Школи ісламського права (мазхаби)

Спираючись на Коран і Суну як канонічну основу ісламського права, законознавці, які відокремились від богослов’я, використовуючи чотири методи вирішення спірних богословських проблем, у VIII-ІХ ст. створили в рамках ортодоксального сунітського ісламу чотири найбільш відомі школи ісламського права, які зберігають свій вплив і нині. їхніми засновниками були відомі законознавці – імами, за іменами яких школи (мазхаби) і були названі. Першим і найбільш шанованим з них був Абу-Ханіфа (помер у 767 р.).

Система Ханіфи, ханіфізм, спираючись, як і всі інші системи, на Коран і Суну, найбільше уваги приділяє методам раю і кіясу, тобто індивідуальному тлумаченню і вирішенню спірних проблем методом аналогії, з посиланнями на все ті ж аяти Корану і хадіси Сунни. Ця система визнає й іджму, але значно менше. Зате саме ханіфізму належить висунення на перший план методу істіслах, тобто критики окремих положень деяких хадісів. Ханіфізм немало уваги приділяє і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів-адату, норми якого, будучи зв’язаними з основами ісламу, також повинні бути враховані. Ісламське право ханіфітського тлумачення найбільш гнучке; ханіфізм вміло і вдало пристосувався до нових віянь, до етнокультурного середовища, яке змінюється. Цим значною мірою пояснюється те, що саме ханіфітський мазхаб обрали тюрки, які прийняли іслам в XI ст., і згодом зайняли ключові позиції в ісламі. Ханіфізм став такою системою мусульманського права, якій надавали перевагу в Османській імперії і аж досьогодні його прихильниками є не менше третини мусульман-сунітів, які проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 р.) визнає як основи права Коран, Суну і адат, спирається, як і ханіфізм, на методику істіслаху (критики хадісів), але з усіх інших методів надає перевагу іджмі (узгоджена думка) і раю. Маликіти як школа ісламського права близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше довіряють спекулятивним судженням (не випадково метод раю у них займає останнє місце, метод кіясу вони майже не використовують). Маликітський мазхаб поширений передусім у країнах Магрібу і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані.

Система Аш-Шафії (помер у 820 р.), шафіїзм, визнає основами ісламського права Коран і Суну, використовує іджму і кіяс, виступає проти раю, істіслаху. Шафіїти в сфері своїх правових норм значно жорсткіщі від ханіфітів і ближчі до маликітів з їхньою суворістю і нетерпимістю до спекуляцій. Ця система поширена в Сирії, частково в Єгипті та в Східній Африці, в Пакистані та Індонезії.

Система Ібн-Ханбала (помер у 855 р.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси і лише частково використовує методи раю, іджми і кіясу. Ця школа відрізняється нетерпимістю, вона найменше поширена, причому переважно в порівняно відсталих країнах світу, передусім в Аравії.

Усі чотири мазхаби хоч і сперечаються між собою з приводу методики та обрядовості, практично мирно співіснують, нерідко в рамках однієї держави. Очолюється кожна з цих шкіл групою високоосвічених (тобто тих, що знали іслам) спеціалістів-законознавців і богословів-муджтахідів (мутакалимів), яка визначала позиції кожної з цих систем. Усім чотирьом школам суніти надають однакового значення; кожна має право змінювати свої симпатії на користь того або іншого мазхабу, користуватися: навчальними посібниками різних шкіл.

Шаріат

Усі чотири школи включені до вільної системи мусульманського права – шаріату. Мусульманське право єдине: воно не поділяється на цивільне, кримінальне, релігійне. Тісно пов’язане з релігією і визначене в своїх основних принципах авторитетами каламу, це право – передусім релігійне, яке враховує і норми звичаєвого права та адату. Шаріат (“намічений”, “вказаний” шлях) спирається на Коран і Супу, а також на збірники фікху, свого роду кодекси і зводи ісламського законодавства, які були вироблені вищезгаданими школами і які мали реальний правовий авторитет, силу закону.

Основна тенденція шаріату – оцінювання різних життєвих обставин з точки зору релігії. Закони шаріату – це правова систематизація поведінки правовірних, їхніх зобов’язань перед людьми, суспільством і Аллахом. Авторизований догматичними нормами ісламу кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов’язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (виключно юридичні норми) та укубат (система покарань).

Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають норми взаємовідносин людини в родині й суспільстві, регламентують майже всі сторони її побуту і разом зі звичаєвим правом (адатом) створюють густу мережу обов’язкових приписів, що само по собі вже гарантує конформність поведінки правовірних. Зрозуміло, не всі й не завжди дотримуються норм шаріату, в мусульманському світі, як і скрізь, бувають порушення і злочини. Однак суворість кримінального законодавства і особливо покарань шаріату не тільки вражає, але й має помітний дисциплінуючий вплив. Наприклад, суворі покарання у випадку розкрадання чужої власності, навіть дрібної крадіжки, досить ефективно сприяють як зниженню рівня злочинності, так і недоторканності власності. Менш жорстоко переслідується вбивство – тут багато що вирішувалося згідно із законами адату з його традиційними інститутами кровної помсти (як говориться в Корані, правовірним дозволено помститися, але в межах еквівалента; вільного за вільного, раба за раба, жінку за жінку). Рішуче засуджується самогубство. У Корані є спеціальний аят, який забороняє вбивати новонароджених дівчаток (звичай, який існував в Аравії до ісламу).

Шаріат регулює цивільні стосунки, порядок вирішення майнових суперечок, стягнень і покарань у випадку порушення релігійних приписів, норм поведінки, відправлення культу, ритуалу тощо. Згідно з шаріатом, діяння людей поділяються на п’ять основних категорій: обов’язкові, за невиконання яких слід карати; рекомендовані (тобто бажані, але не обов’язкові); дозволені; засуджу вальні (але не карані) і заборонені. Дуже важливим при оцінюванні тієї чи іншої дії є намір: іноді скоєне діяння оцінюють не стільки з точки зору факту, який здійснений, скільки з точки зору мети, наміру людини.

Що це – мазхаб в ісламі?

Для того щоб дізнатися, що це таке і скільки мазхабів в ісламі, необхідно дати чітке визначення цьому терміну. Також варто з’ясувати коріння його виникнення та шляхи розвитку.

Що це таке?

Термін «мазхаб» перекладається з арабської мови як «напрям». Деякі дають цьому терміну значення «» шлях «». Мазхаб в ісламі – це певне вчення, засноване факихом (тобто вченим-правознавцем), що має ступінь іжтіхаду. При цьому всі подібні течії ґрунтуються на нормах Корану.

Таким чином, мазхаб в ісламі – це правова школа, яка не є працею одного вченого-засновника, оскільки послідовники імама також вносять свою лепту в її розвиток, при цьому дотримуючись найважливіших принципів і основ, закладених учителем.

Трохи історії

Засновником самого першого навчання вважається Абу Ханіф ан-Нуман ібн Саббіт аль-імам аль-азам. Воно виникло в VIII столітті, і саме Абу Ханіф вважається основоположником методики використання раціональних принципів судження і переваги при вирішенні правових питань. Він довів, що можна застосовувати фундаментальні норми звичаю як джерело права (Коран і Сунна).

Різновиди мазхабу

Мазхаб в ісламі – це невід’ємна і досить важлива частина мусульманської культури. Вона включає в себе систему знань, що передається від учителя учневі, від покоління поколінню.

Отже, скільки мазхабів в ісламі? Загалом їх налічується шість. Однак у наш час широке поширення і застосування мають тільки 4 мазхаби в ісламі. До них належать:

Ще одна правова школа, захирітська, в даний час повністю зникла, а джафаритська має поширення тільки серед шиїтів.

Всі вони володіють загальною і дуже важливою особливістю – в основі їх лежить Коран, який розкривається через Сунну, логіку і догмати. В іншій частині вони мають значні відмінності.

Ханафітський мазхаб

Зараз на території республіки Татарстан іслам ханафітський мазхаб визнає основним. Саме він застосовується при проведенні релігійних обрядів і богослужінь. Незважаючи на те, що офіційно існує 4 мазхаби в ісламі, саме ханафітський визнаний найбільш підходящим до сучасних умов. В даний час він нітрохи не втратив своєї актуальності і продовжує закладати фундамент для толерантного ставлення до інших існуючих релігій.

Розглянуте вчення ґрунтується на таких джерелах, як Коран, Сунна, кияс (тобто це рішення правової проблеми за аналогією з тим, що вже прописано в Об’явленні), істихан, іджма (або загальна думка богословів), а також традиційно поширені думки.

Одним із методів винесення правових рішень у зазначеному навчанні є сувора ієрархія вердиктів авторитетів школи (таких, як засновник школи Абу Ханіф). При виникненні питання пріоритет завжди віддається думці більшості або найбільш переконливому припису.

Зусилля учнів засновника зазначеної правової школи Абу Ханіфа призвели до того, що зазначене навчання отримало можливість вирішувати практично всі проблеми фікха.

Малікітський мазхаб

Творцем цієї мусульманської школи вважається Малік ібн Анас. В основу винесення правових приписів він, природно, поклав Коран. Малік ібн Анас вважав, що Сунна – це вчинки і схвалення пророка Мухаммада і «діяння мединців».

Малікітський мазхаб говорить, що якщо в певній проблемі немає ясності в Одкровенні, варто застосовувати найбільш краще рішення проблеми, незважаючи на те, чи можна провести аналогію чи ні.

Відмінною особливістю малікітської правової школи є те, що крім усталених традицій застосовуються і методи судження. Широке поширення зазначене вчення знайшло в мусульманській частині Іспанії і в Північній Африці.

Шафіїтський мазхаб

Всі чотири мазхаби в ісламі – це не просто висновки імама, до яких він прийшов у процесі вивчення священних текстів, а саме трактування та інтерпретація Корану. У зв’язку з цим дотримуючись певного навчання, зовсім не обов’язково дотримуватися конкретно умовиводів імама. Дотримуватися мазхаба означає погоджуватися з розумінням священних текстів у тій інтерпретації, яку наводить імам.

Основоположником розглянутої правової школи є Мухаммад ібн Ідріс аш-Шафіі. Його методи будувалися на явному і чіткому сенсі Корану і Сунни, з деякими обмеженнями у використанні раціональних методів.

Метод аш-Шафіі ґрунтувався на запереченні інозказання Священних Писань. Тобто положення Об “явлення ніколи не повинні були піддаватися іноказанню, а всі інші писання мали бути приведені в єдину відповідність до положення Корану і Сунни.

Зараз шафіїтська правова школа широко поширена серед мусульман Близького Сходу, а також віруючих Південно-Східної Азії.

Ханбалітський мазхаб

Засновником цього правового методу є Ахмад ібн Ханбаль, який будував своє вчення на наступних джерелах:

– думки сподвижників (за наявності будь-яких розбіжностей у думках перевага надавалася найбільш близьким до норм Корану вказівкам);

– кияс, тобто зіставлення проблем з тими, які вже були вирішені з урахуванням доводів Одкровення;

– іджма – умовиводи кількох поколінь правознавців.

Ця школа пропонує проводити дослідження з усіх релігійно-правових питань, не роблячи жодних винятків.

Чим відрізняються мазхаби

Мають мазхаби в ісламі відмінності, основною з яких є наступне: ханабалітський з моменту його заснування і до теперішнього часу категорично не визнає закриття «воріт іджтіхаду». Варто зазначити, що під зазначеним виразом розуміється діяльність богословів, спрямована на вивчення та вирішення проблем богословського комплексу, а також система принципів, методів, аргументів, що застосовуються в процесі самим вченим-богословом.

Всі інші правові школи на певному відрізку часу прийшли до висновку про те, що «ворота іджтіхада» необхідно закрити в тих питаннях фікха, які раніше вже були детально вивчені і розібрані безпосередньо засновниками мазхабів і їх послідовниками. При цьому на знову виникаючі питання це правило не поширювалося, і вони підлягали обов’язковій правовій оцінці.

Слід зазначити, що всі перераховані вище навчання ґрунтувалися і розвивалися не ізольовано один від одного. Швидше в процесі розвитку зазначені правові школи взаємодіяли і доповнювали один одного. Найголовнішим підтвердженням зазначеного факту є те, що основоположники цих навчань свого часу були учнями і послідовниками один одного. У зв’язку з цим основний сенс і правові основи у всіх шкіл є практично аналогічними.

Значення

Мазхаб в ісламі має важливе значення. Так, віруючий, який говорить про те, що не слід нормам жодної правової школи, досить швидко може впасти в оману і, що ще гірше, ввести в оману інших віруючих. Мазхаби в ісламі – основні орієнтири, завдяки яким віруючий може самостійно визначати рівень достовірності хадисів.

Саме вони дають віруючому можливість визначитися зі своїми моральними переконаннями і вибрати шлях, найбільш близький і, на суб’єктивну думку віруючого, правильний.

Що потрібно знати про мазхаби

Розібравшись з тим, які мазхаби є в ісламі, варто приділити увагу тому, що всі вони без винятку не релігійні течії, а «стилі» повсякденного життя. Ними віруючий керується в сучасному житті. Не можна назвати, наприклад, сунітські мазхаби ісламу вірними або помилковими. У будь-якому з навчань кожен віруючий зможе знайти для себе як позитивні, так і негативні моменти.

Вони не мають принципових відмінностей один від одного. Їхня значимість полягає в тому, що вони є певним орієнтиром у житті мусульман, яким можна керуватися при прийнятті рішень у ситуаціях, не передбачених нормами Святого Письма.

Однак якщо людина не дотримується підвалин будь-якої правової школи, це зовсім не говорить про відсутність у неї віри, і вже точно зазначена обставина не може бути охарактеризована як «гріх».

Мазхаб – це не норма, яку необхідно дотримуватися, а те, чим віруючий керується при прийнятті рішень у житті повсякденної, те, що допомагає йому прийняти правильне рішення в конкретній життєвій ситуації.

Таким чином, у мусульманській релігії існує безліч вірозбігів, які не піддаються сумнівам і не потребують інтерпретації. До таких догм належать віра в існування Аллаха, віра в пророків, хадж та інші.

Для решти питань, при вирішенні яких виникають певні розбіжності, існують так звані правові школи, засновані на мудрості, досвіді, розумінні і повазі до думки інших.

Правовірні вчення не диктують правила життя віруючим, а лише допомагають приймати вірні рішення в скрутних ситуаціях і складних життєвих питаннях.