Як війна вплинула на культурне дозвілля молодих українців?

Упродовж 2022 року культурне дозвілля українців зазнало кардинальних змін. Для значної частини населення України послуги сфери культури стали недоступними: знизилася кількість заходів, стало менше активних культурних діячів та інституцій. Попри виклики та труднощі війни, як сфера культури, так і українське суспільство здебільшого адаптувалися та відновили діяльність.

Нині ж важливим завданням є вивчення зміни культурних практик українців в умовах війни. У фокусі нашого дослідження у цьому напрямку одна з найбільш активних груп населення України – молодь (вікова група від 18 до 35 років із різних регіонів України). Саме молодь переважно більше споживає різні культурні продукти і швидше адаптується до нових умов. Тому одним з важливих завдань на сьогодні є залучення молоді до культурного життя і до процесу відновлення української культури та принесення в неї нових сенсів.

Наприкінці грудня 2022 – на початку січня 2023 року ми в Українському культурному фонді спільно з міжнародним проєктом U-Report дослідили, як війна вплинула на культурне дозвілля молодих українців, яким є актуальний запит на культурні послуги та який рівень готовності долучатися до культурних заходів та загалом до процесу післявоєнної відбудови української культури.

Отже, які висновки?

Дозвілля української молоді до війни носило переважно пасивний характер. Дещо вирізняються студенти, для яких саморозвиток мав більше значення. Варто відзначити, що різні форми культурного дозвілля не були головними серед форм відпочинку молоді.

Нині ж найбільш популярним серед молоді є відвідування кінотеатрів, книжкових магазинів та музеїв, виставок, найменш – бібліотек. Загалом понад 70% молоді принаймні раз на рік або частіше відвідує культурні заклади, переважно це жінки. Загалом вищий рівень відвідування культурних закладів спостерігається у великих містах, де пропозиція послуг вища. Загальними перешкодами для відвідування культурних заходів для молодих українців є загальна втома, брак коштів та часу. Водночас для жителів сільської місцевості також додаються відсутність поруч культурних закладів та недостатність цікавих культурних подій.

Найчастіше серед видів культурного дозвілля молодь нині обирає перегляд фільмів, відвідування фестивалів та театрів. При цьому серед жінок рівень зацікавленості різними культурними подіями вищий порівняно з чоловіками. Загалом для молоді характерний низький інтерес до офіційних культурних подій, зокрема щодо вшанування історичних подій та діячів, а також спортивних заходів. Найбільш поширеним та ефективним каналом розповсюдження інформації для сучасної молоді є інтернет та соцмережі.

Загалом менше половини молоді задоволені культурним дозвіллям у своєму населеному пункті. До видів культурних подій, якими нині задоволена молодь, належать фільми в кінотеатрах, кіноклубах, театральні вистави.

Спеціально для визначення найпопулярніших культурних послуг серед молоді була сформована матриця задоволеності культурних потреб, де встановлено зону дефіциту культурних потреб, тобто тих, які є найбільш бажаними, але незадоволеними для молоді. До неї входять – фестивалі, культурно-історичні екскурсії, гумористичні концерти, вечори, виставки мистецьких творів, публічні лекції.

У 2022 році понад 70% серед опитаної молоді стали відвідувати менше культурні заходи та заклади. Водночас серед молодих українців підвищився інтерес до самоосвіти та різноманітних соціальних і благодійних проєктів. Ймовірно, що саме культурне дозвілля та соціальний активізм стали важливими факторами адаптації до умов війни.

Війна суттєво не вплинула на запит молоді щодо культурного продукту онлайн. Єдиною групою, яка виявила більше зацікавлення до культурних подій онлайн, є мешканці сільської місцевості. Вочевидь зацікавленість онлайн-заходами зумовлена низькою доступністю до різноманітних культурних подій серед цієї групи.

Понад 60% респондентів стверджують, що нині українська культура перебуває в доброму або задовільному стані. А більше ніж 90% української молоді впевнені у відновленні української культури. Переважна частина молоді вважає, що більшість закладів культури потребують державної підтримки, це, зокрема, бібліотеки, архіви, музеї й театри.

Нині понад 20% молодих українців беруть участь у волонтерських проєктах сфери культури. Однак майже 45% з них в таких заходах участь не беруть, але мають бажання долучитися. Тобто у молоді є запит на участь у волонтерських культурних проєктах і, відповідно, саме молодь можна залучати до різноманітних заходів щодо відбудови та розвитку української культури.

Отже, дозвілля української молоді зазнало суттєвих змін. Попри зниження відвідуваності культурних подій внаслідок війни, результати опитування показують, що попит на культурне дозвілля серед молоді є досить високим і воно сприяє адаптації до труднощів війни. Однак для успішної роботи українській сфері культури та креативних індустрій потрібно подолати багато викликів і вирішити низку актуальних завдань.

Наприклад, важливим є збалансування доступу до культурних послуг споживачів у різних регіонах і населених пунктах України. Зокрема відчувається дефіцит культурних подій у сільській місцевості. Водночас молодь є важливою складовою у культурній відбудові України і вже зараз важливо розробляти стратегію відновлення України з високим рівнем залучення цієї групи.

Фото на обкладинці: Дикий театр / Facebook

“Україна не здалася завдяки українській культурі”. Інтерв’ю з директором Музею сучасного мистецтва в Антверпені

– Зазвичай, коли у країні війна, з неї евакуюють культурні цінності або шукають можливості для їхнього секретного й надійного зберігання. Ваш музей, навпаки, привіз частину своєї колекції для демонстрації в інституції в центрі Києва, міста, яке зазнає ракетних атак з боку російського агресора. Чому ви пішли на цей крок?

– Це – культурна війна. Є президент іншої країни, який заперечує саме існування України, право її громадян на власну культурну ідентичність. З іншого боку, я був вражений тим, що Володимир Зеленський, президент воюючої країни, знайшов час, аби звернутися з промовою до учасників Венеційської бієнале. Наголосивши, що мистецтво має унікальні властивості донести те, що неможливо передати словами. Це надзвичайно важливе і точне визначення. Воно демонструє, що Україна є насправді культурною країною.

І тому, коли арт-директор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф спитав мене, чи не міг би я допомогти у проєкті, яким інституція відновлює роботу в Києві, я сприйняв це як чудову новину і нагоду. Для мене честь мати можливість долучитися до цього. І я пишаюся тим, що зміг переконати уряд попри те, що хоч наші твори мистецтва застраховані, не можна абсолютно убезпечити їх від ризиків війни.

Дякувати Богу, зараз ризики в Києві відносно малі. Втім, кияни стикаються з ними щодня, хоча ППО добре працює. Надати кращі роботи з колекції нашого музею, аби в Україні могли їх побачити саме зараз – це можливість поділитися ресурсами. Так, як ви комусь даєте тимчасово покористуватись автівкою. Це називається солідарність.

Звичайно, вам потрібна зброя. Багато зброї. Вам потрібні гроші, багато грошей. Вам потрібні засоби для пожежників та шпиталів. Але також в час війни потрібне мистецтво, воно дає людям відчуття повноцінного життя. Коли Сараєво було в облозі, мистецтво відігравало важливу роль у підтримці його населення.

Мистецтво пропонує спосіб опрацювання травм. Наприклад, робота Марлен Дюма на виставці. Стільки жінок потребують підтримки і розуміння сьогодні!

Українське мистецтво, особливо що стосується Майдану, переосмислює суспільне життя. Це мистецтво конструктивної критики. І в часи війни воно спрямоване не лише на боротьбу, але й на візію майбутнього. Це та енергія, що змушує Україну чинити опір Росії. Творча енергія.

Художниця Алевтина Кахідзе розповіла мені, що деякі австрійці питали її: “А чому ви не здастеся? Ми б здалися”. Можливо, Австрія капітулювала би в такій ситуації. А Україна не здалася завдяки українській культурі. Культура втілює, проявляє світогляд. Україна виборює цінності розвитку, своє право на можливість казати: “Ми хочемо ось таке суспільство і будемо його будувати”.

Тому ми обрали для виставки “Коли віра зрушує гори” роботи, які звільняють від обмежень, надають сили. Один із представлених художників, Керрі Джеймс Маршалл, казав: “Я не бачу темношкірих людей на картинах у музеях. Я буду малювати темношкірих”. Подібно до нього українці зараз кажуть світові: “Подивіться на Україну! Росія не має бути єдиною видимою річчю”.

Серед учасників виставки чимало українських митців, яким є що сказати. Подивіться роботи Влади Ралко, вони фантастичні! Споглядаючи їх, я розумію, що навчився чомусь.

Олексій Сай зробив відео для експозиції в “Домі військових злочинів Росії” на економічному форумі у Давосі. За допомогою цього відео Україна може розповісти світу про те, що відбувається.

В мистецтві Україна демонструє себе відкритою країною, частиною вільного світу.

– У дев’яності ви були членом міжнародної ради структури Фонду “Відкрите суспільство” Джорджа Сороса, що опікувалася Центрами сучасного мистецтва у Східній Європі. Відкриття мистецтва України відбулося для вас завдяки цьому?

– Дійсно, в якийсь момент в Фонді Сороса мене попросили приділяти більше уваги саме Україні, але я й сам тоді цікавився вашою країною. За моїми відчуттями, як і в Бельгії, візуальне мистецтво є глибоко вкоріненим у культуру України. Тоді як в інших країнах якісь інші види мистецтва можуть відігравати більш значну роль. Ми давно і тісно товаришуємо з Іллею та Емілією Кабаковими, які походять із Дніпра, отже в мене була певна основа і залученість.

Мистецький простір Одеси й Харкова був дуже яскравий на той час, а в Києві й поготів завжди існувала мистецька сцена. Знаю, що й за радянських часів ці міста були важливими в культурі. Центр Сороса зіграв свою роль у визначенні для світу цього мистецького простору саме як українського. Чимало художників кажуть “я – українець”, навіть якщо не мешкають в Україні, як у випадку Сергія Браткова.

– Свого часу ви були куратором Московського бієнале, підтримували неурядові російські інституції. Але останні процеси показали, що бурхливе російське культурне життя виявилося ширмою, декорацією для мілітаристського поліцейського режиму. Чи ви шкодуєте, що взяли в цьому участь?

– Як тільки почалося масоване російське вторгнення в Україну, мені стало зрозуміло, що маємо справу із тим, що ліванський теоретик Джалал Туфік називає “неперевершеною катастрофою” (surpassing disaster). Така катастрофа знаменує обрив багатьох процесів. Дискусії, які були можливі до вторгнення, втратили сенс, закінчилися. Тому що неперевершена катастрофа руйнує не лише будинки, інфраструктуру або людей, вона руйнує можливості з минулого. Все, що було можливе в Росії, включно з надією на вплив культури на суспільство, тепер зупинилося.

Я – член ради Міжнародного комітету музеїв та колекцій сучасного мистецтва (CIMAM), і через день після початку вторгнення CIMAM зробив заяву – думаю, ми були першими, – в якій публічно засудив війну. М HKA разом із партнерським музеєм у Варшаві профінансували тиждень гарячого харчування для біженців з України. Я був у раді російського павільйону Венеційського бієнале, тому написав листа, в якому повідомив, що єдина порада, яку я можу зараз дати, це моє звільнення.

Путін не лише намагається знищити Україну, він насправді нищить і Росію, руйнує стосунки між нею і світом.

Я певен, майже всі українські художники знають когось в Росії і зауважують, що митці там мовчать. Сьогодні кожному, хто каже, що в Росії теж є хороші люди, я відповідаю: “Ні, у пріоритеті зараз Україна”. Звичайно, можна звинувачувати в усьому кремлівський режим, але попри те, що в минулому Україна також мала поганий режим, українці змогли крок за кроком змінити його.

Якщо взяти до прикладу Німеччину, то до нацистів там існувала чудова культура. Але попри цю чудову культуру, як Гітлер прийшов до влади, він почив нищити інші країни, народи, тероризувати власний, руйнуючи і руйнуючи. Німецька культура 1930-х була дуже цікавою. В 1935 році можна було ще казати, що не все втрачено. Але після 1940-го – ми маємо лише боротися. І коли триває боротьба, коли має місце неперевершена катастрофа, слід робити все, аби підтримати постраждалих, не агресора.

На підримку України я роблю все, що можу, і мислю вже не як професіонал-директор музею, а як громадський активіст.

– Чи можемо ми сказати, що Україна воює за майбутнє, а Росія зосереджена на минулому, на спробі його законсервувати?

– Саме так. Тому Україна виграє війну, бо воює за майбутнє, і Європа може повчитися цього в України.

– М НКА має чималу колекцію сучасного українського мистецтва. Це показали нещодавні виставки ” Уяви Україну”, які PinchukArtCentre разом із вашим музеєм провів у Бельгії. Як виникла ідея купувати саме українське мистецтво?

– Для мого музею найголовніше – це завжди художники. До певної міри, тут немає кореляції з Україною. Якби Сергій Братков або Нікіта Кадан походили з Нігерії або Монголії, вони б все одно були великими художниками.

В Україні є художники, які роблять для світу таке, чого я ніколи не бачив у інших. І це лише початок. Чому? Тому що ця країна взяла відповідальність за своє майбутнє.

Одне фото Олександра Бурлаки для мене тут є символічним. На ньому шеренга демонстрантів і шеренга поліції, за якими видно парламент. А над усіма – велика веселка. Жага до свободи, віра в її перемогу ніби передається через світлову гру вологи. Це саме те, що відбувається зараз в Україні. Через боротьбу відкривається обрій майбутнього.

Костянтин Дорошенко, критик, куратор сучасного мистецтва, історик, спеціально для УП. Життя

7 українських видань про культуру: які варто читати і що з ними не так

[dropcap size=small]Я[/dropcap]кби мені треба було залучити інвестора для запуску видання про культуру, я б переконував його масштабами змін, які можна зробити, продукуючи якісну культурну журналістику. В країні повних залів на шоу 95 Кварталу, попиту на примітивні серіали головних телеканалів та відсутності якісного нон-фікшну критикувати є що.

Просуванням культурної тематики займаються як підрозділи великих видань, так і нішеві сайти. Я хочу прокоментувати, що вони роблять так, а що не так.

УП. Життя

В розділі Української правди під назвою Життя не лише культура (УП.Культура – частина УП.Життя). Освіта, здоров’я і лайфстайл – теж тут. Культурні статті непогані. Але оскільки сучасну міську культуру УП виділила в окремий сайт БЖ, на УП. Життя йдуть матеріали про добре відомих діячів культурного поля і вони рідко суперечать вже сказаному про цих людей.

Умовно кажучи, якщо романи Сергія Жадана вже багато років хвалять культурні сайти, то УП.Життя теж не буде його сварити. Тобто видання майже завжди йде у мейнстрімі. Зате через це їм не бояться давати інтерв’ю всілякі ветерани культурної сцени, типу фотографа Віктора Марущенка. І інтерв’ю виходять непогані.

Як на мене, УП.Життя трохи бракує розуміння культури як ринку, а не лише творчої сфери. Я помітив серед авторів сайту виконання неписаного правила “Про українську культуру або добре, або ніяк”. По-моєму, це неправильний підхід. Є надто багато неякісних культурних продуктів, автори яких заслуговують на те, щоб про це публічно дізнатись.

Comma.com.ua

Припускаю, що багатьом меломанам це видання подобається, бо є багато новин та оглядів музичного ринку, але в усьому відчувається дуже індивідуальний смак засновника сайту Сергія Кейна. Редакція сайту якось не задумується над тим, що Україна – це не тільки Київ, а Київ – це взагалі не Лондон, де можна знайти багатотисячну аудиторію та тріп-хоп треки.

Сайт має непоганий трафік (хоча я не знаю, наскільки він органічний, а не придбаний). Тексти написані теж переважно непогано, хоча немає серед авторів сайту людей, готових братися на популярні на Заході журналістські форми – наприклад, фічери. Щоправда, на українському медіаринку дійсно важкувато знайти людей, здатних адекватно написати фічер.

Громадське Культура

Хочеться поставити великий плюс за якісний телевізійний продукт та реальні відкриття, зокрема музичних груп. Мінуси – журналісти культурного підрозділу Громадського не дуже добре беруть інтерв’ю. Питання типу “Що для вас означає ця книжкова виставка?”, поставлене Юрію Андруховичу – це двійка. По-моєму, цікавіше було б спитати, хто жив з ним в одній кімнаті гуртожитку Московського літературного інституту ім. Горького, якими ґаджетами та софтом він користується в роботі та як щодня харчується.

Підсумовуючи, ГК ще багато треба розвиватися, але видання на правильному шляху.

ЛітАкцент

Видання дуже специфічної літературної тусовки з корінням у україномовній громаді Могилянки та західно-українських літколах. Щось дуже далеке від формату культури, який подає, наприклад, УПівське БЖ.

Тут активно піарять Майка Йогансена (1895-1937), хоча той писав свої репортажі цілком у дусі марксистської критики. Щиро писав у такому дусі. Бо можна ж було, як це робили деякі, цитату Енгельса на початку, дві цитати Маркса в кінці – і все.

Багато графоманії. Реально дуже багато. З авторами треба працювати, критикувати їх, вчити, але в ЛА цим або нема кому займатися, або тому, хто міг би, не платять за це нормальну зарплатню.

Тутешні книжкові рецензії – найчастіше спойлери з довжелезним вступом у три абзаци, які не мають ані найменшого відношення до рецензованої книги.

Критика

Видання має не дуже зручний сайт, хоча вже переробляло його. Під пропагований виданням інтелектуальний стиль текстів в Україні реально дуже важко знайти авторів. Професура, зашорена академічним стилем писання та мислення, здатна лише прогнати читачів звичний колом асоціацій пострадянського гуманітарія.

Популярну сьогодні гендерну тематику, на якій на Заході виросло чимало цікавих авторів-інтелектуалів (як Зейді Сміт), Критика, як на мене, гарно подати не може. Були цікаві тексти у Оксани Форостини, але вона з Критики пішла.

Діаспорні автори замкнені у своїй специфіці – це і специфічний правопис, і специфічні теми. Я відчуваю, скоро Критика на безриб’ї почне писати інтелектуальні тексти на захист українських геїв, хоча в країні повно інших проблем. Можна було б аналізувати, чим загрожує сучасній популярній культурі контроль олігархів над медіа, культуру споживання українських мілленіалів, щось писати про маркетинг політичних партій. Коротше кажучи, інтелектуально писати про політику явно можна було б більше і якісніше.

З іншого боку, Критика залишається єдиним авторитетним українським інтелектуальним виданням. Публікуватися тут не соромно.

Platfor.ma

Цікаве інтернет-видання, яке багато що робить правильно, але якому не вистачає рук і, по-моєму, гарного дизайну. Вони перші, хто почав якісно писати про науку. В них дуже гарні анонси міських подій. Є корисна інформація про стипендії та стажування. Бувають хороші конспекти лекцій.

Але можна повторити те саме, що й для Comma.com.ua – брак фічерів та репортажів. Це цікаві жанри для досвідчених журналістів (або молодих журналістів, з якими активно працюють редактори).

ЛБ-Культура

Культурний розділ сайту Lb.ua трохи консервативний – театр, опера, письменники старшого покоління. Правда, інтерв’ю досить якісні. Але кидається в очі, що культура – не пріоритет для Lb.ua, тому і брак авторів, і брак контенту. В блогах на культурну тему інколи з’являються зовсім маргінальні речі.

Замість підсумків

Культурний контент не привертає стільки трафіку, скільки політична та економічна журналістика. Тому часто він стає сиротою у великих виданнях. Це щонайменше недалекоглядно. В період загострення антагонізму між культурою, яку пропагує олігархічне телебачення, та новими формами, що йдуть з глобального ринку культури, писати є про що. І читач під це знайдеться. Але і вже зараз є що почитати про культуру.

Текст: Михайло Ясенецький

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.