Слонім – путівник

Граючись із ровесниками у Слонімі 30-х років у гру з незвичною для нас назвою “кліпа”, слухаючи приїжджих канторів у слонімській синагозі, читаючи з батьком газети, що приходили з Варшави та Лондону, навчаючись у школі латині, а також відвідуючи щосуботи й у кожне свято синагогу Брікер, он жив у великому світі.

Галина Левіна, про спогади зі слонімського дитинства Цві Шефета, голови земляцтва слонімських євреїв у Ізраїлі

Витоки

Перша згадка про поселення походить із 1252 р. Вона інформує, що галицький князь Данило Романович вислав проти литовців “брата […] на Волковиськ, а сина на Услонім”. Від сер. XIII ст. Слонім належав до Великого князівства Литовського. У 1531 р. місто отримало магдебурзьке право. У 1586 р. слонімським старостою став канцлер ВКЛ Лев Сапіга, який за короткий термін зі звичайного провінційного містечка перетворив Слонім на важливий політичний центр. За панування Лева Сапіги суттєво перебудовано і упорядковано міський замок та побудовано новий кам’яний призамковий палац (названий палацом Сапіги), де в 1597–1685 роках проходили передсеймові з’їзди шляхти Великого князівства Литовського, куди з’їжджалися посли і сенатори. Для прийому великої кількості гостей Сапіга побудував біля замку гостьові будинки, вимостив вулиці та площу, посадив сади, звів нові мости. У 1591 р. отримав від Сигізмунда III Вази підтвердження магдебурзького права для Слоніма. Завдяки його діяльності у 1605 р. Слонім отримав право складу, що зобов’язувало купців, які провозили через місто товари, зупинятися й виставляти свої товари тут на продаж. Того ж року Лев Сапіга заснував в місті перший ткацький цех.

У XVI–XVIII ст. Слонім був значним торговельним осередком. Особливу популярність місто отримало завдяки діяльності великого гетьмана литовського Михайла Казимира Огінського. Він побудував у Слонімі кілька підприємств, за його ініціативою та на його кошти було збудовано канал, який з’єднав притоку Прип’яті Ясельду зі Щарою. Змінився вигляд міста, з’явилися торгові ряди, ратуша, був побудований костел. З Огінським пов’язана діяльність придворного театру та оркестру, створених бл. 1770 р. В театрі працювали професійні італійські та польські оперні та драматичні актори, художники, кріпацький хор і балет. Слонім стали називати Північними Афінами.

У 1795 р., після III поділу Польщі, Слонім відійшов до Російської імперії. У 1919–1939 роках місто знову перебувало в складі Польщі як повітовий центр Новогрудського воєводства.

Слонімські євреї

Перша згадка про євреїв у Слонімі походить з 1551 р., коли місто було згадане в списку єврейських громад, звільнених від сплати податку від господарства, “серебщини”. У 1623 р. Слонім підлягав кагалу в Бересті, але вже у 1626 р. його виокремлено в самостійну податкову одиницю, а пізніше Слонім став центром округу. У 1660 р. євреї Слоніма постраждали внаслідок безчинств, учинених солдатами гетьмана С. Чарнецького.

Наприкінці XVII ст. – на поч. XVIII ст. євреї, що жили в місті, торгували лісом і пшеницею, займалися винокурінням та різними ремеслами. У XVIII ст. Огінські приваблювали до Слоніма купців і ремісників, у тому числі і євреїв. До 1766 р. чисельність єврейського населення міста і його околиць досягла 1154 осіб, а в Слонімському повіті — 4289 осіб.

У хроніці місцевого братства Бікур Холім (громадська організація, що допомагала хворим, бідним євреям) зберігся запис, що свідчить про встановлення щорічного посту в пам’ять пережитих 26-го сівана 5524 р. (17/18 червня 1764 р.) жахливих подій при наближенні до міста ворожих військ, від яких очікували погрому. Мова йде про битву між російськими військами і польським ополченням князя Кароля Радзивілла. Незабаром піст був замінений збором пожертв на користь лікарні.

Економічне життя на межі XIX і XX ст.

У XIX ст. населення міста швидко зростало: у 1797 р. тут проживали 1360 євреїв і караїмів, в 1847 р. — 5700 євреїв, у 1897 р. — 11 515 євреїв.

У XIX ст. – на поч. ХХ ст. євреї Слоніма займалися торгівлею (лісом, хутром і шкурами), перевезеннями, деревообробкою, виробництвом металовиробів, випалюванням цегли, дубленням шкір; деякі володіли паровими млинами. Перша в місті текстильна фабрика була заснована в 1826 р. єврейським підприємцем; на ній працювали 35 осіб, у тому числі 20 євреїв. До кінця ХІХ ст. в Слонімі відкрилося близько 30 дрібних фабрик; майже всі вони належали євреям. Єврейські підприємці внесли суттєвий вклад у модернізацію міста, до прикладу, завдяки Гриші Коніцеві у місті з’явився водогін.

У 1897 р. створено першу єврейську профспілку, в 1902–1906 рр. виникли осередки Бунду, Поалей Ціону та Сіоністської соціалістичної робочої партії. Протягом року (1905–1906) у місті діяв спільний загін самооборони єврейських соціалістичних партій. У 1913 р. єврейські робітники провели страйк на знак протесту проти справи Бейліса. У 1921 р. в місті налічувалося 6917 євреїв (71,7 % жителів). Працювали відділення всіх політичних партій, що діяли в 1930-х роках у Польщі. Значним впливом користувалися сіоністи, лідери яких в 1930-х рр. очолювали громаду.

Синагога

Кам’яну будівлю Великої синагоги в Слонімі (1642–1648) зведено з дозволу короля Владислава IV на місці згорілої дерев’яної. Синагогу збудовано як важливу частину оборонної системи міста. Потужні стіни будівлі приховували щедро прикрашений інтер’єр, наповнений ліпниною, орнаментами та стінописами. В архітектурі головного фасаду синагоги можна відшукати композиційно-пластичні риси гродненської школи бароко XVII–XVIII ст. У XVIII ст. синагогу дещо перебудували, проте частина первинної ліпнини та розписів збереглася.

Будівля значно постраждала під час пожежі в 1881 р. Завдяки зібраним пожертвам громада відновила богослужіння в синагозі, проте зробила це без дозволу влади, через що споруда потрапила під нагляд поліції. 11 травня 1883 р. городяни звернулися до губернатора з проханням про відкриття синагоги та дозвіл на використання коштів зі слонімської скринькової збірки задля “доведення цієї синагоги до належного стану”.

Синагога діяла до 1940 р. Після війни її будівля використовувалася для різних господарських потреб. Від сер. 90-х років ХХ ст. синагога стоїть покинута, занепадаючи та чекаючи на ремонт. Будівлю в 2001 р. передано у власність Юдейського релігійного об’єднання в Білорусі.

Крім цього, у Слонімі на вул. Комуністичній, 26 збереглася будівля синагоги, збудованої на поч. XX ст. у стилі модерн. Зараз там знаходиться спортзал медучилища.

Династія цадиків

Творцем хасидської династії слонімських цадиків був Авраам бен Іцхак Вайнберг (1804–1883), очільник слонімської єшиви та один із найвідоміших хасидських лідерів свого часу. Вплив Вайнберга поширювався на єврейські громади північної частини Полісся – від Слоніма до Берестя та від Кобриня до Барановичів.

Ще за життя Вайнберга один із його внуків, Ной (пом. 1927) поселився в Ерец Ізраїль, у Тверії, де поширив слонімський хасидизм. У 1942 р. слонімські хасиди з Єрусалиму заснували єшиву Єшиват Слонім бет Авраам. У 1955 р. їх лідером став син Ноя, Авраам III. Одна з вулиць в Єрусалимі отримала ім’я засновника династії, Авраама зі Слоніма.

Ребе Авраам Вайнберг якось сказав: “мелодія подібна на молоток, а слова – на цвях. Людина хоче вбити у стіну цвях, але їй заважають тверді камені. Тоді вона вдаряє у цвях молотком, вбиваючи його. Якщо вдарити молотком не у цвях, а в стіну, з цього не буде користі – стіна пошкодиться”. Такою метафорою Авраам хотів підкреслити, що спів текстів, які походять зі святих книг, на веселі чи сумні мелодії має у собі величезний сенс, оскільки серце, почувши мелодію, відкривається, а слова, що несуть святість і віру, проникають усередину.

Громадсько-освітнє життя

У 80-х роках XIX ст. в Слонімі була 21 синагога та дім молитви. У 1910 р. тут діяло 7 синагог, кілька молитовних будинків і хедерів, Талмуд Тора, працювали 4 приватні єврейські училища (2 чоловічих і 2 жіночих). У міжвоєнний період діяли середні школи Тарбут з викладанням на івриті, школи ЦІШО з викладанням на їдиші.

Єврейська преса у Слонімі

Однією з важливих ознак глибоких змін, які відбулися в житті єврейської громади Слоніма після завершення Першої світової війни, стала поява в містечку єврейської преси. Першим місцевим виданням був “Унцер Зурнал” (їдиш Наш журнал), який виходив від 1921 р. від імені єврейського кагалу під редакцією його очільника Моше Заблоцького. Спершу це був тижневик, а згодом до 1925 р. він виходив періодично. “Унцер журнал” виходив у співпраці з єврейським американським щоденним виданням у Нью-Йорку “Морґен Зурнал” (їдиш Ранковий журнал) за посередництва слонімського земляцтва у США.

Наступним найменуванням, яке виходило в Слонімі, став “Слонімер Ворт” (їдиш Слонімське слово), який виходив у 1925–1926 роках – теж під редакцією Моше Заблоцького, проте під патронатом Сіоністичного конгресу. У 1927 р. під тиском членів партії “Поалей Сіон — правиця” з’явився двотижневик “Унцер Штиме” (їдиш Наш голос), редагований Єхезкілем Рабиновичем. Видання, яке, за спогадами з Книги пам’яті, мало високий журналістський рівень, у першу чергу було партійним органом, який приваблював нових прихильників. Із перервами виходив до 1933 р.

У 1929 р. “Поалей Сіон” здійснив чергову спробу випуску своєї газети під назвою “Слонімер Лебен” (їдиш Слонімське життя), до видання якої були залучені переважно студенти. Того ж року знову почав виходити “Слонімер Ворт”, який від того часу виходив щотижня протягом 10 років (від 30 серпня 1929 р. аж до 1 вересня 1939 р.). Це був п’ятничний додаток до варшавського щоденника, який друкувався тиражем 600 екземплярів, проте який читала приблизно половина 10-тисячного єврейського населення Слоніма. Тижневик активно відстоював політику Клубу національних меншин у Сеймі. Полемізував із партією релігійних ортодоксів Аґуда (із правого) та з Бундом (із лівого боку). На шпальтах тижневика підтримувалися молоді літературні таланти та велися дискусії на важливі теми щоденного життя.

Успіх “Слонімер Ворт” заохотив інші партії до випуску своїх публікацій. Ревізіоністи у 1933 р. видавали “Слонімер Вох” (їдиш Слонімський тиждень). Аґуда випускала, особливо перед виборами 1930, 1932, 1935 років “Слонімер їдише штиме” (їдиш Слонімський єврейський голос), а Бунд мав свій “Дер Векер” (їдиш Будильник).

Крім того, перед виборами до єврейського кагалу виходили одноденки. Випускалися листівки й буклети різних партій та громадських організацій. Особливо активними були молодіжні сіоністські організації, які на гектографі видавали тексти на івриті. Організація Га-Шомер га-Цаїр видавала публікацію “Га-медура” (івр. Багаття) для своїх дорослих членів, для молодших – “Шаагат Гакфір” (івр. Поклик левів), “Га-цофе” (івр. Скаут) для скаутів та “Месіба” (івр. Забава) для всієї організації. Інша молодіжна сіоністська організація, “Гордонія”,теж випускала подібні публікації: “Дварейну” (івр. Наше слово), “Алонейну” (івр. Наша публікація) та “Аспаклярія” (івр. Дзеркало). До цього комплекту видань варто ще додати періодичні видання старшокласників, присвячені поезії та прозі. У Слонімі виходило 16 таких брошурок під назвою “Га-Ніцоц” (івр. Іскра). Ця ж група учнів видала схожу збірку “Бєрьозке” (їдиш Берізка) та п’ять брошурок під амбітною назвою “Га-хедер – Голос єврейської молоді”. Час від часу виходила гумористична газетка “Кундас” (івр. Жарт).

Єврейське спортивне життя

Фізичні вправи молодіжної сіоністської організації Га-Шомер га-Цаїр та приклад військової гарнізонної футбольної команди, яка грала на місцевому стадіоні, викликала бажання єврейської молоді серйозно зайнятися спортом. Одночасно це пасувало до молодіжного сіоністського етосу, який прагнув до “створення м’язистого єврея” як антитези “єврея-єшивника, хирлявого та згорбленого талмудиста”. Першим проявом цієї тенденції стало утворення в місті Єврейського спортивного клубу, який об’єднував близько 50 молодиків. Ті, заздрячи польським солдатам-футболістам, створили свою футбольну команду. Незабаром почалися футбольні матчі між ЄСК, командою військового гарнізону та командою духовної семінарії з Жирової.

Першою партією, яка у 1926 р. заснувала клуб спортсменів-соціалістів під назвою “Крафт” (їдиш Сила), згодом перейменований на “Хапоель” (івр. Робітник), була партія “Поалей Сіон”. У відповідь ревізіоністи Жаботинського заснували клуб “Трумпельдорія”, а соціалісти з Бунду свій спортивний клуб під поетичною назвою “Морґенштерн” (їдиш Ранкова зоря). У 1930 р. до міста дісталася всесвітня єврейська організація “Маккабі”, до якої відразу приєднався ЄСК. Утворено почесний комітет, очолений доктором Ефратом, який підтримував “Маккабі”. Було проведено збір коштів і філія “Маккабі” швидко почала розширювати свою спортивну діяльність. На початку вона мала 100 учасників, записаних у секції гімнастики, велоспорту, плавання та веслування на річці Щера, а взимку – в секції ковзанярства та лижного спорту. Футбольна команда “Маккабі” регулярно грала проти інших єврейських команд, а також проти військової команди, спортклубу польських чиновників, командою з Жирової та єврейськими командами з околиць. У місті був розширений стадіон гарнізону, і за домовленістю з армією єврейські клуби могли на ньому грати. Коли було подолано опір ортодоксальних діячів проти матчів, які грались у суботу, на стадіоні на вул. Скробовій щотижня проводилися змагання, які притягували натовпи єврейської молоді, котра вболівала за своїх улюбленців. Поєдинки між польськими та єврейськими спортсменами не завжди проходили спокійно. Іноді на полі футбол переходив у бокс. Наприкінці 30-х років XX ст. у Слонімі діяли чотири єврейські спортивні клуби, які об’єднували бл. 500 членів з-поміж бл. 7 тис. євреїв міста.

Друга світова війна та Голокост

У вересні 1939 р. до Слоніма ввійшли радянські війська. Місто стало центром Слонімського району Барановицької області БРСР. У Слонім почали прибувати численні біженці з окупованої німецькими військами Польщі. За даними на 30 жовтня 1940 р. , в місті знаходилося понад 15 тис. біженців (більшість з них становили євреї). Відразу ж після встановлення радянської влади почалася планомірна ліквідація єврейських общинних і релігійних установ та політичних організацій. В ході проведених депортацій до віддалених районів СРСР чисельність біженців у Слонімі суттєво скоротилася. 12 квітня 1940 р. НКВС депортував до Сибіру близько тисячі сіоністів, а кілька місяців потому — активних діячів Бунду. У заслання були відправлені також відомі в Слонімі єврейські лідери, такі як доктор Шмуель Вейс, доктор Ісаак Ефрос чи віце-мер Борис Пясецький.

Німецькі війська зайняли Слонім 25–26 червня 1941 р. У місті перебували 22 тис. євреїв, тобто 2/3 загалу мешканців Слоніма. Перша акція з ліквідації німецького населення була проведена 14 липня 1941 р. за 7 км від Слоніма. Біля села Петролевичі розстріляно понад 1 тис. євреїв-чоловіків. Другу акцію провела служба СД 14 листопада 1941 р. Понад 10 тис. осіб, у т.ч. усіх членів Юденрату, вантажівками вивезли до с. Чепелів (12 км від Слоніма) і розстріляли. 24 грудня 1941 р. було оголошено, що усі євреї мусять переселитися до гетто. Від січня до березня 1942 р. в гетто м. Слоніма були переселені євреї з Деречина, Голинки, Битеня, Івацевичів, Косова. У слонімському гетто була створена підпільна організація — Антифашистський комітет. Під наглядом німців і поліцаїв в’язні гетто повинні були ремонтувати і чистити зброю. Підпільники виносили окремі деталі зброї, гранати, набої, гвинтівки, обмундирування до місць, де працювали євреї. До складу підпільної організації увійшов німецький єврей-інженер Еріх Штейн, який керував робітниками в таборі, і це значно полегшувало збирання зброї. Після встановлення зв’язку з партизанами у ліс почали відправляти партії зброї, теплого одягу, мило, сіль, радіоприймачі. Допомогу у відправленні медикаментів партизанам надавали лікарі Абрам Блюмович і Орлинська. Підпільники гетто почали поодинці та невеликими групами тікати з гетто до лісу.

Третя акція зі знищення єврейського населення проводилася від 29 червня до 15 липня 1942 р. в Петролевичах. Підпільники в гетто чинили збройний опір, унаслідок чого вісім німців було вбито, ще сім — поранено. Понад 70 озброєних молодих євреїв було прийнято до партизанського загону ім. Щорса, решта організувала “сімейний табір”. Під час останньої акції страчено понад 10 тис. євреїв. У т.зв. малому гетто залишили 700 чоловіків і 100 жінок. У грудні 1942 р. були розстріляні останні в’язні гетто, що залишалися живими. Зі слонімського гетто врятувалося бл. 400 осіб.

Місця пам’яті

У 1964 р. встановлено 12-метровий обеліск на місці розстрілу в’язнів слонімського гетто в червні-липні 1942 р. біля с. Петролевичі в урочищі Крива гора. У 1967 р. були встановлені стели в пам’ять про загиблих на Чепелевських полях і біля шосе Слонім-Барановичі. У 1979 р. з’явилася стела в урочищі Морги, праворуч від дороги Слонім-Деревна, де у 1942 р. розстріляно й поховано близько 2 тис. євреїв. У 1994 р. на місці колишнього єврейського кладовища на вул. Брестській, знищеного за радянських часів, відкрито меморіальний комплекс. Пам’ятник на честь загиблих євреїв Слоніма та околиць запроектував Л. Левін. За пам’ятником можна відшукати нечисельні залишки надгробків. Від інших двох єврейських цвинтарів Слоніма (на вул. Шкільній біля синагоги та на вул. Горького) не залишилося жодних слідів.

Варто побачити

• Головна синагога (XVII ст.), вул. Радянська, 1
• Колишня синагога (XX ст.), вул. Комуністична, 26
• Єврейський цвинтар (XVIII ст.), вул. Брестська
• Ратуша (сер. XVIII ст.), вул. Радянська, 6
• Слонімський районний краєзнавчий музей ім. Стабровського, пл. Леніна, 1
• Костел св. Апостола Андрія (1770–1775), пл. Лева Сапіги
• Костел Непорочного Зачаття Діви Марії (1645), вул. Першотравнева, 11
• Троїцька церква (XVII ст.), вул. В. Крайнього, 23

Околиці

Альбертин (у межах міста): комплекс палацово-паркової архітектури (XIX ст.); до складу комплексу входять: садибний дім, флігель, господарські приміщення (конюшня, млин та інші), скульптури, ландшафтний парк із озером

Жировичі (11 км): василіанський монастир та собор Успіння Пресвятої Богородиці (XVII ст.)

Синковичі (12 км): найстаріша в Білорусі оборонна церква св. Архангела Михаїла (1-ша пол. XVI ст.); забудова колишнього фільварку та винокурні

Озерниця (26 км): єврейський цвинтар (XIX ст.) з фрагментами знищених надгробків

Пальонка (30 км): єврейський цвинтар (XVIII w.), церква св. Миколая Чудотворця (1924)

Битень (30 км):єврейський цвинтар із бл. 100 надгробків (XIX/XX ст.); церква Успіння Пресвятої Богородиці (XVII ст.)

Деречин (34 км): єврейський цвинтар із бл. 150 мацевами; неоготичний костел Успіння Пресвятої Богородиці (поч. XX ст.); колишня плебанія та брама католицького цвинтаря; пам’ятник на братських могилах часів Другої світової війни; церква Преображення Господнього

Мапа

Фотографії

Біма у Слонімській синагозі Будинок на території колишнього гетто у Слонімі Довоєнні будівлі у Слонімі Запис спогадів мешканки Слоніма для проекту Shtetl Routes Приміщення пошти у Слонімі Молитовний дім на вулиці Шкільній у Слонімі Пам’ятник на Петралевицькій горі, присвячений слонімським євреям, страченим гітлерівцями Пам’ятник на Петралевицькій горі, присвячений слонімським полякам, страченим гітлерівцями у 1942 і 1944 роках Пам’ятник на Петралевицькій горі на місці масових розстрілів (поставлений у 1964 році) Барокова синагога 1642 року в Слонімі Головна синагога у Слонімі. Барокова синагога 1642 року в Слонімі Поліхромії над Арон га-Кодешем у Слонімській синагозі Арон га-Кодеш у Слонімській синагозі Поліхромії над Арон га-Кодешем у Слонімській синагозі Синагога на вулиці Комуністичній в Слонімі Слонім, центр міста Єврейський будинок в Слонімі Головна синагога в Слонімі. Архітектурний елемент Біма Головної синагоги в Слонімі Декороване перекриття над бімою Головної синагоги в Слонімі Show all photos (20)

Інші матеріали

Ключові слова

Проект фінансується Європейським Союзом
в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства
в рамках Програми прикордонного співробітництва
«Польща – Білорусь – Україна».

Слонім

Слонім – Карта Історико-Культурної Спадщини

Слонім [біл.], סלונים [іврит], סלאָנים [ідиш]

Słonim [польськ.], Dramblys [лит.], Слоним [рос.]

Слонім — місто, районний центр Гродненської обл., Республіка Білорусь

Розташований на злитті річок Щара та Ісса, в 195 км на південний захід від Мінська і в 143 км на південний схід від Гродно. У 10 км від Слоніма знаходиться Жировицький православний монастир. Залізнична станція розташовується на шляху між Барановичами і Волковиськом. За даними на 1 січня 2013 р. населення склало 48 977 осіб.

Географічні координати: 53°05′ пн. ш. 25°19′ сх. д.

Слонім – путівник

біл. Слонім, пол. Słonim, їдишסלאנים

Граючись із ровесниками у Слонімі 30-х років у гру з незвичною для нас назвою “кліпа”, слухаючи приїжджих канторів у слонімській синагозі, читаючи з батьком газети, що приходили з Варшави та Лондону, навчаючись у школі латині, а також відвідуючи щосуботи й у кожне свято синагогу Брікер, он жив у великому світі.

Галина Левіна, про спогади зі слонімського дитинства Цві Шефета, голови земляцтва слонімських євреїв у Ізраїлі

Книга пам’яті Слоніма

Pinkas Slonim (Memorial book of Slonim), Editor: Kalman Lichtenstein, Former Residents of Slonim in Israel, Published: Tel Aviv 1962-1979 (4 volumes H, Y, E) // Хроніка Слоніма, ред. Кальман Ліхтенштейн, Земляцтво Слоніма в Ізраїлі, Тель-Авів, 1961-1979, 4 томи (іврит, їдиш, англійська)

Читайте більше іншими мовами

Мапа

Фотографії

Біма у Слонімській синагозі Будинок на території колишнього гетто у Слонімі Довоєнні будівлі у Слонімі Запис спогадів мешканки Слоніма для проекту Shtetl Routes Приміщення пошти у Слонімі Молитовний дім на вулиці Шкільній у Слонімі Пам’ятник на Петралевицькій горі, присвячений слонімським євреям, страченим гітлерівцями Пам’ятник на Петралевицькій горі, присвячений слонімським полякам, страченим гітлерівцями у 1942 і 1944 роках Пам’ятник на Петралевицькій горі на місці масових розстрілів (поставлений у 1964 році) Барокова синагога 1642 року в Слонімі Головна синагога у Слонімі. Барокова синагога 1642 року в Слонімі Поліхромії над Арон га-Кодешем у Слонімській синагозі Арон га-Кодеш у Слонімській синагозі Поліхромії над Арон га-Кодешем у Слонімській синагозі Синагога на вулиці Комуністичній в Слонімі Слонім, центр міста Єврейський будинок в Слонімі Головна синагога в Слонімі. Архітектурний елемент Біма Головної синагоги в Слонімі Декороване перекриття над бімою Головної синагоги в Слонімі Show all photos (20)

Проект фінансується Європейським Союзом
в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства
в рамках Програми прикордонного співробітництва
«Польща – Білорусь – Україна».

Слонім – Карта Історико-Культурної Спадщини

Розташований на злитті річок Щара та Ісса, в 195 км на південний захід від Мінська і в 143 км на південний схід від Гродно. У 10 км від Слоніма знаходиться Жировицький православний монастир. Залізнична станція розташовується на шляху між Барановичами і Волковиськом. За даними на 1 січня 2013 р. населення склало 48 977 осіб.

Географічні координати: 53°05′ пн. ш. 25°19′ сх. д.

Зміст

ІСТОРІЯ Пряме посилання до цього абзацу Повернутися до змісту Повернутися до змісту

Слонім виник на землях, в період раннього середньовіччя заселених східнослов’янським племенем дреговичів. Вдале розміщення на берегах річки Щари перетворило його в центр з розвиненими ремеслом і торгівлею.

Перша літописна згадка про Слонім відноситься до 1040 р. і пов’язується з боротьбою давньоруського князя Ярослава Володимировича проти литовців, що проживали по сусідству з дреговичами. У польському літописі зазначається, що князь Ярослав Володимирович в 1040 р. здобув перемогу над литовцями і зобов’язав їх платити данину.

У руських літописах перша згадка про Слонім відноситься до середини 13 століття, коли галицький князь Данило Романович в 1252 р. проти литовців «брата си посла на Волковыеск, а сына на Услоним». Назва Слоніма, ймовірно, походить від старослов’янського «услона», «вслона» — загорожа, бар’єр, зміцнення.

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

Słonim

З середини 13 ст. у складі Великого князівства Литовського. 15 липня 1410 р. Слонімська корогва (полк) брала участь у переможній Грюнвальдській битві проти хрестоносців. У наступні роки Слонім динамічно розвивався. З 1507 по 1795 рік Слонім був центром повіту і перебував у складі Новогрудського воєводства. У 1531 р. отримав магдебурзьке право. В 1586 р. слонімським старостою став Лев Сапіга. Незважаючи на важливість займаних державних постів у Великому князівстві Литовському (підканцлер, а потім канцлер ВКЛ), Лев Сапіга приділяв надзвичайно велику увагу Слоніму. У короткий термін зі звичайного провінційного містечка він перетворився на важливий політичний центр князівства. Під час староства Лева Сапіги був значно перебудований і упорядкований міський замок, розширені приміщення архіву та бібліотеки, побудований новий кам’яний призамковий палац (названий палацом Сапіги), де в 1597–1685 роках проходили передсеймові генеральні сеймики усього Великого князівства Литовського, куди з’їжджалися посли і сенатори воєводств. Тут проводилися також сеймики повітові, на яких обиралися посли на сеймики генеральні і депутати в трибунали. Для прийому великої кількості вельмож Сапіга побудував поруч із замком будинки для гостей, вимостив вулиці і площу, посадив сади, побудував нові мости. У 1595 році відбудував зруйнований в 1506 році єдиний в місті католицький костел (який височів на місці теперішнього костелу св. Андрія). У 1591 р. слонімський староста Лев Сапіга домігся від польського короля і великого князя литовського Сигізмунта III Вази підтвердження магдебурзького права для Слоніма. Тоді ж був затверджений герб Слоніма: золотий лев з подвійним срібним хрестом зі стрілкою на блакитному полі. Не без допомоги Лева Сапіги з 1605 року Слонім отримав право складу, що зобов’язувало купців, які провозили через місто товари, зупинятися і торгувати тут. У тому ж році Лев Сапіга заснував в місті перший ткацький цех.

Власником Слоніма надалі став підканцлер литовський Казимир Лев Сапіга, потім — магнати Огінські.

У 16–18 ст. Слонім — великий торговий центр. Особливу популярність Слонім отримав завдяки діяльності великого гетьмана литовського Михайла Казимира Огінського. Він побудував в Слонімі кілька підприємств, за його ініціативою і на його кошти було збудовано канал, який з’єднав притоку Прип’яті Ясельду зі Щарою, в межах міста рукав Щари був вирівняний (1763–1783 рр.). Змінився вигляд міста, з’явилися торгові ряди, ратуша, був побудований костел. З ім’ям М. К. Огінського пов’язана діяльність придворного театру, створеного близько 1770 року. У ньому працювали професійні італійські та польські оперні та драматичні актори, художники, кріпацький хор і балет. Слонімський оркестр (капела) був одним з найбільших придворних оркестрів Європи того часу як за кількістю виконавців (53 особи), так і за наявністю музичних інструментів. Слонім стали називати «Паўночнымі Афінамі». У палаці Огінського провів юні роки його племінник, автор полонезу «Прощання з Батьківщиною» Міхал Клеофас Огінський.

Перша згадка про євреїв в Слонімі сходить до 1551 р., коли місто було згадане в списку єврейських громад, звільнених від сплати податку з єврейських будинків — «серебщини». У 1623 р. Литовський ваад відніс Слонім до юрисдикції Брест-Литовського кагалу, але вже в 1626 р. місто було виділене в самостійну податкову одиницю, а пізніше стало центром округу (галіль), що знаходився в зоні впливу Брест-Литовська.

У 1630-х рр., Коли Слонім став місцем проведення генеральних сеймів Великого князівства Литовського, значення міста і його громади значно зросло. У 1642 р. тут була побудована велика кам’яна синагога в стилі бароко. У 1660 р. євреї Слоніма постраждали внаслідок безчинств, учинених солдатами коронного гетьмана С. Чарнецького. Наприкінці 17 ст. – на початку 18 ст. євреї, що жили в місті, торгували лісом і пшеницею, займалися винокурінням і різними ремеслами. У 18 ст. магнати Огінські приваблювали до нього купців і ремісників, у тому числі і євреїв. До 1766 р. чисельність єврейського населення міста і його околиць досягла 1154 осіб, а в Слонімському повіті — 4289 осіб.

У пінкасі місцевого Бікур-Холім зберігся запис, що свідчить про встановлення щорічного посту в пам’ять пережитих 26-го Сівана 5524 р. (17/18 червня 1764 р.) жахів при наближенні до міста ворожих військ, від яких очікували погрому; при цьому згадується битва поблизу міста між цими військами і російським загоном. Мова йде про битву між російськими військами і польським ополченням князя Карла Радзивілла. Пост відомий під назвою «Середа тижня Хуккат». Але вже незабаром пост був замінений збором пожертвувань на користь лікарні.

У 1795 р. Слонім увійшов до складу Російської імперії, набув статусу центру губернії, проте незабаром внаслідок адміністративно-територіальних реформ був перетворений в повітовий центр.

У 19 столітті чисельність громади міста швидко зростала: в 1797 р. тут проживали 1360 євреїв і караїмів, в 1847 р. — 5700 євреїв, в 1897 р. — 11 515 євреїв. У 1880-і роки тут налічувалася 21 синагога, а перед Першою світовою війною працювали десятки хедерів, чотири єврейських училища.

У 1882 р. в результаті введення «Тимчасових правил» в Слонім було виселено значне число євреїв з навколишніх сіл. У 19 ст. – на початку 20 ст. євреї Слоніма займалися торгівлею (лісом, хутром і шкурами), перевезеннями, деревообробкою, виробництвом металовиробів, випалюванням цегли, дубленням шкір; деякі володіли паровими млинами. Перша в місті текстильна фабрика була заснована в 1826 р. єврейським підприємцем; на ній працювали 35 осіб, у тому числі 20 євреїв. До кінця 19 ст. в Слонімі відкрилося близько 30 дрібних фабрик; майже всі вони належали євреям. До 1910 р. громада міста утримувала 7 синагог, кілька молитовних будинків і хедерів, «Талмуд Тору»; працювали 4 приватні єврейські училища (2 чоловічих і 2 жіночих).

У середині 19 століття в Слонімі жив Аврахам бен Іцхак Вайнберг (1804–1883), засновник нового напряму в хасидизмі, що поклав початок династії цадиків Слонім (Слонімер). Під її контролем виявилася єшива Слоніма — одна з найстаріших і найбільш впливових у Литві та Білорусі.

У 1897 р. в Слонімі була створена перша єврейська профспілка, в 1902–1906 рр. виникли відділення Бунду, Поалей Ціон і Сіоністської соціалістичної робочої партії. У 1905–1906 рр. в місті діяв спільний загін самооборони єврейських соціалістичних партій. У 1913 р. єврейські робочі міста провели страйк на знак протесту проти справи Бейліса.

У 1919-1939 рр. Слонім у складі Польщі, центр Слонімського повіту Новогрудського воєводства. У 1921 р. в місті налічувалося 6917 євреїв (71,7 % жителів). У 1921–1927 рр. в Слонімі проживало 9643 осіб.

У Слонімі функціонували середні школи «Тарбут» з викладанням на івриті, школи «ЦІШО» і релігійні школи «Тахкемоне» з викладанням на ідиш. Виходили «Унзер журнал» (1921–25 рр.) і газета «Слонімер ворт» (1926–39 рр.). Працювали відділення всіх політичних партій, що діяли в 1930-х рр. в Польщі. Значним впливом користувалися сіоністи, лідери яких в 1930-х рр. очолювали громаду. Недалеко від міста розташовувалася навчальна ферма Ге-Халуца.

У вересні 1939 р. в Слонім введені війська Радянського Союзу.

З 15.01.1940 р. — центр Слонімського району Барановичської області БРСР.

Після початку другої світової війни в Слонім почали прибувати численні біженці з окупованої німецькими військами Польщі. За даними на 25 жовтня 1939 р. в Слонімі знаходилося 2000 біженців. До кінця 1939 р. 544 біженці зі Слоніма були завербовані на роботи в східні області БРСР. Проте до літа кількість біженців у Слонімі різко збільшилася. За даними на 24 липня 1940 р. в місті налічувалося вже 12000 біженців, а за даними на 30 жовтня 1940 р. — 15 216 біженців (більшість з них становили євреї). Присутність великої кількості біженців в місті створювало низку проблем: серед біженців тільки 2642 осіб були працевлаштовані, що становило 34,7 % працездатних біженців. Місцева влада могла запропонувати біженцям в основному фізично важку і низькооплачувану роботу, що не відповідало професійній структурі серед біженців і не могло змінити їх критичного матеріального становища. Відмова біженців влаштовуватися на роботу розцінювалося керівництвом НКВС м. Слоніма як саботаж. Слонімських біженців звинувачували в кримінальних способах отримання коштів для існування (спекуляції і крадіжці). Житлова ситуація для біженців у місті була важкою. 3370 біженців проживали в комунальних будинках, 10 111 осіб — у приватних будинках в умовах великої скупченості, 1156 осіб — в синагогах (в слонімській синагозі по вул. Мостовій-16 проживало 29 сімей та 13 одинаків — всього 141 оіб), в сараях — 227 осіб, у підвалах — 24 сім’ї, в колишніх крамницях і кіосках — 201 осіб і без будь-якого житла — 76 осіб. Таким чином, 11,5 % всіх біженців, які перебували в Слонімі, займали непридатні для житла приміщення або не мали даху над головою. Серед біженців відзначалися випадки тифу і педикульоз. Синагоги, хліви, підвальні та напівпідвальні приміщення, крамниці, де проживали біженці, характеризувалися як брудні, неопалювані антисанітарні приміщення, що не забезпечені вбиральнями і вигрібними ямами. Біженці спали на цементній підлозі, готували їжу надворі. Наприкінці 1940 р. начальник Слонімського міського відділу НКВС УРСР Толмачов у спеціальній записці начальнику управління НКВС по Барановичській області запропонував заарештувати всіх безробітних біженців-одинаків, а сімейних біженців вислати у віддалені області СРСР в спец. заслання і змусити працювати. В ході проведених депортацій чисельність біженців в Слонімі скоротилася. Відразу ж після встановлення радянської влади почалася планомірна ліквідація єврейських общинних і релігійних установ і політичних організацій. 12 квітня 1940 р. НКВС депортував до Сибіру близько тисячі сіоністів, а кілька місяців потому — активних діячів Бунду. У заслання були відправлені також такі відомі в Слонімі єврейські лідери як доктор Шмуель Вейс, доктор Ісаак Ефрос, віце-мер Борис Пясецький, Ітче Сятицький, Єзерський, Гурвич, Дапковський.

Напередодні вторгнення німецьких військ на територію СРСР в Слонімі проживало 22 тис. євреїв, що становило 2/3 населення міста.

Слонім був окупований 25/26 червня 1941 р. Згідно з новим адміністративно-територіальним поділом м. Слонім став центром округу (гебіту) в складі генерального округу «Білорусь» рейхскомісаріату «Остланд». Обов’язки Слонімського гебітскомісара виконував Герхарт Еррен, його заступник штаблейтер Юнкер Дітріх Гік курирував відділ з єврейських справ. Бургомістром м. Слоніма був призначений Олександр Кислий.

Через два тижні після початку окупації євреям наказали носити на одязі жовті шестикінечні зірки Давида або жовту латку на грудях і спині. Євреям заборонялося користуватися міським громадським транспортом, ходити по тротуарах, з’являтися на ринку і в установах, торгувати, займатися візництвом і перукарським ремеслом.

Головою юденрату був призначений 80-річний Вольф Берман (колишній директор банку, габай синагоги). До складу єврейської ради увійшли: Яків Гольдфарб, Моше Закгейм, Моше Якимовський, Трахтенберг, Йосип-Мордехай Ріпп, Карпл Ріпп, Хомак, Ноах Мідц, Паюс, Яків Рабінович. Відділ праці в юденраті, який займався організацією примусових робіт, очолив Гершон Квінт. Начальником єврейської поліції був призначений Міша Лотц, його заступником — Макс Рабінович. У складі поліції налічувалося 30 осіб, в основному біженці з Польщі.

Перша масова акція знищення у м. Слонімі була проведена 14 липня 1941 р. О 9 ранку німці оточили частину міста, почали виганяти чоловіків-євреїв середніх років і молодь. Спочатку їх відправили, б’ючи по дорозі, до міської площі, потім — до будівлі міського театру. Чоловікам оголосили, що їх направлять на роботи. Людей вивезли на Петролевицьку гору (інші назви місцевості — Петролавська гора, Крива гора, Петролевіц) за 7 км від Слоніма біля с. Петролевичі 1, розстріл здійснювала айнзатцкоманда 8 і 1-а рота 316-го поліцейського батальйону. В ході акції загинули деякі члени юденрату і рабин Єгуда Файн. В цілому за різними даними в цей день було розстріляно від 1100 до 1400 євреїв. Деякі джерела називають точніше число розстріляних — 1255 осіб.

Після першої акції головою юденрату став Гершон Квінт, його заступником — Макс Рабінович.

Єврейське населення м. Слоніма було поділено на 3 категорії залежно від ступеня корисності з точки зору окупаційних властей. До першої категорії були віднесені службовці юденрату та єврейської поліції, єврейські медики і ремісники, до другої — всі інші працездатні євреї, до третьої — жінки, старі, інваліди, люди з вищою освітою.

Євреї м. Слоніма були зайняті на примусових роботах у кар’єрі з видобутку каміння, як вантажники на залізничній станції, витягали з річки затонулі колоди. Робочий день тривав 8 годин. Групи євреїв відправлялися на роботи під конвоєм, керівником кожної групи, як правило, призначався один із єврейських поліцейських. Пайок євреїв, зайнятих на примусових роботах, складався з 250 г хліба, змішаного з бобами. Слонімські євреї іноді наймали замість себе на роботу євреїв із біженців, які жили у великій нужді. Багато євреїв мали постійну роботу в ремісничих майстернях. Члену юденрату Паюсу дозволили відкрити невелику текстильну фабрику, на якій працювали євреї.

Для медичного обслуговування єврейського населення в серпні 1941 р. юденрат організував єврейську поліклініку (керівник доктор Гаварін) і єврейську лікарню (керівник — доктор Блюмович). Щоб забезпечити медичні заклади найнеобхіднішим, юденрат закликав жителів надати посильну допомогу, і слонімські євреї пожертвували ліжка, одяг, білизну, постільні приналежності.

Окупаційна влада оголосила єврейському населенню наказ здати запаси продовольства. Були проведені рейди по єврейських домівках і конфісковані продукти, кількість яких перевищувала допустиму норму. Ті, хто порушив наказ влади, були розстріляні. Після конфіскації продовольства було оголошено про збір контрибуції — євреї Слоніма мали здати 2 мільйони рублів. За рахунок проведених конфіскацій єврейського майна було проведено забезпечення німецьких цивільних і військових установ меблями та ін. предметами побуту. Конфісковані у єврейського населення речі, непридатні для окупаційної влади, були передані для розпродажу жителям міста, виручка надійшла в касу німецьких установ.

Друга акція знищення єврейського населення м. Слоніма була проведена службою СД 14 листопада 1941 р. У звіті гебітскомісара Еррена наголошується, що напередодні акції в Слонімі проживало 16 000 євреїв. Більше 10 тис. осіб, у тому числі всі члени юденрату, були доставлені на машинах в Чепелеве за 12 км від Слоніма і розстріляні. За даними Слонімської районної НДК, на Чепелевських полях було виявлено 8 могил, в одній з яких поховано 14 800 старих, жінок і дітей. Деяким пораненим вдалося вибратися з ям і повернутися в місто. Єврейські лікарі помістили їх в лікарню, проте окупаційна влада дізналася про це і поранені були розстріляні. В живих після другої акції залишилася тільки одна людина — Яша Шепетинський. На думку гебітскомісара Г. Еррена, знищення «безкорисних» євреїв вирішувало житлову проблему і продовольче питання в місті. Був призначений другий склад юденрату (серед членів були Ханоан Штенберг, Гершен Беренштейн, Яків Любович, Хаїм Ружанський, Леон Смолінський). На початку грудня 1941 р. Ю. Д. Гік передав юденрату план створення гетто і євреї зайнялися зведенням стовпів і спорудою огорожі з колючого дроту. Згідно з наказом, всі вікна, двері та ворота, що виходять на вулицю з огорожею гетто, повинні були бути наглухо закриті. 24 грудня 1941 р. було оголошено, що всі євреї м. Слоніма повинні переселитися в гетто. Дозволялося везти речі на візках, але меблі в гетто перевозити було заборонено. Скупченість в гетто та антисанітарія призвели до спалаху тифу, але епідемія завдяки зусиллям єврейських лікарів була відвернена. Залишати межі гетто могли тільки робочі команди, які зобов’язані були повертатися в гетто не пізніше 6-ї години вечора. Без конвою за індивідуальним маршрутом на роботи могли виходити тільки кваліфіковані фахівці, яким видавалася жовта пов’язка з написом німецькою мовою про спеціальність та місце роботи єврея. Зсередини кордони гетто охоронялися єврейською поліцією, зовні — польською. За межами гетто отримали дозвіл проживати і утримувати свої майстерні деякі фахівці. Зелік Міліковський та Ілля Абрамовський тримали столярну майстерню на околиці міста і робили меблі на замовлення представників окупаційної влади. Брати Матус і Шимон Сновські були власниками слюсарної майстерні і на замовлення німців займалися воронуванням, поліруванням і нанесенням гальванічного покриття особистої зброї німців. Фінкель і Яків Хацкелевич були власниками кузні на Першотравневій вулиці, а Герц Шепетинський, Арсік Бандт і Абрам Докторчик працювали в кузні в Оперному провулку. Привілеєм жити і працювати поза гетто мали також деякі лікарі (доктор Волховський).

Після другої акції євреї в гетто почали споруджувати криївки (подвійні стіни, замасковані підвали).

З січня по березень 1942 р. в гетто м. Слоніма були переселені євреї з Деречина Голинки, Битеня, Івацевичів, Коссова. Щоб вирішити продовольчу проблему, окупаційна влада дозволила єврейському населенню виходити за межі міста для придбання картоплі.

У травні 1942 р. 500 чоловіків-євреїв були відправлені зі Слоніма в Могилів на роботи. Деякі євреї утікали зі слонімського гетто в Білосток, де шанси на порятунок, на їхню думку, були вищі.

Після листопадової акції знищення в слонімському гетто була створена підпільна організація — антифашистський комітет, до складу якого увійшла комуністична і сіоністська молодь. Серед лідерів слонімського підпілля були Зорах Кремень, Ньоня Цирінський, Авієзер Інбер, Арік Штейн, Аншел Делятицький, Яків і Герцель Шепетинський, Натан Лікер, Пейсах Альперт, Давид Епштейн, Шепсель, Гриша і Яків Грінгаузи.

У Слонімі знаходився склад військових трофеїв (бойтетабір). Тут зберігалася велика кількість військового спорядження. Під наглядом німців і поліцейських в’язні гетто повинні були ремонтувати і чистити зброю. Підпільники виносили окремі деталі зброї, гранати, патрони, гвинтівки, обмундирування. До складу підпільної організації увійшов німецький єврей-інженер Еріх Штейн, який керував робітниками в бойтетаборі, і це значно полегшувало роботу по збору зброї. Після встановлення зв’язку з партизанами в ліс зі слонімського гетто почали відправляти партії зброї, теплого одягу, мило, сіль, радіоприймачі. Допомогу у відправці медикаментів партизанам надавали лікарі Абрам Блюмович і Орлинська. Запаси зброї підпільники зберігали за межами гетто, в місцях, де працювали євреї — у майстернях і в синагозі, де окупаційна влада влаштувала склад сільськогосподарських машин Центрального торгового товариства «Схід». За допомогою юденрату оформлялися фіктивні документи на роботи в селах і таким чином підпільникам вдавалося підтримувати постійні контакти з партизанами. Після встановлення зв’язку з партизанським загоном ім. Щорса (командир П. В. Пронягін) підпільники гетто почали йти поодинці і невеликими групами в ліс.

Третя акція знищення єврейського населення м. Слоніма проводилася 29 червня – 15 липня 1942 р. Гетто було оточене, групи людей на вантажівках доставлялися до місця страти до Петролевичів, де були вириті ями шириною в 4 метри, завглибшки в 5 метрів і довжиною в 150 метрів. Акцію проводили спеціальні винищувальні загони під командуванням унтерштурмфюрера СС Амелунга, у тому числі 18-й латиський поліцейський батальйон під командуванням майора Рубеніса. Підпільники в гетто чинили збройний опір, 8 німців було вбито, 7 поранено. Велика кількість євреїв ховалися в «криївках», щоб змусити людей покинути укриття, карателі підпалили гетто. Була спалена лікарня з 40 пацієнтами, багато тих, хто ховався, задихнулися в диму або живцем згоріли. В ході акції було знищено близько 10 тис. осіб. За наказом окупаційної влади в живих було залишено тільки кілька сотень єврейських фахівців. У «малому гетто» знаходилися 700 чоловіків і 100 жінок.

Після третьої акції кордони гетто значно зменшилися, воно розташовувалося між мостами каналу Огінського і річки Щари. Посилився контроль за переміщенням робітників із гетто за його межами, загострилася медико-санітарна ситуація і питання продовольчого постачання. Слонімське підпілля прийняло рішення йти в ліс до партизанів. Організовано діючи, в’язні гетто змогли вийти з міста і винести велику кількість зброї. Більше 70 озброєних молодих євреїв були прийняті в загін ім. Щорса, решта кілька сотень людей організували «сімейний табір». У ньому знаходилися багато фахівців, які продовжували надавати допомогу партизанам (пошиття військової амуніції, ремонт зброї). Пізньої осені після відходу загону ім. Щорса з Волчиногірських лісів «сімейний табір» був практично розгромлений. Невеликими групами в’язні гетто продовжували прибувати в загін ім. Щорса, більшість з них відносили до 51-ї групи, яка складалася з чотирьох взводів і налічувала 125 бійців (командир — гомельський єврей Яків Федорович). 51-а група брала активну участь у проведенні диверсій, підриві поїздів, боях з супротивником, звільненні 2 серпня 1942 р. більше 200 в’язнів Коссовського гетто.

20 серпня 1942 р. у м. Слонімі була проведена нова акція знищення євреїв, в грудні 1942 р. були розстріляні останні в’язні гетто, що залишися живими.

Зі Слонімського гетто зуміли врятуватися близько 400 євреїв, багато з них брали участь у русі Опору.

10 липня 1942 р. Слонім був звільнений військами 1-го Білоруського фронту.

ПАМ’ЯТКИ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ (тільки існуючі об’єкти) Пряме посилання до цього абзацу Повернутися до змісту Повернутися до змісту

Будівництво Слонімської синагоги було розпочато в 1642 році в стилі бароко. Як випливає з історичних джерел, за планами це була і важлива частина оборонної системи міста. Можливо, цим можна було пояснити наявність потужних стін синагоги, що надійно приховують багатий і вишуканий інтер’єр, насичений орнаментами.

Кам’яну будівлю Головної синагоги в Слонімі зведено з дозволу Владислава IV від 1635 року на місці згорілої дерев’яної. Вимагалася архітектурна відмінність синагоги від костелу, будівля повинна була нагадувати інші синагоги, поширені в ВКЛ. Однак синагога отримала типовий сакральний бароковий вигляд, характерний і для храмів католицьких монастирів 17–18 ст. З погляду тектоніки об’ємів виділяються дві частини: основний об’єм і покрівля з шикарним пластичним фронтоном. Архітектурне рішення основного об’єму відповідає традиціям синагогальної творчості: товсті стіни, витягнуті арочні вікна-ніші, розташовані в два яруси. Вікна першого ярусу низько посаджені, вони вдвічі вужчі верхніх і часто розташовані безсистемно. Остання риса взагалі дуже характерна для розміщення віконних прорізів синагог, особливо на перших поверхах. Перший поверх Слонімської Головної синагоги виступає за межі основного об’єму у вигляді периметральних прибудов. Вікна другого рівня композиційно більш організовані і створюють спокійний ритм. Кругле вікно над входом логічно ув’язується з круглим отвором у фронтовій частині. Стіни вінчаються широким карнизом, на головному фасаді він переходить в застрішок. Над застрішком починається окрема, фронтонна частина головного фасаду. Її основу створює високий парапет з плоскими нішами і пілястрами по краях і в середині, які розбивають простір фронтону на три частини. Верхня межа парапету фіксується карнизною тягою. Над нею велично підноситься пластична маса фронтону. Середня частина його по краях окреслюється спареними пілястрами — базою для них служать середні пілястри парапету. Хвилясте завершення фронтону продовжує криволінійний перехід до парапету, утворюючи єдиний динамічний і напружений силует. Криволінійні форми прибрані карнизними профілями, точки переходу форм (між прямолінійними і криволінійними) фіксуються декоративними балясинами. В архітектурі головного фасаду синагоги добре прочитуються композиційно-пластичні риси гродненської школи бароко 17–18 ст.

Синагога є компактним і досить високим центральним об’ємом зали, до якої з трьох сторін примикають знижені приміщення. Високий дах і обробка фасаду фігурним щитом зближує його архітектуру з бароковими безбаштовими костьолами. Будівництво синагоги було закінчено в 1648 році, а в XVIII столітті вона була дещо перебудована, хоча частина первозданної ліпнини і розписів збереглася. Дуже сильно постраждала будівля під час навали Наполеона, хоча й була відроджена згодом у середині XIX століття.

Синагога діяла до 1940 року. Після другої світової війни її будівля використовувалася як склад, а в 2000 році була повернута віруючим. Зараз будівля перебуває в жалюгідному стані, вона руйнується. І говорити в даному випадку можна тільки про термінову реставрацію, спроби якої вже робилися Комітетом з охорони історико-культурної спадщини Білорусі за безпосередньої підтримки слонімчан-євреїв, які проживають в Ізраїлі. Але реставрація так і не була завершена. У 2000 році частина будівлі обвалилася. Будівля синагоги в 2001 році була передана у власність Іудейського релігійного об’єднання в Білорусі.

У Слонімі збереглися також 2 будівлі синагог, побудованих на початку ХХ ст.

Костел Святого Андрія апостола (вул. Янки Купали, 42) —побудований в 1770–1775 рр. на місці зруйнованого в другій пол. 17 ст. дерев’яного костелу. У радянський період храм був закритий і використовувався як соляний склад. Після проведеної реставрації храм був повторно освячений в 1993 р. Стиль пізнього віленського бароко. Храм святого апостола Андрія — однонефний, прямокутний у плані, з невеликими квадратними різницями з боків від пресвітерію. Високий неф (висота — 14 м) перекритий циліндричними зводами і освітлений арочними вікнами. З боків фасаду розташовані симетричні вежі, які поставлені під кутом до площини фасаду. У нішах над входом поміщені дерев’яні скульптури апостолів Петра і Павла. В інтер’єрі храму виділяється головний вівтар, багато декорований в стилі рококо. Стіни прикрашені розписом і ліпниною.

Придорожня каплиця Святого Домініка (ріг вул. Міцкевича та вул. Пушкіна) — побудована в 1745 р. Каплиця — невелика ярусна споруда, що нагадує верхній ярус вежі костелу. Має барокові спрощені форми. Під кам’яним балдахіном знаходиться скульптура св. Домініка.

Костел Непорочного Зачаття Діви Марії — частина архітектурного комплексу бернардинського монастиря, побудованого на кошти Костянтина Юдицького в 1648 р. У 1664 р. було розпочато будівництво храму, завершене в 1670 р. В середині 18 ст. будівлю костелу було модернізовано в стилі рококо. На жаль, ця будівля була повністю знищена пожежею. Нова будівля костелу була побудована в 1793 р.

МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ Пряме посилання до цього абзацу Повернутися до змісту Повернутися до змісту

Перший пам’ятник — 12-метровий обеліск, що увічнив пам’ять жертв нацистського терору м. Слоніма, був встановлений в 1964 р. на місці розстрілу в’язнів Слонімського гетто в червні-липні 1942 р. біля с. Петролевичі 1 в урочищі Крива гора. У 1967 р. були встановлені стели в пам’ять про загиблих жителів м. Слоніма на Чепелевських полях і біля шосе Слонім-Барановичі. У 1979 р. з’явилася стела за 5 км від міста в урочищі Морги, праворуч від дороги Слонім-Деревна, де в 1942 р. були розстріляні і поховані близько 2 тис. євреїв. У 1994 р. на місці колишнього єврейського кладовища у м. Слонімі був відкритий меморіальний комплекс (автор архітектор Л. Левін). Комплекс увічнює пам’ять про загиблих у роки Голокосту євреїв м. Слоніма і містечок Слонімського району. Вхід в меморіал зроблений у вигляді арки воріт старого єврейського кладовища.

НЕМАТЕРІАЛЬНІ ЦІННОСТІ Пряме посилання до цього абзацу Повернутися до змісту Повернутися до змісту

Слонім є батьківщиною декількох відомих людей:

• Курило Олена Борисівна (1890–1946) — радянський мовознавець.
• Єхієль Ієхієлі (1866-1937) — ізраїльський педагог.
• Ісраель Мерон (1891–1976) — діяч сіоністського руху.
• Авраам Слонімер (1802–1884) — відомий талмудист і цадик, засновник Слонімської хасидської династії, був приватним викладачем Талмуда, став потім цадиком в Слонімі. З його праць видано лише твір «Chesed le-Abrabam» (חםד לאנרהם).

МУЗЕЇ. АРХІВИ. БІБЛІОТЕКИ. ПРИВАТНІ КОЛЕКЦІЇ Пряме посилання до цього абзацу Повернутися до змісту Повернутися до змісту

Слонімський районний краєзнавчий музей імені І. І. Стабровського — один із найстаріших серед районних музеїв в області. Заснований музей археологом і краєзнавцем, уродженцем хутора Орловичі Слонімського повіту Йосипом Йосиповичем Стабровським. Спадковий дворянин, полковник російської армії, учасник I Світової війни, він все життя свою присвятив вивченню і збору історії своєї батьківщини. Саме його етнографічні, нумізматичні, мінералогічні та інші колекції склали основу першої музейної експозиції в Слонімі. Вперше музей відкрив свої двері для відвідувачів 20 вересня 1929 р. У 1957 р. музей отримав двоповерхову будівлю на площі Леніна будинок №1, де знаходиться і сьогодні. Загальний музейний фонд включає в себе більше 23 000 експонатів, серед яких кам’яний ідол, колекція монет 17–19 ст., у тому числі скарб польсько-литовських монет 16–18 ст., колекція документів 16–19 ст., бронзовий бюст Наполеона, виконаний у Парижі в 1885 р., кольоровий план м. Слоніма 1825 р. плани окремих маєтків 18–19 ст., колекції стародавніх рукописів 16–19 ст.

У Слонімі діють Слонімська центральна районна бібліотека ім. Я. Коласа, 5 бібліотек-філій мережі публічних бібліотек Слонімського району, міська дитяча бібліотека ім. А. С. Пушкіна.

ДЖЕРЕЛА Пряме посилання до цього абзацу Повернутися до змісту Повернутися до змісту

Численность населения на 1 января 2013 года и среднегодовая численность населения за 2012 год по Республике Беларусь в разрезе областей, районов, городов, поселков городского типа // Национальный статистический комитет Республики Беларусь. Мн., 2013. С. 12.

Лепко Е.В. Есть у города слава гордая : Краевед. очерки / Е.Лепко. Слоним: Слоним. тип., 2002. 91с.

Древние города Беларуси: замки, дворцы, резиденции. [Гродненская область] // Шумов, С. Удивительная Беларусь/ Сергей Шумов, Александр Андреев. М., 2008. С. 247-309.

Мелешко В. Слоним. Мн.: Государственное издательство БССР. Редакция социально- экономической литературы, 1962. С. 3- 4.

Локотко А.И. Архитектура европейских синагог. Мн.: Ураджай, 2002. С. 84-86.

Eberhardt P. Przemiany narodowościowe na Białorusi. Warszawa, 1994. S. 68.

Войтещик А.С. Местечки Западной Беларуси (1921 – 1939 гг.): социально-экономическое и культурное развитие : дисс. на соиск. уч. степени канд.ист. наук. Гродно, 2013. С. 145.

Gnatowski M. Radziecka administracja wojskowa na polnocno-wschodnich ziemiach i scenarjusze ich aneksji w radzieckich dokumentach. Wrzesien – grudzien 1939 // Studja Podlaskie. IX. Bialystok, 1999. S. 177-178.

Государственный архив Брестской области (ГАБО). Ф. 7580 «П». Оп. 1. Д. 9. Л. 76.

ГАБО. Ф. 7580 «П». Оп. 1. Д. 26. Л. 279, 280.

ГАБО. Ф. 7580 «П». Оп. 1. Д. 9. Л. 54, 76, 77, 78.

ГАБО. Ф. 7580 «П». Оп. 1. Д. 9. Л. 54, 76, 77.

ГАБО. Ф. 7580 «П». Оп. 1. Д. 29. Л. 133, 282.

Alpert N. The Destruction of Slonim Jewry: The Story of the Jews of Slonim during the Holocaust. – New York: Holocaust Library, 1989. Р. 50-55, 57, 99-102, 195.

Encyclopedie of the Holocaust: 4 vols / Ed. by I. Gutman. – Jerusalem: Yad Vashem, 1990. V. 1-4. Р. 1363-1365.

ГАРФ. Ф. 7021. Оп. 148. Д. 502. Л. 1-17.

Преступления немецко-фашистских оккупантов в Белоруссии. Документы и материалы. Мн.: Беларусь, 1965. С. 207-208.

Трагедия евреев Белоруссии (1941-1944 гг.). Сборник материалов и документов / Отв. ред. Р.А. Черноглазова. Минск: Издатель Э.С. Гальперин, 1997. – С. 112, 113, 245-247.

Циринский Н. Подполье Слонимского гетто // Вестник еврейского университета в Москве. – 1995. – № 2 (9). – С. 212-213, 215, 216, 217, 224-227, 232, 233.

Ботвинник М. Памятники геноцида евреев Беларуси. – Минск, 2000. – С. 245, 266, 267.

Żbikowski A. U genezy Jedwabnego. Żydzi na Kresach Północno-Wschodnich II Rzeczypospolitej, wrzesień 1939 – lipiec 1941. Warszawa, 2006. S. 332, 355, 385.

Cholawski S. The Jews of Bielorussia during World War II. Amsterdam, 1998. P. 86, 106, 145-146, 162.

Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944). Сборник документов и материалов / Ред. И. Арад. – Иерусалим: Яд Ва-Шем, 1992. – С. 197-199.

Abramowitsch L. Die faschistische Gehenna am Beispiel des Ghettos der Stadt Slonim // “Morgens brauchte man nicht mehr mit “Heil Hitler” zu grussen”. Deutsch-russische Erinnerungen / Ed. A. Huckebrink. – Munster: agenda Verlag, 1996. – S. 144-164.

Иоффе Э.Белорусские евреи. Трагедия и героизм. 1941-1945. – Минск, 2003. – С. 181, 310.

Розенблат Е., Еленская И. Пружаны // Холокост на территории СССР: Энциклопедия. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН): Научно-просветительский центр “Холокост”, 2011. – С. 909-912.

Чантурия В.А. Архитектурные памятники Слонима. Минск: Издательство «Полымя», 1984. С. 3.