ТИПИ ДЕРЖАВИ

Типологія – це теорія про типи тих чи інших явищ. Типологія держав призначена розподіляти всі держави, що існували в історії людства або існують зараз, на такі групи, щоб це дало змогу розкрити їх соціальну сутність. Тип держави – це система суттєвих рис, що притаманні усім подібним державам, і які виражають соціально-змістовну сутність і соціальне призначення держави.

Класифікація держав може відбуватися на підставі тих чи інших критеріїв. В якості базових критеріїв розрізнення держав зазвичай застосовують такі: 1) за функціональною роллю – держави, які переважно управляють, організовують, регулюють чи придушують; 2) за формою держави: за формою правління, за формою державного устрою; 3) за способом політичної участі громадян: тоталітарні, авторитарні, ліберально-демократичні, реакційні, такі, що застосовують самоврядування; 4) за ступенем правового впливу: правові, квазіправові, перехідно-правові.

Тривалий час існував тільки формаційний підхід до типізації держав. Сучасна політична думка виробила інші критерії типології держави.

XX сторіччя дало картину широкого „одержавлення” географічної карти світу. Процес утворення незалежних держав проходив стрімко і масштабно, охоплюючи майже всі континенти. Якщо у кінці XIX ст. нараховувалося менше півсотні, у першому десятилітті XX ст. 57 держав, то на початок XXI ст. їх стало більше 200. Можна виділити декілька причин, які сприяють процесу „державотворення” у світі. По-перше, розпад великих державних об’єднань після таких найбільших світових подій, як війни: Така доля Австро-Угорської монархії після Першої світової війни. По-друге, звільнення від колоніальної та іншої залежності, як було в Африці з колишніми французькими і португальськими колоніями. По-третє, створення держав у результаті революційної зміни влад. Якщо в Росії 1917 р. мова йшла про поєднання переважно насильницьких способів захоплення влади з мирними, а на Кубі і в інших країнах – шляхом повстання, то в 90-х роках XX ст. спостерігалася зміна типів держави переважно шляхом реформ і виборів. Відбувалися зміни природи держав, наприклад, в Іспанії та Португалії у 70-х роках, в СРСР і країнах Східної Європи – у 80-90-х роках. Це досягалося еволюційно-парламентським шляхом, як в Угорщині, або поєднанням його зі зламом деяких колишніх державних інститутів, як у Польщі.

XX сторіччя підтвердило деякі колишні теорії держави і внесло додаткові докази ряду закономірностей її розвитку. Якщо згадати політичні доктрини середини і кінця XIX ст., то їх можна звести у декілька груп. Перша – ліберально- реформаторська, яка відстоювала еволюційний стійкий розвиток держави і поступове проведення у ній реформ (К. Каутський, Г. Победоносцев, Б. Чичерін,

Л. Дюгі та інші). Друга – революційна, марксистсько-ленінська теорія про злам буржуазної держави і створення нової держави, яка буде відмирати у комуністичній перспективі. Третя – критично-анархістська, яка прагнула після зламу інститутів буржуазної державності до бездержавного суспільства. Четверта – концепція національної держави, яка звільнилася з-під зовнішньодержавного гноблення. Тяжіння до федерацій як початкового способу вираження прав націй на самовизначення змінилося тенденцією до повної державної незалежності, яку доповнювало прагнення стати „під дах” міжнародно-правових інститутів. Можна без перебільшень сказати: „державна суспільність” і „державне різноманіття” стали двома домінантами світового розвитку.

Якщо коротко охарактеризувати найбільш типові закономірності розвитку держав у XX ст., можна виділити такі: 1) зміна співвідношення держави і громадянського суспільства; 2) пріоритет права над державою; 3) загострення національної природи держави при розширенні її соціальної бази; 4) посилення міжнародно-правових залежностей держав; 5) саморозвиток держави як системи зі своїми елементами. Звичайно, ці закономірності проявляються через призму специфічних тенденцій для груп чи окремих держав.

Динаміка співвідношення держави і суспільства багато в чому є визначальною для розуміння природи держави, її устрою і змісту діяльності. Між полярними концепціями тоталітарної держави, яка універсально охоплює всі сфери суспільного життя, і демократичної, ліберальної або самоврядної, лежить великий спектр їх відносин. Так, порівняно фіксовані державні сфери, добре розвинені демократичні інститути суспільства (партії, засоби масової інформації, місцеве самоврядування тощо), реальний соціальний контроль – це риси Іспанії після повалення режиму Франко, як і схожі риси скандинавських країн. Україна, Росія і ряд інших країн повільно прямують у цьому напрямку. Досвід Франції ХІХ-ХХ ст. свідчить і про зворотні тенденції, коли лібералізм змінювався бонапартизмом і голлізмом. Соціально орієнтована ринкова економіка і представницька демократія у Німеччині прийшли у післявоєнний період на зміну фашистському режиму. Взагалі виникає дещо на зразок соціальних зобов’язань держави перед суспільством, які вона бере на себе зі зміною типу влади, зі зміною політики після виборів, із прийняттям конституційних зобов’язань.

Природно, що серйозні зміни переживає публічна влада. Її устрій і функціонування на основі принципу поділу влад отримали широке розповсюдження в багатьох державах світу, окрім мусульманських країн з їх сильним „релігійним правом” і слабким або відсутнім парламентом. Фіксованість сфер діяльності і відносин гілок влади не стримує їх протиборства. Характерне для XVIII-XIX ст. протистояння королівської і парламентської влади змінилося протистоянням президентів і парламентів. Але яке місце президентської влади? Чи буде продовжуватися ріст президентських республік? Не зрозуміле й місце прямої демократії на „дереві влади”.

Держави схильні і до більш великих змін. У науковій літературі тривало притримувалися такі теорії утворення держав, як теорія насильства, теорія суспільного договору, теологічна теорія, класова теорія, расистська теорія. Можливо, саме такі їх різновиди дали підстави для різних класифікацій держав на основі тих чи інших критеріїв. Найбільш різким був поділ держав на історичні типи на основі розрізнення суспільно-економічних формацій з урахуванням форм власності та інтересів панівних класів. Його доповнювали типології східної держави, де первинною була державна власність, а також „перехідної” держави з переважним інтересом державного або партійно-державного апарату. Типологія, заснована на характері відносин влади, визнається найважливішою, вона дозволяє класифікувати держави і за ознакою політичного режиму, і за формами та іншими ознаками. Саме критерій державного режиму пояснює різноманітність держав, їх устрою і діяльності в межах типу і форми. Але класифікація держав продовжує залишатися актуальним теоретичним питанням.

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом і рівнем розвитку суспільства. При незмінності формальних ознак теорії (публічної влади, суверенітету), держава в міру суспільного розвитку зазнає серйозних змін. Змінюються зміст і методи управління, мета, завдання і соціальна спрямованість. На характер держави і державного устрою впливають національний склад населення, своєрідність його культури, розмір території, звичаї і традиції народу, релігійний світогляд та інші фактори.

Особливості історичних періодів (етапів, епох) у розвитку державно- організованого суспільства у різних народів, у різний історичний час дозволяють виявити суттєві загальні риси, характерні для всіх держав певного періоду. Перші спроби такого узагальнення, не зважаючи на відсутність історичного досвіду державного будівництва, були зроблені Аристотелем і Полібієм.

Аристотель вважав, що основними критеріями розмежування держав є; )) кількісний склад панівного шару в державі; 2) здійснювана державна мета. За першою ознакою він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості. За другою ознакою усі держави поділялись на правильні (у них досягається загальне благо) і неправильні (у них заперечуються приватні інтереси). Відволікаючись від конкретних умов того часу, Аристотель головне в розрізненні держав вбачав у тому, яке місце займає в них людина, в якій мірі держава забезпечує свободу та інтереси кожного.

Полібій говорив, що розвиток держави, зміна її типів (різновидів) – природний процес, визначається природою. Держава розвивається за колом без кінця, яке включає фази зародження, становлення, розвитку, занепаду і зникнення. Ці фази переходять одна в одну, і цикл повторюється знову. Розвиток держави, її оновлення і зміни – це замкнене коло, вважав Полібій. Історія підтверджує, що циклічність у розвитку державно-організованого суспільства – закономірний процес. Чимало держав об’єктивно проходили фази зародження, становлення, розквіту і занепаду, але потім відроджувалися у вигляді нової, більш досконалої державності. Інші ж випали із замкненого кола розвитку і стали надбанням історії (Вавилон, Урарту, Афіни, Спарта, Рим та інші). В основі зміни циклів, вважав Полібій, лежать зміни у співвідношенні державної влади і людини.

Різноманітність наукових підходів в оцінці цього надзвичайно складного і неоднозначного суспільного явища стали об’єктивною основою концептуального плюралізму типології держави.

ТИПИ ДЕРЖАВИ

Типологія – це теорія про типи тих чи інших явищ. Типологія держав призначена розподіляти всі держави, що існували в історії людства або існують зараз, на такі групи, щоб це дало змогу розкрити їх соціальну сутність. Тип держави – це система суттєвих рис, що притаманні усім подібним державам, і які виражають соціально-змістовну сутність і соціальне призначення держави.

Класифікація держав може відбуватися на підставі тих чи інших критеріїв. В якості базових критеріїв розрізнення держав зазвичай застосовують такі: 1) за функціональною роллю – держави, які переважно управляють, організовують, регулюють чи придушують; 2) за формою держави: за формою правління, за формою державного устрою; 3) за способом політичної участі громадян: тоталітарні, авторитарні, ліберально-демократичні, реакційні, такі, що застосовують самоврядування; 4) за ступенем правового впливу: правові, квазіправові, перехідно-правові.

Тривалий час існував тільки формаційний підхід до типізації держав. Сучасна політична думка виробила інші критерії типології держави.

XX сторіччя дало картину широкого „одержавлення” географічної карти світу. Процес утворення незалежних держав проходив стрімко і масштабно, охоплюючи майже всі континенти. Якщо у кінці XIX ст. нараховувалося менше півсотні, у першому десятилітті XX ст. 57 держав, то на початок XXI ст. їх стало більше 200. Можна виділити декілька причин, які сприяють процесу „державотворення” у світі. По-перше, розпад великих державних об’єднань після таких найбільших світових подій, як війни: Така доля Австро-Угорської монархії після Першої світової війни. По-друге, звільнення від колоніальної та іншої залежності, як було в Африці з колишніми французькими і португальськими колоніями. По-третє, створення держав у результаті революційної зміни влад. Якщо в Росії 1917 р. мова йшла про поєднання переважно насильницьких способів захоплення влади з мирними, а на Кубі і в інших країнах – шляхом повстання, то в 90-х роках XX ст. спостерігалася зміна типів держави переважно шляхом реформ і виборів. Відбувалися зміни природи держав, наприклад, в Іспанії та Португалії у 70-х роках, в СРСР і країнах Східної Європи – у 80-90-х роках. Це досягалося еволюційно-парламентським шляхом, як в Угорщині, або поєднанням його зі зламом деяких колишніх державних інститутів, як у Польщі.

XX сторіччя підтвердило деякі колишні теорії держави і внесло додаткові докази ряду закономірностей її розвитку. Якщо згадати політичні доктрини середини і кінця XIX ст., то їх можна звести у декілька груп. Перша – ліберально- реформаторська, яка відстоювала еволюційний стійкий розвиток держави і поступове проведення у ній реформ (К. Каутський, Г. Победоносцев, Б. Чичерін,

Л. Дюгі та інші). Друга – революційна, марксистсько-ленінська теорія про злам буржуазної держави і створення нової держави, яка буде відмирати у комуністичній перспективі. Третя – критично-анархістська, яка прагнула після зламу інститутів буржуазної державності до бездержавного суспільства. Четверта – концепція національної держави, яка звільнилася з-під зовнішньодержавного гноблення. Тяжіння до федерацій як початкового способу вираження прав націй на самовизначення змінилося тенденцією до повної державної незалежності, яку доповнювало прагнення стати „під дах” міжнародно-правових інститутів. Можна без перебільшень сказати: „державна суспільність” і „державне різноманіття” стали двома домінантами світового розвитку.

Якщо коротко охарактеризувати найбільш типові закономірності розвитку держав у XX ст., можна виділити такі: 1) зміна співвідношення держави і громадянського суспільства; 2) пріоритет права над державою; 3) загострення національної природи держави при розширенні її соціальної бази; 4) посилення міжнародно-правових залежностей держав; 5) саморозвиток держави як системи зі своїми елементами. Звичайно, ці закономірності проявляються через призму специфічних тенденцій для груп чи окремих держав.

Динаміка співвідношення держави і суспільства багато в чому є визначальною для розуміння природи держави, її устрою і змісту діяльності. Між полярними концепціями тоталітарної держави, яка універсально охоплює всі сфери суспільного життя, і демократичної, ліберальної або самоврядної, лежить великий спектр їх відносин. Так, порівняно фіксовані державні сфери, добре розвинені демократичні інститути суспільства (партії, засоби масової інформації, місцеве самоврядування тощо), реальний соціальний контроль – це риси Іспанії після повалення режиму Франко, як і схожі риси скандинавських країн. Україна, Росія і ряд інших країн повільно прямують у цьому напрямку. Досвід Франції ХІХ-ХХ ст. свідчить і про зворотні тенденції, коли лібералізм змінювався бонапартизмом і голлізмом. Соціально орієнтована ринкова економіка і представницька демократія у Німеччині прийшли у післявоєнний період на зміну фашистському режиму. Взагалі виникає дещо на зразок соціальних зобов’язань держави перед суспільством, які вона бере на себе зі зміною типу влади, зі зміною політики після виборів, із прийняттям конституційних зобов’язань.

Природно, що серйозні зміни переживає публічна влада. Її устрій і функціонування на основі принципу поділу влад отримали широке розповсюдження в багатьох державах світу, окрім мусульманських країн з їх сильним „релігійним правом” і слабким або відсутнім парламентом. Фіксованість сфер діяльності і відносин гілок влади не стримує їх протиборства. Характерне для XVIII-XIX ст. протистояння королівської і парламентської влади змінилося протистоянням президентів і парламентів. Але яке місце президентської влади? Чи буде продовжуватися ріст президентських республік? Не зрозуміле й місце прямої демократії на „дереві влади”.

Держави схильні і до більш великих змін. У науковій літературі тривало притримувалися такі теорії утворення держав, як теорія насильства, теорія суспільного договору, теологічна теорія, класова теорія, расистська теорія. Можливо, саме такі їх різновиди дали підстави для різних класифікацій держав на основі тих чи інших критеріїв. Найбільш різким був поділ держав на історичні типи на основі розрізнення суспільно-економічних формацій з урахуванням форм власності та інтересів панівних класів. Його доповнювали типології східної держави, де первинною була державна власність, а також „перехідної” держави з переважним інтересом державного або партійно-державного апарату. Типологія, заснована на характері відносин влади, визнається найважливішою, вона дозволяє класифікувати держави і за ознакою політичного режиму, і за формами та іншими ознаками. Саме критерій державного режиму пояснює різноманітність держав, їх устрою і діяльності в межах типу і форми. Але класифікація держав продовжує залишатися актуальним теоретичним питанням.

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом і рівнем розвитку суспільства. При незмінності формальних ознак теорії (публічної влади, суверенітету), держава в міру суспільного розвитку зазнає серйозних змін. Змінюються зміст і методи управління, мета, завдання і соціальна спрямованість. На характер держави і державного устрою впливають національний склад населення, своєрідність його культури, розмір території, звичаї і традиції народу, релігійний світогляд та інші фактори.

Особливості історичних періодів (етапів, епох) у розвитку державно- організованого суспільства у різних народів, у різний історичний час дозволяють виявити суттєві загальні риси, характерні для всіх держав певного періоду. Перші спроби такого узагальнення, не зважаючи на відсутність історичного досвіду державного будівництва, були зроблені Аристотелем і Полібієм.

Аристотель вважав, що основними критеріями розмежування держав є; )) кількісний склад панівного шару в державі; 2) здійснювана державна мета. За першою ознакою він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості. За другою ознакою усі держави поділялись на правильні (у них досягається загальне благо) і неправильні (у них заперечуються приватні інтереси). Відволікаючись від конкретних умов того часу, Аристотель головне в розрізненні держав вбачав у тому, яке місце займає в них людина, в якій мірі держава забезпечує свободу та інтереси кожного.

Полібій говорив, що розвиток держави, зміна її типів (різновидів) – природний процес, визначається природою. Держава розвивається за колом без кінця, яке включає фази зародження, становлення, розвитку, занепаду і зникнення. Ці фази переходять одна в одну, і цикл повторюється знову. Розвиток держави, її оновлення і зміни – це замкнене коло, вважав Полібій. Історія підтверджує, що циклічність у розвитку державно-організованого суспільства – закономірний процес. Чимало держав об’єктивно проходили фази зародження, становлення, розквіту і занепаду, але потім відроджувалися у вигляді нової, більш досконалої державності. Інші ж випали із замкненого кола розвитку і стали надбанням історії (Вавилон, Урарту, Афіни, Спарта, Рим та інші). В основі зміни циклів, вважав Полібій, лежать зміни у співвідношенні державної влади і людини.

Різноманітність наукових підходів в оцінці цього надзвичайно складного і неоднозначного суспільного явища стали об’єктивною основою концептуального плюралізму типології держави.