Від піаністки до оперної співачки: історія любові до мистецтва співу

Опера, як новий жанр поєднання слів, музики та дій, виникла не так вже й давно, лиш 400-500 років тому в Італії. Але за цей короткий для історії час, саме опера стала асоціюватися з чимось класичним та традиційним високим мистецтвом.

Заслужена артистка України Людмила Корсун (Осташ) – талановита оперна співачка, яка працює в Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Її оперний спів заворожує публіку вже майже десять років.

Людмила Корсун (Осташ) розповіла “Еспресо.Захід” про музичну кар’єру, особливості роботи оперних співаків та про свою любов до цього класичного мистецтва.

Чим цікавилася з дитинства? Чи маєш в сім’ї музикантів?

Я була дуже активною та енергійною дитиною. У мене в сім’ї не було музикантів. Тому це не є щось спадкове. Чесно кажучи, про музику мріяла моя мама. Вона ще дитиною хотіла навчитися грати на фортепіано, але їй це не вдалося. Тому її мрія, так би мовити, перейшла у спадок мені.

Свій творчий потенціал почала реалізовувати у школі мистецтв, куди мене завела мама. Там навчали і хореографії, і малювання, і театрального мистецтва.

З шести років займалася фортепіано і мені пророкували долю піаністки, бо добре це виходило. Десь до 17 років навіть не мріяла, що буду співачкою, а тим більше оперною. Для мене це було щось далеке і нереальне.

З ранніх років музика була для мене не як професія, а як спосіб життя. Фортепіано, як і спорт вимагає багато роботи та підготовки. Майже щодня по кілька годин сиділа і займалася. Моя вчителька була вимоглива, ми мали багато концертів, треба було підтримувати добру форму.

До 17 років була піаністкою

То звідки виник спів?

Водночас випадково і не випадково! Як і всі діти, я з дитинства любила щось собі співати. Але ніколи не ставилася до цього надто серйозно. Тому спів – це моя неомріяна мрія. Бо я про це навіть не мріяла, а воно сталося. Моя співоча історія фактично почалася в училищі в Тернополі, де я вчилася на піаністку. Все сталося випадково, коли один з викладачів (на той момент мій ілюстратор по концертмейстерському класу М. Блаженко) почув, як я співаю. Він запропонував мені навчатись і сказав, що маю потенціал. Так я почала займатися вокалом і за рік часу підготувалася до вступу у консерваторію до Львова. Планувала вивчати фортепіано і додатково займатися вокалом. Але спів став для мене якоюсь пристрастю. Спершу як хобі, як щось душевне, але згодом воно переросло у щось більше. Тому згодом на третьому курсі консерваторії вирішила займатись співом професійно: перейшла на вечірнє навчання на фортепіано, а вокал став основним. Так я, по-суті, за два роки закінчила чотирирічну вокальну програму. Великою мірою завдячую своїм професорам, які повірили у мене

Напевно, це був важкий вибір, коли зрозуміла, що вокал – це те, чим хочеш займатися?

Звісно, адже понад десять років займалася фортепіано і завжди думала, що буду піаністкою. Але, коли я співала, то відчувала і досі відчуваю натхнення, заряджаюся, навіть відпочиваю. Тому між пристрастю та стабільністю, я обрала пристрасть.

Оперний театр у твоєму житті виник одразу після навчання?

Так, у 2012 році одразу після навчання. У червні у театрі було прослуховування. Це було щось неймовірне! Адже довгий час не було прослуховувань, а тут якраз оголосили. Я й не надіялася, що потраплю. Для студента у 22 роки оперний театр – це якась святиня! Ходила дивилася на споруду і мурашки по тілу бігали. Думка про те, що там можна працювати, навіть не приходила у голову. Я хотіла просто постояти на сцені і відчути ту особливу атмосферу. Коли ж сказали, що беруть, то декілька днів була у шоковому стані. Думала, невже таке може бути?

То мама не шкодує, що ти не стала піаністкою? До речі, вдома досі граєш на фортепіано?

Мама мене дуже підтримує. Слідкує за кожною моєю виставою. Їй подобається моя робота.

Вдома, так, маю і граю. Це як їзда на велосипеді, бо вже не розівчишся. Єдине, що вправність зникає через відсутність постійної практики. Але досі граю для душі, релаксую. Та й фортепіано допомагає у професії. Можу вдома самостійно свою партію розібрати. Хоча, чесно кажучи, не люблю приносити додому роботу. Вважаю, що вдома треба займатися домашніми речами, а роботою – на роботі, а в моєму випадку – це оперний театр.

Інструмент співака – це його тіло

Чи пам’ятаєш свій дебютний виступ на сцені оперного театру? Що відчувала?

Перший раз були шалені хвилювання. Моя перша вистава – це “Запорожець за Дунаєм” Гулак-Артемовського. Співала партію Оксани. Тоді ще остаточно не розуміла чи опера це моє, чи ні. Відчувала лиш, що шалено хочу цим займатися. Хотіла пройти цю дорогу. Це було щось дуже свіже і нове для мене.

З чим ти стикнулася, коли стала солісткою?

Найперше я зрозуміла, що це стиль життя. Інструмент співака – це моє тіло. Від того, як я почуваюся, в якому тонусі, залежить звучання мого апарату. Особливо на початкових стадіях, коли голос не є ще до кінця сформований, ще не переспівано достатню кількість партій. Також зрозуміла, що це дуже скрупульозна робота над собою, над своєю технікою. Так само як спортсмен, ти повинен постійно тренуватися та підтримувати свою форму, інакше м’язи атрофуються. Якщо не побігав місяць, то вже задишка, кріпатура і тому подібне. Те саме у співі. Моє тіло, дихання, зв’язки – це все тренується. Ну і звісно стикнулася з тим, що це велика відповідальність. Як я себе почуватиму, в якому буду фізичному стані, від цього залежатиме моя якість роботи на сцені. Коли публіка приходить, вони очікують найкращого, магії. Якщо десь не звучить і горло барахлить, то нікого не цікавить причина, ніхто з публіки не питає, чи ти здоровий, чи ні. Вони хочуть результату.

Опера – це синтетичне мистецтво

Але у порівнянні з фортепіано, то напевно геть інший досвід…

Саме так. Оперний співак – це багатогранна професія. Якщо порівняти з фортепіанним минулим, то там був лише один інструмент на якому грала і все. Опера – це синтетичне мистецтво. Де одночасно поєднано дуже багато складових. Це і спів, і драматичне мистецтво. Також знання мов, бо ми співаємо мовою оригіналу. Дуже багато складових. Взаємодія з партнерами, з оркестром, з диригентом. Мізансцени й реквізит з яким працюємо. Багато моментів потрібно тримати в полі своєї уваги і працювати так, щоб глядачу здавалося, наче, я це роблю легко та невимушено, проживаю певний сюжет, образ на сцені.

Скільки мов знаєш і чи довго вивчаєш тексти?

Англійську та італійську знаю непогано, а решта – просто детально перекладаю. У нас є адаптований переклад в клавірі. Я люблю перекладати достеменно кожне слово. Часто буває так, що речення може мати один зміст, але конкретне слово може перекладатися по-іншому, від чого міняється вокальна виразовість, емоційне наповнення. Тому мені важливо знати зміст кожного слова. Звісно, у нас є режисер постановник в театрі. Якісь моменти з ним відпрацьовуємо і він дає нам поради. Але з нами не працюють достеменно над кожним жестом. Є постановка завдання і його виконання. Як це буде втілено, залежатиме від мого відчуття, мого артистичного бачення у передачі того чи іншого образу через свій психоемоційний стан. Всі люди різні. Навіть сум і радість переживаємо по-різному. Тому кожен адаптує роль під себе.

Маєш улюблені партії?

Мої улюблені – це опери Джакомо Пуччіні. Бо це вистави, де я можу розкрити найповніше свій голос, його тембр, показати майстерність вокальну і драматичну. Ця музика близька моєму темпераменту і її виконувати дуже цікаво. Люблю партії, де є глибокий зміст, драматургія, розвиток персонажу. Коли образ не статичний від початку до кінця , а є динаміка, часто – трагічний фінал. Богема, Турандот, Мадам Батерфляй – це ті опери, які можна прожити і показати широкою гамою почуттів.

Чим особливий твій голос?

Кожен голос особливий і неповторний. Адже немає двох людей з однаковим. Є така річ, як градація голосів по тембрах. Ліричний, драматичний, лірико-драматичний та інші. Відповідно, для кожного типу голосу є відповідні партії. У мене – центральне сопрано. Можу співати досить широкий репертуар. У молодшому віці співають ліричні партії. Коли голос кріпне, з роками переходимо до драматичного репертуару.

Чим особливо цікава професія оперної співачки, що у мене немає якоїсь межі, коли вже немає куди рости й розвиватися. У нас для кожного віку є свій репертуар, який допомагає розвивати голос і тримати його у хорошій формі. Є вистави, які співала у 20 років, які зараз співаю і які буду співати у майбутньому.

Не хочу бути рабом свого голосу

Чи маєш якісь перестороги стосовно свого голосу? Наприклад, не пити холодного чи щось подібне?

Холодну воду я в принципі не п’ю, бо не люблю. Морозиво їм. Якихось таких обмежень собі не створюю. У мене позиція така, щоб не бути рабом своєї професії, рабом свого голосу. Як тільки починаєш зациклюватися на тому, щоб не переговорити, не переспівати, не переїдати – це створює зажими та комплекси на психосоматичному рівні, що часто може призвести до більших проблем, ніж те морозиво чи холодна вода. Тому я за адекватність. Це життя. Звісно, перші рази всі переживають і бережуться. Але з досвідом я знаю можливості та особливості свого організму, що мені потрібно та є краще. Різні партії мають різну складність. Одні менш виснажливі, другі більш. Якщо у мене дуже складна партія, то, скажімо, не буду перед виставою бігати по магазинах і себе виснажувати. Включу економ режим, щоб краще зосередитися і настроїтись.

Напевно, що не їси багато перед виставою?

Я так, не їм. Але все воно відносно. Є знайомої артисти, які навпаки не можуть співати на голодний шлунок. Спів – це в першу чергу свобода, що великою мірою залежить від правильного гнучкого дихання. Мені, щоб відчувати цю свободу, важливими є комфорт і легкість у тілі.

А коли не можеш співати, ти змушена, чи є ким замінити?

У театрі на кожну партію є два-три склади співаків, які можуть підстрахувати в разі якогось форс-мажору. Коли мала легку застуду чи нежить, то зазвичай співала. Але, коли дикий кашель, то просто фізично співати неможливо. Беру лікарняні. Але є багато проєктів, концертів, коли такої можливості заміни немає. Тому привчаю себе до того, щоб могти виходити на сцену в будь-якому стані. Адже бувають проблеми не лише фізичного характеру, наприклад стається якась біда, а ти мусиш виходити на сцену і сміятися, і плакати, і абстрагуватись від всього, що відбувається в реальному житті.

Чи кожна вистава для тебе є оригінальною, чи все ж з часом воно стає рутиною?

Кожна вистава неповторна. Це завжди живий творчий процес, адже артисти на сцені – це живі люди, кожного разу в різному фізичному і психоемоційному стані. Звичайно, певний автоматизм є, бо репертуар повторюється і ти багато разів виконуєш і переживаєш ту саму роль. Є певні рамки, які мають строго виконуватися: це в першу чергу музична партитура, написаний композитором текст. Є також режисура, в рамках якої працюємо на сцені. Але сам процес вистави – це наша творчість. Коли все вивчено і відпрацьовано, воно стає частиною мого тіла і мене самої. Ти, як артист, пропускаєш через себе і доносиш до публіки те, що хотів передати автор, часто той зміст, який захований поміж нот.

Оперний спів не травмує

А правда те, що оперний спів може бути травматичним? Часто можна зустріти у фільмах жарт про такий сильний голос, через який тріскає келих.

Насправді, за своє здоров’я треба хвилюватися рок-музикантам, які використовують потужну електроніку та техніку для підзвучки. Вібрація така, що може й стіни розвалити… Хоча це більше жарт, ніж правда. У нас вимога до залу одна – це добра акустика, яка допомагає звуку резонувати. До прикладу, в кінотеатрах стіни обшиті м’якими тканинами, що поглинають звук. Концертні зали, які розраховані на академічну музику та оперний спів, сконструйовані таким чином, щоб звук резонував, щоб навіть найдрібніші агогічні нюанси добре прослуховувалися в кожному куточку.

Можу запевнити, що в оперному театрі публіка в абсолютній безпеці, можна не хвилюватися за свої барабанні перетинки. Єдиний момент з моєї практики, коли вуха можуть трішки постраждати – це коли є близька взаємодія з партнером на сцені і він чи вона співаючи високу ноту стоїть надто близько. Тоді справді відчуваєш всю могутність оперного голосу. Але навіть тоді келихи не лопають. Це абсолютний міф, що голосом можна травмувати.

Зрозуміло. Чи відчуваєш, що ти на своєму місці?

На сьогоднішній день, так, чітко можу сказати , що я є на своєму місці. Стараюся не ставити себе у якісь вузькі рамки, що тільки це і все. Тому наперед не хочу говорити. Життя наше нестабільне. Завтра може все змінитися. Через коронавірус багато професій змушені були піти у зовсім інше русло. У нашій сфері найбільше потерпіли артисти, які працювали за контрактом.

До речі, наскільки оперним співакам стало важче з карантином?

Один з найбільш болючих моментів – це напівпорожні зали. До карантину був дуже інтенсивний період, майже кожна вистава йшла з аншлагом. У мене були поїздки за кордон, це і Європа, і США. Цікаві проєкти, різні зали. Та коли після карантину літом вийшла на сцену і побачила лиш 150 людей в тисячному залі – стало сумно… Але відповідальність від того не зменшується, скільки б не було людей в залі, кожен для нас є цінним і має право побачити якісне шоу, отримати естетичне задоволення.

Публіка – це ті люди заради яких ми все це робимо. Без публіки не буде артистів. Ми не можемо вийти на сцену і самі для себе поспівати. Наша ціль та основна задача – це нести радість і красу людям, наповнювати неповторними емоціями, передати мистецьку енергетику. Ціль мистецтва – надихати, заставляти переосмислювати справжні цінності в житті, задумуватися над чимось важливим… В театрі кожен може почерпнути щось для себе, зануритись у абсолютно неповторну атмосферу підсилену музикою і драмою, прожити ніби паралельне життя… Це дуже цікавий живий процес.

Публіку треба виховувати змалку

Тобто театри досі потрібні людям. Бо часто можна зустріти думку, що це щось старе, пережиток минулого, тому не дуже то і цікавляться оперою й балетом…

Сучасний світ пропонує стільки всього, що насправді люди губляться у тому потоці. Публіку треба виховувати. Якщо дитина змалечку слухає неякісну естраду і вихована на ній, вважаючи, що це гарно і класно, тоді така от реальність, яку він чи вона знає. І навпаки, якщо з дитинства виховувати різносторонньо, водити і у театр, і на опери, і на балет, тоді дитина має з чим порівняти, вчиться розрізняти справжнє від несправжнього, якісне від порожнього. Зараз є дуже багато пустої музики, яка не несе ніякого посилу та забиває голови людям, але духовно не наповнює. А оперна музика здатна це робити. Навіть люди, які геть не прокачані в цьому мистецтві, після виходу з театру не залишаються байдужими.

З твого досвіду, чи бачиш, що у нас оперне мистецтво розвивається, особливо, коли порівнювати з закордонним?

Зміни є на краще. Багато всього змінилося в організації самого творчого процесу і роботи театру. Великі зміни в літературній частині та рекламі. Збільшилася кількість прем’єр, залучаємо закордонних постановників, запрошуємо різних цікавих співаків. Це сильно оживляє театр, створює більший інтерес у публіки. Тому зараз маємо живий інтерес до оперного мистецтва. Навіть багато туристів приїжджає суто з ціллю, щоб нас послухати і побачити.

За кордоном публіка відрізняється, мабуть, рівнем обізнаності, якщо брати у відсотковому співвідношенні. В нас поки що малий відсоток людей, який цікавиться саме класичною чи оперною музикою. Хоча варто відзначити, що опера ніколи не була масовим мистецтвом. За кордоном люди краще знають репертуар, наспівують відомі мотиви, добре орієнтуються, йдуть послухати конкретного співака чи співачку. Хоча багато залежить також від якості проєкту, задіяних виконавців. Якщо постановка цікава і якісна – резонанс дуже хороший. Сучасна публіка дуже вимоглива, тому для нас артистів це свого роду зона росту, мотивація розвиватись і вдосконалюватися щодня.

Чи думала над тим, щоб змінити професію, завершити кар’єру оперної співачки і почати писати й співати свої пісні?

У мене така позиція, якщо щось робити, то робити це максимально якісно. Проби пера можуть бути, але я не композитор. У тій сфері не проявляла себе. Це будуть аматорські спроби. Мені не хочеться робити щось аби було. Моя сильна сторона – це оперний спів. Краще робити якісно щось одне, ніж братися за все на світі і ніде не бачити результату.

Я добре реалізую себе в опері. Написані кимось твори, все одно виконані моїм унікальним тембром, показані мною на сцені. Я відчуваю самореалізацію. Це таке заняття, яке вимагає постійно бути творчим. Тому, скажімо, роботи точно не замінять оперних співаків. Бо люди не приходять, щоб чути і бачити те саме, кожен артист різний і по-різному може донести свою роль, дати їй нове життя, і ось цей живий творчий процес мабуть і є найцікавішим для публіки.

Зараз мені подобається мій ритм життя. Постійно задіяна у різноманітних цікавих проєктах, не можу випадати з творчого процесу, максимум – кілька днів вихідні. Тому поки роблю те, що люблю, а далі життя покаже.

Фото надані Людмилою Корсун (Осташ)

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з “Еспресо.Захід”! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.

Оперна співачка Ольга Чубарева: «Я працювала за кордоном, але мені дуже хотілося реалізуватися саме в Україні»

Її ім’я – у списку 25 найкрасивіших оперних співачок світу. Вона успішно ламає стереотипи про нудну оперу і габаритних оперних дів. Вона мала безліч шансів зробити блискучу кар’єру за кордоном, але мріє популяризувати оперу в Україні. Наш партнер – сайт Мегаполіс пропонує вашій увазі інтерв’ю з неперевершеною Lady Opera – Ольгою Чубаревою.

Про попсу і класику

Попсою зневажливо називають популярну музику, але я навпаки в хорошому розумінні намагаюсь популяризувати класичну музику, оперний спів. Вважається, що академічна манера може бути вузько направленою лише на оперу, а я хочу показати всю широту її використання, адже вона може бути привабливою у будь-яких жанрах. У мене, наприклад, є декілька програм, де я співала українські пісні в джазових обробках. Використовую хіти класичної вокальної музики, сучасне аранжування, різноманітні технічні засоби, динамічне освітлення, сценографію, хореографію і створюю з цього справжнє видовищне дійство. Головне – мати креативні ідеї.

Радію, що мій проект «Леді Опера» має успіх. Мені хотілося реалізувати його саме в Україні, тому що на Заході класика була завжди популярна, там активно ходять на концерти класичної музики. Там є державна підтримка, яка спрямована на утримання високого рівня загальної культури населення. Наприклад, навіть існує спеціальна система абонементу, який купується заздалегідь на цілий рік наперед для відвідування культурних заходів.

В Україні є популярні співаки, які маючи гарні голосові дані, створили собі “комерційні” образи, що мають успіх на ринку шоу-бізнесу. В Україні є свої закони його існування, і тут все зрозуміло. Це найкоротший шлях до популярності і високих гонорарів. Співаків, які виконують “попсу ” дуже багато, вони іноді навіть дублюють один одного манерою виконання, так що слухачі їх навіть плутають. На українському музичному ринку є достатня кількість чудових музикантів, співаків, які працюють у різних музичних жанрах, набагато складніших ніж “попса”, вони мають консерваторську освіту і створюють справжні сучасні шедеври. Але їм важко “виживати”.

Мені треба було докласти величезних зусиль для створення арт-проекту «Lady Opera»

Гадаю, що той напрямок, який обрала я, а саме робити на широку публіку цікаві сучасні обробки класичної музики, використовуючи академічний оперний спів, синтез жанрів – це навпаки величезний клондайк, головне, креативні ідеї.

Про закордон і Україну

У нас, на жаль, немає умов, щоб утримати наші таланти, які виходять з музичних альма-матер. Вони закінчують навчання, проходять декілька конкурсів, їх помічають, запрошують, і звичайно, вони їдуть, тому що це гарний шанс реалізувати себе. Українці роз’їхалися по всьому світу, чи не в кожному оперному театрі є виконавці з України. Нашу школу і рівень підготовки наших музикантів дуже цінують. Україна завжди славилася потужними гарними голосами.

Я працювала за кордоном, але мені дуже хотілося реалізуватися саме в Україні. Я рада, що мені це вдається, що знаходяться меценати, які підтримують мої проекти.

Усі мої колеги, які давно і успішно працюють за кордоном, все одно мріють, щоб про їхні досягнення дізналися тут, щоб в Україні раділи і пишалися їхніми успіхами

Про іноземних зірок на українській сцені

У квітні 2015 року у рамках другого сезону мого авторського проекту «Lady Opera» відбувся мій сольний концерт до Дня Європи “EUROPE” за участю світових оперних зірок, іспанських тенорів, які приїхали на моє запрошення. Вони багато чули про Україну і, звичайно, трохи насторожено ставилися до приїзду сюди. Але, по-перше, їх зацікавив мій проект, по-друге, у них було бажання на власні очі побачити все, що у нас відбувається. Вони були дуже здивовані, що ми продовжуємо працювати, що ми такі незламні і що попри все не втрачаємо ні сили духу, ні віри в те, що все буде добре. Вони захоплювалися гостинністю українців, культурою і красою Києва, були настільки вражені, що навіть не хотіли від’їжджати і казали, що обов’язково приїдуть знову. До речі, 5 лютого у Національній філармонії України під патронатом посольства Королівства Іспанії у супроводі симфонічного оркестру під орудою диригента Рікардо Касеро (Іспанія) відбудеться концерт іспанської музики, де співатиму я і тенор Ізраель Лоцано (Іспанія), який уже брав участь у моєму проекті «Lady Opera».

Про оперу і концертну діяльність

Якщо говорити про українські оперні театри, то тут можна довго «сидіти на дивані» і чекати своєї черги, щоб раз на місяць вийти і заспівати виставу

В оперних театрах дуже багато солістів, і дадуть тобі можливість заспівати, чи ні – зовсім не залежить від твого виконавського рівня. А, наприклад, у Національній філармонії при величезному “роздутому” штаті адміністрації солісту самому треба взяти на себе рекламу і продаж квитків. Замість активної творчої підготовки до виступу на сцені, артист вимушений займатися не своєю роботою. Концерт – це продукт тільки музичний, якому для продажу потрібна гарна реклама. Уявляєте, скільки державного бюджету витрачається на величезну адміністрацію, а ще й існують “мертві душі” у вигляді артистів філармонії , які отримують зарплату, не виходячи на сцену взагалі. Це нонсенс! Можна було б ці кошти використати на нові проекти, сучасне технічне оснащення, міжнародні гастролі українських солістів. Проблема набагато глибше, потрібно реформувати усю систему культури. Якби в Україні існувала контрактна система, вона би надала можливість запрошувати на роботу талановиту українську молодь, для якої “немає” вільних місць в оперному театрі, у Національній філармонії, вони “за бортом”. Але на контрактну систему обов’язково повинні перейти й адміністрація, яка на прикладі тієї же Національної філармонії надасть можливість припинити “совковий” підхід до роботи керівництва, яка працює за положеннями ще радянських часів. Директор повинен бути активним менеджером із сучасним мисленням і розумінням ринку та не забувати, що він тимчасово найманий на службу в першу чергу українській культурі. За кордоном у тебе є конкретні вистави, концерти, за них тобі платять гонорар, ти постійно задіяний і все залежить тільки від тебе, від твоєї підготовки, самовдосконалення, твоєї працьовитості і активності. На місці ніхто не сидить, конкуренція дуже велика.

Концертна діяльність, до речі, набагато складніша, але й більш гнучка та демократична, бо ти можеш вільно планувати свій репертуар. З іншого боку, це дуже складно, тому що, по-перше, весь концерт лежить на тобі, по-друге, кожен твір має коротку тривалість, відрізняється один від одного, тому треба швидко перелаштовуватися, створювати різні образи, змінювати манеру. На сцені – ти, як на долоні, уся увага прикута до тебе, неможливо сховатися за грим, якусь мізансцену чи костюм.

Про продюсування в оперній кар’єрі

На Заході у оперних співаків є агенти, які займаються їхньою концертною діяльністю. А у нас якесь замкнуте коло: вважається, що класична музика, академічний оперний спів – це не той музичний продукт, який можна продати, не докладаючи величезних зусиль, і заробити на цьому. Якщо брати продюсування, то поки що активності в цьому напрямку я не бачу. Нам ще треба працювати з нашим глядачем, залучати телебачення, можливо, створювати якісь державні програми на підтримку цього напрямку мистецтва. Усі свої проекти я роблю сама. Я сама собі продюсер. У нас дуже багато музикантів, з якими можна робити цікаві проекти, є дуже багато ідей, але проблема у фінансуванні. Потрібно вкласти величезні гроші, щоб організувати власні проекти. Усі мої концерти – це “живий ” звук.

Я думаю, що глядач має привчатися до “живих” концертів і музикант не має права виходити і співати під «плюсову фонограму», просто, як риба відкривати рота. Я вважаю, що це обман і глядач не повинен за такі концерти сплачувати гроші. Подивитися на зірку можна і вдома по телевізору

Про співвідношення таланту і праці

Якщо ти не реалізовуєш талант, даний тобі Богом, він його у тебе забирає або карає. Можливо, не вистачило сили духу, характеру, адже шлях артиста дуже тернистий. Звичайно, є сплески успіху, але перед успіхами є падіння і треба вміти десь спіткнувшись, знайти сили і йти далі. Квіти, софіти, спалахи фотокамер, блиск сцени – це тільки вершина айсберга, вершина тої величезної роботи, яку артист мусить робити щодня.

Талант – це лише 5-10%, а все решта – це величезна праця і освіта. Я вважаю, що освіта обов’язкова. А у нас є такі приклади, коли співак навіть не знає нотної грамоти, якось самотужки на слух вчить пісні і вважається зіркою.

Про те, як це, співати мовами, яких не знаєш

Мабуть, завдяки музичному слуху я дуже легко сприймаю мову. Але звичайно, я займаюсь з викладачами, ми працюємо над вимовою, я знаю дослівний переклад кожної пісні. Треба розуміти, про що ти співаєш, щоб створити певний образ у цьому творі і щоб в очах не було пустоти. Звичайно, всі ми живі люди і слова можна забути.

Нас в консерваторії вчили: якщо забув слова, співай свою домашню адресу

Головне не зупинятися, на сцені можуть трапитися різні ситуації і ти маєш бути до них готовий, головне, щоб глядач нічого не помітив.

Про голос, морозиво і залежність від сцени

Голос – це природний музичний інструмент і до нього треба дуже дбайливо ставитися. Тим паче, якщо знаходишся в певних контрактних умовах і у тебе є наперед заплановані концерти, ти повинен тримати себе в формі, не маєш права вийти з ладу. Буває, що навіть у хворому стані треба співати, бо ти не можеш підвести організаторів концертів, є певні умови контракту, іноді треба сплачувати неустойку. І нікого не хвилює, є у тебе довідка від лікаря, чи ні (сміється). А якщо ти поїв напередодні морозива, то це твої проблеми, треба себе дисциплінувати. Хоча до морозива я ставлюсь спокійно, мабуть, переїла його в дитинстві (сміється).

Сцена – це величезний вибух адреналіну, коли працюєш на велику кількість глядачів маєш віддати мега-дозу своєї енергії, але потім, як акумулятор, заряджаєшся від публіки. Немає залежності від того, що тобі просто аплодують, але є залежність від енергетичного обміну, є фізична потреба віддати енергію через спів.