Словничок освіченого українця. Як можна і не можна говорити про людей

– Ми-то назву змінили, але чи змінили ми те, про що говоримо? Змінити назву – мало, треба зрозуміти сутність, – пояснює Лариса Байда з Національної асамблеї людей з інвалідністю.

Вона наводить цитату з конвенції про права осіб з інвалідністю, де у преамбулі сказано: інвалідність – термін, що еволюціонує.

Його можна розширювати. Наприклад, включити в нього людину з поганим зором, але недостатньо поганим для отримання відповідної групи.

– Інвалідність – не медичний термін! – наголошує Байда. – Ми звикли, що таку людину розглядають як хворого. Але “конвенція” на перше місце ставить людину, а потім її порушення.

“Аустистичний спектр”, “ДЦП” – діагнози, тому називати людину “аутистом”, “ДЦП-шником” – некоректно.

Кажіть “людина” і додавайте “з аутизмом”, “з контузією” тощо – і не помилитеся, радить експертка.

Також варто відмовитися від слів на кшталт “обмежені можливості”, “неповносправний”, “з особливими потребами”.

– Коли говорять “з особливими потребами”, завжди питаю: “Ви про кого? Це хто?”. Особливі потреби є у всіх. Ви любите приймати гарячий душ, наприклад, я холодний, – каже Байда.

Прийнятним є термін “з особливими освітніми потребами”.

Але його теж треба вживати правильно. Тут мова не лише про дітей з інвалідністю, а про усіх, хто потребує підтримки в певний проміжок часу.

– Це може бути дитина з Латинської Америки, яка говорить тільки іспанською мовою, але змушена піти в український перший клас, і їй потрібна підтримка вчителя, який додатково вчитиме з нею українську мову.

Це може бути дитина з аутистичним спектром, якій потрібен вчитель-асистент. Чи вчитель жестової мови для нечуючої дитини.

Але ось від терміну “особливі діти” щодо дітей з інвалідністю варто відмовитися.

– Це може бути дуже велика група дітей. Ми так можемо говорити про талановитих дітей, дітей-ромів, про дітей-переселенців і так далі, – додає фахівчиня. – Ми уже налякані й починаємо боятися вживати “дитина з інвалідністю”, але це правильний термін.

За її словами, людей з інвалідністю люблять показувати або героїчними, або немічними.

– Кажуть: “Прикутий до інвалідного візка”. Та не прикутий! Візок – це ноги людини, можливість пересування, – каже експертка, підкреслюючи що так люди “пересуваються”, а не “ходять” чи “їздять”.

Товариство нечуючих людей вирішило, що їх треба називати глухі або слабкочуючі.

Є Товариство сліпих, але доречніше казати “незрячі”.

– Інколи ще кажуть “люди з помірною та глибокою розумовою відсталістю”. У світі є два різні терміни “люди з інтелектуальними порушеннями” та “люди з психічними порушеннями”.

Інтелектуальні – це синдром Дауна, спектр аутизму. А психічні – це розлади на кшталт роздвоєнення особистості або шизофренії.

ОБРАЗЛИВІ СЛОВА ЩОДО ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

На вулиці, особливо між підлітками, можна почути образливе: “Ти що, даун?”, “Дебіл!“, “Ідіот”.

Від цих слів варто відмовлятися.

– За Радянського Союзу довгий час люди з інвалідністю здебільшого були в закритих закладах, навіть діти.

Інвалідність у нас була негативною кличкою, образою для людини. Це вживають, але з цим треба працювати в школах, – пояснює Байда.

Вона розповідає, що у багатьох країнах є програми, які вчать сприймати людей з інвалідністю, починаючи з дитячих садочків.

Ще одне неприйнятне слово – “каліка”. Воно образливе.

Можна казати “люди, які отримали каліцтва”, або “люди з ампутацією”.

“Каліка” кажуть з різних причин. Це пов’язане і з нашою ментальністю.

Про себе так можуть казати люди з інвалідністю у стані шоку, або з сарказмом, але нам так говорити про них не варто.

Те саме стосується слова “контужений“. Якщо людина пережила такий стан, варто казати чоловік чи жінка “з контузією”.

ОБРАЗИ ЗА НАЦІОНАЛЬНІСТЮ

“Негр”

– На сьогоднішній день термін “негр” вживають не для того, щоб похвалити або засвідчити повагу, а щоб зробити боляче.

Люди в Україні досить грамотні, багато читають, подорожують, знають історію і культуру народів, але останнім часом часто трапляються прояви нетолерантного ставлення саме з боку тих, кого можна б вважати інтелігенцією, – каже віце-президент Африканської Ради в Україні Діалло Ісса Садіо.

“Афроукраїнець”

Це слово – приклад заперечення громадянства, розповідає фахівчиня з питань недискримінації і членкиня мережі “Ініціатива Розмаїття” Яна Салахова:

– Згадка про людей як про іноземців чи “не-громадян” через їхню етнічну ідентифікацію фактично виключає цих людей з соціуму, до якого вони належать.

Громадян України, які мають африканське походження, коректно називати афроукраїнці.

“Хач”

Цим словом у нас називають людей кавказької національності, хоча воно має зовсім інше значення.

Хач, хачик – на Кавказі так називали вірмен, розповідає Маммадов Паша з Всеукраїнського Конгресу народів Кавказу.

У перекладі з тюркської це означає хрест. “Хачик” означає хрестоносець.

– У давнину азербайджанці (мусульмани) називали хачами вірмен, оскільки вони були першими, хто прийняв християнство, тобто носили хрест, – каже Хачатрян Ліліт з ВГО Форум народів України.

Тобто, у широкому розумінні, “хачами” можна називати усі народи, які сповідують християнство.

“Вихідці з Кавказу”

Цей термін часто використовують в контексті кримінальності представників цих етнічних груп, каже Салахова.

Він увійшов до п’ятірки “лідерів” за кількістю згадувань за результатами моніторингу мови ворожнечі в українських ЗМІ, який проводив проект “Без Кордонів” ГО “Центр Соціальна Дія” впродовж 2014 року.

Його вживати не варто, краще називати конкретну країну походження людини.

“Жид”

– Це слово єврейська громада України не вважає коректним, а оскільки сама меншина обирає, як її варто називати, цю думку потрібно поважати, – каже В’ячеслав Ліхачов з Конгресу національних громад України.

“Цигани”

– Рома назвати циганом – це ніби українця назвати хохлом, – пояснює віце-президентка Ромського жіночого фонду “Чіріклі” Зола Кондур.

У побуті не всі люди знають, що цигани – це роми. Вони звикли, що народ називають так. Інколи на тренінгах нас запитують “А хто це?”.

Народ – “роми”, це правильне звертання. На першому Всесвітньому з’їзді ромів у 1971 році вирішили, що треба використовувати саме назву народу, – розповідає Кондур.

Тому у всіх міжнародних документах використовують терміни “роми”, “кочівники”.

– Якщо читати статтю із заголовком “Цигани вкрали щось”, це одразу негативно сприйматимуть. Ніби цигани лише крадії, – додає правозахисниця.

Хоча у культурі чи мистецтві можна казати “циганський романс”, це сприймається по-іншому.

ОБРАЗИ ЗА СОЦІАЛЬНИМ СТАТУСОМ

“Проститутка“

– Таких жінок ми називаємо секс-працівницями, секс-робітницями, жінками, які залучені в секс-роботу.

Це робиться для того, щоб поступово в голові пересічного громадянина була асоціація з роботою, працею, – розповідає Юлія Царевська, керівниця проекту ВБО “Конвіктус Україна”.

Вона пояснює найпоширеніші слова щодо секс-працівниць і чому так говорити не варто.

“Повія“, “жінка легкої поведінки”

Дослідження організації показують, що перший статевий контакт теперішніх секс-працівниць відбувся в середньому в 18-21 рік, а гроші за секс вони здебільшого почали отримувати після 30.

– Тобто до залучення до секс-роботи призвели інші причини, а не бажання реалізувати свою “легку” поведінку.

До того ж, якщо це вибір повнолітньої людини, часто нелегкий, питання знімається взагалі, – пояснює Царевська.

“Жриця кохання“

– Мова йде лише про секс, сексуальну послугу. Не потрібно пропагандувати міфи про любов та історію із “Красуні” з Джулією Робертс, – каже працівниця “Конвіктусу”.

“Нічний метелик“

Секс-робота відбувається і вдень, і вночі, пояснює Царевська.

– Ще трактують так: “метелик летить на світло і обпікся”… Якщо секс-робота врегульована, ризики зводяться до мінімальних, – додає Юля.

ОБРАЗИ ЗА СЕКСУАЛЬНОЮ ОРІЄНТАЦІЄЮ

“Гомосексуаліст, гомик, педик…“

Сексуальна орієнтація може бути гетеросексуальною, бісексуальною та гомосексуальною, і всі три є нормальними проявами людської сексуальності.

Відповідно, ЛГБТ-людей коректно називати: гетеросексуальні люди, бісексуальні люди, гомосексуальні люди, пояснює Анна Довгопол, координаторка програми “Гендерна демократія” Фонду ім. Г. Бьолля в Україні.

Коректно вживати “геї“ та “лесбійки“ щодо чоловіків і жінок гомосексуальної орієнтації.

“Гомосексуалізм“ та “гомосексуаліст“ не варто вживати, оскільки вони не лише граматично неправильні, але й мають негативне забарвлення.

– В радянській медицині ці слова вживали для позначення статевого збочення, що підлягало лікуванню, а в кримінології – злочину, що мав бути покараний.

Ці слова існують лише в україно- та російськомовному дискурсі та є виключно пережитком радянських часів, оскільки діагнозу і кримінальної статті вже давно не існує, – розповідає Довгопол.

І додає, що відверто негативне і принизливе забарвлення мають слова “педик” (походить від “педераст”), “гомик” (від “гомосексуаліст“) та подібні.

– Вони пов’язані з тюремною радянською субкультурою, в якій секс використовували для приниження одних чоловіків іншими.

Нічого спільного з сексуальним задоволенням це не мало, – додає експертка.

Ірина Андрейців, УП

Людина, яка сміється: як виник гумор і для чого він потрібен

Люди починають сміятися набагато раніше, ніж говорити – це не тільки показник щасливого старту життя, а й важлива соціальна взаємодія. «Теорії і практики» розповідають про те, як саме з’явився сміх, чим він корисний і небезпечний і що в ньому хвилює сучасних дослідників.

Страшне понарошку

Сміх з’явився приблизно 5-7 млн років тому. Гомінідів, які жили тоді, називають сахелантропами, і, на думку деяких вчених, саме вони були найпізнішими із загальних предків шимпанзе і людей. Так чи інакше, сміятися першими навчилися саме вони. Сьогодні цією навичкою володіють тільки люди, вищі примати і. щури. Те, що останні здатні, граючи між собою, видавати звуки, аналогічні сміху людей і приматів, дослідники з’ясували не так давно – щури «сміються» в звуковому діапазоні, недоступному вуху людини.

Сміх – соціальне явище. Навіть коли ми сміємося наодинці з собою, як правило, при цьому ми уявляємо собі якихось інших людей. Ця форма соціальної взаємодії з’являється у людей віком 4-6 місяців – діти хихикають над «куку» і «хто це у нас тут такий» задовго до того, як починають говорити. Сміються вони (а досить часто і дорослі) над цілком певним типом ситуацій – коли щось виглядає страшним і загрозливим понарошку. Мама, яка скорчила страшну фізіономію над ліжечком дитини, викличе у неї веселий сміх, незнайомий дядько, який зробив те ж саме – відчайдушний плач і жах. Те ж саме стосується підкидання в повітря, розповідей про буку і козу рогату та іншого в тому ж дусі. Все це – важлива частина соціалізації дитини в дорослому світі. До речі, з віком принцип роботи не змінюється – ми сміємося над сценами з банановою шкірою і пережатим шлангом з водою, тому що в них – та ж загроза несерйоз. У цього, треба сказати, є нейробіологічне обґрунтування – «прабатьком» сміху були сигнали тривоги, що видаються гомінідами, і відрізнити мозок наляканої і сміється людини на МРТ практично неможливо.

Цікаво відзначити, що гумор і почуття гумору (що дозволяє нам розпізнавати як смішні смислові конструкції післяожніше впав на голову рояля) – винахід порівняно новий, що з’явився всього пару століть тому. Комедії Шекспіра і Мольєра можна назвати веселими, але жартів у сьогоднішньому розумінні в них немає. Зате у Твена і Уайльда – є. Таким чином, гумор, порівняно зі сміхом, з’явився зовсім недавно. І незважаючи на те, що сьогодні ми знаємо про сміх досить багато, дослідження в цій галузі досі ведуться досить активно, і періодично демонструють несподівані і цікаві результати.

Гумор проти критики

Дослідники з нідерландського Інституту поведінкових наук розповідають у своїй статті для видання Journal of experimental psychology про три експерименти, під час яких вони з’ясовували, як сміх у рекламних роликах впливає на сприйняття товарів споживачами, точніше, на формування асоціацій, пов’язаних з брендом. Ці-то асоціації і роблять найбільший вплив на те, що, в кінцевому підсумку, виявляється в візку в супермаркеті. Провівши дослідження (його учасникам довелося подивитися дуже багато реклами), вчені з’ясували, що гумор куди більш ефективний у зниженні критичного ставлення до рекламованого продукту, ніж будь-які позитивні і нейтральні аргументи, що наводяться рекламодавцем.

Гумор одночасно «відволікає» мозок від критичного аналізу і формує позитивні асоціації. Так, гарненько посміявшись над рекламним жартом, ми можемо згадати ці позитивні емоції, побачивши товар в магазині і, посміхнувшись, купити його. Цього-то і домагаються від споживачів маркетологи. Таким чином, говорять у своїй статті голландські дослідники, гумор буквально робить нас беззахисними перед рекламним навіюванням.

Плюси і мінуси

Група вчених з Оксфорда і Бірмінгема вирішила перевірити крилатий вираз про те, що сміх – найкращі ліки. Вони зібрали всі статті та інші документальні свідчення з 1945 року до наших днів і провели масштабний аналіз, з’ясовуючи, чи так справді корисний сміх. У підсумку в результатах виявилося два стовпці замість одного – як з’ясувалося, сміх може не тільки допомагати, а й шкодити пацієнтам.

У список позитивних ефектів сміху потрапила його здатність підвищувати больовий поріг, знижувати артеріальний тиск і ризик серцевого нападу, покращувати функцію легенів, знижувати цукор у діабетиків і навіть (що вже зовсім раптово) підвищувати ймовірність зачаття: 36% потенційних матерів, яких після ЕКО розважав клоун, завагітніли, порівняно з 20% у контрольній групі.

З іншого боку, сміх може спровокувати напад астми, викликати недержання сечі, появу грижі і навіть стати причиною смерті від гострої серцевої недостатності. Наприкінці статті вчені наводять список статків, які можуть супроводжуватися патологічним сміхом, а також пишуть, що їх метою було не переконати когось не сміятися, а показати, що і у сміху можуть бути свої «побічні ефекти».

Сміх як психологічний детектор

Сміх – соціальне явище: зокрема, він допомагає нам розбиратися в людях. Це його властивість і описали у своїй статті для журналу Evolutionary Psychology дослідники з університету Окланда. У своїй роботі вони вивчали, як «індивідуальний стиль» гумору впливає на сприйняття людини оточуючими. Робота була розбита на дві частини – у першій вчені з’ясовували, як манера жартувати впливає на оцінку друзями і членами сім’ї, у другій – на романтичну привабливість. Результати обох частин виявилися ідентичними – при будь-якому типі відносин між людьми гумор служить значущим сигналом. Люди, які сміються «по-доброму» і воліють заохочувальні жарти, сприймаються куди позитивніше, ніж ті, кому властиво сміятися над собою і проявляти через сміх агресію.

Дані іншої групи дослідників, з Університету Цюріха, говорять про те, що люди не дарма покладаються на сміх, оцінюючи інших. Вчені, досліджуючи зв’язок між почуттям гумору і психопатологічними розладами, дійшли висновку, що імпульсивна поведінка і схильність до жорстокості безпосередньо пов’язані з бажанням висміювати оточуючих. Отримання задоволення від насмішок також сильно пов’язане з ідеями величі, а ось страх бути осміяним часто виражений у людей, схильних до маніпуляцій. Таким чином, зв’язуватися з людьми, чиє почуття гумору вам неприємно, напевно, і правда не варто.

Як сміються в старості

Виявляється, вікові зміни торкаються і сміху – такого висновку дійшов еволюційний психолог і антрополог доктор Джіл Грінгросс з Університету Нью Мексико. У своєму дослідженні він припускає, що літні люди отримують від гумору більше задоволення, ніж молоді, проте люди похилого віку відчувають більше проблем з розумінням жартів. Крім того, літні люди сміються менше, ніж молоді і менше радіють агресивним жартам.

Колеги Грінгросса з Флориди, дослідники Круз і Празак не полінувалися з’ясувати, що ж саме смішить літніх людей. За їхніми даними, найбільш кумедними старим здаються курйозні ситуації з дітьми та анекдоти. Вчені вивчали це не зі святкової цікавості – гумор, за їхніми словами, може використовуватися медсестрами і доглядальницями як ефективний терапевтичний прийом.

Різні типи сміху

Сміх може бути виразом насмішки, радості, реакцією на гарний жарт або просто на лоскотку. Ці типи сміху передають оточуючим різну інформацію і, більш того, «запускаються» різними відділами мозку, як з’ясували вчені з німецького Університету Тубінгена. Дослідники вивчали активацію відділів мозку учасників у той час, як ті слухали три типи сміху – радісний, глузливий і сміх від лоскотки. У результаті вдалося з’ясувати, що регіони мозку, відповідальні за обробку соціальної інформації активізувалися, коли люди чули радісний або глузливий сміх, але не реагували на сміх від лоскотки. Останній, однак, активізував відділи, відповідальні за обробку складних звукових сигналів.

Дослідники не збираються зупинятися на досягнутому і надалі планують краще розібратися в тому, як формується відгук на різні типи «соціального» сміху. “Сміх над

кимось і сміх з кимось ведуть до різних соціальних наслідків “, – коментує один з дослідників, Дірк Вілдгрубер. «Те, як мозок сприймає їх, очевидно, відображає і те, як він обробляє ці сигнали, запускаючи у відповідь ті чи інші механізми».