1. Голосні звуки та букви, що їх позначають

Голосні звуки — це звуки, що утворюються за допомогою голосу.
У сучасній абетці їх \(6\): [а], [о], [у], [и], [і], [е].

Голосні звуки легко проспівати, адже струмінь видихуваного повітря не зустрічає перешкод .

Сучасна абетка нараховує \(10\) букв, що позначають голосні звуки на письмі: А, Е, Є, И, І, Ї, О, У, Ю, Я.

• стоять на початку слова: я блуня, є нот;
• після апострофа: бур ‘я н, подвір ‘я ;
• після букви, що означає голосний звук: акац ія , син іє .

Літери «Я», «Ю», «Є» після приголосного пом’якшують його і позначають \(1\) голосний звук ([●]).

1. Усе про голосні й приголосні звуки

Графіка (від грец. grapho — пишу) — це розділ мовознавства, що вивчає cукупність умовних знаків (букв та символів) для передачі звуків на письмі.

Орфоепія (від грец. orthos — правильний, epos — мова, мовлення) — це розділ мовознавства, що вивчає правила літературної вимови .

Орфографія (від грец. orthos — правильний, grapho — пишу) — це розділ мовознавства, що вивчає правила написання слів.

Звук — найменша одиниця мови та мовлення . Один звук не дає нам потрібної інформації, та коли об’єднати їх, матимемо слово з певним значенням.

В українській мові 38 звуків . Вони поділяються на дві групи: голосні й приголосні .
Голосні звуки утворюємо лише за допомогою голосу. Усього є 6 голосних: [а], [о], [у], [е], [и], [і].

Розрізняємо наголошені й ненаголошені голосні . Якщо на голосний звук при вимові падає наголос, то він наголошений. Якщо наголос не падає, то звук ненаголошений.

Щоб дізнатися, як правильно наголошувати слова, потрібно користуватись словниками: орфоепічним, орфографічним, тлумачним.

Голосні звуки є складотворчими: скільки у слові голосних , стільки й складів.

У слові «кориця» два ненаголошені голосні: [о], [а]. Наголошений один звук: [ и ]. Слово має три склади: ко-ри-ця.

Приголосні звуки утворюємо за допомогою голосу і шуму або тільки шуму. Усього є 32 приголосні звуки: [б], [в], [г], [ґ], [д], [д’], [ж], [дж], [з], [з’], [дз], [дз’], [й], [к], [л], [л’], [м], [н], [н’], [п], [р], [р’], [с], [с’], [т], [т’], [ф], [х], [ц], [ц’], [ч], [ш].

Слід розрізняти звуки [дж], [дз], [дз’], які на письмі передаємо буквосполученням дж , дз , і збіг приголосних [д] і [ж ], [д] і [з] на межі префікса і кореня.

Порівняй: 1. Пі дж ак [п’і дж ак], по дз вонити [по дз вонити]; 2. Від ж ити [в’ід ж ити], під з емний [п’ід з емний].

У першому випадку [дж], [дз] є частиною кореня, у другому — [д] є частиною префікса, а [ж] і [з]— частиною кореня.

Звук мови — це звук, що не взаємодіє з іншими звуками у процесі мовлення, так би мовити, «чистий» звук.

Звук мовлення контактує з іншими звуками, впливає на них або зазнає впливу інших звуків: уподібнюється до сусіднього звука, стає нечітким у ненаголошеній позиції, інколи навіть зникає.

У слові «село» ненаголошений звук [ е ] вимовляємо з наближенням до [ и ] — [ се и ло ]. У слові «футбол» глухий звук [ т ] під впливом дзвінкого [ б ] наблизився у вимові до парного [ д ], тому чуємо [ фудбол ].

Отже, саме від місця звуку в слові залежить його вимова. У такій ситуації можемо говорити про звуки мовлення . Варіантів поєднання звуків дуже багато, тому звуків мовлення більше, ніж звуків мови .