Хто насправді є “старшим братом” українців?

Походження українців – одна з найулюбленіших тем, що обговорюються на всіляких форумах у Інтернеті. Зі зміною орієнтації в освіті та загалом у гуманітарній сфері України дискусії на цю тему загострилася з новою силою. З подачі істориків від влади знову сплила квазінаукова теорія про “колиску трьох братніх народів”, російські політики нав’язують українцям якийсь “російський світ”, а наші патріоти-аматори, на противагу ідеологам шовінізму, керуючись загалом благородною метою, знаходять витоки українства у Трої, в Пенджабі й навіть у Атлантиді.

Користувачі сайту УНІАН часто порушують ці теми у своїх коментарях до публікацій, у листах до редакції, дописах. Але, на жаль, нерідко видають бажане за достовірне, очевидно, тому, що проблеми історії, етногенезу, походження мови використовуються як аргументи в сучасних політичних дискусіях, лягають в основу тієї чи іншої ідеології.

У попередніх науково-популярних публікаціях ми порушували теми походження української та російської мов, впливу на формування сучасних етносів інших народів (“Звідки в Києві взялася українська мова”, “Звідки взялася російська мова”, “Відкриття професора Тищенка. ” , “Бербери в Наддніпрянщині…”).

Чи правильно вважати слов’янами всіх, хто розмовляє слов’янською мовою?

Коли ми говоримо про якийсь етнос у історичному плані, то насамперед маємо на увазі його мову. Але такий підхід стосується лише минулого. (Для сучасників критерії етнічної приналежності істотно інші – до уваги беруться адміністративні утворення, релігія, а головне – самоідентифікація).

Якщо кажемо “слов’яни”, то маємо на увазі, що ці люди розмовляли слов’янською мовою, якщо “тюрки” – то тюркською, якщо “грузини” – то грузинською.

Але подекуди до багатьох племінних союзів та державних утворень входили різні етноси. Так, серед гунів IV – V століть були слов’яни, іранці, тюрки та інші алтайці. Анти того ж періоду – це, очевидно, не лише слов’яни, а й сармати. Іноземці часто плутали племена різного етнічного походження й називали їх узагальнено або помилково переносили назву одного племені на інше. Так, слов’ян античні автори вважали скіфами, гунами, готами. І всіх разом називали “варварами”.

У доісторичну епоху, тобто коли не було найважливішого чинника консервації мови – письма, – народи легко міняли мову внаслідок завоювань, міграцій, поглинань одних племен іншими. При цьому мова, перейнята одним народом у іншого зазнавала тих чи інших змін. “Колишня” мова залишала слід у фонетиці, лексиці, граматиці новозасвоєної мови. Лінгвісти цей “слід” називають субстратом.

Так, кельтські народи прийняли латинь (Франція), англійську (Великобританія, Ірландія), даки – теж латинь (Румунія, Молдова), болгари – слов’янську, пруси – німецьку тощо.

Безперечно, не всі носії слов’янської мови є за походженням слов’янами. Власне, ми достеменно й не знаємо, що таке слов’яни “в чистому вигляді”. Напевне можемо стверджувати лише те, що слов’яни як відносно молода група етносів розмовляють справді дуже близькими мовами, і це може свідчити про існування в недалекому минулому спільної прамови (близьких діалектів однієї мови).

Де взялися слов’яни на українській землі?

Теорій є кілька. За однією з них вони є автохтонами (одвічно місцевим населенням) у Подніпров’ї. За другою – зародилися й спочатку проживали десь понад Віслою (на території Польщі). Ще за однією теорією – розійшлися з Подунав’я.

Близькість слов’янських та балтійських мов дала науковцям підстави говорити про існування в минулому так званої балто-слов’янської єдності, проте одні вважають її певним проміжним етапом в етно- та лінгвогенезі, інші – спільнотою, що утворилася внаслідок вторинної консолідації різних гілок індоєвропейців. Хоча ці два варіанти не виключають одне одного.

На нашу думку, балто-слов’янська єдність – не що інше як сукупність балтомовних племен, із якої виокремився слов’янський компонент під зовнішнім впливом. Інакше кажучи, праслов’янська мова постала на основі діалекту балтійської групи внаслідок поглинання балтами носіїв іншої мови. Ця інша, субстратна, мова відповідним чином видозмінила фонетику, граматику й лексику балтійської.

Такою субстратною мовою, найімовірніше, була індоіранська – умовно кажучи, кіммерійська або скіфська.

Отже, слов’янська мова виникла в зоні активної взаємодії балтів та іранців у першому тисячолітті до нашої ери – при цьому «перемогла» балтійська, але в результаті її дуже «попсувала» мова поглинутого («переможеного») етносу.

Такі закони лінгвогенезу, тобто розвитку мов…

ХТО БУЛИ ПЕРШІ КИЯНИ?

За легендою, переказаною літописцем, Київ заснували троє братів Кий, Щек і Хорив, які мали сестру Либідь.

Хто такий був цей Кий – старший з-поміж братів – окрема тема, частково ми її вже порушували (див. «Князь Кий був іранцем?»). Є підстави вважати, що він не був слов’янином, як і більшість давнього населення середньої Наддніпрянщини. Але не тільки легендарна фігура Кия свідчить про неслов’янське походження столиці. Уважне «прочитання» більшості давніх топонімів Києва залишають мало місця для сумнівів…

Для прикладу візьмемо кілька назв – Поділ, Видубичі, Конча, Славутич (далі виклад більш сухий і «науковіший» – щоб уникнути профанації проблеми, а також нефахової критики).

А без Подолу Київ неможливий

Київський Поділ, напевне, за віком старіший від самого Києва, якщо за точку відліку взяти умовно прийняту дату заснування міста легендарним князем. Люди селилися на місці нинішнього Подолу, де річка Почайна впадала в Дніпро, ще з кам’яної доби. Проте коли саме Поділ дістав свою назву (Подолъ, Подоліє), встановити навряд чи можливо. Вона могла закріпитися з появою в цих місцях слов’ян у ІV – V ст. н. е.

Вважається, що назва Подолъ утворилася від питомого слов’янського слова діл (долъ), тобто низ, префіксальним способом. Причому спочатку був Подолъ, а потім з’явилося Подоліє (ЕСГЛНПР, с. 103).

Проте чи так це беззаперечно?

В українській мові ми не знайдемо інших аналогічних пар, які б переконливо свідчили, що такий словотвірний шлях був активним. Скажімо, Полісся, пониззя, Побужжя, Подніпров’я, помор’я, поріччя тощо не мають усічених форм на кшталт Поділ (між пагіння і пагін – інші семантичні зв’язки). Хоча спорідненість цих майже ідентичних назв найстарішої частини Києва (Подолъ – Подоліє) начебто не може викликати сумнівів.

Водночас гадаємо, поява усіченого варіанта могла бути пов’язана з субстратним впливом неслов’янської мови.

В індоіранських мовах є лексема pāthulu (CDIAL, с. 455), яка дуже нагадує праслов’янський *padolъ, *pоdolъ. Мовою кашмірі вона означає «низина біля підніжжя гори, долина». У давальному відмінку це слово має форму pāthalis (DKL c.797) – зміна голосних певною мірою перегукується з чергуванням звуків в українській та польській мовах (pāthulu – pāthalis: поділ – подолу, padół – padołu). У родовому відмінку – pāthalyuk (ж. р. – pāthalicü) «такий, що стосується подолу» (дещо нагадує наші подоляк, подоляка, подолячка).

«Порівняльний словник індоарійських мов» (CDIAL) без пояснень виводить pāthulu з гіпотетичного *pādasthala – від pāda «нога» і sthala «рівень землі, плоска поверхня, дах» (можливо, має зв’язок з українським стеля, а також стіл).

Крім того, CDIAL подає гніздо індоіранських слів, утворених від іншого слова – *pādala «такий, що стосується ноги» (с. 455).

Усе це змушує нас замислитися над можливим зближенням слов’янського подолу з індоєвропейським позначенням ноги, низу, поду (ЕСУМ, т. 4, с. 387): лит. pėdá «ступня, стопа»; гр. πέδον «ґрунт, підлога»; лат. pēs, род. в. pedis «нога, ступня»; гот. fōtus «нога, ступня»; англ. foot «нога, ступня»; ін.-ір. pā`da «нога, ступня» і т.д.

Враховуючи, що ця лексема наявна в усіх індоіранських мовах (CDIAL, с. 454 – 455), можемо сміливо припустити, що вона була в активному вжитку й у наддніпрянських скіфів і могла так само, як і пов’язані з нею етимологічно укр. під (іменник, прийменник і префікс), спід, подоли, д.-р. подъ «низ, підошва гори» (ЕСУМ, там само), вживатися на позначення підніжжя гори, низини, долини, подолу. Що стосується розширення на -l, то воно може вказувати на належність, віднесеність до предмета, позначуваного коренем.

Надалі відбулося зближення кореня pod/pād зі власне слов’янським подолієм, яке має іншу етимологію, або ж скіфський *pādulû був запозичений слов’янами, відтак відбулася його деетимологізація.

Про поширеність цього кореня свідчить величезна кількість утворених від нього назв. В Україні маємо населені пункти Поди, Подин, Подинка, Подільці, Подолки, Подоли, Подоляни, Подолянка, Подове, Подівка, Під, Подольох (ця загадкова назва села на Чернігівщині перегукується зі згадуваною лексемою pāthalyuk) тощо. Треба, проте, мати на увазі, що деякі з топонімів можуть походити не безпосередньо від поду чи подолу, а від інших власних назв, які, у свою чергу, часто пов’язані з цим самим коренем (наприклад, прізвище Пода).

Назви Поділ, Подоли, Поділля з відповідними фонетичним особливостями зустрічаються в Чехії (Padol), Хорватії, Словаччині, Польщі, Росії.

Крім того, знаходимо Padole в Латвії, PodulLung – у Молдові, Podele, Podoleni, Podul – у Румунії.

І ще: Podol, Padali – в Ірані, Podali – у Бангладеш, Padal (і річка Padalia) – в Індії, Padhal – у Пакистані, La Padole – у Франції, Padola, Padula, Padulе, Padulі – в Італії, Padul – в Іспанії, Paddal – у Швеції, Pаdulа – в Естонії. Хоча, звісно, не всі ці подоли неодмінно є етимологічними родичами нашого Подолу.

Індоєвропейська і, вужче, індоіранська «нога» (або слов’янський під) потоптала весь євразійський простір – від Іспанії до Індії.

У Боснії і Герцеговині знаходимо Pod, Podivi, Poda, Podi, Podina, Podic, у Білорусі – Поди, Падонки, у Болгарії – Podem, у Македонії – Podino, у Чорногорії – Pod, Poda, Podi, Podina, Podоvi, у Сербії – Pod, Poda, Podina, Росії – Поды, у Словенії – Podovo, у Хорватії – Pod і т.д.

І далі: в Абанії – Poda, в Австрії – Poden, Poding, у Грузії – Podaani, у Німеччині – Podeldorf, Podendof, у Греції – Podhogora (щоправда, від слов’янського podъγora), Podhos, Padi, у Литві – Podavine, у Румунії – Podeni, Podu, в Естонії – Pаdu, в Індії – Padu, в Ірані – Padi, у Пакистані – Pad, Padі тощо.

Чи проливає цей масив однотипних назв світло на наш рідний Поділ, без якого Київ, як відомо, неможливий? Гадаємо, що так. Ця назва, як і чимало з наведених вище, дуже ймовірно, виводиться не з долу, а з поду (pād– > *pādulû), що може свідчити про її більшу давність, ніж розселення слов’ян у Наддніпрянщині, і власне про її скіфське походження.

А попід горою, яром-долиною…

Та якби Поділ і мав відношення до долу, то й сам діл ми схильні відносити до субстратної лексики.

З одного боку, корінь дол– (ЭССЯ, вип. 5 с. 64-65) широко представлений у слов’янських мовах і охоплює такі значення: «низ; низина, долина; яр, заглиблення, яма, шахта; могила; русло, річка; калюжа, болото; (земляна) підлога; земля». Відмінкові форми, як то долѣ (д.-р.), долі, долу, долів (укр.), dolu, dole (чеською), означають «униз, унизу» (див. також ЕСУМ, т. 2, с. 89). У кожній з мов – величезна кількість похідних слів, зокрема й топонімів.

*Dolъ споріднений з гот. dal– «долина», нім. Tal «те саме», кельтським dol «долина», “Етимологічний словник української мови” (ЕСУМ) ще наводить грецьке ϑóλοζ «печера; кругла будова». “Етимологічний словник слов`янських мов” (ЭССЯ) відзначає «повну відсутність споріднених форм у балтійських мовах». Відносна замкнутість цієї лексеми у колі германських, кельтських, слов’янських (і грецької?) мов може свідчити про її неіндоєвропейське походження. Водночас деякі етимологи «безпідставно», як зазначає ЕСУМ, вважають слов’янське слово германським запозиченням. За ЕСУМ, діл зводиться до індоєвропейського *dholo– «заглиблення, долина».

Та, з другого боку, з поля зору мовознавців випав індоіранський двійник цього кореня, який представлений у тих мовах не менш рясно, ніж у слов’янських. Гадаємо, причина такої «неуваги» в тому, що йдеться не про етимологічну міжмовну відповідність, яку б етимологи не пропустили, а про ймовірне давнє засвоєння індоіранського (скіфського) слова європейцями.

Добре відомою є індоарійська лексема tala зі значенням «основа, низ; плаский дах; долоня, підошва» (CDIAL, с. 326).

У різних мовах і діалектах (їх десятки) етимологічні «родичі» цієї лексеми означають власне «низ, долівка», а також «донизу, додолу». Ось кілька прикладів: пaлі (пракрит) tala «рівень, земля, поверхня, низ, долоня, підошва»; вайгалі tōl «оброблене поле»; кашмірі tala «низ»; сіндхі taru «поверхня, долівка, дно», taro «підошва, низ, осад»; західний пагарі (діал.) tal «земля, долівка»; кумауні talo «основа»; ассамська tal, talā «пласка поверхня, низ»; бенгалі tal «низ, долівка, підошва, долоня», talā «низ, підвалини»; орія taḷa «пласка поверхня, низ, підошва, долоня»; майтілі tal «поверхня, низ, долоня»; гінді talā, tarā «низ»; гуджараті taḷ, taḷũ «пласка поверхня, низ, підошва»; мараті taḷ «низ»; сингальська talaya «поверхня, низ, долоня, лезо». Варіації з -ll: ландха tall «долівка»; західний пагарі (діал.) tall «земля, долівка»; лахнда, панджабі tallā «долина, низина».

Наявні також прислівники та прийменники, що походять від цього кореня: циганська (європ.) tel, tele «під»; кашмірі tal, tali «знизу»; лахнда talē «униз»; західний пагарі (діал.) taḷē, кумауні tali «додолу, під».

У словнику кашмірі – мови, у якій простежується чимало паралелей з праслов’янською, – також відведено цій лексемі доволі місця (DKL, с. 996): tal «низ, найнижча частина, низина; місце внизу, нижня (спідня) частина, поверхня землі»; (як присл.) «унизу, донизу»; (як прийм.) «унизу, униз, з-під, під»; tala, tali присл. і постімен. «знизу, з-під низу»; talī постімен. «унизу».

Як бачимо, слов’янський *dolъ та індоіранський tala, tal (теж чоловічого або часом середнього роду) означають одне й те саме. Крім того, український діл «земляна підлога» дивовижно перегукується з аналогічними назвами долівки в індоіранців. Форми talē, tali «униз, унизу», мабуть, невипадково нагадують слов’янські долі, dole з тим самим значенням.

До слов’янського кореня dol– фонетично ще ближче стоять осетинські дæллаг «нижній», дæлвæз «долина», дæлæ, дæлейы «унизу», дæлæмæ «униз», – з промовистою морфемою дæл– «під-».

А ще це семантичне гніздо проливає світло на слов’янське слово долоня (*dolnь), яке не має задовільної етимології (ЕСУМ, т. 2, с. 106-107; ЭССЯ, вып. 5, с. 64-65). Схоже, воно пов’язане з назвами долоні (tala, tal, talaya тощо) в індоіранських мовах.

Водночас незбіг початкового приголосного (t – d) не дає змоги робити висновки про етимологічну відповідність слов’янського *dolъ індоарійському tala. Ідеться, очевидно, про дуже давнє іранське запозичення цього кореня праслов’янами та іншими європейськими етносами (для цього відповідність не потрібна – як почули, так і засвоїли). Поширення його серед слов’янства може означати, що засвоєння відбулося саме на території сучасної України, де давні слов’яни, уже відділившись від балтів, активно контактували з іранцями, зокрема скіфами, й урешті злилися з ними. І скіфський *talû (чи *dalû) став слов’янським долом.

Хоча це зовсім не суперечить припущенню про неіндоєвропейське походження слова в самих іранців. Адже, скажімо, у тюркських, монгольській, тунгусо-маньчжурських мовах дала, тала означає «рівнина, степ, поле, галявина, сторона» (див. Мурз., с. 169-170).

Діл та однокореневі доли, долина, дольний, роздольний тощо дуже широко представлені в топонімії слов’ян. Cеред географічних назв чимало й слів з початковим тал-: в Україні – Тальне, Тальки, Тальське, річки Таль, Талинка тощо (хоча й не так багато, як у країнах з арабським та тюркським населенням, де tall має інші значення). Якщо ці назви й пов’язані з тим самим коренем, то їх, звісно, було дано не слов’янським населенням.

Балтійські Видубичі й готська Гнівань?

Щодо балтійців, то для позначення низу вони використовують інший корінь – duob-, daub-, dub-, dib-. Напр.: лит. duobė «яма, діл, вибоїна на дорозі; могила; став, глибоке місце в річці» (LKEŻ, с. 134). Цей корінь стрічаємо у величезній кількості українських топонімів, зокрема й у назвах річок, які часто переосмислені слов’янами по-своєму: у Києві це, наприклад, Видубичі.

Щоправда й готи, які прийшли в Київ одночасно зі слов’янами, мали цей самий корінь у слові diups «глибокий» (пор. англ. deep), тому рано робити однозначні висновки про походження цих назв. Тим більше що він, схоже, зберігся й у слов’ян: укр. дно dъbno, а також дупа (ECУМ, т. 2, с. 95-96).

До речі, низину, діл готи йменували hnaiweins від дієсл. hnaiwjans «понижати, класти додолу, скидати» (CGGL, с. 177). Звідси, імовірно, й назва міста Гнівань на Вінниччині та інші «гнівні» імена, а також, гідроніми на кшталт Нива, Нивка (з утраченим початковим h).

Проте балтійський та готський субстрат у київських назвах – тема іншої розмови.

Горло Дніпра

Ще один київський гідронім Конча, схоже, теж належить до субстратної лексики скіфського походження.

Конча в індоіранських мовах означає «горло, шия» і, очевидно, в нашому випадку являє собою метафоричний географічний термін, семантично близький до добре відомих горло, гирло, горловина жерло, джерело; шия, зашийок, перешийок а також до слов’янських назв Крк (шия), Карч (те саме), тюркської – богаз «горло, перевал, протока» тощо.

У CDIAL (с. 134), зокрема, подаються з посиланням на санскрит значення kaṇṭhá: «горло, шия, найвужча частина отвору; голос, звук». У різних сучасних індоарійських мовах і діалектах воно переважно означає «горло, шия, горловина», а також – «межа, край, берег річки, смужка землі під горою». Ще цікаве слово з цього ряду – kaṇṭhāla «човен», – у якому наявне знайоме нам розширення на -l.

Отже, Конча – це не що інше як перешийок, вузьке місце, «горло» річки.

Ревуча слава

Іранське походження гідроніма Дніпро сьогодні майже не викликає сумнівів. Але цікаво, що й витоки його народно-поетичних назв, судячи з усього, так само сягають дослов’янських часів.

Відома зі «Слова о полку Ігореві» поетична назва Дніпра Славутич пов’язана з топонімами, розкиданими по всій Центральній і Східній Європі: Славута (Україна, Росія), Славутное, Слаутино, Слаутное (Росія), Slawutowko, Slawutowo (Польща), Slavuce, Slavotici (Сербія), Slavotin (Болгарія), Slavantai, Slavantu (Литва), Szlavitanya (Угорщина) тощо.

Гідронім Славута (*slavǫta) пов’язують з гіпотетичним слов’янським коренем *slu-, *slou– «текти, повільно рухатися». Або з апелятивом слава.

Водночас індоіранська лексема srávant (CDIAL, с. 802) усе чітко й однозначно пояснює: у санскриті srávant – «текучий», srávantī – «потік» (корінь sru-). Перехід сонорних r – l – явище звичайне в індоарійських мовах; -ant – суфікс активної дієслівної форми теперішнього часу (аналогічно укр. -уч, -юч). У сучасних мовах ця лексема означає, крім того, «річка» (палі); «течія, притока» (ассамська); «вологий» (бенгалі).

Тож, гадаємо, Славутою (*slavanta) нашу головну ріку, і не тільки її, називали ще скіфи – це був географічний термін, який, власне, означав «потік, річка». Якщо ж існував слов’янський відповідник до *sru– (*slu-), то він міг мати субстратне походження, хоча допустима й міжмовна спорідненість. Але щодо slavǫt- – srávant, то, судячи з повного морфемного та фонетичного збігу, слов’яни запозичили цей географічний термін уже «в готовому вигляді».

Надалі відбулося звичне в таких випадках зближення Славути зі славою, слов’янами, словом. Міста й села дістали «славутні» імена за назвами річок.

Ще одна народно-поетична назва Дніпра – Ревучий – добре відома з поезії Тараса Шевченка.

Таке означення бурхливих річок зустрічається досить часто, пор. українські гідроніми Ревна, Ревун, Ревунець, Ревуха, Ревуча, Ревучий, Ревочи. (Хоча деякі з цих назв можуть походити від рити. – Шульгач, с. 234). Сюди ж відносять Реут (ТТ, с. 220) – від *revǫt, аналогічно *slavǫt-.

Це давнє індоєвропейське слово етимологічно пов’язане з низкою семантично близьких лексем у балтійських, германських, романських, грецькій, індоіранських мовах (ЕСУМ, т. 5, с. 40-41), але така щільна прив’язка до води в них, наскільки нам вдалося охопити, не спостерігається.

В індоіранських мовах ráva (CDIAL, с.616) означає «рев, крик (особливо тварин)». Arava, з різними варіантами а (с. 59), – «крик, виття, шум»; ā`ravīti, ā`rauti, ā`ruvati – «кричить, галасує» (пор. укр. діал. орати «кричати»). В Україні, крім усіляких Ревунів, є річка Орява та пов’язані з нею села Орява, Орявчик. У Словаччині – річка й пов’язане з нею озеро Orava; у Хорватії населений пункт Oravac; у Боснії і Герцеговині Orоvac; у Румунії Oravica, у Білорусі – Аравичи. Щоправда, численні назви у Фінляндії, Естонії, Швеції, на Півночі Росії від orava, напевне, пов’язані не з ревом, а з фін. «білка» (тамтешні рівнинні річки «ревучими» й назвеш).

Отже, давній «ревучий» епітет Дніпра може вважатися однаковою мірою як слов’янським, так і скіфським. Імовірно, слов’яни перейняли його у своїх іранських попередників-наддніпрянців.

Далі буде: Почайна, Либідь, Горенка, Хоревиця…

Володимир Ільченко

ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНЕНКО: РЯДКИ УНІКАЛЬНОЇ БІОГРАФІЇ

Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України, найстарший гончар Полтавщини, легенда опішненського гончарства Василь Онуфрійович Омеляненко нині святкує свій 95-літній ювілей!

Дитинство, юність, пізнання світу для нього розпочалося в Гончарній столиці України – містечку Опішне. Саме тут він був зачарований красою народного художнього творення, отримав наснагу на плідне, стійке життя мистця.

«Почалося все з кутка Гончарівки (народна назва одного з районів селища, де жило багато гончарів. – Авт.). Жили ми дуже бідно, хати своєї не було, тому й доводилося жити на квартирі в родині Попенків. Пам’ятаю, було мені 9 років. Хлопців на вулиці було багато. Ми гралися, бігали по вулиці. Через дорогу жили Багрії. У них до хати був добудований невеличкий прихалабочок. У ньому стояв столик, на якому була ціла сотня свистунів. Ми з братом Петром просто подивилися, і на цьому закінчилося. Та побачені свистуни довго не давали мені спокою, весь час чомусь про них думав. Це вже зараз я знаю, що вони мене зачарували».

Минув деякий час, а думки про свистуни так і не залишили малого Василя. Потім він попросив свою маму Палагію Афанасіївну, щоб та дістала трішки глини.

«Коли мама принесла глину, я страшенно зрадів. Одразу покликав брата, і сіли ми з ним до роботи. А от як починати і що робити ми ж не знали, ніхто не показував. Почали катати кульки і з них робити півників. Але чомусь вони не свистіли. Тут якраз до матері навідалася далека сусідка. Побачила наш труд, та й каже, що треба не так робити. Що всередині повинна бути пустота, бо не буде виріб свистіти. Швидко показала, як її робити, і пішла. Але ж його потрібно ще й проколювати. Пробували самі. Спочатку не виходило, а потім і приловчилися. Як це вийшло, й досі не збагну. Перші вироби були кострубаті, нерівномірні, смішні, нагадували верблюдів, а потім стали все більш і більш вдосконалені. Наробили цілу сотню. Сусід Багрій їхав на ярмарок із горшками і купив у нас ці свистуни аж за карбованець. У ті роки (1934) це були такі величезні гроші. Потім наробили тисячу свистунів, і він купив у нас за дванадцять карбованців. А одного разу, – продовжує Василь Онуфрійович, – крім глини, мати принесла два ангоби (фарба для глиняних виробів. – Авт.) – червоний і чорний. Ми з Петром на радощах своїх півників розмалювали: гребінець червоним, а крильця чорним».

Так і виживала родина Омеляненків. Палагія Афанасіївна для своїх синів діставала глину, а вони потихеньку робили свистуни. З часом хлопці почали робити не лише півників, а й баранів, коників, білочок, які мама майбутнього майстра здавала в завод «Художній керамік». Фарби для розфарбовування виготовляли самі.

«Я пристосувався сам робити фарби для робіт. Заварював крохмаль, тільки щоб дуже-дуже рівномірно, додавав туди порошок, який використовували для крашанок, розмішував, і виходила яскрава фарба. За один день ми з братом виготовляли дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили по 500 штук, але вони були неякісними. А я завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене перш за все. Щоб випалити роботи потрібні дрова, а їх у нас не було, тож доводилося самому ходити в ліс по хмиз. Так і носив лантушками».

1948-го року родина Омеляненків переїхала на іншу квартиру, до гончаря Максима Острянина. Там продовжували робити вже так добре знайомі свистуни, копали горна, в яких потім і випалювали.

«Хата в Остянинів була на дві половини поділена, – говорить Василь Омеляненко, – в одній дядько Максим жив і гончарював, а в іншій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. Нас впустили саме в цю кімнату. Тож ми жили між посуду. Дядько Максим наробить посуду, випалить його і везе в Полтаву на продаж. А коли його не було ми з братом заходили до його майстерні й сідали за гончарний круг. І так ото потрошку-потрошку почали зводити на центр (важливий момент під час гончарювання, глина обов’язково повинна бути по центру, бо виріб може злетіти. – Авт.). А показувати ніхто не показував, як пальці тримати чи як витягувати глину. Взагалі нічого. Все освоював самотужки. Як підказувала душа, так і робив».

Родина Василя Онуфрійовича постійно перебувала в дуже скрутному становищі. Ледве вистачало на прожиття, не кажучи вже про кошти на навчання. 1950 року Василь Онуфрійович закінчив вечірню школу й пішов проситися на роботу в завод «Художній керамік».

«Я набрав своїх свистунів та пішов показувати завідувачу виробництвом на заводі «Художній керамік» Демченку Трохиму Назаровичу. Він подивився і взяв мене на роботу. 9 грудня 1950 року я написав заяву і одразу приступив до роботи. Спочатку робив свистуни, а потім перевели робити барани. Потрапив я в майстерню до гончарів Яценка Семена та Біляка Василя, які робили куманці. А мені дали завдання зробити барана. Цілий день я робив «літрового» барана (виріб на одну літру), а норма була чотири в день. Він вийшов не дуже вдалий, та з часом я освоївся, приловчився і почав робити денну норму. Одного дня Трохим Назарович говорить, що з Києва привезли зразок баринь (глиняна іграшка), потрібно їх 22 штуки в день робити. Я одразу наробив. Відвезли їх у Київ, а там сказали, що вже вони не потрібні. Так я повернувся знову до баранів».

На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Онуфрійовича вперше представляла завод «Художній керамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія). За цю роботу майстра було нагороджено грошовою премією. Після першого вдалого показу Василь Омеляненко почав виставляти свої роботи на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва, майже на всіх із них представлені глиняні твори відзначалися нагородами. Неодноразово був лауреатом престижних республіканських та всесоюзних художніх виставок, конкурсів, фестивалів. Гончарні вироби майстра широко представляли мистецтво України на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Вони зайняли почесні місця в найбільших і найпрестижніших музейних зібраннях Європи.

Творчість Василя Омеляненка – визначне явище українського мистецтва. Роботи художника є класичними зразками сучасної народної кераміки. Від початку своєї творчості майстер віддає перевагу декоративній зооморфній скульптурі: виготовляє традиційний для гончарства Опішного посуд у вигляді левів, биків, баранів, козлів. Жоден з виробів майстра не схожий на інші. Його тварини лагідні, добродушні, позбавлені звіриної сутності.

«Я ніколи не малював ескізів чи контурів для робіт. Усе завжди роблю з уяви, адже творча робота – це фантазія. Йду, наприклад, лісом. Побачу якусь цікаву гілочку, пеньок чи ще щось, і вже уявляю, що можна до нього додати, щоб вийшов гарний виріб. Лише одного разу я копіював. На дверцятах білоруської машини побачив бика (зубра). І так мені захотілося перевести його на глину, що одразу взявся до роботи. Перші виходили не дуже вдалі, але з часом я почав їх вдосконалювати все більше й більше. Спочатку тренувався на маленьких. А потім виготовив великого, на 15 літрів, вже гарного, такого, як і хотів. Для цього мені знадобилося кілька місяців. Мій «Зубр» одразу сподобався керівництву заводу. Вони його одразу відклали для виставок. Багато хто мені заздрив, багато хто намагався повторити, але не дуже виходило».

Василь Омеляненко надто вимогливий до самого себе. Йому завжди здається, що робота недосконало виготовлена. Навіть їдучи на виставки, де виставлялися його роботи, він ніколи не дивися на чужі вироби. Завжди критично придивлявся до свого результату роботи. І завжди знаходив недоліки.

Цікаві творчі моменти довелося пережити Василю Омеляненку під час Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997). Він уперше в історії українського народного гончарства звернувся до теми монументальної керамічної скульптури, виготовивши величезного «Лева при двох головах». Для його творення автору довелося розробляти оригінальний внутрішній каркас, вирішувати проблеми роботи із шамотом, висушування кераміки просто неба та випалювання великих за розміром робіт. Подолавши всі труднощі, майстер створив унікальний твір – своєрідний оберіг українських земель – від Карпат до Дону, від Полісся до Чорного й Азовського морів, за що отримав другу премію Симпозіуму гончарства.

«Василь Онуфрійович посміхаючись згадує: «Про цей симпозіум я пам’ятатиму все життя, бо попотіти мені довелося чимало. Запросили організатори взяти участь у конкурсі. Я думав, що симпозіум буде несерйозний: зробимо по виробу, журі на нього подивиться й поб’ють усі роботи. Дали мені місце. Придивився – й побачив у своїй уяві величезного лева. Почав вирішувати, з чого починати. Щоб глина трималася, потрібен каркас. Спочатку зробили мені залізний каркас. Але я знаю, що залізо і глина несумісні, бо залізо при нагріванні розширюється, а глина навпаки, зменшується. Відомі художники радили відмовитися від цієї ідеї. Але я вирішив довести задумане до кінця. Пішов до плотників, набрав дощечок. Уже зроблений каркас обмостив дошками і обмотав алюмінієвою проволокою, яка при нагріванні розплавиться. І приступив до роботи вже з глиною. А тут, як на зло, пішли дощі. Прийшлося накривати брезентом. Зробив я роботу, а тут кажуть, що її ще й потрібно випалити. А на випал я не розраховував. Я й ночами перестав спати, весь час думав, як свого лева довершити. Спочатку потрібно роботу висушити. А стояла вона надворі, де були сильні сквозняки, від яких роботу може порвати. Тому й замотував її в целофан. Одного разу прийшов у музей, дивлюся, а тулуб лева розмотаний. Як глянув, а там тріщини по 2 см. Довелося все розмочувати і латати. Дійшло діло до випалювання. Почав в усіх запитувати, але дільної поради так ніхто і не дав. Вислухав я багато порад, а робив все ж таки по-своєму. Придумав збудувати горно прямо над роботою. В півцеглини виклав стіни, а навпроти голів зробив дві печі. Трьома машинами битого посуду обмостив «Лева» для того, щоб трималася температура, бо вона повинна бути 700-800 градусів. А зверху накрив залізом. Зранку до вечора нагрів і пішов додому. На другий ранок підклав більше дров і випалював цілу ніч. На світанку закінчив. Взагалі пішло 4,5 складоментір дров, а привезли 12. Ось так я робив свого «Лева при двох головах».

Займаючись улюбленою справою, Василь Онуфрійович досяг значних здобутків і вправності, про що свідчать численні нагороди. Багаторічна творча праця, набуті майстерність і громадське визнання в Україні та за її межами дозволили стати членом Спілки художників України. За визначний внесок у розвиток українського народного мистецтва 1976 року його відзначено почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України». 1998 року прийнято до Спілки майстрів народного мистецтва України.В країні поціновано працю гончаря: 1995 року нагороджено Премією імені Данила Щербаківського, а 1999 року – Державною премією України імені Тараса Шевченка.

До поважного ювілею гончаря Національний музей-заповідник українського гончарства у виставковій залі Центру розвитку духовної культури презентує персональну виставку творчих робіт майстра «ЖИТТЄДАЙНІ ДЖЕРЕЛА ВЕЛИКОГО ТВОРЦЯ». До експозиції увійщли унікальні твори кераміки Василя Омеляненка з фондової колекції Музею гончарства (близько 150 виробів), фото та особисті документи з Національного архіву українського гончарства та публікації про гончаря з Гончарської Книгозбірні України.

Одержимість новими творчими ідеями й невгамовна енергія ніби збільшують для Василя Онуфрійовича кількість годин у добі. Він і зараз, незважаючи на свій поважний вік, самовіддано працює в маленькій домашній майстерні. Для нього його праця – це його світ, його радість, його життя.

Нехай кожен наступний день, вельмишанований Василю Онуфрійовичу, приносить Вам лише позитивні новини, наповнює оптимізмом, творчою окриленістю й міцним здоров’ям!

Многая-Многая Літа, Ювіляре!

інформаційна служба НМЗУГ

(до 95-річчя великого Мистця)

Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України, найстарший гончар Полтавщини, легенда опішненського гончарства Василь Онуфрійович Омеляненко нині святкує свій 95-літній ювілей!

Дитинство, юність, пізнання світу для нього розпочалося в Гончарній столиці України – містечку Опішне. Саме тут він був зачарований красою народного художнього творення, отримав наснагу на плідне, стійке життя мистця.

«Почалося все з кутка Гончарівки (народна назва одного з районів селища, де жило багато гончарів. – Авт.). Жили ми дуже бідно, хати своєї не було, тому й доводилося жити на квартирі в родині Попенків. Пам’ятаю, було мені 9 років. Хлопців на вулиці було багато. Ми гралися, бігали по вулиці. Через дорогу жили Багрії. У них до хати був добудований невеличкий прихалабочок. У ньому стояв столик, на якому була ціла сотня свистунів. Ми з братом Петром просто подивилися, і на цьому закінчилося. Та побачені свистуни довго не давали мені спокою, весь час чомусь про них думав. Це вже зараз я знаю, що вони мене зачарували».

Минув деякий час, а думки про свистуни так і не залишили малого Василя. Потім він попросив свою маму Палагію Афанасіївну, щоб та дістала трішки глини.

«Коли мама принесла глину, я страшенно зрадів. Одразу покликав брата, і сіли ми з ним до роботи. А от як починати і що робити ми ж не знали, ніхто не показував. Почали катати кульки і з них робити півників. Але чомусь вони не свистіли. Тут якраз до матері навідалася далека сусідка. Побачила наш труд, та й каже, що треба не так робити. Що всередині повинна бути пустота, бо не буде виріб свистіти. Швидко показала, як її робити, і пішла. Але ж його потрібно ще й проколювати. Пробували самі. Спочатку не виходило, а потім і приловчилися. Як це вийшло, й досі не збагну. Перші вироби були кострубаті, нерівномірні, смішні, нагадували верблюдів, а потім стали все більш і більш вдосконалені. Наробили цілу сотню. Сусід Багрій їхав на ярмарок із горшками і купив у нас ці свистуни аж за карбованець. У ті роки (1934) це були такі величезні гроші. Потім наробили тисячу свистунів, і він купив у нас за дванадцять карбованців. А одного разу, – продовжує Василь Онуфрійович, – крім глини, мати принесла два ангоби (фарба для глиняних виробів. – Авт.) – червоний і чорний. Ми з Петром на радощах своїх півників розмалювали: гребінець червоним, а крильця чорним».

Так і виживала родина Омеляненків. Палагія Афанасіївна для своїх синів діставала глину, а вони потихеньку робили свистуни. З часом хлопці почали робити не лише півників, а й баранів, коників, білочок, які мама майбутнього майстра здавала в завод «Художній керамік». Фарби для розфарбовування виготовляли самі.

«Я пристосувався сам робити фарби для робіт. Заварював крохмаль, тільки щоб дуже-дуже рівномірно, додавав туди порошок, який використовували для крашанок, розмішував, і виходила яскрава фарба. За один день ми з братом виготовляли дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили по 500 штук, але вони були неякісними. А я завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене перш за все. Щоб випалити роботи потрібні дрова, а їх у нас не було, тож доводилося самому ходити в ліс по хмиз. Так і носив лантушками».

1948-го року родина Омеляненків переїхала на іншу квартиру, до гончаря Максима Острянина. Там продовжували робити вже так добре знайомі свистуни, копали горна, в яких потім і випалювали.

«Хата в Остянинів була на дві половини поділена, – говорить Василь Омеляненко, – в одній дядько Максим жив і гончарював, а в іншій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. Нас впустили саме в цю кімнату. Тож ми жили між посуду. Дядько Максим наробить посуду, випалить його і везе в Полтаву на продаж. А коли його не було ми з братом заходили до його майстерні й сідали за гончарний круг. І так ото потрошку-потрошку почали зводити на центр (важливий момент під час гончарювання, глина обов’язково повинна бути по центру, бо виріб може злетіти. – Авт.). А показувати ніхто не показував, як пальці тримати чи як витягувати глину. Взагалі нічого. Все освоював самотужки. Як підказувала душа, так і робив».

Родина Василя Онуфрійовича постійно перебувала в дуже скрутному становищі. Ледве вистачало на прожиття, не кажучи вже про кошти на навчання. 1950 року Василь Онуфрійович закінчив вечірню школу й пішов проситися на роботу в завод «Художній керамік».

«Я набрав своїх свистунів та пішов показувати завідувачу виробництвом на заводі «Художній керамік» Демченку Трохиму Назаровичу. Він подивився і взяв мене на роботу. 9 грудня 1950 року я написав заяву і одразу приступив до роботи. Спочатку робив свистуни, а потім перевели робити барани. Потрапив я в майстерню до гончарів Яценка Семена та Біляка Василя, які робили куманці. А мені дали завдання зробити барана. Цілий день я робив «літрового» барана (виріб на одну літру), а норма була чотири в день. Він вийшов не дуже вдалий, та з часом я освоївся, приловчився і почав робити денну норму. Одного дня Трохим Назарович говорить, що з Києва привезли зразок баринь (глиняна іграшка), потрібно їх 22 штуки в день робити. Я одразу наробив. Відвезли їх у Київ, а там сказали, що вже вони не потрібні. Так я повернувся знову до баранів».

На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Онуфрійовича вперше представляла завод «Художній керамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія). За цю роботу майстра було нагороджено грошовою премією. Після першого вдалого показу Василь Омеляненко почав виставляти свої роботи на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва, майже на всіх із них представлені глиняні твори відзначалися нагородами. Неодноразово був лауреатом престижних республіканських та всесоюзних художніх виставок, конкурсів, фестивалів. Гончарні вироби майстра широко представляли мистецтво України на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Вони зайняли почесні місця в найбільших і найпрестижніших музейних зібраннях Європи.

Творчість Василя Омеляненка – визначне явище українського мистецтва. Роботи художника є класичними зразками сучасної народної кераміки. Від початку своєї творчості майстер віддає перевагу декоративній зооморфній скульптурі: виготовляє традиційний для гончарства Опішного посуд у вигляді левів, биків, баранів, козлів. Жоден з виробів майстра не схожий на інші. Його тварини лагідні, добродушні, позбавлені звіриної сутності.

«Я ніколи не малював ескізів чи контурів для робіт. Усе завжди роблю з уяви, адже творча робота – це фантазія. Йду, наприклад, лісом. Побачу якусь цікаву гілочку, пеньок чи ще щось, і вже уявляю, що можна до нього додати, щоб вийшов гарний виріб. Лише одного разу я копіював. На дверцятах білоруської машини побачив бика (зубра). І так мені захотілося перевести його на глину, що одразу взявся до роботи. Перші виходили не дуже вдалі, але з часом я почав їх вдосконалювати все більше й більше. Спочатку тренувався на маленьких. А потім виготовив великого, на 15 літрів, вже гарного, такого, як і хотів. Для цього мені знадобилося кілька місяців. Мій «Зубр» одразу сподобався керівництву заводу. Вони його одразу відклали для виставок. Багато хто мені заздрив, багато хто намагався повторити, але не дуже виходило».

Василь Омеляненко надто вимогливий до самого себе. Йому завжди здається, що робота недосконало виготовлена. Навіть їдучи на виставки, де виставлялися його роботи, він ніколи не дивися на чужі вироби. Завжди критично придивлявся до свого результату роботи. І завжди знаходив недоліки.

Цікаві творчі моменти довелося пережити Василю Омеляненку під час Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1997). Він уперше в історії українського народного гончарства звернувся до теми монументальної керамічної скульптури, виготовивши величезного «Лева при двох головах». Для його творення автору довелося розробляти оригінальний внутрішній каркас, вирішувати проблеми роботи із шамотом, висушування кераміки просто неба та випалювання великих за розміром робіт. Подолавши всі труднощі, майстер створив унікальний твір – своєрідний оберіг українських земель – від Карпат до Дону, від Полісся до Чорного й Азовського морів, за що отримав другу премію Симпозіуму гончарства.

«Василь Онуфрійович посміхаючись згадує: «Про цей симпозіум я пам’ятатиму все життя, бо попотіти мені довелося чимало. Запросили організатори взяти участь у конкурсі. Я думав, що симпозіум буде несерйозний: зробимо по виробу, журі на нього подивиться й поб’ють усі роботи. Дали мені місце. Придивився – й побачив у своїй уяві величезного лева. Почав вирішувати, з чого починати. Щоб глина трималася, потрібен каркас. Спочатку зробили мені залізний каркас. Але я знаю, що залізо і глина несумісні, бо залізо при нагріванні розширюється, а глина навпаки, зменшується. Відомі художники радили відмовитися від цієї ідеї. Але я вирішив довести задумане до кінця. Пішов до плотників, набрав дощечок. Уже зроблений каркас обмостив дошками і обмотав алюмінієвою проволокою, яка при нагріванні розплавиться. І приступив до роботи вже з глиною. А тут, як на зло, пішли дощі. Прийшлося накривати брезентом. Зробив я роботу, а тут кажуть, що її ще й потрібно випалити. А на випал я не розраховував. Я й ночами перестав спати, весь час думав, як свого лева довершити. Спочатку потрібно роботу висушити. А стояла вона надворі, де були сильні сквозняки, від яких роботу може порвати. Тому й замотував її в целофан. Одного разу прийшов у музей, дивлюся, а тулуб лева розмотаний. Як глянув, а там тріщини по 2 см. Довелося все розмочувати і латати. Дійшло діло до випалювання. Почав в усіх запитувати, але дільної поради так ніхто і не дав. Вислухав я багато порад, а робив все ж таки по-своєму. Придумав збудувати горно прямо над роботою. В півцеглини виклав стіни, а навпроти голів зробив дві печі. Трьома машинами битого посуду обмостив «Лева» для того, щоб трималася температура, бо вона повинна бути 700-800 градусів. А зверху накрив залізом. Зранку до вечора нагрів і пішов додому. На другий ранок підклав більше дров і випалював цілу ніч. На світанку закінчив. Взагалі пішло 4,5 складоментір дров, а привезли 12. Ось так я робив свого «Лева при двох головах».

Займаючись улюбленою справою, Василь Онуфрійович досяг значних здобутків і вправності, про що свідчать численні нагороди. Багаторічна творча праця, набуті майстерність і громадське визнання в Україні та за її межами дозволили стати членом Спілки художників України. За визначний внесок у розвиток українського народного мистецтва 1976 року його відзначено почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України». 1998 року прийнято до Спілки майстрів народного мистецтва України.В країні поціновано працю гончаря: 1995 року нагороджено Премією імені Данила Щербаківського, а 1999 року – Державною премією України імені Тараса Шевченка.

До поважного ювілею гончаря Національний музей-заповідник українського гончарства у виставковій залі Центру розвитку духовної культури презентує персональну виставку творчих робіт майстра «ЖИТТЄДАЙНІ ДЖЕРЕЛА ВЕЛИКОГО ТВОРЦЯ». До експозиції увійщли унікальні твори кераміки Василя Омеляненка з фондової колекції Музею гончарства (близько 150 виробів), фото та особисті документи з Національного архіву українського гончарства та публікації про гончаря з Гончарської Книгозбірні України.

Одержимість новими творчими ідеями й невгамовна енергія ніби збільшують для Василя Онуфрійовича кількість годин у добі. Він і зараз, незважаючи на свій поважний вік, самовіддано працює в маленькій домашній майстерні. Для нього його праця – це його світ, його радість, його життя.

Нехай кожен наступний день, вельмишанований Василю Онуфрійовичу, приносить Вам лише позитивні новини, наповнює оптимізмом, творчою окриленістю й міцним здоров’ям!

Многая-Многая Літа, Ювіляре!

інформаційна служба НМЗУГ