Берлі та мінз
Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті рр. ХХ ст., проте її початки сягають 30-х рр., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпора-ція із організації приватної власності перетворюється на «соціальний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.
Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з теорією «народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокремились і перебувають у різних руках»*29. У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпорації), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, які продаються мільйонам споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація перестала навіть «віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв’язання суспільних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х рр. сформувалась концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.
Інституціоналізм 1920-1940-х років. Еволюційна теорія Й. Шумпетера. Виникнення соціологічної школи інституціоналізму
Розвиток інституціональних теорій з кінця 20-40-х років XX ст. отримав назву пізнього інституціоналізму, що характеризувався позитивістською спрямованістю, аналізом процесів монополізації економіки та конфліктів інтересів, проблем реформування ринкового господарства.
Найпомітніші інституціоналісти нової генерації А. Берлі, Г. Мінз, Дж.М. Кларк, С. Чейз вважали, що висновки T. Веблена про “штучне заморожування виробництва корпораціями”, про згубні наслідки панування “великого бізнесу” знайшли пряме підтвердження в розвитку економіки, продовжували пропагувати ідею соціального контролю над економікою.
Джон Морріс Кларк (1884-1963) у працях “Соціальний контроль над бізнесом” (1926), “Стратегічні фактори економічного циклу” (1934) та інших доводив необхідність встановлення державного (соціального) контролю над монополістичними корпораціями, закликаючи до “революції в економічних функціях держави”, яка повинна від позицій спостерігача перейти до виконання функцій організатора національного виробництва. Головне завдання “соціального регулювання і контролю” він вбачав в антициклічному регулюванні, яке полягає у збільшенні сукупного попиту шляхом зростання державних витрат, стимулювання прибутків, зайнятості населення тощо.
Адольф Берлі (1895-1978) і Гардінер Мінз (1896-1976) видали книгу “Сучасна корпорація та приватна власність” (1932), в якій на багатому фактичному матеріалі з розвитку корпорації у США проаналізували зростання економічного значення великих фірм і зробили такі висновки: корпоратизація економіки має об’єктивний характер, відбулася “корпоративна революція”; у структурі корпорацій на акціонерній основі здійснюється відокремлення власності на активи від безпосереднього управління виробництвом, яке перейшло до менеджерів компаній, що свідчить про формування системи колективного капіталізму; корпорації витісняють ринок, переймають на себе функції координації та розподілу, адміністрування цін; дослідження функціонування корпоративного сектору має посідати чільне місце у сфері економічної науки. Стюарт Чейз (1888-1970) у книзі “Технократія” (1933) заявив про тенденцію зменшення значення найманої праці в економіці та зростання ролі “технократів” у майбутньому суспільстві.
Ідеї американських інституціоналістів знайшли практичне застосування у період так званого “Нового курсу” президента США Ф.Д. Рузвельта. Вчені взяли участь у розробці та реалізації заходів “Нового курсу”, спрямованого на оздоровлення ринкової економіки, обмеження влади монополій та стимулювання конкурентних засад в економіці, досягнення безкризового розвитку, зменшення безробіття, зростання національного добробуту. Г. Мінз входив до складу так званого “мозкового центру” президента Ф.Д. Рузвельта, створеного за ідеєю Т. Веблена, який був радником з економічних питань.
Інституціоналізм став теоретичним попередником макроекономічних кейнсіанських і неоліберальних напрямів економічної теорії.
Йозеф Алоїз Шумпетер (1883-1950) – визначний економіст і соціолог, автор праць “Сутність та основний зміст теоретичної політекономії” (1908), “Теорія економічного розвитку” (1912), “Економічні цикли” (1932), “Капіталізм, соціалізм і демократія” (1942). Його творчість справила істотний вплив на основні напрями сучасної економічної науки. Він намагався створити “синтезовану” теоретичну систему, поєднав найкраще, на його погляд, із наявної економічної думки.
У сучасній економічній літературі теорію Й.А. Шумпетера оцінюють як активний консервативний захист неокласичної теорії, або як інституціональну1. Його вважають також засновником еволюційної економічної теорії. У праці “Теорія економічного розвитку” вчений писав: “. усередині економічної системи є джерело енергії, що викликає порушення рівноваги. Якщо це так, то має існувати економічна теорія господарського розвитку, яка спирається не тільки на зовнішні фактори, що спричиняють рух економічної системи від одного стану рівноваги до іншого. Якраз таку теорію я спробував розробити”2.
Й.А. Шумпетер розробляв такі проблеми, як методологія та історія економічного аналізу, динамічний розвиток економіки, інноваційний розвиток, підприємництво та людський фактор в економіці, теорія економічних циклів, історія цивілізаційного розвитку.
