«Федько-халамидник» Володимир Винниченко (скорочено)

Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму “закадишному” другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти,– граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці. (…)

(…) Битись з ним і не пробуй,– перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде і пита:

– Ну? Наживсь на світі? Говори!

Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається – іще б’є. Або пускають хлопці змія. Плац великий,– ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий. От заносять змія. Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.

– Пускай! – кричить той, що держить.

Змій виривається, але зразу ж козиряє і б’ється об землю. Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша. Хлопці догадуються і прив’язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв’язані були. Змій кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на вухо то з одного боку, то з другого. (…)

(…) Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто,– але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:

– Ану, гей там, давай сюди змія!

Буде однімати. Федько іде змія однімать. Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько усяку собаку випередить. Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?

– Давай змія! – підходить ближче Федько.

Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька. Спірка піднімає з землі камінь і кричить:

– Ану, підійди! Ану!

Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.

– Давай сюди змія!

Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.

– Одніму та й буде мій.

– Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.

Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають. А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгорі та шарпається і не розуміє нічого, що там сталося внизу, чого його так скоро тягнуть назад.

– Ну, бий же! Ех, ти! – боїться. Я он без каменя, на вас трьох.

– Льонька, Ва-а-сько! – раптом кричить Спірка.– Сю-да-а. Федько змія однімає!

Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кида його на землю. Тут же підскакує до Стьопки, хапа нитку і рве її до себе. Нитка тріскає, змій диркає. Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку і помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий, Спірка й Стьопка кидаються на нього, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки угинається й регоче.

– Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій вулиці! Босявка! Зараза!

А Федько все йде та й іде. Змій уже його. Але тут, буває, візьме й зробить несподіване. Коли вже хлопці далеко і не можуть йому нічого зробити, він раптом вертається і віддає змія. Навіть принесе ще своїх ниток і дасть.

– На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу – зроблю з цілого листа. Тато з типографії принесе червоної бумаги, так он якого зроблю.

Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать додому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч би слово з уст, сидить і мовчить. Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оловом налиті, худі-худі, а борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло.

– Що? Вже знов? – питає він, глянувши на Федька. Федько ще більш насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.

– Правда то? – питає батько у Федька.

– Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?

– Правда,– тихо одмовляє Федько.

Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову. Батько здійма з себе ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити. Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.

– Лежи!! – кричить батько.

– А кляте ж яке! А кляте! – сплескує руками мати.– Хоч би ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь.

Вибивши “сибіряку”, батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому.

– То тобі за те, а це за те, що правду говориш.

Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші й ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться,– він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо, справді, не брехав. Якби він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить. Не любить також Федько й товаришів видавати. Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться. (…)

(…) А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула й теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.

– Де ти так убрався?! Хто тебе так? – жахалась вона. Толя плачучи казав, що він не винен, що Федько призвів на те.

В той же вечір батько Федьків допитував уже “сибіряку”.

– Ти лазив з Толею драть горобців?

– Ти порвав йому штанці?

– Він сам порвав. Не вміє лазить, а береться. Хай не лізе.

Але тут вмішувалась мати:

– Та як ти смієш так говорити? То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як з Стьопкою. Та через тебе нас з кватирі виженуть. (…)

(…) – Скидай, сучий сину, штани! – раптом грізно звертається батько до Федька.

Федько з-під лоба дивиться на тата.

– За віщо? – ледве чутно питає він.

– За те, що водишся з благородними дітьми. Я тобі, паршивцю, скільки раз казав: не смій з панами водитися. Не кумпанія вони тобі.

– Та я з ним не водюсь, він сам лізе.

– Жени його під три чорти од себе. Яка він тобі кумпанія. Лягай!

Федько лягає, але батько так б’є, що мати зостається зовсім невдоволена. А на другий, третій день Федько знов спокушає Толю. (…)

Скажімо так. Надворі буря, дощ ллється з неба як із відра. Грам тріскає, аж посуд у шафах дзвенить. Толя біля вікна дивиться на вулицю – там нема нікого, все поховалось.

І раптом він бачить щось надзвичайне. На вулиці, в самому потоці, під дощем, мокрі, без шапок бредуть Федько, Стьопка і Васька. Вони позакачували штанці аж до живота, пацають ногами, сміються, щось, видно, кричать, їм весело і любо! Вода, мабуть, тепла, а дощ, як душ у бані, так і обливає їх. Ось Федько підставляє лице під дощ, ловить краплі ротом. Які у них смішні мокрі голови. (…)

(…) Толя стає у весь зріст на вікні і маха руками, щоб його побачили. Але хлопці не дивляться на вікно. Вони пацають ногами, бовтаються, грім тріщить у них над головами, але їм то й за вухом не свербить. Хмари над ними такі страшні, що дивитись моторошно, а їм те якраз і мило,– дощ, значить, ще довго буде. Ось вони пританцьовують, мабуть, співають (…)

(…) Нарешті, Федько помічає Толю і почина махати рукою, закликаючи до себе. Васько і Стьопка теж вимахують, показують підкови, гвіздки, пацають ногами, підскакують. Васько пада і сідає просто в воду, Федько й Стьопка регочуться, а Васько за ними. Толя раптом зстрибує з вікна, швидко скидає черевички, закачує штанці і тихенько вибігає в сіни, з сіней на ганок. На ньому бархатові курточка й штанці,– жалко їх. Але хлопці вже коло ганку і кричать:

– Іди, не бійсь! Дощ теплий.

– Та йди! От баба, мнеться. Раз – два!

Толі холодно і страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою. Він сходить з ганку і обережно іде до хлопців. Ніжні, випещені ніжки його спотикаються, брудний потік залива бархатові штанці, дощ враз вимочує акуратно зачісане волосся і курточку. Спершу від цього холодно, але потім робиться так славно, мило. Толя од приємності аж вищить і паца ногою по воді. Хлопці теж кричать і, схопившись за руки, біжать униз. Толя посередині. Ввечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі, а Федька кладуть на стілець і луплять. (…)

Наставала весна. Раз під вечір Стьопка, Грицик, Спірка та інші хлопці пускали кораблики по вулиці. Толя не пускав, бо йому строго заборонено було гратись з вуличними хлопцями. У мокрому кожушку прийшов Федько з довгою палицею. Він аж сяяв од задоволення, розказуючи товаришам, як на річці допомагав дорослим виловлювати дрова від містка, якого знесло кригою. У тих аж дух захопило.

– Та брешеш? Правда?

– Піди подивись. Сидять тут, кораблики пускають. Я завтра у школу не піду, зранку на річку збираюсь.

– Як у школу не підеш? А батько?

– От штука! Візьму та й не піду. Здоров, Только! Толя чув усю розмову і йому страшенно кортіло розпитатись, як там на річці крига йде. Але він терпіть не міг, як йому цей Федько говорив “Толька”. Наче він йому товариш. Толя одвернувся й нічого не сказав, немов не чув Федька. Але так було цікаво послухати, як крига йде на річці, що він зараз же повернувся знов і сказав:

– Здоров! Ти був на річці?

– Біжи подивись, як мама пустить,– посміхнувся Федько й одвернувся від Толі.

Толя почервонів,– як він сміє насміхатись, мурля погане! Як пожаліється татові, йому зададуть! А Федько розказував тимчасом далі:

– Вся річка йде. Страшенно так суне та тріщить. А на-ро-о-ду на березі, повно! Один хлопець хотів поїхать на кризі, та злякався, а я завтра поїду. Толя хотів іти додому, але, зачувши ці слова, навіть зійшов униз до хлопців. Хлопці теж були вражені,– от скажений цей Федько! Там, десь, дивитись страшно, а він полізе туди.

– Та на саму кригу полізеш?

– Атож куди! От і палиця вже є,– показав Федько на застромлену палицю.– Весело на кригах! Я бачив, як торік їздив Антошка. Та я тоді не достав палиці. Гайда завтра разом? Га?(…)

Хлопці домовились зустрітися вранці, щоб разом піти на річку.

(…) Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку і. Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, з-за яких визирав тільки кінчик носа та оченята. Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.

Федько Толі здивувався.

– А ти чого? Може теж з нами? Толя трошки почервонів і сказав:

– Я тільки підійду, подивлюсь, а потім піду в школу.

– Іди, дивись,– згодився Федько і почав витягати з снігу палицю. Він її сховав туди ще вчора ввечері.

Палиця чудесна була! На кінці гостра, ще й з гвіздком, як устромиш у кригу, не посковзнеться. Книжки Федько прив’язав собі на живіт і закрив кожушком. Смішно було дивитись, що він став такий пузатий.

– Наче твій тато. – сказав Спірка Толі.

То була правда, сам Толя це бачив, але йому все ж таки досадно стало. “Тато”. Зовсім не “тато”, а “папа”. А потім, що ж тут такого, що у його папи більший живіт, ніж у їхніх тат? Бо його папа багатий, от і все. Толя їм нічого все ж таки не сказав, він був хлопчик делікатний, вихований. Федько, той, якби зачепили його тата, зразу б грубості почав говорити, а то й битись поліз би. (…)

(…) – Ану, наввипередки! – раптом закричав Федько і як вихор зірвався з місця. Стьопка й Спірка заверещали й побігли за ним. Толі теж хотілось і заверещати, і побігти, і навіть фицнути так саме ногою, як зробив Стьопка. Але він того не міг зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям, бігти ж трудно, бо кожушок його такий довгий та тяжкий, а на ногах глибокі калоші. Та ще на спині ранець з книжками. Толя тільки дивився, як миготіли ноги Спірки та Стьопки. Ось Стьопка загубив книжки. Зупинився, підхопив, знов фицнув і полетів за передніми. Толя нагнав їх аж коло самої річки. (…)

(…) Крижини з мокрим рипом труться одна об одну. Вони такі поважні та старі, аж жовті. Звідки вони припливли сюди? І куди попливуть? От сісти б на одну з них і їхати на ній десь далеко-далеко. Кругом другі крижини, їх треба одпихати, щоб не лізли на цю, а то як налізуть, то потоплять. Добре, як встигнеш перестрибнути на другу, а як шубовснеш у воду? А вода, ух, чорна, глибока та холодна, аж пищить. Але знаходяться смільчаки, що стрибають на крижини і їдуть на них якийсь час. Десятки хлопчачих очей з заздрістю слідкують за молодцями. (…)

(…) Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж він не йде на кригу? Федько щось говорив Стьопці і Спірці і показував на річку головою.

Толя підійшов ближче і почав слухати.

– . А то що! Стрибають тут. – говорив Федько.– Подумаєш, яка штука! Ні, нехай хто на той бік по кризі перейде, от буде герой!

– Ну, на той бік! – покрутив головою Стьопка,– як затре кригою, що будеш робити?

– А ти на другу! – блиснув очима Федько.– А з тої ще на другу. .От зроби так! Зробиш? Га?

Толі страшенно хотілось подивитись, як Федько буде стрибати з крижини на крижину. Він пострибає і, розуміється, злякається й почне плакати: його знімуть з криги, а всі потім будуть з його сміятися. Хай не задається.

– Ні-за-що не зробиш! – сказав Толя Федькові, киваючи на річку.

Федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли він вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться. (…)

(…) – А давай об заклад, що перейду на той бік! – вмить звернувся Федько до Толі.

– Ну, давай! Об що йдеш! Як перейду, даси мені свій ножик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам свого чижика. Хочеш?

Толі зовсім не хотілось чижика,– навіщо йому чижик? – але він згодився. (…)

(…) Федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав ногами. Крижина добра була, товста, міцна.

Федько потрошки наблизився до другої, походив і палицею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега і раптом стрибнув на другу крижину. Спірка, Стьопка й Толя дивились за ним з замиранням серця.

– А куди ти там? – закричав до Федька якийсь робочий збоку.– Куди понесло тебе? Вертайсь назад!

Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї крижини і знов став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею,– угинається. А позаду кричать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу – ця товща. Розбігся і стрибнув. Крижина тільки злегка хитнулась і заспокоїлась.

– Та що він, сказився, паршивець! – закричали вже інші на березі.– Куди його потягла нечиста сила? Ей ти, вертайся сюди заразі

– Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!

– Та біжіть, стягніть його, сукиного сина!

Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути, щось веселе і завзяте.

– Та чий він? – питалися кругом.

– Федько, Івана типографчика син. Халамидро звісне.

– Ну й пробийголова. Ач яке виробляє! Ах, ти ж Боже наш!

А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з’їжджала з неї і бігла знову, з крижини на крижину.

На березі було тихо. Хлопчики завмерли з роззявленими ротами і широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом “шибеника”. Як той щось замнеться, так всі зараз затурбуються, деякі починають кричати всякі поради:

– Вправо, вправо бери, сукин син!

– Куди вправо? – махає на порадника другий рукою.– Там вода, хай жде, друга крижина підпливе. Не рушся, стій на місці!

На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добирається до берега.

Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати каміннями у кригу. Дорослі легше зітхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні злості, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як брався, собака, га?

Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той беріг пустий, бо туди не можна пройти з вулиць – чиїсь мури і тини.

– А як же він назад добереться? Невже знов по крижинах?

– А так і є, він знов на крижинах!

Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаяним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою паличкою.

– Ну, й шибеник! – зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця. А “шибеник” все ближче й ближче присувався. Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! – і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.

І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От це молодець, так молодець. От як треба!

– Ну, щастя твоє, що ловкий! – качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться,– що говорити такому зайдиголові!

Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно і гаряче. Нічого там страшного нема, на тих крижинах. А зате як інтересно, як весело! (…)

Толя попросив у Федька палицю. Той здивувався – навіщо? Панич сказав, що теж хоче перейти по крижинах на той бік річки. Федько став відговорювати його, але Толя взяв палицю і стрибнув на крижину, потім перейшов на другу. У цей час насунула ціла купа льоду й одрізала хлопця від берега. Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.

Люди на березі не знали, як врятувати хлопця. Вони йшли поруч з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А він уже випустив і палицю з рук.

Коли Федько побачив, що Толя злякався й розгубився, – десь зник. І люди подумали, що «шибеник чортів» утік від страху, що своїм відчайдушним прикладом призвів панича до біди. Але він швидко знову з’явився з довжелезною палицею і з криком: «Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!» Хвилин через п’ять він вже був на Толиній крижині.

– Ну, давай руку. Іди за мною. Та не бійсь, іди сміливо. Палицю візьми та впирайсь. Ну, так. Держись. Стій. Я перестрибну, а ти підожди.

– Ой, не ходи. Я боюсь. – ухопився за нього Толя.

– Та стій! От дурне. Я перестрибну і присуну до тебе свою крижину, а ти перейдеш. Бо сам же не перестрибнеш…

Федько перескочив, підбіг на край своєї крижинки і вперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулась до Толі.

– Тепер переходь сюди. Ну, от бачиш. Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь. Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега.

Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розломалась надвоє, і Федько зник з льоду. Всі так і замерли. Але Федько не потерявся, він ухопивсь руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона знесе Федька. Толя побачив це і з криком забігав по крижині.

– Толю! Толю! – кричав Федько.– Подай мені палицю свою. Подай палицю. Я вилізу. Але крижину в цей час підбило до берега і Толя, як стріла, вилетів з неї.

Стьопка, Спірка та інші хлопці кинулись до Федька і протягнули йому палицю. Але у того руки вже не слухались, заклякли від холоду. Стьопка ліг на кригу і став підсуватись до Федька. Аж тут один з хлопчиків подав йому шворку, зв’язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові. Той вхопив її зубами і міцно стиснув.

Як тільки Федька витягнули на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати ногами й махати руками. Вода з нього аж лилася, синій від холоду, цокаючи зубами він говорив: «Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати». Але йому не дали побігати, бо десь узялись батьки Толі, а з ними мати Федька. Толя, побачивши їх, затрусився і з криком та плачем кинувся до них: «Папочко. Мамочко. Я не винен, я не винен. »

– Він був на льоду? – грізно звернувся батько Толин до Федька. Федькові було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матері, але він все-таки встиг помітити, що у батька Толиного аж слина запеклася на губах, а очі налились кров’ю. А Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив:

– Я не винен, я не винен.

– Мовчи! – крикнув до нього батько, і знов повернувся до Федька:

– Був він на льоду?

– Був. – цокаючи зубами, сказав Федько.

– Неправда! Неправда! – ще жалібніше і з страхом забився Толя.– Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім Федько узяв і пхнув мене на кригу. Спитайте всіх. Я не винен.

Федько аж труситись перестав і подивився на Толю. (…)

(…) той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.

– Ну, говори ж, Федьку! – нетерпляче сказав батько Толин.

Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:

– І пхнув його на кригу?

– Паршивець же ти! – крикнув Толин батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:

– Надіюсь, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід. Інакше, лучче очистіть мені кватирю. (…)

(…) Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його. А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко. (…)

Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто, і голова була страшно тяжка й гаряча. Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам’ятав вже нічого.

Потім Федька поклали на стілець і били вже, як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав додолу й не рушався.

– Встава-ай!! – ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив. А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам’яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. А в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі. Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.

На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид. А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців. А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника. Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком. Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Забобони чи реальність? Чи можна насправді спати ногами до дверей

РБК-Україна (проект Styler) спробувало розібратись, чи дійсно має значення – як саме ми спимо і де при цьому знаходяться двері.

При підготовці матеріалу було використано такі джерела: Quora, HowStuffWorks, Міністерство охорони здоров’я України, CheckMyDream, Ans Wiki.

Думки вчених і дослідників

Дехто стверджує, що спати ногами до дверей категорично не можна і пов’язує це з магнетизмом і магнітними полями, що впливають на людський організм.

Водночас досі ніхто з науковців таку теорію остаточно не підтвердив.

“Людське тіло – “прозоре” для магнетизму, а залізо в крові – органічно зв’язане, тому на нього не впливає магнітне поле”, – впевнений медичний консультант з Великої Британії Джон Андерсон.

В цілому більшість учених схиляються до думки, що насправді запорукою гарного нічного відпочинку є:

• повноцінний сон із дотриманням режиму
• особистий комфорт під час сну

У МОЗ радять також не забувати про загальні рекомендації щодо тривалості сну для дітей і дорослих.

“Дорослі мають регулярно cпати 7 або більше годин на добу. Декому, зокрема молодим людям та людям із хронічними захворюваннями, необхідно навіть більше – 9 годин сну на добу. Лише невеликій кількості людей достатньо спати менше ніж 6 годин на добу. Це зумовлено генетичними факторами”, – пояснили експерти.

Скільки годин потрібно спати людям різного віку (інфографіка: moz.gov.ua)

Що радять правила фен-шуй

Згідно з правилами фен-шуй, спати ногами до дверей – не варто. Давні китайці вірили, що між дверима і вікном у приміщенні циркулюють як позитивні, так і негативні потоки – життєва сила та енергія Ці.

Якщо “перекрити” її циркуляцію під час сну, можна завадити власній енергії, прокидатись розбитим і втомленим, навіть зруйнувати життя – впасти в депресію та втратити все найважливіше.

З огляду на це спальне місце радять обирати в кутку або ж навпаки – посередині кімнати.

Дехто не радить також спати головою до вікна (в крайньому разі – завішувати його цупкими шторами).

Спати завжди має бути комфортно й затишно (ілюстративне фото: pixabay.com)

Народні прикмети й забобони

На заборону спати ногами до дверей впливали, серед іншого, прадавні скандинавські повір’я. Згідно з ними, уві сні людина залишає своє тіло – її душа може вийти крізь двері, заблукати й не повернутись.

Згідно з іншими віруваннями, спляча навпроти дверей людина уві сні може “побачити” прохід у потойбічний світ і піти крізь нього назавжди.

Дехто побоювався також, що через двері до оселі можуть потрапляти злі духи, які забиратимуть енергію та позбавлятимуть щасливого життя.

Інші стверджували, що злі духи, які приходять вночі, можуть навіть схопити сплячу ногами до дверей людину за кінцівки й затягти у самісіньке пекло.

У часи християнства нашим пращурам спати ногами до дверей не радили ще й через те, що саме так виносили з оселі небіжчиків – ногами вперед. Люди вірили, що через це можуть самі померти уві сні.

Навіть сьогодні, в еру наукових відкриттів і новітніх технологій, велика кількість людей досі вірить, що сон ногами до дверей – недопустимий.

На їхню думку, це може спровокувати щонайменше погані сни. В найгіршому ж випадку на таких “сміливців” чекають хвороби, конфлікти, біди й нещастя.

(1892-1937)

Михайль (Михайло) Семенко народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинцях, що на Полтавщині, у родині письменниці та волосного писаря. Навчався в реальних училищах Хорола й Кременчука, вищу освіту здобував у Петербурзькому психоневрологічному інституті, паралельно відвідував клас скрипки в консерваторії. У Петербурзі юнак захопився футуристичними ідеями, саме тут він розпочав свою літературну працю. Перша поетична збірка М. Семенка «Прелюди» вийшла друком 1913 р. за сприяння київського угруповання символістів «Українська хата», 1914 р. були надруковані дві наступні збірки — «Дерзання» і «Кверофутуризм», які й розпочали історію українського футуризму.

Коли 1914 р. розпочалася Перша світова війна, М. Семенка мобілізували на Далекий Схід, у Владивосток, де він служив телеграфістом. Тут поет написав збірки «П’єро здається» і «П’єро кохає», випробувавши себе в імпресіонізмі й символізмі. Зміна мистецьких настроїв пов’язана з романтичною та водночас сумною любовною історією. Грубий та іронічний поет маскує себе в образі ліричного героя П’єро.

О. Архипенко. Карусель П’єро. 1913 р.

Михайлю Семенку з молодою дружиною Лідією Горенко довелося пережити громадянську війну, Гетьманщину, Директорію, білогвардійський терор. Коли до влади прийшов Денікін, поета заарештували й кинули до Лук’янівської в’язниці, і тільки дивом М. Семенко уникнув долі розстріляних М. Чумака й Г. Михайличенка, разом з якими очолював літературно-художній журнал «Мистецтво». У Києві, а потім у Харкові провідний футурист України випускає періодичні видання: «Український журнал», «Фламінго», «Альманах трьох», «Катафалк искусства» (рос.), «Семафор у майбутнє». У середині 1920-х років митець працював режисером на Одеській кіностудії.

М. Семенко створює мистецьку групу «Нова генерація» (1927-1930) й однойменний щомісячний часопис. Навколо нього гуртується талановита молодь. Письменник захоплюється деструкцією й претендує на керівну роль у літературному процесі. Проте інші літературні об’єднання (МАРС, ВАПЛІТЕ, «київські неокласики», «Ланка») досягають більших успіхів у модернізації літератури. Засмучений М. Семенко намагається дискредитувати ці літературні угруповання перед комуністичною владою, яка спочатку охоче користується такою «допомогою», а згодом свій гнів скеровує проти поета. У 30-х роках ХХ ст. футуризм було заборонено, як ворожий, а М. Семенко, піддавшись тиску, визнав «помилковість» своїх позицій та перейшов до офіційного соцреалістичного стилю. Він прославляє вождів і компартію в збірках «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» (1932), «Міжнародні діла» (1933). Проте це не врятувало поета: його було заарештовано за «контрреволюційну націоналістичну діяльність» і 24 жовтня 1937 р. розстріляно.

Довідка

Олександр Архипенко (1887-1964) — український та американський скульптор і художник, один з основоположників кубізму в скульптурі. Народився в Києві. Навчався в Києві, Москві й Парижі. 1923 р. емігрував до США. Митець працював у галузі «скульптуромалярства», уперше у світовій практиці застосував контррельєфи. До речі, сучасні рекламні білборди, що складаються з рухомих вертикальних смуг, — винахід О. Архипенка, що має назву «архіпентура».

4. Перегляньте відеоматеріал про жінок у житті М. Семенка й дайте відповіді на запитання.

Youtube «Розстріляне відродження». Михайль Семенко

А. Що сталося з М. Семенком у квітні 1937 р.?

Б. Яка відома жінка була причетна до арешту М. Семенка?

5. Прочитайте поезії М. Семенка й опрацюйте матеріал про них.

БАЖАННЯ (1914)

Чому не можна перевернути світ?

Щоб поставити все догори ногами?

Це було б краще. По-своєму перетворити,

А то тільки ходиш, розводячи руками.

Але хто мені заперечить перевернути світ?

Місяця стягнуть і дати березової каші,

Зорі віддати дітям — хай граються,

Барви, що кричать весняно, — служниці Маші.

Хай би одягла на себе всі оті розкоші!

Тоді б, певно, Петька покохав її, скільки було сили.

А то ходиш цим балаганом, що звуть — природа,

Й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!

Ліричний герой вірша «Бажання» вражає читача: він хоче перевернути світ, «щоб поставити все догори ногами», збирається «місяця стягнуть і дати березової каші», «зорі віддати дітям», а «барви, що кричать весняно, — служниці Маші». Природа ж для нього — «балаган», тому й хоче, щоб «тебе чорти вхопили». Автор руйнує усталену поетичну традицію (деструкція), використовуючи верлібр з довільним римуванням лише декількох рядків. Емоційну піднесеність, властиву поезії, він спрощує до прозаїчного рівня, згадуючи служницю Машу та її парубка Петьку. Поруч з метафорами (барви, що кричать весняно) використовує фразеологізми із зниженим забарвленням: дати березової каші — відшмагати, відлупцювати; а стійка сполука щоб тебе чорти вхопили маркована словниками як вульгарна й означає побажання смерті. Це і є запереченням поетичних традицій попередніх поколінь, що властиве футуризму.

МІСТО (1914)