Вчені заявили, що зрозуміли, як будувався Стоунхендж

Вони стверджують, що шлях каменів пролягав не по морю, як припускали раніше, а по суші і річках.

Стоунхендж досліджено вздовж і впоперек, але як і раніше він таїть в собі багато нерозгаданих таємниць. Тепер вчені наблизилися до розгадки його походження.

Стаття, опублікована в журналі Antiquity, докорінно змінює уявлення вчених про те, як предки доставляли багатотонні камені для будівництва цього мегалітичного комплексу, передає Бі-бі-сі.

Ще в 1920-х роках британський геолог Герберт Томас припустив, що так звані блакитні камені Стоунхенджа були видобуті у валлійському графстві Пембрукшира в скельних утворах Карн Менін, Карн Алв і Керріг Маршогіон.

Близько 80 років ця теорія ніким не спростовувалася. Тепер же, завдяки новітнім методам мікроскопії, вчені змогли перевірити роботу Томаса. На їхню думку, він опирав свої висновки на помилкові дані.

З’ясувалося, що у виборі графства Томас не помилився, але камені Стоунхенджа походять не з тих скелястих утворень, про які він тоді говорив, а з тих, що на північ (а саме Крейг-Рос-і-Фелін і Карн Годог).

Керівники новітнього дослідження – Роб Іксер з Університету Лестера і Річард Бевінс з Національного музею Уельсу – ще в 2011 році виявили стародавню каменоломню в Крейг-Рос-і-Фелін. Судячи з усього, вона і подарувала блакитні камені Стоунхенджа.

Зрозумівши походження каменів, вчені на цьому не зупинилися. Вони стверджують, що шлях каменів пролягав не по морю, як вважав Томас, а по суші і річках.

Для переміщення каменів стародавні люди використовували тяглових тварин і колоди, що перекочуються (колесо тоді ще не було винайдено), щоб доставити камені в район сучасного міста Монмоу. Після чого вони, ймовірно, сплавляли камені по річках Северн або Ейвон.

Те, як стародавні люди, не маючи сучасної техніки, могли добути, перевезти на далеку відстань і встановити такі важкі брили, – питання, порівняне з загадкою спорудження єгипетських пірамід і статуй на острові Паски.

Сарсени, найбільші брили Стоунхенжда, важать до 25 тонн. Блакитні камені ж значно легше – до 5 тонн. Правда, навряд чи це було великою втіхою для тих, хто тягнув їх на собі сотні кілометрів.

Достеменно невідомо, як саме їх могли транспортувати. Пару років тому був проведений экперимент – інсценування того, як можна було б пересунути камінь вагою в тонну.

Виявилося, що для того, щоб тягнути брилу такого розміру зі швидкістю приблизно 1,5 км/год на колодах, що перекочуються, потрібно всього 10 осіб.

Втім, все це залишається лише гіпотезою. І далеко не всім вона здається переконливою.

Про істинне призначення Стоунхенжда вчені гадають досі: місце для релігійних ритуалів? Або поховань? Або це візуалізація будови світу? А може бути, це результат масштабного тімбілдінгу?

Хтось навіть вірить в те, що Стоунхендж служив майданчиком для зв’язку людей з інопланетянами. І це не єдина божевільна теорія про “істину сутність” Стоунхенжда.

Головне питання, яке бентежить “невіруючих в Стоунхендж”: чи завжди брили були розташовані так, як зараз? Або їх встановили вже в XX столітті самі археологи під прикриттям реставрації комплексу?

Згідно з даними археологів, мегалітичний комплекс споруджували 3000-2500 роках до н. е. Проте це не заважає існуванню теорії про те, що його побудували якісь велетні, які жили на Землі до Всесвітнього потопу.

В ході реставраційних робіт у 1900-1960 роках, камені Стоунхенжда були укріплені бетоном, який явно видно і досі. Саме це люблять наводити як доказ його фіктивності. На думку конспірологів, Стоунхендж існує не більше століття. А створений він був з метою збільшення туристичного потоку, а також зміцнення британської національної гордості.

Навряд чи ті камені комплексу, які дійшли до наших днів, стоять зараз саме так, як розташовувалися кілька тисяч років тому. Їх переставляли, вони падали через власну вагу і руйнування.

Але що можна сказати точно – це те, що Стоунхендж існував задовго до початку реставраційних робіт на початку XX століття. Досить хоча б поглянути на численні зображення древнього комплексу, які зустрічаються протягом багатьох століть.

Слідами Бога на камені: загадка житомирського Полісся

Дорога до державного геологічного заказника місцевого значення «Камінне Село», що розташований на 15 гектарах лісу в Олевському районі, заведе майже до кордону з Білоруссю. Спочатку треба доїхати до Олевська, а потім через 26 кілометрів буде село Рудня-Замисловицька, за яким і ховається серед високих беріз та сосен овіяна легендами нерукотворна пам’ятка з каменів-валунів чудернацьких форм. Науковці давно досліджують цей об’єкт, але є речі, яких розумом не осягнути, можна хіба що повірити.

Як надумаєте коли їхати в Камінне Село, краще подбати про зручний одяг (штани будуть доречними) і взуття, бо загадуючи бажання і шукаючи енергетичне очищення у щілинах між каменями, можете подерти коліна. Спокійно залишайте телефон у сумці чи кишені, тому що вас гарантовано ніхто не потурбує – зв’язок майже зникає на території заказника.

Медова річка Перга

Тепер можемо спокійно вирушати у подорож. Дива розпочинаються одразу на дерев’яному мості через річку Перга з медовою водою у Рудні-Замисловицькій. Місцеві по-своєму пояснюють бурштинове забарвлення водойми. Кажуть, що у щілинах скелястих берегів Перги оселялися дикі бджоли. Коли сонце добре припікало, зібраний ними мед стікав по каменях у воду, яка й набувала його кольору. Натомість науковці пояснюють такий феномен прозаїчніше. Річка нагадує відтінок бурштину через великі поклади залізної руди. Звісно, кожна версія має своїх прихильників, але є багато історій про те, що річкове повітря на берегах Перги лікує хвороби дихальних шляхів.

Далі лісова дорога приведе прямісінько до заказника. За дверима автобуса відкривається зовсім інший світ. З першого кроку відчувається енергетика древлянської землі, де пахне медом, неймовірною сосновою свіжістю, а під ногами стеляться кущі чорниці й налитої сонцем червоної брусниці.

КАМЕНІ, ЯКИМ ПОНАД ДВА МІЛЬЯРДИ РОКІВ

По обидва боки м’якої лісової стежки розкидані вкриті мохом величезні гранітні камені. Кожен, як і людина, має своє ім’я та історію, про це вам розкажуть справжні знавці, котрі навіть із закритими очима тут не заблукають.

Захопливу екскурсію Камінним Селом проводили двоє гідів – головний спеціаліст відділу економічного розвитку Олевської міської ради, член Національної спілки краєзнавців України Юрій Халімончук і вчитель історії з Олевської гімназії Іван Корнійчук.

Юрій Халімончук розпочинає знайомство із геологічним заказником двома науковими поясненнями. За льодовиковою версією, ці камені принесені на Житомирщину зі Скандинавії чи Карелії. Час від часу в історії нашої планети трапляються зледеніння, які переростають у льодовик. Так от, величезна брила льоду рухається від полюсу до екватора і зчісує всі м’які шари на своєму шляху. Вона захоплює каміння, ламає його, розкидає, завмирає на якійсь території, що може тривати сотні, тисячі, а то й мільйони років. Потім глобально змінюються кліматичні умови, вода розмерзається, шліфує камені, і вони залишаються хаотично розкиданими.

Натомість сучасні дослідження базуються на результатах діяльності Пержанської геологічної партії. На цих теренах виявили поклади 125 корисних копалин, а ще тут розташоване Пержанське родовище берилію. Дослідники з’ясували, що склад і структура порід, які залягають у глибині, і тих, що виступають на поверхню, ідентичні. Відтак, специфічний рельєф типу морена, який залишає по собі льодовик, у заказнику не спостерігається. Тобто, така теорія свідчить, що гранітні валуни – це виходи на поверхню українського кристалічного щита, потужної геологічної платформи, яка простягається від Волині аж до Азовського моря.

«Унікальність заказника в тому, що це болотиста місцевість, серед якої на площі 15 гектарів виходять не поодинокі, а розміщені компактно валуни. Можливо, це залишки древніх гір, які зруйнувалися у процесі вивітрювання, набувши таких химерних форм», – зауважив Юрій Халімончук.

Про гори у Камінному Селі нагадує папороть-багатоніжка, яка росте виключно на каменях. Рослину можна зустріти тільки у Карпатах, Криму на та Поліссі, де каміння підіймається над поверхнею землі.

Йдемо далі і зупиняємося біля каменя, який називається мегаліт. Скільком людям треба взятися за руки, аби обійняти його, сказати важко. Увагу привертає тріщина на гранітному валуні. Юрій Халімончук одразу спростовує версію туристів, що вона могла утворитися внаслідок землетрусу, бо таке явище не характерне для цієї місцевості. Причину розколу пояснюють зміщенням на величезній глибині ділянок українського кристалічного щита. Навіть якщо вони на один міліметр наближаються чи віддаляються, це дається взнаки на каменях. Згодом повітря і вода ще більше розширюють такі розколи.

Геологи досліджували зразки мегаліту і з’ясували, що вік його матеріалу близько 2 мільярдів років. Хронологічно це період протерозойської ери, коли на планеті зародилися перші примітивні форми життя. Годі й уявити, скільки всього пам’ятають валуни Камінного Села…

Найвищий «експонат» заказника – це більш як 5-метровий камінь-піраміда. Його вертикальний зріз укритий лишайником. Роси і дощі сприяють тому, що лишайники виділяють кислоту, яка руйнує структуру каменю і робить її більш зернистою. Там, де волога затримується довше, поселяються мохи, огортаючи валуни густою зеленою пеленою.

Під таким каменем можна сховатися від дощу

ТАМ, ДЕ БОГ ПЕРЕМІГ ДИЯВОЛА

Іван Корнійчук часто проводить Камінним Селом екскурсії для біоенергетиків, яких це місце притягує мов магнітом. Деякі їхні аргументи не беруться заперечувати навіть науковці.

«Наш заказник – це своєрідне місце сили. Камені містять у своєму складі кварц, який є носієм інформації та енергії. Біоенергетики кажуть, що він створює тут особливий енергетичний фон, а тому в Камінному Селі часто трапляються дива», – вказує на ненаукову версію походження валунів Іван Корнійчук.

Гід пропонує пройти вузеньким Чортовим розколом, аби очистити свою енергетику. Головне, не боятися і побачити перед собою світло. Між каменями доводиться йти боком кілька метрів, але на виході відчуття справді неймовірні. Кажуть, що розкол забирає весь негатив, заряджаючи позитивом.

Звісно, цей розділений тріщиною навпіл камінь має свою легенду. Кажуть, колись чорти хотіли збудувати тут млин. За однією із версій, із першими променями сонця він розвалився на шматки. За іншою, сам Бог зашкодив нечисті. Коли чорти від нього втікали, били хвостами об каміння, яке давало тріщини, й від того утворився розкол.

До речі, у Камінному Селі це не єдине магічне місце. Є ще одна щілина між валунами, яку здолати важче, хоча цілком можливо. Якщо нею пролізти, кажуть, людина може народитися вдруге – майже як у казці – молодшою і гарнішою.

Біля каменів, яким приписують особливу енергетику, можна побачити багато прив’язаних стрічок. Екскурсоводи пояснюють це язичницькими звичаями, відгомін яких і досі зберігається у прикрашених придорожніх хрестах.

Стрічками позначають енергетичні мости

За словами Івана Корнійчука, такі стрічки символізують енергетичні мости, які допоможуть тим, хто їх залишив, отримати зв’язок із сакральним місцем у Камінному Селі.

Центральна точка заказника – Божий камінь, до якого треба підніматися дерев’яними сходинками. Саме там ідуть у хід не наукові теорії, бо як інакше пояснити на кам’яній поверхні сліди людських ніг.

Відома тут легенда розповідає, що серед поліських боліт розкинулося село, де жили заможні люди. Сусіднє село було значно бідніше, тож його жителі звернулися до багачів за допомогою. Першого разу їм відмовили, другого – прогнали палицями, а третього – спустили на них собак. Бідні люди образилися, прокляли те село і воно перетворилося на камінь, стало таким же, як серця їхніх сусідів.

За іншою оповідкою, одного разу до села у заболоченій місцевості зайшов Бог. Він попросив у його жителів хліба, солі і ночівлі. У кожній хаті подорожньому відмовляли. В останній жив лісник, от і дав він тому чоловікові твердий окраєць хліба. Бог побачив, що там живуть жадібні люди, які вже не зміняться, тож перетворив село на камінь.

Якраз Божий камінь і символізує оту останню хату. Там стояв Бог, а поруч диявол, який зрозумів, що втратив владу над людьми. На камені розпочалася боротьба за володіння світом, де Бог переміг диявола, скинувши його у пекло. Після перемоги він ступив два кроки і піднісся на небо, залишивши свої сліди.

Іван Корнійчук каже, що саме на цьому валуні часто проводять медитації, після яких люди діляться дивними враженнями. Хтось відчуває енергетичний зв’язок із родичами, дехто чує своє духовне ім’я-оберіг, а комусь приходять віщі видіння.

Ми обходимося без медитації. Босоніж ідемо слідами Бога, загадуючи бажання, і з вірою спускаємося на свої земні стежини. Туристи часом залишають там гроші, аби загадане гарантовано збулося, хоча такий ритуал зовсім не обов’язковий.

ЗАБЛУКАТИ НЕ ДАСТЬ КАМІНЬ-КОМПАС

Поки прямуємо дерев’яною кладкою на інший бік заказника, вислуховуємо ще й космічну версію про Камінне село. Симетрія між валунами підштовхує до думок про його невипадковий зв’язок із Всесвітом. Наука поки не дає вичерпної відповіді, чому всі великі камені розташовані в одну лінію посередині цієї ділянки лісу. Так само симетрично один до одного стоять і три крайні валуни.

Містика містикою, а от без романтики, хай навіть камінної, не обійтися ніяк. Гіди показують камені закоханих. За переказами, дівчина із хлопцем поспішали на побачення на околицю села. Коли ж ціле село враз закам’яніло, вони завмерли в обіймах, тож тепер нагадують туристам про силу кохання.

Наостанок ідемо до тріснутого на чотири частини каменя-компаса або, який іще називають, каменем-хрестом, каменем-орієнтиром чи жертовником.

Ось що про нього розповів Юрій Халімончук: «Унікальність цього каменя в тому, що він своїми тріщинами вказує на сторони світу, точнісінько так, як компас. Якщо колись загубитеся у Камінному Селі, шукайте цей камінь і по ньому орієнтуйтеся, куди йти. На сході будуть Коростень, Житомир, Київ, на півночі – Білорусь, на півдні – Олевськ, але доріг у тому напрямку немає. Нам же треба рухатися на захід, до цивілізації».

Камінь-компас до того ж здійснює бажання. Іван Корнійчук каже, що дві частини мають позитивний заряд, а ще дві – негативний. Коли людина хоче вказати собі шлях або стоїть перед вибором, треба зупинитися посередині, наближаючись до позитивно заряджених каменів і задумати те, до чого прагнете. Гарантія, що все станеться саме так, – стовідсоткова. Гід каже, що сам двічі загадував тут бажання, і вони здійснювалися.

НА МЕДОВИХ НИВАХ ПОЛІСЬКИХ БОРТНИКІВ

Між каменями поросли конвалії та ожина

Обійшовши камені, на яких уже прижилися й ростуть конвалії та ожина, звертаємо до ураженої блискавкою високої берези. Під деревом екскурсоводи розкривають таємниці бортництва – древлянського промислу, який досі збережений на Поліссі.

Ці терени раніше називали Медовою Нивою через велику кількість бортників. Гіди пояснюють, що навіть назви річок Уборть і Перга, що тут протікають, походять від медової тематики.

Підіймаємо голови і бачимо на верхівці дерева борть – вулик, куди приносять мед дикі бджоли.

«У наших лісах живе дика поліська темна бджола, дуже працьовита і витривала. От для неї на висоті встановлювали борті-колоди довжиною 1,5 метра і шириною 90 сантиметрів. Зберігся цілий господарський комплекс бортника, а також є ритуальний календар для цього промислу. До прикладу, у Чистий четвер очищали борті від підмору (бджіл, що за зиму загинули – ред.), який не викидали, а заливали горілкою і була то поміч, коли боліли ноги. У русальський тиждень борті вішали, на Медовий Спас відбирали перший мед, а після Пречистої – забирали весь, залишаючи трохи на зиму для бджіл. Бортники цукром бджіл не заманюють і антибіотиками не лікують, тому отримують автентичний живий мед з унікальними властивостями», – каже Іван Корнійчук.

Існує цілий обряд, що називається творіння або затворювання борті, один із елементів якого – це читання заговорів. Вдалося й мені почути, як на Поліссі примовляли до бджіл:

Бджоли рояться, бджоли плодяться, бджоли смиряться.

Стану я на воз проти дальньої сторони і почую шум – гудіння бджіл.

Беру я бджолу, рою, гляжу, сажаю у вулик.

Не я тебе саджаю, сажають ясні зірки, світлий місяць, красне сонечко…

Таке примовляння закінчується словом «Амінь» і благословляє мандрівників на дорогу додому.

Після цієї екскурсії ще кілька днів не вистачає спокою і тиші Камінного Села, яких у гамірному місті годі й шукати. Тож тепер залишається чекати, коли здійсняться загадані серед валунів бажання, і думати про нові, аби при нагоді знову про них розповісти каменям, що вміють тримати таємниці.

Ірина Чириця, Житомир-Камінне Село

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Таємницю каменів Стоунхенджу розкрили?

Аналіз частини довжиною в метр проводили разом з геохімічним дослідженням мегалітів Стоунхенджу.

Археологи визначили, що камені походять з місцевості у 25 км на північ від Стоунхенджу, поблизу міста Марлборо.

Сьюзен Гріні з державної комісії щодо англійських історичних пам’яток English Heritage зазначає, що це відкриття є “справжньою сенсацією”.

15 каменів з пісковику-сарсену, висотою у сім метрів, формують “центральну підкову” Стоунхенджу. Також валуни з пісковику-сарсену перебувають у зовнішньому колі.

Менші камені Стоунхенджу з блакитного пісковику походять з пагорбів Преселі в Уельсі, а от походження каменів з сарсену раніше визначити не могли.

Повернення частини каменю, вилученого під час археологічних розкопок у 1958 році, дало змогу археологам проаналізувати його хімічний склад.

Ніхто не знав, де перебуває ця частина, поки 89-річний Роберт Філіпс, який був причетний до розкопок, не повернув її минулого року.

Автор фото, Historic England

Частину валунів зняли під час археологічних робіт у 1958 році

Дослідники спочатку провели рентгенівське флуоресцентне тестування всіх наявних каменів з сарсену у Стоунхенджі. Це дослідження виявило, що більшість з них мають схожі хімічні речовини та походять з одного регіону.

Потім вони проаналізували родовища сарсену від Норфолка до Девона і порівняли їхній хімічний склад з хімічним складом шматка, який повернули.

В English Heritage зазначають, що дослідження продемонстрували – схожий хімічний склад з повернутим шматком має пісковик-сарсен з родовища у Вест-Вудсі, на південь від міста Марлборо.

Професор Девід Неш з Брайтонського університету, який керував дослідженням, зазначив: “Було чудово використовувати науку XXI століття, щоб зрозуміти минуле неоліту, і нарешті відповісти на питання, яке археологи обговорювали століттями”.

Автор фото, English Heritage

Археологи проаналізували хімічний склад ядра каменю, щоб точно визначити, звідки походять величезні брили Стоунхенджа

“Наймасивніші камені”

“Мати можливість визначити місцевість, яку використали будівельники Стоунхенджу для отримання матеріалів приблизно в 2500 році до нашої ери – це справжнє задоволення”, – каже Сьюзен Гріні.

За її словами, вчені і раніше припускали, що камені можуть походити з району міста Марлборо, але остаточно визначити це було важко – в графстві Вілтшир є чимало родовищ пісковику-сарсену.

“Вони (будівельники Стоунхенджу. – Ред.) хотіли найбільші, наймасивніші камені, які могли знайти, і був сенс дістати їх якомога ближче”, – зазначає пані Гріні.

На її думку, це підтверджує, як ретельно розглядали та обмірковували будівництво Стоунхенджу.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!