Російська Федерація на початку XXI ст.

Офіційно призначений спадкоємцем Б. Єльцина В. Путін залишався тільки “виконуючим обов’язки” президента Росії та для легітимації влади мав бути обраний всенародно. Вибори призначили на 26 березня 2000 p., що давало Путіну значну перевагу над іншими кандидатами (лідером комуністів Г. Зюгановим, В. Жириновским та Г. Явлінським), оскільки у такий короткий термін проведення передвиборчої кампанії він мав можливість повною мірою використати так званий адміністративний ресурс. Вища бюрократія разом із фінансово-олігархічними кланами в столиці сподівалася на продовження курсу попередника, а регіональна владна еліта демонструвала лояльність центру і підтримала спадкоємця, котрий заслужив повагу більшості російського суспільства своїми рішучими діями на Північному Кавказі. Тому результати виборів не стали несподіванкою – Путін у першому турі голосування отримав 52,9 % голосів виборців, значно випередивши суперників. 7 травня того ж року він офіційно вступив на посаду президента Російської Федерації.

Володимир Володимирович Путін – державний і політичний діяч Росії. Народився 7 жовтня 1962 р. в Ленінграді (нині – Санкт-Петербург). Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кандидат економічних наук. У 1985- 1990 pp. працював в органах державної безпеки (КДВ) СРСР у НДР. З 1990 по 1996 р. – помічник ректора Ленінградського державного університету з міжнародних справ, заступник голови уряду Санкт-Петербурга, заступник керуючого справами президента Російської Федерації. 1997-1998 рр.- працював в Адміністрації президента

Російської Федерації. 1998-1999 рр. – директор ФСБ, голова уряду Російської Федерації. У2000-2008рр. – президент Російської Федерації. S травня 2008 р. – голова уряду Російської Федерації.

Новий кабінет міністрів не зазнав спочатку великих змін. Його очолив М. Касьянов, котрий перед цим домігся від міжнародних валютних установ списання понад третини радянських боргів західним кредиторам (вони скоротилися з 32 млрд до 21,3 млрд дол. США), а також досить упевнено справлявся з економікою країни, яка поступово виходила з кризи і демонструвала зростання. Інші міністри зберегли посади, але до складу кабінету потрапили нові обличчя – Г. Греф і А. Кудрін. Це створювало враження спадковості курсу.

Проте вже в першому щорічному посланні Путіна до Федеральних зборів були визначені першочергові завдання нового президента, які не залишали сумніву у тому, що він не збирається йти протореним шляхом попередника, принаймні у внутрішній політиці. Пріоритетною стала адміністративна реформа, яка” за задумом її творців, мала відновити єдність російської держави, а по суті була спрямована проти всевладдя так званого регіонального феодалізму, як називала тодішня російська преса майже абсолютну владу регіональних керівників. На першому етапі реформи у травні 2000 р. було створено сім федеральних округів, кожен з яких включав декілька суб’єктів федерації, в межах котрих мали координуватися діяльність федеральних органів у регіонах і уніфікуватися правовий простір. На чолі округів поставили повновладних представників президента, більшість з яких були армійськими генералами. Кордони нових федеральних округів майже збіглися з кордонами військових округів (у Російській Федерації зберігся радянський військово-територіальний поділ). Певною мірою це нагадувало генерал-губернаторства в царській Росії, які створювалися у вибухонебезпечних регіонах або прикордонних губерніях. Такий крок президента свідчив, що він буде спиратися не тільки на бюрократію, а й на силові структури. Згодом за цією ознакою режим Путіна протягом усього періоду правління будуть називати “бюрократично-авторитарним”, порівнюючи з подібними режимами Латинської Америки у 70-ті роки XX ст.

Відхід від демократичних принципів нового хазяїна Кремля виявився у його наступних кроках боротьби за централізацію країни. До Думи було внесено законопроект про нові принципи формування верхньої палати парламенту – Ради Федерації, який передбачав процедуру судового відсторонення губернаторів від влади. Проте найдієвішим заходом у цей період стало зняття за рішенням суду з повторних виборів губернаторів, які не подобалися Кремлю. Справа в тому, що діючі губернатори, як правило, не були висуванцями окремих політичних партій, проте мали достатньо можливостей для переобрання, оскільки контролювали місцеві законодавчі збори і регіональний бізнес, зберігаючи міцні зв’язки з вищою бюрократією в столиці. Не випадково з 88 виборів у 1999-2003 рр. діючі губернатори виграли 59. За рішенням суду не допустили до виборів губернатора Курської області О. Руцкого, який мав 100-відсоткові шанси бути обраним повторно. Щоб прибрати з Приморського краю Є. Наздратенка, його призначили керівником федерального відомства. Саме з цього часу набула поширення практика усунення опозиціонерів з політичної арени – їх або не допускали до виборів, або знімали з них.

Наступ центру на регіони тривав шляхом створення загальноросійських політичних партій. Оскільки вплив “партії влади” в регіонах, на думку Кремля, був недостатній за відсутності розгалуженої мережі регіональних відділень (на відміну, наприклад, від комуністів і ліберальних демократів В. Жириновского), то необхідно було створити для неї відповідні умови. Новий закон про політичні партії, прийнятий у червні 2001 р., встановив жорсткі вимоги до чисельності партій (не менше 10 тис. членів) і необхідності мати регіональні відділення. Партії та створені ними блоки, які відповідали цим вимогам, наділялися виключним правом на участь у федеральних і регіональних виборах. Незабаром внесли зміни і до закону “Про основні гарантії виборчих прав громадян”, за якими не менше половини обраних у регіонах депутатів мали обиратися за партійними списками. Це мало посилили рівень своєрідної “партизації” регіонів, де вплив політичних партій був ще низьким. Як наслідок, на виборах у грудні 2003 р. – березні 2004 р. в 13 регіонах країни пропрезидентська “Єдина Росія” отримала 55,6 % голосів виборців, в основному за рахунок партійних списків, до яких увійшли губернатори.

Проте святкувати перемогу було зарано. Наступного року на виборах в інших регіонах частка “Єдиної Росії” в регіональних законодавчих зборах впала до 28 %, за рахунок як нових політичних гравців федерального рівня – Партії російських пенсіонерів та партії “Родина” (укр. “Батьківщина”) Д. Рогозіна, так і регіональних виборчих блоків, створених губернаторами (наприклад, “Наша Батьківщина – Сахалін і Курили”, “Хакасія” та ін.) З’ясувалося, що губернатори використовували адміністративний ресурс для підтримки пропрезидентської партії на виборах до Державної думи, залишаючи розв’язаними руки в регіональних виборах. До влади в регіонах приходили, таким чином, не ті особи, яких бажали в Кремлі. Наприклад, Москва вважала інцидентом обрання губернатором Алтайського краю актора-гумориста М. Євдокимова (пізніше загинув в автомобільній катастрофі).

Кремлівські стратеги та політичні аналітики вважали, що необхідно створити систему, за якої губернатор міг би залишатися позапартійним, але водночас був змушений підтримувати виключно “Єдину Росію”. Саме тому замість прямих виборів губернатора центр призначав свого ставленика, а щоб зберегти видимість демократи, його кандидатуру затверджували законодавчі збори регіону. Щоб гарантовано забезпечити перемогу “партії влади”, у грудні 2004 р. внесли зміни до закону “Про політичні партії”, де мінімальна чисельність була піднята до 50 тис. членів, а восени наступного року заборонили створення передвиборчих блоків на федеральних та регіональних виборах. Пішли далі – наприкінці 2004 р. почали знімати з виборів не тільки окремих осіб, а й конкуруючі партії, як це було, наприклад, з “Родиной” на виборах до Московської міської думи. Оскільки традиційно високим залишався відсоток виборців, котрі голосували “проти всіх” (майже 12 %), то вирішили взагалі скасувати цей рядок у виборчих бюлетенях.

Але острах втратити бодай крихту влади у кремлівських можновладців був настільки високим, що на цьому не заспокоїлися і вдалися, як пізніше з’ясувалося, до сумнівних експериментів зі створення партій-клонів на зразок “Справедлива Росія” С. Миронова, абсолютно лояльного до В. Путіна. Зрештою, для перестраховки останній вирішив очолити список “Єдиної Росії”, показавши громадянам орієнтир щодо того, за яку політичну силу необхідно голосувати. Така авторитарна централізація призвела до сучасного стану: пропрезидентська “Єдина Росія” має конституційну більшість, комуністи та ліберальні демократи Жириновского- нечисленні фракції, а партія Миронова (“есери”)- незначне представництво. Опозиційною силою залишаються тільки комуністи, політичне майбутнє яких досить сумнівне і які можуть перетворитися на політичних маргіналів.

Встановлення контролю над суспільним вибором відбувалося за одночасної боротьби за інформаційний простір, який за часів Б.Єльцина перебував у руках олігархів. Останні дуже швидко відчули, що В. Путін не пов’язаний щодо них жодними зобов’язаннями, як його попередник, і стали в опозицію до нового режиму. Це виявилося вже під час першого президентства В. Путіна. Наприклад, Б. Березовський заявив про незгоду з діями федеральної влади в Чечні, оскільки обстоював шлях ведення переговорів, а також виступив проти реформи Ради Федерації. Підконтрольні йому ЗМІ почали пропагандистську кампанію, звинувачуючи Путіна в намірах придушити свободу слова і встановити в Росії поліцейський режим. Ще раніше- 11 травня 2000 р. – співробітники податкової поліції провели рейд в офісі “Медіа-МОСТ”, який належав В. Гусинському. Незабаром “Газпром” і приватні інвестори спробували відібрати у В. Гусинського федеральний канал НТВ. Після того як Генеральна прокуратура звинуватила обох олігархів у фінансових махінаціях, вони залишили Росію. Власне, це були лише окремі епізоди тривалої боротьби Кремля проти приватних ЗМІ, яка завершилась його перемогою, оскільки сьогодні весь федеральний інформаційний простір перебуває під контролем держави.

Історія з В. Гусинським і Б. Березовським свідчила про бажання Путіна обмежити вплив олігархів на прийняття політичних рішень і дистанціюватися від великого бізнесу. Це підтвердили і події літа 2000 р., коли податкова поліція здійснила обшук в офісах “ЛУКОЙЛу” та “Сибнафти”. На М. Поташна чинили потужний тиск з метою змусити його доплатити за придбаний за низькою ціною “Норильський нікель”. Тоді ж була проведена і радикальна податкова реформа, в результаті якої встановлено єдиний податок у 13 % для фізичних осіб і знижено податок на прибуток до 24%.

Зайнята проблемами відновлення вертикалі виконавчої влади і повернення під контроль регіональних керівників, центральна влада не втручалася в структуру економічних відносин. Очевидно, між Кремлем і олігархами була встановлена домовленість, яка передбачала, що влада не переглядатиме результатів приватизації., захищатиме приватну власність законами, знизить податки та видатки на бюрократію, а приватний бізнес не втручатиметься в політику, вкладатиме гроші в економіку, не буде ухилятися від сплати податків (так звані схеми оптимізації податків ).

Політика невтручання держави в економіку, яку проводив федеральний уряд на початку XXI ст., сприяла завершенню процесів структурних перетворень в економіці – перерозподілу власності та концентрації промисловості в нових фінансово-промислових групах, що почалися у 1999 р. Економічна криза кінця XX ст. продемонструвала недоліки першої хвилі приватизації, коли підприємствами володіли їх колишні директори і трудові колективи, оскільки головні галузі для підтримання конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку вимагали високої концентрації капіталу для реконструкції виробничих потужностей і ефективного управління. Протягом декількох років сформувалися нові фінансово-промислові групи з агресивними лідерами, котрі використовували всі засоби з метою здобуття контролю над промисловими підприємствами, зокрема захоплювали відповідно до ліберального закону про банкрутства 1998 р., який дозволяв змінювати керівників підприємств за рішенням арбітражного суду за незначні борги підприємства (15 тис. дол.). Метою захоплення була перспектива отримання швидкого прибутку через подальший продаж або концентрація ресурсів і фінансів у певній галузі для контролю над технологічно важливими виробничими операціями (так звана вертикальна інтеграція). Найбільше ці процеси виявилися у металургійній, нафтогазовій та целюлозно-паперових галузях, де за СРСР були створені потужні промислові підприємства. Наприклад, фінансово-промисловий холдинг О. Дерипаски та М. Чорного “Сибірський алюміній” отримав контроль над гігантами промисловості: Кузнецьким металургійним комбінатом, Красноярським алюмінієвим заводом, М. Потаніна “Интеррос” – над Ленінградським металічним заводом тощо. Всі вони отримали нових власників після процедури банкрутства. Перерозподіл власності супроводжувався жорстокою конкурентною боротьбою із застосуванням приватних силових структур. Про рівень концентрації капіталів і виробництва в Росії переконливо свідчать цифри Світового банку. У 2003 р. 10 великих фінансово-промислових груп володіли понад 60 % всього ринку акцій. У 2004 р. в країні було 19 осіб, статок яких перевищив 1 млрд дол. На їхніх підприємствах було зайнято 42 % робітників країни, а самим підприємствам належало 39 % річного обсягу продажу.

Проте не можна стверджувати, що держава зайняла пасивну позицію в економіці. Насамперед була зміцнена виконавча влада за рахунок нових чиновників із ФСБ. У стратегічних галузях економіки (військовій та аерокосмічній) було створено державні холдинги, реорганізовано управління на підприємствах зі значною часткою державної участі (“Газпром”, “Транснафта”, “Роснафта”). Намагаючись захистити власність від конкурентів і держави, бізнес-групи почали переводити активи в офшорні зони (будь-яка країна з низькою або нульовою податковою ставкою, сприятливим для підприємців валютно-фінансовим та фіскальним режимом) і спробували залучити іноземні інвестиції шляхом продажу частки акцій своїх компаній зарубіжним. Зрозуміло, така ситуація не влаштовувала владу, яка розцінювала її як загрозу національним інтересам, оскільки в будь-якій країні великий бізнес завжди співпрацює з державою у вирішенні стратегічних завдань. Олігархам було надіслано чіткий і недвозначний сигнал через справу бізнес-імперії “ЮКОС”.

“Справа ЮКОСу”. У1995p. М. Ходорковський придбав ЮКОС за 160 млн дол. та запропонований ним інвестиційний план на 150 млн. дол. Сама компанія була створена у 1992р. шляхом об’єднання “Юганськнафтогазу” і “Самаранафтогазу”. Пізніше ЮКОС установив контроль над нафтовими родовищами Східного Сибіру, придбав компанію “Томскнафта” та нафтові промисли “Талакан-Ойл”. Сприятлива кон’юнктура (підвищення світових цін на нафту ), великі інвестиції, ефективна система управління із залученням іноземних фахівців та акціонерів сприяли економічному піднесенню компанії, рівень капіталізації якої наближався до 30 млрд дол. Частково компанія (яка володіла акціями нафтових підприємств Росії) належала МЕНАТЕПу, частково – двом офшорным компаніям на острові Мен. Влітку 2008р. ЮКОС придбав 92 % акцій “Сибнафти”, сплативши 3 млрд дол. і 26% своїх акцій. Таким чином компанія перетворилася на найбільшу в Росії та четверту за розмірами у світі. Проте незабаром стало відомо про плани М. Ходорковського продати 40 % компанії-гіганта американським інвесторам (“Chevron-Texaco” ), що практично вивело б її зі сфери дії російського законодавства, загрожувало б установленням американського контролю над російськими нафтовими родовищами і небезпекою виведення олігархом 10-15 млрд дол. в офшорну зону. В умовах зростання світових цін на нафту уряд прагнув всіляко підтримувати державні підприємства, наприклад “Роснафту”, і не допустити приватизації нафтових трубопроводів. М. Ходорковський намагався реалізувати план будівництва нафтового трубопроводу до Китаю, вступивши в конфлікт із державними планами будівництва нафтогонудо порту Находка. Практично діяльність олігарха вторглась у сферу національних державних інтересів, попри всі економічні переваги його проекту. Проте дуже часто стратегічні інтереси держави є вищими за економічні. Важливим чинником зростання прибутків ЮКОСу була система оптимізації податків (іншими словами – ухиляння від сплати податків). У цьому випадку вона полягала у відвертому лобіюванні інтересів компанії в Державній думі через підкуплених парламентаріїв, які спеціально створювало “дірки” у законодавстві для ухилення від сплати мільйонних податків. Держава оголосила всі ці схеми незаконними і пред’явила компанії позов про несплату податків. ЮКОС було знищено, а Ходорковського та керівників компанії заарештовано та засуджено до ув’язнення.

Великий бізнес зробив з історії ЮКОСу належні висновки – будь-яка спроба втручання в державні справи, ухилення від несплати податків та політична діяльність не тільки неминуче призводять до втрати капіталів, а й загрожують особистою свободою. Ефективними партнерами держави віднині стали “ЛУКОЙЛ”, “Сургутнафтогаз”, ТНК, а власник “Сибнафти” й англійського футбольного клубу “Челсі”, губернатор Чукотки Р. Абрамович продав свою компанію державі за 13 млрд дол. Щоправда, остання операція викликала багато запитань в російській та зарубіжній пресі своєю непрозорістю та деякими дивними обставинами (різке підвищення ринкової вартості напередодні аукціону, попередня виплата мільярдних дивідендів її власнику, сумнівна схема купівлі, за якою кошти нібито надійшли на баланс голландської дочірньої компанії “Газпрому” тощо).

За президентства В. Путіна спостерігалася видима динаміка зростання офіційних показників економічного розвитку Росії: валовий внутрішній продукт (ВВП) зростав у різні роки в середньому від 5 до 10 % (хоча за показником ВВП на одну особу Росія значно відстає від розвинених країн світу); зовнішній борг знизився зі 148,7 млрд дол. у 2001 р. до 50,1 млрд дол. у 2007 р.; золотовалютні резерви країни збільшились до 240 млрд доларів. Зрозуміло, це було зумовлено високими світовими цінами на нафту і відповідно газ. Зовсім невипадково в російському суспільстві поширюється гасло “Газпром” – це Росія!” Темпи економічного розвитку дали можливість уряду і президенту розробити амбітні пріоритетні національні проекти у соціальній сфері (охороні здоров’я, освіті, будівництві житла і розвитку сільського господарства). Проте їхня реалізація ускладнюється так і не подоланими проблемами корупції, бюрократизації, боротьбою лобістських угруповань у регіонах і Думі тощо.

Елементи авторитаризму, які виявилися в режимі Путіна в усіх сферах внутрішньої політики, загалом підтримала більшість російського суспільства. Очевидно, для розуміння цього необхідно зважати на значну втому суспільства від хаосу і безладдя єльцинівського періоду; ефективну боротьбу нового президента з регіональним сепаратизмом; завершення чеченських війн; боротьбу з олігархами, що зробило Путіна харизматичним лідером; вдале звернення влади до реанімації великодержавних амбіцій значної частини російського суспільства, для якого колишній СРСР уособлював Росію, а росіяни були “старшими братами” для інших народів, несучи їм культуру та цивілізацію (наприклад, відродження окремих радянських символів та свят); видиме поліпшення матеріального статку населення в результаті піднесення світової економіки в цілому і надвисоких прибутків від продажу нафти та газу. Російське суспільство продемонструвало готовність прийняти обмеження громадянських свобод в обмін на зростання стандартів життя. Підконтрольні уряду ЗМІ наполегливо проводять у суспільстві ідею, що “демократії” в колишніх пострадянських країнах призводять до хаосу й економічного занепаду, а “путінська Росія” відрізняється від них політичною стабільністю й економічним зростанням.

З наближенням завершення другого терміну президентства Путіна Рада Федерації у листопаді 2007 р. оголосила про призначення виборів президента Російської Федерації на 2 березня 2008 р. і початок передвиборчої кампанії. Федеральні політичні партії висунули своїх кандидатів – лідера комуністів Г. Зюганова, ліберального демократа В. Жириновського і кандидата від опозиційного блоку Союз правих сил (СПС) Б. Нємцова. Останній незабаром відмовився на користь опального прем’єр-міністра М. Касьянова. Проте найвірогіднішим претендентом очікувано був висуванець партії влади “Єдина Росія” – віце-прем’єр Д. Медведєв. В. Путін офіційно підтримав його кандидатуру, фактично призначивши своїм спадкоємцем, очолив партію влади і погодився бути у нового президента прем’єр-міністром. Після ретельної перевірки підписних листів на підтримку М. Касьянова Центральна виборча комісія виявила 18 % бракованих і наприкінці січня кандидат опозиційних сил не був допущений до реєстрації. Власне, зважаючи на масову підтримку суспільством будь-яких кроків В. Путіна, вибір нового президента був прогнозований. 2 березня 2008 р. 70,28 % виборців віддали голоси за Д. Медведева, котрий був обраний новим президентом Російської Федерації.

Дмитро Анатолійович Медведев – російський державний і політичний діяч. Народився 14 вересня 1966р. в Ленінграді у професорській родині. Закінчив юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кандидат юридичних наук (1990). У 1990-1999 р. працював асистентом і доцентом Санкт-Петербурзького державного університету. Паралельно був юридичним експертом комітету із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга. У 2000р. працював заступником керівника Адміністрації президента Російської Федерації, головою Ради директорів “Газпрому”. 2003- 2005рр. керував Адміністрацією президента РФ. З листопада 2005р. – перший віце-прем’ер уряду Росії. З 2008 р. – президент Російської Федерації.

Найважливішою подією початку президентства Д. Медведева була російсько-грузинська війна 8-12 серпня 2008 р. (“п’ятиденна війна”). Збройний конфлікт, в основі якого були грузи-но-осетинські суперечності, мав тривалу історію. Політично в основі конфліктів лежить, по-перше, питання про етнічну власність на землю і кожен з народів доводить свою автохтонність. По-друге, наявною була образа “малої” нації на колишню “метрополію” – Грузію. За СРСР адміністративний поділ на Північному Кавказі був умовним і не враховував етнічного принципу. Осетія була поділена на Північну і Південну, які після розпаду СРСР перейшли відповідно до нових незалежних держав – Російської Федерації та Грузії. Спроби південних осетин, на території яких проживало близько третини грузин, об’єднатися з Північною Осетією викликали тривалий і кривавий збройний конфлікт з Грузією. У 1992 р. було проголошено незалежність Південної Осетії. Невизнання міжнародною спільнотою новоствореної держави призвело до перманентного конфлікту з Тбілісі. Роль посередників у конфлікті виконувала Росія. Протягом 1992-2006 рр. понад 80 % осетинів отримали російські паспорти. Після приходу до влади в Грузії М. Саакашвілі, котрий закликав до відновлення територіальної цілісності криїни, на кордоні з Південною Осетією почалися періодичні збройні сутички і кожна зі сторін звинувачувала іншу в провокаціях. Ситуація загострилася після того, як у 2006 р. в Швденній Осетії було проведено референдум за незалежність і обрано нового президента Е. Кокойти.

За подібним сценарієм розвивалися і грузино-абхазькі відносини. За СРСР в Абхазькій АРСР проживало лише близько 18 % етнічних абхазів і понад 45 % грузинів. Ще в XIX ст. більшість абхазів емігрували в Туреччину, рятуючись від утисків царським урядом абхазо-адизьких народів. У 30-ті роки XX ст. радянське керівництво Грузії активно переселяло в Абхазію етнічних грузинів, яких місцеві жителі сприймали як окупантів. На початку 90-х років XX ст. абхази проголосили незалежність, що спричинило збройний конфлікт 1992-1993 pp. Попри численні людські жертви за межами Абхазії опинилося від 180 до 200 тис. грузинських біженців. За різними оцінками в Абхазії у 2008 р. проживало близько 40 тис. грузинів, переважно у Гальському районі.

Незважаючи на наявність російських миротворців, осетинські та грузинські військові вели перестрілку протягом червня – липня 2008 р. 7 серпня вони домовилися про перемир’я, проте в ніч на 8 серпня грузинська реактивна артилерія обстріляла столицю Південної Осетії – м. Цхінвалі, звинувативши протилежну сторону у зриві попередніх домовленостей. За декілька годин потому грузинська регулярна армія силами бронетанкових військ і піхоти захопила Цхінвал. 8 серпня в конфлікт втрутилась Росія і під приводом захисту своїх громадян через Рокський тунель у напрямку Цхінвалі почали просуватися бронетанкові війська, а авіація піддала бомбовим ударам грузинські військові позиції та порт Поті. 9 серпня російські ЗМІ заявили про захоплення Цхінвалі. В конфлікт вступила Абхазія, військові підрозділи якої разом з російськими “добровольцями” атакували грузинські позиції в Кодорській ущелині. Чорноморський флот Росії на чолі з крейсером “Москва” здійснив операцію із захоплення морською піхотою м. Поті і знищив ракетні військові катери Грузії. 11 серпня російські війська почали наступ на м. Горі, захопили міста Зугдіді і Сенакі, загрожуючи грузинській столиці Тбілісі. Грузинська армія попри сучасне оснащення і наявність закордонних військових фахівців не була готова протистояти регулярній російській армії, була деморалізована і під час відступу залишала військову техніку. Столицю Грузії охопила паніка. Завдавши остаточної поразки грузинській армії, російська сторона вирішила, що операція “зі змушення Грузії до миру” (так її назвав Д. Медведєв) завершена, і погодилась на план мирного врегулювання французького президента Н. Саркозі. Бойові дії завершились 12 серпня і Росія почала поступово виводити свої війська з території Грузії, залишивши окремі підрозділи в Південній Осетії та Абхазії. Дані про втрати сторін у війні є неточними і відрізняються у різних джерелах (від 1 тис. до 5 тис. осіб загалом). На сьогодні можна сказати достовірно лише те, що з усіх сторін загинуло декілька тисяч військових і цивільного населення та понад 100 тис. осіб стали біженцями.

26 серпня Д. Медведєв підписав указ про визнання незалежності республік Абхазія і Південна Осетія, проте цей крок засудило світове співтовариство.

Загалом внутрішні та зовнішньополітичні кроки нового президента Росії свідчать про спадковість курсу його попередника. Проте в умовах світової економічної кризи перед новим лідером і старою адміністративною командою стоять важкі завдання в економічній та соціальній сфері, налагодження нового діалогу з Європейським Союзом і США, відносини з якими погіршилися після російсько-грузинської війни і жорстких антинатовських заяв.

«Історичний фактчекінг» поглядів Путіна: історики називають факти, якими маніпулює президент Росії

24 лютого на світанку Росія напала на Україну по всій довжині спільного кордону, від Луганська до Чернігова, а також із території Білорусі й окупованого Криму. Президент Росії Володимир Путін назвав це спецоперацією на Донбасі після звернення про військову допомогу з боку угруповань «ДНР»/«ЛНР», які він перед тим «визнав». «Ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України», – наголосив він.

Виходячи зі змісту його останніх звернень, зокрема, щодо визнання угруповань «ЛДНР», йдеться про відновлення «історичної Росії» чи то Радянського Союзу. «Історик»-Путін фактично позбавив Україну права на існування як держави. Виводячи історичні коріння Російської Федерації із давнього Києва, він починає історію України від Леніна. Путін проголошує росіян та українців одним народом.

То ж як виглядає світогляд «історика»-Путіна, і яка історична логіка обґрунтовує такі рішення Путіна-політика? Чи останні його звернення «історичні» лише через наслідки рішень, котрі вони несуть, чи у них закладена історична правда? Радіо Свобода виокремило декілька цитат із двох останніх звернень російського президента щодо різних періодів історії двох держав та попросило українських істориків їх прокоментувати.

Софійський собор у Києві – пам’ятка української архітектури і монументального живопису, споруда часів України-Русі (1011 рік). Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Ансамбль Софійського монастиря занесено до спадщини ЮНЕСКО

«Русь» і «Московія»

Володимир Путін: «Здавна жителі південно-західних історичних давньоруських земель називали себе руськими і православними. Так було і до 17-го століття, коли частина цих територій з’єдналася із Російською державою (Московським царством – ред.), і опісля».

Олександр Алфьоров, кандидат історичних наук та співробітник Інституту історії НАН України: Теза про південно-західні території є імперською тезою, метою якої є приниження державотворчих процесів, що відбувались на українських землях. Центром середньовічної держави Русі був Київ. Сакральне місто, яке ніколи не було чиєюсь околицею.

Термін «давньоруські землі» – конструкт радянської доби, коли намагались не згадувати Київ та «розчинити» його роль. У такий маніпулятивний спосіб намагались підвищити статус Москви, пояснюючи, що Київ колись разом із Новгородом та Володимиром на Клязьмі був однією зі столиць аморфного формування «Давньої Русі».

Населення ж нашої країни ніколи не називало себе прикметником «русский». Руською була монета, карбована у Львові у 14-му столітті, руськими були полки чи князі. Наш народ мав назву «руси». Апеляція ж до «возз’єднання» – стара радянська ідеологема, що опирається на тимчасовий військово-політичний союз, укладений у Переяславі 1654 року. Проте цей союз порушили самі ж московити (середньовічна назва сьогоднішніх росіян) вже через кілька років.

Петро Кралюк, доктор філософських наук, професор та публіцист: Термін «Русь» чи навіть «Рóсія» – це був етнічний термін, який фігурував на теренах (сучасних – ред.) України чи Білорусії фактично до 16 століття чи навіть 17 століття. Місцеве населення себе іменувало русичами і тут нічого дивного немає.

Але якщо говорити про «Московію», то Московія довгий час не розглядалася як Русь. Наприклад, у відомій «Задонщині» (літературний твір 14-15 століть – ред.) – це, скажемо так, «російська» пам’ятка – російські землі іменувалися Заліссям. Ну і сама територія тодішньої Росії переважно іменувалася Московією.

Тобто ми можемо говорити про те, що Русь існувала як одне етнічне утворення, а Московія – інше. А уже за часів Петра І зародилася ця назва «Росíя» – уже в іншому звучанні, але це був, по суті, той самий грецький термін, який використовувався для Русі. Тобто вони взяли нашу назву.

Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів

Як Московія стала Росією? До 300-ліття «викрадення» назви українського народу

Ігор Гирич, доктор історичних наук, професор: У цій фразі є характерна для усіх московських пропагандистів підміна понять. Назва «Русь», «руський» вживалися на усіх теренах князівської Русі, але в росіян і в українців означало різні речі. Етнічно «русские» і «русини» були різними народами.

Українці називали росіян московитами і то до 19-го, навіть і 20-го століть. А росіяни називали українців у 17-му столітті черкесами, згодом малоросами. Історичне національне ім’я може в віках змінюватися. Не було до 19-го століття румунів і бельгійців. Українці обрали собі нове ім’я через необхідність розрізнення себе з росіянами, бо ця плутанина грала на користь імперським амбіціям російського суспільства. Російська імперія дбала про асиміляцію українців, і на послугах цієї асиміляції було національне «назовництво».

Тому в добі національного відродження Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Максимович та інші почали прищеплювати широкому загалу те ім’я, яке мали русини Наддніпрянщини у 17-му столітті – «українці». Але українці, як, приміром, румуни, яких колись називали волохами, трансильванцями, бесарабцями тощо, не відмовляються сьогодні і від свого історичного імені «Русь» чи «руський».

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року). А у правому верхньому кутку позначено розташування Московії – Moscovia Pars (Земля Московія)

«Україна-Русь» чи «Київська Русь»? Ці поняття мають різний зміст – історик

«Новоросія» і Причорномор’я

Володимир Путін: «Тоді ж, у 18-му столітті, землі Причорномор’я, приєднані до Росії в результаті воєн з Османською імперією, отримали назву «Новоросія». Зараз ці віхи історії намагаються передати в забуття, як і імена державних військових діячів Російської імперії, без чиїх старань не було би в сучасної України багатьох великих міст і навіть виходу до Чорного моря. Нещодавно в Полтаві знесли пам’ятник Олександру Суворову».

Петро Кралюк: Населення північного Причорномор’я уже в 17–18 століттях значною мірою було українським. Туди здійснювалася еміграція із, власне, інших українських земель – Поділля, Волині, центрально-українських земель. Навіть існувало таке поняття як «ханська Україна». Хочу нагадати, що існувала Олешківська січ на території нинішньої Херсонської області, тобто етнічно це були і українські території, хоча були під владою Османської імперії та Кримського ханства.

Що стосується терміну «Новоросія» на цих теренах під російською владою, то він нав’язувався Росією, хоча там селилися не росіяни, а жили там переважно українці, які ще до завоювання Росією там жили. Але треба сказати, що Росія використовувала і інший термін – «Новогреція». Деякі із сучасних південноукраїнських міст отримали тоді і грецькі назви, наприклад, та сама Одеса, Миколаїв або Феодосія у Криму. Тобто якщо вже говорити про Новоросію, то не треба забувати і про Новогрецію.

Ігор Гирич: Поняття «Новоросія» – це теж імперський штучний термін для українських земель на південь від Запорозької Січі. А засновані там великі міста були не на голому місці, існували вже достатньо великі українські козацькі поселення: Катеринослав – Дніпро – на місці Кодака і Половиці, Одеса – Гаджибея, Олександрівськ – Запорозької Січі, Севастополь – на місці Херсонеса. Згодом вони стали місцями поселення не українців, а багатонаціонального населення, яке на початках навіть не було ще російським. Власниками своїх осідків в Одесі, наприклад, були на початку 19-го століття французи, греки, євреї, поляки, німці – іноземне купецтво. Українці освоювали навколишні села і займалися переважно сільським господарством.

Щодо Суворова, то він був виконавцем імперської волі Петербургу-Москви і дбав про розширення російських кордонів на українському Півдні. І шанувати людину, яка була загарбником в Україні, це все одно, що залишати пам’ятники генералам колишньої американської конфедерації на Півдні США, які відстоювали рабство в Америці до громадянської війни 1860-х років.

Олександр Алфьоров: Щоби знести пам’ятник Суворову у Полтаві, необхідно було його там встановити. Пам’ятник Суворову раніше був перед входом до Суворівського військового училища у Києві. Нещодавно його перевезли як експонат до полтавського музею (звідки і був усунутий не як пам’ятник, а як експонат музею – ред.).

Деколонізація назв в Україні: що зроблено у Києві в 2014–2021 роках?

«Україна імені Володимира Ілліча Леніна»

Володимир Путін: «Сучасна Україна була цілком і повністю створена Росією. Точніше більшовицькою, комуністичною Росією. Цей процес почався практично відразу після революції 1917 року. При цьому Ленін і його соратники робили це доволі грубим стосовно до самої Росії способом – за рахунок відділення, відривання від неї частини її власних історичних територій. У мільйонів людей, котрі там проживали, звичайно, ніхто ні про що не запитував. (…) Власне, так і сформувалася територія радянської України. (…) яку і в наші дні є повні підстави назвати «Україна імені Володимира Ілліча Леніна».

Петро Кралюк: Тут ми маємо явну маніпуляцію, ніякий Володимир Ілліч Ленін не створював Українську республіку. Українська держава була створена у 1917 році, я маю на увазі Українську Народну Республіку. Вона спочатку мала статус автономії (у новоствореній після жовтневого перевороту Російській Республіці – ред.), але давайте не забувати, що в результаті більшовицької експансії, врешті-решт, керівництво УНР, Центральна Рада, 22 січня 1918 року проголосила незалежність. Перед УНР на теренах сучасної України існували також інші державні утворення, як Гетьманат, Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Ігор Гирич: Коли Центральна Рада взяла курс на державне будівництво, Ленін через місцевих російських більшовиків намагався захопити вплив у Раді, а коли це не вийшло, він ініціював створення «Совєта народних комісарів» у Харкові, і за допомогою цього маріонеткового органу скинув українську владу в Києві в січні 1918 року.

Тоді червоний уряд Росії під керівництвом Леніна ліквідував Українську Народну Республіку і встановив окупаційний режим більшовицької Москви. А тоді вже можна було «давати Україні Донбас» тощо. До речі, далеко не всі землі потрапили до меж УРСР. Туди не потрапили Таганрозький округ, який до 1925 року був частиною УРСР, українські області Вороніжчини, Білгородщини, гетьманська Стародубщина у Брянській області, Кубань та Донщина.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85×52 см /// (Щоб відкрити мапу в більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

Олександр Алфьоров: Україна не створена ані комуністичною Росією, ані Леніним, а була захоплена більшовиками. Саме вони знищили українську незалежність.

Багато українських етнічних земель були приєднані до Росії. Це Таганрог, Стародубщина, Східна Слобожанщина

Наша держава вийшла зі складу СРСР, маючи площу 603548 квадратних кілометрів, а в період, коли комуністи її окупували мала близька 800 тисяч.

Багато українських етнічних земель були, натомість, приєднані до Росії. Це і Таганрог, і Стародубщина і Східна Слобожанщина.

Український Таганріг. У 1926 році українці становили понад 70 відсотків населення Таганрозького округу

Право республік СРСР на самовизначення

Володимир Путін: «Саме ці ленінські ідеї по суті конфедеративного державного устрою і лозунг про право нації на самовизначення аж до відокремлення і були покладені в основу радянської державності. Навіщо було «з панського плеча» задовольняти будь-які безмежно зростаючі націоналістичні амбіції на окраїнах колишньої імперії? (…) Повторюю, передавати (території – ред.) разом з населенням історичної Росії».

Подібно про сучасну Росію і її політику: «В основі нашої політики – свобода, свобода вибору для всіх – самостійно обирати своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Тому вважаю правильним, щоб цим правом вибору могли скористатися усі народи, що проживають на території сьогоднішньої України, всі, хто цього захоче».

Ігор Гирич: Ніякого самовизначення націй не було, як не було і фактичного союзного договору. Це було таке ж «самовизначення», як і проголошення «ДНР» та «ЛНР» у 2014 році. Про факт загарбання і окупації України Росією за «славних» більшовицьких часів Путін так само елегантно промовчує. А як же ж тоді хвалена російсько-більшовицька теза про національно-визвольний рух народів? Національно-визвольний рух і державне будівництво, за тактикою Росії, може бути тільки в країнах Африки і Азії, де звільняються від влади європейських та американських імперіалістів. А російський імперіалізм, мовляв, несе народам «окраїн» лише позитив.

Петро Кралюк: Бачите, гасло про право нації на самовизначення – це було спершу не ленінське гасло. На початку 20-го століття, коли розвалювалися імперії, розвивалася ідея створення національних держав та гасло про право націй на самовизначення. Тобто Ленін тут нічого нового не придумав, а запозичив те, що було у той час популярним. Окрім того, знаємо ми, яка була більшовицька «демократичність», котра визначалася ЧК, більшовицькою партією, репресивними органами. Ніякого реального права на відокремлення ці союзники не мали.

Олександр Алфьоров: «Історична Росія», до якої він апелює – це не держава і не територія. Це – ідея, маніакальна ідея поневолення та знищення народів.

Його «історична Росія» – це і Київська Русь, і Московське царство, і Польща, і Фінляндія і Курили. Історична Росія – з вуст Путіна звучить гордо, але це прояв комплексу історичної неповноцінності. Спроба возвеличення себе перед собою ж за рахунок приниження інших. Звичайна схема для імперій, більшість яких були поховані у 20-му столітті.

«Трагедія» і причини розпаду СРСР

Володимир Путін: «Ще за два роки до розпаду СРСР його доля була фактично вирішена. Це зараз радикали і націоналісти, в тому числі, і передусім в Україні приписують собі заслугу завоювання незалежності. Як ми бачимо, це зовсім не так. До розпаду нашої єдиної держави привели історичні, стратегічні помилки більшовиків, керівництва КПРС, допущені у різний час у державобудівництві, економічній та національній політиці. (…) Розпад історичної Росії під назвою СРСР – на їхній совісті».

Петро Кралюк: Так, Радянський Союз уже в той час перебував у стані кризи, передусім економічної. Але все-таки було сподівання, що він збережеться, навіть на Заході теж ніхто особливо не вірив у розпад Радянського Союзу. Що стосується боротьби за незалежність. Ну, фактично, спочатку в Балтійських республіках, у деяких республіках Закавказзя почалися процеси, спрямовані проти того, щоб зберігався Радянський Союз, почалася боротьба за незалежність. Ця боротьба перекинулася і на терени України. По суті, тоді Україна стала ключовою ланкою у розвалі Радянського Союзу.

Путін називає понад 90 відсотків українців, котрі проголосували за Україну на референдумі 1 грудня 1991 року, радикалами

Олександр Алфьоров: Україна не приписує собі заслугу «завоювання» незалежності, натомість ми її відновили. І ціна цього відновлення – Голодомори, терор та репресії, які ми загально маємо право назвати геноцидом українського народу. І тепер Путін називає понад 90 відсотків українців, котрі проголосували за Україну на референдумі 1 грудня 1991 року, радикалами?

Ігор Гирич: Це вже традиційна мантра Путіна про те, «яку державу ми втратили». У 20 столітті, після Другої світової війни розвалилися усі колоніальні імперії. І за ними ні англійці, ні іспанці, ні португальці не проливають «крокодилячих сліз». Бо імперія змушує концентруватися на проблемах збереження загарбаних територій та їхнього розширення, а не свого економічного і культурного самовдосконалення. Помилок більшовиків у цьому розпаді не було. Це був природній процес переродження еліт. Вже не було кого і кому репресувати, використаний був увесь людський матеріал для комуністичного «процвітання» і «строєк» століть.

Про що Путін мовчить

Відтак, Путін, на думку українських істориків, використовував та використовує псевдоісторичні аргументи для того, щоби знайти причину для подальшої експансії в бік України. Цю експансію о 5-й ранку 24 лютого він відкрито оголосив також і у військовий спосіб. При цьому, «історик»-Путін спекулює, не лише викривляючи, а і просто не згадуючи факти української історії, як, наприклад, визвольну боротьбу українців, українські державні утворення, Голодомори, українців як «гарматне м’ясо» у радянсько-фінській війні та інші факти, зазначають історики.

Навіть якщо, врешті, і припустити, що Україна не мала своїх державних утворень до 1991 року, додає Ігор Гирич, то це не має забирати в України право на існування тепер: «Фіни державу одержали у 1918 році, і стала вона в десятці розвинених країн світу. Не мали держав латиші і естонці, словенці, хорвати. Але дико було б сьогодні забороняти за путінським рецептом цим державам існувати, тим більше, що вони продемонстрували куди більшу здатність до модерної трансформації, ніж сучасна Росія за свою нібито тисячолітню історію». Врешті, це не заборонило Путіну визнати суб’єктність угруповань «ДНР» та «ЛНР» і піти в наступ на Україну, начебто захищаючи їх.

“Ленін створив сучасну Росію, а не Україну”. Історики про скандальну промову Путіна

Путін послідовно наполягає, що Україну як державу вперше створив Володимир Ленін, а самій Україні більшовики щедро “нарізали” російських земель.

При цьому президент Росії жодним словом не згадує про незалежні українські державні утворення 1917-1920 років та війну Києва з Москвою у ті часи.

Останній рік, який передував нинішній ескалації, пройшов під знаком частих історичних роздумів Путіна.

Він випускав спеціальну статтю про Україну, а останній раз озвучував свої думки щодо Леніна та України наприкінці 2021 року.

Українські і американські історики гостро критикують тези Путіна і часто називають їх антинауковими.

Більшість істориків не піддають сумніву факти, що в 17 та 18 столітті на території сучасної України існували українські державні утворення.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Лівобережна Україна потрапила під владу Росії в 17 столітті, а правобережна – тільки наприкінці 18 століття. Гетьманщина, яка існувала на лівобережжі майже до кінця 18 століття, мала широку автономію, а її культура, економічний уклад, освітня та політичні системи були дуже відмінні від тогочасної Росії.

Ще до приєднання України до СРСР після революції 1917 року в Києві існували незалежні Українська народна республіка, а також Гетьманат. Їх визнавали багато іноземних держав, тож удавати, що держав не існувало, історики не радять.

Путін, Ленін і Україна

“Сучасна Україна цілком і повністю була створена Росією, точніше, більшовистською, комуністичною Росією”, – зробив гучну заяву Путін перед тим, як визнати незалежність бойовиків Донбасу.

За версією Путіна, цей процес почався практично одразу після революції 1917 року.

“При цьому Ленін та його соратники робили це досить грубо щодо самої Росії – за рахунок відділення у неї частини її власних історичних територій. У мільйонів людей, які там жили, звичайно, ніхто нічого не питав”, – додав Путін.

Він нагадав, що згодом УРСР отримала частину території Польщі після Другої світової війни, а у 1954 році Хрущов “нащось відібрав у Росії Крим і подарував Україні. Так сформувалась територія радянської України”.

Путін кілька разів повертався до теми Леніна та України.

Він нагадав, що Сталін перед створенням СРСР хотів дати національним утворенням автономію, а Ленін – конфедерацію з ширшими повноваженнями.

“Ленін розкритикував цей план і запропонував піти на поступки націоналістам, як їх тоді він називав – “незалежники”. Саме ці ленінські ідеї, по суті, конфедеративного державного ладу і лозунг про право націй на самовизначення навіть до від’єднання, і були покладені в основу радянської державності”, – розповів Путін.

Таку позицію Леніна Путін зараз гостро критикує.

“Навіщо треба було з барського плеча задовольняти будь-які, безкінечно зростаючі націоналістичні амбіції на окраїнах імперії. З точки зору історичних доль Росії та її народів, ленінські принципи державного будівництва виявились не просто помилкою, після розвалу СРСР це стало очевидним”, – пожалкував Путін.

Він вважає, що Україна виникла виключно в результаті дій більшовиків та Леніна.

“Так виникла радянська Україна, яку і в наші дні можна з повним обґрунтуванням назвати “Україна імені Леніна”. Він її автор і архітектор”, – наполягає Путін.

Ще й твердить, що тільки завдяки Леніну Донбас після революції опинився у складі УРСР.

Через це Путін заявив, що не розуміє, навіщо українці скинули пам’ятники Леніну. І в решті пригрозив влаштувати “справжню декомунізацію”.

Ленін створив Росію?

“Звичайно, що Ленін не створював Україну. У 1918 році він розпочав війну проти незалежної української держави, а потім замінив її маріонетковою державою під назвою Українська Радянська Соціалістична Республіка”, – оцінив ВВС історичні роздуми Путіна професор української історії Гарвардського університету Сергій Плохій.

Плохій нагадав, що у 1922 році Ленін відібрав в України формальну незалежність, інтегрувавши в Радянський Союз.

“Що Ленін справді створив – це Російську Федерацію, державу, яка отримала свою конституцію у 1918 році та увійшла до складу СРСР через чотири роки. В 1991 році Єльцин вилучив цей суб’єкт, створений Леніним, зі складу СРСР, сприяючи таким чином розвалу Союзу”, – наполягає історик.

І додає, що “Ленін був творцем сучасної Росії, а не України, і повинен вважатися таким”.

Закінчилось Голодомором

Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал у розмові з ВВС News Україна вказує, що у промові Путіна є дві головні тези.

Перша, що Ленін витворював Україну.

“Це неправда, Ленін це спростовував своєю діяльністю. Ще в 1917 році в нього були публікації, де він говорив про права українців. Він не зазіхав на реальність існування українців та їхніх історичних коренів, як це робить Путін”, – вважає історик.

Він пояснює, що у Леніна не було сумнівів щодо існування українців і вигадувати їх йому не треба було.

Але Ленін керувався тільки класовою мораллю, коли говорив про моделі української державності тих часів – УНР чи Гетьманат.

Друга теза Путіна, за словами Шаповала, що СРСР – це продовження історичної Росії.

Гетьман Павло Скоропадський керував Україною з квітня до грудня 1918 року

“З 1930-х років Сталін почав формувати імперську ідеологію й приміряти на себе шапку самодержця. Цим займається зараз Путін, тому йому потрібна теза про Україну як недержаву”, – вважає історик.

Він наполягає, що існування Української РСР, політика “коренізації”, а значить і українізації, з’явилися тому, що була Українська народна республіка.

“Українізація – вимушений крок, вони без цього могли програти. Більшовицька партія була малопопулярна на окраїнах імперії. В Україні вона масовою не була. Коли запровадили коренізацію в 1923 році, це був крок, щоб вижити режиму”, – вважає Шаповал.

Він пояснює, що за рахунок місцевих кадрів більшовики “вкорінювались” на окраїнах, а для цього треба було дати пряник.

“Але всіх адептів та речників українізації врешті знищили. Але ця кон’юнктурна політика принесла позитив – культурний сплеск, який потім назвуть українським розстріляним відродженням”, – додав історик.

А для селян, як нагадує Шаповал, все це врешті закінчилось Голодомором.

Історичні землі

Кандидат історичних наук Олександр Алфьоров раніше у розмові з ВВС нагадував, що території Української народної республіки були суттєво більшими за пізніше межі УРСР.

Так він коментував слова Путіна про історичні російські землі, які отримала Україна.

“Україна до окупації більшовиками в 1919-1920 роках була на 200 тисяч квадратних кілометрів більшою, ніж розміри, в яких вона вийшла з Радянського Союзу”, – каже історик.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Він нагадує, що Україна певний час володіла сьогоднішнім Бєлгородом, західною частиною Курщини, Воронежчини і Бєлгородщини.

Юрій Шаповал також нагадує, що до моменту розстрілу керівників УРСР і хвилі репресій тривала дискусія про те, що Росія має повернути Україні Курськ і Воронеж.

Про це говорив тоді голова уряду та ідеолог коренізації Микола Скрипник. Потім він покінчив життя самогубством.

“Але зараз є принцип непорушності кордонів – як склалося, так і треба жити. Давайте Німеччині віддавати землі західної Польщі – що з цього вийде?” – каже Шаповал.

Слова Путіна, що Ленін нібито ледь не насильно всунув Донбас в Україну, історик називає “дурницею”.

“Більшовики погрались з цією республікою, наскільки їм було вигідно з воєнної точки зору – долати українські визвольні сили, білий рух і так далі. Її дуже просто скасували”, – вважає Шаповал.

Щодо українського та російського Донбасу історики радять почитати мемуари дисидента та радянського генерала Петра Григоренка.

Той потрапив у Донецьк на початку 1920-х років і дуже яскраво описав процеси у місті.

У нього не було сумнівів, що навколо переважало українське населення.

“Зараз того барака з великим двором, який розташовувався напроти Гірничого інституту, вже немає. Але я і зараз бачу величезний двір, заповнений “сермяжной и лапотной Россией”. Українців майже немає. Україна вирощує хліб, сади і живність. В цьому дворі, посеред цієї зсунутої з місця Росії, я прожив багато днів”, – згадував у своїх мемуарах генерал.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!