Судді. Презумпція винуватості

У 62-й статті Конституції, а також у нормах Кримінального процесуального кодексу передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Тобто, Україна проголосила, що по відношенню до своїх громадян, іноземців, осіб без громадянства – вона дотримується презумпції невинуватості. Але, виявляється, є у нашій державі категорія людей, на яких ця конституційна норма категорично не поширюються.

Відносно них, навпаки, діє презумпція винуватості.

І мабуть, саме тому кожного дня з екранів телевізорів та моніторів комп’ютерів, зі шпальт друкованих видань та радіо ми безперервно чуємо і читаємо, що всі судді злочинці, корупціонери-хабарники, яких треба розігнати, посадити, четвертувати тощо.

Ці висловлювання звучать з вуст журналістів, депутатів, пересічних громадян. Навіть прокурори та поліцейські, коли немає чим пояснити свої недолугі дії, прикриваються цим: “Ну, ви ж розумієте, це ж наші корумповані суди у всьому винні”.

Однак ніхто не хоче повідомити людям, що, наприклад, заставу призначають не тому, що суддя корумпований, а тому що у КПК, ч.3 статті 183 йдеться про обов’язок судді визначити розмір застави при призначенні запобіжного заходу у виді тримання під вартою. А той, хто вніс заставу, підлягає негайному звільненню.

І що підозрюваному скасовують запобіжний захід не “внаслідок хабаря” судді – а тому, що слідчий не завершив розслідування у встановлений законом термін тощо.

Навіщо ж людям знати правду? Краще призначити ворога, щоб відвести народний гнів від себе.

Зараз важко сказати, хто саме і коли “запустив” і продовжує насаджувати у суспільстві цей негатив та зневажливість по відношенню до судів.

Можливо, це сталося, коли в 2010 році “в один день” новим законом “Про судоустрій і статус суддів” фактично було знищено Верховний Суд, і таким чином продемонстровано “хто у хаті хазяїн”.

Можливо, одразу після Революції гідності, коли склалася парадоксальна ситуація – народ, що постав проти свавілля влади, сам продовжив творити ще більше свавілля.

Це вже не так важливо.

Важливішим наразі є те, що держава опинилася перед серйозною загрозою – дійсного знищення правосуддя, а відтак руйнації самої держави. Але, як кажуть, “не за то стояв Майдан”.

Спробую пояснити свою позицію. Одразу скажу, що я не є адвокатом суддів і мною не рушить кланово-корпоративний інтерес. Бо розумію, що судді – не янголи, і до нас також є багато зауважень.

Водночас постає питання: чи може демократична держава, якою себе позиціонує Україна, нормально функціонувати без суду? Чи є корисним для неї, коли будь-яке рішення суду, яке комусь не подобається – владі, опозиції, селянам, шахтарям, військовим чи цивільним, – відразу ж оголошується неправильним, несправедливим і таким, що постановлено внаслідок корупції судді?

Є відомий вислів: “Суд не робить послуг. Він виносить вироки”.

Не можна вимагати від суддів засуджувати “поганих хлопців” і не засуджувати ” хороших”.

Не можна народним депутатам замість прийняття законів блокувати суди і погрожувати суддям коктейлями Молотова.

Не можна Генеральному прокурору заявляти, що злочин, вчинений під час війни, не є злочином. Адже згідно з 67-ю статтею Кримінального кодексу однією із обставин, що обтяжує покарання, є вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій.

Інша річ, якщо суспільство вважає, що ті, хто захищає Батьківщину, мають бути звільнені від кримінальної відповідальності за певні злочини – то народні депутати, як виразники волі народу, мають прийняти відповідний закон. І тоді суди його виконуватимуть.

І не потрібно буде влаштовувати ці небезпечні “вистави” у їхніх приміщеннях.

Але це все те, що знаходиться на поверхні – піна, за якою “не видно дитини”. Правда ж полягає у наступному.

Відповідно до даних судової статистики, у 2015 році близько 7 тисяч суддів розглянули 3,4 мільйони справ. Було постановлено вироки щодо 94,8 тисяч осіб. І, зауважте, із 2,6 мільйонів рішень, постановлених місцевими судами, змінено або скасовано 92.393, або 3,5%.

Ці сухі цифри промовисто свідчать про наступне:

Наші “корумповані” судді працюють “як раби на галерах” і постановляють досить якісні рішення. А тужіння про відсутність в Україні правосуддя – не більше, ніж “крокодилячі сльози”.

Мільйони справ, які розглядають судді, свідчать про те, що громадяни звертаються в суди за вирішенням спорів і захистом прав – і здебільшого отримують це. Вироки у переважній кількості справ є законними і справедливими.

Створення ж із суду найголовнішого ворога України є вигідним тим, хто хоче, щоб суди продовжували “надавати послуги”.

До речі, той факт, що суди досі продовжують працювати, сам по собі є майже дивним. Адже наразі сотні суддів, у яких закінчилися повноваження і рішення про їхнє обрання безстроково не прийнято Верховною Радою, не можуть виконувати свої функції.

Багато з суддів подали заяви про відставку.

Ті, що зараховані у резерв і навіть пройшли за конкурсом в той чи інший суд, не призначаються президентом.

Словом, у судах панує “розбрід и хитання”, які, звичайно ж, не в кращий спосіб впливають на здійснення правосуддя.

Я не заперечую, що судді мають періодично проходити перевірки на профпридатність, що має здійснюватись заміщення вакантних посад та можуть відбуватись зміни у судоустрої. Але держава має бути зацікавлена в тому, щоби ці процеси не були руйнівними для самого її існування. А суспільство має розуміти, що залякані, розгублені і принижені судді є не менш небезпечними, ніж корумповані.

І ніяка судова реформа, ніякі нові, невідомо звідки взяті судді, не зможуть нічого вдіяти без радикальної зміни у ставленні до суду з боку держави і суспільства.

Україна дуже дорогу ціну платить за свій європейській шлях розвитку.

Право людини на справедливий суд є одним із головних, закріплених у Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ґрунтується на Загальній декларації прав людини. У ній ідеться про те, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватись до повстання як до останнього засобу.

Але іншого цивілізованого засобу для охорони прав людини, крім суду, людство не вигадало.

Тож, не рубаймо гілку, втративши яку, ми всі можемо опинитися у проваллі хаосу та анархії.

Тетяна Шевченко, суддя Верховного Суду України у відставці, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Презумпція невинності

Ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу дає Україні шанс переглянути розуміння презумпції невинності. Власне успіх нового КПК залежатиме від нового розуміння цього основоположного принципу права.

З листопада система кримінального судочинства в Україні почне діяти за новим Кримінальним процесуальним кодексом. Якщо він виконуватиметься як належить, цей кодекс має шанс перетворити систему кримінального судочинства України на таку, що і захищає права людини, і надає правоохоронним органам можливість чесними методами викривати й карати за складні злочини, такі як багаторівнева корупція та змови з відмивання грошей з участю багатьох підозрюваних і міжнародного банківського сектору. Виконання належним чином, звичайно, буде непростим завданням і потребуватиме разом політичної волі, постійної зосередженості, громадського тиску та зміни світогляду в усій системі кримінального судоустрою. Це не станеться за один день, але має відбутися швидко. Одна з речей, у якій я переконався за 40 років на дипломатичній службі, полягає в тому, що правова система, котра функціонує належним чином – не ставить нікого вище закону, – є наріжним каменем будь-якої модерної демократичної країни.

Для належного запровадження цього нового кодексу українські прокурори, правоохоронні відомства і суди повинні переглянути своє розуміння справжнього значення концепції презумпції невинності. Ще у Стародавній Греції і Римській імперії принцип презумпції невинності був визнаний основою для побудови системи кримінального судочинства. І хоча, як свідчить історія, цей принцип часто на практиці порушувався, він усе ж таки залишався фундаментальним елементом правничих систем по всій Європі з часів Середньовіччя. Презумпція невинності нині закріплена у 62-й статті Конституції України та у 6-й статті Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка також є зобов’язуючою для України.

Що означає «презумпція невинності», просто записано у цій конвенції: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинним доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку». Згідно з новим Кримінальним процесуальним кодексом України, особа не вважається визнаною винною – чи суддею, чи судом присяжних, – доки обвинувачення не доведе у змагальному процесі всі елементи злочину «поза розумним сумнівом». Далі, у кодексі йдеться, що «всі сумніви» мають тлумачитися на користь підозрюваного. Передбачається, що адвокат буде агресивно оскаржувати свідчення, зібрані владою, і матиме рівне право представляти свідчення зі свого боку.

У Сполучених Штатах правничі кола без кінця сперечаються, чи практика роботи нашої системи адекватно дотримується презумпції невинності. Це здорова суперечка, притаманна нашій змагальній системі судочинства. Західних експертів права в Україні часто шокує, що презумпція невинності нерідко ігнорується прокурорами без жодних для них наслідків. Ця практика, найімовірніше, залишилася від радянської системи: тоді всі справи практично можна було вважати вирішеними у момент, коли прокурор приймав рішення (з якої завгодно причини) внести обвинувачення. Прокурори в Україні також продовжують вигравати приблизно 99,9% кримінальних справ за своїми обвинуваченнями. Такий рівень «виграшності» для багатьох, якщо не для всіх, є показником того, що українські судові процеси досі залишаються не набагато більшим, ніж формальною вправою із затвердження прокурорського рішення про обвинувачення (у США усереднений відсоток обвинувальних вироків на рівнях штатів і на федеральному становить близько 68%).

В Україні презумпцію невинності найбільш очевидно ігнорують у двох випадках: під час рутинного затримання людей, підозрюваних і/або обвинувачуваних у скоєнні злочину, та при виголошенні публічних заяв політиками і прокурорами, які якраз повинні краще знати закон, про чиюсь винуватість задовго до закінчення судового процесу.

Кожна система кримінального судочинства має законне право накладати певні обмеження на осіб, звинувачуваних у вчиненні злочину. Такі заходи в першу чергу мають забезпечити участь обвинувачуваного у майбутніх судових засіданнях, а не в якийсь інший, неправильний, спосіб здійснювати покарання. Оскільки підозрюваний вважається невинним, доки винуватість не доведено, такі обмеження не можуть набирати форми покарання або використовуватися як метод запобігання публічним заявам із боку обвинувачуваного проти слідства та про свою невинність. В Україні обвинувачення надміру вдається до свого права утримувати підозрюваного під вартою майже необмежено в часі, доки слідство і суд тривають. Проте, за новим Кримінальним процесуальним кодексом України, у суддів з’являється багато можливостей відпускати підозрюваних на різних умовах, таких як застава чи підписка про невиїзд, із вимогою відмічатися за різними графіками, а в окремих випадках – із перебуванням під електронним спостереженням. Завдяки такому широкого спектру альтернатив утриманню під вартою, новий кодекс, за належного впровадження, кардинально зменшить нинішнє число досудових арештів. До речі, це матиме ще й позитивний фінансовий аспект, оскільки утримувати підозрюваного під вартою набагато дорожче, ніж відпустити його.

Більше того, зменшення кількості утримуваних під вартою в очікуванні суду покращить нинішній прикрий доробок України перед Європейським судом з прав людини. Зовсім недавно суд визнав незаконним досудовий арешт і утримання під вартою Юрія Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ. У своєму вердикті суд не тільки визнав поводження з Луценком незаконним, а й гостро розкритикував обвинувачення, судовий процес та апеляційний суд за надуживання досудовими процедурами. Європейський суд вважає «особливо тривожним» те, що однією з головних причин утримувати Луценка для обвинувачення і суду було намагання запобігти його публічним виступам про свою невинність та з критикою слідства. Таке обґрунтування досудового арешту відразу припускає винність підозрюваного і прямо суперечить конституційно гарантованій презумпції невинності. Це саме той тип недоречного обґрунтування, якого можна очікувати від системи судоустрою, котра побудована під обвинувачення і виходить із того, що поліція і прокурори ніколи не помиляються й від них не слід вимагати доводити правочинність їхніх дій; у змагальній системі кримінального судочинства таке обґрунтування навіть уявити собі не можна.

Іншим звичайним прикладом порушення презумпції невинності в Україні є публічні висловлювання про винуватість до завершення суду, а інколи навіть і до офіційного обвинувачення. Це найчастіше роблять прокурори, обов’язком яких є дотримання верховенства права, а не його підрив, захист прав людини, а не їх порушення. Такі висловлювання регулярно з’являються у засобах масової інформації. Як я помітив, дуже часто це не просто опис обвинувачень, висунутих певній особі чи групі осіб. Ці заяви, тиражовані пресою, включають опис свідчень, які, за твердженням влади, вона зібрала, аргументи на користь обвинувачень і навіть міркування про мотивацію підозрюваного скоїти злочин(и). Якщо презумпція невинності має якесь реальне значення, для урядовців неприйнятно має бути висловлювати думку і аргументи про винуватість особи, підозрюваної у скоєнні злочину. Такі заяви завдають непоправної шкоди репутації підозрюваного і автоматично стають загрозою незалежності будь-якого майбутнього рішення суду.

Ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу дає Україні шанс переглянути розуміння презумпції невинності. Власне успіх нового Кримінального процесуального кодексу залежатиме від нового розуміння цього основоположного принципу права. Публічний діалог між усіма учасниками системи кримінального судоустрою, включно з адвокатами, має привести до кардинальних змін у підходах. Звісно, допоможе справі й запровадження надалі правил на заборону прокурорам, правоохоронцям, урядовцям та службовцям суду робити публічні заяви або поширювати інформацію, що порушує презумпцію невинності, – але без засадничого філософського зсуву серед службовців правової системи розв’язання цієї проблеми неможливо очікувати навіть при наявності добре прописаних законів.