Українофоб чи геній? Які погляди мав Булгаков, що не так із його культом і як вчинити з музеєм у Києві

Михайло Булгаков – це російський письменник, який народився у Києві у 1891 році та написав низку творів, відомих у пострадянському просторі: “Майстер і Маргарита”, “Біла Гвардія”, “Собаче Серце”, “Записки юного лікаря”, “Іван Васильович”.

Чому ми говоримо про Булгакова? 30 серпня Національна спілка письменників України виступила проти Музею Булгакова у Києві і запропонувала натомість створити музей українського композитора Олександра Кошиця.

Однак ідею закрити музей не підтримали у Міністерстві культури. Олександр Ткаченко заявив, що Булгаков – киянин, а специфічні репліки щодо України у деяких творах належали його персонажам.

Ця подія спричинила дискусію і в соцмережах, і серед культурних діячів.

Хтось вважає Булгакова великим митцем, генієм, антирадянським чи навіть українським письменником.

Інші кажуть, що він захоплювався російськими імперськими ідеями і негативно ставився до незалежності України та національно-визвольних змагань.

“Українська правда. Життя” поспілкувалася з експертами про політичні погляди Булгакова, значення його творчості для України і світу, а також щодо музею у Києві.

Розібратися в цій темі нам допомогли:

• літературознавець, літературний критик, письменник і директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків;
• кандидат історичних наук, учасник проєкту “Likбез. Історичний фронт” Геннадій Єфіменко;
• історикиня, архівістка Ганна Путова;
• літературознавиця, літературна критикиня і письменниця Віра Агеєва.

Хто такий Булгаков?

Михайло Булгаков народився у Києві і прожив тут до 1921 року, а потім переїхав до Москви. Він вів лікарську практику, перш ніж присвятити життя письменництву.

Більшість його творів не друкували за життя через критику радянського режиму, однак п’єса “Дні Турбіних” за мотивами роману “Біла Гвардія” йшла у Московському художньому академічному театрі до червня 1941 року.

Нині про Булгакова у Києві нагадує літературно-меморіальний музей, розташований на Андріївському узвозі, 13.

Там з 1906 по 1919 роки проживала сім’я Булгакова – за цією ж адресою він “поселив” головних героїв роману “Біла Гвардія” Турбіних.

У 60-х Булгакова почали друкувати у “самвидаві”, а у 80-х – ще більш масово. У цей час ним починали захоплюватися як антирадянським сатириком.

Батько Булгакова Афанасій був російським богословом, викладачем Київської духовної академії і цензором.

За словами історика Геннадія Єфіменка, його прислали в Україну, фактично, для колоніальної діяльності.

Чи можна вважати Булгакова українським письменником?

Існує думка, що Булгаков – це частина українського культурного простору чи навіть український письменник.

“Булгаков належить світові, а Україні – у першу чергу, бо він тут народився і виріс з цієї землі… Він не був ні російським націоналістом, ні українофобом…

Київ він любив пристрасно і ніжно, бо це був його дім. Він оспівав його. Тому він належить Києву”, – вважає Ганна Путова.

Утім, літературознавець Ростислав Семків заперечує: Булгакова неможливо вважати українським письменником.

Існує два критерії, за якими можна зараховувати письменників до певної культури. Один із них – це критерій мови.

“Національна література належить тим, хто писав цією мовою. У нашому випадку – українською.

Але є ширший критерій, до якого можна зараховувати так само тих, хто писав іншою мовою, але мав певний пієтет перед цією культурою, літературою і якусь причетність до українського матеріалу“, – пояснює Ростислав Семків.

За цими критеріями проходить Микола Гоголь, який писав російською, але про українську культуру. Так само – Леопольд фон Захер-Мазох, який писав німецькою, але український матеріал (“Дон Жуан з Коломиї”, “Жіночі образки з Галичини”) і поважно ставився до української культури.

“Поваги до української культури у Булгакова немає. Це можна довести і не тільки на його текстових матеріалах, але і якщо аналізувати його вчинки”, – каже Семків.

Наприклад, Михайло Булгаков дезертував з армії УНР і приєднався до Добровольчої армії, тобто до білогвардійців.

“Це все можна зрозуміти, але ми констатуємо факт. Він був переконаним монархістом і чітко бачив для себе, яку Росію він любить. Це мала бути монархічна Росія.

Який Київ він любив? Це мав бути монархічний імперський Київ у складі Російської імперії.

Ніякого сентименту до української культури у нього немає. До “Киева” є. Але я наголошую – до “Киева”, – пояснює літературознавець.

Які погляди мав Булгаков?

Політичні погляди Булгакова більшість експертів описує як російський імперіалізм, шовінізм, українофобію та симпатію до “білого” руху.

Він критикував УНР, Павла Скоропадського і Симона Петлюру, однак Ганна Путова пояснює, що політика гетьмана була дещо ближча Булгакову, ніж більш “націоналістичні” погляди Петлюри.

З цим також погоджується Геннадій Єфіменко, але додає: про підтримку гетьмана все одно не йдеться.

“Для гетьмана головними ворогами були більшовики. Він приймав на службу тих, хто боровся проти більшовиків, а серед них було багато білогвардійців. Вони були на боці гетьманату у боротьбі з більшовиками, але водночас категоричними противниками України.

Петлюра був дещо радикальнішим за Скоропадського у плані підтримки всього національно українського. Від потужного повстання під українськими національними гаслами, яке як Головний отаман очолив Симон Петлюра, не встояв гетьманат. Але як для Турбіна, так і для Булгакова, не лише Петлюра, а й Скоропадський були вороги, бо вони говорили про Україну”, – каже історик.

Чи був Булгаков українофобом?

За визначенням Словника української мови у 20 томах, українофобія – це “нетерпимість, ненависть, боязнь українців і всього українського”. У Великому тлумачному словнику української мови “українофоб” – це “противник, ненависник українців і всього українського”.

Літературознавці Ростислав Семків та Віра Агеєва кажуть, що Булгаков підпадає під визначення українофоба.

“Вочевидь, йому було складно зрозуміти, як зруйнувався світ затишної імперії кінця XIX– початку XX століття, в якому він виріс.

Він бачив причину руйнації цього світу у приході українства, націоналістів, Петлюри, гетьмана Скоропадського і так далі. Зруйнувався цей затишний світ, до якого він звик. Він цього боявся, тому протидіяв”, – каже Семків.

Не всі у сім’ї Булгакових мали такі погляди. На фото сім’ї Булгакова можна побачити українські строї, а одна з сестер – співала у хорі Кошиця.

Інша сестра, наймолодша, закінчила український університет, говорила українською.

Прихильники Булгакова натомість кажуть, що не можна вважати його українофобом, зважаючи на історичні реалії того часу.

“Легко вимагати розуміння цієї ідеї нам, людям ХХІ сторіччя, які переживають піднесення самосвідомості на тлі російської агресії у незалежній Україні, від людини – росіянина за походженням з професорської сім’ї, який виріс у російськомовному оточенні у Києві”, – вважає Ганна Путова.

Однак у схожій ситуації опинилися багато хто зі зросійщених або російських родин в Україні.

“Вони або відкидали українське коріння, або робили свій вибір на користь українства.

Наприклад, Олена Теліга зробила рішучий вибір на користь України. Булгаков такого вибору не зробив. Він навпаки – протидіяв цьому”, – каже Ростислав Семків.

За що критикують твори Булгакова?

У літературознавстві існує поняття тенденційності – це ідеологічна спрямованість твору, упередженість.

Саме це явище присутнє у творах Булгакова – немає позитивних персонажів, які були б пов’язані з чимось українським.

“Це зазвичай жорстокі, негативні персонажі. Я не буду переказувати “Білу гвардію”, але насправді однієї її вистачає”, – каже Семків.

Найбільш “проблемними” у Булгакова вважаються роман “Біла Гвардія” та п’єса “Дні Турбіних”, створена за його мотивами.

Критики Булгакова найчастіше посилаються на фразу, яку Булгаков вклав у вуста головного героя Олексія Турбіна:

“Я б вашего гетмана за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым. Кто запретил формирование русской армии? Гетман.

Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман..”.

У відповідь на ці звинувачення прихильники письменника зазвичай стверджують: ці репліки говорить герой, а не сам Булгаков.

Однак літературознавиця Віра Агеєва відповідає: персонажів також творить автор.

“Відсилаю всіх до конкретного тексту. У Булгакова є публіцистичний текст під назвою в оригіналі “Киев-город”. Текст цей, наголошую, публіцистичний, не художній, розпочинається роздумами про те, що в Києві мистецтва немає, науки немає, нічого немає”, – каже вона.

У творчості Булгакова немає позитивних моментів, пов’язаних з “українською Україною”, наголошує Семків.

“Він зумисно перекручує факти. Наприклад, показує, що український гетьман залежний від німців, чого насправді не було, і так далі. Там є маса історичних прорахунків, які пересмикнуті в його оповіді”, – додає критик.

У творі “Я убил”, окрім “жорстокості” українців, розвивається міф про їхній антисемітизм.

“Більшовики стали говорити, що українці – антисеміти, лише з 1920 року. У 1919-му в антисемітизмі більшовики звинувачували білогвардійців. У них дійсно було багато плакатів, агітаційних листівок, але в УНР на урядовому рівні антиєврейських ідей ніколи не було.

Коли стало зрозуміло, що основний ворог не білогвардійці, а “петлюрівці”, більшовики розгорнули цю кампанію ще й за кордоном. І Булгаков їм фактично підіграв”, – каже історик Геннадій Єфіменко.

Чи всі твори Булгакова антиукраїнські?

“Як достатньо зрілий письменник, він написав багато речей, які не є тенденційними в антиукраїнському напрямку, але вони є імперськими. Булгаков дуже білогвардійський письменник”, – каже Семків.

Наприклад, роман “Собаче серце” не є антиукраїнським, але професор Преображенський оцінює радянську дійсність з точки зору досконалої імперської дійсності, а більшовики намагаються зруйнувати цей світ.

Тому цей роман, як і “Роковые яйца” – сатира на радянську дійсність.

З іншого боку, літературний критик бачить у творах письменника численні спроби “сподобатися” Сталіну.

“Він намагався сподобатися вождю і знайти своє місце серед номенклатурної чи комендативної одиниці. Просто йому це не вдалося і це дійсно підважує, але не заперечує його антирадянськість”, – додає Ростислав Семків.

А образ Івана Грозного у п’єсі “Іван Васильович” – це найбільший “письменницький гріх” Булгакова, каже критик.

“Булгаков на місці цього злочинця і маніяка Івана Грозного робить інертну постать. Це розмита правда. Він скидає його з п’єдесталу, але робить симпатичним”, – додає літературознавець.

У “Майстрі та Маргариті” також є два образи, які виправдовують тоталітарну владу – за словами експерта, тут теж проглядається спроба сподобатися диктатору.

“Ми маємо Понтія Пілата, який розуміє, що не можна засуджувати Єшуа і треба його виправдати, але він мусить, і тому, скоряючись необхідності, він йде на цей відвертий злочин. Ну і Воланд, звичайно. Не можна заперечувати, що зло, пов’язане з Воландом, виглядає у Булгакова цікавим і привабливим.

Це в контексті сталінізму дає нам розуміння, що він намагається знайти там своє місце. Тенденційність цих текстів не заперечує того, що вони непогано написані, але вона шкодить”, – додає він.

Є свідчення про листування Булгакова зі Сталіним – цей факт зовсім не означає, що Булгаков був симпатиком СРСР, однак у своїй творчості він йшов на компроміси, каже Геннадій Єфіменко.

“Все-таки у 1920-ті роки твори “Біла гвардія”, “Я убил” не видавалися. Вони були ворожі не тільки українцям, а і радянській владі. Але та ж таки “Біла Гвардія” була перероблена на п’єсу “Дні Турбіних, і в ній посилені “антипетлюрівські”, а по суті антиукраїнські мотиви.

Показувалися вигадані жахи українізації в період 1918-19 років, а українці чи “петлюрівці” поставали як відверто негативні персонажі”, – каже Геннадій Єфіменко.

Саме про цей твір згадано у п’єсі Миколи Куліша “Мина Мазайло”, де тьотя Мотя вихваляє “Дні Турбіних” і критикує політику коренізації, в яку на початку ХХ століття “гралися” більшовики.

“Дні Турбіних” – це був один з улюблених творів Сталіна. За деякими підрахунками, він дивився його більше 30 разів. Без дозволу і сприяння Сталіна такого білогвардійського письменника не ставили б на Центральній театральній арені в МХАТ-і”, – каже Геннадій Єфіменко.

Антиукраїнські настрої, оспівані у романі, а згодом – у п’єсі, не подобалися навіть радянським письменникам з України – це обговорювали на тижні української культури в Москві 1929-го року і насамперед на зустрічі українських письменників зі Сталіним

“Письменники звертали увагу, що там відверто антиукраїнські мотиви, а не антипетлюрівські. На деякий час його навіть припинили показувати, але з 1932-го по 1940 рік у МХАТ-і йшли “Дні Турбіних”, і це сприймалося українською громадськістю як зневага до України. Сталін цю зневагу підтримав.

З того часу в українській громадськості творчість Булгакова асоціювалася з українофобством, “україножерством”, – каже історик.

Чому українці тримаються за Булгакова?

“Чому Булгаков справив таке враження? Тому що нічого подібного жодною мовою до того не було видано і нічого подібного не вивчали у радянських навчальних закладах.

Для українців пропонувався широкий курс російської літератури, що здебільшого складався з творів авторів ХІХ ст., а якщо йшлося про ХХ ст. – то репертуар був дуже обмеженим, більшість поетів Срібного віку та абсолютно вся література Розстріляного відродження були під забороною”, – пояснює Ганна Путова.

Літературне шістдесятництво було відоме у вузьких колах і “регулювалося” владою, додає експертка.

Навіть література ХІХ ст. була цензурована – наприклад, Шевченка, Лесю Українку у повному обсязі ніхто не видавав.

“Як російська, так і українська література, яку пропонували тогочасній молоді, була купованою, а якщо йдеться про ХХ ст., то відверто нудною, партійною, радянською.

І раптом з’являється по суті антисистемний та ще й містичний твір, не схожий ні на що, чим годували тогочасну радянську публіку”, – каже історикиня.

Також інерція, за якою українці тримаються за Булгакова, пов’язана з імперською пропагандою, і водночас – зі згадкою, що це антирадянський письменник, додають Геннадій Єфіменко та Ростислав Семків.

Це створює враження про важливість постаті Булгакова – на тлі радянської літератури твори Булгакова дійсно здавалися опозиційною та видатною літературою.

“Ще один чинник – комплекс меншовартісності. Я десь читав, що якщо ми заберемо Булгакова з Києва, ми втратимо зв’язок з високою культурою. Це не так.

Є дуже багато різних авторів, які пов’язують нас з високою культурою. Це хибне відчуття, що “в нас нікого немає, тільки Гоголь, Булгаков і не можна їх забирати”, – пояснює Ростислав Семків.

Оскільки Булгаков має амплуа антирадянського письменника, у деяких читачів могло сформуватися переконання “ворог мого ворога – мій друг”.

Однак історик Геннадій Єфіменко пояснює: білогвардійці були не меншим злом для України, ніж більшовики.

На словах більшовики проголосили право націй на самовизначення, обіцяли піднесення національної культури, а білогвардійці – відкрито заперечували будь-яку суб’єктність України.

“Коли люди дізнались про репресії 1930-х, Голодомор – більшовиків почали сприймати як зло. І мимоволі ті, хто з ними боровся, в уяві людей ставали кращими, ніж були насправді.

До білогвардійців було краще ставлення і на цьому тлі пішов міф про них, як ностальгія за чимось хорошим, за втраченою імперією, яку знищили більшовики. Але цього хорошого ніколи не було”.

Яке місце має займати Булгаков для українців?

Булгаков жив у часи протиборств, тому його несприйняття боротьби за незалежність України можна зрозуміти раціонально.

Однак це не означає, що його позиція актуальна для України зараз.

“Для нього це було органічно, тому що він був сином колонізатора. Україна, яка постала, руйнувала його світ”, – каже Геннадій Єфіменко.

“Він – людина свого часу, але чому ми маємо вшановувати цей реакційний погляд і витрачати на це кошти платників податків? Це не можна залишити просто так – має бути справедлива відплата”, – додає Ростислав Семків.

“Культ” Булгакова почав утворюватися в 60-х роках через його антирадянськість. Він потрапив у шістдесятницьку відлигу, як і Некрасов.

“Булгаков у Києві – це нитка до того, що наша культура – це російська культура. Це безперечно гуманітарна зброя.

У себе вдома все можна читати. Але на російську літературу в школі у мене взагалі інший погляд. Це буде травмувати дітей, тому що триває війна. Не можна любити те, що в тебе стріляє”, – наголошує Ростислав Семків.

Російська література має зникнути принаймні зараз. Не читати письменників країни, з якою ви ведете війну – це нормальна практика, додає літературний критик.

“Німецький письменник в Радянському Союзі з’явився у 1960 році, за 15 років після перемоги над Німеччиною. Це був Ґете.

Звісно, ми не у Радянському Союзі, але й ніхто не втручається у приватний простір і не забороняє читати Булгакова”, – каже Семків.

Водночас історикиня Ганна Путова каже, що твори Булгакова несуть історичну цінність і показують падіння Російської імперії.

“Цей автор показав і причину поразки російського імперського міфу, і причини перемоги більш жорстокого комуністичного терору, який наслідував російській імперії. “Біла гвардія” написана від імені тих, хто програв свій світ, і тим вона цінніша для України”, – каже вона.

Утім, історик Геннадій Єфіменко вважає:

“Щоб вивчати історію по таких книгах, треба, щоб було з чим порівнювати. По одній лише книзі Булгакова вивчати навіть історію падіння Російської імперії неможливо, тому що прочитання художнього твору залежить від загального рівня знань”.

Якщо історик уже знає історію української революції, для нього ця книга справді може бути корисною для розуміння тогочасної ситуації в Росії.

Якщо ж людина вперше читає Булгакова або ще не знає досконало історію України, це виглядає зовсім інакше, додає Єфіменко.

Російська література може бути корисною для розуміння пропаганди і політичного режиму РФ, однак музей у центрі Києва в нинішньому вигляді такої функції не виконує, каже Семків.

“Ми маємо розуміти, що агресор використовує такі явища, як гуманітарну зброю, як засіб поширення ідей “русского мира”.

Булгаков стоїть поруч з Пушкіним, Лермонтовим – вони є провідниками цих ідей, хочуть вони того чи ні. Тому зараз ставлення до них буде саме таке. На ці імена потрібний тривалий мораторій публічно”, – вважає Ростислав Семків.

Закрити чи реформувати – як пропонують вчинити з музеєм Булгакова?

ВИПРАВЛЕНО 23.09.2022

Прихильники письменника зазвичай виступають проти закриття музею, аргументуючи це тим, що Булгаков – великий письменник світового рівня, тому від нього не можна відмовлятися.

Однак “велич” письменника – це суб’єктивна оцінка. Усе залежить від того, хто і за якими критеріями оцінює.

“Є списки на кшталт “100 найкращих романів усіх часів і народів”. Я переглянув три списки у Times, Modern Library і The Guardian. У жодному з цих списків Булгакова я не знайшов. Так, Толстой і Достоєвський є. І це один з показників”, – каже Ростислав Семків.

Пієтет, який є у багатьох щодо Булгакова, закінчується на пострадянському просторі.

Наприклад, для світової літератури літературознавці враховують книгу “Західний канон” американського професора Гарольда Блума.

“У Блума є такий великий список з 300 творів, на які варто звернути увагу. У списку серед 26 найсильніших письменників Булгакова немає”, – каже критик.

Важливо: у цьому абзаці ми зазначили, що Булгакова немає у великому списку у книзі Блума. Насправді його немає у списку з 26 письменників. Водночас у списку зі 300 авторів Булгаков є. Редакція “УП. Життя” перепрошує за помилку!

Значення Булгакова у світовій літературі перебільшене – він не є першорядно відомим письменником, про що свідчить невелика кількість монографій іноземних учених про нього.

“Якщо говорити у порівнянні з Гоголем, Чеховим, Толстим і Достоєвським, то це смішно. Найвідоміша ця четвірка. А якщо брати ХХ століття, то найвідоміший у світі – Пастернак з “Доктором Живаго”, – каже Семків.

Ростислав Семків проводить паралель між Булгаковим і англійським письменником та імперіалістом Редьярдом Кіплінгом, який народився у Британській Індії.

“У Бомбеї є будинок, в якому народився Кіплінг. Поки Кіплінг був живий, він жив у цьому будинку. Британці перетворили його на місце шанування Кіплінга. Коли Індія стала незалежною, на хвилі деколонізації музей Кіплінга було закрито.

Попри те, що він видатний письменник і дуже хороший стиліст, про Індію він писав зневажливо і зверхньо – абсолютно з імперської точки зору”, – каже Ростислав Семків.

Будинок Кіплінга зносити не стали. Там і далі є музей, але це не музей, що звеличує Кіплінга – там на деякий час навіть заборонили будь-яку згадку про митця.

“Це вже радикальний крок, але будинок є. Хто хоче почитати його творчість – знає, що там жив Кіплінг, але музею немає, тому що Кіплінг ставився до індійської культури зверхньо та зневажливо. Я думаю, з цього треба робити висновки і нам”, – каже Семків.

Він вважає, що музей Булгакова під час війни – це “імперська білогвардійська твердиня в центрі Києва”.

“У нас немає музеїв письменників, які писали про Київ не гірші тексти. У нас немає ні музеїв, ні пам’ятників Нечуя-Левицького з його романом “Хмари” про Київ, Валер’яна Підмогильного з “Містом”, Домонтовича з його “Дівчиною з ведмедиком”, Зерова, який писав сонети про Київ.

Складається парадоксальна ситуація – хороші письменники писали про Київ. Ми їх не вшановуємо, а Булгакова вшановуємо. Це все потребує переоцінки і переосмислення”, – каже критик.

Щодо майбутнього музею Булгакова у Києві звучали різні пропозиції.

У Спілці письменників України пропонують передати усі музейні експонати на архівне зберігання в Національний музей літератури, а на місці музею Булгакова створити музей композитора Кошиця.

Водночас історикиня Ганна Путова вважає, що це невдала ідея.

“Поставимо крапку в питанні про музей Кошиця у цьому будинку. Олександр Кошиць ніколи там не жив. Меморіальну дошку встановили, спираючись на помилкові дані.

У Музеї однієї вулиці зберігається копія паспорта Кошиця, переданого туди його родичами, де чітко проставлені штампи із пропискою. Там видно, що насправді Кошиць мешкав у будинку за Андріївським узвозом, 22. Це підтверджують його мемуари. І другу дошку – на будинку, де він мешкав насправді, встановили завдяки зусиллям колективу музею Булгакова”, – каже вона.

На думку історикині, постать митця використовують для політичної боротьби і здається, що про нього згадали “для роздмухування скандалу”.

Ганна Путова радить створити Музей Кошиця у будинку за Андріївським узвозом, 22, а не замість Музею Булгакова.

Ростислав Семків вважає, що збереження музею Булгакова – це “травматично і неконструктивно”, поки триває війна.

Однак враховуючи, що цей музей уже є, щонайменше варто поміняти експозицію.

“Це точно не може бути музей роману “Біла гвардія”, тому що це маніпулятивний, антиукраїнський текст”, – наголошує Ростислав Семків. – Зусилля побудувати українську владу в Україні, в Києві, які ми зараз називаємо визвольними змаганнями, у творі Булгакова скомпрометовані.

Я розумію, що у Булгакова був такий погляд, але це не той текст, на який нам треба звертати увагу”.

“Українська правда. Життя” намагалася зв’язатися з колективом Музею Булгакова, щоб отримати їхній коментар стосовно майбутнього експозиції музею, однак відповіді не отримала.

“Як людина, що багато років співпрацює з музеєм, я знаю, яку колосальну експозиційну роботу його колектив проводить безперервно.

Зараз формується нова концепція експозиції музею, вона буде цікавою і сучасною. Я не хочу спойлерити. Нехай це буде несподіванкою для відвідувачів і старих друзів музею”, – додала Ганна Путова.

Олена Барсукова, “Українська правда. Життя”

БУЛГАКОВ, Михайло Опанасович – Біографія, життя і творчість письменника

БУЛГАКОВ, Михайло Опанасович (Булгаков, Михаил Афанасьевич — 15.05.1891, Київ – 10.03. 1940, Москва) — російський прозаїк і драматург.

Булкагов народився 15 травня 1891 р. в Києві. Батько, Опанас Іванович, викладав у Київській духовній академії курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна, виховувала дітей, яких було семеро. Сім’я дала майбутньому письменникові дуже багато — виховала у нього любов до мистецтва, повагу до людей і працелюбність.

Дитинство і юність Булкагова пройшли у Києві, з яким пов’язане становлення митця. Він захоплювався класичною літературою й архітектурою, музикою та драматургією. Вивчав давні малюнки і написи у церквах, відвідував відомий театр Соловцова. На Андріївському узвозі містилася квартира Булгакових, що стала прообразом будинку Турбіних у романі «Біла гвардія «та п’єсі «Дні Турбіних». Зараз у цьому домі — меморіальний музей письменника.

Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету. У роки навчання прийшло перше кохання, у 1913 р. він повінчався з Тетяною Лаппа. Але Перша світова війна, революції та громадянська війна назавжди розлучили їх. Склавши випускні іспити екстерном, почав працювати лікарем — в Чернівцях, Кам’янці-Подільському, Смоленську. Перші враження від лікарської практики відобразилися у книзі «Записки юного лікаря» («Записки юного врача», 1925—1926).

Ставлення Булкагова до революційних подій було неоднозначним. Розуміючи необхідність змін в суспільстві, він не сприймав насильницьких методів, антигуманною вважав і громадянську війну.

Початок літературної діяльності пов’язаний з Москвою. У 20-х роках він писав нариси й оповідання, у яких висловлював надію на суспільні зміни («Майбутні перспективи», «Торговий ренесанс «та ін.). Але надалі надію заступило гірке розчарування.

«Дияволіада» («Дьяволиада», 1923-1924) відкрила новий етап у творчості Булкагова. У цій сатиричній повісті показано трагедію «маленького» радянського чиновника Короткова, який нікому не потрібен; його нікому захистити від страшної, диявольської сили («щось сіре з чорними дірами»), котра знищує все на своєму шляху. Образ Короткова можна порівняти з гоголівським Акакієм Акакієвичем («Шинель»). У цьому творі виявилася характерна ознака художнього методу письменника — поєднання комічного і трагічного.

«Фатальні яйця» («Роковые яйца», 1924) — фантастична повість, дія в якій відбувається у недалекому майбутньому — 1928 р. Професор Персиков відкрив чарівний промінь, що може прискорювати зростання живих організмів. Хоча можливості наукового відкриття ще не з’ясовані остаточно, авантюрист Рокк використовує червоний промінь для вирощування величезних курей. Але замість курячих яєць йому завезли зміїні, з яких вилупилися гігантські гадюки. Кульмінаційним моментом повісті є похід плазунів на Москву, лише несподіваний мороз врятував мешканців міста від нашестя. У такій символічній формі письменник попереджав про небезпеку порушення природної, духовної та соціальної еволюції. Промінь Персикова має колір радянського прапора, тому асоціюється із соціалістичними змінами, які не сприйняв Булкагов, передчуваючи майбутні катастрофи. Своєрідність фантастики полягає в тому, що, з одного боку, вона викриває вади суспільства, а з іншого — дає художній прогноз.

«Собаче серце» («Собачье сердце», 1925) — сатирична повість, у якій ідеться про медичний експеримент перетворення собаки в людину. Професор Преображенський плекав великі надії на своє наукове відкриття, але, хоча практична частина експерименту вдалася, моральний аспект не задовольнив професора: хороший пес Шарик став брутальним чоловіком Шариковим. Усі спроби перевиховати його не вдаються, він стає ще гіршим під ганебним впливом суспільства. Повість побудована за принципом парадоксу, який полягає в тому, що поведінка Шарикова не тільки не засуджується оточенням, а, навпаки, заохочується ним. Виявилося, що Шариков цілком підходить новому суспільству, його навіть призначають на посаду «заввідділу у боротьбі з котами». У цей час на сторінках радянської преси тривали дискусії про виховання нової людини соціалістичного типу. Булкагов у сатиричній формі показав, що може вийти з людини в процесі революційних зрушень. Він заперечував будь-які неприродні засоби втручання у закони природи культури та суспільства.

Роман «Біла гвардія» («Белая гвардия»), п’єси «Дні Турбіних» («Дни Турбиных») і «Бег» («Бег») (1925—1928 pp.) складають трилогію про долі російської інтелігенції, їх поєднує образ центрального героя, в якому втілено духовні пошуки автора. У «Білій гвардії» Олексій Турбін трагічно сприймає події революції та громадянської війни, відчуваючи загрозу знищення духовності. Але він не тікає від дійсності, а намагається визначити своє місце у подіях, ставлячи перед собою питання: «Як бути? Як жити?». Однак у романі відповіді на них ще немає. У п’єсі «Дні Турбіних» Олексій Турбін уже все вирішив: для нього, як і для інших інтелігентів, не існує виходу — стріляти в свій народ він не може, тому шукає смерті й гине, рятуючи молодих юнкерів. У п’єсі «Біг» Булкагов показав, що могло б бути з Олексієм Турбіним, якби той не загинув під час громадянської війни і виїхав у еміграцію. Генерал Хлудов, головний герой «Бігу», врятувався від більшовиків, однак душевний біль не вгамовується: жити в розриві з батьківщиною він не може, але прийняти її — криваву й жорстоку — також не в силі. Хлудов, як і Олексій Турбін, шукає смерті, йому залишається єдине — самогубство. Письменник показав духовну драму інтелігенції, зруйнування культурних засад суспільства, порушення моральних принципів. У трилогії невипадково звучать мотиви світової класики (Й. В. Гете, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, Д.Н.Ґ. Байрона та ін.) — як нагадування про втрачені гуманістичні цінності.

Життя і творчість Булкагова пов’язані з Московським художнім театром, але багато його п’єс було заборонено. Письменника цькували протягом усього його творчого шляху. У 1926 р. після обшуку у квартирі було конфісковано рукопис повісті «Собаче серце», яка до кінця 80-х років була заборонена цензурою. У 1928—1929 pp. зняли з репертуару сатиричні п’єси «Багряний острів» («Багровый остров») і «Зойчина квартира» («Зойкина квартира»). У 1929 р. Й. Сталін у відкритому листі до драматурга В. Біль-Білоцерківського назвав твори Булкагова «непролетарською літературою, яку необхідно знищити». Фактично це був офіційний вирок письменникові, для якого відтепер були зачинені двері всіх редакцій.

У липні 1929 р. Булкагов звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому виїхати за кордон, але воно залишилося без відповіді. Відчайдушним зойком людини, якій уже нічого було втрачати, став лист письменника до уряду СРСР, написаний 28 березня 1930 p., який свідчив про те, що автор його не відступив від своєї позиції й розпочав відкритий діалог із владою.

Тому невипадково проблема «митець і влада» стає головною у його творах 30-х років. Протягом 1928—1940 pp. Булкагов працював над романом «Майстер і Маргарита» («Мастер и Маргарита»), у якому розповів про те, що не можна було висловити вголос, — про свободу, християнські заповіді, незалежність творчості, силу людського духу.

У 1931—1932 pp. до письменника прийшло нове натхнення, пов’язане з його коханням до Олени Шиловської. Їхні стосунки були складними і неоднозначними: вона мала свою сім’ю, Булкагов залишився без роботи. Але кохання виявилося сильнішим за обставини. Олена Сергіївна стала прообразом Маргарита в романі.

Проте жити письменникові залишалося зовсім недовго. У 1939 р. він закінчив п’єсу «Батум» про початок революційної діяльності Сталіна. На перший погляд, цілком безневинна, вона містила багато символів і натяків на жорстокий характер і бездушність Сталіна, його прагнення будь-якою ціною здобути владу. Певна річ, усі ці натяки були розгадані, що призвело до нищівної критики п’єси. Все це не могло не позначитися на стані здоров’я письменника. 10 травня 1940 р. його не стало. Він помер, так і не зробивши остаточної правки роману «Майстер і Маргарита» — свого духовного заповіту.

Відомо шість редакцій роману. Спершу Булкагов хотів написати «роман про диявола» — сатиричну фантасмагорію із вставною новелою про Христа і Пілата. Варіанти назв роману були такі: «Чорний маг», «Копито інженера», «Жонглер з копитом», «Син В(. )», «Гастроль (Воланда)», «Інженер з копитом» тощо. У 1931 — 1932 pp. у роман увійшли образи майстра і Маргарити, а в 1937—1938 pp. з’явилася остаточна назва — «Майстер і Маргарита».

У творі порушуються найважливіші моральні й філософські проблеми: свобода і насильство, художник і влада, сенс буття людини, духовна сутність світу, кохання, призначення особистості та вибір її позиції. Показано духовну деградацію суспільства у культурно-історичному контексті, трагедію людини й всього світу. Цій головній темі підпорядковані інші: історія загибелі Ієшуа Га-Ноцрі, трагічна доля майстра і його роману, життя Івана Бездомного, пригоди Воланда з його почетом та ін. Булкагов болісно переживав, що світ утратив свою духовну сутність, люди забули про вічні цінності, а це неминуче призводить до трагедії. На його думку, протиставити будь-якому насильству можна лише одне — силу духу людини, її творчість, внутрішню свободу. Тому в романі утверджується ідея високих людських цінностей — добра, справедливості, кохання, волі. Ієшуа, майстер і Маргарита втілюють ідею непереможності особистості, яка усвідомила силу своєї творчості та внутрішньої свободи. Душі улюблених героїв Булкагова непідвладні ні дияволу, ні земній владі. І це має стати запорукою майбутнього духовного відродження світу.

«Майстер і Маргарита» — це «роман у романі». Глави про життя Москви 30-х років межують з розповідями на біблійні теми (роман, який пише майстер, інтерпретує відому історію зіткнення Ісуса і Понтія Пілата, а також історію жертовної загибелі Христа). Це дає змогу письменникові розглядати сучасність з позиції вічності та через призму християнських цінностей.

Композиція роману побудована за принципом контрапункту, тобто поєднання різних, відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з різною швидкістю. Це зумовлює певну поліфонію твору, його узагальнюючий характер. У побудові роману вбачається вплив Григорія Сковороди, у трактаті якого «Потоп зміїний» викладено концепцію про існування трьох світів: земного, космічного і біблійного; кожен з них має дві сторони — зовнішню (ту, що всі бачать) і внутрішню (невидиму). У Булкагова земний світ уособлюють персонажі з московського життя 30-х років (Берліоз, Римський, Варенуха, Ласточкін та ін.). До космічного належать Воланд і його почет (Азазелло, Коров’єв-фагот, кіт Бегемот, Абадонна, Гелла). Біблійний світ постає в історіях про Ієшуа Га-Ноцрі, Понтія Пілата, Левія Матвія, Іуду, Нізу та ін. Така художня структура твору — не просто витвір фантазії митця. Змальовуючи різні світи, Булкагов наголошував на розриві між ними. Роман «Майстер і Маргарита «є попередженням людству про наслідки від порушення законів буття.

Окрім того, кожен із світів твору — земний, біблійний і космічний — має, згідно з концепцією Г. Сковороди, дві сторони. На перший погляд, у Москві все благополучно, люди їдять, п’ють, розважаються, але насправді це суспільство давно хворе. Тому на Землю і приходить диявол в образі звичайного обивателя. Використання мотивів Г. Сковороди допомагає Булкагову усвідомити прихований, нерозкритий зміст життя і показати його справжню сутність.

Характерною рисою композиції є також те, що епічна оповідь поєднується з ліричними відступами, у яких виявляється авторська позиція.

Одна з найбільших таємниць роману — біблійний сюжет, який розгортається в уяві майстра. Що це? Євангеліє від Булкагова? Чи Євангеліє від майстра? Або Євангеліє від Воланда, як пишуть у деяких дослідженнях? І хто ж є насправді Ієшуа Га-Ноцрі — Христос чи ні? Чим різняться він та єршалаїмські мешканці з біблійними героями?

На підставі сюжету роману «Майстер і Маргарита «можна зробити висновок, що Булкагов розвивав головні ідеї Євангелія від Луки, у якому Христос змальовується як Син Людський. Але Ієшуа в романі вже не Христос і навіть не його літературна інтерпретація, як вважають деякі дослідники. Ієшуа — це людина, як усі, і водночас незвичайна.

Автор знімає будь-який релігійний аспект у зображенні подій в Єршалаїмі. У романі немає мотивів богосинівства, жертви в ім’я спокутування людського гріха. Використовуючи біблійну легенду, письменник водночас відступає від неї. Ієшуа зображується без усякого натяку на месіанство. Як і звичайна людина, він боїться болю, смерті, лякається, коли дізнається, шо його хочуть убити. У романі немає апостолів, матері Марії, немає освяченого релігією слова «хрест», «розп’яття», не кажучи вже про те, що Ієшуа не робить ніяких чудес і не воскресає.

Письменник максимально приземлює біблійний сюжет.

Ієшуа зіткнувся в ідейному діалозі з Понтієм Пілатом, який змальовується не як могутній прокуратор, а теж як звичайна людина, знесилена головним болем. У Біблії Понтій Пілат не мучиться сумнівами і докорами совісті, а булгаковський герой постійно балансує між добром і злом і, наказавши вбити Ієшуа, потім буде страждати, аж поки майстер не простить йому. Іуда, зрадивши Ієшуа, — також уже не біблійний Іуда, підлий зрадник, а закоханий чоловік, готовий на все заради жінки.

Ієшуа Га-Ноцрі не проголошує в романі полум’яних промов про спасіння людства і Царство Боже. Його істина проста: усі люди добрі й треба все зробити, щоб допомогти людині виявити свою добру природу, бо тільки добро може змінити світ. Усі, хто спілкуються з Ієшуа, внутрішньо перетворюються. Жорстокий збирач податків, наслухавшись добрих слів Ієшуа, кинув гроші на дорогу і пішов за ним. Співчуття Ієшуа лікує головний біль Понтія Пілата.

Але воля Ієшуа Га-Ноцрі, його прагнення до правди і добра виявляються злочинними з погляду єршалаїмських законів. Будь-яка віра, навіть віра в добро, підриває державний устрій, заснований на владі і насильстві. У цьому плані єршалаїмський світ роману «Майстер і Маргарита» — це своєрідна модель тоталітарної держави, яка знищує людину і людські істини. Булкагов змальовує насильство у широкому історико-філософському контексті, він доводить, що зло є злом, яких би форм воно не набувало, і доля людини завжди буде трагічною, доки людство не усвідомить цінності окремої особистості і не повернеться до духовних ідеалів.

Хто ж несе відповідальність за насильство? Булкагов відмовляється від ідеї колективної провини. Якщо у Біблії Христа розіп’яли за рішенням синедріону і на вимогу юрби, що кричала Пілатові: «Розіпни його!» (Понтій Пілат лише затвердив це рішення), то у Булкагова вся відповідальність за страту Ієшуа покладається на прокуратора. Саме він винен у загибелі Ієшуа.

Е. Ренан у книзі «Життя Ісуса», яку було використано для написання «Майстра і Маргариты», зазначав: «Не Тіверій і не Пілат засудили Ісуса на смерть. Його засудили стара іудейська рада, Мойсеїв закон. Нації несуть таку ж відповідальність, як і окремі особи, і якщо коли-небудь нація і зробила злочин, то смерть Ісуса може вважатися саме таким злочином». Проте Булкагов, за допомогою образу Понтія Пілата стверджує, що не може бути спільної вини, як не може бути й спільного каяття, тому що світ складається із конкретних людей, які здійснюють ті чи інші вчинки, і саме вони особисто несуть відповідальність за те, що вчинили.

Оригінальною є художня структура роману, в якому поєднуються реальність і фантастика, комічне і трагічне, історія і сучасність. Автор вдається до фантастики, зображуючи прихід диявола на землю (традиції «Фауста» Й. В. Гете), аби показати, що вона перетворилася на пекло, що там, де люди забувають про Христа, настає царство сатани. Але Волана У романі виступає як добра сила. Сатані вже не треба навіть зваблювати людей, земне пекло жахливіше і чорніше за біблійне, тому навіть диявол тут добрий. Він зневажає земні пристрасті та земних мешканців, показуючи їхнє справжнє обличчя. Але спасіння землі та людства, на думку письменника, має прийти не від диявола і не від будь-якої іншої потойбічної сили. Спасіння повинна здійснити сама людина. Маргарита рятує майстра. Понтій Пілат також намагався врятувати свою душу, наказавши вбити Іуду. Але спасіння душі не може здійснитися через убивство, і Понтій Пілат страждає, доки майстер не звільнив його від докорів совісті. Майстер рятує також Івана Бездомного, Ієшуа — Левія Матвія. А якщо людина врятує людину, стверджує Булкагов, ще не втрачено надію врятувати весь світ.

Допомогти спасінню людства можуть також вічні духовні цінності — добро, любов, милосердя, що втілюються в образі Христа. Цю ідею подано вже на початку роману в розмові Берліоза з Бездомним про існування Ісуса, коли несподівано з’являється Воланд, промовляючи: «Майте на увазі, що Ісус усе ж таки існував. ». Здавалося б, виникає певний парадокс — Воланд, диявол, підтверджує існування Христа. Але насправді тут немає нічого парадоксального. Значення цього вислову багатозначне: по-перше, кажучи про Христа, Воланд утверджує своє існування як диявола, тобто існування реального зла у суспільстві; по-друге, ім’я Христа є нагадуванням людям про Бога, якого вони забули, і тому стало «все дозволено» у цьому світі (відомий мотив Ф. Достоєвського, що розгортається у романі).

Б. широко використовує засоби комічного — гумор, іронію, гротеск, сарказм, які допомагають розкрити загальний стан суспільства XX ст., показати його ганебний вплив на людину. За зовнішнім комізмом у автора завжди приховані гіркий біль і тривога за людство, прагнення знайти шляхи виходу із трагедії.

«Рукописи не горять» — ця фраза стає лейтмотивом усього твору і символізує безсмертя людського духу, творчості, добра, любові, волі, християнських ідеалів. Спалений роман майстра про Єршалаїм знову відновлено. Отримують нове життя душі майстра і Маргарити. Але куди вони летять у фіналі роману? Куди потрапляють — у рай чи пекло? Тут ми постаємо перед важливою проблемою світла і спокою, яка викликає різні думки у дослідників і читачів.

Так, одні дослідники вважають, що майстер не заслужив світла, а тільки спокій, тому що скористався послугами диявола, він «сліпо іде за Воландом». Але ж ніякої угоди з дияволом не було?! І Воланд змушений відпустити вільні душі майстра і Маргарити, бо вони не підкоряються його «відомству».

Спокій для майстра — винагорода не тільки за страждання, а передусім за пошуки сенсу буття. Спокій для героя означає не лише можливість незалежно жити й творити, це спокій не для себе. Це мрія про гармонію людини та світу, про можливе земне Царство Боже, Царство істини й добра. А гармонія світу має народжуватися з гармонії людської душі. Спокій майстра у вічному, духовному просторі, гармонія душ його та Маргарити стають запорукою майбутнього перетворення світу у глобальному масштабі.

Творчість Булкагова має велике значення для світової літератури. Він розвивав філософсько-психологічний напрям у реалізмі М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Г. Сенкевича, Л. Толстого. Булкагов бачив XX ст. як апокаліптичну епоху, «час світових катастроф». У його творах викриваються вади державної системи, лунає протест проти абсурдного соціального устрою, проти насильства. Різноманітні засоби комічного, фантастика, своєрідна символіка допомогли письменникові зруйнувати міф про начебто щасливе суспільство і показати його справжню сутність. Але критичний пафос завжди поєднувався з великою вірою митця в силу духовності людини, у можливість її відродження.