«Наша історія у чомусь схожа». Як виглядає ідеальний образ євреїв в Україні

«Євреї воювали в армії УПА, як я можу бути проти них? Наші долі взагалі багато в чому схожі»

Я познайомилася з неймовірною дівчиною. Тендітна, витончена. Вона виступала зі сцени перед величезним зібранням і казала: «Наші народи схожі. Нас гнали і переслідували, нас мучили голодомором і голокостом. Ми обоє відроджуємо свою мову». Ця дівчина – єврейка.

Після того, як мене зацькували євреї Червонєнко, Добкін, Мураєв, Рабінович, Гольдарб, Володарський тощо, Після того, як вони виступили проти української мови, захищаючи ні, не іврит, захищаючи російську. Після того, як вони накинулися на квоти на українську музику, і виступили проти декомунізації. Після того, як вони послалися на Сталіна і сказали, що українці повинні бути вдячними радянській владі (мабуть за мільйони знищених українців, історію, пам’ять). Після того, як жоден єврей в Україні не виступив проти їхніх тверджень, не зробив зауваження за нахабну поведінку і розпалювання ворожнечі, не вибачився за їхнє зневажання державної мови і кепкування над нами – я думала, що всі євреї в Україні ненавидять українців так, як ненавидять Червоненко, Рабінович, Добкін, Мураєв, Гольдарб, Володарський, Гордон… Після пережитої їхньої зневаги, кепкування та оббріхування на телебаченні, я почула єврейську дівчину на сцені – і завмерла.

Діана прилетіла з Відня привітати українських дітей із завершенням міжнародного конкурсу української мови імені Петра Яцика. Вона говорила гарною українською мовою. Щиро усміхалася. Доброзичливо і шанобливо з усіма спілкувалася.

Діаночко, дякую, що Ви така. Ви повернули мені дитячі спогади.

Якось, уже в дорослому віці, почувши розмову на єврейську тему, я зловила себе на думці, що гарно ставлюся до євреїв. Аж самій стало цікаво, звідки сформувалася така думка?

Діано, Ви мені нагадали звідки. Моя мама у своєму дитинстві жила в селі. Я любила розповіді, про її дитинство. У них на вулиці мешкала українська багатодітна родина і багатодітна єврейська. Це була весела розповідь про те, як мама дружила з тими дітьми. У нас вдома завжди був пухкий білий хліб, але мама дуже любила не пухнастий домашній, а той, що пекли в українській багатодітній родині – чорний, твердий, хоч об дорогу бий. Мама мріяла, щоб бабуся теж навчилася пекти не білий хліб, а отакий, як каменюка. Мама розповідала, що діти в тій родині були вічно замурзані, але вона з ними цікаво з пригодами проводила час. Я собі уявляла і той чорний хліб, і бруднуль-дітей. Єврейська багатодітна родина, з маминих розповідей, відрізнялася від української багатодітної. Єврейські діти завжди були причесані, ввічливі, в білих сорочках навіть у будні. Їх у селі часто ставили в приклад. Моя мама теж була доглянута й з інтеліґентної сім’ї (бабуся вчителька), можливо тому мої відчуття не були заздрісні і не викликали думок про якусь етнічну нерівність. Або, скоріш за все, це мама так розповідала, позитивно, без образ чи якихось зверхніх (дискримінаційних) для євреїв чи українців ноток. Пізніше вона казала мені, старшій. Українці притягують роботу, вічно як не в полі, то на шахті. Євреї ж притягують гроші. Треба брати приклад з євреїв.

Ще з дитинства у мене сформувався позитивний образ євреїв, навіть такий, який треба наслідувати. А коли я, підростаючи, дізналася, що євреї утворили свою країну зовсім недавно і за короткий час зробили її процвітаючою, а коли я дізналася, що вони відродили свою мову з мертвої – я стала мріяти побувати в тій єврейській країні. Подивитися на все своїми очима. Я стала казати українцям: «Беріть приклад з євреїв», як колись казала мені мама.

Який же був мій шок, коли я стала в Україні відстоювати свої права на українську мову в публічному просторі України, захищати українську мову від тиску російської – українські євреї стали на мене нападати і цькувати, захищаючи «рускій мір» в Україні. Я змушена була вкритися колючками і відбиватися. Я змушена була витягти якісь факти з історії, неприглядні для євреїв, і тицяти ними під носа Червоненкам-Мураєвим-Добкіним у відповідь на їхні нападки на українців і нашу мову, при цьому я завжди наголошувала, що нам треба знати історію, щоб не штрикати нею один одного, а мирно будувати в подальшому свої партнерські стосунки і не повторювати помилок. В результаті, Червонєнки з Мураєво-Добкіно-Рабіновичами сказали, що я антисемітка. Що?! Нащо ви брешете? Я воюю виключно з вами, а не з усім єврейським народом. Я воюю з вами, одиничними панами, не тому, що ви – євреї, а тому, що ви виступаєте проти українців і української мови! Євреї воювали в армії УПА, як я можу бути проти них? Наші долі взагалі багато в чому схожі.

Сьогодні зі сцени театру Франка тендітна, вишукана єврейка Діана, яка приїхала з Австрії, сказала подібні до моїх слова: «Наша історія у чомусь схожа». Вона вітала українців, вона нагороджувала дітей за гарне знання української мови. Це було дуже зворушливо.

Дякую Вам, Діано. Ви повернули мені той ідеальний образ євреїв, який я собі намріяла ще в дитинстві. Ви повернули мені надію, що не всі євреї в Україні ненавидять українців, нашу культуру, мову, і не всі волоком тягнуть нас назад в «рускій мір».

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Євреї й українці. Частина друга: життя окремо – але й разом

Приєднання більшості українських земель наприкінці XVIII ст. до Російської імперії не змінило єврейсько-українських стосунків бодай в одному: влада запровадила для євреїв смугу осілості, що збігалася зі старим польсько-­російським кордоном. За цю межу вони не мали права переселятися. Виняток становили землі Причорномор’я, які Петербург щойно приєднав і хотів якнайшвидше колонізувати. Тут євреї знову ставали у пригоді, як колись у Речі Посполитій.

Українські землі як були східноєвропейською Палестиною, так і залишалися нею. “Тісне співжиття” українців і євреїв було не просто метафорою. Як і раніше, українці та євреї були приречені жити на одній землі й нерідко конкурувати за одні й ті самі ресурси.

З новими обставинами образ єврея зазнав змін. Однак від цього не перестав бути “чужим”. Євреї належали до тих народів, які найшвидше сприйняли модерність. Особливо багато їх було серед так званих вільних професій – адвокатів, лікарів, журналістів – тобто фахів, що побудовані на використанні праці свого розуму. Це породило стерео­тип “єврейського успіху”. Також дуже багато було їх серед підприємців і студентів – а російські університети славилися як розсадники революції. Внаслідок цього виникають два стереотипи, що взаємно заперечують один одного: єврея-­капіталіста і єврея-соціаліста. Останній, після більшовицької революції 1917 року, видозмінився в образ “жидо-комуни”. І, нарешті, із зародженням українського націоналізму, з’являється специфічно український стереотип про єврея – як ворога українського руху.

Заняття в хедері – єврейській релігійній початковій школі, початок 1920-х. Такі були в кожному містечку Правобережної України й Галичини, де юдеї зазвичай становили більшість населення. Такі містечка, де жили компактно в оточенні українських сіл, називали штетлами. Зникли у Другу світову війну в результаті знищення нацистами східноєвропейського єврейства під час Голокосту

Модернізація тягла з собою асиміляцію. У Російській імперії вона означала перехід на російську мову й культуру. Оскільки більшість євреїв жили в містах, то в українських губерніях це надавало містам російського характеру. Етнічних росіян у них було близько третини – і лише додання до городян третини євреїв, значною мірою асимільованих, робило міста переважно російськими. В Австрійській імперії асимільовані євреї надавали спочатку перевагу німецькій мові й культурі, пізніше – польській, але вкрай рідко українській: знані випадки можна порахувати на пальцях двох рук. Українські національні діячі дорікали євреям, що вони не хочуть солідаризуватися з народом, на землі якого живуть, і стають на бік панівних націй.

Не дивно, що українська історія позначена хвилями масового антиєврейського насильства: від козацького повстання Хмельницького 1648 року та Коліївщини 1769-го аж до погромів 1881 року в Російській імперії, під час революції 1917–1920-го та влітку 1941-го на Західній Україні. Довгий український хвіст антиєврейського насильства витворили в уяві євреїв образ українця як вродженого антисеміта.

Ніщо, мабуть, не демонструє так виразно відмінність українців і євреїв, як ставлення до Хмельницького: для перших він – національний герой, для других – один із найбільших катів, який поступається хіба що Гітлеру. До старого образу українського антисеміта-насильника Хмельницького у ХХ ст. додалися нові – Петлюри й Бандери. В опитуваннях серед євреїв, які виїхали з СРСР у 1970–1980 роках, українці фігурують як найбільш ворожий народ. І це попри те, що в опитуваних часто були друзі-українці й навіть члени родини. Стереотип на те і є стереотип, щоб маскувати реальність.

Рабин за читанням молитви – фото з добірки світлин ”Етнічні типи й види Поділля” Йосефа Кордиша, 1886 рік

Українські історики намагаються подолати ці стереотипи. Вони вказують принаймні на три речі. Перше: що розмах насильств часом перебільшений. Друге: що не в кожному з них – як-от у погромах 1881 року – українці грали головну роль. І ­третє: що кількість мирних років значно переважає кількість років чи навіть місяців насильства. Крім того, у сплесках антиєврейського насильства на першому місці були об’єктивні обставини, а не особисті рішення.

І справді: в українських землях Австрійської імперії, де рівень антисемітизму був теж високий, не сталося жодного погрому. Нарешті, твердять історики, польський і російський антисемітизм був значно сильніший за український, і українці не раз і не два намагалися допомагати євреям і солідаризуватися з ними. До прикладу: українці є однією з найчисельніших груп серед “праведників світу” – людей, які рятували євреїв під час Голокосту.

Ці аргументи, однак, звучали б набагато сильніше, якби українські історики були безкомпромісні в засудженні українського антисемітизму. А також, якби українці навчилися шанувати тих, хто має особливі заслуги в порятунку євреїв. Так, канадський парламент 2012 року урочисто визнав такі заслуги митрополита Андрея Шептицького, який порятував сотні євреїв. Депутатам Верховної Ради щось подібне досі на думку навіть не спало, а про подвиг Шептицького в Україні знають одиниці.

Краще знання єврейської історії привело б українців до усвідомлення того, що більшість євреїв не були ані капіталістами, ані соціалістами, ані російськими чи польськими асиміляторами, а залишалися неасимільованими побожними юдеями. Зовні єврейська громада могла здаватися єдиною і солідарною. Всередині ж вона була сильно розділена. Окрім асимільованих і неасимільованих євреїв, існували ще й поділи між правовірними, хасидами й поступовими. Часом це набувало трагічного характеру. Як-от убивство правовірним юдеєм у Львові 1849 року Абрагама Кона, першого поступового рабина.

Сильні були також регіональні відмінності. Твердинею правовірності був Вільнюс, столиця юдейської вченості. Натомість хасиди Центральної України чи правовірні юдеї Галичини – “ґаліціанери” – викликали у вільнюського єврея-“литвака” нехіть чи навіть огиду. Об’єднати його з ними могла спільна ненависть до Одеси – символу розпусти – бо там жило найбільше асимільованих поступових євреїв.

Стереотипізація євреїв ігнорувала всі ці поділи і зводила єврейство до єдиного образу ворожої, паразитної та підступної іудейської громади. Цей образ далекий від правди. ­Єврейство за довгу історію набуло стільки форм і виявів, що в багатьох випадках не ­можна сказати, хто не є євреєм. Ким були стародавні хазари: євреями чи юдеями? Ким вважати караїмів? Чи були євреями ті більшовики, атеїсти й інтернаціо­налісти, які вважали свою національність пережитком? Або ж ті сотні тисяч колишніх українських громадян, які переселилися до Ізраїлю, але в яких мати не була єврейкою?

Складність єврейської ідентичності відображена у співіснуванні двох термінів: єврей – той, хто розмовляє на івриті, і юдей – той, хто сповідує юдейську віру. Ці терміни близькі, а не тотожні: місцеві юдеї розмовляли на ідиші. До того ж, у польській мові слово “жид” у значенні єврей є літературною нормою, натомість у російській – тяжка образа. В Україні, поділеній між польськими і російськими впливами, “жид” був нейтральною етнічною назвою євреїв на західних землях і антисемітською наліпкою – на східних.

Сучасні євреї в Україні наполягають на тому, щоб їх називали євреями, а не жидами. Вони мають право вимагати цього – подібно як сучасні українці воліють, щоб їх називали українцями, а не русинами чи малоросами. За цим бажанням віддзеркалюється історична тенденція: стара й переважно релігійна ідентичність юдея чи русина уступає модерній національній ідентичності єврея або українця.

Ця тенденція стає виразною у ХІХ ст., а панівною – у ХХ ст. Переломними ж були 1914–1945 роки. Обидві світові війни, включно з революцією, репресіями, Голодомором і Голокостом, змели із землі традиційні суспільства українського села і єврейського містечка та привели до утвердження в Україні етнічно одноріднішого, більш міського й загалом освіченого суспільства – коротко кажучи, модерної нації.

Євреї з другої найбільшої національної групи в Україні – 9 відсотків на межі ХIХ–ХХ ст. – перетво­рилися в нечисельну меншину – 2 відсотки за переписом 1959 року та 0,2 від­сотка – 2001-го.

Парадокс полягає в тому, що зменшення частки євреїв дає водночас шанси як для посилення антисемітизму – цей феномен описав Алексіс Токвіль, так і для єврейсько-українського примирення. Яка з цих ліній переможе, годі передбачити. Як довголітня історія євреїв в Україні, так і недавні зміни ­свідчать, що нема нічого неможливого.

Однак шанси на примирення ніколи не були такі високі, як тепер. Євромайдан зробив масовим те, що ­раніше існувало тільки в уяві або в поодиноких прикладах – українських євреїв, які чітко й однозначно ідентифікують себе з Україною. Лише через це українці мали б сприймати й вивчати історію євреїв в Україні як частину своєї національної історії. Відтепер це є не тільки моральним обов’язком, а й потребою (Далі буде)