частину своєї продукції: пшеницю, яйця, птицю, цапенят, телят, ягнят.

На початку XVII ст. працівники мідних копалень у Верхній Саксонії (Німеччина) могли на свій заробіток харчуватися лише хлібом, кашею та овочами. А нюрнберзькі ткачі-підмайстри скаржилися, що вживають м’ясо лише тричі на тиждень. Солонина (солона яловичина або свинина) входила до убогого м’ясного раціону європейської бідноти від Франції до Росії.

Основними продуктами харчування простих людей були сир і риба. У ті часи в річках ще було багато риби. Луара славилася своїми лососями й коропами, а Рейн — окунями. Води північних морів були багаті на оселедці. Народними напоями вважалися пиво й вино. Різноманітні сорти пива вживали в країнах Північної Європи. В Іспанії, Португалії, Італії і Франції віддавали перевагу вину, що було доступне всім верствам населення. У країнах Східної Європи пили квас. Для приготування страв використовували місцеві прянощі: чебрець, майоран, лавровий лист, аніс, часник.

Багаті й знатні люди обмежень у їжі не знали. Столи аристократії ломилися від дорогих і вишуканих страв. В особливі соуси додавали рідкісні продукти: перець, мигдаль, амбру, трояндову воду тощо. «Багатими» вважалися страви, виготовлені з великою кількістю прянощів: корицею, гвоздикою, мускусним горіхом, імбиром.

Уже в XVI ст. загальноприйнятим стає використання за столом ложки. Кожний учасник трапези мав персональний кубок та свою тарілку (олов’яну або дерев’яну, золоту або срібну). Поступово європейці звикли користуватися виделкою. Багато страв їли руками, особливо це стосувалося м’ясної їжі, яка переважала за столом. Тому в деяких будинках під час обіду прислуга часто подавала хазяям посудини для миття рук.

Рис. 4. Дівчинка — продавщиця фруктів. Художник Бартоломе Естебан Мурільйо. XVII ст.

Рис. 5. Косовиця. Художник Пітер Брейгель (Старший). XVI ст.

Фламандський картограф Ортелій у 1572 р. писав: «Цукор, який раніше можна було купити тільки в крамницях аптекарів, що тримали його для хворих, тепер поглинають через обжерливість. Те, що колись було ліками, стає нам їжею». Цукор у деяких європейських країнах залишався розкішшю до кінця XVI ст.

Екзотичним фруктом вважалися апельсини. їх зберігали як цінність від Різдва до травня. У кращих європейських будинках подавали арабську каву, мексиканський шоколад, китайський чай. Вживання міцних спиртних напоїв і паління тютюну також вважалися ознаками розкішного життя.

У врожайні, мирні й спокійні роки населення Європи, як правило, не відчувало нестачі продуктів. Якість харчування людей залежала від їхнього соціального становища й статку.

У селах споруджували криті соломою або дерев’яним тесом будинки. Невеликі вікна закривали промасленим папером або бичачим міхуром. Підлоги були земляними або глиняними. Узимку їх вкривали соломою, а влітку — запашними травами. Європейські селяни жили здебільшого на хуторах. У країнах Східної Європи переважали великі села.

У містах перший поверх будинків споруджували з каменю, у той час як інші поверхи залишалися дерев’яними. Тому міська пожежа перетворювалася на справжнє лихо. Наприклад, у жахливій пожежі 1666 р. згоріло три чверті Лондона. Після цього випадку в місті заборонили будувати оселі з дерева й зводили тільки кам’яні або цегляні будинки.

Як правило, європейське місто було розділене на квартали або райони відповідно до соціального й майнового стану його жителів. Для міської бідноти зводили багатоповерхові будинки з крихітними кімнатками. Жителі таких осель готували їжу на вугіллі в переносних печах із цегли, обшитих деревом. Ці убогі, без жодних зручностей помешкання, повні комах і пацюків, були головними розсадниками хвороб.

Просторі кам’яні будинки купців, банкірів, юристів, аристократів вкривали черепицею. Вікна таких осель були засклені прозорим або непрозорим кольоровим склом, а підлога вкрита паркетом. У будинках з’являються дорогі меблі з рідкісних порід дерева, привезених із колоній. Помешкання освітлювалися різноманітними свічками й масляними лампами. Проте навіть у таких будинках ванна кімната в XVII—XVIII ст. залишалася рідкістю.

У містах Європи раннього Нового часу було мало суспільних і приватних лазень. Відсутність щоденної гігієни призводила до швидкого поширення захворювань. Люди різного статку й суспільного становища однаково страждали від бліх, вошей і клопів. Лікарі прописували миття в лазні як лікувальний засіб. Іншим було становище у Східній Європі. Тут збереглася традиція користування суспільними або приватними лазнями як природна потреба.

Рис. 6. Майстерня кравця. Гравюра кінця XVI ст.

Рис. 7. Портрет Сюзанни Фоурмент (Солом’яний капелюшок). Художник Пітер Пауль Рубенс. XVII ст.

Як і завжди, одяг людини свідчив про її становище в суспільстві. Для простої людини одяг був необхідним захистом від холоду й негоди, він мав бути практичним і зручним під час роботи. Тому переважав костюм із недорогого полотна й грубої вовни. Багато селян самі ткали полотно для пошиття одягу. Тканини фарбували природними барвниками. Наприклад, як чорну фарбу використовували кору дуба.

Заможні та впливові люди мали потребу у великій кількості дорогого одягу, щоб за його допомогою утверджувати свій соціальний статус. При дворі французького короля Генріха IV (1589—1610) людину не вважали заможною, якщо в неї не було 25—30 туалетів різного фасону, які вона мусила міняти щодня. Аристократи й багатії уважно стежили за модою. У цей час у Європі поступово формуються національні моди: французька, англійська, італійська.

В епоху раннього італійського Відродження переважав розкішний костюм із яскравих і дорогих тканин: парчі, атласу й оксамиту із золотим і срібним шиттям. У XVI—XVII ст. віддавали перевагу більш стриманому костюму темних тонів із камзолом, що облягав тіло, штанами й пуфами, коротким плащем із дуже високим коміром, облямованим невеликим жабо. Значним попитом користувався одяг, що був прикрашений хутром. Часто мода формувалася в королівських дворах. Іспанський король Філіпп IV (1621—1665) установив при дворі суворі вимоги, що забороняли одяг яскравих кольорів. Навіть чужоземці допускалися до монарха лише «одягненими в чорне».

Косметичні досягнення Нового часу

Туалет — це набір усіх пудр, усіх есенцій, усіх рум’ян, необхідних для того, щоб змінити зовнішність і зробити юною й чарівною найстарішу й найпотворнішу. Саме при туалеті виправляють ваду зросту, роблять собі брови, вставляють зуби, створюють собі обличчя й, нарешті, змінюють фігуру й шкіру. («Повчальний словник», XVII ст.)

Рис. 8. Портрет французького короля Карла IX. Художник Франсуа Клуе. XVI ст.

? Які предмети чоловічого гардеробу не збереглися до нашого часу?

Уже в той час люди розуміли, що мода мінлива. Купці й торговці сприяли зміні моди, адже торгівля вовною, шовком, бавовною та іншими дорогими тканинами давала величезні доходи.

Крім модного одягу, заможні люди залишали неабиякі кошти в перукарів. У XVII—XVIII ст. налічувалося близько 400 видів стрижки. У цей час поширюється мода на вигадливі перуки. На початку XVIII ст. з Туреччини почали завозити цапину вовну, спеціально оброблену для виробництва перук.

Великі гроші витрачалися на косметику. На туалетних столиках аристократів і просто заможних людей можна було побачити парфуми на основі есенцій троянди, фіалки, жасмину, нарциса, лілії, конвалії тощо. Із заморських країн і колоній доставляли міцні аромати на основі амбри й мускусу.

Європейська християнська цивілізація раннього Нового часу досягла значних змін на краще в повсякденному житті людини.

Однак якість життя людей багато в чому залежала від їх місця проживання, віку, соціального та майнового становища.

1. Від яких чинників залежала тривалість життя людей у ранній Новий час?

2. Чи можна стверджувати, що в XVI—XVIII ст. докорінно змінилося становище жінки в родині й суспільстві? 3. Чому саме жителі міст особливо сильно страждали від епідемій інфекційних захворювань? 4. Які зміни в облаштуванні міських осель відбувалися в Новий час? Що із цих нововведень збереглося в наші дні? 5. Із яких тканин шили одяг європейці Нового часу? 6. Хто впливав на розвиток моди цього часу? 7*. Які зміни у повсякденному житті Нового часу збереглися до наших днів?

Україна у 14-16 століття: соціально-економічний розвиток. Реферат

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. кв. км. Поляки заселяли лише 180 тис. кв. км цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього населення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання – сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р. міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечити собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління).

У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40-50 багатих патриціанських родин. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Середні городяни складалися з купців і торгівців. Жителі міста належали до стану міщан. Майже 80% населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав.

У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували селян користуватися за плату панськими млинами і шинками.

Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення. Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише один селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти тільки з дозволу пана. А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права переселятися без дозволу пана.

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками.

З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися у феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. – два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.

Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.

У зв’язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії.

В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села теслярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. засновувались нові міста і розширювались старі. Найбільшим містом у XV ст. був Львів із населенням майже 10 тис, тоді як Київ, беззахисний перед набігами татар, налічував до 3 тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об’єднували 36 різних професій ремісників. Процвітали й інші міста, зокрема Кам’янець, Луцьк. Внутрішня торгівля здійснювалася на регулярних ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Європою і Сходом.

Таким чином, наприкінці XIV – у першій половині XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися значні соціально-економічні зміни. Створювалася нова соціально-класова структура суспільства, зі зміцненням шляхти посилювався кріпосницький тиск і запроваджувалося кріпосне право.

1. Субтельний О. Україна. Історія. – К, 1993.
2. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. – К, 1997.
3. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – К, 1990.