Скільки євреїв було у Бресті
Тайны древнего Бриска: как город Брест стал еврейской столицей Беларуси
Тайны древнего Бриска: как город Брест стал еврейской столицей Беларуси
Брест – один из древнейших городов страны, который впервые упоминается в 1019 году. Но мало кто знает, что здесь проживает самая древняя еврейская община в. 15.08.2021, Sputnik Беларусь
Город с тысячелетней историей многие ассоциируют с подвигом солдат крепости в Великую Отечественную войну. И факт, что в Бресте проживает самая древняя в стране еврейская община, малоизвестный.В определенные годы община Бриска (так еще называли город евреи) была одной из самых влиятельных в Европе по одной простой причине: приграничный город располагался на перекрестке важных транспортных путей. За что, собственно, не раз платил большую цену. За территории боролись и поляки, и литовцы, и русские. Город то и дело менял названия да отстраивал заново разрушенные здания. В годы Великой Отечественной войны больше половины населения было уничтожено оккупантами. И основное число погибших – это евреи.О советском времени в местной еврейской общине вспоминать не любят. Говорят, притесняли, национализировали имущество. А после распада Союза было трудно, но как-то попроще.Сейчас брестские евреи, хоть их немного осталось, активно участвуют в культурной и общественной жизни города. И вспоминают многовековую историю Бриска.Корреспондент Sputnik Денис Кошелев отправился в самый западный город страны: встретился с местными евреями-активистами, прогулялся по памятным местам города и рассмотрел за обновленными фасадами историю.О прошлом и современности Бреста рассказал Борис Менделевич Брук, долгие годы он руководил городской еврейской общиной “Бриск”. Хотя сам вообще родился в Москве, а служил в советское время в разных городах большой страны. Но большую часть жизни все же прожил в Бресте, чем очень гордится.Синагога ЭкдешВстречаемся с Борисом Менделевичем на бывшей улице Белостоцкой (ныне — Советских пограничников) в здании синагоги. Ее возвели еще в конце XIX века.”Это была большая синагога, вмещала около 400 человек. Но все изменила Великая Отечественная война, здесь было убежище”, – рассказывает он.Вообще символично начинать беседу именно в синагоге, которая долгое время была вовсе не религиозным строением, а офисами коммерческих компаний.”В 90-х годах после распада СССР – одно общество коммерческое решило купить это здание. У общины не было денег на такую покупку. А до того, как строение превратилось в офисы, здесь был и кинотеатр, в советское время”, – говорит Борис Брук.Офисы или синагога?По словам собеседника, за советское и постсоветское время здание сильно изменилось. В бывшей синагоге возвели сцену, установили новые стены. Были здесь танцы, праздничные вечера.”Община судилась с владельцами строения, просили государство вернуть нам синагогу в начале 90-х. Ведь евреи, как и многие другие нации, получили возможность вернуть свои духовные объекты. Суд в начале постановил вернуть здание нам. Но владельцы опротестовали решение областного суда в республиканском. А республиканский суд, рассмотрев дело, вернул здание покупателям”, – вспоминает Брук.Тогда еврейская община была разрозненной, говорит он. Не было духовного религиозного лидера, а с приездом Хаима Рабиновича в Брест вновь начались разговоры, чтобы вернуть синагогу. Местные власти были не против, но только предложили купить здание.”И три года назад раздался клич евреям мира. Прежняя владелица закатила нам цену приличную – 300 тысяч долларов. И нашлись люди, которые дали эти средства. И здание мы выкупили “, – говорит Борис Менделевич.Синагога Экдеш здесь уже третий год. Многое внутри здания пришлось изменить, сделан ремонт.”Полы перебирали все. Сцену поменьше сделали, поставили тору. Освещение переделали. Убрали раздевалки – оборудовали хранилище и кухню. Двор привели в порядок. Мебель поменяли – столы и шкафы, стулья купили”, – рассказывает о проделанной работе собеседник.К слову, в начале ХХ века синагога работала при еврейской больнице и была в городе вторая по величине и знаковости, ее так и называли “Вторая синагога”.Шестиконечный БрискДо Второй мировой войны в Бресте было более 40 синагог. Самая главная – хоральная. Нынешний кинотеатр “Беларусь” в городе – и есть то самое здание главной синагоги, которая построена в 1862 году.”Сам император Николай I по просьбе общины выделил для строительства синагоги восемь тысяч рублей золотом. А советская власть пыталась взорвать здание в середине прошлого века. Но там были настолько толстые стены, что когда прикинули, сколько нужно взрывчатки для сноса, решили центральную часть синагоги – молельный зал – оставить. Теперь это основа большого зала кинотеатра, а о том, что здесь когда-то была синагога на 2 тысячи мест, напоминает только табличка, прикрепленная пару лет назад к одной из стен у входа в кинотеатр”, – рассказал Брук.Самая древняя общинаЕврейская община в Бресте считается самой древней в Беларуси. Еще в 1388 году князь Витовт даровал Брестской еврейской общине привилей, который позволял свободу вероисповедания и давал большие права в торговле.В ВКЛ нишу торговцев и ремесленников, которые жили в городах, заняли евреи. Этим же евреи занимались в Бресте и при Польше.Когда город по третьему разделу Речи Посполитой в 1795 году отошел к Российской империи, евреям больше не разрешали иметь свои наделы в деревнях, и тогда все они перебрались в города. Тогда их в Бресте стало еще больше.Укрепило такой расклад и то, что по западной части империи была проведена черта оседлости, за которой было запрещено жить евреям. Так и получилось, что еврейское население находилось преимущественно в городах Западной Беларуси.О советской власти и фашистской оккупацииКак отмечают многие историки Бреста, после прихода советской власти в городе сразу началась национализация. Были национализированы в том числе и молельные дома.”Осталась только еврейская больница, что рядом с синагогой Экдеш, там работали очень профессиональные врачи, они обучались в Берлине, Праге, Париже”, – рассказывает Борис Брук.Врачей этого медучреждения немцы расстреляли одними из первых в 1941 году. Собственно, расстрелы в городе начались мгновенно – на следующий день после прихода оккупантов.К концу ноября 1941 года в городе было создано гетто. А хоральную синагогу превратили в склад. Гетто подразделялось на две части.Холокост БрискаВ части “А” работали трудоспособные люди, а в гетто “Б” были старики и больные. За принудительные работы евреям платили в несколько раз меньше, чем остальным местным жителям. А любой горожанин, который спрячет еврея, подлежал расстрелу.Любого, кто покидал гетто, – тоже казнили. Погромы в гетто проходили постоянно. Немцы отбирали из имущества евреев все самое лучшее.”Хотя пожилые люди еще в советское время вспоминали, что в Первой мировой войне немцы не убивали евреев. Они воевали с русскими, даже в 39 году немцы с евреями фотографировались. А уже в 41-м массовые расстрелы случились”, – рассказывает Борис Брук.В 1942-м году евреев в городе не осталось. Сохранились в областном архиве данные – как расстреливали евреев из гетто и как вели журнал учета.”Там так и написано – 16.10.1942, напротив – 18700 человек, цифра зачеркнута и нарисован ноль. Это последние евреи, которые были в гетто. Их вывезли на Бронную гору и убили. Бронная гора – это в Березовском районе, она мало известна сегодня. В советское время власти не поднимали этот вопрос. Хотя это тот же Бабий Яр, там лежит около 55 тысяч евреев”, – отмечает Борис Брук.Советы не жаловалиС его слов, власть советов не особо жаловала белорусских евреев. Репрессий вроде бы и не было, но говорить о том, что пострадало за военные годы больше еврейское население, – не принято было.О знаменитых евреях БрестаВ разные годы в Бресте существовало много религиозных организаций, было и несколько еврейских партий.Кстати, в Бресте в 1913 году родился Менахем Бегин. Выдающийся израильский политик, философ, писатель и седьмой по счету премьер-министр. А еще он лауреат Нобелевской премии мира.”Бегин учился в Бресте. Здесь же начал свою сионистскую деятельность. После учебы он отправился в Варшаву и там поступил в университет. А когда Германия напала на Польшу, Бегин бежал из Варшавы в Вильнюс, где его арестовали советские власти и приговорили к восьми годам лагерей. Как не удивительно, но именно лагерь его спас. Потому что родители Бегина погибли в Брестском гетто. Есть документы в областном архиве”, – рассказывает Борис Менделевич.К слову, Менахем Бегин освободился в 1941 году, вступил в армию Андерса (условное название формирований вооруженных сил Польской Республики – прим.). Затем оказался в Палестине, где и остался, стал бороться за создание еврейского государства.Корни еще одного экс-премьер-министра Израиля Ариэля Шарона также из Беларуси. Его дед Мордехай Шейнерман родился и вырос в тогда еще польском Брест-Литовске. Шейнерман был убежденным сионистом и стал основателем сионистской организации в городе. Дружил с Зеэвом Бегиным, отцом того самого Менахема Бегина.”Был у нас в довоенные годы и Бен Гурион, ставший потом первым премьером Израиля, в тот момент он был крупный деятелем сионизма. В некоторых документах значится, что он приехал в Брест на встречу со своими последователями, а туда также пришли и его ярые противники, бросали камни в окна и выкрикивали оскорбительные лозунги”, – рассказывает Брук.Неподалеку, в деревне Мотоль, сейчас это Ивановский район Брестской области, родился первый президент Израиля Хаим Вейцман. А в молодые годы в Пинске на Брестчине, у бабушки и дедушки, жила Голда Меир, будущий 5-й премьер Израиля.О том, что брестская община в прошлом веке действительно гремела на весь мир, говорит и то, одна из улиц старого Тель-Авива названа в честь общины – Бриск. А в Нью-Йорке есть синагога имени брестской общины.О временах нынешних и непростых 90-хБорис Брук отмечает, что сейчас еврейская община переживает не лучшие времена. Не потому, что в Бресте плохо жить. Просто ушли поколения, которые привязаны были к родному дому.”Люди сейчас проще мыслят. Что-то не устраивает – взял и уехал. Ныне в Бресте будет в общине человек 500, а то и не наберется. Война подкосила евреев здесь, а послевоенное поколение тоже уходит. Сейчас в Бресте живет только один еврей, рожденный в 1944 году. Все остальные моложе”, – отмечает Борис Менделевич.По его наблюдениям, большое количество евреев уехало из Бреста в начале 90-х, когда постепенно начал поднимать голову антисемитизм.”В подъездах рисовали свастику, оскорбления писали. Памятник узникам гетто тоже разрисовывали, обливали краской, цветы поджигали. И многие евреи поняли, что нужно уезжать. Мои знакомые тоже покинули Беларусь. Кто куда, в основном все в Израиль. Моя внучка тоже туда уехала, не захотела здесь оставаться”, – говорит Брук.Сам Борис Менделевич не раз был в Израиле и ему там понравилось. Но остаться не захотел. Говорит, родина его – бывший Советский Союз.И отмечает напоследок, что и в его возрасте можно быть занятым и востребованным человеком. Нужно просто этого хотеть. И чтобы здоровье немного позволяло.”Да и синагогу вернули. Теперь есть занятие – хотим восстановить ее поскорее. И даже если на душе грустно, всегда можно прийти сюда и пообщаться с единомышленниками. Место силы. Так и живем”, – подытожил беседу он.Также на Sputnik:
“Західна Україна – скарбниця єврейської культурної спадщини”
Крістіан Геррманн із Кельна понад півтора десятиліття збирає сліди знищеного під час Голокосту єврейського життя. Про його захват єврейськими культурними цінностями Західної України – в інтерв’ю DW.
Будівля синагоги у Підгайцях Тернопільської області. Споруда XVII сторіччя занепадає, хоча визнана пам’ятником національного значенняФото: Christian Herrmann
80 років тому, влітку 1941 року, одночасно з окупацією України нацистською Німеччиною на українські землі прийшов Голокост. За роки окупації було вбито сотні тисяч євреїв. Особливе спустошення Голокост приніс у західні регіони України, де століттями євреї становили значну частку населення. Кельнський фотограф і активіст Крістіан Геррманн (Christian Herrmann) уже півтора десятиліття документує пам’ятки єврейської спадщини Східної Європи, які поступово зникають. У травні бургомістерка Кельна вручила Геррманну від імені президента Німеччини федеральний орден “Хрест за заслуги” (Bundesverdienstkreuz). Таким чином було відзначено багаторічну працю задля збереження пам’яті про знищене внаслідок Голокосту єврейське життя у Східній Європі, передовсім в Україні.
Deutsche Welle: Пане Геррманн, за Вашу багаторічну роботу Ви нещодавно були відзначені орденом. Зроблено багато роботи – видані книжки, проведено чимало фотовиставок. А з чого все починалося? Як Ви зацікавилися єврейською культурною спадщиною України та інших країн Східної Європи?
Крістіан Геррманн хоче, аби у Німеччині більше знали про єврейську спадщину Східної ЄвропиФото: Joachim Steinigeweg
Крістіан Геррманн: Усе почалося зі звичайної туристичної поїздки до Кракова, де я вперше звернув увагу на єврейську культурну спадщину Східної Європи. Єврейське життя Кракова до Голокосту вже тоді почало цікавити туристів, не в останню чергу завдяки популярному фільму Стівена Спілберга “Список Шиндлера”, який був знятий у Польщі. Після тієї подорожі я став шукати інформацію про єврейське життя у Східній Європі. Мене дуже вразив той факт, що до Другої світової війни і Голокосту у цьому регіоні євреї у багатьох містах становили третину населення. При тому що у довоєнній Німеччині євреїв було менше одного відсотка. А у деяких містечках у Польщі або в Західній Україні євреїв було навіть більше половини населення або навіть 70 чи 90 відсотків. Ці містечка залишилися, але людей, які жили там до Голокосту, вже немає.
Коли Ви вперше приїхали до України?
Це був 2002 рік. Спершу я приїхав до Львова. Кілька років по тому я поїхав до Чернівців. Там мене вразив єврейський цвинтар, який перетворився на непрохідні хащі, які справляли враження, немов ти у джунглях. Люди, які приїздили туди у пошуках могил своїх предків, не мали шансу пробитися крізь ці хащі і щось знайти. У мене з’явилася ідея зібрати у Чернівцях влітку волонтерські збори молоді з усього світу, щоби привести цей цвинтар до ладу. Я почав шукати підтримки у єврейської діаспори з усього світу – вихідців із Чернівців, які пережили Голокост. Дехто відгукнувся і підтримав, потім нам вдалося залучити німецькі й українські неурядові організації. Протягом десяти років ми проводили у Чернівцях міжнародні волонтерські зустрічі. Брали участь українці, багато німців і французів, регулярно приїздив навіть один японець. Це були дуже цікаві часи. Частково цю роботу досі продовжує німецька організація “Акція спокути – служба миру”.
Волонтер під час розчищення хащів на єврейському цвинтарі у Чернівцях, 2013 рікФото: Christian Herrmann
Ця організація проводить міжнародні волонтерські зустрічі у багатьох містах, які стали місцями Голокосту. Ініціатива постала саме з відчуття історичної відповідальності німців за нацистські злочини. Для Вас ця спокута також була особистою мотивацією?
Так, історична відповідальність має для мене значення. Мій батько був солдатом Вермахту. Хоч він ніколи і не бував у тих місцях, які я досліджую, все ж – хотів він цього чи ні – він був частиною системи, яка вбила мільйони людей. Звісно, я думаю про це, коли я подорожую місцями, де німецькі вояки вбивали людей. Ця відповідальність із сьогоднішньої перспективи полягає, зокрема, у тому, щоби осмислювати це минуле і не ігнорувати його. Ми, німці, не ігноруємо це минуле. Тим не менше, я часто під час моїх подорожей Східною Європою пересвідчуюся, як багато прогалин досі є у нашій історичній пам’яті. Якщо спитати у німця на вулиці, що він знає про Голокост, він згадає передовсім про концтабір Аушвіц. Але Аушвіц був радше винятком. Здебільшого євреїв у Східній Європі розстрілювали прямо там, де вони жили. Вся Україна всіяна масовими похованнями.
Фотовиставки, які Ви проводите у Німеччині, радше розповідають не про те, як вбивали євреїв, а про те, що сьогодні залишилося на згадку про них. Ви бачите свою місію, зокрема, у тому, щоби зберегти пам’ять про втрачену єврейську культурну спадщину?
Так, я хочу говорити не лише про те, як вбивали євреїв, але і про те, як вони жили до того, як їх вбили. Все, що вдається задокументувати, має значення – не лише синагоги, але й будівлі колишніх шкіл і лікарень. Навіть цвинтарі – це не про померлих, а про життя. Про те, як живі берегли пам’ять про померлих. У цьому сенсі Західна Україна – це скарбниця єврейської культурної спадщини. У мене складається враження, що чимало українців не усвідомлюють, посеред яких скарбів вони живуть. Я не знаю жодного іншого регіону в Європі, де була би така концентрація пам’яток єврейської культури. Спершу мене особисто дуже вразили єврейські цвинтарі. Сьогодні я би сказав, що найцікавішими пам’ятками для мене є синагоги. Оскільки історія кожної синагоги нерозривно пов’язана з історією міста чи містечка, в якому вона знаходиться. Вони були побудовані як місця для богослужінь, багато з них були знищені німцями під час окупації у роки Другої світової війни. Багато чого було знищено радянською владою вже після війни або було переоблаштовано під якісь інші потреби.
У будівлі синагоги у Збаражі Тернопільської області сьогодні облаштований цех горілчаного заводу. “Краще так, ніж взагалі руїна”, – каже Крістіан ГеррманнФото: Christian Herrmann
У колекціях Ваших фотографій є світлини синагог, які досі, ще з радянських часів, використовуються як спортивні зали або якісь виробничі цехи. Приміром, у будівлі колишньої синагоги у Збаражі сьогодні розливають горілку. Як сприймають такий історичний парадокс місцеві мешканці?
Люди знають історію цих будівель і хочуть їх зберегти. І це – головне. Спершу я був шокований, коли бачив спортзали у синагогах, кінозали, автомайстерні або навіть горілчані заводи. Це у перший момент обурює і деяких відвідувачів, які шукають сліди єврейського життя, що існувало до Голокосту. Але треба розуміти: якби не було цього горілчаного заводу, цього спортзалу або кіно, скоріше за все, від будівлі колишньої синагоги вже нічого би не залишилося. Як на мене, краще я приїду і побачу колишню синагогу, в якій розливають горілку, ніж я приїздитиму і бачитиму руїни. Поки ці будівлі стоять, зберігається надія, що одного дня цим будівлям знайдуть застосування, яке було би гідне їхньої історії.
Чи відомі Вам випадки, щоб громада знайшла таке гідне застосування будівлям колишніх синагог? Музей, наприклад.
Музей у більшості випадків не був би найбільш оптимальним застосуванням. В Україні збереглися – частково або повністю – тисячі синагог. Стільки музеїв країні не потрібно. У Німеччині синагог збереглося значно менше, більшість із них були знищені нацистами ще до війни. Тим не менше, мало з них сьогодні є суто музеями. Здебільшого вони є місцями для проведення культурних заходів, при цьому у цих будівлях є інформаційні стенди про їхнє минуле, коли у них були синагоги. Однак цей досвід не можна один до одного застосувати в Україні. Бо в Україні дуже багато синагог, часто у маленьких містечках, в яких немає коштів на організацію такого роду культурних просторів.
Спортивна зала у будівлі синагоги у Городенці, Івано-Франківська областьФото: Christian Herrmann
Тим не менше, Ви бачили в Україні приклади того, коли б громада хотіла перетворити колишню синагогу зі, скажімо, виробничого цеху в якусь громадську будівлю?
Мені дуже імпонує ініціатива низки активістів у Радехові на Львівщині відкрити у будівлі колишньої синагоги молодіжний центр. Нині там столярний цех. У багатьох невеликих містах в Україні гостро бракує приміщень, в яких могла би зустрічатися молодь, де для молодих людей проводилися би культурні і освітні заходи. Це було би чудовим поєднанням важливої для громади соціальної роботи із такою культурною функцією як збереження історичної пам’ятки та інформування молоді про історію міста. Мені подобається ця ідея, і я дуже сподіваюся, що жителям Радехова вдасться її реалізувати. Натомість відроджувати ці будівлі саме як синагоги має сенс лише там, де сьогодні ще існує єврейська громада. Наприклад, саме так сталося у Дрогобичі, де громада відродила синагогу.
Які ще позитивні приклади відродження єврейської спадщини на Галичині Ви би відзначили?
Найбільше, звісно, відбувається у Львові. Я би хотів особливо відзначити роль Львівського волонтерського центру і людей, які об’єдналися навколо відродження синагоги Якуба Глянцера. Там реалізується концепція синагоги і як місця молитви, і як культурного центру, в якому єврейське життя розвивалося і знаходило би самовираження не лише саме по собі, але й відкриваючи єврейську культуру цілому суспільству.
Свідчення єврейського життя до Голокосту у Львові і в інших містах Галичини є буквально на кожному кроці. На деяких з Ваших світлин зафіксовані сліди історичних розписів фасадів, зокрема, з рекламою крамниць, які належали євреям. Ці розписи випадково знаходять під пізніше нанесеною штукатуркою, але не завжди реставрують. Невже вони не несуть цінності як пам’ятки?
Усе залежить виключно від ставлення власників будинків. Дехто пишається такими знахідками і намагається реставрувати старовинний фасад у колишньому вигляді. У Львові є чудова крамниця, фасад якої реставрували, відновивши історичні написи трьома мовами – німецькою, польською та на ідиші. Але є й люди, які просто наново штукатурять поверх історичних написів.
До Другої світової війни у цій лівівській будівлі була крамниця капелюхів, яка належала єврейському майстрові. Розпис фасаду був випадково знайдений під штукатуркоюФото: Christian Herrmann
Однак Львів живе сьогодні як туристичне місто зі своєї багатої, багатокультурної історії. Як міській владі спонукати людей до збереження історичних знахідок, зокрема, єврейських?
Міська влада, принаймні у Львові, здається, розуміє важливість цього питання, однак на практиці управлінський апарат поки не спроможний його вирішувати. Але я дивлюся на ці речі з оптимізмом. За моїм спостереженням, протягом останніх років з’являється дедалі більше громадських ініціатив зі збереження культурної спадщини, зокрема, і єврейської. Дедалі активніше у цьому бере участь молодь. Чимало молодих науковців досліджує, яким було суспільство до Другої світової війни, до Голокосту, як жили разом українці, євреї і поляки. Наприклад, у Збаражі – містечку, де у колишній синагозі розливають горілку – працює дослідниця Тетяна Федорів. Вона вивчила ідиш для того, аби розшифрувати написи на надгробках на єврейському цвинтарі. Вона систематизувала і переклала ці написи, власним коштом видала про це книжку. Вона не чекала, поки їй хтось запропонує якийсь грант. І таких прикладів я знаю чимало. Натомість на владу я особливих надій не покладаю, хоча влада мала би дбати про ці речі. Я покладаю надію на активних людей, передовсім на молодь, яка хоче без всяких упереджень вивчати історію своєї багатокультурної землі. Адже становлення українців не як суто етнічної, але як політичної нації неможливе без розуміння того, що в Україні є місце для всіх народів, які жили і живуть на цих землях.
Єврейський цвинтар Чернівців після кількох років роботи волонтерів, які розчищали занедбану територію від хащівФото: Christian Herrmann
За півтора десятиліття, відколи Ви регулярно подорожуєте Україною, досліджуючи єврейську спадщину, чи змінилося ставлення до неї у Чернівцях, де Ви провели багато роботи з молоддю?
Чернівці – це один із прикладів міст, в яких після війни живуть зовсім інші люди, ніж до неї. Спершу, після укладення пакту Гітлера і Сталіна, звідти були переселені німці, потім, з приходом радянської армії, масово виїхали румуни, потім був Голокост. Українці, які до війни становили незначну частку населення міста, залишилися, але переважна частина повоєнного населення нічого не знала про те, яким місто було до війни. Коли я вперше приїхав до Чернівців і шукав єврейський цвинтар, його не було на жодній мапі, й ніхто з місцевих не знав, де його шукати. Але поступово ситуація змінилася. Сьогодні це знає практично кожен. Більше того – мені здається, що більшість чернівчан пишається історією свого міста.
Де вбивали у Бабиному Яру? Як київські дослідники відтворили місце злочину (27.01.2021)
To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video
Нацисти і Друга світова війна: як німці опрацьовують своє ганебне минуле (16.10.2020)
To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video
