Київська держава

Середньовічна українська держава зі столицею в Києві існувала з другої половини IX до середини XIII ст., основою її були сучасні українські землі.

Макет Стародавнього Києва.

Важливе місце в історії Української держави займає Києво-Руська держава (в історичних джерелах сучасники цю державу називали Русь або Руська земля) — середньовічна українська держава зі столицею в Києві, котра існувала з другої половини IX до середини XIII ст., основою якої були сучасні українські землі.

Великий князь Київський Володимир Святославич.

Пам’ятник княгині Ользі в Києві (фрагмент).

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий.

Мапа держави Ярослава Мудрого. З книги «Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель». Угорі — княжа печатка з прижиттєвим портретом Ярослава Мудрого (з колекції Олексія Шереметьєва).

Король Данило (Данило Галицький) заснував Львів, де йому 2001 року встановлено пам’ятник.

Київська Русь є тим фундаментом, з якого і розпочалася історія Української держави. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві стали закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців.

Як свідчать історичні джерела, зародження ранньої Української державності почалося з ІV ст., коли слов’янські племена перейшли до осілого способу життя на території східноєвропейської рівнини між Дністром і Дніпром, його притоками на межі античного західного світу і кочового східного степу, тобто на території сучасних етнічних українських земель. У руслі зародження ранньої Української державності передусім почала формуватися територія як одна з найважливіших ознак держави. Далі внаслідок повільного, але неминучого розвитку й ускладнення суспільного виробництва, а також і всього суспільного життя об’єктивно виникали такі соціально необхідні потреби, функції, на реалізацію яких починають зосереджуватися лише окремі члени роду, племені. В цей час починають формуватися спочатку невеликі групи людей, за котрими поступово закріплюються ці «ролі», що здебільшого вже спеціалізуються на вирішенні саме загальних соціальних справ, насамперед: управління — організація, координація діяльності родичів, одноплемінників; координація релігійних вірувань — ритуально-обрядові, релігійні функції; військове керівництво — організація захисту від загарбників тощо.

Наприкінці ІV — на початку VII ст. на території України, в межиріччі Дністра і Дніпра, сформувалася Антська держава, яку ще називали «Антським царством» (Regnum Antorum) або «Антською землею». Візантійські хроністи Прокопій Кесарійський і Менандр та готський Йордан характеризували Антську державу як міцне політичне об’єднання, міжплемінний військово­політичний слов’янський союз із демократичним ладом. Під ударами аварів держава антів у 602 р. припинила своє існування. Анти, на думку М. Грушевського (вихідці з трипільських племен), були предками українців.

З утворенням Києво-Руської держави у ІХ ст. державність на території України відновилася. Першою засвідченою у писемних джерелах назвою історичної території України була «Руська земля». У зв’язку з тим, що центром середньовічної Української держави упродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі «Русь» отримала назву «Київська Русь». Термін «Київська Русь» — книжного походження і веде свій початок не з історичних джерел, а зі сторінок наукових праць першої половини XIX ст. В українських історичних писемних джерелах київська княжа держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно, й народ цієї держави називали «руським». Широкого вжитку ця назва набула тут лише від IX—X ст. Уперше в давньому руському літописі він з’являється в тексті, що стосується 852 р.: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком X ст. назва «Русь» набула офіційного значення.

У Х—XIII ст. назву «Руська земля» вживали у двох значеннях: конкретному — на визначення основи політичної спільноти — Середнього Подніпров’я, і розширеному, що охоплювало всі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тим землям, що тяжіли до нього.

Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Наприклад, українська еліта, яка постала на основі козацтва та частини шляхти після відновлення Гетьманщини в середині ХVІІ ст. постійно підкреслювала спадкоємність української історії від києво-руських часів. Так, Б. Хмельницький «князем чиниться», «іменується себе князем київським і галицьким». Цілком правильно вважає В. Брехуненко, що концепція «Гетьманщина — продовжувач Русі», прив’язуючи відновлену державу до Київської Русі, розглядалася як всеохоплююче пояснення законності утворення Гетьманщини.

Становлення Києво-Руської держави відбувалося під впливом політичної самоорганізації племінних об’єднань. Найдавніші літописи згадують про такі слов’янські племена в Україні у VІ—VІІ ст.: полян — біля Києва, сіверян — над Десною, деревлян — на південь від Прип’яті, дулібів — над Західним Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного моря, тиверців — над Дністром, хорватів — без означення певного місця, вірогідно — на Прикарпатті та ін. Упродовж століть у житті племен відбувалися різні зміни. Деякі змінили локації: уличі та тиверці спочатку жили над Дніпром, пізніше перейшли на захід, відступаючи під натиском азійських орд. Плем’я дулібів набуло нових назв — бужани і волиняни. Назви деяких племен засвідчують існування ще не вижитих родоплемінних відносин і походять від їхніх родоначальників (радимичі — від Радима, в’ятичі — від В’ятка). Інші назви визначають характер території (поляни — земля, придатна для обробітку, деревляни — територія, багата на ліс). Були племена, назви яких походять від політичних центрів (волиняни від Волині — тепер Грудек у Польщі, бужани від Буська — тепер Львівської обл.). Племена становили повну етнічну й культурну спільність, незважаючи на деякі особливості в мові, культурі, побуті.

До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських племен, які були об’єднані в 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни. Так, союз племен радимичів мав вісім племен, в’ятичів — шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке об’єднало їх. Навколо Києва поступово формувалися, зміцнювалися і ставали більшими та міцнішими міжплемінні слов’янські об’єднання за керівництва місцевої князівської династії від Кия до Аскольда. Консолідація слов’янських племен на межі VIII—ІХ ст. навколо Києва спричинила утворення великої середньовічної української княжої держави — Русі, ядром, центром якої були нинішні українські землі.

На думку М. Грушевського, «рання» Русь була створена праукраїнцями. Поступово вони в результаті внутрішніх закономірностей соціально-економічного та політичного розвитку підійшли до етапу формування найпростіших державних утворень, таких як Антська держава. Згодом ця держава трансформувалася в княжіння окремих племен, зокрема полян, сіверян, деревлян, дулібів та ін., з яких найбільш організованим і розвиненим було плем’я полян — навколо Києва, котрий був розташований на перехресті торговельно-економічних, політичних і культурних зв’язків. Усе це привело до утворення Києво–Полянської (Києво-Руської) держави під назвою Русь. Цілком погоджуємося з науковою концепцією М. Грушевського, що Києво-Руська держава — «Русь» — була створена давніми українцями, автохтонами, які з давніх часів проживали на цій території. Ця схема обґрунтовувала самобутність, окремішність і безперервність історичного буття українського народу.

Києво-Руська держава — Русь виникла в процесі політичної консолідації східнослов’янських племен в умовах постійної загрози з боку сусідніх кочових племен (угорців, хозарів, чорних клобуків та ін.). Основними передумовами її створення були: 1) формування постійної території проживання, на якій відбувався інтенсивний економічний розвиток (зростання продуктивності праці завдяки сприятливим кліматичним умовам, багатим природним ресурсам та удосконаленню знарядь праці), піднесення міст — центрів ремесла й торгівлі, розвиток торговельного шляху «з варяг у греки» (шлях уздовж Дніпра зі Скандинавії до Візантії); 2) зростання майнової та соціальної нерівності; 3) заміна родової громади сусідською, яка об’єднувала невеликі сім’ї; 4) виокремлення панівної верхівки (управлінської, військової, релігійної — вожді, князі, воєводи, старійшини), яка починає здійснювати керівництво суспільством уже не тільки в його загальних інтересах, але, так чи інакше, й у власних корпоративних інтересах; 5) остаточне формування у другій половині VІІІ ст. союзів племен, які почали переростати в племінні князівства; 6) необхідність захищати свої землі від нападів варягів, хозарів та інших войовничих кочових племен. Розвиток і утвердження нових прогресивних суспільно-економічних відносин у слов’янських племенах, а також переростання органів племінного самоврядування в державні органи влади призвели до перетворення союзів племен на «княжіння» і «землі» державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влада князів окремих племен набула спадкового характеру, виникли слов’янські князівські династії.

Основою Києво-Руської держави — «Руської землі», «Русі» — була територія Середнього Подніпров’я, визначена містами Київ—Чернігів—Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь». На думку українських істориків (М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Щодра та ін.) ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель) у розумінні сучасників Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Сухопутну дорогу з Новгорода на південь називали «Руський шлях». «Новгород не називали ні «Руссю», ні «Руською землею» на півдні (Іпат. л., 1141 і 1178 рр.) і в самому Новгороді (Новг. 1 л.)». «Для новгородця під Руссю розумілася Київська земля…

На відміну від жителів південної Русі, яких називали русинами, новгородці називали себе словенами». Новгородський перший літопис жодного разу не називав населення ані Приладожжя, ані всієї Новгородщини Руссю. Так само «в Русь» їздили із Суздальської землі. «Ростово-Суздальська земля, а рівно і Рязань, протиставляються «Русі» й у південному літописі, й у північно-східному». Смоленськ не вважали ані «Руссю», ані «Руською землею».

У період існування Київської Русі вперше було вжито назву нашої держави — «Україна» в Київському літописі 1187 р. стосовно Переяславської землі. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч із Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189, 1213, 1280 і 1282 роками, позначаючи Галичину, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. Згідно з теорією, якої притримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» або «край», тобто «у» означає «рідний», «свій». Дослідники пов’язують її зі словами край — «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у краю, тобто «погранична територія», інші — з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». З утворенням Києво-Руської держави змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення і слова україна: замість первісного «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території князівства», а потім — «відділена частина території Русі», розташована на межі античного західного світу і кочового східного степу.

Видатний український історик світової слави М. Грушевський назвав Києво-Руську державу «Україна-Русь». Цим терміном історик наголошував на історичній, культурній, звичаєвій, мовній і світоглядній спадкоємності сучасної України щодо стародавньої Русі. Запропонований М. Грушевським термін справедливо підкреслює нерозривність єдиного історичного процесу на етнічній території Наддніпрянської та Західної України від самого початку княжої доби, через Києво-Руську державу (Київську Русь), Галицько-Волинську державу, Литовсько-Руську державу, Українську козацьку державу й досі. Термін «Україна-Русь» вживався ще з ХІХ ст. і набув особливого поширення після написання М. Грушевським фундаментальної праці «Історія України-Руси».

Формування державної території Київської Русі переважно завершилося наприкінці Х — на початку ХІ ст. У середині ХІ ст. територія Києво-Руської держави була найбільшою у тогочасній Східній Європі — її периметр сягав 7 тис. км. «Русь» простягалася від басейну Вісли — на заході до Ками і Печори — на сході, від Чорного моря — на півдні до Білого моря і Льодовитого океану — на півночі. Кордони Руської держави не були постійними — вони змінювалися упродовж усього періоду її існування. Особливо це стосується її південно-східних рубежів, які межували зі степом: саме вони зазнавали найбільших змін. На початку XI ст. територія Київської держави становила 1,1 млн кв. км з населенням майже 4,5 млн.

Одним з перших найбільш відомих правителів Києво-Руської держави вважається Аскольд, який походив з князівської династії, започаткованої князем Києм. Аскольд прославився своїми походами проти Візантії, здійсненими у 860, 866 та 873 рр. Із ним пов’язана перша спроба хрещення русичів, здійснена у 60-х рр. IX ст. За Аскольда Київське князівство досягло розквіту та міжнародного визнання і перетворилося на етнокультурний, політичний і соціальний осередок, навколо якого наприкінці IX ст. сформувалася держава «Русь».

У 882 р. в Києві було вчинено державний переворот, спрямований проти князя-християнина Аскольда, в якому вірогідно брали участь язичники — бояри з великокнязівського оточення. Як наслідок, до влади в Київській Русі прийшла нова династія — Рюриковичі. Після державного перевороту великим князем київським став родич Рюрика князь Олег, який об’єднав новгородську північ та київський південь. Сам Київ завдяки стратегічному розташуванню на Дніпрі став столицею держави. Олег та його наступник князь Ігор здійснювали активні походи на Константинополь та уклали з Візантією низку мирних угод, які розширили торгові привілеї русичів. Після загибелі Ігоря під час повстання деревлян найвища князівська влада опинилась у руках княгині Ольги, головні зусилля якої спрямовувались на стабілізацію держави. Правління її сина Святослава характеризувалось активним збільшенням території держави на схід та південь.

Найбільшої могутності Київська Русь досягла за правління Володимира Великого, що переміг у міжусобній боротьбі за владу. Він здійснив державні реформи, спрямовані на консолідацію племен, зміцнення центральної влади та відбиття нападів кочовиків. Іншим рішучим кроком князя стало запровадження християнства та організація руської церкви. Нова релігія інтегрувала під своєю егідою писемність, літературу, архітектуру та мистецтво.

Після смерті Володимира Святославича почався період братовбивчої боротьби та захоплення влади Святополком Окаянним, що вбив трьох своїх братів.

Другий син київського князя Володимира Святославича Ярослав за активної підтримки новгородців та варязьких найманців переміг Святополка, ставши великим київським князем у 1019 р. При ньому Київ став головним політичним центром Східної Європи, місто зазнало значних архітектурних перетворень. У Київській Русі з’явилися перші оригінальні зразки літератури, широко розвивались освіта та культура, відбулася перша кодифікація юридичних норм. Саме в цей час було укладено перший правовий кодекс Києво-Руської держави — «Руську Правду», яка стала своєрідним фундаментом писаного законодавства держави. Ярослав підтримував тісні династичні зв’язки з іншими європейськими монархіями.

Києво-Руська держава за формою державного правління вважалася середньовічною монархією, і влада у ній здійснювалася на принципі сюзеренітету­васалітету. Відносини сюзеренітету-васалітету, характерні для Європи, особливо Західної, тут набули завершених форм, оскільки влада великого князя над удільними князями, а їх — над боярством була мінімальною. Хоча київський князь був головним, Великим князем всієї держави, але з розвитком середньовічних відносин між київським і місцевим князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Києво-Руська держава — Русь мала найважливіші ознаки держави: свою територію, основу якої становили сучасні українські землі, та назву, про що зазначено у літописі, міждержавних угодах: «наша земля почала іменуватися Руською», що свідчило про початок політичної ідентифікації і, відповідно, вважалося однією з важливих ознак існування держави. Становлення держави пройшло тривалий шлях своєї еволюції. Її основними етапами стало означення спочатку держави (державного утворення) іменем пануючого племені, потім використання для означення назви держави слів «земля», «влада» тощо, а в нові часи — з використанням слова «nation» (народ).

Києво-Руська держава мала розвинуту систему органів державної влади. Організація державної влади і суспільства у Києво-Руській державі відповідала тогочасній європейській моделі. Вища державна влада належала князеві, який здійснював найважливіші її функції — законодавчу, виконавчу, судову. Князь також очолював військо, володів значним державним апаратом. Йому належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею.

У Києво-Руській державі діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив на князя. До ради входили найзаможніші землевласники, які мали посади в державному апараті, а також представники вищого духовенства. Великий князь разом із ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. В галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових статутів та уроків. Окрім цього, рада виконувала судові функції, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. За відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом державної влади, який не тільки вирішував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу майбутнього князя.

Інколи у Київській державі скликалися також князівські з’їзди, що вирішували міжкнязівські спори й деякі інші важливі питання. Наприклад, на Любецькому з’їзді 1097 р., у Любечі (тепер Чернігівської обл.), князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов’язувався не зазіхати на володіння інших князів. Це було добре, але насправді цей з’їзд не поклав край князівським міжусобицям. Був ще один з’їзд — Витачівський (тепер с. Витачів Київської обл.) у 1100 р., який позбавив князя Данила Ігоровича Володимиро-Волинського князівства.

У Київській Русі сформувалися і утвердилися захисні механізми від тиранії та потяг до демократизму, найвиразнішими проявами якого були вічові традиції Русі, які не давали абсолютизуватися владі князя. Правлячий князь у разі потреби скликав народні збори населення — віча, які були важливим органом влади та інститутом українського звичаєвого права й відомі вже в добу племінного ладу. Віче виникло з племінних зборів у стародавніх слов’ян і характеризувалося як вияв волі народу, народної влади або народовладдя.

Віче віддавна відігравало важливу роль у вирішенні важливих громадських та державних справ ще з часів Київської Русі. Перші письмові згадки про віче зафіксовано в історичних літописах. У головних містах Київської Русі вічеві збори були одним із верховних органів влади упродовж X — на початку XIII ст. Через віче народ мав відповідний вплив на політичне життя у бажаному для себе напрямку. Віче скликалося у великих містах («городах») і в менших («пригородах»). Мешканці «пригородів» мали також право брати участь у вічі «старшого города». Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговиці; регулярних вічових зборів не було, а їх скликали в разі потреби князь, бояри або ініціатива йшла від народу. Зафіксованого порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. Рішення на віче приймалося шляхом схвалення чи заперечення тієї чи іншої пропозиції криками (звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати), перевагу мала та пропозиція, за яку голосніше кричали). Компетенція вічевих зборів була досить широкою. З аналізу літописних джерел бачимо, що громада на вічі не тільки затверджувала князя, а й певним чином впливала на нього, коли він вагався йти на князювання. Громада на вічі радилась з князем, висувала йому свої вимоги, і залежно від виконання їх порушувала питання про перебування його при владі. Віче обговорювало і вирішувало різні поточні питання. До повноважень віча, крім затвердження і позбавлення влади князів, належало вирішення питань зовнішньої політики, війни і миру, контроль над адміністрацією і судочинством, а також про скликання земського ополчення.

Свідченням існування повноцінної Києво-Руської держави була діяльність місцевих органів державної влади. Спочатку сформувалася і діяла десяткова система органів державної влади. Суть її полягала в тому, що на завойованих або приєднаних територіях Великий князь Київський залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, але згодом тисяча втратила своє реальне математичне наповнення та стала територіальним поняттям — округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову та фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцькими, що також виконували фінансові, адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево­вотчинна. Вона утворилася при дворі князя. До її складу входили дворецький, конюший, стольник, чашник та ін., котрі відтак стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов’язків при дворі. На місця посилалися представники центральної влади — намісники і волостелі. Вони відали адміністративними та судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи одержували за свою службу з населення «корм» у вигляді різних поборів.

У Києво-Руській державі окремих судових органів не існувало. Судові функції виконували владці — як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі, тисяцькі, соцькі, десятські. Суд, фактично, не був відділений від адміністрації. Він захищав передусім інтереси панівних верств руського суспільства. Суди поділялись на публічні (державні), вотчинні (приватні) та церковні. До компетенції князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Найважливіші справи князь вирішував разом із боярами чи виносив на віче. Для вирішення незначних цивільних справ (розподіл спадщини, спори за межу тощо) князь посилав датських і отроків, які діяли від його імені. Час від часу князь вибирався з тіунами у провінцію, об’їжджав громади та здійснював суд на місці. Це був так званий «поїзний суд». З виникненням великого приватного землеволодіння виникають приватні суди — суди землевласників над залежним населенням. Це право жалувалося феодалам державою разом із землею. Із запровадженням християнства та зростанням впливу церкви на вірян виникають церковні суди, під юрисдикцію яких підпадали духовні та церковні люди щодо будь-яких справ, а миряни — стосовно справ про мораль, віру, подружніх проблем. Суддями на таких судах, залежно від типу злочину та статусу порушника, були єпископи, архієпископи чи митрополити. Існував і общинний суд, до юрисдикції якого належали: захист власності в разі порушення межі; проведення попереднього слідства, якщо вбивство було вчинено на території верві тощо. В умовах середньовічної держави цей суд відігравав доволі незначну роль. Судовими урядовцями були: княжі тіуни, метальники, слідчі (істці), ябедники (офіційні обвинувачі). Для доказів залучалися свідки — послухи та видоки.

У Києво-Руській державі формувалося право як важливий регулятор суспільних відносин, найважливішими джерелами якого були: спочатку звичаї, звичаєве право, князівські статути і уроки, а згодом «Руська Правда» та ін. Що ж стосується чинних джерел і основних галузей та інститутів права Русі, то відзначимо їх доволі високий рівень розвитку як для того часу, зокрема, справедливість, прогресивність і гуманність порівняно із західноєвропейським правом, що, серед іншого, виявилося у відсутності смертної кари, мученицьких чи калічницьких видів покарання, ставленні до жінки тощо.

Києво-Руська держава була відома на міжнародній арені. Перша достовірна письмова згадка про неї датована 838 роком у Бертинських анналах (пам’ятці середньовіччя, написаній у Франкській імперії у 830—882 рр.), які були складені (в тій частині, де йдеться про Русь) Пруденцієм Труаським, двірським капеланом Людовика I (814—840 рр.) за часів правління західно-франкського короля Карла Лисого (840—877 рр.). В анналах повідомлялося, що посольство русів від імені Руської держави 838 р. уклало вигідну торговельну угоду з Візантійською імперією, однією з авторитетних держав тогочасного міжнародного життя. У Бертинських анналах, які містять найдавнішу західноєвропейську згадку про Русь, зафіксовано також, що у 839 р. до імператора Людовика I (814—840 рр.) прибуло посольство візантійського імператора Теофіла (829—842 рр.), який: «прислав також… деяких людей, які стверджували, що вони і народ їх називаються Рос (Rhos); їхній король (лат. rex) має титул хакана (лат. chacanus), і направив до нього (Теофіла), як вони стверджували, заради дружби…» За свідченням «Баварського географа» руси були незалежним народом на землях між хозарами і уграми. Тобто на той час вони не були підданими Хозарії і не сплачували данину каганату. Додатковим аргументом на користь цієї наукової концепції є 840, 852, 860 та інші роки, в яких Руська держава виступала як самостійний суб’єкт тогочасних міждержавних і міжнародних відносин.

У літописі «Повість минулих літ» також зафіксовано, що у ІХ ст. Русь здійснила великий військовий похід на Візантію, яка упродовж майже тисячоліття була найсильнішою державою у світі. Її політичного впливу зазнали країни і народи Європи та багато країн на Близькому і Середньому Сході. Цей вплив ґрунтувався не тільки на військовій силі Візантійської імперії, а й на умілій і гнучкій зовнішній політиці, яка користувалася для досягнення політичної мети засобами економічного, ідеологічного (церковного) і культурного тиску. Формування першого державного об’єднання на землях східних слов’ян — Київського князівства за часів Аскольда ознаменувало вихід Русі на міжнародну арену. Як відомо, 18 червня 860 р. руський флот на чолі з Аскольдом вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Візантійському імператору Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію і надати привілеї руським купцям на землях Візантії. Створення Київської держави й утвердження князя Олега в Києві ознаменувало створення сильної країни, з якою довелося рахуватись Візантії ще тривалий час. Для того, щоб здійснити військовий похід проти Візантії, Київська держава повинна була досягнути значного рівня розвитку, особливо державної організації, військової могутності, та мати відповідне міжнародне визнання. Як свідчать візантійські джерела, в той час відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі. А для такого хрещення необхідне було функціонування сильної державної влади.

Отже, Києво-Руська держава була тим фундаментом, з якого і розпочалося створення Української державності. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців. Роси, русини, українці — це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, яка відома ще з VІІ ст. Україна є спадкоємницею Києво-Руської держави — Русі уже понад 1180 років. Водночас Києво-Руська держава — Русь справила значний вплив на культурні, політичні та державотворчі процеси у Східній Європі. Ця середньовічна Українська держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури ввійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала не менш могутня Галицько-Волинська держава, яка також займає важливе місце в історії Української державності.

Ігор БОЙКО,

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

На розсуд громади подаємо серію статей, авторами яких є державні діячі, науковці, що здійснили потужну дослідницьку роботу, яка в підсумку наповнює конкретним змістом усю непросту історію Української державності.

Випуск підготовлено за ідеєю і загальним редагуванням Анатолія ГОРЛОВА.

Звідки українці взялися на Русі, або Боротьба за київську спадщину

Бо танки вирішують питання нинішньої війни, а от історична риторика – тисячолітні проблеми. Але чому ж така істерична увага до днів минулих?

Від Русі до України

На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини видаються штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави – Руська земля, що в Середній Наддніпрянщині. Київ стоїть і зараз, Середня Наддніпрянщина також нікуди не зрушила. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись слугував славнозвісним шляхом з варягів у греки. Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається і зараз.

Це означає: якщо населення нинішнього Середньої Наддніпрянщини є нащадком давньоруської людності (нехай уже й “перемішане” внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно претендувати на давньоруську спадщину – принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, збереглися її матеріальні рештки, що нині є або “пам’ятками архітектури”, або “пам’ятками археології” і внесені до відповідних державних реєстрів. Це “майно” – нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних установ та чорні археологи.

Інша річ – зі спадщиною духовною. Вона є виразно “рухомим майном”, причому найчастіше навіть нематеріальним – як думки і уява, спогади і пам’ять. Звісно, ніхто не може “пам’ятати” подій тисячолітньої давнини, проте для багатьох образ вітчизняної історії починається з хрестоматійного Несторового “Звідки пішла Руська земля” і його “Повісті минулих літ”, написаної на початку ХІІ століття. Без Русі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне в повітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу “Велике князівство Руське” видаватиметься дивним. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений 1620 року на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва: “Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це – ті ж, які ще за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію”.

Духовне, культурне і політичне відродження українства у XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі “стародавнім народом руським”.

200 років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старшини до національної інтелігенції ХІХ століття не була б успішною без такого трактату, як “Історія русів” (межа XVIII-ХІХ ст.). Фундаментальний для новітнього українського самоусвідомлення текст – “Історія України-Руси” Михайла Грушевського (1898). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою. У чому ж проблема?

Привід до її виникнення полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься Україна, а не Русь. Це в декого породжує думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською людністю, яка звала себе русь або русини, та її нащадками в особі сучасних українців певною мірою підриває законність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до “русских”. Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе запитання: звідки ж українці взялися на Русі?

Доктрина неперервності історичного шляху від дніпровської купелі до Москви знайшла своє відображення в монументі «Тисячоліття Росії», спорудженому 1862 р. у Великому Новгороді за часів правління імператора Олександра II. Скульптори М.Мікєшин та І.Шредер, архітектор В.Гартман.

Як розтягали київську спадщину

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться Білорусь і Україна, – це їхня “отчина”. Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який уже об’єднав ці землі на сто років раніше, – Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Звичніша для нас назва цієї держави – Велике князівство Литовське – є скороченням, яке приховує небезпідставність частини назви – Руське. Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний “ярлик” від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Ольгерд і Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запровадили державну руську мову і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татар і московитів. Власне, “возз’єднання” Русі, якщо комусь дуже хочеться, відбулося вже в XIV столітті. Згодом, після Люблінської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до складу володінь Корони Польської, але назву свою -Русь – зберегли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу сучасну російську академічну монографію:

В источниках X-ХІІІ вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее – православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia (“Малая Русь”) для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia (“Великая Русь”) в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных документов терминология проникла в церковную письменность. “Руським воеводством” в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним “Украина” вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов “русинские” и “руськие”, для территорий современной Беларуси в период XIV–XVII вв. было также характерно употребление самоназвания “литвины”, исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII–XVII вв. будет употребление терминов “Русь” и “русинский” (Западные окраины Российской империи. М., 2007. – С.15–16.).”

Не зайвим також буде уточнити, що терміни “Київська Русь”, “Московська Русь”, “Північно-Східна Русь” або “Північно-Західна Русь”, “Південна Русь” та більшість інших означень до топоніма “Русь” є винаходом істориків ХІХ століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова (“Середня Наддніпрянщина”) на весь конгломерат князівств Рюриковичів – хто для зручності географічних окреслень, хто з ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці Київської Русі вживали до ХІІІ століття лише вузьке значення (“околиці Києва, Чернігова, Переяслава”). У ХІІІ столітті, в апогеї розповзання решток символічної влади з рук Києва, Русь також почала “розтікатися”. Галицько-Волинський князь Данило Галицький став “королем Русі”, яка де-факто вже Києва і Чернігова не містила. Давні мешканці нинішнього українського Заходу засвоїли самоназву “русини” і найдовше користувалися нею – аж до ХХ століття. На цих географічно і культурно ближчих до Києва теренах Південної Русі назва “Русь” добре прижилася.

Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь – Північно-Східну Русь. Уперше сучасник назвав її Руссю в той переломний момент, коли сторінку з історією Давньої Русі вже перегортали монголи – 1238 року – у “Повісті про погибель Руської землі”. До цього землі майбутнього серця Росії звалися Заліссям, але аж ніяк не Руссю Заліською, як часом пишуть у російських підручниках. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців. У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної оповіді церковного автора про князя Дмитрія Донського, переможця у Куликовській битві 1380 р.):

“И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги [генуезці]: “Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская” [. ] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: “[. ] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве” (“Задонщина”).

Десь тоді ж і в тих самих краях, як читаємо, затвердів у слові “руський” до того м’який звук “с”, утворивши слово “русский”. Древнє самоозначення “русини” там не встигає поширитися. З часів Івана ІІІ й Івана Грозного уявлення про величну місію “Третього Риму” і претензії на всю “руську спадщину” закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій – Велика і Мала Rosia: вони одночасно поширювали назву “Русь” на весь православний простір від Карпат до Волги і впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово “Росія”. До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, і вживався він у творах “високого стилю” – віршах, панегіриках, промовах і проповідях.

Б.П.Віллевальде. Відкриття пам’ятника «Тисячоліття Росії», 1862 р.

Росія: з Києва до Москви

Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку повстання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом “Росія на ноги встала”, причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького “Росія” в їхньому виконанні означало власне ту “Русь”, “єдиноволодарем” якої він себе вважав, яка в нього простягалася “по Львів, Холм і Галич”. Не зовсім нинішня Росія, правда ж? Отже, бачимо, що церковна “інтелігенція” почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані.

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських і сучасних російських підручниках щодо Московської держави XVI-XVII століть назв “Московское государство”, “Русское государство” и “Российское государство”. Друга і третя назви містять у собі певні “слизькі” моменти – особливо щодо критеріїв уживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 року (Переяславська рада) і 1686-го (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, про що в нас нині так активно згадують з приводу Томосу). Відбувся певний “бартер”: Московська держава поширилася на давню Руську землю, а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін.) натомість виступили в ролі ідеологів-модернізаторів (у ХІХ ст. сказали б – “культуртрегерів”) Московії. Хтось робив це свідомо, піднімаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне – просто завдяки більшій освіченості.

1674 року в київській лаврській друкарні вийшов “Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа”, авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником історії східних слов’ян (він залишався таким до початку ХІХ ст., витримавши 25 перевидань і маючи чимало рукописних варіантів!). Гізель був патріотом “народу малоросійського” й активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій у межах усього “православного простору”, де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії “спільної колиски”. Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію “від Києва”, то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фінські племена.

В скульптурній композиції присутній і гетьман України Богдан Хмельницький

Інший представник “могилянського кола”, Феофан Прокопович, 1721 року на одному з засідань Синоду запропонував Петрові І прийняти “титул імператора всеросійського та іменуватися Великим і Батьком Вітчизни”. Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 року з’явилася назва “Російська імперія”, і Московія нарешті остаточно стала Росією. Ця просвітницька місія українських православних діячів згодом істотно ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви. Вже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше що під кінець того ж таки століття всі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини і Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово “россияне” тяжко входило до буденного вжитку. “Русские” закріпилося як етнічна назва, а “россияне” залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт “веселися, храбрый росс”, в епічних вправах Тредіаковського і Ломоносова.

Протягом 150 років, до середини ХІХ століття, освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і пристойна назва “Малоросія”, яка охоплювала територію меншу, ніж Русь, обіймаючи лише Лівобережжя. Ми пам’ятаємо, що у первісному грецькому значенні ця назва означала “давнішу”, “осередкову” Русь (“Велика” – це периферія, приєднані землі), але із “провінціалізацією” Малоросії у складі імперії ці давні смисли вже губилися. Малорос чимдалі більше ставав справді “малим”. Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами. Втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти, як, приміром, Василь Капніст, готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII-ХІХ століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми русами. Історично-політичний памфлет “История русов, или Малой России” подає героїчні діяння русів на Русі, котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо первісного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому трактування Ярослава Мудрого як визначного представника “малоросіян” аж ніяк не видалося б дивним.

Пам’ятник князю Володимиру Великому у Москві (2016 р.)

Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому – навпаки. Простіше тому, що протягом 200 років її академічна наука й система історичної освіти не переймалися питанням, чому їхня країна називається Росія (а не Русь). У народу ж завжди була повна ясність і – жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці питання поставила нинішня не природна для Росії ситуація – її кордони не охоплюють усіх теренів Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки “взялися” на Русі українці, логічно підведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію? За радянських часів рятувала теорія “давньоруської народності – спільної колиски росіян, українців і білорусів”, але тепер вона розвалюється з різних наукових причин. Застаріле з наукової точки зору поняття давньоруської народності реабілітоване для вжитку в освіті і пропаганді; в Росії навіть поряснішали терміни в дусі ще цілком царських часів: “Древнерусское государство создал русский народ”. Або ж замінено царською термінологією про “русский народ в Киевской Руси”.

У російських підручниках, втім, цю “народність” іще згадують, але в жодному не дано чіткого визначення, що ж це було. Тому простіше зробити це питання “фігурою замовчування”, адже інакше втратиться образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Повний “розрив шаблону” – а це ж світоглядна катастрофа для спільноти, яка вихована на споконвічній державній величі. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про “русинів” у літописах як “русских”. Тепер, звісно, можна і далі триматися того самого погляду, але. Усе-таки “русин” залишилося тільки нашим словом.

“Мовне питання”

Окреме питання з мовою. Історично “руська мова” – це українська, яку нам довелося перейменувати внаслідок двохсотрічної монополізації назви Росією. Це робилося уже в межах нашого модерного національного проекту. У XVI столітті було нормою для європейських дипломатів у Східній Європі знати і “руську”, і “московську” мови, про що є свідчення в джерелах. Але привласнюючи всю київську спадщину (Русь, Росію) сусіди не забарилися і з мовою. Обґрунтування – знову ж таки “історичне”: за Давньої Русі був “древнерусский язык”, а тепер – “русский язык”. І ясно, що це одна мова на різних етапах історії. Усі літописи – на “старом русском языке”. Звідки взялася українська? Це “зіпсована” російська. Отже, тільки росіяни “зберегли” і назву і мову Русі. Про назву ми вже сказали.

І весь час забувається, що давньоруська книжна мова (церковнослов’янська) – це солунський діалект староболгарської. А в побуті люди користувалися “живою розмовною”, яка була попередницею сучасних мов – української, білоруської чи російської. Сучасне мовознавство однозначно стверджує: у східнослов’янських мов не було стадії “спільної східнослов’янської мови”, яка начебто “потім розпалася”. Були давні діалекти сучасних мов. Тобто як не було “давньоруської народності”, так і не було спільної російської мови.

Тому можна зрозуміти, наскільки загрозливим для російської ідентичності та образу минулого є існування незалежної України. І це питання не стільки геополітики та експансіонізму – це завдання збереження звичних “скрєп” російськості, яка геть виплескується з “дніпровської купелі”. Дуже далеко. І з цього погляду є парадоксально зрозумілою теза кремлівської пропаганди, що “Росія в Україні лише обороняється”. Бо справді, загарбання, привласнення України – це єдиний шлях порятунку тих фантомів і міфів, на яких тримається російська цивілізація. Але історія свідчить, що вкрадене колись може бути повернуте. І нам для цього не потрібно ні на кого нападати, а просто ствердити для себе: усе історично наше – справді наше. І не плекати комплексів меншовартості. Бо історія – за нас.