10 років тому: як почався Євромайдан і чому переріс у Революцію гідності

10 років тому, ввечері 21 листопада 2013 року, кількасот людей вийшли на столичний майдан Незалежності, протестуючи проти рішення влади призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Так почався Євромайдан, який через брутальні дії влади переріс у Революцію гідності, яка у свою чергу призвела до падіння влади Віктора Януковича та його втечі. У відповідь Росія почала агресію проти України: окупувала й анексувала Крим, почала збройний конфлікт на Донбасі… І зараз Україна продовжує платити дуже дорогу ціну за те, щоб бути частиною Європи, а не «русского мира».

Тобто ця історія ще триває, а про те, як вона починалася, «Історична Свобода» згадувала разом із радіожурналісткою Наталією Соколенко, яка в перші дні була голосом Євромайдану.

– Отже, як все починалося?

– У мене таке враження, що десь на початку осені 2013 року, вже у вересні, в українській суспільно-політичній атмосфері виникла величезна напруга.

Спочатку Янукович і вся його владна машина послідовно агітували за підписання угоди про Асоціацію між Україною і ЄС. Пригадую, 1 жовтня я була на презентації проєкту цієї угоди. Зібрали величезну залу викладачів і студентів Донецького університету, Торгово-промислова палата на чолі з очільником донецького відділення. Всі вони були за підписання угоди. Один лише професор Донецького університету сказав: та ні, нас там не чекають, наші ринки зав’язані на Росію. І самі регіонали, які там були, швидко заткнули йому рота, не дали договорити.

Ба більше, записувала тоді на «Громадському радіо» програму «Якщо»: якщо підпишуть Угоду, то що буде. І в мене були про і контра.

Професор Донецького університету Ігор Тодоров, який очолював тоді центр «Україна-НАТО», озвучував аргументи за підписання. А Сергій Бунтовський був категорично проти підписання угоди. І він, серед іншого, говорив, яка ситуація в Донецьку і на всьому Донбасі – мовляв, немає жодної газети, державної чи комунальної, жодного телеканалу чи радіостанції, де я можу вийти і сказати: Україні не потрібна угода про асоціацію з ЄС.

І ось, цей потяг євроінтеграції, які розігнали самі «янучари», раптом вранці 21 листопада спиняється, коли Азаров сказав, що Україна припиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Саміт «Східного партнерства». Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, президент Європейської ради Герман Ван Ромпей, і президент України Віктор Янукович. Янукович на саміті відмовиться підписати угоду про Асоціацію з ЄС. Вільнюс, 28 листопада 2013 року

– Але ми тоді розуміли, що це навряд чи ініціатива глави уряду. Очевидно, це була ініціатива самого Януковича, яку він замаскував під ініціативу Азарова.

– Не сильно, сказала би, маскував. Ми тоді вважали, що Янукович з’їздив у Сочі, поспілкувався з Путіним і щось у нього перемкнулося в голові. Для нас це досі загадка.

Ну, як так можна?! Гнати-гнати з підготовкою, «нагинати» того ж Богуслаєва та інших депутатів-регіоналів, які були проти. Мовляв, будемо підписувати – і все. І раптом 21 листопада Азаров таке каже!

Янукович з’їздив у Сочі, поспілкувався з Путіним і щось у нього перемкнулося в голові. Для нас це досі загадка

І почався «двіж», спочатку в соцмрежах. Дехто почав писати Мустафі Найєму, тоді популярному журналісту, а зараз чиновнику, який очолює державний орган з питань реконструкції: давай щось робити, заклич людей на Майдан.

Він каже: не буду нікого закликати, бо зганьбимося – я ж знаю, що завжди з усіх питань виходить не більше 100 людей. І це правда. Я в ті часи була учасницею таких мітингів. Мітинг за екологію – 100 людей, на захист свободи слова – 100 людей, якийсь протест проти Януковича – ті самі 100 людей. І йому пишуть: та ні, Мустафа, ми вийдемо. Він тоді пише: гаразд, напишіть мені в коментарях, не плюсик поставте, а напишіть: я вийду. І назбиралася доволі велика кількість цих коментарів.

І тоді Наєм пише цей історичний пост: о 21:00 виходимо на Майдан.

І люди вийшли! Але мало хто знає, чому так багато людей, десь до тисячі, вийшло ввечері 21 листопада.

Серед причин – один чоловік, Володимир Коломієць, побачив цей пост. Він не був знайомий з Наємом, працював маркетологом у компанії Сергія Тигіпка.

– Тигіпко тоді депутат-регіонал.

І цей Коломієць бере своїх 600 доларів і кидає в рекламу цей пост із закликом вийти на Майдан і збільшує в сотні разів охоплення. Цей допис побачили не тільки ті, хто постійно читав Наєма, а набагато більше людей. І я думаю, що у цьому була причина, що люди не просто вийшли, а й залишилися на Майдані.

І тут треба згадати інституційних організаторів Євромайдану. По моїй пам’яті це були організація «Центр UA», «Демократичний альянс» на чолі з Василем Гацьком і Віктором Андрусівим, «Центр політичних студій та аналітики», який очолював Віктор Таран і Єгор Соболєв, який, напевне, сам себе представляв. Зараз вони у лавах ЗСУ.

Представники цих організацій лишилися ночувати під колоною. І тоді з офісу Віктора Тарана принесли стільці, термоси, обмотали ізоляційною стрічкою, такий периметр зробили під колоною на Майдані. І сам факт того, що не просто вийшли, а й переночували, застовпили місце під стовпом, ця новина вранці розійшлася всією Україною, що у Києві вийшов Майдан.

UKRAINE – The Beginning of the Revolution of Dignity. Ukrainian students during a protest to support European Union integration at Independence Square in Kyiv, November 30, 2013

– Пригадую, ми цю новину дали відразу увечері. Наша редакція тоді була поруч на Хрещатику – треба пройти кількасот кроків, щоб усе побачити.

Між іншим, спочатку було два окремих Євромайдани: громадський на Майдані Незалежності, а парламентська опозиція мітингувала під «Українським домом» на Європейській площі.

– Справді, так було, але невдовзі припинилося. Юлія Тимошенко, хоч і сиділа у в’язниці, але ж політична діячка досвідчена – зметикувала, що це неправильно, і що не громадські активісти, мають прийти на Європейську площу, а політики мають прийти до нас.

Але на другий день Євромайдану, 22 листопада, від політиків у нас з’явилося технічне забезпечення – машина з колонками, мегафон. І чому ви кажете, що я була голосом Майдану – бо треба було весь час щось говорили. Ми по черзі виходили на цей, як його називали, «броньовичок» і щось розповідали.

Мені було дуже легко, бо в «Центрі UA» я була залучена до промоції угоди про асоціацію між Україною і ЄС. І я не просто говорила, що нам треба в Європу! Ні, я розповідала і показувала інфографіку про наші перспективи від підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС, і про перспективи Митного союзу. Тоді ж Медведчук і комуністи пхали нас у Митний союз. І я порівнювала, наводила аргументи, як зміниться митна політика, як зміняться ціни на продукти, який доступ наші підприємці отримають на європейський ринок і так далі.

А потім, коли Майдан розрісся, то я собі ще одну функцію придумала: збирала газети, які роздавали медведчуківці та інші проросійські діячі, зачитувала та спростовувала їхні тези, пояснювала, де вони набрехали. Ось так працювала голосом на Майдані.

– 28 листопада Янукович у Вільнюсі – фінал цих переговорів. Зранку ще були вагання: а раптом підпише. Все-таки він поїхав до Вільнюса на цей саміт.

– Скажу більше. Пам’ятаєте віце-прем’єра Арбузова? То він напередодні казав, що, може, й підпишемо. Тобто надія в наших серцях була до останньої хвилини.

– Аж ось, вдень 28 листопада приходить новина, що все, точно не підписали. На Майдані на якусь мить тиша запанувала. І ви зі сцени кажете: все одно ми перемогли! Ви оптимістично так сказали, але настрій такий був трохи розгублений. Чесно кажучи, відчуття перемоги не було, було відчуття розгубленості.

Як тоді планували діяти далі? Якісь плани були?

– Чому я сказали, що ми все одно перемогли? Тому що народ піднявся.

Євромайдани були не тільки ж в Києві, а по всій Україні, навіть у Луганську, щоправда, там спершу виходив лише один чоловік, а потім невелика кількість приєдналася. Майдани були скрізь в обласних центрах, по більшості районних. І я вважала, що це є перемога, демонстрація нашої волі.

Була розгубленість. Йшли якісь інтенсивні перемовини в самому середовищі громадських активістів і політичних.

Пам’ятаю, пізно ввечері співачка Руслана вийшла на цю ще маленьку сцену Євромайдану і сказала, що, мовляв, розходимося, будемо далі вирішувати, що робити. Але це була п’ятниця вечора.

І багато людей, які весь тиждень працювали і не могли приїхати в Київ на революцію, таки в п’ятницю ввечері доїхали. Ми там до 23:30 стояли і останнім потягом метро поїхали додому ночувати. А вже вранці побачили ось цей кривавий розгін.

– Наскільки я пам’ятаю, планували провести на вихідні фінальний мітинг і розійтися. Навіть якісь вінички придбали, щоб за собою прибрати. Бо ми ж, мовляв, європейці – за собою не лишимо сміття. Очевидно, у владі знали про такі плани. Не думаю, що влада була геть не поінформована.

У вас зараз, через 10 років, є відповідь: для чого було так брутально розганяти людей, які самі розійшлися б за 2-3 дні?

– Я тут навіть більше покладаюся на думку Віталія Титича. Це адвокат родин Небесної сотні. Він, як адвокат у кримінальній справі по розстрілах на Майдані, дослідив всю історію від почату до кінця. І він вважає, що всі загострення на Майдані були інспіровані або навіть і прямо організовані Росією. Росія була зацікавлена в ескалації протистояння, в ескалації ситуації в Україні. У нас Янукович поставив громадян Росії на чолі СБУ, на чолі Міноборони і в принципі навколо нього були суцільні агенти, ну і сам він невисокого ума людина, просто зіграв у чужу гру.

– Але все ж таки Янукович був при владі. Тодішній міністр внутрішніх справ Захарченко – близька до нього людина. І як вони повелися на чужу гру?

– Такі вони нерозумні люди. Як могла притомна людина поставити російських агентів на СБУ і на Міноборони?! І ми знаємо, скільки всього було тоді зроблено для того, щоб нищити ЗСУ на всіх рівнях. Але Росія не врахувала головний фактор – фактор українського народу. І програла.

– Російський політтехнолог Гліб Павловський, коли була Помаранчева революція, сказав, що революції вчасно не дали по морді, тому й сталося так, що переміг Ющенко. Але випадок з Євромайданом показав, що завчасно дати революції по морді – ще гірше.

– Лише гірше! Або неправильно розрахувати силу. Не можу сказати, які в росіян були сценарії. Але ми знаємо, що співробітники російських спецслужб були на Майдані, уважно стежили за розвитком подій. Але далі в росіян щось пішло не так. І ще щось – це український народ.

– У ніч з 29 на 30 листопада відбувається брутальний розгін студентів. Історія робить дуже крутий віраж – починаються зовсім по-іншому розвиватися події.

1 грудня сотні тисяч обурених людей виходять на вулиці Києва. Бачив різні акції в Києві – а стільки людей не бачив. Протестний потенціал дуже високий, люди готові діяти рішуче. Починаються сутички на Банковій. За умов, коли так багато людей і якби цим людям не заважали, то могла би революція статися раніше.

Але революцію тоді – як зусиллями влади, так і зусиллями опозиції – поставили на паузу. Як на вашу думку, з перспективи десяти років – це було правильно, що революцію поставити на пузу?

– Мені здається, тоді для такого плану трошки не вистачило часу, щоб все обміркувати, зрештою, поділити портфелі. Бо ми знаємо періоди вже 2014 року, що зволікання з Кримом, є така версія, було пов’язано з тим, що просто нова влада між собою домовлялася – хто і за який напрямок відповідає. Бо це теж важливо.

А такий сценарій, про який ви говорите, щоб мільйон людей просто зайшов і виніс банду Януковича, розглядався вже на 18 лютого 2014 року, коли велика кількість людей пішла до парламенту. І чим це закінчилося? Закінчилося кривавою бійнею.

Пам’ятаю, Василь Гацько на раді Майдану (про це, до речі, детально описано в книжці Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія») виніс пропозицію, що має вийти мільйон людей. Для цього треба і киян закликати, і привезти з інших міст і сіл людей, щоб мільйон людей просто вийшов і виніс цю владу.

– Якраз 1 грудня була така маса.

Організатори помаранчевого Майдану теж не очікували, що вийде аж так багато людей. Люди все прибували і прибували

– Не знаю, чи було готове тоді політичне рішення. Але воно було затверджене перед 18 лютого. І тоді опозиційні політики, які мали організаційні спроможності це зробити, не виконали свою роботу. І 18 лютого було багато людей в Києві, але не мільйон. І я думаю, що саме тоді такий варіант міг би бути можливий. Проти мільйона людей, навіть якби весь «Беркут» вивели з усієї країни, навряд чи щось вийшло б. Бо мільйон людей – це величезна маса. Але в лютому 2014 року так не сталося.

– Мені здається, 1 грудня 2013 року розгубилися як влада, так і опозиція, коли побачили цей величезний натовп в центрі Києва.

– Так-так. До речі, це мені нагадує і події листопада 2004 року. Коли Ківалов оголосив переможцем Януковича, то організатори помаранчевого Майдану теж не очікували, що вийде аж так багато людей.

І є спогади, що в певний момент в організаторів помаранчевого Майдану просто закінчився сценарій, бо вони думали, що десь до 10:00 ранку буде мітинг, а потім всі розійдуться. А люди все прибували і прибували. І революція тоді 2004 року пішла трошки не за таким сценарієм, на який сподівалися самі організатори Майдану.

В Україні відбулося три майдани. А що зараз?

21 листопада Україна відзначила День гідності та свободи, присвячений початку двох революцій у країні – Помаранчевої й Євромайдану. На якому етапі революції перебуває Україна сьогодні? Про що говорить прихід Володимира Зеленського до влади – про контрреволюцію чи продовження еволюції Євромайдану 2014 року? І які висновки українці зробили з останніх протестів шість років тому?

Про це в етері Радіо Донбас.Реалії говорив доктор філософських наук, професор кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» Тарас Лютий.

– Тарасе, якщо припустити, що Євромайдан – це революція, з певними застереженнями, коли класична революція – це кардинальна зміна суспільного, політичного ладу країну, – то зараз що?

– Мені здається, що ми цілком можемо вживати термін «революція». Хоча ви окреслили найбільш радикальний сценарій, коли цілковито змінюється влада, можливо, навіть ідеологічно. Але за етимологією слово «революція» означає перевертання. Якоюсь мірою зміна влади – це теж революція. Але в повсякденному розумінні революція передбачає якісь активні дії знизу, які потім легітимують і створюють нові інституції.

Думаю, що в Україні відбулася революція, тому що відбулася спроба переукласти суспільну угоду. Люди вирішили, що далі їх трактувати у такий спосіб, через приниження, неможливо. Тому вони хотіли б перезаснувати чи перенаповнити суспільні, державні інституції.

Інша справа – я розумію скепсис. Нам би хотілося радикальних реформ. А ми їх нібито не спостерігаємо. Разом із тим я б не сказав, що взагалі немає реформ. Уся проблема в тому, що, як і будь-які еволюційні зміни, наші зміни не помітні. Нам би хотілося вже зараз і одразу всього, але цього не спостерігається. Тому треба не просто набиратися терпіння й чекати, це наша робота.

– І все ж таки є певні теорії революційного циклу. Вчені кажуть, що після приходу революційної демократії з’являється диктатура, потім контрреволюція, тобто реставрація старих цінностей. Те, проти чого боролися, повертається, але під революційним виглядом. До українського Євромайдану таку схему можна застосовувати?

– Тут можна пропонувати різні схеми, наводити різні моделі. Карл Маркс, наприклад, казав, що всі події в історії повторюються, але один раз у вигляді трагедії, інший раз у вигляді фарсу. Як би ми не хотіли, ідентичних сценаріїв бути не може. Тому говорити, що революція – це тільки ось така послідовність подій, а не інша, – теж не випадає.

Якісь моменти, озвучені вами, є. Тут залежить і від політичних лідерів, і від експертів, які трактують ці події. Не обійтися і без ідеологічних маніпуляцій. Я думаю, через це комусь здається, що не було передумов для появи революції, потім сценарії не справдилися, постреволюційний сценарій не такий, як може бути. У цьому й унікальність.

Зараз події, які ми спостерігаємо в Гонконзі, – це революція, але не можна сказати, що це ідентичні події. Вони мають своє національне, соціальне, культурне наповнення. Тому загалом ми можемо окреслювати ці події як революційні, тому що вони приводять до певних змін. Нам не подобається, що ці зміни відбуваються повільно, але як усе еволюційне, нам треба дивитися на більшій дистанції.

Тарас Лютий, доктор філософських наук, професор кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

– Так, ось наприклад, певне крило, антикапітулянтське, каже про те, що прихід Володимира Зеленського – це якраз реставрація: повертається Портнов, Хорошковський, ще рік, і повернеться Янукович до країни. Ви бачите такі процеси певного «відкочування» від ідеалів, за які боровся Євромайдан?

– Зміни відбуваються і зараз. У нас відбулася зміна влади. З приводу контрреволюції чи реставрації, тут теж не все так просто. Якщо оцінювати перші тижні приходу до влади Володимира Зеленського, в офіційній державній риториці ми нічого не чули про Майдан. Сьогодні (21 листопада – ред.) у стрічках новин ми бачили, що очільник нашої держави відвідав алею Небесної сотні, вшанував пам’ять.

– Володимир Зеленський прийшов на алею Небесної сотні в місце, де має бути Музей гідності. Таким меседжем він завершив свою коротку промову: «Історично у складні моменти українці завжди демонструють неймовірну згуртованість та єдність. Ми стоїмо один за одного, незалежно від віку, статі, мови та віросповідання. І сьогодні як ніколи ми потребуємо такої ж єдності заради захисту країни, заради нашої незалежності, заради нашої свободи і права самостійно обирати наше власне майбутнє. Саме майбутнє країни, яку ми збираємося залишити у спадок нашим дітям. Все це повинно нас об’єднувати. Тож будьмо з вами єдині, щоб бути сильними і щоб разом побудувати нову Україну. З Днем гідності та свободи!»​.

Тарасе, як ви прокоментуєте слова Володимира Зеленського? Якби говорив Петро Порошенко, мабуть, інші меседжі були б від президента. Зараз Зеленський говорить про єдність. Зникнення антиросійської риторики з вуст президента – це така форма м’якої контрреволюції? Як ви гадаєте?

– Я вважаю, що якби ми чули риторику попереднього президента, обов’язково були б відсилання до зовнішнього ворога, і я підтримую таку позицію. Про майдани треба говорити у множині. Навіть не про два, а про три майдани: Революцію на граніті, Помаранчеву революцію і Революцію гідності.

Наші майдани починалися радше як своєрідна спроба відокремитися від радянської імперії. Російська імперія – це гібрид, з яким ми маємо справу тепер

Тоді наші майдани починалися радше як своєрідна спроба відокремитися від радянської імперії. Російська імперія – це черговий гібрид, з яким ми маємо справу тепер. Спочатку ми дрейфували від Радянської імперії, тепер від Російської імперії. Така риторика справді може розглядатися як певна спроба замовчування того, що насправді відбувається.

Я спостерігаю: яка б людина не опинилася на місці президента, вона може й далі бути президентом лише тоді, коли у неї буде проукраїнська риторика, риторика, яка не буде підігравати нашим ворогам, і якщо президент не буде говорити про ці речі, він може опинитися в Ростові. Я спостерігаю, що ця риторика змінюється, і я думаю, що це буде стосуватися будь-якого президента, якщо він буде президентом України, а не якогось сателіту.

Що змінив Майдан? Відповідають учасники з Донецька

– Тарасе, ще один аспект подій 2013–2014 років. Були масові протести так званого «антимайдану». Про це потрібно зараз говорити? Тому що багато українців або не підтримували, або не розуміли філософію Євромайдану. І, мабуть, залишилися при своїх. Чи є певний діалог?

– Я не знаю, чи це діалог. Переважно це протистояння. І так завжди буває, коли люди поділяють різні цінності, коли вони звикають до якихось парадигм, типів культур, традицій. Це закономірний процес, і, можливо, це добре. Я пригадав, що ми нібито під час Майдану намагалися перепідписати суспільну угоду. Тепер нам треба сформувати новий діалог всередині нашої країни, міжкультурний діалог.

– А що може бути основою цього діалогу?

– Я думаю, що основа – це питання, які пов’язані з освітою, культурою. І коли я вживаю слово «освіта» і «культура», я маю на увазі певні гуманітарні цінності. Тому це й Революція гідності.

Розберімося, що таке гідність. Це таке почуття, яке виникає в людини тоді, коли вона принижена у певний спосіб, як супротив приниженню, тому, що вона позбавлена доступу до всього, у тому числі, доступу до знання, до освіти. Тривалий час у період Радянського Союзу Україна була позбавлена цього гуманітарного дискурсу. У нас не було перекладів соціально-гуманітарної літератури, була тільки російською мовою. Сфера філософії була суворо контрольована ідеологією. Це означає, що у нас вибудовувалася якась монологічна культура, й ми були своєрідними сателітами Російської імперії.

Свобода – це можливості не просто робити що хочеш, а докладати певних зусиль, щоб реалізувалася свобода не тільки твоя, а й того, хто поруч

Тому передусім я думаю, що це спроба показати, що існує інший гуманітарний світ, світ інших цінностей. Не тільки приниження, підпорядкування, а цінностей свободи як певної можливості не просто робити що хочеш, а докладати певних зусиль, щоб реалізувалася свобода не тільки твоя, а й того, хто поруч. Бо моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Допоки ми з цією людиною не домовимося, як мають розвиватися наші свободи, ми будемо в повній ізоляції, в повному протистоянні. Але свобода – це ще й відповідальність. Тому порозуміння приходить з обопільною відповідальністю.

«Новий Майдан – це цілком реальна перспектива, і її не слід боятись»

– Тарасе, якби Майдан повторився, чого б протестувальники не робили? Які висновки зробили українці, які стояли на Майдані у 2013–2014 роках? Чого повторювати не варто?

– Я думаю, що ті події навчили нас якоїсь мудрості, і я думаю, що гарячої хвилі можна було б надалі уникнути. Тому що вбивство замість аргументів – це той момент, який викликає прикрість. Назад повернути це вже не можна, але якби змоделювати таку ситуацію, то такого кривавого протистояння краще було б уникати.

– Тим більше, що зараз ці справи по вбивствах відкладені, попри те, що Зеленський пообіцяв їх розкрити. Але вони залишилися великим питанням для самих учасників Майдану, що ж тоді відбулося.

– Так, погоджуюся. І, думаю, на жаль, в найближчому майбутньому ми навряд чи про це дізнаємося.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроєкту для жителів окупованої частини Донбасу. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту [email protected], у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)

«Іронія – зброя слабких». Україна відзначає День гідності та свободи

Денис Тимошенко

Народився і виріс в Донецьку. Закінчив філологічний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса, магістр журналістики. У медіа – із 2008 року, співпрацював із газетами Донеччини. Після переїзду до Києва співпрацював із низкою всеукраїнських телеканалів як сценарист та журналіст. На Радіо Свобода – із січня 2016 року. Цікавлюся культурою, історією, документальним кіно.

Євромайдан: як все починалося

Пізно увечері того дня журналісти, громадські активісти, опозиційні політики зібралися на Майдані Незалежності.

Так починався Євромайдан, що переріс у криваві зіткнення демонстрантів і співробітників правоохоронних органів й завершився втечею екс-президента Віктора Януковича з країни.

Ті події згодом назвуть “Революцією Гідності”, а на державному рівні вирішать відзначати 21 листопада як День Гідності і Свободи.

Про що думали і що відчували ті, хто приходив на Майдан у перші дні протестів, які емоції переважали тоді і якими вони є тепер?

ВВС Україна запитала про це кількох активістів Євромайдану.

Депутат парламенту, журналіст, один із організаторів Євромайдану Мустафа Найем:

Я думаю, небагато людей тоді розбиралося у деталях угоди про асоціацію України з ЄС.

Але важливо, що історія про наближення України до Європи, почавшись у 2005 році чи й раніше, наближалася, навіть протягом трьох років правління Віктора Януковича, якому не надто вірили, але він декларував і демонстрував це наближення. Здавалося, ще один крок – і все.

І це була не самоціль. Я думаю, це було намагання втечі від радянського, імперського минулого, від часів, коли країна була тісно пов’язана – політично, економічно – із Росією, сиділа на російській газовій голці. Мрія позбутися цього була дуже близькою, тому втратити її таким ось чином виглядало як примус, як наказ припинити мріяти.

Тому мої відчуття – у людей спрацювала історична емоція, а не якісь формальні речі – торгівля з ЄС чи втрата безвізового режиму.

Як на мене, історично важливо розуміти, що початок протесту ніяким чином не стосувався персони Віктора Януковича.

Це не був протест “проти”. Це був протест “за” – за підписання угоди із Євросоюзом. Підтвердженням цьому є гасла, з якими вийшли люди на перші акції протесту.

Але Майдан дуже швидко еволюціонував. Після побиття студентів наприкінці листопада 2013 року було висунуто вимоги покарати винних, звільнити міністра внутрішніх справ. Тобто на другій стадії протестів, після нічного розгону не було розуміння, що Янукович має піти. Лише на третьому, четвертому етапах, після того, як сталися перші вбивства, потім масові розстріли – прийшло розуміння, що ця людина не може лишитися, вона неприйнятна.

Через чотири роки після тих подій ми можемо визнати, що “Янукович” як система, з тими “цінностями” і “поняттями” досі не зник з країни. Він лишається у багатьох сферах життя. І проти цієї системи боротьба триває – громадянська, політична, усе це боротьба проти неприйнятної системи цінностей, яку уособлював колишній президент.

Тому я точно знаю одне: Україна хотіла саме у той бік, у бік Європи, це підтверджують соціологічні опитування і в ті роки, і зараз, такі прагнення підтримувала дуже велика кількість людей. Тому я не поділяю думку тих, хто вважає, що якби не жорстокий розгін студентів, усе б заспокоїлося. Протести б і далі тривали, але, можливо, були б не такими брутальними і кривавими.

Бо це була втеча від неволі, втеча від політичної, економічної енергетичної залежності, яку нам нав’язували багато років.

Журналіст Віталій Портников:

Для мене Майдан чітко розділяється на два періоди: до побиття студентів у ніч на 30 листопада і після цієї дати.

Власне, події до побиття студентів я Майданом не вважаю. Це була акція зовсім іншого характеру, спрямована лише на підтримку європейської інтеграції України. Я з великим співчуттям ставився до цієї акції, організованої спочатку опозицією на Європейській площі, під гаслами захисту європейських цінностей і європейського вибору України. Однак я з великою пересторогою ставлюся до закликів, які тоді лунали, не приходити на Майдан з партійними прапорами і не висувати претензій до Віктора Януковича та до уряду. Бо я вважав, що це заганяє ситуацію у глухий кут.

Перші протести починалися на Європейській площі у Києві

Для мене європейський вибір країни тісно пов’язаний із політичною боротьбою, а не з якимись громадськими ініціативами.

Я був вкрай ошелешений, коли під час ефіру на Радіо Свобода протестувальники, яким нагадали, що в країні – вибіркове правосуддя ( на той час Юлія Тимошенко і Юрій Луценко були засуджені до позбавлення волі. – Ред.), сказали, що для них головне – жити, як у Європі, а політичні питання їх не цікавлять. Я вважав, що такі люди не є європейцями, вони є реальними союзниками режиму, встановленого Віктором Януковичем.

Після побиття молоді на Майдані у ніч на 30 листопада все змінилося. І навіть аполітичні люди, які закликали не приносити на Майдан партійних прапорів, змушені були усвідомити логіку політичної боротьби. Хтось від неї відмовився і пішов, хтось залишився, до них приєдналися інші. Із 1 грудня це вже був Майдан, який ми знаємо і який увійде в історію: реальне повстання за європейські цінності і проти кримінальної влади.

Я думаю, якби не було побиття студентів, якби не було такої жорстокої реакції влади на цю акцію, швидше за все, ніякого повстання не було, Україна за певний час збанкрутувала б, остаточно відмовилася б від асоціації з Євросоюзом і приєдналася б до ЄврАзЕС. За сценарієм, який пройшла Вірменія. У 2013 році, як і Віктор Янукович, керівники країни відмовилися від підписання угоди про асоціацію із ЄС.

Депутат парламенту, екс-командир батальйону спецпризначення “Донбас” Семен Семенченко:

Я думаю, що для більшості у листопаді ще не було зрозуміло, що ситуація може кардинально змінитися, що протести можуть перерости у настільки масові. Для мене особисто це також стало зрозуміло пізніше – 1 грудня, після жорстокого розгону акції студентів. Вже 2 грудня я приїхав з Донецька до Києва.

Я був учасником ще першого, “помаранчевого” Майдану, і був дуже розчарований його наслідками, тому спочатку не надто серйозно поставився до подій, що потім назвали Євромайданом, Революцією Гідності.

Не варто думати, що усіма людьми, котрі виходили на протести, рухало бажання мати угоду про асоціацію України із ЄС.

Як і я особисто, багато людей вийшли, бо те суспільство, та держава, у якій ми жили, була вкрай несправедливою, закон не був одним для всіх, людина без блату, без порушення закону не могла реалізувати себе.

Багато хто виходив через глибоке почуття несправедливості. І це почуття асоціювалося із владою Януковича.