Пауло Коельйо — Алхімік (скорочено)
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
“Алхімік” — символічний твір. Протягом одинадцяти років я студіював Алхімію. Ідеї перетворення металів у золото, або добуття Еліксиру Життя так мене захопили, що я перейшов кілька магічних ініціацій. Еліксир Життя спокусив мене найбільше, бо до того, як я осягнув і відчув присутність Бога, думка про те, що одного дня все закінчиться, здавалася мені нестерпною.
На початку сімдесятих ще не з’явилися серйозні публікації на тему Алхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші на дорогі імпортні книжки і присвячував увесь час вивченню складної символіки. Мова символів була надто двозначною. 1973 року всі мої плани потерпіли крах.
Наступних шість років я досить скептично відносився до всього, пов’язаного з містикою. За час я зрозумів, що ми приймаємо істину тільки тоді, коли перше відкидаємо її в глибині душі; що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога безмежно щедра, незважаючи на його суворість.
1981 року я зустрів Магістра ордену R. A. M. (Regnum Agnus Mundi (лат.)), який повернув мене на призначений мені шлях. Я знову узявся за Алхімію. Однієї ночі, після виснажливої сесії з телепатії, я запитав, навіщо алхімікам така складна, незрозуміла мова. Магістр сказав, що існують алхіміки трьох категорій: ті, яких важко зрозуміти, бо вони самі не знають, що говорять; ті, яких важко зрозуміти, бо вони знають, що говорять, але знають і те, що мова Алхімії звернена до серця, не до розуму. А треті – ті, які взагалі не говорять про Алхімію, але які знайшли Філософський Камінь.
І тоді мій Магістр (а він належав до другої категорії) вирішив дати мені уроки Алхімії. Він пояснив, що всі без винятку людські створіння здатні осягнути Архитвір. Всі ми, без сумніву, можемо зануритися в Душу Світу.
Тому й “Алхімік” — символічний твір. На його сторінках я виклав те, чого навчився сам, але й віддав належне видатним авторам, які опанували Всесвітню Мову: Гемінґвеєві, Блейкові, Борхесу, Малба Тагану та іншим.
- Алхімік (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за 3 години
- Алхімік (стислий переказ) ▲ читається за 36 хвилин
- Біографія Пауло Коельйо
На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів. “Діва Марія з малим Ісусом на руках вирішила зійти на землю й відвідати один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Його батьки працювали у цирку, і він вмів лише жонглювати. Тому він прожонглював помаранчами. Цієї ж миті маленький Ісус засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля”.
Коли ж вони були в дорозі, Ісус увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала Його слово.
Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: “Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула на мене всю роботу? Скажи їй, щоб мені допомогла”.
Озвався Господь до неї і промовив: “Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї”.
Лука, 10:38-42
Алхімік взяв до рук книгу Оскара Вайльда, залишену кимось із каравану. У книжці було оповідання про Нарциса. Але Оскар Вайльд, крім усім відомої легенди про Нарциса, ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з’явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз. Ореади дізналися, що озеро плакало не за красивим Нарцисом, а за своїм красивим віддзеркаленням в очах юнака. “Яка гарна притча”, — подумав Алхімік.
Сутеніло, і юнак Сантьяго добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Там, де була захристія, тепер височів розлогий платан (дерево). Юнак вирішив переночувати тут. Овець загнав у розвалену браму, а тоді загородив її дошками. Кожухом позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки слугувала книжка.
Коли юнак прокинувся, було ще темно. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня. Він підвівся й випив ковточок вина. Уже два роки юнак пас свою отару, кожну вівцю називав по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, чи просто говорив до них.
Останніми днями говорив про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Крамар звелів юнакові зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу. Його побачила крамарева дочка, яка здивувалася, що пастух вміє читати. Дівчина була типова андалузійка з чорним волоссям. Вони розмовляли понад дві години. Дівчина розповідала про сільське життя, пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями. Юнак говорив і хотів, щоб цей день не кінчався ніколи, хотів назавжди залишитись у цьому селі. Але з’явився крамар і звелів постригти чотирьох овець, а потім звелів юнакові вернутися через рік.
І ось тепер через чотири дні він знову буде там. Вже розвиднювалось, і пастушок погнав своїх овець назустріч сонцю. Овець цікавила лише їжа й вода, і вони були вірними друзями юнака. Він щільніше загорнувся у свій кожух, хоч через кілька годин буде сильна спека, під час якої вся Іспанія засинала.
Життєвою метою юнака були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Цього разу він збирався розповісти дівчині, що відвідував семінарію, поки йому не виповнилося шістнадцять. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини. Він вивчав іспанську мову, латину й богослов’я. Проте вже з самого дитинства мріяв пізнати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня він зізнався батькові, що не хоче бути священиком, а хоче мандрувати. Батько сказав, що серед таких, як вони, мандрують хіба що пастухи. Бо для мандрівок треба мати гроші. Сантьяго вирішив стати пастухом. Батько дав йому три золоті монети, які колись знайшов у полі. Поблагословив сина. У батькових очах юнак теж бачив бажання піти у світ.
Зараз юнак тішився, що кожного дня здійснював найбільшу мрію свого життя – він мандрував. Мандруючи, він кожного разу намагався йти інакшим шляхом.
Глянувши на сонце, він прикинув, що буде в Таріфі ще перед полуднем. Там він обміняє свою книгу на грубший том, наповнить пляшку вином, поголиться й підстриже собі волосся: мусить бути готовим до зустрічі з дівчиною. Раптом пригадав, що в Таріфі живе стара жінка-циганка, яка тлумачить сни.
Юнак пішов до жінки і розповів свій сон: він у полі зі своїми вівцями, і тут з’являється дитина й починає бавитися з вівцями, а тоді раптом дитина бере його за руки і переносить до єгипетських Пірамід. Там дитина сказала: “Якщо ти сюди дійдеш, то знайдеш захований скарб”. А коли дитина вже ось-ось мала показати точне місце, він прокидався. Обидва рази.
Жінка сказала, що нічого за тлумачення не візьме, але коли хлопець знайде скарб, то має віддати десяту частину їй. Вона сказала, що юнак має вирушити до Пірамід в Єгипті. Там знайде скарб, завдяки якому розбагатіє. І жінка не сказала більше нічого. Розчарований юнак вирішив, що ніколи більше не віритиме у сни.
Сантьяго купив на ринку харчі, обміняв свою книгу на грубшу, а тоді знайшов на ринковому майдані лаву, де можна було посмакувати свіжим вином. День був спекотний, і вино приємно збадьорювало. Овець він залишив у стайні свого приятеля. До зустрічі з донькою крамаря лишалося три дні. Він почав читати грубезну книгу. До нього підсів якийсь старий й попросив ковточок вина. Юнак подав йому пляшку в надії, що старий піде собі геть. Але тому явно хотілося балакати. Виявилось, що старий не лише вмів читати, а й навіть знав цю книгу! Говорив, що там пише про нездатність людей вибирати собі долю. А ще – про найбільшу на світі брехню: в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Але це брехня. Хлопець сказав, що з ним сталося навпаки: всі хотіли, щоб він був священником, а він вирішив мандрувати.
Старий гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що не було тут незвичним, бо від Таріфи до Африки можна було переплисти за кілька годин. Чоловік сказав, що він король Салему, а звуть його Мелхіседек. Хлопець подумав, що це нісенітниця. Старий сказав дати йому десяту частину своїх овець, а він навчить, як знайти захований скарб. Юнак відразу пригадав свій сон, і подумав, що старого прислала циганка. Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий почав писати гілкою на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, але старий закрив це плащем.
На піску юнак прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис. Прочитав ім’я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому: про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, про свій перший і єдиний любовний зв’язок.
Старий говорив, що хлопець почав здійснювати Особисту Леґенду. Хлопчина нічого не чув про Особисті Леґенди. Старий пояснив, що це те, чого юнак прагне досягти. Кожен знає свою Леґенду ще змалечку. У дитинстві ми не боїмося мріяти й жадати, але минає час, і таємнича сила починає нас переконувати, що Особисту Леґенду здійснити неможливо. Старий говорив про велику істину на цій планеті: ким би ти не був і що б не робив, коли ти палко чогось прагнеш, так це тому, що прагнення це зародилося в душі Всесвіту. Це – твоя місія на Землі. Єдиним обов’язком людини є здійснення своєї Леґенди. Коли ти чогось зажадав, цілий Всесвіт змовляється, щоб тобі допомогти.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Старий сказав, що з’явився тому, що юнак прагне прожити свою Леґенду.
Алхімік
Необхідно сказати, що “Алхімік” є символічним твором, на відміну від “Денника Мага”, який базувався на реальних подіях.
Протягом одинадцяти років я студіював Алхімію. Прості ідеї перетворення металів у золото, або добуття Еліксиру Життя так мене захопили, що я, не задумуючись, перейшов кілька магічних ініціацій. Зізнаюся, що Еліксир Життя спокусив мене найбільше: до того, як я осягнув і відчув присутність Бога, думка про те, що одного дня все закінчиться, здавалася мені нестерпною. Настільки, що дізнавшись про можливість добути рідину, здатну на багато років продовжити моє існування, я вирішив присвятити себе цій справі душею й тілом.
Була епоха великих соціальних трансформацій — початок сімдесятих, — але ще не з’являлися серйозні публікації на тему Алхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші на дорогі імпортні книжки і присвячував увесь час вивченню складної символіки. В Ріо— де-Жанейро я натрапив на кількох осіб, які серйозно займалися Архитвором, але вони відмовились мене прийняти. Зустрів також багатьох інших “алхіміків”, які мали свої лабораторії й обіцяли за солідну винагороду навчити мене секретів Ремесла; сьогодні я розумію, що вони й самі не знали, чого вчили.
Попри всі мої намагання, результати були абсолютно нульовими. Не відбувалося нічого з того, про що говорилось у заплутаних текстах алхімічних манускриптів. Там було повно символів — драконів, левиць, сонць, місяців та меркуріїв, і мене не покидало враження, що я обрав невірний шлях, бо мова символів була надто двозначною. 1973 року, зневірившись через відсутність будь-якого прогресу, я вчинив вельми безвідповідально. У той час, за контрактом із Міністерством освіти, я проводив заняття в державному театрі й вирішив залучити своїх студентів до експериментальних театральних студій на тему Смарагдової Табули. Все це. вкупі з моїми екскурсами в небезпечні місцини Магії, призвело до того, що наступного року я на власній шкірі відчув справедливість приказки: “Що посієш, те й пожнеш”. Всі мої плани потерпіли крах.
Наступних шість років я досить скептично відносився до всього, що пов’язане з містикою. За час цієї духовної еміграції навчився багатьох важливих речей: що ми приймаємо істину тільки тоді, коли перше відкидаємо її в глибині душі; що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога безмежно щедра, незважаючи на його суворість.
1981 року я зустрів Магістра ордену R. A. M. [Regnum Agnus Mundi (лат.)], який повернув мене на призначений мені шлях. В той час я знову, на свій страх і ризик, узявся за Алхімію. Однієї ночі, після виснажливої сесії з телепатії, я запитав, навіщо алхімікам така складна, незрозуміла мова.
— Існують алхіміки трьох категорій, — сказав Магістр. — Ті, яких важко зрозуміти, бо вони самі не знають, що говорять; ті, яких важко зрозуміти, бо вони знають, що говорять, але знають і те, що мова Алхімії звернена до серця, не до розуму.
— А третя категорія? — спитав я.
— Це ті, які взагалі не говорять про Алхімію, але які знайшли Філософський Камінь.
І тоді мій Магістр (а він належав до другої категорії) вирішив дати мені уроки Алхімії. Він пояснив, що символічна мова, яка мене так дратувала й збивала з пантелику, була єдиним засобом проникнення в Душу Світу, або “колективну підсвідомість” за Юнґом. Розповів про Особисту Леґенду та Божі Знаки — поняття, що їх мій раціональний інтелект відмовлявся визнавати через їх простоту. Розкрив, що не тільки вибрані, а всі без винятку людські створіння здатні осягнути Архитвір. Звичайно, не завжди він являється у вигляді яйця або флакону з рідиною, але всі ми, без сумніву, можем зануритися в Душу Світу.
Тому й “Алхімік” — символічний твір. На його сторінках я виклав те, чого навчився сам, але й віддав належне видатним авторам, які опанували Всесвітню Мову: Гемінґвеєві, Блейкові, Борхесу (який в одному з оповідань також використав перську леґенду), Малба Тагану та іншим.
На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів у своїй лабораторії.
“Діва Марія з малим Ісусом на руках вирішила зійти на землю й відвідати один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. І так усі, монах за монахом, вшанували Богородицю з малим Ісусом.
Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець цього монастиря, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Він був простого роду; батьки його виступали в старенькому цирку, і все, чого вони могли його навчити, це жонглювати й показувати трюки.
Коли надійшла його черга, отці хотіли припинити вшанування, бо колишній жонглер все одно не мав що сказати й лише зіпсував би враження про монастир. Але він так само відчував сердечну потребу присвятити що-небудь Ісусові й Діві.
Соромлячись і відчуваючи на собі докірливі погляди братів, він витягнув з кишені кілька помаранчів й почав жонглювати ними в повітрі — єдине, що вмів добре робити.
Цієї ж миті маленький Ісус на колінах у Марії засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля”.
Автор
Коли ж вони були в дорозі, Ісус увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала Його слово.
Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: “Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула на мене всю роботу? Скажи їй, щоб мені допомогла”.
Озвався Господь до неї і промовив: “Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї”.
Алхімік взяв до рук книгу, залишену кимось із каравану. Вона не мала обкладинки, але збереглося ім’я автора — Оскар Вайльд. Гортаючи сторінки, він натрапив на оповідання про Нарциса.
Алхімік знав леґенду про Нарциса — юнака, який щодня над озером милувався власною вродою. Одного ранку він так захопився собою, що впав до озера й потонув. На березі виросла квітка, яку назвали нарцисом.
Але на цьому Оскар Вайльд не закінчив свого оповідання.
Він ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з’явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз.
— Чому ти плачеш? — запитали Ореади.
— Я плачу за Нарцисом, — відповіло озеро.
— Нічого дивного, — сказали німфи, — ми також бігали за ним у лісі, але лиш ти могло зблизька бачити його красу.
— А що. хіба Нарцис був гарний? — запитало озеро.
— Кому ж про це знати, як не тобі? — здивувались Ореади. — Таж саме біля тебе він щодня ставав навколішки і тішився собою!
Озеро на якийсь час замовкло. Врешті-решт воно сказало:
— Я плачу за Нарцисом, хоча ніколи й не зауважило, що Нарцис був гарний. Я плачу, бо щоразу, коли він схилявся наді мною, в його очах я бачило віддзеркалення моєї краси.
— Яка гарна притча, — подумав Алхімік.
Юнака звали Сантьяго. Вже сутеніло, коли він нарешті добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Склепіння давно вже завалилося, а на тому місці, де колись була захристія, тепер височів розлогий платан.
Юнак вирішив переночувати тут. Він припильнував, щоб усі вівці зайшли у розвалену браму, а тоді загородив її дошками, щоб вони не порозбрідалися вночі. Не те, щоб у цій околиці водилися вовки, просто одного разу, коли від гурту відбилася вівця, він змарнував цілісінький день на її розшуки.
Кожухом він позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки поклавши під голову книжку, яку щойно закінчив читати. Перше ніж заснути, вирішив, що надалі читатиме грубші книжки — вони не так швидко закінчуються, та й спати на них вигідніше.
Коли прокинувся, було ще темно. Глянувши вгору, юнак побачив крізь напівзруйновану покрівлю сяйво зірок.
“Добре було б ще трохи поспати”, — подумав він. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня, і знову він прокинувся раніше, ніж сон закінчився.
Він підвівся й випив ковточок вина. Тоді ухопив свою ґирлиґу й почав розштурхувати сплячих овечок. Він вже помітив, що варто йому прокинутись, як більшість тварин також починали ворушитися. Так ніби якась загадкова сила в’язала його життя з життям овець, котрі оце вже два роки блукали разом з ним у пошуках їжі й води. “Вони вже так звикли до мене, що вивчили мій розклад”, — сказав він упівголоса. Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя.
Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху.
Але останніми днями він безупинно говорив про одне: про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти якихось чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, остерігаючись шахрайства, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Юнакові розповів про цього крамаря його товариш, то він і привів туди свою отару.
— Я хотів би продати трохи вовни, — сказав крамареві юнак.
Той був заклопотаний торгівлею, тому звелів зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу.
— А я й не знала, що пастухи вміють читати, — почув він за спиною дівочий голос.
Дівчина була типова андалузійка, з чорним волоссям, що спадало їй на плечі, й очима, успадкованими від войовничих маврів.
— Взагалі-то я вчуся не стільки з книжок, як від овець, — відповів він.
Вони розмовляли понад дві години. Дівчина — а це й була донька крамаря — розповідала про сільське життя, однакове й буденне. Пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями.
— Як ти навчився читати? — запитала дівчина.
— Як усі, — відповів він.
