Іван Франко: біографія та цікаві факти з життя письменника

Саме так вважав один із найвидатніших, найвеличніших поетів і письменників України, Іван Франко. І хіба можна з цим сперечатися? Тим паче, що це слова людини, яка за своє життя досягла чимало! Франко був не тільки талановитим автором, а й літературним критиком, публіцистом, науковцем, громадським та політичним діячем. А його творчий доробок лише за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Тільки уявіть собі! І коли лише він усе це встигав?

Тож розгляньмо детальніше біографію цієї непересічної особистості! Життєвий і творчий шлях Івана Франка безперечно вартий нашої із вами уваги.

Про батьків

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі, що розташувалося в Самбірському окрузі Королівства Галичини та Володимирії (тепер це Львівська область) Його батько, Яків Франко, був сільским ковалем, шанованою та заможною людиною. Існує версія (і сам митець у неї вірив), що їхній рід походив від німецьких колоністів, чим і пояснювалося трохи незвичне прізвище.

Перша дружина Якова померла, але після її смерті він одружився з Марією Кульчицькою, майбутньою матір’ю Івана. Марія походила зі збіднілого шляхетського роду та була на 30 років молодшою за чоловіка. Коли дитина народилася, Якову було близько 50 років.

Батько майбутнього генія української літератури мав життєве кредо «З людьми і для людей». Тож не дивно, що його кузня була не просто робочим місцем – згодом вона перетворилася на справжнісінький сільский клуб, куди люди приходили заради спілкування.

На жаль, Іван Франко рано залишився сиротою: батько помер, коли хлопчику було лишень 9 років. Для того, аби впоратися із чималим господарством, його мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика, який із часом став війтом села Нагуєвичі. Він був добрим і порядним чоловіком, добре ставився до дітей, фактично замінивши їм батька. Франко був вдячний вітчиму та підтримував із ними дружні стосунки протягом усього життя.

Коли митцю було 16 років, не стало і матері. Він згадував, що дізнавшися про те, що мати помирає, побіг до неї з Дрогобича (де тоді вчився в гімназії) до Нагуєвичів.

Навчання

Яків Франко чудово розумів, наскільки важлива освіта, тож бажав, аби його син мав змогу вчитися. Саме тому він віддав дитину вчитися до сусіднього села, де була краща школа, а потім – і до гімназії в Дрогобичі. Батько дуже радів успіхам сина. За спогадами Івана Франка, батька якось запросили на іспит, під час якого нагороджували найуспішніших учнів. Почувши першим ім’я свого сина, Яків заплакав.

На щастя, вітчим Франка теж вважав освіту важливою, тому завжди допомагав хлопцю. Саме Гаврилко згодом утримував Івана у Львові.

Пощастило йому і зі вчителями – освіту Франко справді здобув хорошу. Під час навчання у Дрогобицької реальній гімназії ім. Франца-Йосифа він став учасникам літературного гуртка, організованого видатним педагогом Іваном Верхратським, де діти читали книги Шевченка, Драгоманова, Куліша і не тільки.

Взагалі майбутній поет був надзвичайно здібним, у наші часи його, певно, назвали б вундеркіндом. Наприклад, він міг фактично дослівно переказати годинну лекцію вчителя, вивчив напам’ять усього «Кобзаря» (а ви так можете?), а завдання з польскої мови взагалі виконував у поетичному форматі! На цьому тлі той факт, що талановитий учень ще й багато читав, зокрема твори європейських класиків, переклади античних авторів, а також культурологічні й історіософські праці, сприймається вже трохи буденно.

Вражає, чи не так? Але насправді вся біографія Івана Франка складається з отаких цікавинок та неймовірностей.

Після закінчення гімназії Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Там він вивчав, до речі, не лише філософію, а й класичну філологію, українську мову та літературу. Звісно, довго простим студентом він пробути не зміг та став членом студентського громадсько-культурного товариства «Академический кружок», що мало москвофільску орієнтацію.

Але згодом, під впливом Драгоманова, Іван Якович пристав на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. Настільки радикальні, що австрійська влада чотири рази кидала його до в’язниці за так звану соціалістичну пропаганду. Перший арешт у 1877 році став причино тимчасової перерви в навчанні. Зрештою, повну вищу освіту Франко отримав пізніше, в 1890-1891 рр., у Чернівецькому університеті.

Творчість

За 40 років творчої діяльность Іван Франко написав 6000 творів! Тобто, якщо порахувати в середньому, це по одному твору (віршу, новелі, повісті) за кожні два дні. Чимало, чи не так? До того ж не варто думати, що Іван Франко тільки поет. Він також був талановитим прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. За все це його цілком заслужено називали титаном праці.

Насправді великий Каменяр банально не міг не писати, в чому сам і зізнавався. Він просто дуже любив писати! До того ж варто розуміти, що в ті часи літературна та журналістська праця були чи не єдиним способом розказати щось світові, поділитися власними думками. Насправді хто зна, можливо, якби Франко жив у наші часи, він був би активним блогером!

А ще варто розуміти, що творчість була для Івана Яковича ще й роботою, способом заробити на життя.

Поетична творчість Франка

Його поетичний доробок становить пів тисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів. Частина з них виходила за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих). Франкознавці ділять поетичну творчість на світоглядно-естетичні періоди:

• лірика «молодечого романтизму» (1873-1876 рр.);
• поезія «пророцтва і бунту» (1876-1889 рр.);
• лірика «болю існування» та «щиролюдської моральности» (1890-1901 рр.);
• поезія років недуги, або «катастрофи і катарсису» (1907-1916 рр.).

Починаючи зі збірки «З вершин і низин» (яку, до речі, присвятив дружині) поет почав структурувати свої поезії за циклами, а називав їх «жмутками» або «карткою».

Франко написав понад 50 поем, але 13 із них так и лишилися незавершеними. Та й за життя поета окремою книжкою було видано лише одну збірку.

Проза

10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози – ми ж уже казали, що Іван Якович був надзвичайно працьовитим? А писав він трьома мовами: українською, польською та німецькою. А в яких тільки жанрах він не працював! Тут вам і готика, і реалізм, і, звісно, модернізм.

Драматургія

Франко працював у сфері історичної та психологічної драми. Сам поет зізнавався, що «драма – моя стародавня страсть». Ще б пак, адже першу драму він написав ще в шостому класі гімназії! Він написав дуже багато, але саме соціально-психологічна драма «Украдене щастя» Івана Франка стала однією з найвідоміших та найкращих.

Про кохання

Ну кому не подобаються вірші Івана Франка зі збірки «Зів’яле листя»? Будь-хто, хто їх читав, може бути впевненим – перед ним людина, що вміє глибоко та вірно кохати. Але ким же були ті жінки, яким Каменяр присвячував такі чудові твори?

Перше кохання сталося зі Франком ще під час навчання в Дрогобицькій гімназії. Там він потоваришував із Ярославом Рошкевичем, якому також допомагав як репетитор. Одного разу Рошкевич запросив друга до себе в гості, він приїхав та. Закохався в сестру Ярослава, Ольгу. Треба зазначити, що батьки Ольги нормально сприйняли це, все навіть йшло до шлюбу! Але тут стався перший арешт. Звісно, ніхто б не віддав доньку за людину, яка сиділа в тюрьмі. Дівчину, яка щиро кохала Франка, силоміць віддали заміж за іншого. Це розбило серце поета та стало для нього справжньою драмою.

Згодом поет закохався в польку Юзефу Дзвонковську, яка належала до збіднілої шляхти. Але вона хворіла на сухоти та знала, що, на жаль, швидко помре, тож відмовила Франкові. І її дійсно скоро не стало.

У 1886 році Іван Франко одружився із Ольгою Хоружинською. Як він сам писав, це був шлюб не з любові, а з доктрини. Але не варто думати, що це був шлюб із розрахунку та без кохання, ні. Зараз пояснимо: для поета було надзвичайно важливо одружитися з українкою, яка мала б вищу освіту. А оскільки жив він на Галичині, завдання автоматично ускладнювалося – на той час освічених жінок там, на жаль, було не так багато.

Із Ольгою Хоружинською його звела мати Лесі Українки, Ольга Косач, коли Франко приїхав до Києва. Ольга одразу сподобалася чоловіку, оскільки була дуже милою. Майбутня дружина великого поета була дворянкою, походила зі шляхетного козацького роду. Але була сиротою, великих статків не мала, хоча і отримала невеликий посаг від діда.

Є цікава історія про одруження поета. Коли все вже було готово: гості на місці, молода гарно вбрана, дружки та бояри поруч, раптово з’ясувалося, що самого нареченого ніде немає. Його кинулися шукати та зрештою знайшли в кабінеті батька Ольги, де Іван Якович випадково знайшов якусь стару книжку з віршами. І так захопився, що геть забув про весілля та почав переписувати один із рідкісних творів.

У цьому шлюбі народилося четверо дітей: троє синів – Андрій, Петро і Тарас, та дочка Ганна. На жаль, життя подружжя не було безхмарним: нестача грошей, необхідність багато працювати, четверо дітей, відсутність власного помешкання. Все це згодом спричинило взаємне невдоволення. Крім того, Ольга мала спадкову схильність до психічного захворювання та навіть лікувалася в психлікарні у Львові.

Цікаві факти про Івана Франка

Ми вже зрозуміли, що Каменяр був дійсно непересічною особистістю. Але аби у вас точно не виникало жодних сумнівів, пропонуємо до вашої уваги топ-10 цікавих фактів із життя поета.

1. Знав 19 (!) мов: російську, білоруську, польську, чеську, словацьку, болгарську, сербську, хорватську, старослов’янську, литовську, давньогрецьку, латинську, німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську, єврейську і староєврейську.
2. Мав нетипові та прогресивні для свого часу погляди: вважав, що жінка створена не лише для родини, що вона може і має реалізовувати свої творчі таланти. І допомагав письменницям у цьому! Фактично Франко був одним із перших чоловіків-феміністів.
3. Дуже любив тварин. І не просто тримав кроликів та собак (які своїм гавкотом дратували сусіда Франка, Михайла Грушевського), а ще й влаштував вдома перетримку для хворих тваринок.
4. Вважав, що стан тіла так само важливий, як і розуму. Тож ранок починав із водних процедур, займався гімнастикою, багато ходив пішки та до старості вправлявся з гантелями.
5. Став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером.
6. Був у неймовірному захваті від книжок та зібрав величезну бібліотеку. Особиста бібліотека поета налічувала приблизно 12 тисяч книг.
7. Любив вишиванки. Настільки, що носив їх і в будні, і у свята. Став першопроходцем, одягнувши вишиту сорочку з класичним європейським костюмом. І цим започаткував нову моду!
8. Мав хобі – рибалку. Ніколи не втрачав можливості піти порибалити.
9. Переклав біблійну «Книгу буття». І цей переклад і досі вважається найточнішим.
10. Був номінований на Нобелівську премію 1916 року, але отримати її не судилося – поет помер.

Псевдоніми Івана Франка

У Івана Франка було не просто багато псевдонімів, а дуже багато, більше 100! Серед найвідоміших: Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Іван Живий, Руслан, Кремінь, Марко, Віршороб Голопупенко, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова. Також користувався поет і численними криптонімами: Д., І.Ф., К., М., Ів.Фр., Ив.Фр., М-он.

Особливо часто в різних варіаціях використовувався псевдонім «Мирон»: Мирон***, Myron, Miron***, Myron***, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин. Чому саме це ім’я? Є свідчення, що вдома його так і називали. Це народний звичай: аби захистити дитину від нечистої сили, перші кілька років її звали чужим ім’ям. Франко був для батька довгоочікуваною дитиною, тож не дивно, що він не хотів втратити сина.

Іван Франко прожив цікаве життя. А який із фактів вразив вас найбільше?

Іван Якович Франко та його соціальні погляди

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних соціологічних та філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті “Поезія і її становисько в наших временах”. Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франка Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І.Франка – думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік, бо така людина – носій духу, а той дух є “вічний революціонер”. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання.

Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. “Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів (“Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – людську душу – кидає “свиням під ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Соціологічні погляди Франка – це також заповідь любові до Батьківщини й до людства., В цілому ж, його філософія – це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

І.Франко – як школа українського політичного життя

Письменник першим заснував у цих краях партію європейського зразка. Називалася вона «радикальна партія». Мала свій електорат, програму, і найважливіше (чого потім не мали інші партії) – у неї був механізм дій. Геніальність Франко полягала в тому, що, знаючи тодішню конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, що дозволяли висувати визначені питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України.

Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум – створення Галицької автономної області, максимум – соборної України, яка б об’єднала всіх українців. Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого загального з українцями Великої України так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміна «росіянин», «російська» уживати слово «українська», «український».

Тодішні держава і парламент визнавали радикальну партію. Вона брала участь у виборах, офіційно виставляла своїх кандидатів і прагнула створити парламентську фракцію. Вибори тоді проходили на двоступінчастій основі. Спочатку сіло вибирало представника, а потім він йшов голосувати за конкретного кандидата, на який одержував «рознарядку». Якби хоча б третина українських сіл вибрала кандидатів, що захищали українське питання, тобто тих, хто погоджувався з програмою радикальної партії Франка, то, відповідно, можна було б сміливо говорити про парламентську фракцію і піднімати питання про створення української автономної області.

Але вже в ті часи суспільство хворіло на ті ж лиха, що і зараз. І тих, хто голосував, і тих, хто висувався в депутати, перекуповували за «ковбасу». З’явилося навіть таке поняття, як «хрум». «Хрум» був сильніший високих політичних ідей. Тому тричі (стільки разів радикальна партія брала участь у виборах в австрійський парламент) її кандидати, у тому числі й Іван Франко, фактично програвали на виборах. Не більш трьох-п’яти депутатів від партії були присутні в парламенті. Франко так ніколи і не став депутатом австрійського парламенту.

Радикальна партія нараховувала кілька тисяч членів, мала свої друковані органи, партійні осередки були майже в кожнім селі. За вісьмох років свого існування вона провела біля двадцяти з’їздів, на яких приймалися програмні документи, обговорювалися передвиборна тактика, проекти різних законів. Чи були прийняті ці закони – це вже інше питання, принаймні на цьому напрямку партія поводився дуже активно.

Але варто врахувати і те, що обрані від партії депутати, складаючись у парламенті, мали визначені привілеї. Влада і тоді вміла створити для них привабливе «корито», виховуючи бажання бути вождем, поводирем народу, гетьманом, лідером, опікуном, керівником і т.п. (усього Франко нараховував біля тридцяти таких епітетів).

До речі, він передбачав всі етапи розвитку партій: спочатку вона росте, потім у ній починає виділятися велику кількість лідерів, а незабаром вона, як правило, розлітається. Після чергових, третіх виборів і поразці на них радикальної партії в усьому обвинуватили Франко як її керівника і головного ідеолога. У 1898 році радикальна партія розпалася, утворивши відразу п’ять різних по орієнтації невеликих партій.

Якийсь час пізніше Іван Франко разом з Михайлом Грушевським намагався створити націонал-демократичну партію, але потім зійшов з політичної арени назавжди. Він бачив за фасадом гасел, високих слів відверте фразерство, прагнення улаштовувати свої особисті справи, то, що ми називаємо сьогодні «будувати Україну у власній кишені». Це усе було і тоді. І не бачити цього Франко не міг.

Проблеми української державності в творчості і житті І. Франка

Не дивлячись на те, що І.Франко фактично цілком зійшов з політичної арени, але його цікавили ідеї, і головне – ідея української державності, основні напрямки її розвитку (що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності). На превеликий жаль його теоретичні розробки мало неоціненні. Ми їх постійно відсували на другий план, розтикали по куточках, ніколи не розуміли і не хотіли зрозуміти. Франко якось завжди залишався в полону дрібнобуржуазної моралі, ідеології і ніколи не виростав, у нашому розумінні, вище.

Зараз, наприклад, ми не згадуємо, що він був натхненником січових стрільців, що вважали Франка своїм батьком. Це – унікальний випадок у людській цивілізації, коли ще не було держави, а вже створювалася армія для її захисту. В історії нічого подібного немає.

В контексті виникнення “людського суспільства” Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір.

Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.

Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що “велика, всесвітня революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий”. Під “всесвітньою революцією” Іван Франко розуміє не “всесвітній бунт бідних проти багатих”, а “великий ряд таких культурних наукових і політичних факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу”.

Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї “народної держави”.

Пізніше він писав: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою .А хто держав би в руках керму цієї держави . у всякім разі ці люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мiльйонiв, якої ніколи не мали найбiльшi деспоти”.

Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим.

Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. “Я переконаний, що економічний стан народу – се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу” – писав Франко в одному з ранніх листів.

Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв’язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним.

До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті – смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву “зневіру та апатію” і пропагує потребу витворити з “. етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя” – як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежності та окремішності “національного”, відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність – національної державності.

Для Франка, вже зрілого мислителя, “національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій”, набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, “один тільки може дати їм поле для повного розвою”, і витворити з “обдертої юрби” сучасний європейський народ – націю, з власною національною гідністю, культурою і державою – де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в колі інших народів.

Таким чином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного “маятника” з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів “національного”, із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: “Перед українською інтелігенцією відкривається тепер . величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй. та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися”.

Трагедія національної ідеї Івана Франка

Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».

Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїми законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.

Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого.

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898-1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток.

Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати.

В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть в’язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.

Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав’язався конфлікт між старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого. І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми недостатній запас культури».

Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ніщо. » Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.

Висновки. Як бачимо, соціальні погляди Івана Франка щодо національної ідеї були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогодні багато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу.

Соціологія Франка – це також заповідь любові до Батьківщини й до людства., В цілому ж, його філософія – це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

1. Безбородний Є. Великий українець: [До 40-річчя І. Франка] // Освіта. – 1996 – 21 серп. (№43-44) – С. 15.

2. “. гріє всю Україну, а світить далеко дальше”: Іван Франко і світова література // Всесвіт. л-ра. – 1996 – №8 – С. 53-54.

3. Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Укр. мова та л-ра. – 1996 – №2 – С. 1-2.

4. Терлецький О. Спомини і матеріали д-ра І. Франка // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 50. – Кн. 4. -С. 22.

5. Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Історичні есе. – К., 1994. -Т. 1. – С. 431.

6. Іван Франко у спогадах сучасників. – К., 1956. – С. 131.

7. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – К., 1993. – С. 88-89.

8. Астаф’єв А. Трансформація суспільно-політичних поглядів Івана Франка // Молода нація. – 1996. – № 4. – С. 17.

(1856-1916)

Іван Франко народився на Львівщині, у селі Нагуєвичі, що в Дрогобицькому районі.

Визнач за допомогою Google-карт, чи далеко від тебе розташована батьківщина Івана Франка.

Мати майбутнього письменника, Марія Кульчицька, походила зі збіднілої шляхти. А батько Яків Франко був майстерним ковалем та дуже шанованою на селі людиною. Адже він жив за принципом: «З людьми і для людей».

Іванкові батьки добре розуміли роль книжки в житті людини, тож прагнули дати синові гарну освіту. Тому, коли синові виповнилося шість років, вони віддали його в сільську початкову школу.

«Батько-коваль». І. Самотос, С. Мигаль. Світлина Мар’яни Матківської

Загалом малий Іванко поводився незвично для дитини його віку: годинами блукав у лісі, був мовчазним і зазвичай заглибленим у себе. Через це односельці іноді називали хлопчика «маленьким мольфаром 1 ».

1 Мольфар — чаклун, мудрець, маг.

Мабуть, уже тоді в душі хлопчика йшла непомітна сторонньому оку, але величезна внутрішня робота, яка й допомогла йому згодом стати видатним письменником, науковцем і політиком. Іванко ріс, як усі сільські діти: допомагав батькам по господарству, рибалив, збирав гриби. Але найбільше малий любив бувати в батьковій кузні, куди сходилися сусіди й навіть замовники з інших сіл: той просив викувати сокиру, а той — оббити залізом колесо воза.

Ставши письменником, Іван Франко з величезною любов’ю описував батька, його роботу та спілкування з людьми в кузні. І зізнавався, що вогонь, який іскрився під батьковим молотом, колись «маленький, рудоволосий хлопчина» зберіг у своєму серці на все життя.

Іван Франко мав дочку та трьох синів. Родина обожнювала тварин. Коли письменник працював, десь із-під дивану могла вилізти черепаха, кімнатою поважно ходив лелека зі зламаним крилом, а в кутках морські свинки хрумкали капусту. Можливо, саме тоді Іван Франко і зауважував найменші деталі поведінки тварин, що згодом допомагало майстерно зображувати їх у творах. Адже Лис Микита в казках письменника має особливі характер і вдачу, як справжнісінька людина.

Про Івана Франка, який із сільського, рано осиротілого хлопчини, завдяки наполегливості та працьовитості, зумів стати одним із найвідоміших у світі українців, можна сміливо сказати: той, хто «через терни пройшов до зірок».

Іван Франко прожив неповних 60 років. Протягом 40 з них написав 6000 творів, щороку видавав 5-6 книжок. Працездатність письменника просто вражає.

Іван Франко спочатку писав для власних дітей, а згодом його твори завоювали серця галицької дітвори.

Передусім це «Ріпка» (1891), «Киця» (1891), «Суд святого Миколая» (1895) та казки зі збірки «Коли ще звірі говорили».

ФАРБОВАНИЙ ЛИС

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його мисливці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєне м’ясо, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибереться на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого чи спритнішого злодія.

Дійшло до того, що він у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертавсь із порожніми руками. Незвичайне щастя та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

— Що ви собі думаєте! — похвалявся він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з базару курку вкраду.

— Ет, не говори дурниць, — умовляли його товариші.

— Що дурниць! Ану, побачите! — гарячкував Лис.

— Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бігають. То вже хіба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли.

— От побачите, і в блоху не перевернуся, і не розірвуть мене, — вів своє Лис і задумав завтра побігти до міста і з базару вхопити курку.

Хитрий-прехитрий Лис Микита

Цей малюнок і всі решта до казки придумав і намалював художник Іван Пеник.

Прочитай діалог, виокремлений курсивом. Про яку рису характеру Лиса йдеться?

Чи можна цей діалог передати фразою «побилися об заклад»? Чому?

Пригадай, що таке фразеологізм. Наведи приклади.

Але цього разу бідний Микита таки помилився.

Поміж коноплями та кукурудзою він безпечно заліз аж до передмістя; городами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дійшов аж на середину міста. Але тут біда. Треба було хоч на мить вискочити на вулицю, збігати на базар і вернутись назад. А на вулиці й на базарі крик, шум, гамір, вози скриплять, колеса гуркотять, коні гримлять копитами, свині кувічуть — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чув.

Але що робити? Наважився, то треба закінчити, що почав. Посидівши годин зо дві в бур’яні під плотом, він звик трохи до того гамору. Позбувшися першого страху та роздивившись потроху, куди й як найкраще бігти, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато. Стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як чкурне просто на базар, де довгим рядом сиділи жінки, держачи в решетах та в кошиках на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, курей, качок і інші такі гарні речі.

Але не встиг він добігти до базару, коли йому назустріч біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, а там бачить третього. Псів уже наш Микита не одурить. Зараз пронюхали, хто він, загарчали та як кинуться до нього. Наш Микита закрутився, мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі одчинені ворота, а з воріт на подвір’я. Зіщулився тут і роздивляється, куди б його сховатися. А сам наслухає, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в кутку стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли прибігли цілою купою Пси, гавкаючи, гарчачи, нюхаючи.

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.

Ціла юрба кинулася по невеликому подвір’ю, по всіх закутках гребуть, нюхають, дряпають — Лиса й сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі. Але негарний запах, який ішов від неї, відганяв їх. Врешті, не знайшовши нічого, вони побігли геть. Лис Микита був урятований.

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густої, на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що фарбував будинки, паркани та садові лави.

Завтра він мав фарбувати якийсь великий паркан і відразу розвів собі цілу діжу фарби та й поставив її в кутку на подвір’ї, щоб мати на завтра готову.

Вскочивши в цей розчин, Лис Микита в першу хвилину пірнув у нього з головою і мало не задушився, але потім, діставши задніми ногами дна діжки, став собі так, що все його тіло було затоплено в фарбі, а тільки морда, така синя, трошечки стирчала з неї. Отак він виждав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії душив його, але що було робити! Добре, що живий. Та й то ще хто знає, що буде? Що, як надійде господар діжки і застане його тут?

Майже вмираючи зі страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, добре знаючи, що коли тепер, у такому вигляді, з’явитися на вулиці, то вже не тільки Пси, а й люди кинуться за ним і не пустять його живого.

Аж коли смеркло, Лис Микита прожогом вискочив із свого незвичайного купелю, перебіг вулицю і, не помічений ніким, ускочив до садка. А звідси бур’янами, через перелази 2 , через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не стекла трохи та не висохла.

2 Перелаз — спеціально облаштоване місце в огорожі, яке замінює хвіртку.

Вже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу, і то не з того боку, де була його хата, а з протилежного.

Був голодний, змучений, ледве живий. Додому ще треба було бігти зо дві милі, але на це в нього не стало вже сили.

Тому, підкріпившися трохи кількома яйцями, які знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою і заснув, справді як після купання.

Чи пізно, чи рано прокинувся він на другий день, цього вже в книгах не записано. Вставши од сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в Лисячих грудях.

«Саме добра пора на полювання», — подумав.

Але в ту хвилину зиркнув на себе — лишенько! Аж скрикнув бідолаха. А це що таке? З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш. Зупинився і знову придивляється: та невже це я? Невже це моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не впізнає, не впізнає та й годі. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче. Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхується, пробує обтріпатися — не може. Пробує обкачатися в траві — не може. Пробує дряпати з себе ту луску кігтями — болить, але не пускає. Пробує лизати — не йде. Побіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмити фарбу, — де тобі! Фарба олійна, вночі у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, брате Микито!

Знайди на сторінці опис зовнішності Лиса Микити.

Це його словесний портрет.

Де не взявся Вовчик-Братик. Ще вчора він був добрим знайомим нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, почав утікати, — ледве хлипає. Натрапив у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого він так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та знай тільки лепече:

— Он там. Он там. Он там. Ой, та й страшне ж! Ой, та й люте ж!

— Та що, що таке? — допитують знайомі.

— Не знаю. не знаю. Ой, та й страшне ж!

Що за диво! Зібралося навколо чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся. Але де тобі, все дарма! Бачачи, що з Вовком біда, звірі вирішили йти усі разом у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своїм новим виглядом, а все-таки він добре бачив, яке враження справив його вигляд на Вовка та інших звірів.

Чому Лис Микита викликав переляк у всіх звірів?

Яких знань не вистачало лісовим жителям, щоб розпізнати Лиса Микиту?

Чи можна назвати Лиса кмітливим? Чому?

Оптиміст — людина, яка в усьому намагається бачити позитив.

Песиміст — той, хто завжди помічає лише негатив.

Лис Микита — оптиміст чи песиміст?

Лис Микита обманює інших звірів.

Чи міг він чинити по-іншому?

«Гей, — подумав собі хитрий Лис. — Та це не погано, що вони так мене бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе». І, піднявши вгору хвіст, гордо надувшись, він пішов углиб лісу, де знав, що є місце, де сходяться всі лісові звірі.

Тим часом поголоска про нового й страшного звіра розійшлася геть по всьому лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде.

Не минуло й пів години, як навколо майдану насходилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всім цікаво знати, що воно за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилини, щоб дати драпака.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

— Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати.

Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

— Підступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько — не наважилися.

— Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і радійте! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! У звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів».

Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.

— Ой Господи! Так це ти маєш бути нашим царем?

— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала у звіринім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмеді нарізали Овець, Телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку, а решту по справедливості розділив між усіма голодними. Знов радість запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за ним ми проживемо віки вічні, мов у бога за дверима!

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердим, тим більше, що не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.

Напиши свій варіант цього епізоду.

Ім’я якого святого використав Лис Микита в брехні? Чому саме його?

Чи можна Лиса вважати розумним? Чому?

Чи могли звірі зрозуміти, що їх обманюють?

Назви один факт на підтвердження цього.

Як це жити як у бога за дверима? Добери синоніми до фразеологізму.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.

І Лис Микита, ставши царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату 3 , і ввечері після великих процесій, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати.

Яких людей тобі нагадують мешканці лісу?

Як жилося звірам з новим царем?

3 Кантата — музичний твір урочистого характеру.

Чи почувався Микита щасливим?

Чи завжди за «медовими» словами — щирість? Чому?

Що означає фразеологізми «корона на голові» або «впала корона»?

Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули.

Але як молоді Лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкав і собі по-лисячому.

Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!

І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.

Теорія літератури

Роль діалогів у розкритті характерів героїв

Хоч у казці «Фарбований Лис» Іван Франко не дає оцінку кожному героєві, ми все одно яскраво уявляємо і Вовка, і мавпу Фрузю, і інших мешканців лісу. Допомагають розкривати характери тварин діалоги.

А от хитрість Лиса Іван Франко підкреслює мовленням казкового персонажа («дітоньки», «любі мої», іншими улесливими звертаннями).

Міркуючи над цими запитаннями, ти говориш про проблеми, порушені у творі: добро і зло, хитрість і підступність, уміння мислити критично й аналізувати, корисливість і наївність тощо.

А які ще проблеми порушено у творі?

Поміркуй і дай відповідь

1. Чи справедливою була кара звірів Фарбованому Лисові? Чому? (Якщо ти вважаєш, що не справедливою, то запропонуй свій варіант кінцівки казки).

2. Які людські риси, що притаманні героям твору «Фарбований Лис», автор засуджує? Чому?

3. Хто більше винен в обмані: Фарбований Лис, який ошукав звірів, чи вони самі? Доведи свою думку прикладами з тексту.

4. Лис сказав: «Це не погано, що мене так бояться. На цьому можна добре виграти». То що саме він виграв, а що — програв?

5. Фарбований Лис прийшов до влади, пообіцявши припинити «несправедливий суд». Але за його царювання «справедливість була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав». А чи не стосується це й світу людей? Наведи приклади.

6. Якщо звірі «жили під новим царем зовсім так, як і без нього», то чому тоді «всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів»? У чому ж полягала сила Фарбованого Лиса?

7. Чи змінилося твоє ставлення до Лиса після обговорення казки на уроці? Якщо так, то як саме?

• Відшукай в інтернеті, що таке «медіаграмотність». Чи можна вважати, що героям твору «Фарбований Лис» Івана Франка бракує медіаграмотності? Думку обґрунтуй.

8. Чому на одній із купюр зображено портрет Івана Франка? Про що це свідчить?

Теорія літератури

Казки є найулюбленішими жанрами фольклору. Як і в народних, героями літературних казок є звірі, рослини, люди. Проте ці твори мають певні особливості.

Літературна казка — авторський художній твір у прозовій чи віршованій формі, часто заснований на фольклорних джерелах, але відзначається оригінальністю.

Народна казка

Літературна казка

Наявність конкретного автора/авторки чи колективу авторів

Події розгортаються самопливом, без втручання автора/авторки

Відчутна присутність автора/авторки у творі, що скеровує події, а іноді є героєм/героїнею твору

Персонажі зображені в загальних рисах

Персонажі зображені в індивідуальних рисах, автор/авторка звертає увагу на внутрішній світ, почуття, риси характеру

Може існувати в прозі, у віршах, у драматичній формі

Обмежена кількість розлогих описів

Розлогі описи як природи, так і місця подій, зовнішності персонажів

Кажуть, що домашні тварини завжди чимось схожі на свого господаря. Можливо, тому такими популярними є образи тварин у казках усіх народів світу.

Зараз також дуже популярними є мультфільми, де герої — тварини. Вони поводяться точнісінько так, як ми, тому в них упізнаємо людські риси: порядність і хитрість, працьовитість і лінь, хитрість і недалекоглядність.

• Перейди за покликанням https://cutt.ly/COVSyZO чи QR-кодом. Прочитай подану інформацію, розглянь афішу та виконай завдання. Чи подобаються тобі сучасні мультфільми про тварин? Які твої улюблені?

9. Чи читав/читала ти казки про тварин зі збірки «Панчатантра»? Яка казка нагадує тобі «Фарбованого Лиса»? Про що це свідчить?

10. Домашнє завдання. Презентуй прочитану літературну казку (на вибір) як схему чи малюнок.