Як вийти з-під впливу нарцистичної матері та ніколи нею не стати. Поради психологинь та психотерапевток

Матерів не вибирають. Але нерідко, на правах батьків, вони обирають за нас друзів, захоплення, маніпулюють чи ставлять ультиматуми.

Що робити, коли мама починає узурпувати свободу вибору власної дитини, не усвідомлюючи згубність своїх “благих намірів”?

І як сказати “ні” та вказати на особисті кордони найріднішій людині, аби вона не перетворилася на найзапеклішого ворога?

Ці та суміжні питання обговорили психологині Марія Жиган, Анна Шийчук та Катерина Гольцберг під час презентації книжки “Чи є для мене місце в її серці? Як позбутися згубного впливу нарцистичної матері” (Vivat, 2021).

Як зрозуміти, що ваша матір нарцистична?

Анна Шийчук: Нарцистичний розлад особистості – це діагноз. Це більш широке явище, ніж звичайний егоїзм. Нарцистична мати – це жінка, яка має ті чи інші прояви нарцистичного розладу, і вона – мати. Це не вид материнства, а саме типологія людини, особистості. І якщо в такої людини з’являються діти, вона переносить на них аналогічну модель поведінки.

Найпростіше і спрощене визначення нарцистичної матері – це мати, яка ставиться до своїх дітей, як до свого нарцистичного розширення. Тобто, жінка й мати, яка вважає, що діти – це її персональне продовження, і вони мають бути таким, яким їй хочеться.

Відповідно, дитина, яка виховується такою матір’ю не має свободи вибору. Є лише чітке уявлення якою вона (дитина) має бути, і крапка, інших варіантів немає.

Поруч з такою матір’ю та особистістю зазвичай відчувається сором та страх осуду з її боку. Саме так почуваються діти таких матерів, постійно озираючись на правильність власних дій.

Катерина Гольцберг: Дитина є власністю такої матері – це дуже важко, як певне рабство і дуже травматична ситуація для дитини.

Основною проблемою нарцистичної матері є те, що вона не усвідомлює, що це погано. І мова зараз навіть не про знецінення дитини, а навпаки: є випадки, коли такі матері ставлять дитину на певний п’єдестал.

Та от чи може дитина втримати таку позицію? І чи хоче вона бути на тій вершині – мати-нарциса не хоче зважати на цей аспект.

Марія Жиган: У книзі (“Чи є для мене місце в її серці? Як позбутися згубного впливу нарцистичної матері”) є кілька характерних рис.

Така людина першочергово думає лише про себе, схильна перевищувати особисті досягнення, вважає себе найгеніальнішою у світі. У неї слабкий емпатичний зв’язок із дитиною, чоловіком, бо існують лише вона та її потреби.

Водночас є й такий тип нарцистичної матері, схильний до гіперпіклування, надмірного контролю дитини. Така жінка є вразливою до критики (особливо, з боку дитини), з вираженим почуттям провини.

Ще одна риса – прагматизм: така матір готова навчати дітей у найліпших закладах, аби похвалитися цим сусідам та підняти власний статус. Загалом, цей материнський нарцисизм може виявлятися по-різному: від ідеальної, суперуспішної жінки до непомітної, такої, що ховається в тіні власної дитини.

Нарцистичне бінго: що робити, коли ви – та сама матір

Катерина Гольцберг: Для початку, давайте подивмося не лише на нарцистичну матір, а й загалом на людину такого штибу.

Є два типи: один каже – я найкращий, дивіться на мене, захоплюйтеся мною. А інший каже: “Боже, який я жахливий. Доведіть мені зворотне”.

Другий тип здатний буквально висмоктувати енергію зі свого близького оточення, змушуючи його постійно доводити хорошість та неперевершеність цього “зворотного нарциса”.

І якщо чужі люди можуть просто піти від такого знайомого чи друга, то дитина не може покинути матір-нарцису. Принаймні, поки не подорослішає. Але навіть потім, покинувши батьківський дім, дитина все одно відчуватиме тягар наслідків виховання нарцистичної матері.

Анна Шийчук: Варто прочитати книжку “Чи є для мене місце в її серці? Як позбутися згубного впливу нарцистичної матері”. А потім подумати про те, що з вами, як з особистістю, такого трапилося раніше, що ви обрали саме таку модель поведінки зі світом та дитиною. Найголовніше – це усвідомлення.

Що відчувають діти таких матерів

Анна Шийчук: Найперше – це страх не дотягнутися до встановленого мамою рівня та не відповідати її сподіванням. Страх не виправдати батьківські очікування. Це трапляється тоді, коли сама матір перетворюється на недосяжний ідеал у всьому. Але є зворотний випадок, коли жінка не реалізувала себе в житті та намагається зробити це за рахунок власної дитини, примушуючи її реалізовувати власні мрії.

Також, дитина нарцистичної матері може відчувати страх перевершити власних батьків – почати більше заробляти чи знайти ліпшого чоловіка. Бо так звані клінічні матері-нарциси часто конкурують зі своїми доньками та синами. Це виявляється у всьому, навіть у потенційній можливості залицянь матері до обранця доньки. І тоді дитина починає приховувати свої досягнення, несвідомо саботуючи власний розвиток.

Як протидіяти спадщині патернів нарцистичної матері

Марія Жиган: Насправді, дуже складно вилікувати ці нарцистичні рани на самоті або самотужки. По-перше – обов’язковий візит до психотерапевта. По-друге: усвідомити та побачити ці рани. Перший тривожний сигнал – відчуття, що я якийсь не такий, або зі мною щось не так.

Страх того, що від вас можуть відвернутися чи немотивоване почуття сорому. Усвідомлення цього – перший крок до подолання тиранічного впливу мами, що завжди права. Іноді людині потрібно багато часу, аж до року, поки вона усвідомить, що її матір – нарциса і з цим треба щось робити. Бо робота з такого типу травмами дуже складна, довга та потребує обов’язкового втручання спеціаліста.

Марія Жиган, психотерапевт

Анна Шийчук: Добрі, теплі, безпечні стосунки – ще один варіант зцілення тривалого впливу матері-нарциси. Стосунки, в яких дитина нарцистичної матері може знайти безпечну, нетравматичну прив’язаність. Тоді, коли ми знаходимо безпечну пару, наприклад антинарцистичного партнера чи партнерку, що не має стосовно вас тих очікувань, які плекала ваша мама.

У книзі наводиться декілька варіантів, щоб позбутися тієї сумнівної нарцистичної спадщини. Один з них – прийняти материні недоліки. Але це дуже складно. Або такий варіант: визнати нарцистичні риси у власній особистості. Та це так само нелегко. Найліпшим виходом, певно, може стати лише переїзд та створення власного незалежного простору.

Мами-блогерки: чи виростуть щасливими діти, яких лайкають

Анна Шийчук: Рафіновані та випещені зображення в соцмережах батьків, де діти виглядають, як ляльки, наштовхують на думку – в цих дітей вже немає вибору, ким вони хочуть бути.

Мами вже з п’яти років починають віршувати за них, навіть таким, здавалося б, невинним чином. Вони обирають за них іграшки та дозвілля з огляду на те, щоб власне мамам це було зручно і картинка в Instagram була ідеальною. Головне, аби дитина не зіпсувала образ супермами. Як результат – дитина не має доступу до простих власних потреб та бажань, бо це не вписується в створений матір’ю образ.

І маємо: відсутність свободи та шансу вирости собою. Натомість є чималий шанс отримати травматичний досвід.

Марія Жиган: Зважаючи на те, що в нашому поколінні (25 – 35-річних) чимало нарцистично травмованих людей, хоч ми і зростали в інших соціальних умовах. А у найближчому майбутньому буде така картина: або дуже травмовані діти, або не дуже. Абсолютно психічно повноцінних особистостей буде мало. Бо зараз діти вже змалку відчувають, що для власних батьків вони є лише способом здобуття лайків під постами.

Катерина Гольцберг: Ми вже можемо спостерігати негативні наслідки цієї нарцистичної культури, і не лише для дітей, а й для матерів. Бо молоді мами, дивлячись на ці ідеальні insta-картинки, починають хейтити самих себе.

Бо з’являються питання: “А чому в моєї дитини не такі рожеві пелюшки? Чому я не можу так, як ота мама?” і подібне. І мама починає нав’язану гонитву за якимось неіснуючим ефемерним “материнським успіхом”.

З’являється фрустрація та як наслідок – хейт вже в бік тієї мами, якій щось вдається ліпше. Звідси булінг, образливі коментарі під постами, постійна дратівливість. Тут варто згадати про інформаційну гігієну та припинити слідкувати за людьми, що здаються ідеальними. Бо варто визнати: ідеальність – поняття відносне.

Нарцистичний батько: чи є такі?

Анна Шийчук: Уже було сказано, що нарцистична особистість – це поняття ширше, ніж просто класифікація матерів чи татів. Так, обидва батьки можуть мати такі риси. Хоча, книжка повністю присвячена саме проблемі матері-нарциси, але чимало звідси можна перенести й на вирішення проблемних моментів з батьком-нарцисом. Тільки батьки-нарциси, звісно, матимуть дещо інакші риси, інакші прояви свої нарцистичності.

Для кого ця книжка стане must read

Катерина Гольцберг: Кожному, хто мав досвід спілкування із токсичною матір’ю. Бо книжка містить аж декілька дієвих шляхів виходу з цієї складної психологічної ситуації. Якщо ви раптом усвідомили, що стаєте схожою на свою нарцистичну матір – ця книжка точно сповільнить таку згубну трансформацію та не дасть їй завершитися.

Марія Жиган: Тут чимало написано про стосунки між донькою та матір’ю, описані не лише класичні нарцистичні матері, а й латентні, яких важко одразу розпізнати. Авторка розповідає про те, як відпустити токсичні стосунки з матір’ю, як дати собі раду після такого розриву. Тож книжка точно стане у нагоді кожній дівчини чи жінці, які або стикалися зі схожим у своєму житті, або хочуть уникнути подібного. Немає такої жінки, яка не відшукає у цій книжці щось важливе саме для себе.

Анна Шийчук: Якщо хочете стати хорошою матір’ю, то “Чи є для мене місце в її серці?” – must have. Якщо хочете стати ліпшою версією себе – так само. Або якщо відчуваєте, що ваша мама постійно вами незадоволена.

Галина Падалко, Валерія Меренкова, спеціально для УП. Життя.

Вас також може зацікавити:

Токсичні батьки: хто вони такі, як поводяться і що з цим робити. Поради психологів

“Не встанеш, поки не доїси”: як популярні фрази батьків впливають на розвиток дитини. 15 типових висловів

Танцювати, співати та малювати одночасно: як не зашкодити дитині із великою кількістю гуртків

Ілон Маск підтвердив, що став батьком удесяте: що означає незвичне ім’я сина

Про народження десятої дитини Ілон Маск повідомив у соцмережі Х, відомій раніше як твітер. Він зауважив, що ім’я сина – Тау Техно Механікус. Тоді як раніше повідомлялось, що Тау – це прізвисько малюка.

Ілон Маск став батьком

Ілон Маск та співачка Граймс приховано стали батьками – це їхня третя спільна дитина. Вперше про це стало відомо з огляду ще невиданої біографії винахідника, написаної Уолтером Айзексоном.

Відповідно до попередньої копії, яке отримало видання Los Angeles Times, у пари народився син у червні 2022 року від сурогатної матері.

Ім’я новонародженого малюка навіяне “грецькою літерою, що позначає ірраціональне число, яке дорівнює подвоєному числу Пі”, – вказують у біографії. Це число має приблизне значення 6,28 (3,14×2). Воно означає день народження Ілона Маска – 28 червня.

Діти Ілона Маска та його стосунки з Граймс

Про роман Ілона Маска та канадської артистки Граймс стало відомо 2018 році на Met Gala. Тоді пара разом завітала на червону доріжку. 5 травня 2020 року стало відомо, що вона народила первістка із незвичним ім’ям – X Æ A-12. У вересні 2021 року Маск та Граймс розійшлись, але ще через 2 місяці Ілон заявив, що у нього та колишньої народилась донька Екса від сурогатної матері.

Ілон Маск є батьком 10 дітей від трьох різних жінок.

Ні в матір, ні в батька

Наприклад, 39-й президент США Джиммі Картер був випускником морської академії США, успішним бізнесменом, сенатором штату Джорджія. А його рідний брат Біллі – абсолютна його протилежність: покинув навчання, якийсь час працював на сімейній фермі, балотувався на посаду мера, але вибори програв. Правда, він став обличчям пива під назвою “Біллі” – так використали його імідж жителя Півдня, що полюбляє пиво. Але навіть цей успіх прийшов до нього лише тому, що він був братом президента. Сім’я ж часто його соромилася: він ігнорував добрі манери й навіть міг помочитися в громадському місці в усіх на очах.

Професор психології Марк Лірі з університету Дюка (США) пояснює, що характер людини на 50% формується різним поєднанням батьківських генів. Ми складаємося з половини материних генів й половини батькових. Друга частина формування характеру залежить від оточення, особистого досвіду, виховання, сім’ї, стосунків між батьками тощо. Якщо у вас є брат або сестра, вони також складаються навпіл із генів батька й матері. Тобто, як мінімум, половина ваших генів збігається з генами сестри або брата. Тому логічно припустити, що й ви з вашим братом або сестрою маєте бути схожими на 50%. Однак гени, що визначають характер, взагалі можуть не збігатися. Немає одного гена, який відповідав би, наприклад, за лідерство або відповідальність. Риси характеру формують різні комбінації генів. В однієї дитини комбінація генів визначатиме один характер, а в іншої, за наявності тих самих генів, але за іншої їх комбінації, характер буде вже зовсім іншим. Це як телефонний номер.

Щоб подзвонити, треба набрати з десяток цифр, але якщо змінити хоча б одну, ви потрапите до іншої людини. Те саме відбувається і з генами. Якщо змінити хоча б один ген у цьому наборі, вийде зовсім інша людина. Гени можуть збігатися на 50%, але при цьому їхня послідовність буде різною.

Уявіть, що в сім’ї четверо дітей, двоє з яких – однояйцеві близнюки. У таких близнюків на 100% збігаються не тільки гени, а і їх комбінація. Якщо повернутися до метафори з телефоном, то в однояйцевих близнюків номер телефону той самий. А в інших двох дітей можуть збігатися тільки п’ять цифр їхніх телефонних номерів.

Отже, психологічні характеристики визначаються набором різних генів. Батьки на цей набір впливати не можуть, і тому в дитини можуть проявлятися риси характеру батьків і членів родини. Це відповідь на запитання, чому в звичайних батьків може народитися геній. Наприклад, батьки Моцарта займалися музикою, але геніальних здібностей не мали. Комбінація генів визначила його геніальність. Але якби Моцарт народився не в музичній сім’ї, а, приміром, у сім’ї лікаря, то, можливо, він так і не відкрив би в собі талант геніального музиканта.

Дехто вважає, що харизма – це певна риса характеру, але це не одна риса, а сукупність низки характеристик: приваблива зовнішність, упевненість у собі, вміння чітко викладати думки, комунікабельність, талант переконувати. Харизма – це комбінація перелічених вище властивостей, кожна з яких потребує певної комбінації генів. Тому й у сім’ї одна дитина може бути харизматичним лідером, а інша – ні.

Середовище, в якому діти перебувають разом, має менший вплив на формування характеру, ніж те, з яким вони стикаються окремо. Тобто особистий досвід, здобутій дитиною поза сім’єю, впливає на формування її характеру набагато більше. Якби вплив сім’ї був таким вагомим, то й усиновлені діти від різних біологічних батьків мали б стати схожими. Але в дітей зазвичай різні друзі, вчителі в школі, батьки теж по-різному ставляться до кожного з дітей, у сім’ї може бути різне фінансове становище, оскільки діти народжувалися в різний час. Адже старшу, середню й молодшу дитину виховують “різні” батьки. Завдяки первістку, ми тільки вчимося бути батьком і матір’ю, з другою дитиною досвіду набагато більше. У таких неоднакових умовах і виростають несхожі діти. До того ж, у будь-якому шлюбі є кризи – відповідно, й атмосфера в домі може змінюватися. Але навіть на спільну атмосферу й ті самі речі в сім’ї кожен з дітей реагує по-своєму. Наприклад, сварку батьків одна дитина може сприймати як трагедію, а інша не надасть їй особливого значення. Або якщо я перша дитина в сім’ї – це одне сприйняття, а мій молодший брат чи сестра не уявляють, як це бути єдиною дитиною в сім’ї.

Як ви реагуватимете на ту чи іншу подію, теж залежить від набору ваших генів. Наприклад, є дві форми гена, відповідального за вироблення серотоніну: тобто у звичайній ситуації люди з однією або іншою формою цього гена поводяться однаково, але в стресовій ситуації, люди з однією формою цього гена впадуть у депресію, а ті, що мають іншу форму цього гена, легко її переживуть. Учені не можуть визначити точну кількість генів, відповідальних за всі нюанси поведінки. Єдине, коли можна говорити про справжній вплив сім’ї на дітей, – це формування цінностей.

Оскільки сприйняття одних і тих самих подій різне, то і вплив на їхній особистісний розвиток буде теж різним.

Життя в сім’ї кожного з дітей набагато менш подібне, ніж ми собі уявляємо. Доктор психологічних наук психотерапевт Гінтарас Хоментаускас у своїй книжці “Сім’я очима дитини” пише: “Перша дитина знаходить свій “шлях до сонця” – певні способи одержання любові, заохочення батьків (наприклад, бере на себе роль маленького помічника, роль дитини, яка постійно потребує догляду, тощо). Іншими словами, вона ніби залишає за собою тінь. Якщо друга дитина поведеться так само, як і перша, то, будучи молодшою, не маючи достатньої життєвої практики, вона залишиться слабкішою, буде “завжди другою”. А це дитина сприймає як втрату відчуття своєї значимості. Більше того, будучи менш досконалою у певних формах поведінки, ніж старша дитина, вона реально може помічати, що їй менше дістається похвали, добродушної уваги батьків, а відтак мусить постійно додержуватися чийогось прикладу.

Другій дитині доводиться шукати власний шлях, щоб вийти з “тіні”, “намацати” способи поведінки, які дали б їй батьківську увагу, любов й сприйняття її як індивідуальної, ні з ким не порівнюваної людини. Наприклад, старша дитина – слухняна, поступлива. Вона прагне опанувати нові навички, знання, особливо у сферах, які здаються важливими її батькам. У школі вчиться дуже добре, з чого батьки дуже радіють. Вона серйозна, дисциплінована, на неї можна покластися. Другий хлопчик, молодший на два роки, – як ртуть. Він невгамовний, у нього на думці самі лише витівки, нічим не може серйозно зайнятися, йому б тільки бешкетувати. Друга дитина, підсвідомо прийнявши роль блазня в сім’ї, своєю невимушеністю й жартівливістю привнесла те, що треба й батькам, і всій сім’ї, – емоційність. І знайшла вона це, спираючись не на якісь знання чи інтуїцію. Все значно простіше – щойно хлопчик почав поводитися інакше, ніж його брат, тобто так, як він поводиться тепер, він відчув увагу до себе, своїх індивідуальних проявів і, нарешті, викликав усмішку батьків. Образно кажучи, він вийшов із “тіні” брата й знайшов шлях до того, щоб відчути свою значимість, не конкуруючи з ним. Кожен із них заповнює певну нішу в сім’ї, отримуючи при цьому потрібну “психологічну поживу” – відчуття значимості, любов і увагу батьків до них як до індивідуальних і автономних людей.

Багато хто з батьків вважає, що ставиться до дітей однаково. Але це не так. Ба більше, вони й не мають ставитися до них однаково, бо кожна дитина вже на момент свого народження інша, геть не схожа на брата чи сестру. Залежно від свого генного набору в неї інші психологічні риси, моделі поведінки й реакції. Відповідно, батьки не можуть однаково поводитися з інтровертом, що сидить за книжками, й екстравертом, який надає перевагу рухливим іграм.

Але не варто розраховувати тільки на гени. Батьки створюють особливу сімейну атмосферу для дитини, оточують її любов’ю й турботою, а це конче потрібно для розвитку повноцінної, щасливої особистості. Діти – це велика лотерея, та хоч би яку дитину послав вам Бог, приймайте її такою, якою вона є.