Обмеження прав жінок в ісламі: міф чи реальність?
Що знає середньостатистичний європеєць про жінок в ісламі? Окрім того, що мусульманки носять хіджаб, постійно зазнають дискримінації в отриманні освіти й обійманні посад у політиці, не мають права голосу й загалом повністю перебувають під впливом чоловіка, постійно зазнаючи утисків?
Ми регулярно бачимо в ЗМІ новини: мусульманку забили до смерті камінням, мусульманську жінку облили кислотою, n-е число мусульманок померло під час пологів (бо просто більший відсоток не отримують акушерської допомоги). У такий спосіб засоби масової інформації поширюють серед людей ісламофобію, а також формують у нас сприйняття життя мусульманської жінки сповненим утисків та обмежень в усіх сферах її життя. Безправного життя.
Але чи справді все так? Чи справді жінка в мусульманському суспільстві народжена з метою все життя опускати погляд, носити хіджаб, виховувати дітей та бути покірною своєму чоловіку (і на цьому все)? Чи справді жінка в мусульманських країнах настільки безправна?
Короткий словник термінів:
Арабо-мусульманська держава, створена Пророком Мохаммедом, очолювана в подальшому халіфами, а також система теократичної ісламської держави.
Весільний подарунок від чоловіка своїй дружині.
Часткове чи повне видалення зовнішніх жіночих геніталій без медичних показань. Проводиться з релігійних чи ритуальних міркувань. У переважній більшості випадків процедура здійснюється поза медичними закладами людьми без спеціальної освіти, що характеризується ризиком ускладнень. Практика розповсюджена не тільки в мусульманських країнах, отож пов’язувати обрізання з ісламом не зовсім коректно. Практику пояснюють зниженням сексуального бажання жінки та, як наслідок, збереженням незайманості до шлюбу.
Мої спостереження. Під час ознайомлення з темою, я зіткнулася з двома діаметрально протилежними поглядами: з одного боку, самі ісламісти наполягають, що життя жінки в мусульманському суспільстві після ісламу значно покращилося (на думку дослідників, було навіть кращим за життя жінок більшості західних країн аж до 20 ст.), з іншого, постійне засилля негативу в мережі, як-от бойові дії Ісламської Держави, розстріл працівників журналу «Шарлі Ебдо» в січні 2016 чи чергова новина про смерть облитою кислотою жінки чітко дають усвідомлювати, що мусульманський світ живе за абсолютно іншими законами, осягнути і прийняти які не вдається звичайному європейцю чи мешканцю «інших світів». Мусульманська жінка наполягатиме, що їй живеться значно краще ніж у будь-якому іншому суспільстві, тоді як європейка вважатиме устрій її життя суцільним дискримінаційним процесом без права на голос та перспектив покращення.
Пункт 1. Хіджаб як повсякденний одяг.
Одним із найбільш розповсюджених міфів про іслам є зв’язок носити хіджаб. Історія цього вбрання сягає давніх місцевих традицій, хіджаб носили ще до появи ісламу, його не запроваджував ані пророк Мохаммед, ані його найближче оточення. Зверніть увагу, що й сам хіджаб має різний вигляд залежно від мусульманської країни. Жінки не носять тільки цей вид одягу – їм дозволено ходити в більш розкутому вбранні перед своїм чоловіком, синами й дітьми загалом, перед батьком чи серед інших жінок у відсутності чоловіків (якщо ті не є родичами). Колір хіджаба також не регламентується – подивіться, що сама тканина може бути отруйних чи яскравих кольорів, із вишивками золотими нитками чи розшитою золотом або дорогоцінним камінням.
Іслам вчити буті богобоязким та скромним. Як і будь-яка релігія, іслам неможливий без жертви. Згадайте, як раніше в християнстві незаміжнім жінкам було прийнято носити довгі сукні, а заміжнім заборонялося ходити з непокритою головою. Хустка не тільки вказувала на статус жінки, вказувала на владу над нею чоловіка, його захист і заступництво («жінці глава – чоловік…»). В іудаїзмі носіння хустки також було явищем поширеним (якщо не сказати обов’язковим) аж до ХІХ ст. До того ж, якщо в Україні та інших країнах Європи, Америки жінки виходять заміж у більш пізньому віці, у мусульманських країнах заміжньою може стати вже дівчинка 12-и років (ми не говоримо, чи правильно це – наразі просто розбираємося, із чим пов’язана традиція носити хіджаб). За аналогією з хусткою в християнстві серед заміжніх жінок, жінки в ісламі тим паче мають носити цей вид одягу з урахуванням такого раннього початку шлюбного життя. Іслам не диктує це правило з метою дискримінувати жінку – це пояснюється спробою захисту від сексуального домагання з боку чоловіків (а чи працює це?).
Пункт 2. Незайманість та простирадла. Правда чи міф?
Колись Айша спитала пророка: якби він знайшов на пасовищі місце, де до нього вже хтось бував, а також місце, куди жоден ще не доходив, де б він пас свого верблюда? Відповідь була такою: «Там, куди ще не ступала нога людини».
Одним із приписів, на які в ісламі зважають під час вибору майбутньої дружини, є її незайманість. Так, це не міф. Водночас це не значить, що мусульманин не може вступити в шлюб із жінкою, яка колись була заміжньою та має дітей від попереднього шлюбу. Пророк Мохаммед одружився з Хадіджою, яка на той час уже мала двох дітей. Єдиною умовою є те, що жінка має витримати так звану ідду, яка вимірюється трьома проміжками між менструаціями – саме таким є період очікування після заміжжя. Це робиться з метою перевірки, чи не вагітна жінка (у випадку вагітності ідда закінчується після народження дитини).
Свого часу я прочитала автобіографічний твір, написаний мусульманкою на ім’я Суад, яка познайомилась із європейцем у невеликому селищі в Палестині, і завагітніла від нього. Чоловік зник, а жінку, яка «зганьбила честь родини», облили горючим та підпалили. Практика підпалення, забиття жінки до смерті камінням чи поливання її кислотою прописана у Второзаконні, 22:13-21. Цього ж немає ані в Корані, ані в хадісах Пророка. Більше того, практика вивішування простирадл після першої шлюбної ночі на люди засуджується Шаріатом і вважається древнім пережитком, який має бути викоріненим.
Пункт 3. Жінка в мусульманській країні та кар’єра/політика. Гендерні ролі в родині.
Згідно мусульманській традиції, основна роль жінки полягає в догляді за дітьми й «домашнім вогнищем». Утім, за наявністю бажання мусульманська жінка також може займатися торгівлею чи політичною діяльністю (з єдиним «але»: якщо чоловік погодиться на це та якщо це не заважатиме їй так само займатися дітьми й будинком). Дружина Мохаммеда Хадіджа займалася торгівлею, татарська цариця Сююмбіке стала легендарним державним діячем. П’ятнадцятого сторіччя було укладено 12-томний біографічний словник, що містить інформацію про 1075 жінок-учених (автор праці – аль-Шакхаві).
Іслам дозволяє жінкам працювати за умови, якщо вони не залишатимуться наодинці з чоловіками, та якщо робота не заважатиме догляду за дітьми й домом. У жіночих навчальних закладах чи спортивних центрах перевагу надають саме жінкам. Утім, деякі ісламські спільноти й досі не надають жінці права обіймати посаду судді (що пов’язують із бажанням огородити її від розгляду жорстких та кривавих кримінальних справ). І, на жаль, в умовах сьогодення в деяких мусульманських країнах, серед яких Єгипет та Марокко, нерідким явищем лишаються обмеження у сфері освіти та роботи. Серед плюсів: усе зароблене жінка може витрачати на власний розсуд, тоді як чоловіки витрачають отримані за роботу гроші на всю родину.
І в кого ж іслам не асоціювався з практикою багатоженства (полігінія)? Але дозвіл мати кількох дружин з’являється на пізніх етапах становлення ісламу, і був спричинений об’єктивними історичними обставинами – багато чоловіків загинуло на війні. Але в сучасному світі, коли не має диспропорції чоловіків і жінок (в умовах миру), усе більше мусульман не вдаються до цієї практики. Але все ж таки одруження з кількома жінками має бути попередньо узгоджене з першою дружиною та з урахуванням того, що чоловік зможе забезпечити однакові умови для кожної дружини. Відповідно, якщо чоловік ігнорує ці правила він порушує приписи Корану.
І надолік…З ісламом покращується становище жінок у мусульманському суспільстві, релігія сприяє реформації гендерних ролей (див. дослідження Вільяма Монтомері). У доісламській Аравії, приміром, новонароджених дівчаток у родинах із важким фінансовим становищем нерідко умертвляли, а жінки й зовсім не мали прав. Існує думка, що жінки в ісламі мали більше прав, ніж жінки в деяких західних країнах до ХХ ст.
Але…На жаль, у більшості країн ісламського світу права жінок порушуються. Серед них найчастіше натрапляємо на такі:
- жіноче обрізання;
- нема законів та покарання за сексуальне домагання;
- жінки стають жертвами побутового насилля;
- гинуть під час пологів (у деяких країнах тільки 36 % пологів відбуваються з акушерською допомогою);
- у деяких країнах у випадку повторного заміжжя жінка може втратити права на опіку над дітьми від попереднього шлюбу;
- жінкам забороняється виходити заміж за іновірця. Народжені в шлюбі від іноземця діти не мають права отримувати громадянство в мусульманській країні;
- слова жінки як свідка враховують удвічі менше за слова чоловіка;
- жінці важко довести факт зґвалтування, до того ж у подальшому її саму можуть переслідувати за перелюбство;
- нема обмежень на шлюбний вік; у деяких країнах дозволено брати заміж дівчину віком 10-и років. Більшість жінок стають заміжніми ще до виповнення 15-и років.
Туніс виявляє себе країною найбільш розвиненою та сприятливою для розвитку жінки в багатьох сферах суспільного життя. У грудні 2012-го року в Тунісі було відкрито першу справу щодо побутового насилля, з 2002-го жінки отримали право оформлення громадянства для своїх іноземних чоловіків та народжених за кордоном дітей (чи дітей від чоловіка іншого віросповідання).
Навколо устрою життя і традицій у мусульманських родинах уже давно точаться бурхливі дискусії. Адже з погляду фемінізму чи не кожний аспект життя мусульманської жінки дискримінує її, гальмує її розвиток (або ж просто не сприяє будь-якому прогресу). Ми не можемо усвідомити, осягнути постійне покривання тіла щільною тканиною, постійну гру-схованку самої себе від інших (за винятком власних дітей, чоловіка, декількох родичів чи посиденьками з подругами за чашкою, де у вирії витанцьовують магічні ритуали чаїнки відбірного чаю, зібраного й висушеного під сонцем десь у мусульманській країні). Вона так само експресивна, гаряча, повна дискусій, протиріч, крикій і подекуди навіть бійок. Така ж спекотна, яким є спекотне сонце в зеніті в мусульманських державах. І тоді як ми продовжуємо давно заданий ритм промов про відсутність у мусульманських жінок прав, вони дивуються нашій відвертості, відкритості, відсутності в нас табу й кордонів у голові та житті загалом. І, певно, ця дискусія, яка триватиме ще дуже тривалий час – навіть незважаючи на те, що про фемінізм говорять на конференціях у Стамбулі, а мусульманські країни хоч і невеликими кроками, але все ж розвиваються, стаючи подібними до країн західного зразка.
Автор тексту: Марія Прохоренко
Що можна робити жінці в Дагестані
Першою пам’яткою, яку мені показали в місті, була в’язниця на скорпіонів горе: «Одне з найстаріших будівель, перебудована фортеця гарнізону, збереглися стіни з кладкою того часу». В пам’ятки потрапив і звичайний особняк XIX століття, що вважається в Махачкалі найкрасивішим будинком. Ще місцеві запропонували прогулятися по численних ринків: «Весь наш місто – один великий базар».
На ринках я намагалася малювати і спілкуватися. «Який ви національності?» – питання, на який в Махачкалі з задоволенням відповідають. У Дагестані мирно уживається більше 30 національностей.
Один чоловік, отримавши свій безкоштовний портрет, повернувся через півгодини з малюнком: «Я придивився і зрозумів, що ніс намальований занадто великим». Інша модель, продавщиця меду, теж забракувала свій портрет: «Всі говорять, що у мене прямий грецький ніс. А на малюнку ніс з горбинкою ».
Ця жінка сама попросила, щоб я зробила її портрет з сином. Літня перехожа за моєю спиною помітила, що в ісламі заборонено зображення людини.
«А що можна робити жінці в Дагестані? – каже Саїда. – По ісламу жінці танцювати не можна, співати не можна ».
Студентка Мадіна: «Я хочу надіти хустку, але батьки вирішать, що мене завербували ваххабіти. У одній знайомій завербували чоловіка, і вони поїхали з дітьми в Сирію. Вони впевнені, що якщо загинуть там, то неодмінно потраплять в рай. Є дівчата, які, виходячи з дому, знімають хустку, а є такі, які, коли батьки не бачать, надягають хустку ».
У студентки Уми мама – вчителька музики, а тато – художник. «Коли я сказала, що хочу вчитися на художника, тато мовчки вийшов з кімнати. І повернувся з альбомом для малювання ».
«Швидше» означає до двадцяти років. У Дагестані важливо, щоб чоловікові було легко виховати дружину під себе.
У Махачкалі багато жінок, які виглядають підкреслено сексуально. Я намагалася познайомитися з ким-небудь з «бомбить» (місцева субкультура модниць з довгим чорним волоссям і збільшеними губами), а познайомилася з фотомоделлю.
Зовсім молода дівчина вже встигла вийти заміж, зіткнутися з домашнім насильством і розлучитися. Портрет безіменні, тому що фотомоделей в Дагестані одиниці: «Бути тут моделлю – ризик. Я не ходжу по вулиці ».
«Закриті» жінки в Махачкалінському автобусі.
Високогірні села: Кідер, Мокока, Бежта
У Махачкалі я познайомилася з етнографом Патимат Магомедової. Патя запросила мене приєднатися до поїздки в високогірні села на кордоні з Грузією. Її за мету було зібрати матеріал про жіноче обрізання в Дагестані. У селі Кідер вона змогла взяти інтерв’ю у жінки, що робить протягом багатьох років цю «операцію».
Айшат: «Я відрізаю маленьку крапочку, щоб вийшла кров. Вистачає маленької крапельки крові. За радянських часів обрізання теж робили. Я роблю дівчаткам до настання у них місячних – потім і їм соромно, і мені соромно дивитися. Коли мені самій робили, переді мною дівчинка постарше кричала: “Боляче!” Я втекла, бабуся мене ловила. Після вона пояснила: “Тепер красива будеш, намаз будеш робити, вчитися будеш добре” ».
Навіщо роблять обрізання? Деякі жінки на це питання відповіли: «Нам робили, і ми своїм дочкам зробимо». Інші сказали, що це випливає з сунни, священного перекази про життя пророка Мухаммеда: «Мухаммед своїм дочкам робив, тому всім мусульманкам треба робити». Але більшість збиралися або вже зробили своїм дочкам обрізання, щоб «дівчинка не гуляла».
Мама цієї дівчинки вважає, що «вже краще хай буде дівчинка холодна, ніж розпусна».
Питання з жіночим обрізанням вирішують матері при пасивному угодовстві батьків. Деякі збираються робити операцію дочкам, навіть якщо чоловік не згоден. «Зараз складний час – жінок багато, чоловіків мало. Треба дівчинці робити обрізання, щоб в разі чого вона могла жити одна ».
У Кідер ми зупинилися в гостях у родички Паті на ім’я Бика. Бика вийшла заміж другою дружиною. Її ситуація звичайна для Дагестану – чоловік живе в іншому селі з першою дружиною, а Бику відвідує час від часу.
Бика: «Після розлучення я залишилася з двома дітьми, але не хотіла йти заміж другою дружиною. Коли нинішній чоловік почав доглядати, родичі помітили, почалися пересуди – хочеш не хочеш, довелося погоджуватися. Зараз добре стало. Жити розведеною в селі занадто важко, навіть при ідеальному поведінці почнуться плітки ».
Ще Бика розповіла таку історію.
У Кідер один раз була перестрілка, вбили двох поліцейських. Якось жінки стали сперечатися про друге дружин, і вдова поліцейського, почувши спір, сказала: «Краще б мій чоловік узяв ще дев’ять дружин, але був би живий. Хоча б раз на рік могла на нього подивитися ». Все після цього зніяковіло замовкли.
«Друга дружина – узаконена коханка», – каже Патимат. Вона вважає, що майже ніхто не живе з другою дружиною до старості. За ісламу чоловік повинен однаково забезпечувати обох дружин, але часто друга дружина не отримує серйозної матеріальної підтримки.
В гостях ще в одному будинку:
– Чому в будинку тільки жінки?
– Вона друга дружина, чоловік живе не тут, тому з дорослих чоловіків заходити можуть тільки її родичі.
Думка Патимат про скандальну чеченської весіллі 46-річного кадировця Нажуда Гучігова і 17-річної Луїзи Гойлабіевой:
«Я не розумію, чому навколо цього весілля роздули такий скандал, бувають і чотирнадцятилітні нареченої. Подумаєш, дівчину насильно видали заміж – тут це часто-густо. Часто батьківський вибір виявляється навіть краще. І по ісламу мати другу дружину законно. Я б не хотіла, щоб моє життя так публічно обговорювали. Я думала, що чеченці вб’ють цю журналістку ».
Абдурахманов про депортацію: «Кілька районів тоді переселили, але повністю спалили тільки наш, Цунтінському. Будинки палили на очах у жителів, тому що вони відмовлялися їхати. Сім’ї, по дорозі та в самій Чечні, втратили по п’ять-шість чоловік. Багато хворіли на малярію, була жорстка акліматизація. Чеченці осідлали для Гітлера коня із золотим сідлом, а нас за що депортували? »
Абдурахманов народився в Чечні і встиг довчитися там до шостого класу. Я запитала його, що він пам’ятає про повернення з Чечні в Кідер. «Поверталися в гори на” ЗІЛах “. На одне господарство – одна машина, багато чого не змогли відвезти. Коли закінчилася дорога, далі пішли пішки ».
Сусідка Абдурахманова Халімат. Народилася в Чечні, пам’ятає повернення в Кідер, до руїн.
Уже кілька років разом зі своїми однодумцями Абдурахманов домагається, щоб депортацію дагестанців визнали історичним фактом, а жителі спаленого Цунтінському району отримали грошову компенсацію. Він вірить, що головне – «дійти з питанням до Путіна». Дізнавшись, що в Кідер приїхала москвичка, яка цікавиться історією краю, він під час дощу через все село йшов на зустріч зі мною і був помітно розчарований тим, що, працюючи в Москві, я не маю виходів на президента.
Учитель початкових класів: «Пропонують нашу школу закрити і возити дітей в сусіднє село на автобусі. На тутешніх дорогах це занадто небезпечно ».
Це урок фізкультури. Учитель: «Дівчатка віджимаються будинку. Хлопчики віджимаються тут, на підлозі, тому що у нас немає матів ».
У Мокока ми були в гостях у великій родині.
У цієї пари десять дорослих дітей, тридцять онуків і внучок, дві правнучки. Всі діти, крім молодшого сина, живуть окремо в своїх будинках. Батьки сподіваються, що син скоро одружується, але залишиться з ними, щоб невістка допомагала по будинку.
Останнім пунктом поїздки стала Бежта, рідне село Патимат. Все бежтінци, з якими я спілкувалася, відзначали, що у них «світське товариство». Такі села, як Кідер, Мокока, на їх погляд, надто релігійні. Бежтінци за радянських часів часто їздили в Грузію, і до сих пір багатьом з них подобається грузинська культура.
Я розпитала двоюрідного дідуся Патимат, який за радянських часів працював в сільській школі вчителем, як поєднувалися комуністична ідеологія, іслам і гірські закони.
Він розповів, що заборонено було молитися відкрито, але вдома молилися всі. Вчителі стежили, щоб діти не молилися в школі. Піонерки приходили в школу і в піонерських галстуках, і в хустках. Одна з мешканок Бежта пригадала, як в 80-х з цим пару років намагалися боротися – дівчатка повинні були сидіти на уроках з непокритою головою.
Свою майбутню дружину вчитель побачив в школі і посватав її у батьків.
Спілкуватися до весілля вважалося ганьбою. Молоді люди змогли самостійно знайомитися і спілкуватися до весілля тільки в 60-80-і роки (називають різні дати). «Зараз порядки правильніше», – кажуть тітки Патимат.
– Якщо відносини між чоловіками і жінками повністю регулювалися горскими законами, в чому ж полягала радянська ідеологія рівноправності статей?
– У тому, що хлопчиків і дівчаток садили в школі за одну парту.
У Кідер: «Якщо я почну ходити без хустки, мене мої родичі заріжуть».
У Мокока: «На дівчаток одягають хустку з трьох-п’яти років. Люди вже зараз незадоволені, що моя дівчинка без хустки, а я б одягла в десять років ».
У Бежта: «Тут можна ходити як хочеш, хоч в кімоно».
Незважаючи на всю «світськість» села, тут немає і ніколи не було дискотеки – місцеві вважають, що це місце для «дівчат легкої поведінки». Знайомляться в основному на весіллях. Як і раніше вкрай важливо зберігати невинність: «Якщо буде секс до шлюбу, хлопець потім не одружиться». Бежтінкі дивувалися моїм розповідям, що вУкаіни спочатку мають співмешканку, а потім одружуються.
З Бежта ми поверталися до Махачкали на маршрутці, дорога зайняла близько семи годин. Поки ми тряслися на лихих поворотах над прірвами, попутник розповідав, як їздили в місто за радянських часів: «Навіть взимку у відкритому кузові вантажівки, загорнувшись у ковдру. Зараз комфортно ». З Бежта маршрутка до Махачкали ходить щоранку, з Кідер – раз в тиждень, а з Мокока можна виїхати тільки на власній машині або на приватному таксі-«уазику».
