✅Короткий зміст Буличов «Дівчинка з Землі»

Аліса була спокійною дитиною і завжди пропадала в непотрібний момент. Тато брав її в свої експедиції на інші планети. Дівчинка була дуже розумною і коли вона пішла в перший клас, то тато подумав, що вчителька зможе впоратися з Алісою.

В один з вечорів Аліса не хотіла спати, і тато їй сказав, що зателефонує Бабі-Язі. Дівчинка не знала, хто вона така і батько їй розповів. Для того, щоб дочка повірила він навіть подзвонив марсіанам і вони підтвердили що Баба-Яга прилетить якщо Аліса не засне.

Якось в музеї Аліса познайомилася з маленьким бронтозавром і назвала його Бронтею. Його годували бананами і в один день, він перестав їсти. Всі подумали, що Бронтя помре, але Аліса пробралася до нього і нагодувала його булкою і він повеселішав.

Якось професор взяв Алісу на конференцію з марсіанами, і вона втекла з-під купола з повітрям. Коли її знайшли, виявилося, що вона знайшла пірамідку тутексів.

Алісі подарували Шушу, звір виявився дуже розумним. Він умів розмовляти, читати, і був дуже сором’язливим.

Якось Аліса сказала татові, що у неї зустріч з приведенням. Ним виявився професор, який винайшов апарат і розсіяв себе в просторі. Він попросив Алісиних тат відправити в Токіо телеграму, щоб повернули пробки на місце. Коли пробки в Токіо повернули на місце, професор матеріалізувався.

День народження Аліси

Папа Аліси професор-космобіолог не знав, що подарувати своїй дочці на день народження. Поки він роздумував, йому подзвонив Громозека, який прилетів на Землю. Громозека, який хотів врятувати іншу планету від чуми просив у вчених машину часу. Він розповів, що це вірус, який знищив все живе на планеті Колеіда.

Вчені все ж погодилися дати машину часу Громозеки, і він запропонував взяти з собою Алісу. Він говорив, що це і буде подарунком для неї. Батько погодився і відправив Алісу з Громозеки.

Прилетівши на Колаіду, вони відразу ж розбили табір, а Аліса познайомилася з вченими, які супроводжували цю експедицію. Аліса познайомилася з маленьким однооким археологом, якого звали Ррр. Вони дуже подружилися і завжди ходили разом.

Після всіх вивчень виявилося, що чуму занесли на кораблі і пішло зараження. Громозека пропонує відправити Алісу на 101 рік тому, щоб вона застосувала вакцину. Археологи налаштовані проти того, щоб ризикувати дівчинкою. Тоді Аліса вирішує сама полетіти в минуле і допомогти. Вночі вона відправляється на 101 рік тому разом з Ррр.

Там вони видають себе за іноземну дівчинку і її кота. Археолога з пришитим хвостом ганяють собаки і відривають його. В результаті Аліса на поїзді добирається до злітної площадки. Пройти через поліцію їй допомагає мама одного з пілотів. Коли виходять пілоти, Аліса кропить їх вакциною. Її беруть під варту, Ррр допомагає їй вибратися і вони повертаються в свій час.

Громозека дякує Алісі, вони летять заново на Колаіду і розповідають правду.

Подорож Аліси

Професор Селезньов відправляється в експедицію збирати рідкісних тварин і бере з собою доньку Алісу. Разом з ними вирушає капітан Полосков і механік Зелений. Аліса ховає на кораблі два класи зі школи, щоб вони теж подивилися на інші планети.

На Місяці вони зустрічають Громозеку, який направляє їх в музей трьох капітанів. Можливо, в їх щоденниках є щось цікаве. Вони потрапляють на планету де багато дуже рідкісних тварин, вони там набувають багато примірників. До них потрапляє розумний птах говорун. Вона каже голосами капітанів і розповідає цікаву історію. Птах балакун розповідає, що її капітан потрапив у біду і йому потрібна допомога.

Говорун їх привів на планету, де пірати тримають другого капітана. Аліса вибирається з підземелля і допомагає врятувати свого батька, Зеленого, Полоскова і капітана корабля «Синя чайка».

Таблиця з поясненнями на тему: “Короткий Зміст ‘Дівчинки з Землі’ Кира Буличова”

Висновок

“Дівчинка з Землі” Кира Буличова – це захоплюючий науково-фантастичний твір, який порушує важливі теми толерантності, дружби та взаєморозуміння між різними цивілізаціями.

Через пригоди молодої героїні Аліси Селезньової читачі занурюються у світ, де зустрічаються земні та інопланетні культури, навчаючись важливим урокам про важливість співпраці та міжкультурного спілкування.

День народження Аліси

Народилася Аліса 17 листопада. Це день вдалий для такої події. Могло бути значно гірше. Я, наприклад, знаю одного чоловіка, який народився 1 січня, так ніхто спеціально його дня народження не святкує, бо Новий рік свято загальне. Кепсько доводиться й тим, хто народився влітку. Всі друзі або на канікулах або у роз’їздах. Алісї на це нарікати не доводиться.

Десь за тиждень до Алісиного дня народження я, прийшовши додому із зоопарку, задумався: що їй подарувати? Це завжди проблема. У мене, скажімо, назбиралося вдома вісім однакових галстуків, шість балерин, зроблених із коріння й шишок, три надувних підводних човни, чотирнадцять атомних запальничок, купа хохломських дерев’яних ложок і безліч інших непотрібних речей, які одержуєш у день народження і обережно ховаєш: синю чашку — до п’яти вже подарованих сьогодні синіх чашок, попільничку у вигляді корабля зоряних мандрівників — до трьох таких самих попільничок.

Я сидів і пригадував, що Аліса просила в мене у вересні. Щось просила. Щось їй було потрібне.

Тоді я ще подумав: “От добре, подарую їй на день народження”. І забув.

Аж тут подзвонив відеофон.

Я ввімкнув його. На екрані з’явилася страшна пика мого давнього друга, космічного археолога Громозеки з планети Чумароз. Громозека в два рази більший за звичайного чоловіка, у нього десять щупалець, восьмеро очей, панцир на грудях і три добрих, безтямних серця.

— Професоре, — почав він, — не треба плакати від радості, побачивши мене. Я через десять хвилин буду у тебе в домі й притисну тебе до своїх грудей.

— Громозеко! — тільки й устиг я сказати, як екран вимкнувся і мій друг Громозека пропав. — Алісо! — крикнув я. — Громозека приїхав!

Аліса готувала уроки в сусідній кімнаті. Вона залюбки відірвалася від своїх справ і прибігла до мене в кабінет. За нею пришвендяв бродячий кущик. Ми привезли їх з останньої подорожі. Кущик був пещений і вимагав, щоб його поливали тільки компотом. І через те в домі залишалися солодкі калюжі і наш робот-домробітник цілісінькими днями бурчав, витираючи підлогу за примхливою рослиною.

— Я його пам’ятаю, — сказала Аліса. — Ми Громозеку зустрічали на Місяці торік. Що він копає?

— Якусь мертву планету, — відповів я. — Вони знайшли там руїни міст. Про це я читав у газеті.

Громозека веде неспокійне бродяче життя. Взагалі-то жителі планети Чумароз люблять сидіти вдома. Але немає правил без винятку.

Громозека за своє життя облітав більше планет, аніж тисяча його співвітчизників, укупі взятих.

— Алісо, — спитав я, — що тобі подарувати на день народження?

Аліса поплескала кущик по листочках і відповіла задумливо:

— Це, тату, питання серйозне. Треба подумати. Ти тільки нічого без моєї ради не роби. А то принесеш непотрібний подарунок. Аж тут вхідні двері розчинилися — і підлога затремтіла під вагою гостя. Громозека вкотився в кабінет, роззявив свою широченну пащу, всіяну акулячими зубами, і закричав з порога:

— Ось і я, мої неоціненні друзі! Просто з космодрому — до вас.

Я стомився і збираюся поспати. Постели мені, професоре, на підлозі свій улюблений килим і розбуди через двадцять годин.

Тут він побачив Алісу й заревів ще голосніше:

— Дівчинко! Донько мого друга! Як ти виросла! Скільки тобі років?

— Через тиждень буде десять, — відповіла Аліса. — Другий десяток піде.

— Ми саме зараз думали, що їй подарувати на день народження, — додав я.

— Соромно! — вигукнув Громозека, сідаючи на підлогу і розкидаючи довкола свої щупальця, щоб вони відпочили. — Якби в мене була така мила донька, я влаштовував би їй день народження щотижня і дарував би їй по планеті.

— Авжеж, — згодився я. — Особливо коли врахувати, що рік у нас на Чумарозі довший за вісімнадцять земних років, а тиждень тягнеться чотири земних місяці.

— І завжди ти, професоре, зіпсуєш настрій! — образився Громозека. — У тебе не знайдеться валер’янки? Тільки нерозбавленої. Мене мучить спрага.

Валер’янки не знайшлося, послали по неї в аптеку робота-домробітника.

— Ну, розповідай, — мовив я, — що ти поробляєш, де копаєш, що знайшов.

— Не можу сказати, — відповів Громозека. — Присягаю Галактикою, це страшенна таємниця. А можливо, й сенсація.

— Не хочеш говорити — не треба, — сказав я. — Тільки я не знав раніше, що в археологів бувають таємниці.

— Ой, — зойкнув Громозека і пустив жовтий дим із ніздрів, — я скривдив свого найкращого друга! Ти на мене розгнівався! Все. Я піду і, можливо, заподію собі смерть. Мене запідозрили в утаюванні!

Вісім важких, димучих сльозин викотилося з восьми очей мого вразливого друга.

— Не засмучуйтесь, — мовила тоді Аліса. — Тато не хотів вас скривдити. Я його знаю.

— Я сам себе скривдив, — сказав Громозека. — Де валер’янка? Чому цих роботів ніколи не можна послати у справі? Адже він стоїть і патякає з іншими роботами-домробітниками. Про погоду або про футбол. І геть забув, що я знемагаю від спраги.

— Може, вам принести чаю? — спитала Аліса.

— Ні, — злякано замахав щупальцями Громозека, — це для мене чистої води отрута!

Тут, на щастя, з’явився робот із великою сулією валер’янки. Громозека налив валер’янки у склянку, одним духом випив її, і з вух у нього пішла біла пара.

— Отепер краще. Тепер я зможу відкрити тобі, професоре, дуже важливу таємницю. І нехай мені буде гірше.

— Тоді не треба відкривати, — заперечив я. — Не хочу, щоб тобі було гірше.

— Але ж ніхто, крім мене, не знає, що це таємниця, — промовив Громозека.

— Ви надто дивний археолог, — озвалась Аліса. — То, виходить, ніякої таємниці нема?

— Є таємниця, — відповів Громозека. — Справжнісінька таємниця, але не в тому значенні, в якому ви її розумієте.

— Громозеко, — сказав я, — ми нічого не розуміємо.

— Нічого не розуміємо, — підтвердила Аліса.

Громозека, щоб не гаяти часу марно, допив валер’янку просто із сулії, зітхнув так, що вікна затремтіли, і розповів нам ось що.

Археологічна експедиція, в якій працює Громозека, прилетіла на мертву планету Колеїду.

Колись на Колеїді жили люди, але чомусь років сто тому всі вони померли. І навіть усі звірі на планеті подохли. І комахи, і птахи, і риби. Жоднісінької живої душі. Тільки руїни, вітер свище, дощ іде. Навіть подекуди ще стоять на вулицях машини і пам’ятники великим людям.

— У них була війна? — спитала Аліса. — І вони одне одного перебили?

— Звідкіля в тебе такі думки? — здивувався Громозека.

— Ми з історії середні віки проходимо, — відповіла Аліса.

— Ні, не було там війни, — мовив Громозека. — Якби була така страшна війна, то й через сто років залишилися б сліди.

— Але, можливо, в них були які-небудь отруйні гази? — спитав я. — Або атомна бомба? А потім почалася ланцюгова реакція?

— Ти розумний чоловік, — відповів Громозека, — але говориш дурниці. Невже ми, досвідчені археологи, майстри своєї справи, на чолі зі мною, який дивиться крізь землю і бачить, як пробирається дощовий черв’як, невже ми не здогадалися б?

Громозека похитав своєю головою і так страшно блиснув очима, що я мигцем глянув на Алісу — чи не злякалася вона часом мого найдобрішого друга?

Та Аліса не злякалася Громозеки. Вона думала.

— І от у нас є одна підозра, — сказав Громозека. — Тільки вона — таємниця.

— На них напали, — спробувала вгадати Аліса.

— Як — хто? Космічні пірати. Я їх бачила.

— Ні-се-ніт-ни-ця, — відповів Громозека і зареготав, тремтячи всіма щупальцями, і розбив вазу з квітами, що стояла на підвіконні.

Я вдав, що не помітив, і Аліса вдала, що не помітила. Ми знали: Громозека дуже засмутиться, коли дізнається, що накоїв.

— Космічні пірати не можуть знищити цілої планети. І, крім того, космічних піратів більше нема.

— То що ж занапастило Колеїду?

— От я для цього й приїхав, — відповів Громозека.

Ми з Алісою мовчали і більше ні про що не запитували. Громозека теж замовк. Він чекав, коли ми питатимемо. І йому дуже хотілося довго не здаватись, а потім здатися.

Отак ми й мовчали хвилини зо дві. Нарешті Громозека на нас зовсім образився.

— Я бачу, — озвався він, — що вам нецікаво.

— Ні, чому ж, — відповів я, — вельми цікаво. Тільки ти не хочеш говорити, і ми через те мовчимо.

— Чому я не хочу говорити? — вигукнув Громозека. — Хто це сказав?

Тоді я вирішив подражнити мого друга, якого аж розпирало від бажання все нам розповісти.

— Ти, Громозеко, збирався поспати годин двадцять. Лягай на ки лим у їдальні. Тільки стола в куток відсунь. Алісо, йди робити уроки.

— Ах, так. — сказав Громозека. — Отакі, виходить, у мене друзі?

Ти до них поспішаєш через усю Галактику, щоб повідомити цікаву новину, а вони відразу тебе укладають спати. Їм зі мною нудно. Їм зі мною нецікаво. Ну й будь ласка. Тільки покажи, де в тебе ванна, я хочу помити щупальця.

Аліса дивилася на мене благально. Їй так кортіло спитати Громозеку!

Але той уже протупцяв у ванну, чіпляючись щупальцями за меблі і стіни.

— Ну навіщо ти, тату, так із ним повівся? — прошепотіла Аліса, коли Громозека пішов. — Адже він хотів розповісти.

— Нехай не кривляється, — мовив я. — Якби ми почали просити, він би ще години зо дві нас мучив. А тепер сам розкаже. Можемо побитись об заклад.

— Нумо, — згодилась Аліса. — На що поб’ємося об заклад? Я кажу, що Громозека образився і ні про що нам не розповість.

— А я кажу, що він дуже образився, але саме тому скоро все нам розповість.

Так ми заклалися. І не встигли розчепити рук, як у коридорі задвигтіли стіни. Громозека йшов назад.

Він був мокрий, вода стікала з його панцира, і щупальця залишали нерівні мокрі смуги на підлозі. Позаду йшов робот-домробітник із ганчіркою й підтирав за гостем підлогу.

— Послухай, професоре, — звернувся Громозека, — де в тебе дитяче мило?

— Мило? — здивувався я. — Мило на полиці. Хіба там нема?

— Є, — засміявся Громозека. — Я прийшов спеціально з тебе покепкувати. Адже ти думав, що я поспішаю, аби відкрити тобі таємницю. І, напевно, сказав своїй доньці: ось іде бовдур Громозека, якому так кортить поділитися з нами таємницею, що він забув витерти щупальця. Чи не так?

Та Аліса відразу ж мене виказала.

— Ми навіть побились об заклад, — похвалилася вона, — Я сказала, що ви не прийдете.

— Ну от, — Громозека знову сів на підлогу і розіслав, як пелюстки, довкола свої мокрі щупальця, — тепер я задоволений: ви хотіли з мене поглузувати, а я поглузував із вас.

Галина цілий день крутилася на кухні. А як же ж?! Сьогодні в її донечки Аліси день народження! Вона запекла качечку з картоплею, нарізала салатів, приготувала торт… – Шкода, звісно, що Петро в Польщі, – подумала вона. – Не зможе доньку привітати. Ну нічого, самі відсвяткуємо! Галина закінчувала накривати на стіл, коли в коридорі почувся якийсь шум. Вона вийшла й застигла від здивування. На порозі, разом з Алісою стояла якась бабуся! – Кого це ти привела?! – ахнула Галина. – Ви хто, шановна?! Бабуся раптом випустила сумку і кинулась обіймати господиню. Галина не розуміла, що відбувається

Аліса сиділа за столом у своїй кімнаті й гортала книжку. Новорічні канікули були позаду. Аліса зітхнула.

Звісно, залишалася ще одна радість – через два дні в Аліси буде день народження!

Через два дні мама розбудить її рано–вранці, поцілує і прошепоче на вухо привітання.

Потім буде святковий сніданок, привітання від друзів у школі, вечірня урочистість з подарунками й тортом.

Всього цього Аліса з нетерпінням чекала вже більше місяця і обводила в календарі кожен день…

Аліса, ще трохи погортала книжку і відклала її вбік.

В сусідній кімнаті, тихо говорила по телефону мама. Аліса безшумно підійшла до дверей і приклала до них вухо.

– Вона вчиться зараз, Петре! – почула Аліса голос мами. – Зараз покличу. Алісо! Батько хоче з тобою поговорити…

Аліса прямо забігла в залу! Влаштувавшись на дивані поряд з мамою, вона піднесла телефон до вуха і почула голос батька.

– Привіт, тату, – посміхнулася Аліса. – Як твої справи?

Той привітався у відповідь і розповів Алісі про те, що у Польщі, де він працює, зараз тепла погода.

– Я сподівалася, що ти приїдеш до мене на день народження, – зітхнула Аліса. – На Новий рік тебе не було, і я так скучила…

– І я скучив, люба, – відповів Петро. – Але зараз у мене дуже багато роботи. Ти ж розумієш, правда? Давай зробимо так: я приїду навесні, і ми одразу відзначимо і Новий рік, і твій день народження, і ваше з мамою жіноче свято. Домовилися?

Аліса кивнула і хмикнула у слухавку.

– До речі, як тобі мій подарунок? – знову спитав тато. – Ти вже встигла випробувати його?

Аліса згадала про нові лижі, що стояли в кутку її кімнати, і посміхнулася.

– Вони чудові, тату, – сказала вона. – Але снігу нема, тож треба десь їхати в гори… Може якось поїдемо класом…

Петро попросив передати слухавку мамі. Аліса віддала телефон і пішла в кімнату.

Десь там, далеко був її тато. Аліса згадала його широке, усміхнене обличчя з густими трохи сивуватими вусами. Тато ніколи не сердився на неї, навіть коли Аліса робила якісь дурниці, і тільки сумно хитав головою, даючи зрозуміти, що дуже засмучений.

Вона любила його за це, і намагалася надалі не засмучувати його, але, як кожна дитина, знову і знову робила промахи…

– Жаль, що тата з нами не буде, – сказала Аліса увечері наступного дня, спостерігаючи, як мама готує вечерю. – Він ще ніколи не пропускав мій день народження.

Мама втомлено посміхнулася.

– Тато зайнятий, – відповіла вона. – Має роботу. Він не може її просто взяти й кинути.

Аліса все розуміла, але їй все одно було сумно.

Минулий день народження вийшов веселим – вони всі разом ходили в аквапарк, кіно, їли морозиво в маленькому затишному кафе.

А ввечері мама приготувала величезний шоколадний торт і встромила десять маленьких свічок.

– До весни ще так далеко, – зітхнула Аліса. – Коли вона вже настане…

– Зовсім скоро, – посміхнулася мама. – Час пролетить непомітно.

Після вечері Аліса вирушила до себе в кімнату й дістала з шухляди невелику коробочку.

Там, перекладені аркушами паперу, лежали висохлі польові квіти. Їх Аліса зібрала того дня, коли вони всією родиною виїжджали на пікнік до великого озера.

Аліса вірила, що з приходом весни все стане як тоді. І тато повернеться і знову відвезе їх із мамою на те озеро, де їм усім було так добре…

У свій день народження Аліса прокинулася раніше. Вона, передчуваючи свято, сиділа в ліжку й читала, поки, нарешті, двері її кімнати не відчинилися.

– З днем народження, доню! – сказала мама, сідаючи на край ліжка. – Ось ти й стала на рік старшою. Як же ж швидко летить час… А ніби вчора я тримала тебе на руках, ще зовсім маленьку…

Мама говорила це щороку, і все згадувала про те, як няньчилась з маленькою Алісою в пологовому будинку, як при виписці їх зустрічав тато з величезним букетом троянд, як Аліса раптом заслабла і мама провела з нею в лікарні майже цілий місяць.

Незважаючи на це, Аліса слухала маму уважно і не перебивала, а тільки хитала головою і посміхалася.

– Ну, вилазь із ліжка і вперед, снідати! – сказала мама. – А то ще запізнишся до школи.

Аліса швиденько вмилася, привела себе в порядок і вмостилася за стіл. Рюкзак був уже зібраний і стояв у коридорі, чекаючи на вихід до школи. Але несподіваний дзвінок вчительки перевернув усе з ніг на голову.

– Ваш клас відправляють по домівках, – сказала мама, сідаючи за стіл. – Сім людей з класу заслабли. Тож доведеться тобі посидіти вдома.

Аліса в глибині душі була рада незапланованим канікулам, але те, що її друзі опинилися в лікарні та ще й у її день народження – це було вже занадто.

– А як же ж… Мій день народження? – поцікавилася Аліса у мами. – Я ж запросила їх до себе, а вони…

Мама строго подивилася на неї й насупилась.

– Я все розумію, – відповіла вона. – Але хто ж знав, що так вийде? Їм зараз не до свят. Давай я зроблю тобі чаю з лимоном?

Аліса повернулася до своєї кімнати. Ні тата, ні друзів, ні запланованого свята – все пішло прахом…

Через годину пролунав дзвінок телефону. Дзвонив тато. Він привітав Алісу з днем народження і побажав їй усього найкращого, що є у цьому світі.

Після нудного, хоч і святкового обіду Аліса захотіла прогулятися й попросила дозволу у мами.

– Тільки одягнись тепліше і не йди далеко, – сказала вона Алісі.

Аліса вибігла із квартири. Вона перебігла жваву вулицю по порожньому переходу, минула невеликий скверик і опинилася біля великої, заповненої людьми ковзанки.

Аліса взяла пару ковзанів, одягла їх і приєдналася до решти людей. Вдосталь накатавшись, Аліса присіла на лавку і оглянула пусту ковзанку.

Вона неохоче побрела вулицею. Йти додому їй зовсім не хотілося. Мама напевно поралася на кухні, і Аліса не хотіла їй заважати.

Вона натягла рукавиці і підстрибом побігла у парк.

Аліса поблукала протоптаними кимось стежками, помилувалася снігурями, що сиділи на кущах і пішла назад.

– Голубонько, ти не підкажеш, як мені потрапити на оцю вулицю? – несподівано почула Аліса чийсь голос.

Вона обернулась і побачила якусь стареньку з великою сумкою в руках. Вона простягала папірець з назвою вулиці.

Обличчя бабусі майже повністю закривала товста вовняна шаль.

Незнайомка трохи прибрала її, і Аліса розгледіла її усміхнене зморшкувате обличчя.

– Так ось тут ця вулиця, недалеко, – пробурмотіла Аліса. – Я на ній живу. Хочете, я проведу вас?

Бабуся ствердно кивнула і Аліса рушила вперед, показуючи дорогу. Бабуся ледве встигала за нею, тягнучи свою величезну сумку і незабаром остаточно видихнулася. Сівши на лавку, вона гукнула Алісу й махнула їй рукою.

– Втомилася я, голубонько, – сказала старенька. – Дуже біжиш ти. Не встигаю я. Дай перепочити трохи.

Аліса, поміркувавши, хотіла залишити незнайомку і якнайшвидше вирушити додому, але таки присіла поряд зі старенькою й почала чекати, поки та відпочине.

– Цілий день я по місту тиняюся, туди–сюди, туди–сюди, – сказала бабуся. – То автобусом, тролейбусом, то таксі – всі гроші прокатала, а так і не знайшла.

– Кого не знайшли? – поцікавилася Аліса.

Бабуся сумно посміхнулася і знову сховала обличчя в шаль.

– Та жінку я одну шукаю, знайому свою, – озвалася вона. — Колись ми жили на селі, триста кілометрів звідси. А потім вона сюди переїхала, і ми не бачилися з нею вже десять років, якщо не більше. Ось я й вирішила її відвідати. Тільки ось адреса, яку вона мені дала, не та тепер, не живе вона там. Даремно я приїхала. Де тепер її шукати? Додому поїду, на вокзал мені треба. Ти, голубонько, не знаєш, чи встигну я на автобус до Павлівки?

Аліса не знала, де знаходиться Павлівка і коли туди йде останній автобус, і тому лише знизала плечима. Бабуся засмучено зітхнула і встала.

– Ти мене тільки на вулицю виведи, а далі я сама розберуся, – попросила вона. – Вокзал, мабуть, не маленький, не пропущу.

Аліса знову повела незнайомку знайомим маршрутом, цього разу без особливого поспіху і незабаром вони вийшли на вулицю.

Бабуся почала дякувати дівчинці, вона відкрила свою сумку і витягла звідти повний пакет усілякої всячини – пиріжків, пряників, цукерок.

Аліса не хотіла брати його, але стара була наполегливою, і Аліса погодилася.

– А знаєте що! – раптом сказала Аліса несподівано для себе. – Не треба вам на вокзал! У мене ж сьогодні день народження, і мама пече шоколадний торт! А ще у нас у школі всі заслабли, і мої друзі не прийшли мене привітати. А тато на заробітках і теж не приїхав. Тож я запрошую вас на свій день народження. Заодно запитаємо у мами, коли ходить автобус у цю вашу Павлівку.

Бабуся задумалась, а потім, тужливо оглянувши вулицю, прийняла запрошення.

– Як хоч тебе звати, голубонько? – запитала вона в Аліси.

– А мене – Антоніна Павлівна, хоч усі й називають мене баба Тоня, – представилася старенька. – І ти називай так.

– Ходімо, бабо Тоню, – сказала Аліса, беручи стареньку за руку. – Наш будинок зовсім поряд.

І вони пішли темним тротуаром до багатоповерхівки, що ховалася за деревами…

…Галина цілий день крутилася на кухні. А як же ж?! Сьогодні в її донечки день народження!

Вона запекла качечку з картоплею, нарізала салатів, приготувала торт…

– Шкода, звісно, що Петро в Польщі, – подумала вона. – Не зможе доньку привітати. Та й друзі її всі занедужали… Ну нічого, самі відсвяткуємо!

Галина вже закінчувала накривати на стіл, коли в коридорі почувся якийсь шум.

– От і Аліса повернулася, – посміхнулась жінка й пішла зустрічати дочку.

Вона вийшла в коридор і застигла від здивування. На порозі, разом з донькою стояла якась бабуся!

– Кого це ти привела?! – ахнула Галина. – Ви хто, шановна?!

Бабуся раптом випустила свою сумку і кинулась обіймати господиню.

Галина не розуміла, що відбувається.

– Галино, рідненька ти моя, а я тебе всюди шукаю, – видихнула бабуся, нерішуче виступаючи вперед. – Все місто об’їздила, за старою адресою шукала, а там і нема тебе! А ти тут, виявляється… Якби не твоя донька, то й поїхала б я…

Мама Аліси раптом теж обійняла бабу Тоню.

– Баба Тоня, скільки років, – озвалася вона. – Ось уже й не думала, що побачу тебе. Ну давай, проходь на кухню, зараз будемо вечеряти. Оце так зустріч!

Аліса і баба Тоня пройшли на кухню, де вже був накритий святковий стіл. Аліса ніяк не могла зрозуміти, звідки її мама та ця бабуся знають один одного.

– Колись ми були сусідами, – сказала мама. – Жили в одному селі. Потім я зустріла твого тата і переїхала до міста, а баба Тоня так і залишилась у селі. Скільки ми не бачилися? Років десять, не менше. Ех, добре було раніше! Як там зараз, у Павлівці?

Баба Тоня знизала плечима.

– Та так, добре ніби, – озвалася вона. – Мешканців з кожним роком дедалі менше. Усі, як і ти, їдуть. Хтось іде в засвіти, ось як мій сусід, Микола Павлович. Минулого року не стало його, якраз напередодні Великодня. Пам’ятаєш ти діда Миколу?

Галина невиразно пам’ятала старого сусіда, але відповіла ствердно.

– Лікувала я його, лікувала, та й не вилікувала, – скрушно похитала головою баба Тоня.

На обличчя Галини набігла тінь. Вона схилила голову і довго мовчала.

– А я ж пам’ятаю, що ти для мене зробила, баба Тоня, – сказала вона тихенько, наче боялася, що Аліса її почує. – І завжди вдячна тобі за це буду. Якби не ти…

– Про що це ви говорите? – запитала Аліса.

Баба Тоня й Галина одночасно зітхнули.

– Бачиш, дочко, – почала мама. – Баба Тоня, вона… Людей вона лікує. Не як лікарі, а по–своєму. І мене вона одного разу вилікувала. Казали, що в мене ніколи дітей не буде, а баба Тоня… Завдяки їй ти й з’явилась.

Аліса невиразно уявляла собі про що йдеться, але все одно посміхнулася старенькій і вдячно кивнула.

Незважаючи на те, що стіл був повен її улюблених страв, їсти Алісі зовсім не хотілося. Було то спекотно, то холодно. Мама помітила це і приклала руку до її чола. Мамина долоня здалася Алісі крижаною.

– Та в тебе температура! – вигукнула мама. – Давай швидко в ліжко! Господи, я як знала! Ось що тепер робити?

Мама відвела Алісу до її кімнати, поклала в ліжко і поставила градусник. Коли мама глянула на нього, то ойкнула і відсахнулася.

– Тридцять дев’ять і дев’ять! – видихнула вона. – Ого!

Несподівано зайшла баба Тоня. Вона присіла біля Аліси в ногах і м’яко посміхнулася.

– Ти ось що, Галиночко, принеси мені склянку води гарячої, – сказала вона.

Бабуся заварила якісь трави, дала попити Алісі, а сама вийшла з кімнати й закрила двері.

– Спить твоя донечка, – усміхнулася баба Тоня, відповідаючи на ще не поставлене Галиною запитання. – Вранці прокинеться і не згадає про слабість. Та й ти лягай, а то бач, як змучилася.

Галина подякувала старенькій і провела її у спальню, де постелила для неї ліжко.

І Галина, і баба Тоня довго не могли заснути, розмовляючи на різні теми, яких за багато років накопичилося дуже багато.

Аліса в цей час спала міцним сном. Слабість відступала від неї, і Аліса бачила приємні сні.

Про весну, квіти і тата з мамою, які знову були разом, на березі великого озера, що відображало безхмарну синеву травневого неба…