100 років тому: як постала УАПЦ

100 років тому, у другій половині жовтня 1921 року, у Києві відбувся Всеукраїнський православний церковний собор. У результаті його роботи постала Українська автокефальна православна церква. Власне, автокефалію проголосили дещо раніше, але то була радше декларація про наміри. А натомість сама структура УАПЦ була створена 100 років тому. Зокрема, 23 жовтня 1921 року всі учасники Собору висвятили першого предстоятеля УАПЦ митрополита Василя (Липківського).

Більше про Собор та про український православний церковний рух на початку ХХ століття «Історичній Свободі» розповіла дослідниця цієї теми, історик Тетяна Євсєєва.

­– Після Лютневої революції 1917 року православна церква також переживала внутрішню революцію. Зокрема, наприкінці того ж року в РПЦ відновили патріаршество, скасоване ще за Петра І.

До 1917 року «позавіросповідний стан» не допускався, шлюб мав бути церковний. Пріоритет надавався православ’ю

– Переживати революцію церква почала трохи раніше. До 1917 року Російська імперія жила за єдиним церковним державним правом. Конфесійна приналежність впливала на юридичну дієздатність підданих імператора. «Позавіросповідний стан» не допускався, шлюб мав бути церковний. Пріоритет надавався православ’ю, і перехід з православ’я, «совращєніє» в термінах того часу, в інші конфесії заборонявся. Винуватці каралися конфіскацією майна, дітей, виправними роботами.

Революція 1905 року примусила розглядати закон про віротерпимість і дати громадянам свободу вибирати віру, і не карати їх за «отпадєніє от православія». В 1906 році в Росії провели опитування єпархіальних архієреїв, які висловилися за відновлення патріаршества. Натомість Микола ІІ під час одного з прийомів членів Синоду запропонував свою кандидатуру на патріарха.

– А як це так? Він же ж не духовна особа!

– А там же ж єдине церковне і державне законодавство, відповідно до якого цар – «верховний хранитель віри». Один із компонентів «симфонії влади» – «священство і царство».

Синод у відповідь на пропозицію дружно опустив очі долу, поколупав ніжкою паркет і промовчав. Микола ІІ не подарував цього і помстився: заморозив усі церковні реформи, які запропонувала думська комісія в 1906–1912 роках.

А відновити патріаршество спромоглися аж під час роботи Всеросійського собору у грудні 1917 року. Але до скликання Установчих зборів визначити місце церкви в державі не змогли ні Тимчасовий уряд, ні Собор. Бо, як казали його делегати, «невідома майбутня фізіономія держави». Пізніше більшовики на контакт з Всеросійським собором взагалі не пішли і не реєстрували РПЦ та її парафії як релігійні організації аж до 1927 року.

– А яким у цей час було церковне життя на українських землях?

– Київська митрополія після анексії та синодальної реформи Петра І, яка закріпила цю анексію всупереч канонам, втратила статус матері-церкви Московського патріархату. Хоча київський митрополит, разом з московським і петербурзьким, був постійним членом Синоду, вдома він користувався лише правами єпископа Київської єпархії.

З-поміж усіх єпископів українських єпархій тільки три архієреї були етнічними українцями. Серед священства і ченців етнічні росіяни в кілька разів переважали українців

Змінився також національний склад духовенства. З-поміж усіх єпископів українських єпархій тільки три архієреї були етнічними українцями: Канівський – Василій (Богдашевський), Уманський – Димитрій (Вербицький), Катеринославський – Агапіт (Вишневський). І тільки катеринославський владика був повноправним єпархіальним архієреєм, а решта – заступниками. І вони, наскільки вдалося документально прослідкувати, були цілком проросійськи налаштовані.

Серед священства і ченців етнічні росіяни в кілька разів переважали українців. Лише військове духовенство, священники-капелани, ще з часів Петра І переважно набиралися з «малоросів».

– Які зміни в церковному житті на території України відбулися в 1917 році?

– Жоден з українських урядів не ставив питання про відокремлення церкви від держави. Але Центральна Рада, де переважало соціалістичне спрямування, не приділяла цьому достатньої уваги. Генеральний секретаріат церковних справ з’явився аж у грудні 1917 року, коли вже йшла повним ходом підготовка до Всеукраїнського собору.

Найбільше в цій царині зробив гетьман Павло Скоропадський. Він тоді був єдиним українським державним керівником, з яким єпископат і контактував. І гетьман, і Директорія вважали, що відокремлювати церкву від держави не на часі. Допоки українська державність не зміцнилася, цього робити не можна з міркувань національної безпеки, як ми тепер можемо сказати.

Проголошений гетьманом генерал Павло Скоропадський (в центрі у чорній черкесці) серед своїх прихильників на урочистому молебні на Софійській площі. 29 квітня 1918 року

Гетьманський уряд намагався вплинути на позицію проросійськи налаштованого єпископату і досягнути проголошення автокефалії найвищим органом церковного управління – Всеукраїнським собором. Упродовж 1918 року відбулися три сесії. І гетьман на той момент ще не був готовий все єдиним натиском зробити. Робили все поступово.

Восени 1918 року голова гетьманського уряду Федір Лизогуб разом з міністром віросповідань Олександром Лотоцьким пробували натиснути на Всеукраїнський собор під час останньої сесії, щоб ті проголосували за автокефалію. Тут зчинилася величезна буря, оскільки проросійська позиція домінувала. Представники єпископату навіть звертали увагу Лотоцького на те, що є більшовицький закон про відокремлення церкви від держави, і церква може робити все, що захоче. У відповідь Лотоцький запропонував перебратися до Росії, а тим, хто залишиться, припинити державне фінансування. І в останній день Собору цю позицію автокефалії не закріпили. Не встигли в це останнє віконце можливостей вписатися, зробити це на соборі.

Коли війська Директорії увійшли до Києва, то в перший же день заарештували Київського митрополита Антонія і Волинського архієпископа Євлогія. Це був грудень 1918 року. Міністерством культів в уряді Директорії продовжував керувати Олександр Лотоцький. Ухвалюється закон, який констатує: влада в церкві має належати Всеукраїнському соборові, а між соборами має керувати синод єпископів. Проте арешт митрополита Київського на єпископат справив таке враження, що вони поклялися, що жодних справ з Директорією не матимуть. І виявилося, що Директорія ухвалила закон тільки у царині держави. Згоди церкви на це не було, контакту з церквою не було.

Невдовзі військові обставини склалися так, що Директорія мусила відступати з Києва. І справу автокефалії довелося переносити на розгляд вселенського православ’я – відправити Лотоцького дипломатичним представником Директорії у Туреччині, у тому числі при Вселенському патріаршому престолі.

Проблема полягала в тому, що церковні канони в питаннях автокефалії вимагають утворення нової держави і згоди церкви. Натомість єпископат залишився абсолютно проросійським. Для Вселенського патріарха повна відсутність канонічного підґрунтя для розгляду просто знімала питання української автокефалії. Залишилася пам’ять про те, що Київ – це канонічна територія Вселенського патріарха, але реальних наслідків не було.

– Закон «Про вищий уряд Української автокефальної православної церкви», який Директорія УНР ухвалила 1 січня 1919 року, мав якісь наслідки?

Церква не зверталася з вимогою автокефалії, а на Соборі в 1918 році закріпили єдність з Всеросійським патріархом

– Ні, звісно. Єпископат відмовився, а без єпископів церкви немає, немає повноти православ’я. Церква не зверталася з вимогою автокефалії, а на Соборі в 1918 році закріпили єдність з Всеросійським патріархом. Все – питання було закрите. Закон, можливо, мав би якісь наслідки, якби збереглася українська держава, а відтак велася би робота з церквою. А оскільки держава не втрималася, то і питання знялося.

В 1917 році всі українські організації Російської імперії звернулися до Центральної Ради з вимогою автономії України і автокефалії церкви. Але єпископат був проти

– А в той період виникало питання канонічності проголошення автокефалії?

– Так, в 1917 році всі українські організації Російської імперії звернулися до Центральної Ради з вимогою автономії України і автокефалії церкви. Але в 1917–1918 роках вирішити це питання на Всеукраїнському соборі не змогли – єпископат був різко проти.

Українська церковна партія, яка складалася з військового і парафіяльного духовенства, оформила у грудні 1917 року Всеукраїнську православну церковну раду. Туди входив і майбутній митрополит УАПЦ Василь (Липківський).

Вони намагалися ще у 1918 році вирішити питання автокефалії, але програли. Проросійський єпископат зробив все, щоб їх, по-перше, витіснити з собору, по-друге, позбавити архієреїв. Єдиний єпископ Олексій (Дородніцин), який попервах ніби погодився очолити цю Раду, надавши їй канонічності, під тиском інших єпископів відмовився. І він же перший висловив ідею апеляції до Вселенського патріарха.

Проблема анексії Київської митрополії Москвою ніколи не випадала з уваги в церкві. Про неканонічність підпорядкування Київської митрополії Москві ніколи не забували

Проблема анексії Київської митрополії Москвою ніколи не випадала з уваги в церкві. І навіть раніше до цієї теми поверталися. В 1910 році Харківський архієпископ Антоній, майбутній митрополит Київський, звернувся до Вселенського патріарха за отриманням повноважень екзарха Вселенського патріарха для православних на території Австро-Угорщини.

Якби Київську митрополію Константинополь передав Москві, то не було би потреби просити Константинопольського патріарха. Адже Галичина і частина Польщі, які тоді були у складі Австро-Угорщини – все це була територія Київської митрополії. Тобто про неканонічність підпорядкування Київської митрополії Москві ніколи не забували. І звертатися до Вселенського патріарха за дозволом архієпископ Харківський міг тільки з санкції імператора через оберпрокурора Синоду.

Ці проблеми актуалізувалися в 1917 році, коли постало питання про автокефалію. В дискусіях, які велися православним духовенством і мирянами, згадували про канонічні підстави – Україна може отримати автономію, а відтак має право вимагати автокефалію.

– Як тоді розуміли канонічність?

Що таке канонічність? Звернення і від держави, і від церкви. Оце вам канонічна автокефалія. До матері-церкви, в цьому випадку до Вселенського патріарха

– Що таке канонічність? Звернення і від держави, і від церкви. Оце вам канонічна автокефалія. До матері-церкви, в цьому випадку до Вселенського патріарха.

Всеукраїнська православна церковна рада програла у 1918 році змагання за автокефалію. В 1919 році вони збираються знову і вже намагаються українізувати церкву, засновувати свої парафії на підставі радянського законодавства: на підставі закону про відокремлення церкви від держави і на підставі того, що радянська влада офіційно не реєструвала РПЦ. У них з’явилося правове вікно, якщо можна так сказати. Відтак УАПЦ звинувачували в тому, що вони ще й ніби спираються на радянське законодавство.

Єпископів вони все рівно не змогли отримувати – росіяни відвернулися. У Константинополь вони звернутися не могли, бо не було української держави. Намагалися в Грузії висвятити двох кандидатів, але в той час туди просто не змогли дістатися. І довелося їм самим вирішувати цю проблему на Всеукраїнському православному церковному соборі.

– Власне, наскільки представницьким був Собор, який 100 років тому проголосив УАПЦ?

Висвята митрополита Київського Василя (Липківського) відбулася спільним покладанням рук пресвітерів і мирян, оскільки не було жодного єпископа

– В 1921 році український автокефальний рух не був аж таким потужним і всеукраїнським. Він набирав обертів поступово. Але головне, що вони зробили – провели Собор. На Собор зібралося 412 делегатів, з яких 127 мирян. Висвята митрополита Київського Василя (Липківського) відбулася спільним покладанням рук пресвітерів і мирян, оскільки не було жодного єпископа.

Попервах кандидатів було кілька, але інші кандидати через таку ось цю висвяту відмовилися. Бо за канонами висвята – це передача благодаті Святого Духа від Христа апостолам, а від апостолів єпископам. І ця традиція вже 2 тисячі років триває.

Пошуки канонічних підстав і можливостей велися буквально до останнього дня і навіть на самому Соборі. На Собор, який відбувався 14–30 жовтня 1921 року, прийшов екзарх України від РПЦ Михаїл. І Собор зробив останню спробу зі згоди московського єпископату висвятити єпископів для українських парафій. І паства попросила слізно єпископа для українців: «Не давайте у відповідь на благання людям гадюку замість риби». Проте екзарх Михаїл на це відповів, що він «гадюк» не висвячує і залишив Собор.

І довелося висвячувати за чином давньої Олександрійської церкви, де існували так звані сільські єпископи. Вони керували сільськими парафіями, але зі згоди свого правлячого єпископа. Вони висвячувалися за єпископським чином. Але на Соборі 1921 року Всеукраїнська православна церковна рада не мала можливостей висвячуватися єпископським чином, довелося скористатися всесоборною висвятою духовенства і мирян. Через такий неканонічний спосіб висвяти їх потім називали «липківцями» і «самосвятами».

УАПЦ залишилася історичною частиною церкви, яка не була визнана повноправним компонентом української автокефалії. І коли в 1942 році прийшла формація, висвячена в межах Польської автокефальної православної церкви, то духовенство приймали в сущому стані як виняток, а загалом все-таки пересвячували.

– У той час більшовики, конфліктуючи з РПЦ, підтримували всілякі, як тоді казали, «обновленські» церковні рухи. І я так розумію, що вони скористалися і українським православним рухом для того, щоб послабити позиції РПЦ.

– Так, всі церковні рухи, які утворювалися в межах РПЦ, були чинниками розколу і важелем для провокацій, сварок між духовенством та для дискредитації церкви. І більшовики робили все, щоб воно так і відбувалося.

Комітети незаможних селян вимагали українізації церкви і підтримки української церкви навіть на партійних з’їздах

Крім того, в 1921 році більшовики не мали ні кадрових, ні матеріальних можливостей створити державний апарат з реальної ліквідації церкви.

Ба більше, в 1920 році комітети незаможних селян, а це наймасовіші прихильні до більшовиків організації, на своїх конференціях вимагали українізації церкви і підтримки української церкви навіть на партійних з’їздах! І більшовики в 1920 році відступили від ідеї боротися з автокефалію українською, а в 1921 році були більше зайняті тим, щоб стримати НЕП в Україні і ліквідувати за рахунок українських ресурсів голод у Росії.

Православна церква України

Правосла́вна це́рква Украї́ни, ПЦУ — релігійна організація; автокефальна помісна церква на території України, складова Вселенського православ’я; посідає 15-ту позицію у Константинопольському диптиху Православних церков.

Зміст

Загальні відомості

Православна церква України конституйована 15.12.2018 на Об’єднавчому соборі Православних церков України.

06.01.2019 ПЦУ отримала Томос від Веселенського патріарха, що засвідчило набуття статусу автокефалії й канонічність Церкви. Вселенський патріархат вважає ПЦУ єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії.

Офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України 30.01.2019 як «Релігійна організація „Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)“ (Київська Митрополія УПЦ (ПЦУ)».

Предстоятелем Церкви обрано митрополита Епіфанія (в миру — Думенко Сергій Петрович). Інтронізація митрополита Київського і всієї України Епіфанія відбулася 03.02.2019 у Софійському соборі в Києві.

Кафедральний собор ПЦУ — Михайлівський Золотоверхий собор у м. Києві.

Етапи становлення автокефалії в Україні (кін. 20–21 ст.)

Упродовж 20 ст. фактично відбулося три хвилі змагань за автокефалію помісної церкви — 1921, 1942, 1989.

Від 1980-х у процесі виборення автокефалії в Україні також увиразнюється кілька етапів.

І етап

Початок 1980-х — початок 1990-х: перехідний період держави від тоталітаризму до громадянського суспільства; визрівання передумов незалежності держави; проголошення незалежності України; поступове ослаблення напруги в державно-церковних (і зокрема державно-православних відносинах); початкове за нових умов маркування православного релігійного середовища.

На початку 1980-х релігійні спільноти поступово почали виходити з-під партійно-державного контролю і діяти у незалежному режимі. 1989 в Україні було відроджено автокефальний рух. На початку 1990 Всеукраїнський собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що відбувся в м. Києві, затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив рішення про створення її Патріархату. Першим патріархом обрано митрополита Української православної церкви США Мстислава (Скрипника). Відроджена УАПЦ вважала себе наступницею Української церкви, яка виникла в 1920-х і була знищена радянською владою. Однак ці події початку 1990-х в Україні, очевидно, не були знаковими для Константинополя (і тодішнього Вселенського патріарха Димитрія І).

Зважаючи на процеси національного та релігійного відродження в Україні, прагнучи обмежити поширення УАПЦ та всіляко зберегти свою присутність в Україні, керівництво Російської православної церкви (РПЦ) провело часткову реорганізацію своїх територіальних структур. Рішенням Архієрейського собору РПЦ (25-27 жовтня 1990) найменування «Український екзархат» (структурна одиниці РПЦ на території України) було скасовано, а статус одиниці підвищено до автономії. Як наслідок, постала Українська православна церква (в юрисдикції Московського патріархату), предстоятелю якої надано титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». Українській православній церкві було надано більшу самостійність в управлінні, але зі збереженням підлеглості Московському патріархату. 25-27 листопада 1990 Собор Української православної церкви ухвалив Статут УПЦ, де зазначено: «Українська Православна Церква з’єднана з Помісним Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (розд. 1, п. 3). УПЦ лишалася територіальним структурним утворенням РПЦ, з елементами місцевого самоврядування. Очільником УПЦ став колишній український екзарх РПЦ — Філарет (Денисенко).

Проте після здобуття Україною незалежності митрополит Філарет став поборником тези: «Незалежній Україні — незалежну Церкву». У листопаді 1991 Помісний собор УПЦ звернувся до Московської патріархії з проханням про надання церкві канонічної незалежності. Архієрейський собор РПЦ у квітні 1992 не тільки відхилив таке прохання, але оцінив його як розкол, піддав митроп. Філарета анафемі, висунув вимогу його зміщення. На Архієрейському соборі УПЦ у м. Харкові (травень 1992), що відбувався під контролем Московської патріархії, митрополита Філарета було звинувачено «у гріхах, несумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ», розкольницькій діяльності та усунуто з посади. УПЦ очолив митрополит Володимир (Сабодан).

У червні 1992 митрополит УАПЦ Володимир (Романюк) запропонував Філаретові об’єднати церковні структури. На спільному Соборі УАПЦ і УПЦ 25-26 червня 1992 прийнято рішення про вихід громад Української православної церкви (які підтримували ідеї незалежності Церкви) зі складу РПЦ та конституювання самостійної Української православної церкви — Київського патріархату (УПЦ-КП). Предстоятелем Церкви обрано Мстислава (Скрипника) з титулом Патріарха Київського і всієї Русі-України. Церква оголосила себе правонаступницею Київської митрополії. Однак у ході церковнотворчих процесів посилилися тенденції до розмежування: частина кліру і вірян УАПЦ не визнали нового об’єднання і відкололися. Після смерті Патріарха Мстислава (1993), рішенням Помісного собору предстоятелем УАПЦ обрано Патріарха Димитрія (Ярему) (інтронізований 14.10.1993). Своєю чергою, собор УПЦ-КП обрав Патріархом Київським і всієї Русі-України митроп. Володимира (Романюка), а після його смерті (1995) на патріарший престол у жовтні 1995 обрано Філарета (Денисенка) (інтронізований 22.10.1995).

Відтак у релігійному православному просторі України від початку 1990-х функціонувало три основні Православні церкви — УПЦ (в юрисдикції Московського патріархату), УАПЦ та УПЦ-КП. На цьому етапі розмежування інтересів конструктивного міжцерковного діалогу досягти не вдалося. Конфліктогенність релігійного середовища була високою; релігійна ситуація в Україні залишалася однією з найскладніших серед усіх пострадянських країн. Драматична роз’єднаність Українського православ’я призвела до зростання напруги у православному середовищі, релігійно-політичних протистоянь і суперечливо впливала на процеси національно-державного відродження.

Водночас соціально-політичні трансформації початку 1990-х відбилися на активному прагненні застосувати релігійний чинник для вирішення питань соціокультурного самовизначення. Це активізувало рух за незалежність церкви й зумовило нову хвилю боротьби за автокефалію. Одним із найважливіших показників цього процесу стала динаміка росту кількості церковно-релігійних інституцій і віросповідань, а також збільшення кількості громадян, які декларували свою релігійну приналежність. Так, у період 1985–2002 кількість релігійних організацій зросла з 6262 до 28 383; конфесій і релігійних течій — з 16 до 120; частка громадян, які вважали себе віруючими, у період 1991–2002 — з 43 % до 60,2 %.

На цей етап припадають перші спроби українських церков окреслити автокефальний простір існування.

ІІ етап

Середина 1990-х — 2004: формування кількох конфесійних середовищ роз’єднаного Українського православ’я, наростання міжконфесійних протиріч, пошук моделі відносин церкви й держави. Ці процеси перебігали на тлі складних і суперечливих суспільно-політичних та соціально-економічних трансформацій суспільства.

Упродовж цього періоду УПЦ, як і раніше, фактично лишалася у підпорядкуванні РПЦ. УПЦ-КП поступово нарощувала свій вплив, від 2002 позиціонувала себе як помісну церкву (попри те, що з боку УПЦ розглядалася як самочинна автокефалія). УАПЦ була самостійною конфесійною одиницею де-факто і теж розширювала зону впливу: так, 1995 до неї долучились Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська єпархії. Питання про помісну церкву не поставало на порядку денному Церков, з огляду на існування й загострення організаційних протиріч. На офіційному рівні вперше озвучив зацікавленість держави в Українській помісній православній церкві Президент України Л. Кучма в 1999.

У період кризи та суспільних змін, оприявнених Помаранчевою революцією, активізувалося питання про природу взаємин церкви і суспільства. В ході подій революції (2004) відбувся сплеск суспільно-політичної активності релігійних організацій, який перевершив їхню соціальну активність за весь попередній час від здобуття Україною незалежності. За тих обставин, незважаючи на пряму заборону Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на участь релігійних організацій у політичних процесах (ст. 5; ст. 16, ч. 3), фактично не залишилося жодного релігійного об’єднання, яке б не заявило про свою громадянську позицію.

Поступово зростала підтримка ідеї помісної церкви в суспільстві. У 2003 за помісність Українського православ’я віддали свої голоси 17,4 % опитаних, а в 2007 — 20,7 % респондентів. Однак утвердження Української помісної православної церкви (УППЦ) в риториці 1990-х та першій декаді 2000-х здебільшого аргументували посиланнями на багатовікові традиції змагання за автокефалію від часів правління Ярослава І Мудрого, історичний досвід держав із домінуючим православ’ям, істини Святого Письма та канони церковного права.

ІІІ етап

2005 — 2013/2014: зростання впливу релігійних організацій; роз’єднаність православ’я; пошук шляхів порозуміння; перші реальні кроки офіційних представників влади наблизити здобуття автокефалії Українськими церквами; переосмислення ідеї створення помісної церкви в Україні в церковно-релігійному середовищі.

Після Помаранчевої революції спостерігалися певні кроки православних конфесій в Україні до порозуміння. 27.11.2007 Архієрейський собор УАПЦ направив звернення до Собору УПЦ із закликом продовжити діалог, розпочатий в 1995 (22.11.1995 Священний синод УПЦ створив Синодальну комісію УПЦ по діалогу з УАПЦ). 14.12.2007 до УПЦ надіслано «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)». Станом на січень 2007, за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 50,5 % населення України підтримували ідею конституювання УППЦ, проти виступали лише 10,7 %.

Найближче до автокефалії за доби незалежності Україна була за президента В. Ющенка в 2008: питання про автокефалію церкви порушувалося під час візиту до м. Києва Вселенського патріарха Варфоломія на 1020-ліття хрещення Русі. Наступним кроком став розгляд питання автокефалії в 2009, було навіть укладено компромісний текст. Однак спроба виявилася безрезультатною: залаштункові перемовини, інтриги, пошуки зиску, ставка на об’єднання єпископату, а не вірян, дебати навколо підписантів документу тощо завадили реалізації автокефалії для Української церкви.

Окремі кроки контактування з Константинополем спостерігалися і з боку конфесій. Зокрема, 26.08.2009 на Архієрейському соборі УАПЦ було прийнято Звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням «активізувати діалог та розглянути можливі компромісні варіанти вирішення українського церковного питання», прийняти УАПЦ до складу Вселенського патріархату на правах автономії. Наголошувалося, що «здобуття автокефалії було й залишається стратегічною метою українського автокефального руху».

Протягом цього періоду помітно змінилося й ставлення суспільства до церкви. У 2010 рівень суспільної довіри до церкви досяг максимуму (72,5 %).

Разом з тим, після провальної у багатьох аспектах політики президента В. Ющенка щодо конституювання Української помісної православної церкви, ідея помісності православ’я зазнала значної втрати прихильників. У 2013–2014, відповідаючи на питання про створення єдиної помісної Української церкви, 39 % респондентів (від 24 % на Заході до 46 % на Півдні України) зізналися, що не знають, про що йдеться. Частки впевнених у тому, що така Церква має бути створена, і тих, хто дотримувався протилежної думки, були фактично однаковими — 21 % і 22 % (18 % з цим питанням не визначилися). З-поміж тих, хто визначився, 19 % вважали, що така Церква має бути створена «тільки зусиллями представників церков шляхом міжцерковного діалогу», 14 % — зусиллями представників церков і громадськості, 8 % — зусиллями представників церков і державної влади, 1 % — зусиллями державної влади.

ІV етап

2014–2019: активна фаза просування до автокефалії (пошук шляхів її реалізації); усвідомлення на офіційному рівні проблеми помісності Українського православ’я з-поміж суспільно-значущих.

Події Революції гідності та агресія РФ зумовили національне пробудження, зростання громадянської активності українців й активізували суспільно-політичну ситуацію навколо ідеї Української помісної православної церкви. Саме російська окупація частини українських територій виразно розмежувала релігійне середовище України за критерієм ставлення до процесів національного державотворення та спонукала широкий загал і державне керівництво до глибшого розуміння значення розбудови національної (помісної) церкви. Відповідно, зріс суспільний запит на національно орієнтовані духовні цінності та інститути, державницькі проекти. Серед них — фундація УППЦ.

Відповіддю на суспільний запит стало Звернення Синоду УПЦ-КП від 22.02.2014 щодо подолання розділення Православної церкви в Україні. Патріарх Філарет порушив питання про початок діалогу та утворення в Україні єдиної помісної церкви: «У цей трагічний і доленосний момент історії українського народу як ніколи очевидною є потреба подолати розділення Православної Церкви в Україні, яке триває вже понад 20 років, та утворення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Існуюче розділення тісно пов’язане з розділенням у суспільстві, живить його і підживлюється від нього. Єдина Помісна Церква повинна і могла би відігравати потужну миротворчу та об’єднуючу роль в суспільстві, сприяти порозумінню між різними силами, недопущенню розпалювання ворожнечі на національній, релігійній, регіональній, мовній основі».

Поряд із тим в умовах гібридної війни спостерігалося наростання внутрішньої кризи УПЦ. Де-факто УПЦ залишалася в Україні головним легітимним репрезентантом російської православної традиції. Не випадково розпочався поступовий перехід окремих громад УПЦ до юрисдикції УПЦ-КП.

Гостра напруженість в україно-російських міждержавних відносинах вплинула на зростання інтересу Константинополя до України: зокрема, питання об’єднання Українського православ’я розглядалося на Помісному соборі Константинопольського Патріархату в серпні — вересні 2015. У своїх промовах упродовж роботи синтаксису Патріарх Варфоломій неодноразово відзначав, що Вселенська Патріархія є Церквою-Матір’ю для Української церкви, несе відповідальність за духовну опіку над своєю паствою. Україну з неодноразовими візитами відвідували ієрархи УПЦ в Канаді та США (перебувають під омофором Константинополя).

До теми утвердження УППЦ неодноразово звертався Президент України П. Порошенко упродовж 2016 (зокрема під час зустрічей зі Вселенським патріархом Варфоломієм, предстоятелями Помісних православних церков, представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, патріархом Філаретом). У березні 2016 в м. Стамбулі відбулася офіційна зустріч Президента України П. Порошенка з Вселенським патріархом Варфоломієм I, де було обговорено перспективи створення в Україні помісної православної церкви.

Наступним кроком стало «Звернення Верховної Ради України до Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні» (постанову підтримали 245 членів парламенту). Окрім того, Рада просила Константинополь «видати Томос про автокефалію Православної церкви в Україні» та скасувати документ від 1686 про тимчасову підмосковську юрисдикцію Київської митрополії. Своє звернення серед іншого депутати аргументували підтримкою з боку Московського патріарха Кирила (Гундяєва) дій російської влади у конфлікті на Донбасі та окупації Криму. Звернення Ради мало значний суспільний і міжнародний резонанс, а також гостру реакцію від РПЦ.

Вагомим конфліктним чинником у відносинах між Вселенським і Московським патріархатами і особисто між їх предстоятелями стали події навколо Всеправославного собору. Скликання Собору, який мав зібратися після тривалої перерви, стати маніфестацією цілісності й соборності Вселенського православ’я та місцем дискусії з найактуальніших питань, на останньому етапі було загроженим через постійні ультиматуми з боку РПЦ. Всеправославний собор відбувся 16-27.06.2016, але без участі РПЦ, Антіохійської, Болгарської та Грузинської православних церков, що перешкодило планам «революційного» прориву у консолідації Вселенського православ’я.

У цей період в Україні внаслідок агресії РФ змінилася внутрішньополітична ситуація. Реалії гібридної війни переконливо доводили, що Росія використовує проти України широкий комбінований арсенал засобів, зокрема й гуманітарну інтервенцію через релігійні інституції. В Україні, де більшість вірян — православні, УПЦ виконувала роль одного з дієвих інструментів проросійського впливу та ідеологічної експансії. Саме через Українську православну церкву, юридично й організаційно підпорядковану Московській патріархії, Кремль активно маніпулював свідомістю мільйонів українських громадян, намагався насаджувати ідеологеми «русского мира», дискредитував автокефальний рух в Україні, здійснював спроби приватизації національної української історії. Подолання залежності України від Російської Федерації та інших церковних центрів за межами України вимагало утвердження автокефалії національної Православної церкви.

Упродовж 2018 здійснювалися надважливі заходи щодо зміцнення духовного фундаменту українського народу й нейтралізації політико-ідеологічного впливу Росії на Українську державу в умовах гібридної війни (на поч. 2018 в юрисдикції УПЦ перебувало 12675 організацій, або 65,2 % православної мережі). У квітні 2018 Верховна Рада України і Президент України П. Порошенко спільно з УПЦ КП, УАПЦ та низкою єпископів УПЦ направили звернення до Константинопольського патріарха Варфоломія з проханням дарувати Томос про автокефалію Православній церкви в Україні. Константинополь ухвалив принципове позитивне рішення. На VII Національному молитовному сніданку 31.05.2018 президент П. Порошенко акцентував увагу на безпековому вимірі боротьби за автокефалію, наголосивши: «Церква має бути відділена від держави, але в першу чергу — від сусідньої держави, країни-агресора, якій ми не маємо дати права працювати п’ятою колоною, бо це наша з вами відповідальність за Україну, яку ми любимо понад усе».

Упродовж травня–серпня 2018 спеціально утворена комісія Вселенського патріархату у складі трьох архієреїв на чолі з митрополитом Гальським Еммануїлом здійснила візити до інших автокефальних Православних церков, інформуючи їх про позицію Константинополя. По завершенні цих візитів мав бути підготовлений звіт Спеціальної комісії для відповідного рішення на найближчому (вересень 2018) засіданні Священного синоду Константинопольського патріархату. Визначальною у цій дискусії мала стати особиста позиція Вселенського патріарха Варфоломія, неодноразово оприлюднена у низці його виступів і промов.

У серпні 2018 патріархи Кирило та Варфоломій зустрілися в м. Стамбулі.

Доленосними стали ухвали Синоду Вселенського патріархату від 11.11.2018: скасовано рішення 1686 про передання Київської митрополії в управління Московського патріархату (відтак Москва позбавлялася права призначати Київського митрополита); прийнято та розглянуто апеляцію від Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) та їхніх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, — згадані персоналії були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані; відновлено сопричастя їхніх вірян з Церквою; анафема РПЦ Філарету визнана недійсною. Було оголошено про започаткування процесу надання автокефалії Православній церкві в Україні. На листопад 2018 планувалося проведення Об’єднавчого собору українських Православних церков, на якому мав бути обраний предстоятель єдиної помісної церкви (що йому був би вручений Томос).

15.10.2018 Синод РПЦ ухвалив рішення про повний розрив євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом. У засіданні брало участь двоє представників УПЦ МП — митрополит Київський і всієї України Онуфрій та митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука.

22.10.2018 Вселенський патріарх Варфоломій заявив, що не планує відступати у вирішенні питання про українську автокефалію, незважаючи на тиск РПЦ.

03.11.2018 Президент України підписав Угоду про співпрацю та взаємодію між Україною та Вселенським патріархатом у створенні незалежної Православної церкви в Україні, в якій, зокрема, деталізовано процес надання Томосу. Синод Вселенського Патріархату (27-29.11.2018) призначив дату Об’єднавчого собору Православних Церков в Україні.

06.01.2019 під час урочистої літургії Вселенський Патріарх Варфоломій вручив «Патріарший і Синодальний Томос надання автокефального церковного устрою православній Церкві України» обраному митрополиту Епіфанію (Думенку) і Президентові України П. Порошенку. Україна стала повноправним суб’єктом міжнародних релігійно-церковних відносин.

Сучасний стан

Статистика

Станом на 2023 Православна Церква України складається з 45 єпархій, які об’єднують близько 8500 релігійних громад, діють понад 80 чоловічих та жіночих монастирів. З-поміж 9 закладів вищої духовної освіти — 5 духовних академій (Київська, Львівська, Волинська, Ужгородська, Івано-Франківська), 1 інститут (Івано-Франківський), 3 духовні семінарії (Львівська, Рівненська, Дніпровська). Крім того, освітні програми «Богослів’я» першого (бакалаврського) і другого (магістерського) рівнів вищої освіти діють у світських вишах. Служіння здійснюють бл. 5300 кліриків, з них понад 60 архієреїв.

За період 2018–2023 про зміну юрисдикції та перехід до ПЦУ заявили бл. 1550 релігійних громад.

Перехід на новоюліанський календар

24.05.2023 Архієрейський собор під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія ухвалив постанову «Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві». Йдеться про перехід на сучасний новоюліанський календар, яким користуються більшість Православних автокефальних церков, зокрема найавторитетніші стародавні патріархати (Константинопольський, Александрійський, Антіохійський). Серед причин переходу: об’єктивна необхідність зближення зі Вселенським патріархатом та більшістю православного світу; прагнення збереження національної самобутності, утвердження національної / української, духовної ідентичності; дистанціювання від ідеології рашизму, захист від агресії «русского мира». Активізувала перехід повномасштабна агресія РФ: докорінно змінилися соціальний і культурний контекст та сприйняття юліанського календаря (асоціюється з російським православ’ям і практикою Російської православної церкви). Рішення про перехід 27.07.2023 затвердив Помісний собор (найвища владна соборна інституція Церкви).

Ухвалене рішення: веде до зближення з Вселенським патріархатом та Вселенським православ’ям; віддаляє від ворожої країни та впливу її церкви (РПЦ), яка перетворилася на орган державної ідеології та пропаганди.

Відповідно до постанови Помісного собору перехід на новоюліанський календар розпочався з 01.09.2023. За новим стилем дати неперехідних свят, постів, дні вшанування пам’яті святих змістяться на 13 днів і збігатимуться з чинним міжнародним григоріанським календарем. Однак ПЦУ та Українська греко-католицька церква зберігатимуть чинну Пасхалію — дати святкування Великодня і прив’язаних до нього рухомих свят. Календарна традиція щодо обчислення Пасхалії є загальною для всіх помісних Православних церков.

Значення

Утворення Православної церкви України стало епохальною подією як в історії церковного життя, так і у державному та світовому вимірах. Вплив цієї події увиразнений у багатьох контекстах: утвердження незалежності Українського православ’я від Московської патріархії як логічне завершення тривалого процесу деімперіалізації й деколонізації; консолідація українського суспільства; вибудова партнерської моделі відносин держави й церкви; зміцнення національної безпеки України; утвердження / поширення впливу України на міжнародній арені; набуття церковної суб’єктності й рівності серед інших канонічних церков Вселенського православ’я, презентація православної спільноти України на міжнародній арені; оприсутнення соціокультурних, національних, духовно-ментальних особливостей Українського православ’я.

Експерти та аналітики прирівнюють значущість конституювання ПЦУ до ефекту набуття незалежності Україною (1991). Церква, як і держава, отримала можливість вільного духовного розвитку під егідою Константинопольського патріархату.

Із визнанням автокефалії ПЦУ фактично започатковано переструктурування Вселенського православ’я.

Джерела

• Документи Святого і Великого Собору Православної Церкви. Крит, 2016. Київ : Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості ; Дух і Літера, 2016. 112 с.
• Про Звернення Верховної Ради України до Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні: Постанова Верховної Ради України № 1422-VIII від 16 червня 2016 р. // Відомості Верховної Ради України. 2016. № 27. Ст. 528. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1422-19
• Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2017. 928 с.
• Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році». Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2018. 688 с.
• Звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія // Президент України. 2018. URL: https://www.president.gov.ua/administration/zvernennya-prezidenta-ukrayini-do-vselenskogo-patriarha-varf-438
• Про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні: Постанова Верховної Ради України № 2410-VІІІ від 19 квітня 2018 р. // Верховна Рада України. 2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2410-19
• Заявление Священного Синода Русской Православной Церкви // Русская Православная Церковь. 2019. URL: http://www.patriarchia.ru/db/text/5515008.html
• Доповідь Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на розширеному засіданні Архієрейського Собору Української Православної Церкви (Православної Церкви України) // Православна Церква України. 2023. URL: https://www.pomisna.info/uk/document-post/dopovid-predstoyatelya-na-zasidanni-arhiyerejskogo-soboru-24-travnya-2023-r/
• Про врегулювання календарного питання в Православній Церкві України: Постанова Архієрейського Собору Української Православної Церкви (Православної Церкви України) у розширеному складі під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, від 24.05.2023 // Православна Церква України. 2023. URL: https://www.pomisna.info/uk/document-post/202245/

Література

1. Войналович В. А. Сучасне українське православ’я: старі і нові виклики // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2018. № 3-4 (95-96). С. 141–192.
2. Олександр (Драбинко), митроп. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусій навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії Української Церкви. Київ : Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, Дух і Літера, 2018. 684 с.
3. Здіорук С. Конституювання Православної Церкви України як чинник зміцнення національної безпеки Української Держави // Релігійна безпека/небезпека України / За ред. проф. А. Колодного. Київ : УАР, 2019. С. 136–148.
4. Киридон А. М. Становлення помісної Православної церкви в Україні (2016–2019 рр.) // Південь України: етно-історичний, мовний, культурний та релігійний виміри : в 8 вип. Одеса : Олді-плюс, 2019. Вип. 7. С. 180–190.
5. Саган О. Православна Церква України: конституювання та перспективи розвитку. Київ : [б. в.], 2019. 103 с.
6. Титаренко В., Титаренко О. Суспільно-політична ситуація України: ризики і загрози в контексті наявної релігійної безпеки // Релігійна безпека/небезпека України / За ред. проф. А. Колодного. Київ : УАР, 2019. С. 209–214.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Киридон А. М. Православна церква України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Православна церква України (дата звернення: 25.02.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.04.2020

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Історія

Проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях стала першим словом проповіді Святого Євангелія, Словом Христовим для пращурів сучасних українців. Християнство поширювалося в українських землях і через грецькі колонії на півдні України, де у Північному Причорномор’ї і в Криму існували перші християнські єпархії. У справу розвитку православного богослужіння в слов’янських землях ІХ ст. величезним внеском стала місійна праця святих рівноапостольних Кирила і Мефодія

Християнство поширювалося в Київській Русі за князювання в Києві св. Оскольда (†882), Олега (†912) та Ігоря (†945). Св. рівноапостольна київська княгиня Ольга (†969), яка хрестилася в Константинополі, будувала храми і підтримувала поширення віри Христової в державі. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України.

Київська Митрополія у Київській Русі-Україні (Х–ХІІІ ст.) заснована на початку 990-х рр. Її першим митрополитом, за церковним переданням, вважається святитель Михаїл Київський († 992). З Х ст. поступово склалася організація церковного життя в Київській Митрополії. Під час правління св. князя Ярослава Мудрого (978–1054) в 1051 р. в соборі Софії Київської було поставлено митрополита Київського і всієї Руси Іларіона, автора твору «Слово про Закон і Благодать».

За час існування Києво-Руської держави отримали розвиток нові галузі церковного життя. З’явилися церковно-юридичні пам’ятки Номоканон і Кормчі книги, отримало розвиток внутрішнє церковне право, здійснювалася канонічна діяльність Київських митрополитів. За прикладом Візантійської імперії побудова взаємовідносин між Церквою і державою ґрунтувалася на принципі «симфонії». Надзвичайний розвиток отримали церковна архітектура і мистецтво, побудовано величні православні храми: Десятинну церкву, Святу Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий собор та ін. Чернече життя в Русі-Україні було започатковано свв. преподобними отцями Антонієм і Феодосієм, які заснували Києво-Печерський монастир, відбулася канонізація києво-руських святих в домонгольський період, зокрема святих мучеників-страстотерпців князів Бориса і Гліба та ін. Запровадження християнства сприяло потужному розвитку церковної книжної освіти, було засновано бібліотеку і школу при Софійському соборі св. київським князем Ярославом Мудрим, розвивалися церковна писемність, літописання, проповідництво тощо.

Київська Митрополія в часи Литовсько-Руської держави ХІІІ–ХV ст.

Поступовий розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства. Після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського (1110–1174) отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор. Занепад Київо-Руської держави був зумовлений новим нападом на Київ 6 грудня 1240 р. монголо-татарських загарбників. Все це спричинило перенесення осідку митрополитів з Києва на північні території, хоча воно і суперечило канонічним правилам. У ХІІІ ст. почався процес розділення та занепаду Київської митрополії, який супроводжувався кількаразовим проголошенням на західно-українських землях окремої Галицької митрополії. За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353) відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів у Москву, що сприяло піднесенню цього провінційного центру в церковному і державному сенсі.

Розділення Митрополії Київської і всієї Руси на дві – Київську і Московську.

У XIV ст. відбулося піднесення Великого князівства Литовського, куди увійшли частини колишньої Києво-Руської держави. Боротьба за Київську митрополичу кафедру і титул митрополита Київського і всієї Руси між московськими та київським осередками точилася за правління великого Литовського князя Ольгерда (1345–1377). За правління великого литовського князя Вітовта (1392–1430) Київська Митрополія знову почала процес створення Української Церкви для слов’янських земель поза впливами московських правителів і митрополитів, які тоді зберігали титул митрополита Київського. Церковний Собор у новому осідку Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському – Новогрудку відбувся у 1415 р. Митрополитом Київським було обрано Григорія Цамблака (†1419).

Остаточне розділення Київської Митрополії на дві окремі – Київську і Московську відбулося за митрополита Київського і всієї Руси Ісидора (†1463). Цьому спряли Ферраро-Флорентійська унія та падіння Константинополя у 1453 р. і перетворення його в столицю Османської імперії з назвою Стамбул. У Москві було поставлено окремого митрополита і у 1448 р. відбулося фактичне проголошення автокефалії Московської митрополії. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси став Григорій ІІ Болгаринович (1458–1473). На цей період припадає початок формування окремих національних традицій Православ’я – українського і російського.

Київська Митрополія і Польсько-Литовська держава у XV–XVІІ ст.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у Польсько-Литовській державі існувала окремо після остаточного відокремлення від неї Московської митрополії. Київські митрополити, починаючи з другої половини XV ст., обиралися на місці і потім затверджувалися Константинопольськими патріархами. Серед канонізованих святих цього періоду найбільш відомим є священномученик митрополит Київський, Галицький і всієї Руси святитель Макарій (†1497). Упродовж XVI ст. в Київській Митрополії скликалися церковні Собори, на яких вирішувалися проблеми церковного життя. Але якщо на початку XVI ст. згадок про Собори небагато (Віленський обласний церковний Собор 1509 р.), то у зв’язку з ускладненням внутрішньоцерковної ситуації кількість Соборів другої половини XVI ст. значно збільшується і останнім Собором, на якому Київська Митрополія розділилася на православну і унійну частини, став Берестейський Собор 1596 р. У цей період активізується діяльність православних церковних братств, серед яких найбільш відомими і впливовими були Львівське і Віленське. У другій половині XVI ст. св. князь Василь-Костянтин Острозький (1527–1608) організував Острозьку Академію, де було видано Острозьку Біблію (1581). Розвиток українського богослів’я в XVI ст. характеризується появою полемічних творів авторства Івана Вишенського, Василя Суразького, Герасима Смотрицького та ін.

Під час правління польського короля Сигізмунда ІІІ Вази (1536–1632) було укладено церковну унію з Римом у грудні 1595 р. У м. Бересті в 1596 р. одночасно відбулися Православний та латино-уніатський Собори, рішеннями яких остаточно закріплено розкол Київської Митрополії. До боротьби на захист Православної віри стало українське козацтво на чолі з українським гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, яке підтримало засноване 1615 р. в Києві Богоявленське братство. В умовах утисків православних в Речі Посполитій, відбулося відновлення православної ієрархії у 1620 р. Патріархом Єрусалимським і всієї Палестини Феофаном III (†1644), який висвятив на Київського митрополита Іова Борецького.

Святитель митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Петро Могила (1632–1647) був поставлений на Київську митрополичу кафедру в складних умовах внутрішньоцерковного протистояння в Речі Посполитій. Для припинення ворогування і залагодження церковно-політичного протистояння було ухвалено «Пункти заспокоєння» 1632 р., за якими православна Київська Митрополія була визнана державною владою. Церковна діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення Православної Церкви, створення Києво-Могилянського колегіуму для розвитку православної освіти та богослів’я.

Київські митрополити др. пол. ХVІІ ст., здійснювали церковне служіння в добу Хмельниччини і намагалися зберегти статус Київської Митрополії в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом на Правобережній Україні – Сильвестр Косів (†1657), Діонисій Балабан (†1663), Йосиф Нелюбович-Тукальський (†1676). Переяславська угода 1654 р. стала причиною посилення намагань московського уряду та Московського Патріархату підпорядкувати під свою зверхність Київську Митрополію. «Місцеблюстителями» Київської митрополичої кафедри на Лівобережній Україні в цей період виступали архієпископ Чернігівський Лазар Баранович та єпископ Мефодій Филимонович.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у синодальний період (1686–1721–1917).

Московська церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.

У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії.

За умови відсутності власної системи духовної освіти та недостатньої розвинутості церковного життя в Росії, за вимогами російських імператорів відбувся масовий відтік українських ієрархів, духовенства та церковних діячів на служіння до Російській імперії впродовж XVIІІ ст. (Митрополит Стефан Яворський, Святитель Димитрій Ростовський та ін.).

Під впливом політики Російської імперії Київські митрополити XVIІІ ст., хоча і були за походженням українцями, поступово стають виконавцями розпоряджень Синоду РПЦ по нівеляції українського церковного життя за російськими зразками.

Українська Православна Церква на Правобережній Україні XVIІ–XVIІІ ст.

Наприкінці XVIІ ст. стався перехід в унію галицьких і волинських православних єпархій, який став реалізацією таємної політики спочатку православного, а потім уніатського єпископа Львівського Йосипа Шумлянського (1643–1748).

Утиски православних у Речі Посполитій призвели до вибуху повстання під назвою «Коліївщина» (1768), яке було придушене урядами Речі Посполитої і Російської імперії. Православна Церква в період трьох поділів Речі Посполитої (1772–1795) поступово була підпорядкована Святійшому Синоду РПЦ.

Пінський Православний Церковний Собор 1791 р. був спробою польського королівського уряду взяти під опіку православних підданих Речі Посполитої, облаштувати внутрішню організацію Українсько-білоруської Православної Церкви та відновити її юрисдикцію від Константинопольського Патріархату, але російська експансія перекреслила ці плани. Перетворення Київської Митрополії в першокласну єпархію Російської Православної Церкви відбулося після повного захоплення Російською імперією українських земель, за винятком Галичини, наприкінці ХVIII ст.

Православна Церква на українських землях в складі Російської імперії у ХІХ – поч. ХХ ст.

Церковна політика російського імператорського уряду ХІХ – поч. ХХ ст. була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви і світської влади.

На відміну від XVIІІ ст., всі Київські митрополити ХІХ – сер. ХХ ст. були етнічними росіянами, що гарантувало російському урядові їхню проімперську позицію в церковних питаннях, унеможливлювало вживання української мови (українського прочитання слов‘янської мови) в богослужінні, сприяло політиці русифікації.

Духовна освіта в українських землях в складі Російської імперії поступово розвивалася як система підготовки духовенства і мала багатоступеневий устрій. З метою уніфікації загальноросійської системи духовної освіти Києво-Могилянську академію було закрито і на її основі відкрито спочатку Київську духовну семінарію (1817–1920) і Київську духовну академію (1819–1920), яка стала одним з чотирьох центрів духовно-навчальних округів Російської імперії.

Внаслідок польського повстання (1830–1831) відбулася ліквідація унії в межах Російської імперії з подальшими репресіями проти українських і білоруських греко-католиків. Кирило-Мефодіївське Товариство стало першою українською організацією, яку було звинувачено і засуджено з політичних мотивів, зокрема за “Книгу буття українського народу” авторства М. І. Костомарова.

Незабаром почалася боротьба за можливість друкувати українською мовою переклади Священного Писання наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (П. Морачевський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй та ін.)

У цей час відбувається розповсюдження вільнодумства і атеїзму в Російській імперії, що спричинило заколоти і революцію 1905 р., у відповідь на які з‘явилися російські націоналістичні чорносотенні організації, які виступали на захист самодержавства та офіційного Православ’я.

Наслідки синодального періоду (1721–1917) для Української Православної Церкви були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, синодальна система призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв тощо.

Політичні зміни в Російській імперії, викликані Першою Світовою війною (1914-1918) і революціями 1917 р. спричинили появу і подальший розвиток українського церковного руху за автокефалію Української Православної Церкви (1917–1921). Упродовж 1917–1918 рр. відбулися єпархіальні з’їзди в Україні, найбільш радикальними з яких у справі українізації церковного життя стали Київський і Полтавський єпархіальні з’їзди 1917 р.

З метою підготовки до скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору для проголошення автокефалії Української Церкви і виборів митрополита-українця українські військові капелани разом з національно свідомим духовенством та мирянами утворили Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) у листопаді 1917 р.

Всеукраїнський Православний Церковний Собор було скликано в січні 1918 р., але через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої сесії Собору роз’їхалися.

Через вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) в січні 1918 р., вибори нового Митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) відбулися в травні 1918 р.

ІІ сесія Собору закінчилася розривом між представниками ВПЦР та консервативно налаштованою проросійською частиною делегатів.

ІІІ сесія Собору затвердила «Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине», текст якого благословив Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін). 15 листопада 1918 р. на ІІІ сесії Собору з промовою про необхідність проголошення автокефалії Української Церкви виступив міністр сповідань О. Г. Лотоцький.

Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви було прийнято 1 січня 1919 р. Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії Української Православної Церкви було здійснено О. Г Лотоцьким, який у 1919 р. у Константинополі намагався добитися згоди на це Вселенського Патріархату, а також І. І. Огієнком, який розгорнув кампанію збору підписів за визнання автокефалії Української Церкви у таборах військовополонених українців у Польщі.

У 1919 р. в Києві було зареєстровано перші українські православні парафії, які діяли на основі зразкового статуту в межах радянського законодавства. У квітні 1919 р. було засновано ІІ ВПЦР, яку очолив М. Н. Мороз. 5 травня 1920 р. на пленарному засіданні ВПЦР відбулося проголошення автокефалії Української Церкви. ВПЦР намагалася вирішити проблему з набуттям канонічного єпископату для УАПЦ упродовж 1919–1921 рр., але безрезультатно.

Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) певний період співпрацював з ВПЦР, але під тиском Собору/Синоду єпископів змушений був відмовитися від цієї співпраці. Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору тривала у 1920–1921 рр. і була спрямована на організацію мережі українізованих православних парафій, де богослужіння відбувалося українською мовою, а також на пошук варіантів здійснення єпископської хіротонії. У липні 1921 р. в Україну було направлено російського патріаршого екзарха митрополита Михаїла (Єрмакова).

І Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.

Відкриття Собору УАПЦ відбулось у кафедральному соборі Софії Київської 14 жовтня 1921 р. 23 жовтня відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921–1927) у Софійському соборі. Його заступником обрано архієпископа Київщини Нетора Шараївського. Т. зв. «Київські канони», затверджені Першим Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. основними засадами цієї Церкви проголошували автокефалію, соборноправність, українізацію. Ставлення до УАПЦ після її інституалізації було різко негативним як з боку патріаршого єпископату і обновленців, так і митрополита Іларіона (Огієнка).

Церковно-державні відносини в УСРР у міжвоєнний період цілком ґрунтувались на матеріалістичній ідеології і на радянському законі про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. В умовах розгортання антицерковної боротьби в УСРР відбувалася соборна діяльність УАПЦ у 1920–1930 рр. Засади антирелігійної політики в УСРР були випрацювані в Росії, де у 1917 р. стався більшовицький переворот і почався комуністичний експеримент побудови безрелігійного суспільства.

Ставлення радянської влади до УАПЦ характеризувалося не тільки антирелігійними настановами атеїстичної ідеології, але й супроводжувалося додатковими репресіями, зумовленими звинуваченням українських церковних діячів у «петлюрівщині».

ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у кафедральному Софійському соборі 17-30 жовтня 1927 р. За вимогами НКВС УСРР відбулося усунення митрополита Василя Липківського від управління УАПЦ. Другим митрополитом УАПЦ став Миколай Борецький (1927–1930). Стан церковного життя після Собору різко погіршився через посилення політичних репресій, яке вилилося в справжнє гоніння на УАПЦ з боку більшовицького режиму, масове зречення від сану ієрархів і священства, закриття і руйнування православних храмів. У Софійському соборі було скликано Перший «надзвичайний» Церковний Собор 28–29 січня 1930 р., на якому відбулась т. зв. «самоліквідація» УАПЦ. Після процесу т. зв. «Спілки визволення України» 1930 р., де офіційно було засуджено діячів УАПЦ, відбувся ІІ «Екстрений» Церковний Собор УПЦ 8–12 грудня 1930 р., на якому було проголошено утворення Української Православної Церкви (1930–1939). Митрополитом Київським УПЦ став Іван Павловський (1930–1936). Ліквідація церковного життя в УРСР відбулася напередодні ІІ Світової війни, коли внаслідок репресій радянської влади проти усіх Церков, ліквідації церковних осередків, розстрілу митрополитів, єпископату і духовенства було майже повністю зруйновано церковне життя.

Відродження Української Православної Церкви на українських землях в Другій Речі Посполитій (1918–1939) сталося внаслідок відродження незалежної Польської держави, на території якої опинилася частина Російської Православної Церкви з православним українським і білоруським населенням. Почаївський з’їзд 1921 р. ухвалив резолюцію щодо українізації церковного життя. Митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом Московського патріарха, у 1921 р. став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію церковного управління Православною Церквою в Польщі. Після вбивства митрополита Юрія (Ярошевського) 8 лютого 1923 р. митрополитом Варшавським, Волинським і всієї Польщі обрано Діонисія (Валединського) (1923–1948). За сприяння польського уряду було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., який визнав акт приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. неканонічним.

Українська Православна Церква в роки Другої Світової війни (1939–1945).

Церковне життя на Західній Волині, яка опинилася в складі СРСР у 1939–1941 рр., також зазнало негативних впливів, зокрема почалося переслідування радянською владою духовенства. Завдяки діяльності митрополита Миколая (Ярушевича) відбулося підпорядкування православних єпархій, які до того належали до юрисдикції Польської Автокефальної Православної Церкви, Московській Патріархії. Український церковний рух в Генеральній Губернії ІІІ Рейху (1939–1941) домігся українізації церковного життя, було здійснено висвяту української православної ієрархії, зокрема архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Після початку війни між Німеччиною та СРСР, Собор єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р. поклав початок розколу в Православній Церкві на «визволених землях», проголосивши Українську Автономну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом в СРСР. Відродження УАПЦ почалося декретом митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 р., яким архієпископа Полікарпа (Сікорського) було призначено Адміністратором Православної Церкви на «визволених землях» України. Перша висвята українських єпископів УАПЦ відбулася 8–10 лютого 1942 р. у Пінську. Московська Патріархія, перебуваючи в Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа (Сікорського) з Великодніми посланнями і виголосила «анафему». Висвячення українських єпископів в Києво-Андріївській церкві відбулося Собором єпископів УАПЦ 10–17 травня 1942 р. Було здійснено спробу об’єднання Автокефальної і Автономної Церков і навіть підписано «Акт поєднання» від 8 жовтня 1942 р. в Свято-Успенській Почаївській Лаврі. Але через протест єпископів Української Автономної Церкви і невизнання цього «Акту» німецькою владою, об’єднавчий процес припинився. Після «визволення» України від німецьких військ і відновлення радянської адміністрації, українські ієрархи усіх православних Церков разом з частиною духовенства і вірян виїхали за кордон у 1943–1944 рр.

Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату» 1943 р. Після 1946 р. відбулося остаточне оформлення Українського Екзархату Московського Патріархату в межах УРСР. Український Екзархат Московського Патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР у 1950–1960-ті рр. пережив іще один наступ атеїстичної держави на церковні осередки, оскільки в Україні, попри період невпинних репресій і руйнацій церковного життя в складі СРСР з 1922 р., все ще залишалося дуже багато православних монастирів, парафій, храмів тощо. Патріарший Екзарх, Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) здійснював архіпастирське служіння на Київській кафедрі у 1966–1990 рр. У період його керування Українським екзархатом Православна Церква в Україні залишалась складовою частиною Московського Патріархату в СРСР, але без обумовленого канонічного статусу.

Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді і Західній Європі (1945–1990).

Українська Православна Церква за кордоном сформувалась на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в основному на теренах США і Канади. Ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб в повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945–1953). Внаслідок розколу цієї Церкви в серпні 1947 р. у м. Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила свою тяглість від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ в Західній Європі до 1969 р. Після його упокоєння УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник). Таким чином відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР. Українська Греко-Православна Церква в Канаді у 1924–1947 рр. була очолювана митрополитом Іоаном Теодоровичем, потім митрополитом Мстиславом (Скрипником) і з 1951 р. митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном (Огієнком) (1882–1972). Євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархатом відбулося у 1990 р.

Третє відродження УАПЦ та утворення Української Православної Церкви (1990–1992).

У лютому 1989 р. виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ силами радянських дисидентів, правозахисників, громадських діячів, студентів. Висвята ієрархів УАПЦ відбулася весною 1990 р. Задля проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5–6 червня 1990 р. Першим Патріархом Київським і всієї України на цьому Соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993). Восени 1990 р. він приїхав до Києва, де відбулася інтронізація у соборі Святої Софії.

Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. скликаний Митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській Лаврі Помісний Собор УПЦ 1–3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про автокефалію і звернувся з офіційним проханням затвердити незалежність Української Православної Церкви. Натомість відбулася нівеляція Архієрейським Собором РПЦ у березні-квітні 1992 р. статутних положень УПЦ і рішень її Помісного Собору 1991 р. Як наслідок антиканонічних дій РПЦ по дискредитації Митрополита Київського і всієї України Філарета за його намагання отримати канонічним шляхом автокефальний статус УПЦ, відбулося позастатутне зібрання єпископату УПЦ у Харкові в травні 1992 р. У червні 1992 р. в Україну приїхав митрополит Ростовський і Новочеркаський РПЦ Володимир (Сабодан), який очолив Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом.

Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25–26 червня 1992 р. Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, яка була представлена митрополитом Філаретом та єпископом Яковом (Панчуком). Частина незгодних з постановами об’єднавчого Собору єпископів, кліриків і мирян УАПЦ оголосили про утворення окремої «УАПЦ» у 1993 р. Після упокоєння в США Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 21–24 жовтня 1993 р. на якому відбулося обрання Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Кончина Патріарха Володимира (Романюка) і його похорон супроводжувалися трагічними подіями і відомі як «Чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20–22 жовтня 1995 р. обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка). З 1995 р. відбулося утвердження і кількісне зростання Української Православної Церкви Київського Патріархату. Відзначено 2000-літній ювілей Різдва Христового скликанням і проведенням Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї до 2000-ліття Різдва Христового. Відновлено і освячено національні церковні святині українського народу (Михайлівський Золотоверхий собор, Пирогощу та ін.).

Здобуття Синодального та Патріаршого Томосу про автокефалію Православної Церкви України. Новітній період.

Напередодні Всеправославного собору 16 червня 2016 року Верховною Радою України була прийнята постанова № 1422-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні». В цьому зверненні ВРУ просила Вселенського Патріарха:

• визнати нечинним акт 1686 р. як такий, що був ухвалений з порушенням священних канонів Православної Церкви;
• взяти участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я;
• видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Відповідне Звернення було підготовлено з метою подолання існуючого в Україні церковного розподілу та нормалізації канонічного статусу Православної Церкви в Україні. Одним із приводів до його підготовки стала збройна агресія Російської Федерації.

9 квітня 2018 р. Президент України Петро Порошенко відбув до Стамбула, де провів зустріч з Вселенським Патріархом Варфоломієм та з членами Святого і Священного Синоду. 17 квітня 2018 р. Петро Порошенко в Києві зустрівся з головами фракцій у Верховній Раді України і закликав їх підтримати Звернення до патріарха Варфоломія І про надання Українській Церкві Томосу про автокефалію.

18 квітня 2018 р. Президент Петро Порошенко отримав підписи 40 архієреїв УПЦ Київського Патріархату, 12 архієреїв УАПЦ і близько 10 архієреїв Московського Патріархату до Вселенського Патріарха з проханням про надання Томосу про автокефалію Української Церкви. 19 квітня 2018 р. Верховна Рада України прийняла постанову № 2410-VIII про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. Того ж дня цю постанову підписав Голова Верховної Ради України. 20 квітня 2018 р. Заступник голови Президентської адміністрації Ростислав Павленко вилетів до Стамбула для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію звернення про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. 19-20 квітня 2018 року відбулося засідання Священного Синоду Вселенського Патріархату з приводу українського питання. За результатами Синоду 22 квітня опубліковано комюніке. В ньому зазначено, що відповідно до Божественних і Священних Канонів, а також вікового церковного порядку і Священного Передання, Вселенський Патріархат зацікавлений в збереженні всеправославної єдності та піклується про Православні Церкви у всьому світі, і особливо про український православний народу, який отримав спасительну християнську віру і святе хрещення від Константинополя. Таким чином, Константинопольський Патріархат, як істинна Церква-матір, розглянув питання, що стосуються церковної ситуації в Україні, як це було зроблено на попередніх синодальних засіданнях, і, прийнявши від церковної і цивільної влад, які представляють мільйони українських православних християн, звернення з проханням про надання автокефалії, вирішив тісно спілкуватися та узгодитися зі своїми сестринськими Православними Церквами це питання.

14 травня 2018 р. делегація Синоду Вселенського Патріархату з трьох митрополитів розпочала візити в Помісні Церкви з інформуванням про українську справу. Першим відбувся візит у Афіни. Візити мали на меті інформувати про справу, а не отримувати дозвіл на її вирішення. Російська Православна Церква на церковно-дипломатичному рівні провадить активну протидію процесу надання Томосу про автокефалію Українській Церкві.

1 липня 2018 р., виступаючи у Тронному залі своєї резиденції після поминального богослужіння з нагоди 40-го дня від упокоєння митрополита Перги Євангела, Вселенський Патріарх Варфоломій значну частину промови присвятив українському питанню. Патріарх заявив, що ніякої канонічної території Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні не існує, а Москва у 1686 році приєднала Українську Церкву неканонічно і взяла більше, ніж дозволено.

31 серпня 2018 р. біля офіційної резиденції Вселенського патріарха Варфоломія близько 50 українців просили надати автокефалію УПЦ і помолилися за неї. Після цього відбулася зустріч Патріархів Вселенського Варфоломія і Московського Кирила. По завершенню зустрічі представник Константинопольського Патріарха Варфоломія митрополит Гальський Еммануїл запевнив, що зустріч з російським Патріархом не вплинула на рішення Патріарха Варфоломія щодо автокефалії Української Церкви.

Того ж дня Константинопольський Патріарх Варфоломій про імплементацію рішення щодо автокефалії Української Церкви. На відкритті Архієрейського Синаксу Константинопольської Церкви 1 вересня 2018 р. у Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій прочитав доповідь, у якій зазначив, що Москва впродовж багатьох століть розпоряджалася Київською Митрополією без відома Константинополя. 2 вересня на Синаксі єпископи ухвалили, що Константинопольський Патріархат може надавати автокефалію без будь-яких узгоджень. 7 вересня 2018 р. Вселенський Патріарх Варфоломій призначив двох екзархів (представників) у Києві: архієпископа Даниїла Памфілійського із США та єпископа Іларіона Едмонтонського з Канади у рамках підготовки до надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Екзархи мали взаємодіяти з українською владою і Церквами для організації Об’єднавчого собору.

В кінці вересня 2018 р. Вселенська Патріархія оприлюднила дослідження історичних церковних документів, у яких довела, що Константинополь ніколи не віддавав Київську Митрополію в канонічне підпорядкування Російської Православної Церкви.

9-11 жовтня 2018 р. відбулося засідання Синоду Вселенського Патріархату, на якому було прийнято декілька рішень:

• Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
• Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
• Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
• Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха, як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинопольського патріархату.
• Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов у Христі.

12 жовтня 2018 р. прес-служба президента Росії повідомила, що становище Російської Православної Церкви в Україні після винесеного Синодом Константинопольського Патріархату рішення приступити до надання автокефалії Українській Церкві, скасування грамоти 1686 року і заяви про відновлення ставропігії Вселенського Патріархату в Києві стало предметом обговорення оперативної наради постійних членів Ради безпеки Росії, проведеної президентом Росії. Прес-секретар президента РФ заявив, що політичний Кремль підтримує занепокоєння РПЦ щодо надання автокефалії Українському Православ’ю.

27-29 листопада Вселенський Патріархат провів засідання Священного Синоду, де, окрім інших питань, обговорювався текст Томосу про автокефалію Української Церкви. За результатами Синоду було видано комюніке, у якому зазначено про створення проекту Статуту Помісної Православної Церкви України.

Патріарх Варфоломій у своїх листах-запрошеннях закликав православних ієрархів трьох юрисдикцій в Україні взяти участь в Об’єднавчомуу соборі 15 грудня 2018 р. Патріарх Варфоломій написав листа митрополиту Онуфрію, в якому зазначив, що після обрання Предстоятеля Помісної Церкви він вже не зможе носити титул «Митрополит Київський».

Історичний Об’єднавчий собор відбувся 15 грудня 2018 р. у Софійському соборі. Перед початком Собору відбулися Помісні Собори УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, які ухвалили рішення припинити свою діяльність як окремі релігійні об’єднання та об’єднатися в одну Православну Церкву України. Делегатами Собору – всіма ієрархами з УПЦ КП, УАПЦ та двома ієрархами з УПЦ МП, представниками кліру і мирян, було одноголосно створено Православну Церкву України, а також затверджено її Статут та інші необхідні рішення. Шляхом таємного голосування новим Предстоятелем обрали Митрополита Епіфанія. Титул Предстоятеля Православної Церкви України — Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України

5 січня 2019 р. Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України. «Побожний український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть», — заявив Патріарх Варфоломій після підписання. 6 січня 2019 р. у церкві святого Георгія у резиденції Вселенського Патріархату в Константинополі під час святкової літургії за участю Патріарха Варфоломія предстоятелю Православної Церкви України Митрополиту Епіфанію було вручено Томос про автокефалію Української Церкви, відбулося євхаристійне співслужіння двох Предстоятелів та ієрархів і духовенства обох Церков. 9 січня на Томосі поставили свої підписи всі члени Синоду Константинопольського Патріархату, чим було формально завершено процес здобуття автокефалії Помісною Українською Православною Церквою.