Основні теоретико-літературні поняття

Література — різновид мистецтва, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті.

Письменник, стаючи автором твору, перевтілюється в таку особистість, яка добирає образи, творить предметний світ за власними законами, згідно з якими представляє читачеві ідеальне послання-висловлювання.

Художній твір виникає як результат співтворчості творця і читача, що ведуть між собою уявний діалог. І цей об’єктивований результат співтворчості фіксується в тексті засобами писемної мови, яка є формою розмовного мовлення автора, оповідача, персонажів. Цілісний художній світ, створений уявою, що викликає такий же цілісний читацький образ. Тому твір художньої літератури не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, письменницьке бачення. Тобто художня література є результатом творчості, засобом вислову, своєрідною мовною структурою, яка конкретизується в читацькому сприйнятті й певною мірою відтворює об’єктивну дійсність крізь призму суб’єктивного світу.

Головним предметом зображення художньої літератури є людина, її життя, думки, переживання, взаємозв’язки з природою і суспільством. Отож письменник вивчає моральний і духовний світ не людини взагалі, а конкретної людини, її поведінку, взаємини з іншими людьми. Світ думок і вчинків, духовну і моральну суть людини в художньому творі допомагають розкрити речі та природа. У літературі розрізняють поняття художній образ і літературний герой.

Художній образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення.

У кожному, навіть невеликому творі, не один, а багато образів. Основними є образи персонажів. Допоміжну роль відіграють:

• образи-картини природи (пейзажі);
• образи-речі (описи обстановки);
• образи-емоції (ліричні мотиви).

Художні засоби, які характеризують персонажів:

• дії та вчинки;
• мовна характеристика;
• авторська характеристика;
• характеристика іншими персонажами;
• портретна характеристика.

Літературний герой — це виразник сюжетної дії, яка розкриває зміст художнього твору.

Ліричний герой (у ліричному творі) — автор, безпосередньо присутній у ролі героя.

Прототип — конкретна історична або сучасна автору особа, яка послужила відправним моментом для створення образу.

Тема — коло життєвих явищ, подій, відображених у творі у зв’язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема твору — це узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому. У творі тема існує у вигляді того вихідного смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад, темою вірша Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця. » є те, про що в цілому й коротко в ньому йдеться, — про суспільну роль поезії й поетичного слова. Тему твору доволі часто плутають з його фабулою, подієвістю, змістом.

Ідея — це провідна думка твору про зображені в ньому життєві явища. Її висвітленню підпорядковано всі картини й образи.

Мотив — це тема ліричного твору. Коли аналізують ліричні твори, то кажуть не «тема», а «мотив». Наприклад, мотиви лірики Ліни Костенко (мотив відданості Вітчизні, жертовності та ін.). У баладі Тараса Шевченка «Тополя» провідним є мотив невмирущості справжнього кохання, краси вірності, а основою — мотиви усної народної творчості й стародавніх уявлень народу.

Композиція — це побудова літературного твору, тобто доцільний, з погляду автора, порядок, у якому розгортаються події, з’являються персонажі. Адже художній твір — це дуже складна єдність, що будується з багатьох компонентів, які потрібно розмістити так, щоб читач і не помітив, як вони з’єднані. Одним з найважливіших компонентів композиції є сюжет — подія чи система подій, через які розкриваються конфлікт і характери персонажів за певних умов. В основі сюжету, щоб книга була цікавою, завжди лежить зіткнення, суперечність — конфлікт, довкола якого й обертаються події.

Виділяють такі елементи традиційного сюжету:

• експозиція (початкова частина твору, де автор ознайомлює читача з героями, місцем подій, обставинами тощо);
• зав’язка (подія чи ряд подій, що стануть причиною конфлікту);
• розвиток подій;
• кульмінація (момент найбільшого напруження у творі (їх може бути кілька або не бути жодного);
• розв’язка (завершення розвитку подій).

Інколи автор оформлює експозицію і постпозицію як окремі розділи твору, тоді їх відповідно називають пролог та епілог.

Окрім сюжету, композицію творять позасюжетні елементи:

• ліричні відступи (моменти, коли автор висловлює власне ставлення до героїв, роздуми з приводу описаних подій);
• описи (пейзажі, інтер’єри, екстер’єри, портрети);
• діалоги, монологи, полілоги (для глибшого розкриття характеру героїв).

Отож перебіг сюжету передбачає, що конфлікти зав’язуються, розгортаються, загострюються, досягають кульмінаційних моментів, розв’язуються. Конфлікти проектуються на проблеми, які автор порушує у творі. Серед найбільш поширених проблем є моральні (добра і зла, дружби, зради, кохання, вибору тощо), національні (національної самоідентифікації, функціонування національної мови тощо), соціальні (соціальної нерівності) та ін. Сукупність проблем, порушених автором у творі, становить проблематику твору.

Усі високі почуття, натхнення, душевне піднесення, викликані певною подією, явищем, ідеєю, становлять пафос (настрій) твору. Вони продиктовані внутрішніми переконаннями і станом самого автора. У пафосі емоційна напруга й думка становлять єдине гармонійне ціле.

Роди і жанри літератури

За основними способами зображення літературні твори поділяють на три роди :

Інколи твори мають ознаки двох літературних родів (ліро-епос) чи навіть трьох (драматична поема). Кожен літературний рід має свої жанри й види.

ЕПІЧНІ ТВОРИ

Епос — художнє відтворення зовнішнього стосовно письменника світу, розгорнуте в часі й просторі. Епічними називають твори, у яких письменник в описово-розповідній формі змальовує події, людей та їхні вчинки. Епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів: малі, середні та великі.

• есе (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання, не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості;

• нарис — художньо-публіцистичний твір, у якому зображено реальні факти, події та конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов’язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в нарисі подекуди намічена, має фрагментарний характер. Нарис — це твір суспільно-політичної, побутової, історичної чи психологічної тематики;

• фейлетон (фр. feuilleton — аркуш) — сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури, що висміює негативні явища в суспільному житті;

• усмішка — різновид гуморески, у якому поєднано жанрові особливості гумористичного оповідання, анекдоту, фейлетону;

• памфлет (англ. pamflet від грец. pan — усе, phlego — палю) — різновид літературного чи публіцистичного твору, зазвичай спрямований проти політичного устрою в цілому чи окремої його складової, проти певної соціальної групи, партії, керівництва і т. п., найчастіше — через викриття окремих їхніх представників;

• казка — вид художньої прози, що походить від народних оповідей, зазвичай коротка розповідь про фантастичні події і персонажів. В основі казки — захоплива оповідь про вигадані події і явища, які сприймаються й переживаються як реальні. Для казок характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві й щасливим закінченням;

• притча — повчальна алегорична оповідь, у якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична (повчальна) ідея;

• легенда — це оповиті казковістю та фантастичністю перекази про якусь одну визначну історичну подію чи особу, улюбленого персонажа (найчастіше реального);

• міф — це вигадана розповідь, Яка передає уявлення наших предків про Всесвіт, природу, богів тощо;

• новела — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією;

• оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.

Середні жанри:

• повість — це художній епічний твір середнього розміру, більший, ніж оповідання, але менший, ніж роман. Окрім обсягу, повість відрізняється від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події), засобами зображення, розкриттям характерів. Однак повість охоплює менше коло проблем, коротший період життя героя. Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні кола проблем, то в повісті сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфліктів, на описах. Як і в романі та оповіданні, значну роль у повісті відіграє наявність автора або розповідача;

• кіноповість — твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Це повість, що створена зі свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Видатним майстром і певною мірою першовідкривачем цього жанру був О. Довженко («Зачарована Десна», «Україна в огні» та ін.).

Великі жанри:

• роман — літературний жанр, найбільш поширений у XVIII-XX ст.; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Єдиної класифікації різновидів роману немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний тощо. За змістом — соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький (сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання — Іван Багряний (Лозов’ягін) «Тигролови»), біографічний, науково-фантастичний та ін. За часом розгортання сюжету — історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачувані автором події, наприклад у науково-фантастичному романі). За тематикою чи зображуваним середовищем — урбаністичний роман, мариністичний роман. Часом їх вважають підвидами роману, класифікованих за змістовим принципом (наприклад, автобіографічний роман — різновид біографічного, роман на тему села — різновид соціального, родинний роман — різновид сімейно-побутового);

• хроніка — художній літературний твір, у якому послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу (П. Куліш «Чорна рада», І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»);

• епопея — великі й складні епічні твори (романи, цикли романів).

Поєднання двох літературних або драматичних творів, пов’язаних між собою спільністю сюжету, дійових осіб тощо, називають дилогією; трьох — трилогією, чотирьох — тетралогією.

ЛІРИЧНІ ТВОРИ

Лірика — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, у якому у формі переживань осмислюється сутність людського буття. В основі ліричного твору — думки і переживання ліричного героя.

Ліричний герой — суб’єкт висловлювання в ліричному творі, своєрідний персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов’язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає певні переживання.

Діапазон лірики — широкий. Усе, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, хвилювання та події в ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж в епосі. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі трапляються рідко (вірші в прозі Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами»). Ліричні твори майже завжди безсюжетні, викликають у читача емоції, збуджують думку, навіюють певний настрій. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом («Сонце заходить» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка).

Жанри лірики:

• ода — урочистий ліричний твір, написаний на честь видатної людини, важливої суспільної події тощо;

• сонет (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається із чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед — або (рідше) перехресною: абаб, абаб, вде, вде;

• псалом (грец. psalmos — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди («Сад божественних пісень»), Т. Шевченка («Давидові псалми»);

• епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам’ятнику. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович). У літературі XX століття з’явилися епітафії Василя Еллана-Блакитного (Елланського), В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення;

• епіграма (грец. epigramma — напис) — жанр сатиричної лірики. Епіграма була популярною у творчості Г. Смотрицького, А. Римші. Цей жанр використовували І. Франко, В. Самійленко, В. Сосюра, Д. Білоус, В. Симоненко, П. Осадчук;

• елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка («Майові елегії»), Лесі Українки («До мого фортеп’яно»). До цього жанру звертаються й сучасні поети (І. Драч, Л. Костенко);

• послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. Для творів цього жанру характерна дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднується з панегіричною, гумористичною або сатиричною. До жанру послання зверталися Т. Шевченко («І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «До Основ’яненка»), І. Франко («Товаришам із тюрми»), Леся Українка («Товаришці на спомин»). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари (Драя), В. Сосюри;

• ліричний портрет — це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є. Маланюк «До портрета Мазепи»). У ліричних портретах замальовується зовнішність і внутрішній світ ліричного героя або конкретної особи;

• думка (дума) — ліричний жанр медитативно-елегійного характеру. Думками є твори Т. Шевченка («Нащо мені чорні брови»), цикл віршів М. Петренка «Думи та співи».

Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанроутвореннями. У поетичній практиці трапляюся жанри, запозичені з музики (марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація, сюїта, симфонія, рапсодія, реквієм, ораторія, кантата), живопису (етюд, портрет, автопортрет, натюрморт, барельєф). Іноді поети називають свої твори монологами, репортажами, нарисами, оповіданнями, новелами, памфлетами.

Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі неможлива, чисті жанри трапляються рідко, відбувається їх синтез, тому виділяють широкі жанрові групи творів, зокрема лірику філософську, медитативну, сугестивну, публіцистичну, сатиричну, наукову.

Філософська лірика передбачає домінування раціонального над емоційним. Її предмет — філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи. Філософська лірика послуговується такими жанрами: елегія, етюд, сонет, газель, рубаї.

Основні опозиції медитативної лірики — «людина і суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з оточенням. Звідси в медитативних віршах інтонації-роздуми.

Медитація спостерігалася в ліриці Л. Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків (Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки), символістів початку XX ст. (П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є.-Плужника, В. Свідзинського, Б.-І. Антонина та ін.). У сюжетному аспекті медитація — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В. Стус «Палімпсести»). Може виявлятись у власне медитації, у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою, нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель із внутрішнім життям людини та іншим.

Сугестивна лірика (лат. suggestio — натяк, навіювання) — жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Сугестивна лірика — найчастіше потік почуттів, складні емоційні переживання без означення мотивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко відтворити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. Тут домінує імпресіоністичний стиль, у ній на першому плані — живе враження. До сугестивної лірики найчастіше вдаються митці з інтроспективним мисленням (Л. Костенко «Осінній день, осінній день, осінній. »).

Публіцистична лірика — це відкрито тенденційні твори. Її предмет — соціальні, політичні, світоглядні проблеми; завдання — утвердити або заперечити якусь думку. Публіцистична лірика адресується конкретній особі або широкому колу читачів. У ній органічно поєднується раціональне й емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як декларація. Публіцистична лірика використовує жанри монологу, послання, оди, памфлету, репортажу, відкритого листа.

При вивченні ліричних творів часто використовують тематичну класифікацію. Виділяють такі жанри:

• громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття (В. Сосюра «Любіть Україну»). У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну і патріотичну тематики;

• інтимна лірика відображає переживання героя, пов’язані з особистим життям. Її різновиди:

• любовна — про кохання як стан душі ліричного героя;
• еротична — про тілесне чуттєве кохання;
• родинна;
• лірика дружби;

• філософська лірика — осмислення сенсу людського життя, проблеми добра і зла;

• релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання;

• пейзажна лірика — передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи;

• сатирична лірика — викриває суспільні або людські вади.

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Драма (від гр. «дія») — один з літературних родів, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяють на такі основні жанри:

• трагедія — драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі задуми, з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів;

• комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині;

• власне драма — п’єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій;

• трагікомедія — вид драматичного твору, який має ознаки як трагедії, так і комедії;

• драматична поема — невеликий за обсягом віршований твір, у якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. Основу драматичної поеми становить внутрішній динамічний сюжет, власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів за відсутності панорамного тла зовнішніх подій. Ліричні чинники переважають над епічними та драматичними;

• лірична драма — це драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. У центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки (Леся Українка «Одержима»);

• драма-феєрія — п’єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка «Лісова пісня»);

• містерія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були її композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч інших євангелійних епізодів (покликання апостолів, оздоровлення хворого, зцілення німого, Тайна вечеря). Містерійний сюжет міг замінюватися в окремих випадках не тільки біблійним, а й світським, зокрема історичним. У XIX ст. виник жанровий різновид містерії — романтична містерія — ліро-епічний твір з діалогічною формою викладу, в якому фантастичний план поєднувався з реальним.

ЛІРО-ЕПІЧНІ ТВОРИ

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі доволі часто трапляються твори, у яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів літератури і суміжних сфер суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики. Найчастіше відбувається поєднання епічного й ліричного начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Ліро-епічний твір — це літературний твір, у якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки. Людина тут зображується ніби у двох планах: з одного боку, передаються певні події її життя, а з другого — переживання, емоції, настрої. До творів такого штибу найчастіше відносять баладу, думу, байку, співомовку, а також поему, іноді — роман у віршах:

• балада (фр. ballade, від прованс. bailor — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом;

• дума — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу — ліро-епічний твір про історичні чи соціально-побутові події;

• байка — невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту;

• співомовка — короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному анекдоті, дотепі, приказці чи казковому мотиві;

• роман у віршах — різновид змішаного жанру, найбільш об’ємний жанр ліро-епосу, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді із суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Роман у віршах став популярним у ХІХ-ХХ ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість.

Бажов — цікаві факти

П. П. Бажов відомий багатьом людям з самого дитинства як «уральський казкар». Мало хто знає, що ним були написані книги про революцію і промисловість. Він прожив довге активне життя, повне випробувань, перемог і розчарувань. Представляємо цікаві факти про Бажова.

Дитинство і юність

Друзі дали Паші прізвисько Колдунков, тому що прізвище Бажов утворена від місцевого уральського простонародного слова «бажить», що означає «чаклувати». На згадку про це, Павло Петрович в більш зрілі роки взяв собі один з літературних імен «Колдунков Єгорша».

У школі він відрізнявся від інших учнів своїми здібностями. Одного разу вивчив напам’ять всю збірку віршів О. Пушкіна. Після школи Бажов навчався в духовному училищі, а потім в духовній семінарії, яку закінчив у числі трьох кращих учнів.

На літо з Єкатеринбурга Павло приїжджав додому до батьків. Разом з друзями вечорами вони слухали розповіді сторожа Василя Хмелініна. Це так захопило Бажова, що потім він все життя збирав народні легенди, казки, перекази. Дід Василь став прототипом «дідуся Слишко» чути з оповідання «Малахітова шкатулка».

Зрілі роки

Майже 20 років викладав російську мову. На своєму уроці Павло Петрович розповідав цікаво, міг зацікавити навіть тих двієчників.

Одружився на своїй колишній учениці. В сім’ї Бажова було семеро дітей, але, на жаль, троє з них померли зовсім маленькими.

Молодша донька Павла Петровича Аріадна була дружиною Тимура Гайдара, сина письменника Аркадія Гайдара. Їх син Єгор Гайдар став видатним політичним і державним діячем, який керував економічними реформами початку 1990-х років.

Після революційних подій 1917 року він став комуністом. На будь-якій посаді проявляв себе відповідальним, сумлінним працівником. Керував комісаріатом освіти, був редактором газет.

Під час окупації білою гвардією міста Усть-Каменогорська Бажов організовував роботу підпілля спільно з партизанами.

Павла Петровича двічі виключали з Комуністичної партії через доноси недоброзичливців, але потім відновлювали.

Бажов двічі був обраний депутатом Верховної Ради Радянського Союзу.

Творчість

Бажов створив особливий жанр в літературі — «радянський літературний сказ (розповідь)». У 1924 році був опублікований перший збірник «Уральські бувальщини», що містив нариси про життя уральських гірників.

У 1939 році вийшла в світ книга «Малахітова скринька (шкатулка)», що складалася з 14 оповідань. Вона мала великий успіх. У 1943 році письменник отримав Сталінську премію за цю збірку оповідань.

Ця книга навіть побувала в боях разом одним із екіпажів танка під час трагічних подій Великої Вітчизняної війни. Одного разу вона отримала поранення осколком снаряда, але її все одно зберегли. Перемогу «Малахітова скринька» зустріла в Берліні.

Як революціонер, Бажов зробив героєм двох своїх оповідань Володимира Леніна.

Деякі персонажі Павла Петровича були запозичені зарубіжними авторами для своїх творів.

За все життя автор створив 56 оповідей.

До 120-річчя від дня народження письменника в Єкатеринбурзі заснували щорічну літературну премію імені П. П. Бажова.

У багатьох містах Уралу є пам’ятники Павлу Петровичу. Його ім’я присвоєно вулицям по всій країні. У Москві поруч з вулицею Бажова є також і Малахітова в пам’ять про оповідання «Малахітова шкатулка».

На неосяжних просторах Виставки досягнень народного господарства в Москві є фонтан під назвою Кам’яна квітка.

Ім’ям улюбленого письменника названий Волзький теплохід «Павло Бажов».