Митець не має бути голодним. Як заробляють та виживають митці в умовах економіки XXI століття

Здавалося б, годі й шукати кращого часу щоб займатись мистецтвом, аніж зараз. Не потрібна студія звукозапису, коли є хороший ноутбук, а дорогу камеру цілком може замінити смартфон. Щодо дистриб’юції витворів мистецтва все ще простіше: варто лише опублікувати свою нову роботу в соцмережі, і її можуть побачити мінімум сотні користувачів Інтернету.

📲 45 секунд – на один пост, 20 хвилин на день, щоб дізнатися головні економічні та бізнесові новини. Підписуйтеся на Telegram-канал Forbes Ukraine, щоб економити час.

Створити і розповсюдити контент дійсно стало легше. Проте хто платитиме за нього? Адже, запостивши свою роботу в Instagram, художник ризикує тим, що інші користувачі мережі просто користуватимуться нею, як заманеться. Як митці заробляють на життя у XXI столітті? Які вибудувались стосунки між грошима та мистецтвом та як на них впливає інтернет та нові технології? Відповіді на ці питання зібрав у книжці «Смерть митця» письменник та критик Вільям Дерезевіц. Forbes публікує уривок з цієї книжки, яка вийшла в українському перекладі у видавництві Yakaboo Publishing восени 2021.

Нові умови

Якщо митцям жилося непросто завжди, то чи справді їм стало складніше тепер? Коротка відповідь: так. Доходи впали, витрати зросли. Раніше «голодний художник» мало заробляв і майже нічого не міг собі дозволити. Тепер вони заробляють ще менше, а «майже нічого» перетворилося на «нічого взагалі». Продажі музичних записів, на яких довгий час трималися музичні кар’єри, різко впали. Аванси за книжки й виплати за роботу з текстами на фрілансі разюче зменшились. Усім фільмам, окрім найбільших, урізали бюджети — це стосується й Голлівуду, й індііндустрії. Так, сьогодні є ще багато способів заробити — і набагато більше людей, які хочуть ними скористатися. За звичайну роботу вже платять мало, у нових професіях ще не почали платити багато. Повноцінна праця — в університетах, оркестрах, виданнях, на телешоу — перетворюється на контрактну, якщо не на щось гірше. Що стосується витрат, то виробництво й дистрибуція зараз справді можуть бути дешеві чи взагалі безкоштовні, але в мистецтві це не основні статті витрат. Основні— це вижити, поки ти щось створюєш, і в принципі стати митцем. Вартість і того, і того останніми роками злетіла до небес. Вижити— означає, по суті, орендувати житло, а вартість оренди з 2000 року виросла приблизно на 42—43 відсотки з урахуванням інфляції. Додайте сюди ще той факт, що творчі люди часто працюють у кількох проєктах одночасно, все це часткова зайнятість, тобто про жодні додаткові переваги не йдеться. Через цю обставину постійне зростання цін на медицину по них б’є ще сильніше, ніж по інших людях на ринку праці. Щоб стати митцем, потрібен як мінімум час — для того, щоб навчитись усього й напрацювати майстерність. І впродовж цього часу необхідно виживати, тобто орендува ти житло, харчуватися, вдягатися, їздити в громадському транспорті чи купити власний. Окрім того, треба придбати обладнання: інструменти, все для малювання… Та й програмне забезпечення коштує немало. І — найважливіше — щоб стати професійним митцем, потрібно вивчитись у спеціальному освітньому закладі (це не стосується хіба що музикантів, але і їм не завадить). Як мінімум, треба закінчити коледж, а то й магістратуру. А вартість навчання, як ми всі знаємо, теж уже багато років невпинно повзе вгору. Як результат — ми поступово втрачаємо митців «середнього класу». Переважна більшість людей, які намагаються стати професійними митцями, не досягають успіху. Переважна більшість тих, хто все-таки заробляє творчістю, отримують крихти. Все це так само працювало не одне десятиліття, навіть століття. Але з’явилося дещо нове: митці, які все ж добиваються успіху, у яких творчість — головне джерело доходу, які регулярно щось створюють, які видаються, виставляють, випускають, виступають, які мають хоч якесь визнання,— вони не можуть забезпечувати собі рівень життя середнього класу. Тобто платити за хороше житло, дозволити собі надійну медицину, інколи їздити у відпустки. Вони живуть від гонорару до гонорару й вічно балансують на краю фінансової прірви. Можливість жити краще зникає зі світу мистецтва — її отримують лише ті, хто досягає абсолютно всього. За дослідженням Гільдії авторів, з 2009 до 2015 року дохід професійних письменників скоротився в середньому на 30%. За даними Бюро статистики праці за 2001–2018 роки, кількість людей, що працюють музикантами, скоротилася на 24%. «Я бачила дані: люди, які грають в успішних гуртах, що є зазвичай хедлайнерами фестивалів, — говорить Ребекка Ґейтс, яка очолювала дослідження роботи музикантів для Коаліції майбутнього музики, — могли б більше заробити, якби влаштувалися в хороший магазин продавцями». Майже всі, з ким я спілкувався, — зокрема з тими, хто попри все вірить, що зараз ідеальний час бути митцем, — розповідали, що багато їхніх друзів живуть у скруті, що молодим митцям зараз складніше, ніж було 20–30 років тому, і що про середній рівень доходу вони можуть тільки мріяти. Таммі Кім, журналістка з величезними зв’язками в індустрії мистецтва, надіслала мені список із двадцяти можливих респондентів. Декому з них уже було за сорок. «Усі в цьому списку живуть у скруті»,— сказала вона. Крістін Смоллвуд— ще одна журналістка з великою кількістю контактів — зазначила, що у всіх творчих людях, яких вона знає, «обов’язково живе страх і тривога». Старше покоління митців, яке пережило зміни останніх двадцяти років, — ніби група з якогось контрольованого експерименту. У дослідженні Гільдії авторів пов’язаний з письменництвом дохід у людей з 20–25 роками досвіду впав на 47%, а у людей з 25–40 роками за плечима— аж на 67%. Письменники, які всього лише на початку століття могли раз на пару років випустити книжку й жити з надходжень, по суті, втратили роботу, як мені сказала виконавча директорка Гільдії Мері Разенберґер. Коли я спитав Кім Діл, легенду індіроку, яка порівнювала себе зі сталеваром, чим вона зараз заробляє, вона секунд 20 нерішуче м’ялася на місці й мугикала. «Ну, дещо ще падає», — промовила нарешті, маючи на увазі виплату роялті за ті старі пісні. Одна річ — знати, що поки ти шукатимеш себе й зростатимеш як професіонал, ти будеш жити так собі. Зовсім інша — знати, що так собі ти житимеш до кінця своїх днів. «Діти й далі писатимуть музику, — сказала мені Рут Вітале, генеральна директорка CreativeFuture,— вони просто будуть спати в батьків на дивані до кінця свого сраного життя». * * * То які ж масштабні зміни відбулися у світі, що у ХХІ столітті у творчих людей з’явилися такі фінансові складнощі? Найочевидніший і найрозгромніший факт, який стосується всього мистецтва цифрової епохи, — демонетизація контенту. Щойно музику, текст і картинки оцифрували й виклали в інтернет — двері для пересилання файлів від людини до людини та інших форм піратства відчинено. Найперший P2P-сервіс Napster запустився в 1999 році. Тоді ж музичний бізнес заробив рекордну суму: 39 мільярдів доларів прибутку у всьому світі. У 2014-му це число вже зменшилось до 15 мільярдів. У міру того, як росла швидкість скачування й поліпшувалась якість файлів, піратство взялося й за кіно та серіали. За приблизними підрахунками академічних досліджень, фільми втратили через це від 14 до 34% продажів. З появою електронних видань піратство увійшло й у книжкову галузь. Примусова демонетизація стала добровільною. Коли дистриб’ютори контенту зрозуміли, що користувачі все одно його вкрадуть, вони почали самі роздавати його безплатно чи за таку низьку ціну, що люди навіть не зважали на неї. Звідси ж ростуть ноги в безкоштовних або підписних потокових сервісів (Spotify, Hulu тощо), безкоштовних чи дешевих самовиданих електронних книжок, а також безплатного інтернет-контенту газет і журналів. Тим часом через розповсюдженість безкоштовного контенту люди захотіли отримувати задарма й усе інше, зокрема фізичні предмети та роботу, яку вони ж і замовили. Співачка й авторка пісень Ніна Настасья розповідала, що після концертів люди підходили до її столу й питали, чи можуть вони просто «взяти» диск, а то й узагалі брали його не питаючи та йшли собі. Генеральний директор Smashwords Марк Кокер згадував про одного зі своїх авторів, який пише в жанрі фентезі та продає електронні книжки по $3,99: він отримав від читача розгніваний лист, у якому той клявся, що перестане купувати його роботи, якщо він не викладе їх безплатно (хоча в такому випадку читач їх усе одно не купував би). В епоху всього безкоштовного нахабство перетворилося на принцип економіки. Одна з найгостріших проблем митців ХХІ століття у тому, що їх постійно просять працювати задарма. Або «задля слави» — це те саме. Як написав мультиплікатор і письменник Тім Крейдер, «люди, яким би й на думку не спало просити когось безплатно їх постригти чи просто так дати пляшку газованки, без тіні сумніву й при ясному розумі проситимуть, щоб ви безкоштовно написали їм есе чи намалювали ілюстрацію». Молодих митців — яким говорили «будувати аудиторію», які більше за інших схильні недооцінювати свою роботу й соромитися просити за неї оплату, і які в будь-якому разі на переговорах мають найменше козирів— експлуатувати особливо легко. Мабуть, найвіроломніший аспект безплатного контенту — як і найбільш деморалізаційний — це те, наскільки він знецінює мистецтво в очах аудиторії. Ціна— ознака цінності. Ми зазвичай більше цінуємо річ, якщо багато за неї заплатили чи нам довелося добряче попрацювати, щоб її отримати. А заволодівши чимось безплатно, за допомогою лише одного кліка, — ми, як правило, геть цього не цінуємо. З усіма нашими фейсбуками, інстаграмами та ютубами музика, тексти й картинки не цінніші за воду з-під крана: ллються нескінченним потоком, варто тільки трішечки той кран відкрити. І це знецінення не суто психологічне. Створення мистецтва неможливо автоматизувати, і жодна технологія не може зробити цей процес ефективнішим. А отже, разом із ціною падає якість. За інших рівних умов митець, якому мало платять, буде змушений витратити на роботу менше часу. Індірокерка Кім Діл пригадує, що в якийсь момент музику «не просто стали вважати безкоштовною— вона перетворилася на сміття, що валяється під ногами й на нього мало хто звертає увагу». Цінність мистецтва в цілому для нас усе ще неймовірно велика, а ось цінність окремо взятої роботи стає дедалі меншою. * * * Є ще одна річ, яка сильно впливає на сьогоднішні доходи митців, і вона теж виникла винятково завдяки інтернету. Це поступовий занепад індустрії культури, тих інституцій, комерційних і неприбуткових, які випускають і продають величезну частину мистецького продукту. З комерційного боку провина за це знову лягає на демонетизацію, яка проїла дірки в прибутках корпорацій і позбавила лейбли, видавців, студії та інших великої частки ресурсів, що вони могли б інвестувати в талановитих митців. Через це не тільки скоротилися аванси, а й зменшилися «списки» (говорячи термінами видавців), тобто кількість митців і робіт, що їх здатна підтримати компанія. Як результат, у мистецтві поступово перекривається подача кисню. Замість того, щоб інвестувати в митців, індустрія культури все більше очікує, що вони інвестуватимуть у себе самі, а потім забирає собі тих, хто першим виросте. Лейбли моніторять безліч метрик і чекають, поки молоді музиканти доведуть свій комерційний потенціал і самі доб’ються вірального успіху. Ніхто вже не шукає таланти в прокурених сільських клубах чи барах Мемфіса. Голлівуд грає в схожу гру з незалежними режисерами — він чекає, поки великі кінофестивалі «виловлять» таланти. Видавництва та видання економлять бюджети й викидають з процесу чимало редакторів, чия роль полягає передусім у відточуванні таланту молодих письменників. Поки світ мистецтва консолідується довкола парочки глобальних бегемотів— таких як Ґаґосян та Девід Цвірнер, — галереї середнього рівня, що дають молодим творцям шанс бути побаченими й мати продажі, поступово задихаються. Уся індустрія культури працює з ризиками. У мистецтві неможливо передбачити успіх. Більшість книжок і альбомів ніколи не відбивають авансів, виплачених тим, хто їх створив. Більшість фільмів не компенсують вартості зйомок. Компанії роблять ставки на певні властивості й сподіваються знайти нового «Гаррі Поттера». Митці, які позбавлені цієї підтримки й працюють у режимі «все самі», можуть зробити тільки одну дуже погану ставку — на себе. Є й інші причини нарікати на занепад індустрії культури, незважаючи на той імідж лігва безсердечних паразитів-менеджерів, який вона собі нажила. Вона робить те, чого самі митці робити не можуть чи не хотіли б, — і їй це вдається значно ефективніше за них. Маркетинг і промоція — це тільки найочевидніші з прикладів. У світі, сповненому інформаційної какофонії, великі комерційні інституції мають гроші й вплив, тож можуть привернути увагу до твоєї роботи: щоб про твою книжку сказали на радіо NPR та розмістили її на головній вітрині Barnes & Noble, щоб твоя пісня звучала з радіоприймачів і була в музичних добірках Spotify. З тим фактом, що канали реклами фрагментовані на мільйон блогів і подкастів, хороші маркетингові м’язи стають важливішими, а ніяк не навпаки. Книжки потребують редагування, коректури та оформлення, інколи буває необхідна й правова експертиза. Альбомам потрібні звукоінженери, обкладинки, відео; музикантам — ліцензування, публікації, концерти. Для створення фільму, ясна річ, потрібен цілий кагал технічних спеціалістів— це очевидно, якщо поглянути на титри навіть найкоротшої кінострічки. Менеджери в мистецтві існують не просто так, і тепер, коли бюджети урізали й витрачати з корпоративних рахунків направо й наліво, як колись, уже не можна, у системі немає зайвих грошей. Кожен, хто намагається все зробити самотужки, зрештою все одно збирає маленьку копію індустрії культури, і в ній працює стільки менеджерів, скільки він може собі дозволити. Звісно, попри загальний занепад традиційних комерційних інституцій у нас є один величезний виняток — телебачення. За останні 20 років ця сфера розквітла як ніколи раніше. Контенту побільшало, шоу стали цікавішими, з’явилися нові сміливі жанри. Через сегментацію аудиторії бюджетів рівня «Сайнфелда» вже не буває, але кількість креативників і виконавців «середнього класу» сильно зросла — а це ключ до успішної творчої екосистеми. Але якщо телебачення— це виняток, то він лише підтверджує правило. Індустрія процвітає не попри демонетизацію, а тому, що великою мірою їй вдалося цього уникнути. Щоразу, коли ви платите за підписку на Netflix, Hulu, HBO Go, Amazon Prime, ESPN+ і так далі— мовчу вже про кабельний рахунок,— ваші гроші стають краплею в ревучому потоці готівки, що день за днем тече крізь систему ветеранка-продюсерка Лінда Обст у книжці «Ті, що не сплять у Голлівуді» (Sleepless in Hollywood) пише, що колись телебачення було «прийомною дитиною» індустрії розваг і левову частку прибутку приносило кіно. Тепер усе навпаки. Станом на 2012 рік телебачення заробило близько 22 мільярдів доларів для п’яти найбільших медіаконгломератів (це Viacom, Disney, Time Warner, News Corp і NBCUniversal) — десь удев’ятеро більше, ніж їхні кінопідрозділи. Якщо хтось придумає, як зробити з телебаченням те, що Napster і Spotify зробили з музикою (а схоже, що це неминуче станеться), його золота ера розвіється, як міраж. Можливо, тоді, коли Netflix і HBO перетворяться на пил, люди прокинуться й зрозуміють, що весь цей час відбувалося з мистецтвом. * * * Отже, це були погані новини. Принаймні основні. Для митців цифрової епохи є й хороші. Почнемо з того, що з інтернетом у вас є безпосередній доступ до аудиторії. На варті цього раю ще стоять кілька менеджерів, але їх можна обійти. Ви справді можете просто викласти все в інтернет, щоб увесь світ міг це почути, прочитати чи побачити. Звісно, у такий спосіб ви ще не збудуєте успішну кар’єру, але можна хоча б розпочати цей процес. Усім, хто займається візуальним мистецтвом, знадобиться інстаграм. Письменникам стане у пригоді Wattpad (для історій), Medium (для есе й журналістських текстів), а також море сайтів з електронними книжками: Smashwords, Kobo Writing Life, Kindle Direct Publishing. У музикантів є SoundCloud, Bandcamp, Spotify і YouTube. У відеографів— Vimeo й знову-таки YouTube. І це тільки основні варіанти. Ідея насправді така: створити аудиторію, викладаючи щось безкоштовно, а потім «монетизувати її» так, як це зараз робиться в мистецтві, тобто продати їй щось уже не безкоштовне. Один із основних принципів незалежних митців в інтернеті — це ідея «1000 відданих шанувальників». Цю фразу сформулював Кевін Келлі, перший редактор Wired. Якщо ви продаєте щось напряму й отримуєте 100% прибутку (а не 10% роялті від видавництва, скажімо) — велика аудиторія вам і не потрібна. Якщо ви зберете постійну команду «суперфанів» — людей, які любитимуть ваші роботи й купуватимуть все, що ви будете їм продавати, — ви дуже непогано житимете. А оскільки інтернет є всюди, то ця тисяча фанів може бути розкидана по всьому світу: два в Толедо, один в Болгарії, ще п’ять у Манілі. То що ж купуватимуть шанувальники, коли підсядуть на ваші роботи? Узагалі, це мають бути не цифрові речі — тобто або предмети, або досвід. Для музикантів це можуть бути виступи й «мерч» (товари), який найкраще продається на концертах: футболки, капелюхи, постери, стікери, ґудзики й диски чи платівки. Для людей візуальних — художників, ілюстраторів, графічних дизайнерів, мультиплікаторів — монетизація означає уроки й воркшопи, онлайн чи в реалі, різноманітні ілюстровані видання (дитячі книжки, календарі), плюс будь-що, на чому можна розмістити зображення: листівки, чашки, постери, блокноти, брелоки для ключів, значки. Для письменників це паперові книжки, цикли лекцій, виступи; для тих, хто пише нонфікшен, це також воркшопи. Є ще й більш винахідливі тактики. Музикант Джонатан Култон з 2011 року проводить щорічний тижневий круїз. Ця стратегія найбільше підходить митцям з добре сформованим «брендом» чи визначеною «нішею»: кельтський метал, жіноча література для молоді, ілюстрації їжі. Култон, колишній кодер,— самопроголошений ґік, який пише пісні про технології й наукову фантастику. Оскільки з аудиторією постійно треба підтримувати стосунки — щоб фанатам було цікаво, а суперфани були щасливі, — в цій стратегії також необхідно постійно щось генерувати. «Фанати» — це щось більше, ніж читачі чи слухачі у звичному розумінні цих слів. Вони не просто воліють почитати чи послухати вашу роботу. Їм потрібен зв’язок на особистому рівні. Вони хочуть відчувати, ніби знайомі з вами, і бути частиною цієї пригоди, коли щось створюється з нічого. * * * Свідомо й систематично будувати, залучати й монетизувати аудиторію — це якраз та ідея, що лежить в основі безперечно найважливішої фінансової інновації для митців початку ХХІ століття: краудфандингу. Це безпосередня фінансова підтримка з боку фанатів через спеціальні онлайн-платформи. Краудфандинг став життєво необхідною артерією для незалежних митців; для більшості молодих творчих людей, з якими я говорив, він є критично важливою частиною фінансової картини. І хоча краудфандингових сайтів багато, враховуючи й ті, де фокус не на мистецтві — Indiegogo чи GoFundMe, — найважливішими для митців однозначно стали Kickstarter і Patreon. Kickstarter, як можна здогадатися з назви, допомагає запустити конкретні проєкти. Кампанії на платформі заміняють митцям інвестиції студії чи лейбла — і так вирішують «проблему грошового потоку творчих людей», як її назвав у розмові зі мною діджиталмедіастратег Річард Неш. Ідеться про те, що митцям, не обтяженим «зайвими» грішми, непросто назбирати 20000 доларів на запис альбому чи 40000 на зйомки мікробюджетного фільму. Кампанії проводять за принципом «усе або нічого». У них є дедлайн, що додає процесу певного драматизму. Якщо ви назбираєте потрібну суму— ви отримаєте гроші. Якщо ні— вони повернуться вашим прихильникам. За словами Марґо Етвел, яка веде на платформі розділ видань (книжки, комікси, журналістські тексти), у середньому нині збирають 600 мільйонів доларів на рік. Не сказати, щоб уся ця сума йшла на мистецькі проєкти чи митців у США, але варто зазначити, що вона вчетверо більша за бюджет Національної асоціації освіти. Patreon «перевигадав» концепцію патронів і патронату (що очевидно). Донори не разово віддають гроші проєкту, а щомісяця виплачують певну суму— це схоже на модель підписки, тільки підписуєтесь ви на людину. Це означає, що митці отримують еквівалент не авансу, а зарплатні. (Деякі воліють, щоб їм надавали пожертви за створене, а не просто щомісячно.) Тут теж є різні рівні й свої винагороди. Оскільки це тривалі стосунки, то в останніх більше особистого: це, наприклад, матеріали творчого процесу (щоденники, чернетки, блоги), аудіо- й відеозаписи, живі сесії з питаннями й відповідями. За 2018 рік платформа (яка бере 5% комісії, як і Kickstarter) зібрала приблизно 140 мільйонів доларів. Краудфандинг вже потроху втрачає свій шарм. Режисери-документалісти Джеймс Свірскі й Лізанн Пежо, які у 2010 році провели успішну кампанію, розповіли мені, що коли Kickstarter тільки з’явився, «ідея мати зв’язок з артистом і спостерігати за його шляхом була ще нова». Тепер, як кажуть вони, це стало звичною справою, до якої долучається дуже багато митців, і тому «люди вже втомилися від Kickstarter. Багато хто в інтернеті вже махнув на нього рукою». Це пояснює, чому кампанії на сайті щороку збирають приблизно однакову суму. Однак у краудфандингу й моделі залучення аудиторії є свої плюси, і не тільки фінансові. Мара Зепеда, яка збудувала бізнес на каліграфії онлайн, пояснює це так: «У вас є всі ці взаємини, це головне. Люди раптом починають реагувати на вашу роботу. Вони кажуть: ʼО, мені це так подобається, я хочу виконати це завдання, а ти можеш зробити оцю колаборацію зі мною, а ти можеш приїхати на фотосесію на озеро Комо?ʼ І ти зі стану цілковитої самотності переходиш у стан, коли ти — частина спільноти». Люсі Беллвуд, мультиплікаторка, яка в 16 років пішла у вільне плавання, успішно завершила три кампанії на Kickstarter, кожна з яких була більша за іншу, і отримувала десь 2000 доларів на місяць через Patreon. «Моя аудиторія — просто відпад, — сказала вона мені.— Люди, з якими щастить знайомитися онлайн — неймовірно круті, і я безмежно рада, що вони поруч». * * * Ця нова модель — збудуй, зацікав, монетизуй — справді допомогла демократизувати мистецтво й урізноманітнити його. Про ці два моменти говорять часто. У митців з’явилася можливість спілкуватися із загалом напряму — від цього ми почали інакше дивитись і на них, і на їхню аудиторію. Пітер Ґінней, той редактор, який висміював тезу про редакторів-філістимлян, любителів придушити неповторні авторські голоси, визнав: коли працюєш у цій індустрії, у тебе справді формуються певні упередження — часто навіть неусвідомлені. «Сором та й годі, але у видавництвах працюють переважно білі, — сказав він мені. — Особливо це стосується редакторів. А це про щось та й говорить». Автори не чоловічої статі, а не білі й поготів, справді опиняються за бортом: «білі [редактори] родом із передмістя, що закінчили університет Ліги плюща» не знають, де їх шукати, або «не розуміють їхньої творчості». Останнє інколи буває навіть гірше, бо роботу цих авторів такі редактори вважають «надто чорною або надто філіппінською» для масової аудиторії. Але хто саме належить до цієї аудиторії? Яка вона й чого хоче? «У традиційних видавництвах нерідко говорять: вибачайте, та ми цього не продамо, — розповіла мені Марґо Етвел, яка до Kickstarter працювала в цій індустрії.— Як на мене, це означає, що їм забракло креативності». Етвел навела як приклад «Бінґо-любов» (Bingo Love), графічний роман про чорних лесбіянок середнього віку, які зустрілися в залі для гри в бінґо. Цей роман зібрав удвічі більше коштів, ніж творці ставили за мету. «Таку історію хотіла почитати купа людей,— сказала вона, — але нічого подібного взагалі не було». Люди, які обертаються в цій індустрії, шукають таланти, наскільки це можливо в масштабах соціальних мереж. Телевізійна продюсерка Джейн Еспенсон, яка працювала із серіалами «Баффі — переможниця вампірів», «Дівчата Ґілмор» і «Зоряний крейсер ʼГалактикаʼ», у такий спосіб знайшла Бреда Белла й разом із ним створила «Чоловіків» (Husbands)— перший вебсеріал, який сприйняли серйозно як телевізійне шоу. А сталося це завдяки тому, що хтось із її друзів ретвітнув посилання на те, що Белл спродюсував самостійно. «Я знайшла Бреда, бо він викладав на YouTube кумедні відео, де сам говорив на камеру, — розповіла мені Еспенсон. — І я тоді подумала: а цей малий непогано пише. У нього почуття гумору дуже схоже на моє». «Люди починають робити те, на що в них вистачає ресурсів, — продовжила вона, — і привертають увагу тих, хто робить щось на рівень вище. Вони об’єднуються й разом створюють те, що помічають на ще вищому рівні», і так далі. Знайомства все одно не бувають зайвими, як зауважує вона, і старі способи теж досі працюють — написати пробний сценарій, наприклад,— але «люди потрапляють у систему безліччю способів, і багато з них нові й зовсім не схожі на ті, що були раніше».

Ви знайшли помилку чи неточність? Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Трохи статистики: як українці відрізняються від жителів інших країн

На Землі близько 7 мільярдів людей, і всі чимось зайняті. Ми з’ясували, що прямо зараз роблять люди і чи діють в Україні загальносвітові тенденції. Скажемо відразу: з тривалістю життя справи у нас не такі погані, як прийнято думати. А от з його якістю – проблеми.

Всього на планеті майже 7 мільярдів людей. З них не працює майже 2 мільярди дітей та підлітків віком до 15 років, а також 577 млн ​​літніх людей.

1,7 млрд осіб працюють у сфері обслуговування, 1,4 мільярда – в сільському господарстві, 800 мільйонів працюють на заводах, а 400 мільйонів людей мають свій бізнес. І ще 430 мільйонів – безробітні.

В Україні традиційно розвинена аграрна сфера: більше 17% наших співвітчизників працюють у цій галузі (у світі – 20%). Але більшість українців працює у сфері торгівлі і ремонту транспорту. Так, саме так, Держкомстат рахує ці види діяльності разом – “Оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів и мотоціклів”. Дивно…

Старіння населення – загальносвітова проблема. Вона вже давно актуальна для розвинених країн і скоро стане актуальною для тих, що розвиваються. За даними ООН , до 2050 року 22% населення планети будуть становити пенсіонери, а в розвинених країнах на одного працюючого припадатиме один пенсіонер.

Найбільш “стара” країна – Японія. До 2050 року 42% японців будуть пенсіонерами. “Наймолодші” країни – африканські. Правда, і тривалість життя там найнижча на Землі – 56 років для чоловіків і 59 для жінок.

Важливо знати, скільки часу ти приділяєш тим чи іншим справам – так можна точно спланувати свій розпорядок дня. Але скільки років нашого нетривалого життя ми витрачаємо на щоденні справи?

Спимо ми, українці, третину життя, а дивимося телевізор і сидимо в інтернеті в цілому 8 років! Скільки корисного можна було б зробити за цей час. Багато хто говорить, що потрібно менше часу проводити за комп’ютером, але коли ти бачиш ці цифри в розрізі всього людського життя – вони вражають.

Чисельність міського населення постійно зростає: до 2050 року кількість міських жителів в Україні збільшиться в два рази в порівнянні з 1950 роком. Найбільш урбанізовані території Гонконгу, Сінгапуру і Макао (100% населення – міські жителі), а найменш – Тринідад і Тобаго (менше 10%). У середньому в світі урбанізація досягає 54%.

Якщо зараз відсоток українців, які живуть у місті, становить 69%, то до 2050 року цей показник складе 79%.

Шкідливі звички українців виводять нас вгору в рейтингу алкоголізму та куріння. Ми на 6 місці за споживанням алкоголю в літрах чистого етанолу (саме так вимірює споживання алкоголю Всесвітня організація охорони здоров’я). Навіть визнані любителі алкоголю – грузини – п’ють менше від нас (тому що вони вживають в основному вино, а у нас популярні більш міцні напої).

Невідомі факти про Гостомель. Як цей аеродром так і не став для росіян воротами в Київ

Увечері 23 лютого 2022 року 22-річний нацгвардієць Руслан разом з сімома побратимами був у наряді на аеродромі Гостомель. Їхня позиція розташовувалась просто біля злітної смуги. Вдень до них приїхало командування, перевірило обстановку і поїхало собі геть. А увечері хлопці запалили багаття і смажили сосиски. На вулиці було холодно, гудів вітер. Усі тіснилися ближче до вогню, аби зігрітися.

О 23 годині з аеродрому вилетів останній літак “Руслан”. Нацгвардійці видихнули з полегшенням і просочені димом всілися у бронеавтомобіль “Варта”.

“Я в ній ще так класно вмостився. Думав, зараз відчергую – прийду і буду відсипатися. А в підсумку…” – і Руслан робить паузу. Він збирається з думками, щоб розповісти нам в деталях, що ж відбулося 24 лютого на летовищі за 25 кілометрів від Києва.

Ми йдемо по непрацюючому аеродрому, на якому досі стоять рештки найбільшого транспортного літака “Мрія”. Тут і зараз залишається багато свідчень вторгнення росіян. Ось – вигорілий адміністративний комплекс, біля якого досі валяються уламки розбитих вікон та будівельних конструкцій. Трохи далі бачимо понищені менші літаки, а на бетонному надміцному покритті злітно-посадкової смуги – сліди від вибухів. Поряд з аеродромом, за парканом – звалище спаленої іржавої російської техніки, яке потроху розгрібають і вивозять українські військові.

Ця величезна, понівечена війною територія навіть через два роки схожа на місце для зйомок фільмів про апокаліпсис. Насторожує тиша, яку порушує хіба виття лютневого вітру.

До повномасштабного вторгнення росіян аеропорт “Антонов” в Гостомелі використовувався здебільшого для вантажних рейсів та авіаційних випробувань. За часів прем’єрства Володимира Гройсмана обговорювали запуск на “Антонов” бюджетних авіакомпаній.

З воєнної точки зору він був стратегічно важливим пунктом для будь-кого, хто запланував би оточити та захопити Київ.

Про бої за Гостомель за ці два роки з’явилося вже багато матеріалів. Але ми спробували зосередитися на досі невідомих деталях, які б показали цілісну картину того, що ж насправді там відбулося.

Тривалий час ми збирали свідчення очевидців – військових і цивільних, інформацію від представників влади, військового командування, а також думки експертів.

Імена всіх військових – учасників бою в Гостомелі змінено з міркувань безпеки.

Що відбувалося до

Восени 2021 року іноземна преса з посиланням на дані західних розвідок почала писати, що Росія готує повномасштабне вторгнення в Україну. Першим про це у жовтні повідомило видання Washington Post.

Воно звернуло увагу на масове стягнення Росією техніки та сил до українських кордонів. “Це не схоже на тренування”, – стверджували західні експерти. Згодом про неминучість нападу Росії відкрито починають говорити і західні лідери.

18 лютого 2022 року Джо Байден на брифінгу скаже: “У США є підстави вважати, що Росія нападе в наступні тижні чи дні. Путін ухвалив рішення”.

Українська влада реагувала на попередження американців стримано. Оточення президента, урядовці та провладні депутати Ради на регулярних зустрічах з журналістами та представниками бізнесу пояснювали поведінку Заходу геополітичною конфронтацією, яку він веде з Росією, а “під роздачу” потрапляє Україна. Окремо представники влади просили не нагнітати ситуацію у публічному полі, адже це може призвести до відтоку інвестицій з країни.

Заспокоював українців і особисто Зеленський. 19 січня 2022 року він записав звернення (тоді вони ще не були щоденними), фраза з якого стосовно підготовки до ймовірної війни – “У травні, як завжди, буде шашлик” – згодом стала мемом.

Автор фото, Фото нацгвардійця Руслана

Нацгвардієць Руслан прислав нам фото тих самих сосисок, які він разом з побратимами смажив увечері 23 лютого 2022 року біля злітно-посадкової смуги в Гостомелі

Приблизно в той же час, у середині січня 2022 року, до Києва таємно приїздить директор ЦРУ Вільям Бернс. Уже згодом західні спостерігачі назвуть його зустріч з Володимиром Зеленським вирішальною: саме на ній він розповість президентові про конкретні плани нападу на Україну.

Пізніше сам Бернс розповість Politico деталі тієї розмови. Директор ЦРУ повідомив Зеленському про наміри росіян перейти через кордон з боку Білорусі, швидко дійти до Києва, захопити столицю, повалити український уряд і замінити його проросійським.

“Була розкрита певна кількість деталей, наприклад, російські наміри захопити аеродром Гостомель на північному заході від Києва і використати його як платформу для висадки повітряно-десантних сил, щоб пришвидшити захоплення Києва”, – розповів директор ЦРУ.

У цій же статті Бернс розповів про реакцію Зеленського на його слова: “Він був у безвиході. Я був вражений ним тоді, але також розумів, у якому скрутному становищі він перебував. Він не хотів спровокувати економічну чи політичну паніку в Україні. Він був обережний щодо таких кроків як проведення повної мобілізації української армії, яку б Путін міг виставити як доказ провокації. Але він тверезо дивився на речі”.

Ми запитали представників Офісу президента, чи справді директор ЦРУ під час того візиту попереджав конкретно про Гостомель, і які наслідки мала ця розмова, але на Банковій не відповіли на наш запит.

Але про це розповідає американський журналіст Саймон Шустер, який отримав ексклюзивний доступ до Володимира Зеленського протягом першого року великої війни і написав про це книгу “Шоумен”.

Шустер пише, що Бернсу не вдалося переконати українського президента: “На думку Зеленського, російські плани не передбачали достатньої кількості військ для того, щоб окупувати чотиримільйонне місто. Зеленський очікував, що багато його громадян повстануть та чинитимуть опір. Крім того, американські розвіддані здавалися йому бездоказовими. Вони, на його думку, описували один з варіантів дій Росії: можливо, найагресивніший, але не найвірогідніший… За всі роки спілкування, телефонних зідзвонів, самітів та мирних переговорів Путін здавався Зеленському холодним і розважливим, озлобленим і ображеним, але не божевільним”.

Директор ЦРУ напередодні повномасштабного вторгнення Росії приїжджав до Києва, аби попередити Зеленського про плани росіян

За нашими даними, на одному з засідань РНБО перед повномасштабним вторгненням Росії обговорювали посилення охорони аеродромів, в тому числі гостомельського.

У будь-якому разі, виглядає, що українська влада мала інформацію про можливу висадку в Гостомелі російського десанту.

Зручний аеродром

Американські партнери Києва звертали особливу увагу на аеропорт в Гостомелі недарма. Його інфраструктура дозволяла приймати великі літаки – саме тут була “домівка” найбільшого у світі транспортника “Мрія”. А великі літаки – це не тільки цивільні борти, а й військо-транспортні, здатні перевезти велику кількість особового складу та військової техніки.

В комплексі з фактором географії – Гостомель розташований за 25 кілометрів від Києва – всі частини пазлу складаються.

За два роки після початку повномасштабного вторгнення воєнні експерти погоджуються: захоплення Києва у найкоротші терміни було першочерговою ціллю росіян. Зробити це збиралися за допомогою простого плану.

Десант першої хвилі повинен був зненацька захопити летовище в Гостомелі і підготувати його до прийому основних сил. Вони мали прибути в аеропорт другою хвилею, на транспортниках Іл-76 повітряно-космічних сил Росії. З Гостомеля можна було рухатися до Києва як з північного напрямку – у бік Мінського масиву та Оболоні, так і з західного – у бік Святошина.

З південного боку дзеркальна операція мала відбутися на військовому аеродромі у Василькові, що за 30 км від Києва, припускають експерти. Але все мало початися з Гостомеля.

Наші співрозмовники кажуть, якби операція росіян в Гостомелі вдалася, за лічені кілометри від Києва з’явилося б близько п’яти тисяч російських військових на бронетехніці. Надалі з кожним днем до них мали приєднуватися додаткові сили, які висувалися з Білорусі через Чорнобильську зону та стик Житомирської та Київської областей. У зоні дії російської ствольної артилерії, яка підтягнулася б до Києва, опинилося б фактично все місто.

У цій ситуації облога та захоплення столиці України, яка станом на лютий 2022 року була не дуже готова до повномасштабних бойових дій, видавалися справою техніки.

“Леви” 4-ої бригади

Оборону стратегічно важливого аеропорту мала забезпечувати 4-та бригада Нацгвардії з місцем базування у Гостомелі.

Взагалі цю бригаду створили з нуля у 2015 році для боїв на першій лінії вогню, розповідає її пресофіцер Андрій Куліш. Власне, назву “Рубіж” у 2023 році ця бригада отримала, бо вона відзначилася у боях за Рубіжне на Луганщині. Залучалися її бійці і до інших найгарячіших ділянок фронту на Сході.

У переддень вторгнення, каже Куліш, у їхній військовій частині були постійні навчальні тривоги, бійці інтенсивно готувалися відбивати наступ, хоча, зізнається він, очікували радше загострення на Донбасі.

Автор фото, Фейсбук 4-ї бригади НГУ

За кілька місяців до вторгнення найдосвідченіша частина 4-ї бригади НГУ поїхала на тренування на Львівщину, а звідти – одразу на Схід

У грудні 2021 року найбоєздатнішу частину бригади, кількасот військових-контрактників, відправили на бойове злагодження на Львівщину, на Яворівський полігон. Після двох місяців тренувань, 20 лютого 2022 року, вони, навіть не заїжджаючи в Гостомель, вирушили на ротацію на Луганщину. Отож у військовій частині 3018, розташованій біля аеродрому, залишилося кілька сотень людей – переважно строковики та адміністративний персонал.

“Леви” (контрактники – Ред.) поїхали. Строковиків лишилося десь 200, і вони геть мало прослужили. Вони проходили не таку сильну програму підготовки, як контрактники. На “пострілушки” їх вивозили, але щоб сказати, що їм достатньо приділяли часу – то ні. Вони або щось вантажать, або щось чистять, або хворіють, або в наряді на КПП стоять”, – розповідає нам контрактник цієї бригади Іван. З “левами” на Схід поїхала і більша частина зброї. Іван в силу своїх обов’язків не мав їхати на ротацію – з Яворова він одразу повернувся на службу в Гостомель.

Він впевнений, що російська розвідка знала про те, що в Гостомелі залишились переважно строковики, і росіяни вирішили цим скористатися: “Їм потрібна була ця злітна смуга, щоб посадити свої Іли. І вони були впевнені, що легко вдасться це зробити”.

“Підстав для паніки немає”

Від працівників ДП “Антонов”, якому належить аеропорт в Гостомелі, нам відомо, що в січні 2022 року на летовище навідалася американська делегація, до якої входили дипломати, представники ЦРУ та розвідуправління міноборони США. Вони мали оцінити вразливість аеродрому до можливого російського вторгнення.

У лютому, за нашими даними, на аеродром приїхали представники СБУ. Вони встановили на летовищі камери відеоспостереження, які передавали картинку з аеропорту в онлайн-режимі за допомогою мережі 4G і мали автономне живлення. За кілька годин до атаки росіян камери були пошкоджені, кажуть наші співрозмовники. Ким – досі невідомо.

Військові, які служили в Гостомелі, стверджують: про ймовірність висадки росіян їх ніхто не попереджав, а про дані американської розвідки вони дізналися вже постфактум – після вторгнення з преси. Між собою говорили про те, що командування хотіло відправити бійців на територію аеродрому викопати фортифікації, але керівництво “Антонова” не дозволило – нібито, щоб не пошкодити прокладені під землею комунікації.

А 23 лютого 2022 року підприємства оборонно-промислового комплексу, які за логікою мали б посилено готуватися до війни, отримали від “Укроборонпрому” лист, підписаний тодішнім головою концерну Юрієм Гусєвим.

Документ, який є в нашому розпорядженні, написаний у заспокійливому тоні. Він закликав працівників українського ОПК не панікувати і працювати у звичному режимі.

“Ми продовжуємо жити і працювати спокійно та впевнено, без паніки виконуючи свою роботу, бо реальних підстав для неї наразі немає. А коли і якщо вони виникнуть, я обіцяю повідомити про це відверто”, – йдеться в документі, що його ДП “Антонов” отримало менше ніж за добу до повномасштабного вторгнення.

У цьому ж листі працівників підприємств ОПК закликають “не вірити фейкам”, “припинити збирати чутки” і не моніторити месенджери.

“Мало хто в цій країні сьогодні знає більше за нас з вами”, – йшлося в листі.

Тут же – запевнення, що “Укроборонпром” має чіткий план дій на випадок різних ситуацій. Як виявиться пізніше, деталі цього плану оборонним підприємствам не повідомлять ні до повномасштабного вторгнення, ні після.

На ДП “Антонов” жили буденним життям: охорону не посилили ані на летовищі в Гостомелі, ані на території самого авіагіганта на Святошині у Києві.

У військовій частині нацгвардійців біля Гостомеля теж нічого особливого не відбувалося. Хіба що за кілька тижнів до вторгнення строковиків вперше запустили на позиції на сам аеродром. Туди ж вивели кілька зенітних установок і роздали бійцям ПЗРК “Ігла”. До самої частини в 20-х числах лютого приїхало командування, аби розвідати обстановку. Жодних пояснень не прозвучало.

Нацгвардієць Руслан зізнається: відчував, що щось відбувається, але, як і інші хлопці, до кінця не вірив у вторгнення: “Ми всі намагалися думати логічно – в цьому немає сенсу. Я думав, на Донбасі може початися широкий наступ, але не у нас. Ніхто не чекав, що вони за кілька годин вже будуть в Гостомелі”.

Отож увечері 23 лютого хлопці, які якраз були в наряді на території летовища, розпалили багаття, посмажили сосиски, повечеряли і вмостилися подрімати в прогрітому бронеавтомобілі.

Початок вторгнення

Близько четвертої години ранку 24 лютого Росія почала перший масований ракетний обстріл українських регіонів: понад пів сотні ракет полетіли здебільшого по аеродромах, складах та іншій військовій інфраструктурі. Були влучання і по цивільних об’єктах.

Нацгвардійцеві Русланові випало чергувати з четвертої до шостої години ранку. Він виліз з “Варти” і був на даху одноповерхової будівлі на території летовища, тож на власні вуха почув шум ракет, які пролетіли над його головою у бік Києва.

“Я одразу зрозумів, що це ракети, а не літаки. Якось так злякався. Мову аж відібрало, не міг по радіостанції нормально передати”, – згадує він. У відповідь отримав команду спостерігати за ситуацією.

“Далі ми злізли з даху, почали будити всіх: все, війна почалася! Почали батькам дзвонити”.

Близько п’ятої ранку у частині оголосили бойову тривогу. Нацгвардійцям тут же почали роздавати штатну зброю – пістолети та автомати – і екіпірування.

Близько чверті з тієї кількості, яка прибула в частину, належали до адміністративного персоналу: бухгалтери, діловоди, кадровики – в основному жінки. “Всі в шоці. Давай виводити дівчат, десь їх ховати – тих, хто до роботи вже доїхав. Плачуть…”, – розповідає нам Іван. Згодом жінок відправили по домах, а тих, хто був в дорозі на роботу, завернули назад.

Тривогу оголосили і прикордонникам, які несли службу при міжнародному аеропорту, статус якого мав Гостомель. Один з них, Сергій, у ніч на 24 лютого був удома. “Близько п’ятої ранку мені подзвонили і сказали їхати на аеродром”, – згадує він.

Рано-вранці на прикордонному пункті Гостомеля зібралися 12 прикордонників – десятеро чоловіків і двоє жінок.

“До цього нам ніхто не говорив, що щось може бути. Зброї в нас не було, і після підняття по бойовій тривозі нам її не видали. Тож ми просто сиділи і дивилися новини”, – каже Сергій.

Прикордонники чекали розпоряджень про те, що вони мають робити далі, від свого командування, але жодних наказів їм так і не надійшло.

Після шостої ранку російська ракета прилетіла просто на територію частини Нацгвардії: вона влучила в плац – між цивільним гуртожитком і казармами танкістів. Воронка виявилася чималою – в людський зріст завглибшки, але жертв чи постраждалих від вибуху не було.

“Куди вони цілились, незрозуміло… Я так розумію, оцей гуртожиток на совдепівських картах був (позначений як) штаб. І вони хотіли зразу його рубонути”, – пояснює дивний вибір цілі росіянами нацгвардієць Іван.

А близько сьомої ранку по телевізору показали звернення Володимира Зеленського. На селфі-відео він говорив: “Росія здійснила удари по нашій військовій інфраструктурі та по наших прикордонниках, прикордонних загонах. В багатьох містах України було чутно вибухи. Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави”.

Присутні в Гостомелі ще не знали, що це востаннє президент України звертається до українців в костюмі і білій сорочці. Уже цього самого дня він змінить офіційний стиль на мілітарі.

Автор фото, Скрін зі звернення президента

Звернення Володимира Зеленського рано-вранці 24 лютого 2022 року

Після восьмої ранку на територію військової частини 3018 прибула група спецпризначенців Головного управління розвідки Міноборони України, всього близько трьох десятків бійців. Керівник цього відомства Кирило Буданов був єдиним представником української влади, який вголос говорив, що росіяни готуються до повномасштабного вторгнення. Більше того – що наступ на Київ з півночі буде важливим напрямком російських дій.

Тому не дивно, що воєнні розвідники ще перед 24 лютого виїжджали до Гостомеля на рекогносцировку. Тож зранку в перший день великої війни група ГУР – поки що безіменна, а згодом на її основі сформується відомий “Шаманбат” – не була “сліпими кошенятами”.

Уже на той час розвідники висувалися до Гостомеля з конкретною ціллю. “Нам сказали, що очікується наступ. Треба зробити так, щоб аеродром не змогли захопити відразу, дати час для 72-ї бригади (відповідальної за оборону Києва) підтягнути артилерію”, – каже Ігор, один з членів тієї групи.

Але чого саме очікувати на місці, Ігор, чесно кажучи, не знав: “Що робити? Там розбиратися. Треба допомагати. Це стратегічний об’єкт”. Утім, додає він, на нарадах у відомстві перед 24 лютого відкрито проговорювалося: Гостомель виглядає як один з найімовірніших пунктів висадки російського десанту у випадку великої війни.

Попри загальний нервовий настрій, о 9 годині ранку на аеродром приїхали працівники “Антонова” – близько 80 цивільних, приблизно десята частина персоналу аеродрому.

Вони провели нараду і вирішили насамперед перебазувати “Мрію” зі стоянки подалі від злітно-посадкової смуги в спеціальний хеллінг, щоб її не знищили. Літак саме був на технічному обслуговуванні. Роботи на ньому майже закінчили, чекали лише доставки одного відремонтованого двигуна. Він мав приїхати саме 24 лютого.

Автор фото, Фото нацгвардійця Руслана

Зранку 24 лютого нацгвардієць Руслан сфотографував, як “Мрію” перевозять в хеллінг. Можливо, це останнє фото ще цілого легендарного літака

Окрім того, працівники “Антонова” розосередили інші літаки, щоб унеможливити їхнє одночасне знищення. Всі ці роботи завершили до 11 ранку.

“Години до 10-11 нічого особливого не відбувалося… Настрій був нормальний, істерики ні в кого не було. Намагалися жартувати. В армії чорний гумор – це стандарт поведінки. Люди споряджалися, розставляли вогневі засоби на позиції”, – згадує Андрій Куліш з 4-ї бригади Нацгвардії.

І тоді почалося неочікуване – всі, хто був у Гостомелі, почули гул гвинтокрилів…

Висадка десанту

На самому аеродромі було дві позиції нацгвардійців, разом на них – до 20 бійців. Вони мали ПЗРК “Ігла”, зенітні установки та стрілецьку зброю. У групі Руслана, яка стояла на одній з цих позицій, були ПЗРК і кілька ракет.

Військові розповідають, що в спеціальних боксах на території частини стояли кілька танків та БТРів. Танки були несправними, тому так і залишились в боксах, а БТР, які були на ходу, теж вигнали на позиції. Вся інша техніка була на Сході.

Руслан з побратимами продовжували спостерігати за ситуацією на аеродромі. “Нам передали, що працює наша авіація, – щоб ми нічого не збивали. І в цей час ми почули сильний гул гелікоптерів. Наш командир був уже на позиції, і він передав вище, що чути вертольоти. Нас питають: “Чиї?” Ми: “Ну, не знаємо”.

У цей момент з-за горизонту почали один за одним вилітати російські вертольоти – ударні Ка-52 та транспортні Мі-8. Одразу стало зрозуміло, що їх багато – кілька десятків.

Хлопці зрозуміли, що це не українські гелікоптери. Швидко передали інформацію по рації. “Ну, і почалася двіжуха”, – каже Руслан. Вони отримали команду “вогонь на ураження”.

“Командир взяв ПЗРК. Спробував ним щось збити, але там щось з ракетою не вийшло. Чи вона полетіла кудись, чи не влучив…”. Взагалі зброя, за словами хлопців, в частині була стара, ніякого західного озброєння у них не було. З ПЗРК строковики до цього ніколи не стріляли.

“Я взагалі зенітчик, не ПЗРКшник. Ми перед цим їздили на тренажери, тиждень тренувалися. Там усе так само, просто в окулярах віртуальної реальності. В житті насправді легше стріляти, ніж в тих окулярах”, – розповідає Руслан. Того дня він вперше в житті вистрілив з ПЗРК.

З іншого боку злітно-посадкової смуги із зенітної установки вже працювала друга група нацгвардійців.

“Ми почали по них стріляти, а вони у відповідь по нас. Як тільки по них почала працювати наша ЗУшка, то вони одразу по ній почали стріляти”, – згадує хлопець.

Руслан зі своєї позиції почав працювати з ПЗРК: “Прицілився, вистрілив – і збив, виходить, його. Я вистрілив – і одразу почав тікати, за кут забіг, бо він почав розвертатися – я думав, що він по нас буде працювати. А він впав десь там в Блиставиці (село за 5 км від Гостомеля)”. Ще один гелікоптер, за його словами, підбили з ЗУшки, він приземлився.

“То це ви збили один з тих трьох гелікоптерів?” – питаємо ми Руслана.

“Так”, – сором’язливо каже він.

“Дали”, – сміється Руслан і відмовляється конкретизувати, яку саме.

Уламки збитого вертольота, які досі лежать біля летовища

Після 11 ранку, коли почалися бої, беззбройні прикордонники, які перебували в Гостомелі, перебігли в бомбосховище. Воно було розташоване в окремій будівлі харчоблоку на території аеродрому. “Вже в бомбосховищі ми чули звуки вибухів. Якраз в цей час на Гостомель висаджувався десант, по ньому били нацгвардійці”, – розповідає прикордонник Сергій.

До цього ж бомбосховища згодом прибігли цивільні працівники ДП “Антонов” і близько десятка нацгвардійців.

Ще один гелікоптер збив 25-річний на той час молодший лейтенант Сергій Фалатюк. “Я побачив Ка-52, підбіг до ракети, закинув на плече. Відкинув приціли, відтягнув ручку накола і зробив накол, прицілився в гелікоптер, побачив, що він дуже близько до мене, я його пропустив, розвернувся і стрельнув йому навздогін”, – розповідав Фалатюк журналістам. Уламки того самого Ка-52 досі лежать на звалищі біля аеродрому.

Висадку десанту транспортними вертольотами прикривали ударні гелікоптери. “Вони постійно кружляли навколо бази, навколо аеропорту, саме там, де перебували наші хлопці. Бойовим курсом заходили, вистрілювали свої ракети, працювали з 30-міліметрових автоматичних пушок”, – розповідає Андрій Куліш.

Коли нацгвардійці бачили, що вертоліт іде на них, одразу змінювали позицію. “Гелікоптери вилітають з одного боку будинку, ми його оббігаємо: так і бігали навколо цього будинку, як в мультику”, – згадує нацгвардієць Руслан.

На місці допомагали і ГУРівці. Більше того, згадує розвідник Ігор, в певний момент до них приєдналися оператори Сил спеціальних операцій на двох бронеавтомобілях.

“У нас був БТРчик один, а все інше це – пікапи, джипи, власний транспорт, – каже розвідник Ігор. – Половина з нас була взагалі просто в “гражданці” – броніки накинули, каски – і вперед. Вже на місці хто, з якого підрозділу конкретно – не розбиралися. Свій? Свій. Їб..м? Їб…м. Все, чудово”.

Саме тоді, за його словами, в Гостомелі не вистачало засобів ППО, тому бій хлопці вели фактично з тими росіянами, які приземлилися, по повітряних цілях працювати вони не могли. “Але це була спільна проблема. Без цього ніяк, на жаль. Ну, така склалася ситуація, що ми чогось не дуже готувалися до повномасштабного вторгнення”, – констатує Ігор.

За ситуацією на аеродромі спостерігали мешканці Гостомеля та сусідніх населених пунктів. Вони знімали кадри боїв на відео та миттєво поширювали їх в соцмережах. Практично весь світ в режимі реального часу бачив, що відбувається в Гостомелі.

Люди знімали бої за Гостомель і одразу викладали в інтернет. Весь світ в реальному часі спостерігав, що там відбувається

Поки кипіла битва у Гостомелі, пише у своїй книзі “Шоумен” Саймон Шустер, Володимир Зеленський та його найближчі соратники, які на той час вже перебували у таємному бункері в центрі Києва, прикипіли до своїх телефонів та ноутбуків, спостерігаючи за подіями на аеродромі.

“Реакція президента приголомшила деяких його помічників. Вони ніколи не бачили його настільки розгніваним. “Він віддавав найжорсткіші можливі накази, – згадував (радник глави Офісу президента) Михайло Подоляк. – Не проявляйте милосердя. Використовуйте всю можливу зброю, щоб знищити все російське, що там є”, – пише Шустер.

Проте менш ніж за дві години бою в українських захисників аеродрому, не готових до повноцінних бойових дій з противником, який значно переважав їх і кількісно, і в технічному відношенні, закінчився боєкомплект. У цих обставинах близько першої години дня командир прийняв рішення про вихід з аеродрому. Відхід строковиків-нацгвардійців прикривали розвідники. За кілька годин відійшли і вони.

Частина захисників Гостомеля так і залишилася на аеродромі – хтось не почув наказу, хтось перебував у бомбосховищі. Після цього в Гостомелі на деякий час все стихло.

“Ми вирішили вийти з бомбосховища. І тут нас вже зустрічали росіяни. Вони вже захопили аеродром і його контролювали”, – каже прикордонник Сергій.

Вийшли назовні і цивільні з “Антонова”. “Бомбосховище має два входи-виходи. На один з виходів ми вийшли – і російський військовий з георгіївською стрічкою направив на нас автомат”, – згадує начальник аеродромно-диспетчерського центру ДП “Антонов” Володимир Смусь.

Тоді саме він почав переговори про евакуацію персоналу. “Коли ми спілкувалися з росіянами, то вони сказали: “Вы ничего не бойтесь, мы пришли вас освобождать”. Це в них була як мантра”.

“Це відбувалося ніби в якомусь кіно, в кошмарі, – згадує він. – Не було ні страху, нічого. Було таке відчуття, що це страшний сон”.

Після переговорів росіяни дозволили всім цивільним залишити аеродром. З ними відпустили і двох жінок-прикордонниць. Всім іншим військовим наказали повернутися в бомбосховище. З цього моменту десятеро прикордонників та стільки ж нацгвардійців опинилися в полоні росіян. У них відібрали телефони, і хлопці вже не знали, що відбувається назовні. Кілька днів їх годували російськими сухпайками, когось час від часу виводили на вулицю щось вантажити, переносити або складати трупи росіян після українських обстрілів, а хтось весь час сидів у бомбосховищі.

Згодом усіх полонених вивезли суходолом до Білорусі, а звідти – доправили до СІЗО на території Росії.

Артилерія

А у другій половині дня 24 лютого в Гостомелі знову стало дуже гучно. Це почала працювати артилерія 72-ї бригади ЗСУ, яка якраз дійшла до Києва з пункту свого базування, Білої Церкви.

Взагалі, згідно з початковими планами, 72-а бригада у разі повномасштабного вторгнення мала виконувати бойові завдання на Чернігівщині. Більше того, саме там її офіцери проводили рекогносцировку на початку 2022 року.

Але на початку лютого командиру бригади, полковникові Олександру Вдовиченку зателефонував головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. “За Чернігівщину будуть битися інші. Твоя задача – Київ”, – сказав генерал.

“Коли я отримав бойове розпорядження, я сказав, що це дуже велика смуга фронту для однієї бригади, там близько 160 кілометрів, та ще й на двох берегах Дніпра. До того ж, підрозділи бригади були укомплектовані на 50-60 відсотків, людей не вистачало… Коли я сказав про це, командувач відповів: “Саша, сил більше немає”, – згадує Олександр Вдовиченко.

Ситуацію, продовжує він, рятувало те, що в підрозділах 72-ї бригади служили досвідчені професійні військовослужбовці-контрактники. “Це еліта Збройних сил”, – каже він.

Отож 23 лютого, напередодні вторгнення, частина підрозділів бригади вже перебувала на околицях Києва і непомітно готувалася до відбиття атаки. “Підрозділи витягувалися. Оборону не займали, бо була вказівка не показувати свою присутність під Києвом”, – згадує Вдовиченко.

Автор фото, Фото з архіву Вдовиченка

Полковник Олександр Вдовиченко розповів, що на початку лютого 2022 року йому зателефонував головком Валерій Залужний і наказав 72-й бригаді висуватися на підкріплення до Києва

Близько другої ночі 24 лютого комбриг сказав своєму начальнику штабу: “Напевно, сьогодні попруть. Нам би ще хоч одну добу на підготовку”. А за кілька годин його розбудили вибухи: росіяни обстріляли ракетами білоцерківський аеродром і військову частину неподалік від міста.

У цей час найважча зброя бригади – танковий батальйон, артилерійський дивізіон, а також підрозділи забезпечення – перебували в Білій Церкві, майже за сто кілометрів від Києва. За день ця техніка дійшла до Києва – з тягачами для неї допомагали прості містяни, трали шукали навіть на OLX. Олександр Вдовиченко сьогодні називає цей перехід військової техніки назустріч колонам цивільних автомобілів, які залишали Київ, “маршем життя”.

На той момент військові 72-ї бригади не знали, що їм доведеться працювати по стратегічно важливому аеродрому в Гостомелі: вони думали, що його боронитимуть інші підрозділи. Проте вже скоро Вдовиченкові, який був на постійному зв’язку з командувачем Сухопутних сил генерал-полковником Олександром Сирським, який очолював оборону Києва, повідомили, що російські транспортні літаки, які повинні були доправити в Україну основні сили окупаційних військ, уже перебувають у повітрі і зовсім скоро можуть сісти в Гостомелі.

Отож близько 17:00 24 лютого підрозділи артилерійського дивізіону 72-ї бригади під командуванням полковника Олега Кобзаренка, які зайняли позиції на околицях Києва, почали завдавати ударів по злітно-посадковій смузі аеродрому в Гостомелі.

Завданням було якомога серйозніше пошкодити смугу, аби на ній не міг приземлитися жоден російський Іл-76. А також “зробити заборону дії”, каже Вдовиченко: дати росіянам зрозуміти, що якщо їхній транспортник таки спробує сісти в Гостомелі, його тут же накриє українська артилерія.

Це сталося саме вчасно. О 17:41 засновник розслідувальницької групи Bellingcat Христо Грозєв написав у своєму твіттері: “Джерела в українській владі повідомили мені, що 18 літаків Іл-76 вилетіли з Пскова (саме там базується 76-та десантно-штурмова дивізія ЗС РФ, яка вважається однією з найбоєздатніших частин російської армії – Ред.) у напрямку Києва і прибудуть приблизно за годину”.

Зі своїм завданням 72-а бригада впоралась. “Якби не це, Іли б сіли. І росіяни, напевно, змогли б зайти в околиці Києва”, – каже Вдовиченко.

Паралельно уже в перший день боїв по злітці Гостомеля відпрацювала і українська авіація.

72-га бригада тримала оборону Києва протягом наступного місяця і періодично завдавала ударів по Гостомельському аеродрому.

“(Після 24 лютого) вони (росіяни) ще намагалися провести туди десантування. Але коли була доповідь, що летять літаки, ми наводилися і працювали по злітній смузі. За якийсь час ворог відмовився від десантування і налагодив логістику по суходолу”, – каже Вдовиченко.

Вже в ніч з 24 на 25 лютого в Гостомель почали підтягуватися російські війська, які підходили туди з Білорусі через Чорнобильську зону. На аеродромі розгорнули пункт управління, а на його смузі та в спорудах на території аеродрому почав працювати своєрідний хаб російської техніки, готової до подальших дій. По цих об’єктах періодично продовжувала завдавати ударів 72-а бригада. Обгорілі рештки російської техніки у Гостомелі – це здебільшого результат саме цієї роботи.

“Колись про цю стрільбу на руйнування напишуть в документальних книгах”, – згадує Олександр Вдовиченко.

Міф про “Гостомельських богатирів”

Незважаючи на те, що опівдні 24 лютого 2022 року захисникам летовища довелося відступити, в Україні вважають битву за Гостомель радше перемогою: адже у підсумку росіянам не вдалося реалізувати свій план побудувати повітряний міст у передмістя Києва, оточити та захопити столицю.

Тому українці з самого початку з певним здивуванням спостерігали за тим, як російська пропаганда створювала ореол сміливих героїв навколо учасників цієї битви з боку російських збройних сил.

Вперше про події в Гостомелі російська громадськість дізналася 25 лютого 2022 року. У зведенні про хід “спеціальної воєнної операції” речник російського Міноборони Ігор Конашенков повідомив, що напередодні Росія провела успішну операцію з висадки десанту в районі аеропорту Гостомель в передмісті Києва.

За його словами, в операції задіяли понад 200 російських вертольотів (до речі, українські джерела називають інші цифри: очевидці бою говорять, що бачили на власні очі 35-40 гвинтокрилів, командувач обороною Києва Олександр Сирський казав про майже 80 машин).

“При захопленні аеродрому було знищено понад 200 націоналістів зі складу спеціальних підрозділів України. Втрат у збройних силах Росії немає”, – сказав Конашенков. Здавалося б, нічим не примітна тріумфальна операція, про яку повідомляла у перші дні вторгнення російська пропаганда.

Проте уже в той самий день, 25 лютого 2022 року, навколо гостомельських десантників починає формуватися справжній міф: у виданні російського міноборони “Звезда” з’явилася публікація з заголовком “Их назвали “Двести русских спартанцев”.

У ній йшлося про те, як дві сотні росіян, які мали забезпечувати посадку в Гостомелі російських транспортників, опинилися взятими в кільце “весеушниками” і всю ніч і пів дня 25 лютого “вели нерівний бій” проти переважаючих сил противника. “Але вони все ж вистояли і не залишили зайнятих позицій”, – йшлося у цій статті.

Тут же містився натяк на те, що слова генерала Конашенкова про “втрат немає” можуть не відповідати дійсності.

“Не всі, на жаль, з них залишилися живими і дочекалися підходу основних російських сил суходолом (злітно-посадкова смуга аеродрому після кількох штурмів потребує ремонту), але той факт, що ніхто крім десантників не здатен виконувати задачі, які здаються нездійсненними, вони підтвердили повністю”, – йшлося в публікації. У чому саме полягає успіх операції, якщо “зліткою” Гостомеля в результаті росіяни так і не скористалися, стаття не уточнювала.

Достовірні дані щодо російських втрат у Гостомелі встановити важко. Відомо, що під час штурму Гостомеля захисники летовища збили щонайменше три вертольоти, їхні екіпажі точно загинули. Ще, як мінімум, два впали в Київське море, не долетівши до Гостомеля. Хто саме їх збив, точно невідомо. Наші співрозмовники з числа захисників летовища оцінюють кількість загиблих при штурмі росіян щонайменше у 70 людей: таку цифру називають і колишні українські полонені, яких тоді примушували переносити й складати тіла загиблих у одному приміщенні.

За даними російських провоєнних видань, основну участь у штурмі та утриманні аеродрому брав спецназ елітної 45-ї бригади повітряно-десантних військ Росії, що базується у підмосковній Кубинці (за низкою параметрів це найсильніший підрозділ спецназу російської армії), а також військові 31-ї десантно-штурмової бригади з Ульяновська.

За опублікованими некрологами Російська служба ВВС встановила, що у перші дні штурму Гостомеля тільки 31-а бригада втратила щонайменше 34 людини, включно з командиром батальйону майором Олексієм Осокіним. Також відомо, що протягом перших трьох днів боїв за летовище загинули 13 спецназівців підрозділів Росгвардії, включно з солдатами елітного підмосковного центру спецназу “Витязь”.

Полковник ФСБ у відставці і колишній командир донецьких сепаратистів Ігор Гіркін (Стрелков) називав втрати російських десантників в Гостомелі “катастрофічними”. Втім, оцінки Гіркіна критикували інші російські провоєнні блогери.

За офіційними даними Києва, під час бою в аеропорту Гостомель з українського боку загинуло щонайменше двоє людей – один рятувальник з ДСНС та один працівник ДП “Антонов”. Серед нацгвардійців та розвідників, які прийняли бій 24 лютого 2022 року, загиблих немає.

Наприкінці березня власний репортаж про Гостомель випустив ще один російський пропагандист, співробітник газети “Комсомольская правда” Олександр Коц, який нині входить до числа довірених осіб Володимира Путіна перед виборами президента.

“Десантники на аеродромі провели дві доби у справжньому вогняному пеклі, утримуючи позиції. Це була безпрецедентна операція. Таких тактичних десантів ми не здійснювали, мабуть, з 1943 року, коли загін моряків-добровольців з 275 людей під командуванням майора Цезаря Кунікова висадився на зайнятому фашистами укріпленому узбережжі Новоросійська”, – писав у своєму тексті Коц. Тоді він навіть не підозрював, що за два роки ці слова виглядатимуть досить іронічно з огляду на долю великого десантного корабля Чорноморського флоту РФ “Цезарь Куников”, потопленого у лютому 2024 року українськими надводними дронами.

“Гостомель – це наше нове місце сили, місце російської воєнної слави”, – стверджував Коц.

Гора брухту знищеної російської техніки досі лежить на аеродромі.

Утім, головне з цього тексту – в ньому, мабуть, вперше з’являється визначення “Гостомельські богатирі”. Його негайно підхопила російська пропаганда: тут же з’явилися плакати, інтернет-листівки, мерч на тему “Гостомельських богатирів”. З’явилася навіть однойменна пісня на слова колишнього поліцейського, а згодом поета Сергія Єфимова – її виконував популярний колись російський рок-співак Олександр Маршал.

“Осколки хлещут в воздухе, как плеть,

В эфире хаос, радиобардак.

Не страшно столько даже умереть,

Скорей обидно сдохнуть просто так“.

Ці слова сьогодні виглядають пророчими. За два дні після публікації тексту Коца про “Гостомельських богатирів” російські солдати на летовищі отримали наказ відступати на територію Білорусі. І хоча згадки про “Гостомельських богатирів” та картинки на цю тему досі можна знайти у соцмережах провоєнно налаштованих росіян, зрозуміти, у чому саме полягала унікальність їхніх досягнень, і головне – який у них був сенс, зараз важко.

Зруйнована “Мрія” та інші літаки

Бої за Гостомельський аеродром тривали до останніх днів березня 2022 року. 2 квітня Міноборони України оголосило, що територія Київської області звільнена від росіян.

“Коли ми сюди повернулися після деокупації, було відчуття жаху. Корпуси знищені, ангари знищені, літаки понівечені. Вся територія в осколках, залишках боєкомплектів, спалена техніка. Це було жахливо”, – згадує представник ДП “Антонов” Володимир Смусь.

Коли прибирали територію аеродрому, каже він, нарахували 150 одиниць знищеної російської техніки.

Тут же він вперше побачив зруйновану “Мрію”. За однією з версій – найбільший у світі літак з вертольотів обстріляли росіяни, за іншою – українська артилерія, яка працювала по аеродрому.

Але Володимир Смусь вважає, що, найімовірніше, літак спалахнув від розташованої поряд з ангаром палаючої російської техніки, яку знищували ударами українські сили. Про те саме, до речі, говорив і російський пропагандист Олександр Коц, який побував в Гостомелі, ще коли там стояли росіяни.

В результаті боїв за Гостомель знищено найбільший транспортний літак “Мрія”

Цю версію, пояснює Смусь, підтверджує той факт, що передня частина літака, яка була ближче до російської техніки, – повністю згоріла, а задня – вціліла. Більше того, близько третини обладнання “Мрії” цілком придатна для використання в інших літаках.

“Деякі двигуни знищені повністю, а деякі вже пройшли відновлення і використовуються на літаках Ан-124 – вони ідентичні”, – каже Смусь.

Утім, в матеріалах слідства СБУ, з якими ми змогли ознайомитися, йдеться про те, що після деокупації у задній частині корпусу “Мрії” виявили некерований реактивний снаряд, який використовується вертольотами Ка-52, тобто російські гвинтокрили стріляли по “Мрії” теж.

Крім “Мрії”, в результаті боїв у Гостомелі практично повністю знищено ще два літаки – Ан-26 та Ан-74. Ще п’ять – Ан-12, Ан-22, Ан-28, Ан-132D, Ан-124-100-150 – зазнали суттєвих пошкоджень.

Що буде далі з самим летовищем – невідомо. У майбутньому на ньому планують створити музей, до якого помістять залишки зруйнованої “Мрії”.

З використанням аеродрому за призначенням все складніше. У боях 2022 року знищено все аеродромне обладнання Гостомеля. За даними ДП “Антонов”, лише на відновлення аеронавігаційної техніки потрібно 32 мільйони доларів, і це без витрат на покриття злітної смуги та інфраструктури летовища.

До того ж значна його територія замінована, цивільні польоти над Україною не здійснюються до закінчення війни – тобто причин, чому західні донори не горять бажанням допомогти з відбудовою Гостомеля, вистачає.

Рештки знищених та пошкоджених літаків ДП “Антонов” досі на території аеродрому

Через рік після цих подій, навесні 2023 року, СБУ почне розслідувати обставини підготовки летовища до вторгнення та знищення літаків. За версією слідства, керівники ДП “Антонов” попри попередження про можливий наступ росіян не зробили нічого, щоб евакуювати флот компанії. Окрім того, вони чинили опір нацгвардійцям, які намагалися звести оборонні укріплення на стратегічно важливому летовищі.

Працівник ДП “Антонов”, з яким ми спілкувались на засадах анонімності, розповідає більше. За його словами, після початку вторгнення керівники авіагіганту самоусунулися від ситуації: 24 лютого 2022 року вони просто розпустили працівників по домах. Показовою була ситуація на ще одному летовищі “Антонова”, на Святошині, західній околиці Києва.

На початку вторгнення, коли у столиці панував хаос та паніка, туди прибуло троє бійців воєнізованої охорони, кілька працівників авіабезпеки та двоє співробітників підрозділу безпеки підприємства – всі беззбройні. Ця невелика група людей мала обороняти 173 гектари території, на якій були не тільки злітна смуга, а й вертолітний майданчик. Лише за кілька днів на об’єкт приїхали озброєні бійці СБУ, а ще згодом – нацгвардійці та ЗСУ.

У підсумку підозру оголосили трьом колишнім керівникам ДП “Антонов” – ексдиректору підприємства Сергію Бичкову, його заступнику Михайлу Харченку і начальнику з авіабезпеки Олександру Нетьосову. Бичкова і Нетьосова одразу арештували, Харченка оголосили в розшук.

Питання, які досі без відповіді

Утім, дискусія про винуватість екскерівників “Антонова” виглядає другорядною на тлі величезної кількості питань, які залишаються без відповіді за два роки після початку боїв за Гостомель.

Перше з них – глобальне, про підготовку України до війни взагалі. Буквально за тиждень до початку вторгнення в інтерв’ю РБК-Україна, опублікованому 17 лютого 2022 року, Володимир Зеленський заявив: “Ми можемо збільшити армію удвічі-тричі, але тоді, наприклад, ми не зможемо будувати дороги”.

Зрештою, вже перші дні великої війни показали, що однією з ключових проблем оборони Києва є брак військ для протистояння російським силам, які значно переважали захисників столиці за чисельністю.

Наші співрозмовники згадують: тоді, взимку 2022 року, навіть в останні дні перед вторгненням, найімовірнішим сценарієм розвитку подій виглядав наступ росіян тільки на Донбасі – тим більше, що 21 лютого Росія визнала самопроголошені “республіки”, причому в кордонах повноцінних українських областей. Безпосередня атака на Київ виглядала фантастичною.

Відкритим залишається питання про те, чи не варто було зупинити планову ротацію 4-ї бригади Нацгвардії, яка мала захищати аеропорт в Гостомелі, натомість просто напередодні вторгнення її найдосвідченіша частина поїхала на Схід.

З одного боку, таким чином аеропорт практично “оголили”, залишивши його на строковиків та тих бійців, які спішно, вже зранку 24 лютого, прийшли їм на допомогу. Добре для українців, що у підсумку у них все вдалося, але якби захисникам аеропорту пощастило менше і Гостомель почав би приймати російські транспортники, доля Києва висіла б на волосині.

Журналіст Саймон Шустер у книзі “Шоумен” пише, що вже пізніше, коли безпосередня небезпека не загрожувала Києву, тодішній голова Об’єднаного комітету начальників штабів США Марк Міллі обговорював битву за Гостомель і загальний провал планів Росії захопити українську столицю за кілька днів з тодішнім головкомом ЗСУ Валерієм Залужним.

Шустер описує цю розмову так: “Міллі не приписував успіх українців їхньому розумному плануванню. Це виглядало радше як воєнне диво. “Міллі сказав: “Синку, вам просто пощастило”, – говорить Залужний. Цей коментар зачепив його”.

Ми написали до керівництва Нацгвардії запит з проханням розповісти більше про ротацію 4-ї бригади, але там відповіли, що інформація щодо передислокації військ є таємною.

З іншого боку, є голоси, які виправдовують рішення про цю ротацію. “Для того, щоб вести успішні дії проти десятків російських батальйонно-тактичних груп, які заходили на Київщину, – я взагалі не знаю, чи існує така бригада, в якій було б достатньо особового складу, щоб їм протидіяти”, – каже пресофіцер 4-ї бригади Нацгвардії Андрій Куліш.

“Лінія оборони Києва проходила по річці Ірпінь. Аеропорт Гостомель розташований за нею на відстані кілометрів чотири-п’ять. Утримувати його до останнього – означало б просто забезпечити Україні пару тисяч героїв посмертно”, – продовжує він.

Відведена на ротацію частина нацгвардійців вже зранку 24 лютого прийняли жорсткий бій в районі Станиці Луганської, були змушені відійти і потім ще довго стримували наступ росіян на Луганщині. З одного боку, хто знає – якби не вони, то ситуація на східному фронті у перші ж дні й тижні великої війни могла бути набагато гіршою для України. Але з іншого – враховуючи той факт, що росіяни посунули на Київ, присутність бійців з великим бойовим досвідом суттєво б посилила захист столиці.

Інше питання – чому у той час, коли західні розвідки попереджали про ймовірну висадку десанту в Гостомелі, влада не посилила його охорону іншими досвідченими підрозділами? Чому стратегічним підприємствам ОПК наказали жити “у звичайному режимі”, бо “підстав для паніки немає”, а літаки ДП “Антонов”, у тому числі унікальна “Мрія”, не були евакуйовані за кордон?

Ще одне питання, яке часто ставлять про Гостомель: чому сили протиповітряної оборони дозволили десяткам російських вертольотів пролетіти близько ста кілометрів від кордону вглиб української території і досягти Гостомеля?

Наші співрозмовники з Генштабу кажуть, що сили ППО працювали. Кілька вертольотів на підльоті до Гостомеля таки збили. Ймовірно, два російські вертольоти, що їх ще у 2022 році дістали з дна Київського моря українські водолази, – це доказ саме цієї роботи.

Однак цілий рій гвинтокрилів таки долетів – тож виходить, що робота ППО була не надто результативною. Але в Генштабі пояснюють: на той час система протиповітряної оборони була слабкою, західної зброї у розпорядженні українських бійців практично не було, а старі зразки, якими вони користувалися, не завжди спрацьовували.

Врешті, залишається питання: наскільки захищеним є Київ у разі ймовірної нової спроби росіян наступати на місто? Наші співрозмовники говорять про це лаконічно: уроки з подій 2022 року засвоїли.

Аналізуючи перші тижні великої війни, коли росіяни мали план захопити Київ впродовж кількох днів, але так і не змогли дійти до української столиці, колишній головком ЗСУ Віктор Муженко в інтерв’ю ВВС каже: “Нам допомогли Бог і героїзм українського війська”.

Нацгвардійця Руслана після відступу з Гостомеля спочатку перевели в Жуляни, а в квітні 2022 року повернули в його ж військову частину в Гостомелі. Він каже, що зараз її територію повністю відбудували, умови там стали навіть кращими, ніж до вторгнення.

Контрактник Іван теж продовжує служити у військовій частині 3018 біля аеродрому.

72-а бригада Олександра Вдовиченка після боїв за Київщину продовжила воювати на Сумщині, Харківщині, а далі – під Бахмутом. У серпні 2022 року Вдовиченко здав посаду командира бригади і зараз навчається в Національному університеті оборони України.

Ігор і далі служить в Головному управлінні розвідки.

Прикордонник Сергій пробув в російському СІЗО разом з іншими полоненими, захопленими в Гостомелі, до середини квітня 2022 року. Їх повертали додому поступово, останнього вдалося обміняти аж в лютому 2023 року. В розмові з нами Сергій не хотів згадувати період полону. Лише сухо сказав, що так, були тортури, і так, над ним та іншими українцями знущалися. Після повернення всі хлопці пройшли лікування в госпіталі і далі служать у тому ж підрозділі.

Полонені у російській в’язниці нічого не знали про те, що відбувалося в Україні, Бучі, Ірпені та Гостомелі. У них не було ніякого зв’язку з рідними, тому одразу після повернення додому їх охопив шок.

За участі Дмитра Власова, Іллі Барабанова, Ольги Івшиної

Колажі Ангеліни Корби