Азербайджанці

Азербайджа́нці (самоназва — Azərbaycanlılar) — нащадки стародавніх етносів, які мешкали на території сучасного Азербайджану та Ірану. Азербайджанці становлять до 90 % населення Азербайджанської Республіки (9 млн осіб). Мешкають також в Афганістані, Іраку, Туреччині, Німеччині, Австрії, США, Україні, Росії та інших країнах. Виокремлюються субетнічні групи азербайджанців: айруми, афшари, баяти, карадагці, карапапахи, падари, шахсевени та ін. Відносяться переважно до південної раси великої європеоїдної раси. Мова азербайджанців — азербайджанська мова — належить до огузької групи тюркських мов з помітними рисами, характерними для кипчацьких мов. В етногенезі азербайджанців брало участь населення Манейського царства (перша половина 1 тис. до н. е.), Кавказької Албанії (друга половина 1 тис. до н. е — 10 ст. н. е), Мідії ( 7 — початок 6 ст. до н. е.), Антропатени (4 ст. до н. е. — 7 ст. н. е), яка після завоювання її арабами у 7 ст. отримала назву Адербейган (Азербайджан). У 1 тис. до н. е. з місцевим населенням змішувалися ірано- і тюркомовні племена, що мігрували до Південного Кавказу: скіфи, гуни, булгари, печеніги тощо. Етнос азербайджанців у цілому сформувався приблизно у 11–13 ст. внаслідок міграції на територію сучасного Азербайджану огузьких племен. На початку 16 ст. відбулось об’єднання азербайджанських земель і утворення великої держави Сефевідів. Значний вплив на етногенез азербайджанців мало також переселення у 16–18 ст. до Азербайджану з Туреччини нових курдських племен — джибіклі та махмудлі. 1828 азербайджанців було розділено між Іраном і Російською імперією на дві частини. Більшість азербайджанців у Азербайджані — мусульмани (93,4 %, 2012, оцінка), серед яких близько 85 % — шиїти, близько 15 % — суніти (2012, оцінка). Абсолютна більшість азербайджанців в Ірані — шиїти, є також незначна кількість сунітів та немусульман (представники віри бахаї). У статистичних оцінках кількості представників різних течій ісламу і чисельності немусульман у Ірані дані щодо іранських азербайджанців зазвичай не виокремлюються. Іслам поширився в Азербайджані у 8 ст., витіснивши християнство, що було поширене з 4 ст. На початку 20 ст. національна ідентичність азербайджанців формувалася під впливом ісламу, народних традицій, європейських ідей, зокрема лібералізму та націоналізму. Північна частина історичного Азербайджану входила до СРСР, а південна — до Ірану, тому азербайджанці розвивалися в умовах різних політичних систем, культури та мови. Лише після 1991 розпочалося відновлення культурної взаємодії. Традиційними заняттями сільського населення є землеробство, садівництво, виноградарство, тваринництво. Найдавніша галузь — шовківництво. Традиційні ремесла: килимарство, ювелірне виробництво, гончарство, обробка дерева, каміння, шкіри. Розвинена музична народна творчість, зберігаються давні традиції, зокрема свято новруз-байрам (21–22 березня), культ вогню, каміння, дерев.

Література

1. Сумбатзаде А. Азербайджанцы: этногенез и формирование народа. Баку, 1990.
2. Гейбумаев Г. К этногенезу азербайджанцев: историко-этнографическое исследование. Баку, 1991.
3. Swietochowski T. Russia and Azerbaijan: A Borderland in Transition. New York, 1995.
4. История Азербайджана: С древнейших времен до 70-х гг. ХІХ в. Баку, 2009.

1 серпня 1492 рік – одна з перших письмових згадок про українське козацтво

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році [11] . У 14 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови та в додаток грецького збірника житій святих. [11] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів, розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії.

Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби для існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць — нападали на панські маєтки, купецькі каравани.

Джерела свідчать, що в умовах розпаду Золотої Орди, підсилення Кримської і Ногайської Орд, які складалися переважно з мусульман і не враховували інтереси християнських воїнів монгольського війська, останні невеликими загонами уходили зі служби, подалі від великих міст, в українські і волжські степи. Серед них було чимало нащадків воїнів дружин тих південноруських і половецьких князівських родів (напр. вищезгадані бродники і берладники), які приєдналися до військ Степової Імперії у XIII-XIV ст. Зокрема нащадком відомого половецького роду Кият був темник Мамай, який воював з Дмитром Донським і був у конфлікті з кримськими ханами і нащадки якого стали першими козацькими отаманами, старостами черкаськими.

Перші письмові згадки про козаків, що з’явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі. Так – 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського, Чингізіда і нащадка Мамая. Це перша письмова згадка про Запорозьких козаків про те, як під Тягинею, в низов’ях Дніпра, козаки взяли на абордаж османську галеру, з якої визволили невільників. Не маючи протидії, хан Менґлі I Герая вимушений був вперше жалітися великому князю Литовському Олександру I на дії «черкас» з козацької ескадри.

Достеменно відомо, найперші згадки про українське козацтво з`явилися в Західній Європі на рубежі XV-XVI ст. Одна з таких писемних згадок про козаків зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. За свідченням тогочасних літописців перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.