Латинська мова: історія і спадщина

В історії людської цивілізації латинська мова займає особливе місце. За кілька тисячоліть свого існування він не раз змінювався, але зберігав свою актуальність і важливість.

Мертвий язик

Сьогодні латинська мова – мертва мова. Інакше кажучи, у нього немає носіїв, які вважали б цю мову рідною і використовували її в повсякденності. Але, на відміну від інших померлих мов, латинь отримала друге життя. Сьогодні ця мова є основою міжнародної юриспруденції та медичних наук.

За масштабом своєї важливості до латини близький давньогрецький, який також помер, але залишив свій слід у різних термінологіях. Ця дивовижна доля пов ‘язана з історичним розвитком Європи в далекі античні часи.

Еволюція

Стародавня латинська мова виникла в Італії за тисячу років до нашої ери. За своїм походженням він належить до індоєвропейської сім ‘ї. Першими носіями цієї мови були латини, завдяки яким він і отримав свою назву. Цей народ жив на берегах Тибру. Тут сходилося кілька античних торгових шляхів. У 753 році до нашої ери латини заснували Рим і незабаром почали завойовувати війни проти сусідів.

За століття свого існування ця держава зазнала кількох важливих змін. Спочатку було царство, потім республіка. На рубежі першого сторіччя нашої ери виникла Римська імперія. Її державною мовою була латинська мова.

До V століття це була найбільша цивілізація в історії людства. Вона оточила своїми територіями все Середземне море. Під її владою опинилося безліч народів. Їхні мови поступово померли, а на зміну їм приходила латинь. Таким чином, вона поширилася від Іспанії на заході до Палестини на сході.

Вульгарна латина

Саме в епоху Римської імперії історія латинської мови зробила крутий поворот. Це наречие розділилося на два види. Існувала первоздана літературна латинь, яка була офіційним засобом спілкування в державних установах. Її використовували при оформленні документів, богослужінні тощо.

Одночасно з цим сформувалася так звана вульгарна латина. Ця мова виникла як полегшений варіант складної державної мови. Римляни використовували його як інструмент спілкування з іноземцями і завойованими народами.

Саме так виник народний варіант мови, який з кожним поколінням все сильніше відрізнявся від свого зразка античної епохи. Жива мова природним шляхом відзначала старі синтаксичні правила, які були занадто складними для швидкого сприйняття.

Спадщина латини

Так історія латинської мови породила романську групу мов. У V столітті нашої ери Римська імперія впала. Вона була зруйнована варварами, які створили на руїнах колишньої країни свої національні держави. Деякі з цих народів не змогли позбутися культурного впливу минулої цивілізації.

Поступово таким шляхом виникли італійська, французька, іспанська та португальська мови. Всі вони є далекими нащадками античної латини. Класична ж мова померла після падіння імперії і перестала використовуватися в повсякденному вжитку.

Водночас у Константинополі збереглася держава, правителі якої вважали себе правонаступниками римських цезарів. Це була Візантія. Її жителі за звичкою вважали себе ромеями. Однак розмовною й офіційною мовою цієї країни стала грецька, через що, наприклад, у російських джерелах візантійців часто називали греками.

Використання в науці

На початку нашої ери розвивалася медична латинська мова. До цього римляни мали зовсім небагато знань про людську природу. На цьому терені вони помітно поступалися грекам. Однак після того як Римська держава приєднала до себе стародавні поліси, знамениті своїми бібліотеками та науковими знаннями, в самому Римі помітно підвищився інтерес до освіти.

Почали виникати і медичні школи. Величезний внесок у фізіологію, анатомію, патологію та інші науки зробив римський лікар Клавдій Гален. Він залишив після себе сотні праць, написаних латинською мовою. Навіть після загибелі Римської імперії в європейських університетах медицину продовжували вивчати за допомогою стародавніх античних документів. Саме тому майбутні лікарі обов ‘язково повинні були знати основи латинської мови.

Схожа доля чекала і юридичні науки. Саме в Римі з ‘явилося перше сучасне законодавство. У цьому античному суспільстві важливе місце займали адвокати і знавці права. За століття набрався величезний масив законів та інших документів, написаних латинською мовою.

Їх систематизацією зайнявся імператор Юстініан – правитель Візантії VI століття. Незважаючи на те, що країна говорила грецькою мовою, держава вирішила перевидати і оновити закони саме в латинській редакції. Так з ‘явився знаменитий кодекс Юстиніана. Цей документ (а також все римське право) детально вивчається студентами юридичних факультетів. Тому не дивно, що латинь все ще зберігається в професійному середовищі адвокатів, суддів і лікарів. Також її використовує в богослужінні католицька церква.

§ 29. УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ

1. Що було причиною і приводом до скинення з гетьманства І. Самойловича?

2. Чому І. Самойловичу не вдалося об’єднати Правобережну та Лівобережну Гетьманщини?

Після арешту й заслання І. Самойловича козацька рада, що відбувалася 25 червня 1687 р. на р. Коломак, мала обрати нового гетьмана. Найпопулярнішою особою серед старшини був генеральний осавул Іван Мазепа (1687-1709). Тоді йому виповнилося 50 років, він мав політичний та військовий досвід, оскільки був генеральним осавулом за двох гетьманів.

Вибір нового гетьмана, за звичаєм, супроводжувався підписанням договірних статей. За основу було взято Глухівські статті 1669 р. і додано ряд нових пунктів, які обмежували права України. Вводився додатковий військовий гарнізон у Батурині. Заборонялося вести торгівлю з Кримом. Заохочувалися шлюби між українцями та росіянами: «Народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразрывное и крепкое согласие приводить супружеством и иным повелением». Вперше заперечувався державний характер гетьманської влади.

Пізніше всі пункти договору було внесено до царської жалуваної грамоти гетьманові, яку доставили з Москви в жовтні 1687 р. Додано було й дещо нове, зокрема повеління, щоб генеральна старшина й полковники не призначалися без відома царя.

Повідомлялося, що в Батурин направляється полк московських стрільців, «а хлебные запасы на тот полк давать тебе из своих доходов». І наказувалося збудувати фортеці на річках Самарі й Орілі та шанець (земляне укріплення) навпроти Кодака. Це був значний удар по українській державності.

Автограф Івана Мазепи

Іван Мазепа

І. Мазепа народився близько 1640 р. у с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви в сім’ї українського шляхтича, котрий у 50-х роках був прихильником політики І. Виговського. Молодість І. Мазепи припала на роки Національно-визвольної війни та «Руїни». Здобув освіту в Києво-Могилянському та єзуїтському Варшавському колегіумах. Служив при дворі короля Яна III Казимира і за державний кошт вивчав артилерійську справу у Франції, Німеччині, Голландії та Італії. І. Мазепа виконував дипломатичні доручення короля, потім – гетьмана П. Дорошенка.

У 1674 р., коли він з дипломатичною місією був направлений до султана, його перехопили запорожці. Кошовий отаман І. Сірко переправив дипломата до гетьмана І. Самойловича. І. Мазепа працював домашнім учителем синів гетьмана, проте невдовзі став генеральним осавулом. Залишався один крок до гетьманської булави.

І. Мазепа, крім української, добре володів російською, польською, латинською, італійською, французькою і татарською мовами, читав твори західноєвропейських авторів, мав велику бібліотеку. У колегіумах він добре освоїв риторику та піїтику. Цицерон, Лівій, Тацит – це були улюблені автори І. Мазепи. Він і сам добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші, деякі з них дійшли й до наших днів. І. Мазепа відзначався високою культурою, вражав сучасників яскравою мовою, вишуканими манерами, товариською поведінкою та гнучким розумом. Це була інтелігентна й водночас сувора людина.

Гетьману І. Мазепі відразу ж довелося заспокоювати заворушення селян, міщан і козаків.

Він розсилав універсали, у яких забороняв самовільно забирати чуже майно, обіцяв скасувати орендну систему. Виступи народних мас свідчать, що тоді вже відбувся перерозподіл землі, більшість якої опинилася в руках старшини. А вільні селяни з різних причин втрачали свою землю й ставали безземельними підсусідками, котрі навіть не виконували державних повинностей. Старшина, навпаки, намагалася збільшити податки з населення, примусити селян виконувати «послушенство», тобто працювати в їхніх господарствах.

Дуже обтяжливою для народу була орендна система, коли уряд (гетьманський, згодом – царський) за певну суму грошей продавав право збирати з населення різні плати (торгові мита, мостове, перевізне та ін.). Великим лихом для народу було утримання численного царського війська, яке постійно перебувало в містах. Усе це разом узяте й призвело до народних заворушень. І. Мазепа, як і обіцяв, скасував орендну систему.

Наступним заходом гетьмана було будівництво фортець. За розпорядженням царського уряду для підготовки до нового походу в Крим на запорозькому прикордонні вздовж р. Самари почали споруджувати фортеці (Богородицьку та ін.). На будівництві працювало 20 тис. українських козаків.

У 1689 р. після невдалого Другого Кримського походу разом із В. Голіциним та великою делегацією гетьман поїхав до Москви. Однак у цей час там відбувся двірцевий переворот. Владу захопив молодий цар Петро І. Царівна Софія опинилася в монастирі, а її фаворит В. Голіцин – у засланні на далекій Півночі. І. Мазепа потрапив у непевне політичне становище. Та все ж він зустрівся із царем, після чого повернувся в Україну.

За період гетьманування (понад 20 років) І. Мазепа зміцнив авторитет гетьманської влади, будучи переконаним, що сила держави – у силі її лідера. Гетьман намагався впорядкувати роздачу маєтностей. Універсалом 1691 р. він заборонив світським і духовним особам обтяжувати селян повинностями, приневолювати козаків переходити в посполиті та відбирати в них землю.

Однак гетьман був сином свого часу та представником свого соціального стану. Навіть за великого бажання він не зміг би змінити закономірного процесу розвитку старшинського і церковного землеволодіння, поглиблення суперечностей між багатими й бідними. І. Мазепа видавав універсали на землеволодіння, сам будучи одним із найбагатших землевласників. Поступово збільшувалися розміри й види податків.

Воєнні походи через Україну руйнували її господарство. Від початку гетьманства І. Мазепи до кінця XVII ст. українські козаки здійснили 11 далеких походів. Люди називали гетьмана «вітчимом» України, говорили, що «душа І. Мазепи в Москві, а в Україні лише його тіло». Соціальне напруження зростало з кожним роком.

Взаємини гетьмана із царем

Ще 1689 р. в Москві І. Мазепа дістав покровительство молодого, талановитого, але тоді ще неосвіченого царя. І. Мазепа вірно служив цареві, а Петро І мав усі підстави беззастережно довіряти своєму васалові. Гетьман використовував це довір’я, міг висловлювати цареві свою думку. Наприклад, він був проти союзу з Польщею, розуміючи його небезпеку для України. Проте волю царя виконував, як належить васалові.

Універсал гетьмана І. Мазепи. Глухів. 1690 р.

«Будинок Петра І» у Києві. ХVII—ХVIII ст.

Значна частина старшини звинувачувала І. Мазепу в тому, що він шукав прихильності царя. Для такої думки були всі підстави. Цар наділяв його маєтностями, коштовними подарунками й нагородами. Так, 1700 р. гетьмана було нагороджено орденом Св. Андрія Первозваного. А 1707 р. за клопотанням царя від австрійського імператора І. Мазепа одержав титул князя Священної Римської імперії, від польського короля – орден Білого Орла.

Отримуючи нагороди, І. Мазепа не забував і про генеральну старшину, яка одержала російські ранги стольників. Гетьман купив палац у Москві. Він дружив із впливовими московськими боярами Шереметєвим, Головкіним, Голіциним та ін.

Старшинська опозиція. Петрик

Напружене соціальне становище в Україні посилювалося старшинською опозицією, що визрівала особливо в південних полках на ґрунті незадоволення антитатарською політикою царського, а разом з ним і гетьманського урядів.

Тож у 1692 р. у південних полках почалися заворушення. На чолі їх стояв Петро Іваненко (Петрик). Це була освічена людина, канцелярист Генеральної Військової канцелярії, свояк генерального писаря Василя Кочубея. Залишивши посаду й дім у Батурині, він подався на Запорожжя. Там його обрали військовим писарем, і він почав вести агітацію серед запорожців, проголошуючи себе ворогом старшини та І. Мазепи. Можливо, він був направлений Кочубеєм як кандидат у гетьмани від опозиції. Петрик виступав проти «чортів-панів», орендарів, «дуків, що їм царі маєтності понадавали».

Петрик звинувачував Мазепу в намаганні знищити Україну, перетворити народ на «невільників і холопів». Він проголосив себе гетьманом і готувався до повстання. Проте Петрика Запорожжя не підтримало, окрім кількох сотень козаків-«сіромах». За підтримки татар він вирушив на прикордоння Гетьманщини. Разом із татарами Петрик кілька разів робив набіги в Гетьманщину, але успіху не мав. Гетьман І. Мазепа швидко придушив повстання. Упродовж 1698-1712 рр. Петрик був гетьманом так званої Ханської України – на землях між Південним Бугом і Дністром, котрі перебували під владою Криму.

Відносини із Запорожжям і Правобережна Гетьманщина

Аби зміцнити свій авторитет на Січі, І. Мазепа вживав економічних і політичних заходів. У підсумку йому таки вдалося підпорядкувати Запорожжя. Найгостріші непорозуміння між гетьманом і запорожцями виникали через будівництво фортець на межі з їхніми землями. Запорожці боялися, що російські військові залоги обмежать їхні вольності. Адже за наказом царя напроти Січі вже споруджувалася інша фортеця – Кам’яний Затон.

Правобережжя також було під постійною увагою гетьмана І. Мазепи. Він не втрачав надії об’єднати під своєю булавою Правобережну та Лівобережну Гетьманщину.

У 80-ті роки XVII ст. на Правобережжі почало відроджуватися козацтво, розгорнувся визвольний рух під керівництвом С. Палія, який пропонував І. Мазепі взяти його під гетьманську булаву. Гетьман не наважився на цей крок з кількох причин: по-перше, Московська держава була пов’язана умовами «Вічного миру» з Польщею, по-друге, існувала загроза поширення повстання під проводом С. Палія на Гетьманщину. Тому справа об’єднання правобережних і лівобережних земель відкладалася на майбутнє.

Повстання 1702-1704 рр. під проводом С. Палія

У 1699 р. польським королем став Август II, який підписав з Оттоманською Портою Карловицький мир. Отже, Правобережжя, яким володіли турки з 1672 р., було повернено Польщі. З огляду на мирну угоду сейм ухвалив розпустити козацьке військо. Тоді козаки вирішили боротися за свою землю й волю.

Гравюра на честь Івана Мазепи із зображенням церков, зведених його коштом. 1706 р.

Коронний гетьман Яблоновський спробував захопити С. Палія у Фастові. Це було на початку Північної війни Росії зі Швецією. На захист міста піднялися всі жителі. Коли поляки після невдалої облоги міста пішли зимувати на Поділля, С. Палій із повстанцями вигнав магнатів і шляхту з маєтків на Київщині, Брацлавщині, Поділлі й частково на Волині. Соратниками його були козацькі полковники А. Абазин, З. Іскра, Самусь. Польський уряд порівнював повстання С. Палія з Національно-визвольною війною 1648-1657 рр.

Найбільшого розмаху повстання набуло в 1702-1704 рр. На фастівській козацькій раді були присутніми православна шляхта, міщани, духовенство. Рада вирішила проводити агітацію серед місцевого населення, щоб нагромадити сили для антипольського повстання, захопити основну польську фортецю в краї – Білу Церкву, оголосити про об’єднання з Лівобережною Гетьманщиною.

Приводом до збройного повстання була спроба польського урядовця відібрати у полковника Самуся (на той час наказного гетьмана) військові клейноди: булаву, бунчук, печатку і 5 гармат. Козаки розцінили це як образу з боку поляків.

Не покладаючись на підтримку І. Мазепи і царя щодо об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною, Самусь зібрав 5-тисячне військо й самостійно захопив Білу Церкву в листопаді 1702 р., що стало кульмінацією повстання, головною рушійною силою якого було рядове козацтво. Незабаром повстанці захопили Немирів. Для придушення повстання польський уряд послав 15-тисячне військо на чолі з гетьманом А. Синявським. Навесні 1703 р. повстання на Поділлі й Брацлавщині придушили. А на Київщині, де з великими силами повстанців перебував Палій, воно ще тривало.

Навесні 1704 р., коли на Правобережжя для участі у воєнних діях проти шведів на боці Польщі прийшли лівобережні козацькі полки під командуванням гетьмана І. Мазепи, на Брацлавщині й Поділлі знову розгорнулося повстання.

Оскільки польський король Август II був союзником Петра І в боротьбі зі шведами, цар наказав І. Мазепі умовити С. Палія припинити повстання. Гетьман переконував царя в недоцільності віддавати полякам звільнені повстанцями Білу Церкву й Південну Київщину. Однак за наказом царя 31 липня 1704 р. в таборі біля Бердичева С. Палія заарештували й відправили спочатку до Батурина, потім до Москви, а звідти – до Сибіру.

Правобережжя тимчасово перейшло під владу І. Мазепи. Інші полковники були залишені на своїх посадах. Тільки 1709 р. С. Палія повернули із Сибіру й призначили білоцерківським полковником. Наступного року він помер.

Робота в групах: Сформуйте групи прихильників І. Мазепи та С. Палія, визначте, які їхні політичні інтереси збігалися, а які розходилися.

Азовські походи 1695-1696 рр.

У 1695 р. цар Петро І зробив спробу вийти до Чорного моря. Він послав війська у двох напрямках: 35-тисячне військо – на Азов (у гирло Дону) та 120-тисячне військо на взяття фортець у пониззі Дніпра: Кизи-Кермен, Тамань та ін. Азов здобути не вдалося, а дніпровські фортеці Нижнього Подніпров’я були взяті.

Наступний похід на Азов було здійснено 1696 р. Тоді цар Петро І з кінним і пішим військом та гетьман І. Мазепа з козаками і новостворений флот, спустившись по Дону, блокували Азов і майже місяць тримали його в облозі. 19 липня внаслідок штурму турецький гарнізон Азова капітулював.

У 1700 р. Росія підписала Константинопольський мир з Османською імперією, яким закріпила за собою Азов.

У 1700 р. Росія, уклавши союз із Польщею і Данією, оголосила війну Швеції, прагнучи здобути вихід до Балтійського моря. Розпочалася тривала й виснажлива Північна війна (1700-1721). Козацькі полки відправляли в далекі походи – до Лівонії, Литви, Польщі, Саксонії. Війна, нічого не даючи Україні, вимагала від неї значних людських і матеріальних ресурсів. Коли шведські війська наступали на Росію та її союзника – Польщу, українське населення разом із ратними людьми й козаками будувало укріплення й фортеці на шляхах можливого просування шведів.

Постійні переходи російських військ, що потребували житла, харчів, фуражу, коней та волів, були важким тягарем для простого люду. Цар нехтував давно існуючими в Україні порядками. Козацькі війська він підпорядкував російським воєначальникам. Петро І проводив уніфікацію своєї держави, а особливий устрій України заважав його подальшим планам.

1705 р. Петро І наказав перетворити два козацьких полки, що перебували в Пруссії, на регулярні драгунські полки. І хоч це він обґрунтовував воєнними потребами, однак козаки вважали таке втручання царя порушенням їхніх прав. Серед старшини ходили чутки, що незабаром знищать і цивільну українську адміністрацію, а натомість запровадять губернське чи воєводське правління. Антимосковські настрої проявлялися дедалі гостріше. Старшина тиснула на І. Мазепу, щоб він подумав про майбутнє України: «. Твою душу й кості діти наші прокленуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!».

Плани здобуття незалежності

Шведський король Карл XII переміг Данію і Саксонію, розбив під Нарвою армію Петра І й успішно наступав на Польщу, де на той час було два королі – Август II, союзник Росії, і Станіслав Лещинський, котрого в 1704 р. обрала опозиція і який став на бік шведів. Сподіваючись повернути всі українські землі під владу Польщі на умовах Гадяцького договору (1658), Лещинський мріяв про тісні контакти з І. Мазепою. Гетьман підтримував з ним таємне листування.

Більш перспективними видавалися І. Мазепі контакти з Карлом XII. Гетьман виходив із того, що, незалежно від наслідків російсько-шведської війни, Україна втратить свою автономію. Якщо перемогу здобудуть Петро І і Август II, то Україна залишиться поділеною між ними по Дніпру. А якщо перемогу здобудуть Карл XII і його спільник С. Лещинський, то вся Україна буде віддана Польщі і ні про яку автономію не можна буде й думати.

У 1706 р. між Швецією та Україною було укладено таємний договір, згідно з яким після війни Україна ставала вільною державою, а король – гарантом її державності. Шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави. Відсутність спільних кордонів зі Швецією давала надію гетьманові, що протекторат Швеції буде суто умовним. Водночас І. Мазепа вів таємні переговори й з С. Лещинським про можливість федерації України з Річчю Посполитою. Про ці плани та дії І. Мазепи знало дуже вузьке коло старшини.

У 1708 р. до Москви надійшов черговий донос на гетьмана, який написали генеральний суддя В. Кочубей та полтавський полковник І. Іскра. Через ченця Никанора В. Кочубей та І. Іскра передали донос у Москву, сподіваючись, що булава після скинення І. Мазепи дістанеться В. Кочубею. Проте донощиків заарештували і незабаром стратили у с. Борщагівці поблизу Білої Церкви.

Карл XII. Художник Аксел Спаре. 1715 р.

Своїми планами щодо здобуття незалежності України І. Мазепа поділився із впливовими старшинами (Орликом, Ломиковським, Горленком, Апостолом, Зеленським). Вони вимагали від нього більш рішучих дій. Події розвивалися стрімко. Шведський король вирушив на Москву через Білорусію і Смоленщину. Однак цар зосередив там свої війська. Тоді король спробував пробитися до Москви в напрямку Брянська-Калуги, але й на цьому шляху були укріплені міста. 28-29 вересня 1708 р. у битві під Лісною Карл XII зазнав поразки. Тому він вирішив продовжувати похід на Москву, обійшовши укріплені міста південніше, тобто через Україну.

Звістка про те, що шведи вже на території України, вразила гетьмана. Йому потрібно було або починати боротьбу зі шведами, або ж відкрито виступити на боці Карла XII. І гетьман вибрав останнє. На той час із десяти українських полків в Україні залишалися лише Миргородський, Лубенський, Прилуцький та 6 найманих полків. Петро І вимагав від гетьмана вислати своїх козаків на Сіверщину. Російські війська вже вступили в Україну, до Батурина наближався О. Меншиков.

24 жовтня 1708 р. І. Мазепа з генеральною старшиною, полковниками й 4-ма тисячами козаків виїхали з Батурина до ставки Карла XII (поблизу містечка Макошин на Чернігівщині). Народ не чекав такого крутого повороту подій після закликів до боротьби з неприятелем.

На звістку про акцію І. Мазепи Петро І, котрий на той час перебував у Новгороді-Сіверському, зреагував миттєво. Він наказав надрукувати в друкарні Києво-Печерської лаври 600 примірників «Маніфесту до малоросійського народу», розіслати в українські міста й села й прочитати їх у церквах. У маніфесті він назвав гетьмана «зрадником українського народу», котрий нібито хотів віддати Україну Польщі, а православні церкви – греко-католикам. Цар проголошував себе захисником українського народу й скасовував деякі податки.

Прапор Сенчанської сотні Лубенського полку. XVIII ст.

Петро І наказав О. Меншикову знищити гетьманську столицю Батурин, де перебувала 23-тисячна військова залога полковника Д. Чечеля. Оборонці нічого не знали про зносини

І. Мазепи зі шведами. І хоча вони й мали достатньо артилерії, харчів і зброї для тривалої оборони, але зрадник показав О. Меншикову таємний підземний хід і російське військо вдерлося до Батурина. Місто було дощенту зруйноване, а все його населення перебите.

Розпочалися слідства й жорстокі покарання всіх підозрілих у причетності до «справи І. Мазепи». У Лебедині на Слобожанщині було створено спеціальну слідчу комісію, яка допитувала людей і приймала доноси. Донощикам у нагороду давали конфісковане в мазепинців майно.

У маніфесті царя наказувалося також провести вибори нового гетьмана. На раду у Глухів прибули чотири полковники, а також сотники.

Перед присутніми було продовжено дискредитацію І. Мазепи. На площі поставили шибеницю, винесли опудало з причепленим до нього орденом Андрія Первозваного. Зачитавши звинувачення і здерши орден, опудало повісили на шибениці.

6 листопада 1708 р. відбулися вибори нового гетьмана. Цар порадив обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського. Іншого вибору в царя не було. Д. Апостол, якого цар хотів зробити гетьманом, був з І. Мазепою, а П. Полуботок – популярний серед старшин і самостійний у діях – заслужив таку царську оцінку: «Він надто хитрий і може зрівнятися з Мазепою». Так був «вибраний вільними голосами» 62-річний Іван Скоропадський. Йому відразу ж вручили захоплені в Батурині гетьманські клейноди.

12 листопада в Успенському соборі в Москві та в Троїцькій соборній церкві в Глухові відбулися церемонії проголошення церковної анафеми І. Мазепі. У Глухові її проголошував митрополит Стефан Яворський, учитель П. Орлика, автор панегірика на честь І. Мазепи. Православна церква зняла з І. Мазепи анафему лише в 1994 р.

Напередодні вирішального бою

Вжиті царем заходи досягли своєї мети. Кожне місто й містечко шведам доводилося брати з боєм. Шведи вимагали від населення вози, квартири, харчі, фураж, одяг. Це посилювало незадоволення й опір народних мас. У тилу шведів розгорнулася партизанська війна.

Побачивши, що народ загалом не підтримав акцію І. Мазепи та побоюючись за свої родини й майно, багато старшин спішно залишили гетьмана й покаялися перед Петром І. До таких належали полковники Д. Апостол, Г. Ґалаґан, А. Кандиба, генеральний хорунжий І. Сулима та ін. Зменшилася й кількість вірних Мазепі рядових козаків.

І. Мазепа фактично не вів воєнних дій. Проте він розгорнув широку дипломатичну діяльність, намагаючись заручитися підтримкою Османської імперії, Криму, Молдови, Валахії, Трансільванії, а також донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар, башкирів (там відбувалися антицарські заворушення й повстання). Найбільшим дипломатичним успіхом І. Мазепи було приєднання до нього запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Кошовий отаман Кость Гордієнко

Кошовий отаман походив із полтавських козаків. Після навчання в Києво-Могилянській академії вирушив на Запорожжя. Будучи людиною освіченою та здібною, обирався на старшинські посади, а 1702 р. волею козацької ради став кошовим отаманом. Тоді за наказом царя навпроти Січі почали будувати фортецю Кам’яний Затон, а запорожці через воєнні походи не змогли захистити власні інтереси. Кам’яний Затон було збудовано. Поруч були й інші фортеці – Богородицька й Новосергіївська на річці Самарі. У 1704 р. тисячі запорожців брали участь у битві зі шведами на р. Чорній на Далекій Півночі. Того ж року вони штурмом взяли й Новосергіївську фортецю.

Під час перебування Запорозької Січі під турецьким протекторатом К. Гордієнко кілька разів обирався кошовим отаманом. Він виступав проти повернення козаків під протекторат Російської держави. Помер К. Гордієнко напередодні повернення запорожців у свої колишні володіння. Поховано його на території Кам’янської Січі.

Зруйнування Запорозької Січі

Цар надіслав на Січ грамоту, у якій закликав козаків взяти участь в обранні нового гетьмана. К. Гордієнко вважав, що дії І. Мазепи, викликані політикою наступу на автономію України, є справедливими. Запорожжя вимагало: щоб на Гетьманщині не було засилля влади полковників, щоб було зруйновано Кам’яний Затон та інші фортеці, а млини й перевози на кордоні з Гетьманщиною віддано запорожцям.

У лютому 1709 р. цар послав на Січ своїх стольників із грошима й подарунками. На Січ прибув і посланець І. Мазепи з листом. Запорожці опинилися у складній ситуації. Цар не відповідав на їхні листи з вимогами зруйнувати фортеці. А тут – лист гетьмана із закликом спільно виступити в боротьбу за волю. На козацькій раді стали лунати вигуки: «За Мазепою!». На раді думки козаків розділилися: частина їх висловилася за збереження вірності цареві й залишилася на Січі, а тисячі інших для підтримки гетьмана рушили в напрямку на Царичанку. Дорогою до них приєднувалися беззбройні посполиті.

Наприкінці березня 1709 р. біля села Диканька на Полтавщині К. Гордієнко зустрівся з І. Мазепою. Звідти вони вирушили до ставки короля Карла XII у Великих Будищах. Перехід на бік І. Мазепи запорожців, яких люди любили та яким довіряли, дещо зрушив настрої народних мас. Однак того було мало для успіху задуманої І. Мазепою справи.

Наприкінці травня 1709 р. за наказом царя російські війська полковника П. Яковлєва та козацькі війська полковника Г. Ґалаґана, пішли на Січ. Дорогою вони спалили містечко Келеберду, взяли козацьку митницю Переволочну. На Січі тоді перебувало не більше ніж тисяча козаків, що не пішли за Гордієнком. Вони чинили мужній опір. Коли Г. Ґалаґан пообіцяв їм помилування, вони склали зброю. Скориставшись цим, російські солдати кинулись на беззбройних козаків і жорстоко розправилися з ними: кожного десятого було страчено, а інших відіслано на каторгу до Сибіру. Лише частині січовиків удалося втекти на човнах через річкові протоки. Чортомлицька Січ була повністю зруйнована.

Полтавська битва та її наслідки

Протягом зими 1708-1709 рр. російські війська, уникаючи генеральної битви, продовжували знесилювати шведів у окремих сутичках і боях. Генеральна битва відбулася 27 червня 1709 р. під Полтавою. Російськими військами командував особисто цар Петро І. У битві українські козаки брали участь з обох сторін. Воєнна фортуна була на боці царя, який здобув важливу для себе перемогу, що вирішила результат війни.

Карл XII та І. Мазепа із залишками своїх військ, спішно переправившись у Переволочній через Дніпро (переправу організовували запорожці), відступили на турецьку територію. Тяжкий місячний відступ завершився в Бендерах (Молдова). Там на Карла XII чекав царський посол, котрий запропонував йому мир в обмін на видачу І. Мазепи. Однак король не погодився видати гетьмана.

У Бендерах з І. Мазепою опинилися П. Орлик, Г. Герцик, А. Войнаровський, Д. Горленко, Ф. Мирович, К. Гордієнко та ще кілька впливових старшин і багато рядових козаків. Гетьман був дуже хворий і вже не підводився з ліжка. Старий та вбитий морально І. Мазепа згасав. Гетьман хотів свободи й незалежності своїй країні, а люди проклинали його. Він будував храми, а в них проголошували йому анафему.

Полтавська битва. Художник Маршен. XVIII ст.

Гетьман І. Мазепа помер 21 вересня 1709 р. у Бендерах. Оскільки там не було православної церкви, вирішили поховати гетьмана в Галаці. Похорон відбувся урочисто, з усіма військовими почестями, за козацьким обрядом. У промові, виголошеній латинською мовою, П. Орлик сказав: «Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй Батьківщині. Він не завагався зректися усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю. ».

Поховали гетьмана в кафедральній церкві Свято-Юрського монастиря. Не знав І. Мазепа спокою за життя, не мав він його й після смерті. Під час російсько-турецької війни 1711 р. турки пограбували Галац. Прочувши про заховані в домовині скарби І. Мазепи, вони знищили могилу гетьмана і, не знайшовши там нічого, зі злості викинули тіло покійного на берег Дунаю. Однак українські козаки допоміжного корпусу на чолі з П. Орликом, які воювали тоді на боці турків, знову поховали тіло у тій самій домовині.

У червні 1722 р., проїжджаючи через Галац, гетьман-вигнанець П. Орлик записав у щоденнику, що відвідав могилу гетьмана.

У 1994 р. в с. Мазепинці, де народився І. Мазепа, йому було встановлено пам’ятник.

Тавро «зрадника українського народу», інші форми дискредитації гетьмана царем і церквою сформували загалом негативний образ І. Мазепи, хоча дії Мазепи були спробою вибороти незалежність народу.

Мазепа не вийшов за рамки існуючого в усій Європі неписаного права про відносини між васалом і сюзереном. Для боротьби із сюзереном, котрий порушив права васала, останній міг запрошувати на допомогу будь-якого правителя, і це вважалося звичайною практикою. Так само васал турецького султана молдовський господар Д. Кантемир у 1711 р. звернувся по допомогу до Петра І (і той пішов у Прутських похід).

Політична акція І. Мазепи відображала настрої тієї частини українського суспільства, яка хотіла бачити Україну цілком незалежною державою. Вона помітно вплинула на розвиток суспільно-політичного та національно-визвольного руху в Україні в наступних століттях.

1. Назвіть особливості внутрішньої політики І. Мазепи.

2. Яка ознака, на вашу думку, об’єднує гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича та І. Мазепу?

3. Чому Петрик став в опозицію до І. Мазепи і у своїй діяльності орієнтувався на Кримське ханство?

4. Що було спільного в програмі визволення України І. Мазепи та І. Виговського?

5. Чому Запорозька Січ, загалом вороже налаштована проти І. Мазепи, у вирішальний момент стала на його бік?

6. Поцікавтеся, якою була доля реальної жінки, що стала прообразом Марії в поемі О.С. Пушкіна «Полтава».

1. Якби не було царського наказу придушити повстання С. Палія, які могли б бути його наслідки?

2. Як змінилася б політична карта Центральної та Східної Європи у разі перемоги в Полтавській битві шведів?

Ключові поняття та постаті: Іван Мазепа, Коломацькі статті, Василь Кочубей, Кость Гордієнко, Полтавська битва 1709 р., перша політична еміграція, Батуринська трагедія.

На підставі документа дайте характеристику І. Мазепи як політика й державного діяча.

З листа французького посла в Московській державі Жана де Балюза (1704)

Колись він (хоч козак, але знатного шляхетського роду) мав надвірну рангу при королеві Казимирові. Батько мій і він зналися добре, навіть я замолоду бачив п. Мазепу, гарного і стрункого.

Загально кажучи, він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови, може змагатися з найкращими нашими отцями єзуїтами. Його мова взагалі добірна й чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і південну Францію, був на прийнятті в Луврі, коли святкували Піренейський мир (1659). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі й голландські.

Принц Мазепа вже поважного віку, на якихось десять років старший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, вершник з нього знаменитий. Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ загалом свободолюбивий і гордий, мало шанує тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою та розкішними прийняттями у своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком одного прийняття, в якому багато дечого на польський зразок.

Розмова з цим принцом дуже приємна: має він великий досвід у політиці; у протилежність до москвинів, слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. – Мюнхен, 1988. – С. 104-105.

Гетьману Івану Мазепі присвятили свої твори англійський поет Байрон, який у 1818 р. написав у романтичному стилі велику поему «Мазепа», а також великий французький письменник і поет Віктор Гюго в 1828 р. – поему з такою самою назвою, у якій є слова: «Та що ж! Цей труп живий, що повзаючи гине,/ Колись іще буде народом України/ Звеличений як князь».