34 роки тому впав Берлінський мур, що розділяв Німеччину. Це було неминуче, але сталося майже випадково через плутанину в соцпартії НДР (архівний матеріал)

Берлінський мур розділяв Німеччину на Схід (НДР) і Захід (ФРН) майже тридцять років. Його побудували в розпал Холодної війни між військово-політичними блоками — НАТО й Організацією Варшавського договору. Станом на середину вісімдесятих Холодна війна пішла на спад, а в соцкраїнах здійнялася хвиля антикомуністичних виступів. В СРСР до влади прийшов Михайло Горбачов, який взяв курс на зближення із західними країнами. Проте партійне керівництво НДР замість реформ тільки дужче закручувало гайки. Це призвело до масових акцій протесту в Східній Німеччині восени 1989 року. Формально мур зруйнували бульдозерами в 1990 році, але фактично він упав пізно ввечері 9 листопада 1989-го. Це сталося майже випадково, коли через плутанину в партійному керівництві НДР раніше за необхідний термін оголосили про спрощення правил виїзду з НДР у ФРН. Оглядач «Бабеля» Сергій Пивоваров описує події, які передували падінню Берлінського муру, згадує ролі генсека СРСР Горбачова та канцлера ФРН Гельмута Коля. Проілюструвати матеріал ми попросили студентів школи дизайну Projector.

Берлінський мур збудували в серпні 1961 року після того, як загострилися взаємини між двома військово-політичними блоками — НАТО та Організацією країн Варшавського договору на чолі з СРСР. До цього кордон між обома частинами міста щодня перетинали 300—500 тисяч людей. Тепер же довелося перебудовувати і транспортне сполучення — берлінське метро і трамваї розділили на дві автономні системи.

Офіційна пропаганда НДР називала мур «оборонним валом». Однак барʼєри та загородження робилися з розрахунком, щоб саме жителі Східного Берліна не могли потрапити до західної частини міста. У деяких місцях мур не мав каркаса, щоб танкам було зручніше його знести, якщо війська Варшавського договору вторгнуться в Західний Берлін. За час існування мур кілька разів перебудовували та укріплювали. До 1989 року це був складний комплекс із бетонної огорожі, металевої сітки під струмом, земляних ровів, протитанкових укріплень і смуги з гострих шипів на окремих ділянках. Уздовж муру стояло понад 300 сторожових вишок. Спочатку перетнути його можна було через 13 прикордонних контрольно-пропускних пунктів, але до 1989 року їх залишилося тільки три.

155 кілометрів загальна протяжність муру в межах міста (43 км) та на кордоні між Західним Берліном і НДР (112 км).

3,6 метра середня висота муру.

За спробу нелегально перетнути мур можна було отримати до 10 років вʼязниці. Незважаючи на це, мешканці Східної Німеччини все одно намагалися втекти з НДР: прокопували тунелі під муром, перелітали на дельтаплані та повітряній кулі, перелазили по мотузках, перекинутих між вікнами будинків з обох боків муру, і навіть намагалися таранити його бульдозером. І самі східнонімецькі прикордонники нерідко дезертирували й тікали в Західний Берлін.

5 072 втечі через мур в Західний Берлін або ФРН у період з 13 серпня 1961 по 9 листопада 1989 року.

140 убитих при спробі перетнути мур — за документально підтвердженими даними, за неофіційними — понад 1 200 людей.

Станом на середину 1980-х політичне становище змінюється. Соцкраїнами Варшавського блоку прокочується хвиля антикомуністичних демонстрацій, і деякі режими змушені піти на поступки. В СРСР у 1985 році до влади приходить новий генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов. Він проголошує політику «прискорення», «перебудови» та «гласності». Але всередині держави вона дає збої, особливо у сфері економіки. Горбачов намагається врівноважити це зовнішньополітичними успіхами — проводить переговори з лідерами західних країн і досягає розрядки міжнародної напруженості, викликаної Холодною війною.

На тлі такого потепління президент США Рональд Рейган 12 червня 1987 року під час виступу на площі перед Бранденбурзькими воротами в Берліні звернувся до Горбачова з закликом демонтувати Берлінський мур. «Генеральний секретарю Горбачов, якщо ви прагнете миру, якщо ви прагнете процвітання для Радянського Союзу та Східної Європи, якщо ви прагнете лібералізації, приїжджайте сюди, до цих воріт. Містере Горбачов, відкрийте ці ворота. Містере Горбачов, знесіть цей мур!»

З початку 1980-х канцлер ФРН Гельмут Коль налагоджує стосунки з урядом НДР і надає східнонімецькій економіці низку великих позик. Генсек Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) Еріх Гонеккер, що стояв біля керма НДР з 1971 року, підтримує «подальшу мирну співпрацю». Але разом з цим підкреслює, що стіна «стоятиме 50 і навіть 100 років».

Проти обʼєднання Німеччини виступало не тільки керівництво НДР. Союзники ФРН у НАТО, Велика Британія та Франція, також побоювалися посилення могутності Німеччини. Гельмут Коль намагається заручитися підтримкою Горбачова і в жовтні 1988 року прибуває з візитом до Москви. Саме ці переговори стали переломним моментом у вирішенні питання про обʼєднання НДР і ФРН. Горбачов заявив про «нову главу» у взаєминах між країнами. А потім доклав великих зусиль, щоб переконати премʼєрку Британії Маргарет Тетчер і французького президента Франсуа Міттерана.

У 1989 році ситуація у Східній Німеччині загострюється. Влітку Угорщина і Чехословаччина відкривають свої кордони із західними країнами. Цим скористалися десятки тисяч німців, щоб втекти з НДР. У відповідь консервативний уряд Гонеккера запроваджує заборону на поїздки до сусідніх соцкраїн без спеціального дозволу. Зрештою, святкування 40-річчя з дня заснування НДР 7 жовтня 1989 року перетворюється на масові демонстрації з вимогою громадянських прав і свобод. Наприкінці жовтня керівництво СЄПН вимушено йде у відставку. Новим генсеком стає Егон Кренц.

Нове керівництво НДР розуміло неминучість назрілих реформ. Тому ще з кінця жовтня вело переговори з владою Західного Берліна про поступове спрощення прикордонного режиму до грудня 1989 року. Це мало дати час налагодити транспортне сполучення у прилеглих до муру районах. Після довгих консультацій і дзвінків до Москви Кренц представив текст відповідного документа вдень 9 листопада на засіданні пленуму ЦК СЄПН. Те, що відбулося далі, було «низкою випадкових і непередбачених дрібниць» , викликаних неузгодженістю в діях партійного керівництва НДР.

Увечері 9 листопада запланували пресконференцію, на якій член політбюро ЦК СЄПН Гюнтер Шабовськи мав відзвітувати про підсумки засідання пленуму. На пресконференцію чи не вперше запросили представників західних ЗМІ. Незадовго до початку Кренц вручив Шабовськи текст документа зі словами: «Це справжня сенсація», забувши попередити, що його офіційна публікація призначена на наступний день. Однак Шабовськи не надав цьому ваги й навіть не спромігся прочитати документ перед пресконференцією.

Перші сорок хвилин Шабовськи присвятив партійним справам, і журналісти вже почали засинати. Нарешті італійський кореспондент Рікардо Ерманн зміг поставити головне питання про спрощення правил виїзду з НДР. Тоді Шабовськи згадав про документ і швидко зачитав його текст. Після цього посипалися запитання про те, коли це набуває чинності. «Шабовськи пробігся поглядом по незнайомому тексту й натрапив на слово «негайно». Пролунали питання про те, чи це стосується Західного Берліна. «Шабовськи неохоче глянув на текст ще раз і з подивом виявив у ньому слова «Берлін (Західний)».

Кореспонденти побігли до телефонів, аби сповістити у свої редакції про справді сенсаційну новину. Уже за кілька годин тисячі східних берлінців зібралися біля КПП, вимагаючи пропустити їх «відповідно до нових правил». Прикордонники, які не отримали жодних інструкцій, спочатку спробували відтіснити натовп. Їхня головна заслуга в тому, що вони в сумʼятті не зважилися відкрити вогонь, а відступили, дозволивши людям вільно проходити через мур, розписувати його графіті та відколювати від нього шматки.

Протягом наступного року мур знесли бульдозерами, залишивши невеликі ділянки як меморіальний комплекс. У жовтні 1990-го НДР припинила існування, а її землі увійшли до складу ФРН. В інтервʼю журналу The Time 31 жовтня 2019 року Михайло Горбачов говорить про те, що «восени 1989 року становище в НДР стало вибухонебезпечним. режим НДР втрачав позиції. і тому падіння Берлінського муру не стало для нас несподіванкою». А Егон Кренц згадує, як за тиждень до падіння Берлінського муру на переговорах у Москві Горбачов сказав йому, що питання про можливе обʼєднання Німеччини «на порядку денному не стоїть».

Хочете більше цікавих матеріалів про історичні події — підтримайте нас донатом:🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Берлінська стіна як прокляття і натхнення

Протягом 38 років свого існування Берлінська стіна була бар’єром, що розділяв народ Німеччини, більмом на карті післявоєнної Європи та предметом невпинної критики і навіть прокльонів з боку політиків і громадських діячів – від Джона Кеннеді до Рональда Рейгана.

І разом з тим вона була предметом, об’єктом і джерелом натхнення для величезної кількості творів мистецтва другої половини XX століття, мистецтва дуже різноманітного – від класичної музики до графіті.

Бетонне полотно

Графіті були, звичайно ж, першим і найяскравішим пов’язаним зі Стіною художнім образом. Якщо зі східної сторони Стіна ретельно охоронялася, і підступитися до неї було практично неможливо, то з заходу розтягнута на 140 кілометрів бетонна поверхня була ідеальним “полотном” для мистецтва сучасних настінних розписів, що набирав в 60-і роки силу.

Відразу після краху Стіни граффітники взяли свій реванш і на Сході. Всього за півроку, вже навесні 1990-го, сотні художників з різних країн світу розписали східну сторону Стіни своїм баченням політичних подій, що супроводжували її появу, існування і крах. Серед експонатів “Галереї Східної сторони”, що відкрилася у вересні 1990 року, була знаменита фреска російського художника Дмитра Врубеля “Господи! Допоможи мені вижити серед цієї смертної любові”.

Шпигунські пристрасті

Стіна була одним з наймогутніших символів холодної війни, і, звісно, не могла не фігурувати в насичених політичним протистоянням кінобойовиках того часу. Стіна була ще не стіною, а дротяним загородженням, коли в 1962 році з’явився заснований на реальних подіях фільм “Втеча зі Східного Берліна”.

Три роки потому британський режисер Мартін Рітт екранізував роман Джона Ле Карре “Шпигун, що прийшов з холоду” зі знаменитим Річардом Бертоном у головній ролі – фільм і донині вважається еталоном шпигунського жанру.

Навіть великий Альфред Хічкок у рідкісному для себе зверненні до жанру шпигунського фільму теж не оминув теми Стіни у своєму трилері 1966 “Розірвана завіса”. Сюжет цілком тривіальний – розробник американської ракетної зброї разом зі своєю нареченою і помічницею біжить через Берлінську стіну у НДР. До шедеврів майстра цю картину віднести ніяк не можна, але великі зірки в головних ролях – Пол Ньюман і Джулі Ендрюс, не кажучи вже про самого Хічкока, роблять її гідною згадування.

Магія Берліна

Автор фото, BBC World Service

Альбом Лу Ріда “Берлін” став похмурим гімном пронизаному наркотиками, проституцією і депресією місту.

Похмура бетонна стіна із колючим дротом, вартовими вежами та східнонімецькими прикордонниками кидала зловісну тінь на обидві сторони розділеного міста. Реагували, однак, на неї Східний і Західний Берлін по-різному.

Мистецтво НДР – принаймні, у офіційній своїй версії – оспівувало успіхи першої соціалістичної держави на німецькій землі. Хоча і тут з’являлися “відщепенці”, що випадали із загального нарочитого оптимізму.

Відомий сьогодні на весь світ драматург Хайнер Мюллер більшу частину свого життя провів у опалі, п’єси його ставилися в Західній Німеччині, у Британії, у США, у Франції – скрізь, окрім рідної НДР. Однак на Захід він не виїжджав і тільки в 1984 році був поновлений у Академії Мистецтв НДР – перша ознака офіційного визнання після виключення зі Спілки письменників в 1961 році, якраз у рік появи Стіни.

Західний Берлін, відрізаний від решти всього західного світу місто-острів, позбавлений витверезного і оздоровляючого підживлення німецького провінційного бюргерства, поринув у вир декадансу, уседозволеності й гедонізму. З одного боку він ніби відроджував традиції богемного Берліна часів Веймарської республіки, з іншого – компенсував несвободу і вимушену сувору підцензурну аскетичність східної частини міста.

Саме у цю атмосферу відчайдушної розбещеності та уседозволеності занурив героїв свого кращого, на думку багатьох критиків, альбому Лу Рід. Альбом так і називався “Берлін” і став похмурим гімном пронизаному наркотиками, проституцією і депресією місту.

Цікаво, що до моменту запису альбому в 1973 році Лу Рід у Берліні жодного разу не був. Вперше він приїхав туди тільки в 1976 році відвідати свого друга Девіда Боуї, який тоді жив у місті.

Автор фото, BBC World Service

Інтер’єр Hansa Tonstodios біля Берлінської стіни, де в 1976-79 рр. Девід Боуї записав свою знамениту “Берлінську трилогію”: альбоми Low, Heroes і Lodger

Боуї втік до Берліна від набридлого йому гламуру англійського поп-життя. Окрім магії позбавленого усіх буржуазних норм міста, вабила його і нова електронна мінімалістська музика, що зарождувалася в середині 70-х в Німеччині. Разом з ним там оселився Іггі Поп, і за допомогою Брайана Іно, який регулярно приїжджав з Лондону, Боуї за три роки записав у студії прямо біля Берлінської стіни свою знамениту “Берлінську трилогію”: альбоми Low, Heroes і Lodger.

Цією ж атмосферою пронизаний і знятий незадовго до падіння Стіни (1987 рік) фільм “Небо над Берліном”. На перший погляд романтична фантазія про невидимих безсмертних ангелів у трактуванні західнонімецького режисера Віма Вендерса перетворилася на безнадійно-песимістичну історію, яка відповідала духу міста.

Рок-тиск

Протягом багатьох років поліція НДР палицями відганяла від Стіни шанувальників рок-музики, які намагалися крізь бетонне загородження почути музику того ж Девіда Боуї, Pink Floyd або Майкла Джексона, яку грали в безпосередній близькості від них.

Однак влітку 1988 року подих перебудови дістався й Східного Берліна, хоча влада НДР до останнього намагалися опиратися політичним реформам Михайла Горбачова. Прагнучи якось збити протестний настрій східно-німецької молоді, вони дозволили виступити на площі в центрі столиці Брюсу Спрінгстіну. 300 тисяч людей прийшли слухати американського рок-трубадура, який перебував тоді на вершині слави. Ефект, на загальну думку, виявився, прямо протилежним тому, на який розраховувала влада НДР.

“Я приїхав сюди не підтримувати чи протистояти якому б то не було уряду, – ламаною німецькою мовою звернувся до публіки Спрінгстін. – Я приїхав грати для вас рок-н-рол в надії, що в один прекрасний день бар’єри, що розділяють нас, впадуть”.

Багато істориків порівнюють ефект від цих слів Спрінгстіна, виголошених зі східного боку Стіни, з вимовленими по її західну сторону легендарними “Ich bin ein Berliner” Джона Кеннеді і “Пане Горбачов, знесіть цю стіну!” Рональда Рейгана.

Стіна як сцена

Автор фото, BBC World Service

Страх будує стіни” – Роджер Уотерс під час історичного концерту The Wall біля Берлінської стіни 20 липня 1990

У різдвяні дні 1989 року, лише через місяць з невеликим після краху Стіни, ще серед ледь розібраних її уламків, на встановленій прямо біля Бранденбурзьких воріт сцені Леонард Бернстайн диригував Дев’ятою симфонією Бетховена. У відомій “Оді Радості” зведений оркестр і хор музикантів і вокалістів з обох Німеччин, Британії, США та СРСР замінив слово Friede (радість) на слово Freiheit (свобода).

А ось альбом Pink Floyd The Wall, який найчастіше асоціюється з Берлінською стіною, долучили до цієї асоціації практично випадково. Роджера Уотерса, коли він писав в 1979 році The Wall, турбували проблеми скоріше особистого характеру – відчуженість і ізоляція, що супроводжують героя протягом усього життя, від шкільних років до самотності рок-зірки на вершині слави.

Однак винесена на обкладинку альбому цегляна стіна, концертний тур 1980-81рр., в якому ця стіна символічно руйнувалася і особливо внесені до зробленої в 1982 році Аланом Паркером екранізації історичні та політичні мотиви, неминуче перетворили The Wall в музично-поетичне відображення сформованих навколо Берлінської стіни колізій.

Не дивно, що вже в липні 1990 року, через вісім місяців після падіння Стіни, Роджер Уотерс, який на той час вже покинув Pink Floyd, був запрошений влаштувати концертну виставу свого опусу на порожньому просторі між Потсдамською площею і Бранденбурзькими воротами, де ще нещодавно була “нічийна земля” Берлінської стіни. Для півмільйона берлінців на площі і для всього світу концерт став символом нового міста, який зламав, як і передбачав Брюс Спрінгстін, бар’єри.

Остальгія

Автор фото, BBC World Service

Легендарний східно-німецький Trabant разом зі Стіною тепер стали символом остальгії

У перші роки після об’єднання Німеччини, поки східні регіони країни ще дуже відставали за рівнем життя від західних, почуття розчарування новою реальністю і туги за нехай і менш вільним, але більш надійним соціалістичним минулим було характерним для багатьох жителів колишньої НДР.

З часом ситуація змінилася, гострота пройшла, і остальгія – спеціально вигаданий для позначення цієї туги термін – почала носити добродушно-іронічний характер: спогади про незграбні і незручні, але такі рідні автомобілі Трабант і Вартбург, про спеціально створену в НДР Vita Cola і про інші милі серцю дрібниці з минулого. Найкраще і найвідоміше втіленням остальгії – відомий фільм “Гуд-бай, Ленін!”

Справжнім відкриттям став успіх рок-групи Die Puhdys, популярність якої не падає ось вже скоро півстоліття. Група, що виникла в 1969 році в НДР, довгі роки вважалася жалюгідним “соціалістичним наслідуванням” західного року. Однак і сьогодні, через 25 років після краху Стіни, Die Puhdys, як і раніше, популярні. Кілька днів тому, 31 жовтня цього року, їх концерт зібрав повний зал у величезній берлінській арені 02.

Стіна як експонат

Берлінську стіну знищено. Але уламки її давно і самі перетворилися на музейні експонати. Фрагментами справжньої Стіни пишаються тепер багато музеїв світу – від Лондона до Москви, від Токіо до Лос-Анджелеса. Цінність багатьох з них не тільки суто історична, а й художня. Вони – ті самі бетонні полотна, на яких відображено мистецтво Стіни.

Автор фото, BBC World Service

Дітер “Машина” Бірр з популярної східно-німецької групи Die Puhdys.

60 років тому зʼявився Берлінський мур. Його звели за ніч «для захисту від фашистів». Насправді ж — аби зупинити масові втечі із соціалістичної НДР. Як це було (в архівних фото)

Тринадцятого серпня 1961 року берлінці несподівано прокинулись у новій реальності. Між західною та східною частинами міста вже не курсувало метро, а дістатись від центральної площі Александерплац до Бранденбурзьких воріт не можна було ні пішки, ні автівкою. Західний Берлін був відокремлений 155-кілометровим парканом, зведеним за ніч із колючого дроту. Невдовзі його замінила стіна. Влада Німецької демократичної республіки (НДР) називала її «антифашистською», у капіталістичній ФРН використовували іншу назву — «стіна сорому». Зараз світ знає цей обʼєкт як Берлінський мур. Оглядач «Бабеля» Антон Семиженко згадує, коли, як і навіщо зʼявився мур, який майже на тридцять років розділив Німеччину на Східну і Західну.

Тривалий час після Другої світової війни кордон між «радянською» та «союзною» частинами Німеччини був умовним. Місцеві мешканці могли вільно між ними пересуватись — жодних додаткових дозволів прикордонники не вимагали. Зрештою, Німеччина кінця 1940-х була більш-менш однорідною: люди жили бідно, скрізь були зруйновані міста та заміновані поля.

Згодом ситуація змінилась. Економічне відновлення Західної Німеччини виявилось напрочуд швидким. Ринкова економіка, нова власна валюта й американська допомога, відома як «план Маршалла» , призвели до того, що вже у 1950 році іноземна преса називала західнонімецьку економіку «дивом на Рейні». А протягом наступних десяти років реальний дохід у ФРН зріс на 73 відсотки.

Важливу роль у тогочасному економічному підйомі ФРН відіграли автомобілі Volkswagen Beetle. Їх активно купували в усьому світу, цінуючи за надійність і доступність. Завдяки рекламникам модель отримала прізвисько «хороший німець».

У Східній Німеччині справи йшли інакше. Спочатку радянська окупаційна адміністрація, а з 1949 року влада новозаснованої Німецької Демократичної Республіки будували планову, а не капіталістичну економіку. У сільському господарстві оголосили колективізацію, усі великі підприємства стали державними. Це призвело, наприклад, до того, що навіть дрібним місцевим фермерам стало невигідно вирощувати продукцію на продаж — високі податки нівелювали прибуток. У НДР ще в 1950-х почався дефіцит. Робота й життя в Західній Німеччині ставали для східних німців усе привабливішими. А міграція не була складною: багато хто мав у ФРН родичів, економіка країни потребувала рук і мізків ― і вже могла гідно платити за роботу. Тому, наприклад, у 1951-му Схід на Захід проміняли 165 тисяч німців.

Проблему з міграцією в Німеччині розумів іще Йосип Сталін. Першого квітня 1952 року на зустрічі з керівництвом НДР у Москві він сказав: «Демаркаційна лінія між Східною та Західною Німеччиною має вважатися кордоном ― і не звичайним, а небезпечним. Який німці захищатимуть своїми життями». Східна Німеччина приступила до зведення повноцінного кордону ― із колючим дротом, мінами, озброєними прикордонниками із собаками. У 1953-му з НДР до ФРН, очікуючи жорсткіших правил, втекли 331 тисяча людей. А далі цифри по всій Німеччині пішли на спад.

Однак залишалась шпарина ― Західний Берлін. Фізичного кордону між цим анклавом ФРН у соціалістичній Німеччині зі східною частиною міста не було. Так, були пункти пропуску, де могли обмежувати проїзд певних видів транспорту, але загалом свобода переміщення зберігалась. Урешті-решт східну й західну частину міста сполучала гілка метро. Так Берлін став для населення соцтабору дверима в Західний світ. Потрапивши в західну частину міста, можна було сісти на літак ― і без перешкод вилетіти до ФРН чи якоїсь іншої капіталістичної країни.

Липень 1961 року, біженці зі Східної Німеччини в західноберлінському центрі Marienfelde. Тут людей готували до подальшого виїзду на Захід. Таких центрів у Західному Берліні було три.

До початку 1960-х Східний Берлін ставав дедалі більш схожим на спальний район. Щодня близько 60 тисяч його мешканців виїжджали працювати до заможнішого Західного Берліну. Переважно це були найбільш фахові та високооплачувані працівники. Що ж стосується еміграції з країни, то з 1948-го до 1961 року з НДР виїхали від 3 до 3,5 мільйона людей, або близько 20 відсотків усього населення. Більшість утікачів були молодшими за 25 років, значну їх частку складали вчені, інженери, вчителі. Доходило до того, що шпиталі невеликих містечок НДР залишались без лікарів, а водіями трамваїв виходили працювати люди пенсійного віку — можливості залучити інших просто не було. Якщо до Другої світової війни частка працездатного населення у Східній Німеччині становила 70,5 відсотка, то у 1960 році ― 61.

Масові втечі із соціалістичної країни, які в Західному світі отримали назву Republikflucht , у керівництві НДР вважали катастрофою. Керівник країни Вальтер Ульбріхт марно вимагав у ФРН еквівалент 17 мільярдів доларів за втрату робочої сили, оголошував втікачів зрадниками та недостойними життя у Східній Німеччині людьми. Однак розумів, що без перекриття «дірки» в Берліні економічна та соціальна сфери країни просто розсипляться. Дванадцятого серпня 1961 року Ульбріхт і найвище керівництво держави зустрілися на урядовій дачі на північ від Східного Берліну й узгодили всі деталі операції.

Вальтер Ульбріхт (у центрі) відвідує німецький колгосп, 1953 рік.

Святкування 70-річчя Сталіна. Ульбріхт другий праворуч.

Західний Берлін і раніше потерпав від обмежень НДР. Наприклад, так сталось у 1948 році, коли США, Британія та Франція вирішили обʼєднати підконтрольні території Німеччини та передати юрисдикцію над ними місцевому уряду. Тоді радянська адміністрація Східної Німеччини спершу запровадила паспортний контроль на наземних шляхах до Західного Берліну, а потім взагалі заблокувала з ним сухопутне й водне сполучення. Залишався тільки повітряний шлях ― і Сполучені Штати організували авіакоридор, через який протягом 1948—1949 років до міста з двомільйонним населенням постачали продовольство. Часом понад десять тисяч тонн на добу ― аж доки СРСР не визнав марність такої блокади.

Довкола Західного Берліну, зокрема в сусідньому Потсдамі, розгорнули бази радянських військ. Також радянські та східнонімецькі військові, за міжнародними договорами, могли пересуватись територією Західного Берліну. Через це місцеве населення побоювалося, що західні райони міста можуть при нагоді захопити і включити до складу НДР. Щоправда, на їхній території був і контингент союзних військ — сукупно близько 15 тисяч військових.

Попри всі проблеми, в одному Західний Берлін тривалий час був для НДР незамінним — через його територію проходили важливі залізничні шляхи. Зокрема, ті, що сполучали Східний Берлін і решту Німеччини. Як й у випадку сучасної Росії та «Північного потоку» , влада НДР вирішила збудувати залізницю, що обходила б Західний Берлін. «Берлінське зовнішнє кільце» почали зводити у 1951-му, а завершили 25 травня 1961 року. На шляху до побудови стіни вже не було перепон.

У ніч проти 13 серпня 1961 року, невдовзі після наради керівництва НДР на заміській дачі, на територію довкола Західного Берліну прибули 34 тисячі східнонімецьких поліцейських і солдатів, а також сотні кілометрів колючого дроту. До сьомої ранку операцію було завершено: західні райони міста оточили парканом заввишки у 80 сантиметрів. Відтоді дата 13 серпня дістала в Німеччині назву «неділя колючого дроту».

Будівництво першої версії муру.

Карта муру на тлі Берліну. Точками позначено пункти пропуску: синіми ― лише для громадян ФРН, червоними ― для всіх.

З обох боків паркану зібрались мітинги, однак новий кордон охороняли озброєні військові. Західні союзники висловили протест, але мали небагато важелів впливу: колючий дріт був встановлений на східнонімецькій території і навіть трохи вглиб, до того ж влада НДР передбачила кількаметрову смугу перед парканом, щоб патрулювати його. Хоча коли на місці паркану зʼявилась бетонна стіна, з її зовнішнього боку представники НДР зʼявлялися переважно для того, щоб зафарбувати найбільш образливі графіті.

Вид на стіну згори 22 грудня 1961 року.

Єдине, що зробили США, Британія та Франція, ― збільшили свій військовий контингент у Західному Берліні заради безпеки місцевих.

Камʼяну стіну замість паркану з колючого дроту почали будувати вже за кілька днів ― 17 серпня. Тоді ж влада Східної Німеччини видала наказ стріляти у втікачів. А втікачі вже були: 15 серпня східнонімецький прикордонник Конрад Шуманн залишив НДР, перестрибнувши через колючий дріт. Знімки його втечі відтоді стали символом Republikflucht.

Для 19-річного Конрада Шумана чергування біля паркану 15 серпня було першим. Як він потім згадував, його загін отримав наказ «забезпечити порядок біля кордону». Прибувши на пост, вони довго не могли зрозуміти, що саме їм варто робити. Протягом дня Шуман побачив, як молода жінка над колючим дротом передає літній жінці букет квітів. Так донька вибачалась перед матір’ю, що не може прийти на її день народження. Потім біля посту зібралась невелика демонстрація, люди вигукували: «Свині! Ви охороняєте концтабір!» Шуман отримав наказ відтіснити натовп за допомогою рушниці з багнетом. Він зробив це, але зрозумів, що більше таких наказів виконувати не хоче. І невдовзі перестрибнув через паркан. Потім Шуман оселився в Баварії, де працював автослюсарем на заводі Audi.

Для внутрішньої пропаганди НДР пояснювала будівництво стіни захистом від фашистів і шпигунів. Мовляв, мета ― не допустити того, щоб хтось потрапив до НДР із Західного Берліну, а не втік туди. Хоча в реальності після появи стіни потрапити із Західного Берліну до Східного було простіше, ніж навпаки.

Перші кілька років кордон справді був закритим для перетину: лише в 1963-му перед католицьким Різдвом мешканцям обох частин міста дозволили провести родинні зустрічі. Такі короткочасні дозволи видавали ще кілька разів, допоки у 1971 році уряди ФРН і НДР не домовились про режим дозволів і перепусток. Східна Німеччина залишила за собою право не пускати людей до Західного Берліну чи не випускати з нього без пояснення причин.

1961 рік. Літня жінка вітає друзів і рідних зі Східного Берліну після трьох годин очікування.

У 1962 році на західнонімецькому телебаченні вийшов 12-хвилинний фільм про рік життя з Берлінським муром. На ньому зафіксовано спроби втечі. Видно, як батько жестами спілкується з дітьми, які залишились на іншому боці. Як військові НДР закладають цеглою вікна прилеглих до стіни будинків ― щоб звідти не вистрибували ті, хто хоче втекти до ФРН. З тією ж метою вони обносили колючим дротом дахи цих будинків. Водночас на території Західного Берліну встановлювали гучномовці, з яких лунали заклики до військових не стріляти у втікачів: «Не підкорюйтесь наказам своїх керівників. Убивство ― завжди убивство!» Заклики не допомагали: протягом першого року існування стіни, як ідеться у фільмі, при спробі перетину кордону загинули 50 людей. Але кордон усе ще був слабким. Влада НДР продовжувала зміцнювати мур.

Навесні 1962 року паралельно з основною стіною почали зводити так звану внутрішню ― на сто метрів углиб Східного Берліну. Щоб розчистити територію між стінами, знесли сотні будинків. Поступово до споруди додавали рів, паркан під напругою, смугу з піском чи гравієм, на якій було видно сліди, ділянки зі спеціально тренованими собаками, сторожові вежі, бункери, а також так звані «килими Сталіна» ― заховані в піску гострі металеві штирі під балконами, з яких можна було б почати втечу. Охоронцями на стіну навмисне призначали не берлінців, а вихідців з інших регіонів НДР, ― щоб у тих було менше сентиментів.

155-кілометрова Берлінська стіна залишила ззовні невелике західноберлінське поселення ― район Штайнштюккен на двісті людей. Формально він входив до складу Берліну, але фактично межував із Потсдамом, а від Західного Берліну його відділяв ліс. Щоб не морочитись із невеликим ексклавом, влада НДР просто обнесла його стіною з усіх боків.

ФРН організувала зі Штайнштюккеном вертолітне сполучення. Протягом 10 років це був єдиний спосіб зв’язку із поселенням. У 1971-му ФРН і НДР обмінялись територіями і до Штайнштюккена збудували дорогу. Східна Німеччина, втім, «захистилась» і від неї, обнісши з обох боків парканом.

Стіну постійно вдосконалювали, її фінальна версія 1980 року вже містила бетонні блоки заввишки 3,6 метра, які трощили на відомих кадрах падіння муру в 1989-му. Стіна виявилась ефективним проєктом, щоб запобігти втечі людей з НДР: з 1961-го до 1989 року зафіксовано лише близько 5 тисяч успішних спроб подолати перешкоду. Берлінський мур закрив останню шпарину в «залізній завісі» між соціалістичним і Західним світом. У підсумку, наприклад, із 1970-го до 1979 року з країн соцтабору емігрували лише 1,1 мільйона людей. Три чверті з них ― завдяки офіційним програмам виїзду національних меншин, наприклад, радянських євреїв чи болгарських турків. У Східній Німеччині таких програм не було.

Мур проіснував до 9 листопада 1989 року. Його знесли стихійно і, по суті, випадково ― через плутанину влади НДР (детально ми про це писали тут). Однак берлінці й досі можуть відрізнити «оссі» ― тих, хто жив на схід від стіни ― від «вессі», мешканців західної частини. Перші часто консервативніші, другі ― підприємливіші. У перших трапляється ностальгія за соціалізмом, другі краще ставляться до ЄС. Вони читають різні газети, дивляться різні телеканали та голосують за різні політичні партії. Так, серед мешканців східних районів Берліну стабільно вищу підтримку має партія євроскептиків «Альтернатива для Німеччини». Як у 2019 році, відзначаючи 30-річчя падіння муру, висловилась канцлерка Німеччини Ангела Меркель, «Німеччина стала єдиною державою. Однак єдності німців як народу досі немає».

Солдати НДР під час руйнування стіни цивільними, 1989 рік.

Що сильніші вільні ЗМІ — то слабші мури. Підтримайте нашу роботу — оформіть донат для «Бабеля»!