Що таке термінальний стан?

Термінальний стан – це ступінь крайнього гноблення функцій організму. Характеризується низьким артеріальним тиском, порушеннями дихальної функції та метаболізму.

Стадії термінальних станів

1. Преагонія – включає порушення свідомості, відсутність артеріального тиску і пульсації на периферичних артеріях, виражену задишку, блідість, ціаноз (синюшність) шкіри і слизових оболонок.
2. Агонія – це термінальний стан, при якому фіксуються: відсутність свідомості, зіниці не реагують на світло, не визначається артеріальний тиск, неможливо пропальпувати пульсацію на периферичних артеріях. Однак вдається відчути нітевидний пульс на великих судинах (сонній, стегновій артеріях), аускультативно чутні глухі тони серця. На ЕКГ реєструються гіпоксія, неправильний серцевий ритм.
3. Клінічну смерть констатують у випадках: зупинки серця, припинення дихання, розширення зіниць, відсутності пульсації на сонній артерії. Вимкнення життєдіяльності різко знижує обмінні процеси в організмі, що призводить до метаболічного ацидозу. Клінічна смерть, як правило, є зворотним станом у разі негайної інтенсивної терапії. Чим швидше розпочато реанімаційні заходи, тим сприятливішим є прогноз на одужання.

Причини виникнення важкого стану

На ранніх етапах необхідно визначити патогенез і механізми зупинки серця і дихання. Термінальний стан може виникати в результаті опіків, травм, анафілаксії, дії електричного струму, інфаркту міокарда, механічної асфіксії, порушення коронарного ритму, кровотечі, тромбоемболії легеневої артерії тощо.

Клінічні прояви

Преагональний термінальний стан розвивається поступово в низхідному порядку, виникають тахіпное і тахікардія, що переходять в брадипноэ і брадикардію, артеріальний тиск знижується до критичного рівня (менше 60 мм рт. ст.). Спочатку відзначається рухова активність потерпілого, що поступово переходить в адінамію. Далі спостерігається сплутаність свідомості і в кінці настає гіпоксична кома. Одночасно з відсутністю свідомості виникають судоми (децеребраційна ригідність і тонічні пароксизми), мимовільні дефекація і сечовипускання. Після преагонії настає термінальна пауза і триває вона до 3-4 хвилин. Під час неї розвиваються зупинка дихання, брадикардія або асистолія, відсутність реакції на світло і розширення зіниць. Такий термінальний стан переходить в агонію. На цьому етапі спостерігається агональне дихання (короткі, рідкісні, глибокі вдихи). Останній вдих або останнє серцеве скорочення свідчить про закінчення агонального стану і перехід до клінічної смерті. Під час цього етапу ще зберігається можливість відновити життєві функції за допомогою інтенсивних заходів. На ЕКГ-моніторі фіксується асистолія або фібриляція комплексів QRS. Клінічна смерть триває від зупинки серця до його відновлення. У разі невдалої реанімації констатують настання біологічної смерті – це незворотний стан.

Реанімаційні заходи

Термінальний стан вимагає негайного реагування. До комплексів заходів належить тріада прийомів: відновлення прохідності в дихальних шляхах (пальцева санація ротової порожнини), вентиляція легенів (“рот у рот”) і масаж серця (ритмічне насування на грудну клітку). Для проведення масажу серця реаніматор кладе одну долоню на іншу і робить поштовхи на грудині в тому місці, яке розташовується на 3 см вище мечевидного відростка. Співвідношення між натисканням на грудину і штучною вентиляцією легенів становить 15:2. Також під час реанімації необхідно вводити адреналін, атропін, гідрокарбонат натрію, “Кордарон”.

ТЕРМІНАЛЬНІ СТАНИ

ТЕРМІНАЛЬНІ СТАНИ (лат. termіnalіs — пов’язаний з кінцем, граничний) — стани, граничні між життям і смертю, критичний рівень розладу життєдіяльності з катастрофічним зниженням АТ, глибоким порушенням газообміну і метаболізму. Академік В.А. Неговський розробив триступеневу класифікацію Т.с.: преагонія, агонія, клінічна смерть.

Клінічні прояви. Преагональний стан — етап вмирання, в ході якого поступово, у порядку спадання порушуються функції кірково-підкіркових і верхньостовбурових відділів головного мозку; спочатку розвиваються тахікардія й тахіпное, потім брадикардія та брадипное; АТ прогресивно знижується нижче критичного рівня (80–60 мм рт. ст.). Спочатку може відзначатися загальне рухове збудження, що має рефлекторну природу; воно розвивається до появи ознак енергетичного дефіциту мозку й відображає дію захисних механізмів. Його біологічне значення полягає у спробі вивести організм із загрозливої ситуації. Після фази збудження розвиваються порушення свідомості та гіпоксична кома. Потім розвивається термінальна пауза — стан, який триває 1–4 хв: дихання припиняється, розвивається брадикардія, іноді асистолія, зникають реакції зіниць на світло, корнеальний та інші стовбурні рефлекси, зіниці розширюються. При вмиранні в стані глибокого наркозу термінальна пауза відсутня. Після закінчення термінальної паузи розвивається агонія — етап вмирання, що характеризується активністю бульбарних відділів мозку. Однією з клінічних ознак агонії є термінальне (агональне) дихання з характерними нечастими короткими, глибокими судомними дихальними рухами, іноді за участю кістякових м’язів. Дихальні рухи можуть бути і слабкими, низької амплітуди. В обох випадках ефективність зовнішнього дихання знижена. Агонія, що завершується останнім вдихом або останнім скороченням серця, переходить у клінічну смерть. При раптовій зупинці серця агональні вдихи можуть тривати кілька хвилин на фоні відсутнього кровообігу. Клінічна смерть — оборотний етап умирання. На цьому етапі при зовнішніх ознаках смерті організму (відсутність серцевих скорочень, самостійного дихання і будь-яких нервово-рефлекторних реакцій на зовнішні впливи) зберігається потенційна можливість відновлення його життєвих функцій за допомогою методів реанімації. У стані клінічної смерті на ЕКГ реєструються або повне зникнення комплексів, або фібрилярні осциляції з частотою й амплітудою, що поступово зменшуються, моно- і біполярні комплекси з відсутністю диференціювання між початковою (зубці QRS) і кінцевою (зубець Т) частинами. У клінічній практиці при раптовій смерті в умовах нормальної температури тіла тривалість стану клінічної смерті визначають терміном від зупинки серця до відновлення його діяльності, хоча в цей період проводилися реанімаційні заходи для підтримки кровообігу в організмі. Якщо ці заходи було розпочато вчасно і вони виявилися ефективними (висновок про що роблять за появою пульсації на сонних артеріях), терміном клінічної смерті слід вважати час між зупинкою кровообігу і початком реанімації. Згідно із сучасними даними, повне відновлення функцій організму, у т.ч. вищої нервової діяльності, можливе і при більш тривалих термінах клінічної смерті за умови заходів, ужитих одночасно і навіть через деякий час після основних реанімаційних заходів. Ці заходи (підвищення системного АТ, поліпшення реологічних показників крові, штучна вентиляція легень, гормональна терапія, детоксикація у вигляді гемосорбції, плазмаферезу, очищення організму, обмінного переливання крові й особливо донорського штучного кровообігу, а також деякі фармакологічні впливи на мозок) нейтралізують післяреанімаційні патогенні фактори і достовірно полегшують перебіг так званої післяреанімаційної хвороби.

Після клінічної смерті настає біологічна, тобто справжня смерть, розвиток якої виключає можливість оживлення. При клінічній смерті необхідні реанімаційні заходи та інтенсивна терапія.

Через труднощі розмежування оборотного й необоротного станів реанімаційну допомогу необхідно розпочинати в усіх випадках раптової смерті та вже в ході оживлення уточнювати ефективність заходів і прогноз для хворого. Це правило не поширюється на випадки з вираженими зовнішніми ознаками біологічної смерті (гіпостатичні плями, задубіння м’язів).

БМЭ. — М., 1985. — Т. 24; Неговский В.А. Патофизиология и терапия агонии и клинической смерти. — М., 1954; Неговский В.А., Гурвич А.М., Золотокрылина Е.С. Постреанимационная болезнь. — М., 1979; Справочник по анестезиологии и реаниматологии / Под ред. А.А. Бутаняна. — М., 1982.