Довга дорога до НАТО. Скільки вона тривала для інших і якою буде для України

Часто вони були драматичними і нагадували політичний детектив, у якому гравцями були не лише Україна, але і західні лідери чи Кремль.

Згадуємо, який довгий шлях до НАТО вже пройшла Україна і порівнюємо його з іншими країнами, котрі є членами альянсу.

Перші кроки і перші заяви про вступ

Автор фото, Getty Images

Леонід Кучма ставив за мету вступ до НАТО, але потім відмовився

Стосунки України та НАТО розпочалися майже одразу після здобуття незалежності. Президент Леонід Кравчук у 1992 році побував у штаб-квартирі альянсу у Брюсселі, а у 1994 р. Україна першою серед пострадянських держав уклала договір з НАТО в рамках ініціативи “Партнерство заради миру”.

За часів президентства Леоніда Кучми співпраця розвивалася – підписали “Хартію про особливе партнерство НАТО та України”, були різні програми співпраці з альянсом.

На початку другої хвилі розширення НАТО на Схід, у 2004 році, Україна ухвалила стратегію, яка передбачала відмову від позаблоковості, а до військової доктрини внесли положення про подальшу євроатлантичну інтеграцію і вступ до НАТО.

Фактично тоді українська влада вперше проголосила наміри стати членом альянсу.

Але то був час, коли після “касетного скандалу”, а також звинувачень у порушенні Києвом санкцій ООН щодо Іраку Леоніда Кучму мало підтримували в країні, і він перебував у міжнародній ізоляції. Тому в НАТО не дуже зважали на кроки українського президента, підтримуваного Росією.

У липні того ж року, після засідання комісії Україна-НАТО, Леонід Кучма видав указ, яким скасував мету вступу до НАТО, лишивши у військовій доктрині слова про “істотне поглиблення відносин із НАТО та Євросоюзом як гарантами безпеки та стабільності у Європі”.

Протистояння і зради навколо ПДЧ

Автор фото, Getty Images

Президент США Джордж Буш (молодший), президент України Віктор Ющенко і генеральний секретар НАТО Яап де Гооп Схеффер на саміті 2008 року, який не став для Києва проривом

Третій президент України Віктор Ющенко вступ до НАТО проголошував як головну мету.

У квітні 2005 року він повернув у військову доктрину України слова про стратегічну мету України – “повноправне членство в НАТО та Європейському союзі”.

Але парламентські вибори виграла партія Віктора Януковича, і їй вдалося обмежити команду Ющенка у реалізації цієї мети.

На початку 2008 року президент Віктор Ющенко, нова голова уряду Юлія Тимошенко та спікер парламенту Арсеній Яценюк написали листа до НАТО з проханням приєднати Україну до ПДЧ, але це спричинило парламентську кризу в Україні.

Ще одна спроба отримати ПДЧ була у квітні 2008 року на Бухарестському саміті НАТО, його ще назвали самітом “великих надій і великих скандалів”.

Через Францію та Німеччину рішення про ПДЧ відклали до грудня 2008 року.

На позицію Ангели Меркель та Ніколя Саркозі, тодішніх лідерів Німеччини та Франції, могла вплинути Росія. Тоді ЗМІ писали, що президент РФ Володимир Путін зробив різкі заяви і натякнув, що у випадку вступу України до НАТО, Росія може розпочати відторгнення Криму та Сходу України.

У грудні в НАТО запропонували Україні щорічну національну програму допомоги у здійсненні реформ, необхідних для вступу. Але про ПДЧ вже не йшлося.

Позаблоковість Януковича

Автор фото, UNIAN

Коли президентом став Віктор Янукович, він ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу до НАТО та національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

Згодом з усіх урядових документів, а також із закону “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики” були виключені слова про прагнення до членства в НАТО.

Діяла лише річна програма співпраці з НАТО, що передбачала участь української авіації у перевезенні вантажів НАТО, участь у миротворчій операції в Косово, Афганістані та Іраку, навчання українських військових у країнах альянсу.

Порошенко і Зеленський стали однодумцями

Автор фото, Getty Images

Колишні запеклі суперники Петро Порошенко та Володимир Зеленський за кілька останніх років стали однодумцями у ставленні до НАТО.

У 2014 році нова влада на чолі з Порошенком скасувала позаблоковий статус України, запроваджений Януковичем. У засадах внутрішньої та зовнішньої політики знову з’явилися слова про досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в НАТО.

Петро Порошенко однак вважав, що про членство можна буде говорити після проведення референдуму і не раніше ніж через 6-7 років.

У новій військовій доктрині з’явилися слова про досягнення повної сумісності ЗСУ з арміями країн-членів альянсу до 2020 року – задля інтеграції до ЄС та НАТО.

А у Конституції – нові статті вступ до цих організацій.

Володимир Зеленський, ставши президентом, повернувся до необхідності підписання з НАТО Плану дій щодо членства.

На саміті НАТО в Брюсселі в червні 2021 року лідери альянсу підтвердили відданість ідеї Бухарестського саміту 2008 року про те, що Україна стане членом альянсу і що Росія не зможе накласти вето на її вступ.

А з початком повномасштабної війни Зеленський закликав Захід прийняти Україну до альянсу за пришвидшеною процедурою, без ПДЧ.

У вересні 2022 року президент, голова парламенту та прем’єр-міністр України підписали заявку на пришвидшений вступ до НАТО.

На сьогодні швидке членство України в НАТО підтримують 23 країни-члени, тобто більшість. Усі вони підписали з Україною відповідні декларації.

Вступ до НАТО, згідно з опитуваннями, підтримує майже 90% українців.

Проте і Київ, і НАТО визнають, що допоки триває війна, це неможливо. Тому Київ сподівається, що НАТО надасть гарантії членства впродовж короткого проміжку часу після війни.

Від двох до 20 років

Альянс створили у 1949 році 12 країн Європи та Північної Америки. Зараз членами НАТО є 31 держава.

Від моменту заснування альянсу і до початку 90-х років до НАТО не приймали нових членів – їх лишалося 16.

Але після падіння Берлінського муру і розпаду організації Варшавського договору у 90-ті роки країни Центральної і Східної Європи заявили про бажання приєднатися до НАТО.

Польщу, Чехію, Угорщину і Польщу альянс запросив до вступу у 1997 році, а вже через два роки вони стали членами НАТО. Майже одразу після цього, у 1999 році, запровадили нову процедуру – План дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО.

Друга хвиля розширення відбулася після того, як у 2002 році сім країн запросили розпочати переговори про вступ до альянсу. Це були Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія. На виконання ПДЧ знадобилося два роки і у 2004-му ці країни офіційно стали членами альянсу.

Наступними були Албанія і Хорватія, і їхній шлях до НАТО був довшим.

Албанія отримала ПДЧ у 1999 році, Хорватія – у 2002, обидві країни стали членами НАТО у 2009, тобто, через десять і сім років відповідно.

Чорногорія у 2006 році приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру”, а у 2009 стала учасницею Плану дій. Офіційно членом НАТО Чорногорія стала через вісім років, у 2017.

Північна Македонія пройшла один з найдовших шляхів до офіційного членства в альянсі. ПДЧ країна отримала у 1999 році, але офіційно членом НАТО вона стала через 20 років, у 2019. Однією з перешкод була офіційна назва країни. Лише після того, як назву “колишня Югославська Республіка Македонія” змінили, країна стала 30 членом НАТО.

І, нарешті, Фінляндія. Ця країна брала участь у програмі “Партнерство заради миру” з 1994 року, і усі наступні роки активно співпрацювала з альянсом у миротворчих операціях. Але була нейтральною.

У травні минулого року вона подала заявку на вступ до НАТО під впливом російської агресії проти України і через рік, у квітні 2023, стала 31 членом НАТО.

Швеція, яка діяла синхронно з Фінляндією, починаючи з угоди “Партнерство заради миру” у 1994 році, офіційно ще не набула членства. Угоду з нею досі не ратифікували Туреччина та Угорщина.

Двері НАТО відчинені, але хто дасть увійти Україні?

Цьогорічна Мюнхенська безпекова конференція, що відбулася наприкінці минулого тижня, стала тестовим майданчиком для спроб змінити глобальну архітектуру безпеки. Оскільки ж у цій архітектурі винятково велика роль досі належить НАТО, то й зміна лідера цього блоку є дуже вагомим рішенням, що може вплинути на якість безпеки, яку матиме світ уже незабаром.

Повноваження чинного генерального секретаря НАТО — норвежця Єнса Столтенберга — спливають у жовтні, а в червні на Вашингтонському саміті країни-члени блоку, найімовірніше, муситимуть узгодити, кого вони хочуть бачити на цій посаді замість Столтенберга, для чого потрібен загальний консенсус.

Сам Столтенберг уже підшукав собі нову роботу, — він подав заявку, щоби очолити центральний банк Норвегії, щойно залишить посаду в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Фінансист на чолі безпекового блоку — це визначальна характеристика стану, в якому перебуває НАТО. Столтенберг був і наразі залишається найнятим політичним менеджером, продовженням старої європейської прихильності до так званих технократів. Він знає, як залагоджувати політичні й адміністративні питання, і здатен виконувати будь-яку політичну роботу високого рівня. В Норвегії він був і міністром енергетики, й міністром фінансів, і прем’єр-міністром.

Якщо для мирних часів професійний політичний менеджер на чолі НАТО — це цілком нормально, то для часів війни лідерові безпекового блоку все ж таки потрібна дещо інша експертиза. Тому в Мюнхені активно вели передвиборчу кампанію в прямому сенсі цього слова відразу декілька кандидатів, які бачать себе на чолі НАТО саме в теперішній волатильний час.

Серед них — прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте. Його кандидатура на посаду генсека НАТО подобається тим, хто вважає, що навіть для такого незвичайного періоду історії, в який ми зараз живемо, потрібні традиційні політики. Фактично це Столтенберг 2.0. У Мюнхені Рютте випромінював упевненість у тому, що Європа в жодному разі не повинна боятися можливої перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США, адже цілком здатна подбати про свою безпеку, і в цьому не може бути жодних сумнівів, навіть якщо Трамп зменшить участь Америки в системі колективної безпеки НАТО. А втім, кандидатуру саме Рютте, як повідомляє американська преса, підтримує президент США Джо Байден.

Ідеолог надання винищувачів F-16 для оборонних потреб України, Рютте пропонує бути продовжувачем усього того, що вже почав робити Столтенберг. Ідеться насамперед про зобов’язання збільшити європейські видатки на оборону на рівні 2% ВВП, що вже цього року дасть НАТО бюджет у 380 млрд дол. лише європейських грошей, хоча ще 2014-го європейці витрачали на оборону лише 230 млрд дол. Таким багатим блок не був іще ніколи.

Філософія Рютте полягає в тому, аби зберегти НАТО як клуб для багатих країн, що виграють насамперед грішми, технологічними аргументами та дипломатією, а не ціною життів військовослужбовців. Коли його запитали в Мюнхені, чи готовий він мобілізувати більше нідерландців на військову службу, Рютте було вкрай некомфортно: він не зміг прямо відповісти на це запитання, зауваживши, що нідерландці принаймні можуть відрізнити біле від чорного в сьогоднішній геополітиці, а це вже дуже багато.

Протилежністю до обережного та зручного для політичних еліт Заходу нідерландця Рютте є естонська прем’єрка Кая Каллас. Вона відверто підтримує ідею розширення НАТО, зокрема й надання повного членства в блоці Україні. Каллас воліє бачити НАТО активнішим блоком, який би не боявся в разі потреби не лише постачати зброю країнам у біді, а й вступати в конвенційні бойові дії. НАТО має бути там, де воно потрібне, а не лише в затишних брюссельських офісах, — ось ідеологія естонської прем’єрки.

Каллас має ще один аргумент, що робить саме її кандидатуру актуальною як потенційного генсека НАТО. Вона є представницею пострадянського блоку країн, котра дуже добре розуміє як російське питання, так і непростий геополітичний баланс Східної Європи. Якщо Рютте стане ще одним найманим політичним менеджером, то Каллас прийшла до амбіції очолити НАТО через те, що її країна має величезний досвід антирадянської боротьби, пострадянської безпекової та економічної трансформації — і саме це, на її думку, зараз потрібне НАТО.

Як конкретику Каллас уже запропонувала випустити від імені Євросоюзу єврооблігації на 100 млрд євро для інвестицій у оборону, а також конфіскувати заморожені російські резерви, аби передати їх Україні. Естонія вже готує відповідний закон. А ще Каллас може надати нового імпульсу бойовим кібертехнологіям НАТО, адже Естонія давно дотримується політичного курсу на розвиток цифрових методів.

Утім, для західних консервативних еліт Каллас — це занадто радикальна кандидатура, ще й із країни, внесок якої в безпекові потужності НАТО є мінімальним. Як і багато політиків зі Східної Європи, котрі претендують на високі посади в системі НАТО або ЄС, Каллас має вигляд романтичної ідеалістки в сучасному світі цинічних геополітичних розрахунків. Те, що виглядає як найкраща опція для України, є некомфортним для тієї частини членів НАТО, котрі вірять у силу інерції, що вічно триматиме блок поза межами воєн і збройних конфліктів.

Ідеологічно посередині між Рютте та Каллас розташувалася ще одна кандидатка — Урсула фон дер Ляєн, нинішня президентка Єврокомісії. На відміну від обох цих кандидатів, вона має глибоку експертизу в питаннях безпеки, адже очолювала міністерство оборони Німеччини в 2013–2019 роках. Як повідомляє німецька преса, кандидатуру фон дер Ляєн лобіює Державний департамент США, однак німецький канцлер Олаф Шольц вважає президентку Єврокомісії занадто антиросійською в поглядах.

Фон дер Ляєн справді дотримується жорсткішої політичної лінії стосовно Росії та путінського режиму, однак її важко віднести до радикальних політиків. Вона змирилася з Брекзітом, не бажаючи вдаватися до ідеалістичних спроб повернути Британію до ЄС. Вона не нав’язувала глибшої інтеграції до єврозони Польщі, Угорщині та Болгарії, котрі досі мають власні суверенні валюти. Ухвалені Євросоюзом за головування фон дер Ляєн антиросійські санкції — цілковито в межах санкційної стратегії блоку, де давно прописані алгоритми реагування на пресинг, конфлікти та загрози.

Мабуть, найрадикальнішою дією фон дер Ляєн є відмова від російського газу та встановлення цінової стелі у 60 дол. за барель для російської нафти. Це свідчить про щирість її проукраїнських настроїв. Однак проблема в тому, що сама вона воліє отримати ще один термін на посаді президентки Європейської комісії, де хоче створити посаду єврокомісара з питань безпеки, котрий вибудує ще один рівень військового захисту для Європи на додачу до ресурсів і алгоритмів НАТО.

Якщо Рютте навряд чи відчинить двері до НАТО для України до закінчення війни й навряд чи підтримає конфіскацію російських активів, а Каллас воліє зробити і перше, й друге, то фон дер Ляєн, імовірно, продовжить обережну політику «вічно відчинених дверей» для України, проте російські гроші все ж таки готова віддати на її реконструкцію.

Імена ще двох кандидатів фігурують у європейській пресі, яка наразі віддає майбутню перемогу в цих перегонах нідерландцю Рютте. На чолі НАТО, втім, може опинитися прем’єрка Данії Метте Фредеріксен. Публічно вона заявляла, що не боротиметься за цю посаду, однак рано списувати її в запас. На Мюнхенській конференції вона говорила досить амбітні речі про європейську безпеку, висловивши готовність передати Україні всі залишки артилерії, які ще має Данія. Це цілком схоже на змагання за прихильність у разі перемовин про те, хто ж очолить НАТО.

Британська преса вважає, що колишній міністр оборони Британії Бен Воллес також може очолити НАТО. Як і фон дер Ляєн, він є компетентним із військових питань, до того ж розуміється на таких речах, як асиметричні війни. Воллес утримував кількість армійського військового персоналу на рівні 80 тисяч солдатів, вважаючи, що цього достатньо для захисту Британії та участі в операціях НАТО. Оскільки ні в Британії, ні в Німеччині, ні в США збільшення кількості військовослужбовців не є популярною ідеєю, Воллес здається цим країнам гарним кандидатом. НАТО й мобілізація — це вкрай складна тема, яку, як і в Україні, політики перекидають із рук у руки, ніби гарячу картоплину.

В більшості країн НАТО система військового рекрутингу побудована так, щоб служба в армії, кажучи просто, була ідеальною опцією для шкільного трієчника чи трієчниці з п’ятіркою з фізкультури. Такій людині важко здобути місце в університеті, а лише зі школою за плечима знайти гарну роботу теж складно. Тому саме цю категорію осіб таргетують військові рекрутери, пропонуючи дозволити армії зробити з них людей — дати освіту, фах, побудувати кар’єрні плани.

Втім, як представник Британії з її потужним флотом Воллес може посилити військово-морські спроможності НАТО — наприклад, розробивши алгоритми організації торговельних коридорів за прикладом того, як організований український зерновий коридор у Чорному морі. І нехай Росія привчає весь світ до актуальності конвенційної, фронтальної, траншейної війни — НАТО воліє уникнути конфліктів, що включають такі елементи ведення бойових дій. Саме такої логіки очікують від Воллеса.

Україну в процесі обрання генерального секретаря НАТО цікавить насамперед можливість вступу до цього безпекового блоку. Навряд чи Україна дочекається лояльнішого до своїх інтересів адвоката, ніж естонська прем’єрка Каллас. Тому, обираючи наступного очільника НАТО, країни-члени блоку значною мірою обиратимуть і безпекове майбутнє України.

З історії ми знаємо, що дві світові війни своїми результатами суттєво змінили глобальну архітектуру безпеки. Результатом Першої світової війни було створення Ліги націй, із якої потім прямо чи опосередковано виросли ООН, НАТО, ЄС, МВФ і Світовий банк — уже після закінчення Другої світової війни. Питання наразі в тому, чи призведе російсько-українська війна до чогось подібного. Попит на перезавантаження НАТО є: мабуть, більшість європейців і американців погодиться з тим, що наша нинішня війна триває занадто довго, хоча могла вже бути виграна. А от чи є готовність у НАТО бути чимось більшим, ніж гарантом безпеки «про всяк випадок», який тримає країни на кшталт України та Грузії на відстані «відчинених дверей», — залежить від його найбільших донорів, а це США та Німеччина.