Ч вас любив. Детальний аналіз вірша Пушкіна «Я вас любив

Я вас любив: любов ще, може, В душі моєї згасла не зовсім; Але нехай вона вас більше не турбує; Я не хочу засмучувати вас нічим. Я вас любив безмовно, безнадійно, То боязкістю, то ревністю томимо; Я вас любив так щиро, так ніжно, Як дай вам бог коханої бути іншим.

Вірш «Я вас любил…» присвячений яскравій красуні того часу Кароліні Собаньській. Вперше Пушкін і Собаньська зустрілися у Києві 1821 року. Вона була старша за Пушкіна на 6 років, потім вони побачилися через два роки. Поет був пристрасно закоханий у неї, але Кароліна грала його почуттями. Це була фатальна світська левиця, яка доводила своєю грою Пушкіна до відчаю. Минули роки. Поет намагався заглушити гіркоту нерозділеного почуття радістю взаємного кохання. Чудовою миттю промайнула перед ним чарівна А. Керн. Були в його житті й ​​інші захоплення, але нова зустріч з Кароліною в Петербурзі в 1829 показала, наскільки глибоким і нерозділеним була любов Пушкіна.

Вірш «Я вас любил…» – це маленька повість про нерозділене кохання. Воно вражає нас благородством і справжньою людяністю почуттів. Нерозділене кохання поета позбавлене всякого егоїзму.

Про щирі та глибокі почуття написано два послання у 1829 році. У листах до Кароліни Пушкін зізнається, що відчув всю її владу над собою, більше того – зобов’язаний їй тим, що пізнав всі здригання і муки кохання, і досі відчуває перед нею страх, який не може подолати, і благає про дружбу, якою він жадає, як жебрак, що вимальовує скибку.

Усвідомлюючи, що прохання його дуже банальне, він продовжує благати: «Мені потрібна ваша близькість», «моє життя невіддільне від вашого».

Ліричний герой – людина благородна, самовіддана, готова залишити кохану жінку. Тому вірш пройнято почуттям величезної любові у минулому та стриманим, дбайливим ставленням до коханої жінки у теперішньому. Він по-справжньому любить цю жінку, дбає про неї, не хоче турбувати і засмучувати її своїми зізнаннями, бажає, щоб любов до неї її майбутнього обранця була такою ж щирою і ніжною, як любов поета.

Вірш написаний двоскладним ямбом, рима перехресна (1 – 3 рядки, 2 – 4 рядки). З образотворчих засобів у вірші використовується метафора «любов згасла».

Вірш А.С. Пушкін “Я вас любив: любов ще, можливо” (Вірші Російських Поетів) Аудіо Вірші Слухати.

Я вас любив: любов ще, може, В душі моєї згасла не зовсім; Але нехай вона вас більше не турбує; Я не.

Я вас любив: кохання ще, можливо,
У душі моїй згасла не зовсім;
Але нехай вона вас більше не турбує;
Я не хочу засмучувати вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
То боязкістю, то ревнощами томимо;
Я вас любив так щиро, так ніжно,
Як дай вам бог коханої бути іншим.

Вірш «Я вас любив: любов ще, можливо», твір пера великого Пушкіна, написано 1829 року. Але поет не залишив жодного запису, жодного натяку у тому, хто головна героїня цього вірша. Тому біографи та критики досі сперечаються на цю тему. Вірш був опублікований у «Північних кольорах» 1830-го року.

Але найімовірнішою кандидаткою на роль героїні та музи цього вірша залишається Анна Олексіївна Андро-Оленіна, дочка президента Петербурзької Академії мистецтв А. Н. Оленіна, дівчина дуже витончена, освічена та талановита. Вона привернула увагу поета як зовнішньої красою, а й своїм тонким дотепністю. Відомо, що Пушкін просив руки Оленіної, але отримав відмову, причиною якої стали плітки. Попри це Ганна Олексіївна та Пушкін зберегли дружні стосунки. Їй поет присвятив кілька своїх творів.

Щоправда, деякі критики вважають, що цей твір поет присвятив полячці Кароліні Собаньській, але цей погляд має під собою досить хиткі ґрунти. Досить згадати, що під час південного заслання він був закоханий в італійку Амалію, його душевні струни зачепила гречанка Каліпсо, яка була коханкою Байрона, і, нарешті, графиня Воронцова. Якщо поет і відчував якісь почуття у світській левиці Собаньській, то вони були, швидше за все, скороминущі, і через 8 років він навряд чи згадав би про неї. Її імені немає навіть у Донжуанському списку, складеному самим поетом.

«Я вас любив…» А.С.Пушкіна (1829 р.) – зразок любовної лірики автора. Цей вірш — цілий світ, де панує кохання. Вона безмежна та чиста.

Всі рядки в поетичній роботі напоєні ніжністю, світлим смутком та благоговінням. Нерозділене кохання поета позбавлене будь-якого егоїзму. ( Текст “Я вас любив . ” А.С.Пушкіна дивіться в кінці тексту).Він по-справжньому любить жінку, про яку йдеться у творі, піклується про неї, не хоче хвилювати її своїми зізнаннями. І тільки хоче, щоб її майбутній обранець любив її так само ніжно і сильно, як він сам.

Проводячи аналіз «Я вас любил…», можна сказати, що цей ліричний вірш співзвучний з іншою поетичною роботою Пушкіна — «На пагорбах Грузії». Той самий обсяг, та сама чіткість рим, частина з яких просто повторюється (в обох роботах, наприклад, римується: «може» — «тривожить»); однаковий структурний принцип, простота висловлювання, дотримання насиченості словесними повторами. Там: “Тобою, тобою, однією тобою”, тут тричі: “Я вас любив . “. Усе це надає обом поетичним роботам незвичайний ліризм, іскристу музичність.

Хто та, до кого звернені рядки у «Я вас любив», не зовсім зрозуміло. Цілком можливо, що це Олені Оленіна. Але, найімовірніше, для нас це залишиться таємницею.

Розвитку ліричної теми у поетичному творі не відбувається. Поет говорить про своє кохання в минулому часі. Усі думки поета не про себе, а про неї. Не дай бог, він потривожить її своєю наполегливістю, завдасть якогось занепокоєння, люблячи її. «Я не хочу засмучувати вас нічим…»

Вірш «Я вас любив…» виконаний у складному, чіткому ритмі. У нього тонка «синтаксична, інтонаційна та звукова структура». Розмір цього ліричного твору – п’ятистопний ямб. За винятком двох випадків, наголоси в кожному рядку падають на другий, четвертий, шостий та десятий склади. Чіткість і впорядкованість ритм ще більше посилюється від того, що в кожному рядку після четвертого складу є чітка пауза. Унікальною видається здатність Пушкіна при граничній стрункості та організованості ритму, створити текст абсолютно природний.

Слова “безмовно – безнадійно”, “боязкістю – ревністю” – це рими, але настільки органічно вписалися, що це зовсім непомітно.

Симетрична та впорядкована система рим. «Всі непарні рими інструментовані на звук «ж»: «може бути, турбує, безнадійно, ніжно», а всі парні – на «м»: «зовсім, нічим, томимо, іншим». Розумно та чітко побудовано.

Вірш «Я вас любил…» — поетична робота, що входить до «програми любовної спадщини» поета. Вона незвична тим, що це емоції ліричного героя передаються безпосередньо – шляхом безпосереднього називання. Закінчується твір примирливо: внутрішня напруга ліричного героя спала в той час, коли він розставив собі всі крапки над «i».

Вірш «Я любив вас…» Пушкіна А.С. передає найтонші відтінки ніжного, всепоглинаючого кохання. Хвилююча емоційність змісту, музичність мови, композиційна завершеність – це великий вірш великого поета.

Я вас любив: кохання ще, можливо

Я вас любив: кохання ще, можливо,
У душі моїй згасла не зовсім;
Але нехай вона вас більше не турбує;
Я не хочу засмучувати вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
То боязкістю, то ревнощами томимо;
Я вас любив так щиро, так ніжно,
Як дай вам бог коханої бути іншим.

Я вас любив: любов ще, може, В душі моєї згасла не зовсім; Але нехай вона вас більше не турбує; Я не хочу засмучувати вас нічим. Я вас любив безмовно, безнадійно, То боязкістю, то ревністю томимо; Я вас любив так щиро, так ніжно, Як дай вам бог коханої бути іншим.

Вірш «Я вас любил…» присвячений яскравій красуні того часу Кароліні Собаньській. Вперше Пушкін і Собаньська зустрілися у Києві 1821 року. Вона була старша за Пушкіна на 6 років, потім вони побачилися через два роки. Поет був пристрасно закоханий у неї, але Кароліна грала його почуттями. Це була фатальна світська левиця, яка доводила своєю грою Пушкіна до відчаю. Минули роки. Поет намагався заглушити гіркоту нерозділеного почуття радістю взаємного кохання. Чудовою миттю промайнула перед ним чарівна А. Керн. Були в його житті й ​​інші захоплення, але нова зустріч з Кароліною в Петербурзі в 1829 показала, наскільки глибоким і нерозділеним була любов Пушкіна.

Вірш «Я вас любил…» – це маленька повість про нерозділене кохання. Воно вражає нас благородством і справжньою людяністю почуттів. Нерозділене кохання поета позбавлене всякого егоїзму.

Про щирі та глибокі почуття написано два послання у 1829 році. У листах до Кароліни Пушкін зізнається, що відчув всю її владу над собою, більше того – зобов’язаний їй тим, що пізнав всі здригання і муки кохання, і досі відчуває перед нею страх, який не може подолати, і благає про дружбу, якою він жадає, як жебрак, що вимальовує скибку.

Усвідомлюючи, що прохання його дуже банальне, він продовжує благати: «Мені потрібна ваша близькість», «моє життя невіддільне від вашого».

Ліричний герой – людина благородна, самовіддана, готова залишити кохану жінку. Тому вірш пройнято почуттям величезної любові у минулому та стриманим, дбайливим ставленням до коханої жінки у теперішньому. Він по-справжньому любить цю жінку, дбає про неї, не хоче турбувати і засмучувати її своїми зізнаннями, бажає, щоб любов до неї її майбутнього обранця була такою ж щирою і ніжною, як любов поета.

Вірш написаний двоскладним ямбом, рима перехресна (1 – 3 рядки, 2 – 4 рядки). З образотворчих засобів у вірші використовується метафора «любов згасла».

Вірш А.С. Пушкін “Я вас любив: любов ще, можливо” (Вірші Російських Поетів) Аудіо Вірші Слухати.

Я вас любив: любов ще, може, В душі моєї згасла не зовсім; Але нехай вона вас більше не турбує; Я не.

«Я Вас любив…» та І.А. Бродського Я вас любив. Любов ще (можливо…)»

Я вас любив: кохання ще, можливо,
У душі моїй згасла не зовсім;
Але нехай вона вас більше не турбує;
Я не хочу засмучувати вас нічим.

Я вас любив безмовно, безнадійно.
То боязкістю, то ревнощами томимо;

Як дай вам Бог коханої бути іншим.
1829

Система віршування: силабо-тонічна; відбувається алітерація (повтор приголосних) звуків [р] («боязкістю», «ревністю», «щиро», «іншим») і [л] («любив», «любов», «згасла», «більше», «сумувати» »), що робить звучання м’якшим і гармонійнішим. Є асонанс (повтор голосних зв.) звуку [о] і [а] («то боязкістю, то ревністю томимо»). Тип римування – перехресна (“може” – “тривожить”, “безнадійно” – “ніжно”, “зовсім” – “нічим”, “томимо” – “іншим”); 5ти стопний ямб із чергуванням чоловічої та жіночої клаузул, пірріхій, спондей («вас більше»), синтаксичний паралелізм («я вас любив»).

Використовується високий літературний склад. Тремтливе звернення («Я вас любив», «я не хочу засмучувати вас нічим . »).

У першому чотиривірші представлена ​​динамічна картина, виражена за допомогою великої кількості використовуваних автором дієслів: «любив», «згасла», «тривожить», «хочу», «сумувати».

У другому чотиривірші переважають описові почуття героя:

«Я вас любив, безмовно, безнадійно,

то боязкістю, то ревнощами томимо;

Я вас любив так щиро, так ніжно,

Як дай вам бог коханої бути іншим».

Композиція: перша частина вказує на сьогодення, друга – на майбутнє.

Сюжетна лінія – історія кохання.

Є синтаксичний паралелізм (однакові синтаксичні конструкції), повтори («Я вас любив»). Синтаксична фігура. Анаколуф: «. Як дай вам бог, коханої бути іншим»; метафора: «любов згасла», «любов не турбує». Належить до реалістичного стилю, через малу кількість метафор. Ідея літературного твору – два останні рядки («я вас любив так щиро, так ніжно, як дай вам бог коханої бути іншим»).

Герой має тонку натуру, щиро любить.

Краса жінки для поета – «святиня», кохання для нього – почуття піднесене, світле, ідеальне. Пушкін визначає різні відтінки любові та почуття, з нею пов’язані: радість, смуток, смуток, засмучення, ревнощі. Але для всіх віршів Пушкіна про кохання характерні гуманізм та повага до особи жінки. Це відчувається і у вірші «Я вас любив . », де любов ліричного героя безнадійна і нерозділене. Але, тим не менш, він бажає свого коханого щастя з іншим: «Як дай вам бог коханої бути іншим».

Я вас любив. Любов ще (можливо,
що просто біль) свердлить мої мізки.
Все розлетілося до дідька на шматки.
Я застрелитися пробував, але складно
зі зброєю. І далі: віскі
у який ударити? Псувала не тремтіння, але задумливість. Чорт! Все не по-людськи!
Я вас любив так сильно, безнадійно,
як дай вам Бог іншими – але не дасть!
Він, будучи на багато здатний,
не створить – за Парменідом – двічі цей жар у крові, ширококісний хрускіт,
щоб пломби в пащі плавилися від спраги торкнутися – «бюст» закреслюю – вуст!
1974

Система віршування: силабо-тонічна. Поет настільки виходить із рамок силабо-тонічного віршування, що віршована форма вже явно заважає йому. Він дедалі більше перетворює вірш на прозу. Відбувається алітерація звуку [л], що означає гармонію; асонанс звуку [о] та [у]; 5-ти стопний ямб, чоловіча клаузула. Алітерація звуків: на початку вірша переважає звук [л] («Я вас любив. Любов ще (можливо, що просто біль) свердлить мої мізки») – що є знаком певної гармонії; звук (р) переводить текст у стрімкий ритм (3-7 стих), а потім, звуки [с] і [т] знижують експресивність («…Все розлетілося до біса, на шматки. Я застрелитися пробував, але складно зі зброєю. І далі, віскі: в який ударити? Псувала не тремтіння, але задумливість. у рядках з 8 по 11 швидкість ритму падає за допомогою повтору звуків [м] і [н], а звук [д] зраджує твердість («…Я Вас любив так сильно, безнадійно, як дай Вам бог інші – але не дасть! Він , будучи на багато здатний, не створить – за Парменідом – двічі…»); наприкінці вірша агресивний настрій знову з’являється – повторення звуків [р], і згладжується звуками [п], [с] і [т] («ця жар у грудях ширококісний хрускіт, щоб пломби в пащі плавилися від спраги торкнутися – «бюст» закреслюю – Вуст »); тип римування – перехресний (так само перше чотиривірш заключає в собі оперізуючий тип римування).

Використовується розмовний непоетичний стиль, але, водночас, звернення на «Ви» надає якусь поетичність, трепетність.

Багато дієслів вказує на те, що перед нами динамічна картина образів.

Композиція: перша частина (по 7 рядок) вказує на минуле, а друга на майбутнє.

Сюжетна лінія – історія кохання ліричного героя.

Анаколуф («…як дай Вам бог іншими – але не дасть…»); метафори («любов свердлить», «пломби плавилися від спраги»).

Герой представляється егоїстичним, у словах ми бачимо не любов, лише «бажання».

Сонет Бродського хіба що «повторює» знамениті рядки великого поета, але у ньому бачимо щось особливе. Грандіозна різниця в смисловому забарвленні твору показує, що порівняння з Пушкінською «любов’ю» тут лише для того, щоб оцінити різницю. Герой твори егоїстичний, його почуття не безкорисливе, не піднесене, ніж у Пушкіна.

Як навчали любити Пушкіна

Канонізація Пушкіна як національного російського пророка, що по-суті відбулася між 1899 і 1937 роками, йшла паралельно з поворотом більшовицької влади до російськоцентричного офіційного націоналізму. 1937 рік поставив крапку в хай і відносній, але рівності народів Радянського Союзу. Культ Пушкіна як російського поета всього радянського народу мав працювати на творення гомогенної культури на російському фундаменті

доктор історичних наук, лауреат відзнаки “Przeglądu Polskiego” за найкращу зарубіжну книжку й КІУС Альбертського університету за найкращу наукову публікацію в українознавчих ділянках гуманітаристики та соціальних наук 2014 року

За часів пізнього Просвітництва та романтизму вважалося, що всі великі державні народи з їх цивілізаторською місією – це носії великих культур, які творять об’єднавчий каркас для решти “малих” народів, начебто неспроможних до власного націєтворення.

“Федералізм і забобони говорять бретонською, еміграція і ненависть до Республіки мовлять по-німецькому, контрреволюція говорить італійською, фанатизм по-баскськи. Маємо знищити ті небезпечні засоби підступу […] Мова вільного народу має бути одна для всіх”, – звертався в січні 1794 року до Конвенту Бертран Барер де В’єзак, відомий політик часів Першої французької революції.

Аби запобігти зраді й підступам тих, хто не говорив мовою Революції, депутат пропонував навчати їх французької примусово. Стрімке народження державного націоналізму потребувало відповідної імперської ідеології, що мала забезпечити переплавку етнічно неоднорідних мешканців імперій в народ однієї мови й однієї культури. Однак для успіху цього проєкту імперії бракувало культури та добре розробленої історіографічної схеми, що прирікало державні зусилля на поразку.

Головна ідеологічна тріада Російської імперії “православие-самодержавие-народность”, як і багато іншого, була імітацією (цього разу німецькою). Врешті, вона представляла собою лише пародію на гасло французької революції “Свобода, рівність, братство”.

Головний жандарм Європи, відтак, окрім багнетів і гармат, не мав нічого напохваті, що можна було би протиставити європейській культурі з її Данте, Шекспіром і Шіллером. Товар, пропонований “німою й дикою” Росією, культурною пусткою, якою вона поставала на європейському тлі, був нерелевантним. Це, власне, розуміли і в самій Росії.

Тому промова Фьодора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві перетвориться у своєрідну російську пропозицію на експорт, той голос, який мав би промовляти до інших народів поза часом. Власне, за цим лекалом згодом на товар перетвориться і сам Достоєвський, один із виразників “загадкової російської душі”. Водночас цей продукт був украй необхідний і самій Російській імперії.

Я зупинюся на кількох фрагментах промови Достоєвського, що, як на мене, резонують із сучасністю та дозволяють краще зрозуміти природу російського світосприйняття та російських цінностей (а чи їх відсутності). Адже, як для Достоєвського, важливо було не лише вловити сутність творчості Пушкіна, а й через нього витягти на світ Божий особливе призначення російського народу як месії:

“В европейских литературах были громадной величины художественные гении – Шекспиры, Сервантесы, Шиллеры. Но укажите хоть на одного из этих великих гениев, который бы обладал такою способностью всемирной отзывчивости, как наш Пушкин.

И эту-то способность, главнейшую способность нашей национальности, он именно разделяет с народом нашим, и тем, главнейше, он и народный поэт. […] Ибо что такое сила духа русской народности как не стремление ее в конечных целях своих ко всемирности и ко всечеловечности?”.

Думка про “всеєвропейське і всесвітнє” призначення “русского человека” проходить через увесь текст Достоєвського та коментується у безлічі варіацій, як, скажімо: “Стать настоящим русским, стать вполне русским, может быть, и значит только (в конце концов, это подчеркните) стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите”.

Звичайно, у російської людини, за Достоєвським, достатньо причин для ворожого налаштування до європейців, але всупереч обставинам, росіянам “явлено” через слово Пушкіна бути творцями “загальнолюдського об’єднання всіх племен великого арійського роду”.

На прикладі пушкінських текстів Достоєвський характеризує російську людину як таку, що прагне визволитися від зовнішніх обставин, оглядаючись на правду в інших землях з їх “твердим історичним ладом” та усталеним громадянським життям. А насправді, вигукує мовець, правда в ньому самому, себто не в правилах і цінностях, що виробляються і розділяються спільнотою, а в індивідуальному: “Тварь ли я дрожащая иль право имею”.

Тож, зауважує Достоєвський, для росіянина “чуть не по нем, и он злобно растерзает и казнит за свою обиду или, […] сам возопиет […] к закону, терзающему и казнящему, и призовет его, только бы отомщена была личная обида его”. Європа, яка мала б бути зненавиджена росіянами, тим часом залишається для них такою ж дорогою, як власна земля.

Адже “русскому скитальцу необходимо именно всемирное счастие, чтоб успокоиться: дешевле он не примирится”. Звичайно, як зауважує Достоєвський, поки що це прагнення всесвітнього щастя втілюється лише в теорії. Утім, нам добре відомо, що практика тривалістю в більш ніж століття вже стояла на порозі.

Фьодору Достоєвському вдалося геніально вловити потребу часу, намацавши той ґрунт, що надовго забезпечить нове життя для “народного поета і пророка”. Водночас він запропонував центральну ідею для єдиного культурного простору в імперії, що перетворювалася на російську національну державу.

Олександр Л. Блок (батько відомого поета) вторуватиме у 1884 році Достоєвському, процитувавши його фразу про крайню потребу для російської людини всесвітнього щастя. Власне, зауважить він, це природний наслідок формування “мислячою” Росією унікальної “вселюдської цивілізації”/культури. То нічого, як твердив Достоєвський, що Росія злиденна й груба, справа не в науці й економіці, а в серці. Прагнення народу до “загальнолюдсько-братерського єднання” й оприявнив у своїй геніальності Пушкін.

З легкої руки Достоєвського та його наступників сторіччя з дня народження Пушкіна 1899 року стало умовною датою появи не просто геніального російського поета, а російського поета-пророка, виразника національного духу. Пушкін-пророк своєю творчістю, що містила “вселюдськість”, претендував на світове значення, а водночас цим він виявився потрібним не лише імперії Романових, а й майбутній російській революції.

Луначарський у 1922 році в своїй промові підкреслював важливість святкування річниць Пушкіна, цього російського “прабатька Адама”, чию роль можна порівняти з Данте і Петраркою в Італії, а чи Шіллером і Гете в Німеччині. Пророцтво Достоєвського про велике призначення Росії справдилося; Пушкін своїм Словом утверджував/творив націю, її мову й служіння. А водночас творчість пророка містила “емоційно-ідейний зміст загальнолюдського значення”.

До апофеозу втілення ідеї Пушкіна-пророка, втім, дійшло лише в 1930-і, цілком можливо, не без впливу великого святкування ювілею Гете 1932-го. Століття з дня смерті Пушкіна готувалося кілька років з розмахом сталінського монументалізму.

10 лютого 1937 року до пам’ятника Пушкіну в Москві попрямувала 25-тисячна колона, що мало продемонструвати об’єднання радянських людей навколо особи поета. Урочисте засідання за участю Сталіна і членів Політбюро відбулося у Великому театрі з патетичними промовами та концертною частиною. Трансляцію цього дійства слухали по радіо мільйони.

Окремо був організований вечір для всіх московських старшокласників у розкішному Колонному залі. Величезний розмах пушкінських заходів – лекцій, виставок, концертів, вистав, видання книжок – мав утвердити тісний зв’язок радянського народу з мертвим, а водночас вічно живим героєм, виразником російського народного духу, вчителем і наставником.

Вияв любові до Пушкіна означав любов до героїчного минулого свого народу та гордість від успіхів соціалістичного будівництва й розвитку соціалістичної культури.

Канонізація Пушкіна як національного російського пророка, що по-суті відбулася між 1899 і 1937 роками, йшла паралельно з поворотом більшовицької влади до російськоцентричного офіційного націоналізму. 1937 рік поставив крапку в хай і відносній, але рівності народів Радянського Союзу. Культ Пушкіна як російського поета всього радянського народу мав працювати на творення гомогенної культури на російському фундаменті.

Пушкінський ювілей суттєво позначився на шкільних програмах з мови й літератури, в яких від першого класу й до останнього чільне місце зайняв поет-пророк. “Проведення ювілею Пушкіна на Україні повинно забезпечити піднесення знань з російської мови та літератури”, – звучало в наказі наркома освіти. “Великий російський народ” стає елементом сталінської пропаганди.

Повертаються до життя старі герої – Алєксандр Нєвський, Іван Грозний, Пьотр І, Алєксандр Суворов та інші постаті героїчного пантеону царської Росії утверджували тяглість радянських традицій.

А відомий тост Сталіна 24 травня 1945 року офіційно проголошував трансформацію каркасу так званої “дружби народів” та запровадження ідеологічно правильної ієрархії: “Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза”.

Власне тут я відішлю бажаючих дізнатися більше й глибше до монографій: Jonathan Brooks Platt. Greetings, Pushkin Stalinist Cultural Politics and the Russian National Bard та Сергія Єкельчика “Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві”.

А нищівий аналіз “загадкової російської душі”, поданий через препарування російської літератури, варто дивитися у роботі Еви Томпсон “Трубадури Імперії. Російська література і колоніалізм”. Ось прямо пророчі її слова про короткозорість Заходу, реальну чи вдавану, щодо природи російської культури:

“Відома ремарка Черчілля про загадкову Росію свідчить про капітуляцію перед культурним текстом, якого Захід не зміг розшифрувати [. ]. Тому Росії було дозволено існувати у сфері, яку “освічений” західний дискурс описує як загадкову. Таке визнання ще раз підтверджує Росії, що Захід не буде втручатися у визначений нею самою культурний простір. Це ознака капітуляції”.

Натомість, наближаючись до завершення свого тексту, поставлю питання, яке мене не полишає: чи був би в каноні українського читача Пушкін, якби нас не “навчили” його любити? (Про те, як радянська ідеологічна машина вчила “любити” й “правильно” висловлювати свої емоції – інша книжка Сергія Єкельчика “Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після Великої війни”).

І врешті, якщо прибрати зі шкільної програми розмови про всесвітнє значення Пушкіна, то залишиться лише великий поет (можливо) однієї з багатьох літератур світу. Утім, меседжі російської літератури, засвоєні росіянами безпосередньо, а чи через адаптацію їх масовою культурою та пропагандою, легітимізують знищення інших народів заради їхньої величі.

Ось лише маленький приклад “Росії без кордонів” з творчості доброго поета Фьодора Тютчева, написаний не без впливу Пушкіна:

Москва и Град Петров, и Константинов Град —

Вот царства Русского заветные Столицы…

Но где предел ему? и где его границы —

На север, на восток, на юг и на закат?

Грядущим временам судьбы их обличат…

Семь внутренних морей и семь великих рек…

От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,

От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…

Вот царство Русское… и не прейдет вовек,

Как то провидел Дух и Даниил предрек.

А на закінчення свого короткого екскурсу в Пушкінську рецепцію наведу епізод із великої й цікавої української пушкініани – резолюцію Петербургського цензорного комітету на книжку “Укранські переклади з Пушкіна” 1899 (ювілейного) року: “Хотя по существу в ней не заключается чего либо противоцензурного, но, руководствуясь высочайшим повелением от 18/30 мая 1876 г. коим переводы на малороссийское наречие не допускаются, цензор не признает возможным дозволить настоящую рукопись к печати”.

Ті ж причини у тому ж році поховали й переклад “Казки про рибалку та рибку” у перекладі Сластіна. Про ці та інші сторінки української пушкініани писав неокласик Павло Филипович у своїй передмові до видання перекладів Пушкіна 1927 року, здійснених Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Миколою Вороним та кількома іншими провідними поетами тієї доби.

Робітник звинувачує, а Гоголь, Пушкін, Лєрмонтов, Тургєнєв, Достоєвський і Толстой “судять” митців 1920-х рр. Карикатура

Я виховувалася на російській літературі, альтернативи якій врешті в часи мого дитинства було небагато. Я маю до Пушкіна особистий сантимент – прямо таки хрестоматійно-пропагандистський образ в пам’яті: мама читає мені-першокласниці його казки, щоб я не нудилася, виводячи в прописах літерки.

Пізніше я сама багато читала великого поета й про великого поета. Однак, очевидно, він не був моєю емоційно забарвленою “історією” й моєю “пам’яттю”, бо окрім спогаду, пов’язаного радше з мамою, аніж із поетом, мене нічого з Пушкіним не пов’язує. І не лише війна тому причина.

Ні, з Пушкіним як збірним образом мене таки пов’язує болюче й дуже емоційне відчуття, що топографія українських міст – це палімпсест, де в основі – зачищена українська культура.

Її розстрілювали та ув’язнювали за кілька років до гучного ювілею Пушкіна, однак є якийсь страшний символізм у тому, що через вісім місяців по канонізації поета-пророка пролунають постріли в Сандармосі, викосивши ціле покоління творців українського Слова.

За гіркою іронією долі серед них виявиться й блискучий Микола Зеров, чий переклад Пушкінського “Бориса Годунова” у двохтомнику 1937 вийшов під чужим іменем (перекладач на момент друку вже сидів на Соловках). Там же загинув і Павло Филипович, автор передмови до українських перекладів Пушкіна 1927-го року.

Культурі, що яскраво спалахнула в 20-і, не судилося збутися так, як вона могла б. Згори по її тілу напишуть імена Пушкіна й Толстого, навчаючи українських дітей любити їх як своїх.

І насправді я не знаю, який захисний механізм беріг нас від цієї підміни, яка суміш крові, пам’яті, етичного вибору слабшої сторони та потреби в справедливості спрацювала, аби ми постали як нація з геть іншим набором фундаментальних цінностей. Щоб заціліли в лещатах культури, чиї поети легітимізували імперські амбіції свого народу – бути “всім” ціною буття Іншого.