В Українських Карпатах активно відроджується вівчарство
Вівчарство часто асоціюють із Гуцульщиною. Однак властивий для гірської частини Івано-Франківщини сегмент культури та господарювання характерний для ще одного етнічного регіону області — Бойківщини. Галузь переживає фазу активного відродження. Про те, чи все вдається, а також про традиції та новації розповідає голова Асоціації вівчарів Василь Стефурак. Про це повідомляє Голос України, пише agronews.ua.
Хор дзвіночків замість свята
Важлива подія — вихід отар на полонини — цієї весни не був святковим, як зазвичай. Через карантинні обмеження скасували традиційні фестивалі. Хоч дійство, яке розтягується в часі та просторі, й без них вражаюче. Хор дзвіночків, блеяння овець, а ватагам — підбадьорюючі слова від зустрічних.
Напуття на вдале літування важливі. Адже праця на полонинах чекає і справді нелегка: впоратися із численними отарами, зберегти поголів’я від нападу хижаків та заготувати достатньо сиру. Щоб віддати вироблене власникам дійних овечок і собі залишити як заробіток.
За випас ярки (молодої вівці) треба заплатити ватагові 500 грн. А от баранів на полонини беруть неохоче. Високогірні луки — добра пожива для отари. Бо в долині обмежений земельний ресурс. Поки тварини в горах, господарі заготовляють корми на осенівку. Коли вівці повертаються наприкінці вересня до своїх господарів, урожай із городів зібраний. Пасуться там, а ще на отаві (скошені двічі луки), в садах, де є падалиці. На зиму мають запаси сіна. А там після веснівки — знову літування.
Василь Стефурак та Іван Гринишин (зліва направо) із баранчиком гіссарської породи.
Власників знищили або вивезли у Сибір
«Ватаги запрошують собі на допомогу вівчарів-помічників. Полонини мають своїх власників. Таких у нас споконвіку називали «депутатами». На грудях вони носили невеликий кулон-хрестик у формі решіточки-ромба. То була почесна ознака власника поля, головний дукат», — розповідає голова Асоціації вівчарів Василь Стефурак. Мешкає він у гірській частині Коломийського району — селі Молодятин, що входить до Печеніжинської ОТГ.
Депутати здавали полонини в оренду або ж мали свої отари овець. Тоді наймали ватагів. Ті, у свою чергу, і собі скуповували площі. Опісля радянська влада націоналізувала всі полонини. Їхніх господарів здебільшого розстріляли або вивезли у Сибір як куркулів. Поголів’я забрали до колгоспів.
«Ватаги сидять на стаї — стійбищі для тварин. На полонині треба бути пильними, бо на отару полюють звірі. Приміром, торік вовки зарізали 14 моїх овець. Зі звіриною б’ються пастуші собаки. Ватаги порядкують, варять сир.
Перед тим, як узяти на випас дійних овець, здійснюють контрольний удій і за тим опісля вираховують, скільки кому треба віддати сиру. Славиться гєлєг, тобто сичужний, виготовлений за допомогою ферменту зі шлунка молочного ягняти. Свіжий сир — то вурда і мокрий будз, а перетертий і пересипаний сіллю називають у горах бриндзею. Таку консервацію туго набивають до бербениць — діжок із липи. Її деревина має нейтральний, злегка медовий аромат. Зверху запечатують дерев’яним кружком. І сир може зберігатися на холоді по кілька років. Колись бербениці із полонин доставляли возами. А бриндзя з кулешею із кукурудзяної крупи та грибами і шкварками була основною їжею гуцулів довгими зимами», — наголошує Стефурак.
Однодумці Василь Лучків та Василь Стефурак (зліва направо).
Племінна робота замість інститутів
«Звичайна гуцульська вівця дає до літра молока на день, породиста —до трьох. Працюю саме над тим, щоб коефіцієнт корисної дії отари був вищим. Племінна робота із залученням високопродуктивних тварин закордонної селекції дає результат. І горянам вигідно, і вівчарство розвивається», — розповідає Василь Стефурак.
Голова вівчарів поширює свій досвід. Має багато однодумців. Приміром, фермера Романа Яковину із Тисменицького району, Івана Гринишина із Обертина Тлумацького району. На Бойківщині особливо славиться господарство «Дубовий кут» Василя Лучківа із Долинського району. В реалізації задуманого допомагає Всеукраїнська асоціація громад, є підтримка від обласної влади.
Стефурак реалізує власну програму підтримки вівчарів, допомагає із племінними баранчиками. Таких роздає до ста на рік. Ніби й небагато в масштабах країни, але робить це власним коштом. Якби держава пішла назустріч, то було б ефективніше. А так — малими кроками, зате в правильному напрямі.
«Колись племінною роботою займалися наукові інститути, тепер доводиться самотужки поліпшувати поголів’я. Допомагаємо вівчарям і по той бік Карпат. Ділимося знаннями, тваринами, технологіями. Активно популяризуємо галузь і за межами Прикарпаття. Ягнят на розплід даємо до сусідніх регіонів. Нещодавно відвіз своїх баранчиків до села Луги на Закарпатті. Проводив семінар для фермерів Великоновосілківського району Донецької області.
Для того і створювали нашу асоціацію, щоб об’єднати однодумців. Бо тільки разом можемо рухатися вперед», — наголошує голова Асоціації вівчарів.
Хай краще згорить, ніж хтось матиме користь?!
Василь Стефурак на літування своїх овець не дає. Може дозволити собі тримати отару на власних полях. Як довоєнні «депутати», має й полонини. Родинні землі після розкуркулення забрали до колгоспу, понад 100 моргів (1 морг — 56 соток). Багато цих площ тоді засадили лісом. Уже за незалежності держлісгосп роздав ділянки колишнім колгоспникам. То вівчар поступово викуповує їх у селян.
Узяти ділянки в оренду не завжди вдається. Василь Стефурак, приміром, навіть у своїй громаді наводить такі приклади: звернувся із відповідним запитом на сесію Печеніжинської ОТГ, там провели щось на зразок громадських слухань, а селяни відмовили. Головний негласний аргумент — «він буде з того щось мати».
І це стосується не тільки Стефурака. Приїхала, приміром, заробітчанка із Великобританії, на відкладені кошти хотіла придбати землю або ж орендувати ділянку, інвестувати в розвиток села Корнич Коломийського району. То селяни відмовили: «Ми не хочемо, щоб нам тут бекало». Хай краще пустує, бо то ж вона «буде мати». Тим часом необроблювані площі заростають чагарниками, а в громадах не знаходять нічого іншого для боротьби із сухостоєм, як підпалювати навесні угіддя. І таке явище набуло катастрофічних масштабів. Колись не було того, щоб пустували землі, а тепер такої безгосподарності — чи не в кожному селі.
«Спрацьовує совкова ідеологія, коли ненависть плекали до тих, хто чогось домігся. Навіть казки формували думку, що бідний — добряк, а багач поганий. То й нема поваги до людини праці. Якщо щось робиш і в тебе не вийшло, то ще пошкодують. І дуже небагато таких, що порадіють, коли бізнес удається. Якщо важко селянин трудиться, нарощує отару, то одразу викликає до себе спротив, бо «він хоче щось мати». Хоч останнім часом свідомість ламається. Приємно було почути від одного із авторитетних мешканців нашого села: «Ти хочеш щось мати, то заведи отару та й потрудися, як Стефурак. Візьми не 500, як у нього, а 50 овець для початку. Отоді побачиш, як дається заробіток». Тваринництво — це постійна робота. Отару не виключиш та не заглушиш, як техніку. То ягня народжується, то заслабла вівця. Напруження постійне», — роздумує Василь Стефурак.
Зміни незворотні
У 2018 році Печеніжинська ОТГ перемогла в телепроекті «Громада на мільйон». Василь Стефурак як учасник був визнаний кращим вівчарем країни та нагороджений сертифікатом на навчання в Австрії. Там перейняв чимало, а зокрема виготовлення елітної сиров’яленої баранини. Отримані навики активно реалізує.
Стефурак вважає, що влада має регулювати процеси землекористування законодавчо, підтримувати підприємництво на селі. Як голова Асоціації вівчарів був на слуханнях у Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної та земельної політики, обстоював інтереси галузі на одному із засідань.
«Вівчарство розвивається, полонинки рясніють овечками. Та важливо, що поголів’я зростає якісно. І вже маємо інтерес арабських країн. Один із наших вівчарів Анатолій Поляниця з Хмельниччини був на виставці в Об’єднаних Арабських Еміратах. А це серйозний прорив. Маємо великий потенціал, сподіваємося на законодавчі зміни. Торік прийнята Державна програма розвитку регіону українських Карпат на 2020—2022 роки. Важливо, що не згорнуто державні програми на підтримку фермерських господарств. Ще би розуміння на місцевому рівні», — підсумовує Василь Стефурак.
Голу вівцю не стрижуть, або Коли в Карпатах відродять вівчарство?
Вівчарство — одна з найвідоміших і найдавніших професій в українських Карпатах. Це ремесло здавна опоетизоване: мабуть, кожен чув про романтику в горах, отари овець, вогнища на полонинах та смачнющу бринзу з овечого молока? А ще «овече господарство» завжди було оповите магічними віруваннями й чарами.
Насправді вівчарство залишається одним із прибуткових видів бізнесу для мешканців гірських районів. Усі секрети розведення овець, отримання вовни, м’яса та виготовлення бринзи передаються із покоління до покоління.
І справді — колись Україна посідала провідні місця за розвитком вівчарства, але нині це ремесло фактично занепало. Лише за офіційними даними 2018 р. овець і кіз стало менше, ніж торік, на 3,9%: нині їхнє поголів’я становить 1,62 млн голів. А за останні 30 років поголів’я дрібної рогатої худоби скоротилося ледь не в 10 разів!
Про суворі реалії та бажані перспективи українського вівчарства редакція головного сайту для фермерів Kurkul.com говорила зі справжнім гуцулом, вівчарем Василем Стефураком.
Овечий «тюнінг»
Василь Стефурак — підприємець із села Молодятин на Івано-Франківщині, який шість років тому вирішив створити бізнес у тому районі, де народився. Зупинився на вівчарстві, адже його край здавна славився цим ремеслом. І тепер чоловік планує знову відновити його в регіоні.
Перші вівці й барани розчарували фермера-початківця кволим здоров’ям, нестачею вовни та м’яса. Тож він вирішив вивести власну породу овець — сильну, продуктивну й максимально пристосовану до суворих умов українських Карпат.
«Є безліч порід овець, але у кожної є свої плюси і мінуси. Мені треба було збільшити коефіцієнт корисної дії стада мінімум у два рази. Як роблять тюнінг автомобілів для їзди по бездоріжжю, так і я «тюнінгував» овець. Це була гібридизація: так навчився отримувати кращий результат і якість тварин», — розповідає Василь Стефурак.
Власну селекцію овець фермер проводив із урахуванням попиту на продукцію вівчарства. Спочатку відбирав з-поміж овець романівської породи, бо вони цінні завдяки багатоплідності. Потім завіз породу суффолк, у яких високі темпи приросту. Згодом у стадо додав гіссарських овець: завдяки ним Василь Стефурак вивів тварин із більш жирним м’ясом — «щоб можна було на вертелі смажити та в казані приготувати». Зрештою фермер «розбавив» стадо і німецькими меріноландами, які дають мармурове, соковите м’ясо з ніжним смаком та без специфічного запаху (лою, як кажуть гуцули).
Говорить, що такий «породний мікс» потрібен насамперед для швидкого відтворення стада, а також хорошого, якісного м’яса, яке можна легко продати.
Потім Василь Стефурак почав працювати над шкірою і вовною у своєму стаді. Фермер планував, щоб його вівці мали тоненьку шкіру й м’яку вовну високої якості, тож завіз з-за кордону мериносів.
«Найбільше зараз шкіри продають для виробництва взуття. І коли просто овеча шкіра коштує в межах 100 грн, то високоякісна — близько 1 тис. грн. Але треба до неї дійти! Із вовни в Карпатах люди роблять безліч речей на продаж, тому варто забезпечити їх хорошою сировиною», — говорить вівчар.
Нині Василь Стефурак активно працює над молочністю стада та завозить молочні породи. Останнє поповнення — вівці остфризької породи, які дають по 4-5 л молока. Такий вибір зумовлений тим, що його вівці родять двічі на рік по 2-3 ягнят, а отже, потрібно більше молока — по 5 л на 1 кг приросту. Ба більше, нині вівчарі навчилися виготовляти й продавати смачні та якісні продукти з овечого молока, тож очевидно: що більше стадо дає молока, тим краще.
Карпатський вівчар самостійно освоював способи лікування хвороб, щоразу робив відбір слабких ягнят, аби ті не потрапили в стадо. А також уважно придивлявся до дорослих овець, щоб знати, як ті дбають про своє потомство.
Нині на фермі Василя Стефурака живуть близько 300 овець його власної селекції. На їх виведення у фермера пішло багато часу, зусиль і коштів.
«Я ніколи не робив ставку на кількість. Моє господарство більше працює як племінний розплідник, бо моєю основною задачею було виведення найбільш підходящої породи. Адже конструктор не робить велику партію машин: він робить одну — хорошу й дорогу, а потім пускає її в серійне виробництво», — відзначає фермер.
Чи будуть вівці знову «заробляти»?
Василь Стефурак жартує, що гуцульською мовою «вівця» означає «вбери хату». Тобто історично склалося так, що в горах отара овець забезпечувала місцевих жителів усім необхідним — м’ясом, вовною, шкірою. Із них гуцули робили речі для повсякденного вжитку та товари на продаж.
Чому саме вівці стали «центром» життя в Карпатах? У суворих гірських умовах здатні виживати й бути продуктивними лише вівці і кози, коровам це не завжди до снаги. Крім того, за словами Василя Стефурака, нині, як і раніше, «овець хімією не нагодуєш».
«Якщо свиню можна утримувати на преміксі і корову можна підгодовувати, то з вівцями складніше. І це, у принципі, не потрібно. Вівцям досить лише трошки зерна, а їхній кишечник дозволяє брати поживу навіть із тої трави, яку не їстиме ані корова, ані кінь», — запевняє фермер.
Ну, і звичайно, вівці теж славляться як знані «санітари лісу». Гуцули кажуть, що коли в горах не будуть пастись отари, то там будуть страшні чагарники. Відтак нічого доброго з того, напевно, не вийде.
Коли Василь Стефурак загорівся відродити вівчарство в Карпатах, ним керувало кілька важливих завдань.
«Пасовище для вівці — це все те, що не можеш виорати. Тобто на високогірні території трактор не заженеш. На камені ти більше нічого робити не будеш, бо на тому камені нічого не виживе», — констатує вівчар.
Справді Україна здавна славилася вівчарством: колись поголів’я овець та кіз, котре переважно зосереджувалося саме в Карпатах, налічувало близько 20 млн голів. Нині ж, як каже Василь Стефурак, посилаючись на власні джерела, ця кількість коливається в межах лише 200 тис.!
«В Україні пишуть «хороші» звіти, але все це — страшна брехня і неправдива статистика. В офіційних даних додають кількість поголів’я тварин у селянських подвір’ях. Але ж насправді на селянських подвір’ях немає вже майже нічого. На ціле наше село, де є 860 дворів і всього близько 2 тис. мешканців, у мене одного є вівці. І це село у горах, розумієте?! Люди відійшли від худоби і їдуть кудись на заробітки», — із жалем розповідає Василь Стефурак.
Фермер переконаний, що саме відродження вівчарства й створення продукції з доданою вартістю в карпатському регіоні дасть новий економічний поштовх та робочі місця.
«За роки незалежності ми втратили генофонд якісних і продуктивних тварин. Але десь у горах ще залишилися поодинокі вівчарі. І треба їх підтримувати, треба заохочувати нових. А єдиний стимул для гуцула — це гривня. Тож в Україні треба монетизувати продукцію вівчарства. Якщо ми не нагодуємо місцевий народ тут, на місці, то не буде нічого хорошого. Чому весь світ сьогодні бореться за малий бізнес? Бо це – основа продовольчої безпеки кожної країни», — переконаний наш співрозмовник.
Василь Стефурак каже, що протягом усієї фермерської діяльності об’їздив майже всіх чабанів Івано-Франківської області, щоб познайомитися та дізнатися про реальний стан вівчарства на полонинах. Найближчим часом він планує не просто говорити з колегами, а має намір роздати кожному господарю по племінному баранові, котрих вивів на своїй фермі. Таким способом фермер хоче покращити поголів’я овець та заохотити карпатських вівчарів активніше включатися у відродження древнього ремесла. До того ж Василь Стефурак хоче не лише «вдосконалити» отари колег завдяки своїй унікальній породі, а й навчити місцевих виробників створювати якісну продукцію з м’яса, молока та вовни: уже є перші вдалі експерименти з виробництва сиров’яленої баранини.
Ще фермер згадує, коли почав вирощувати овець і кіз, то до нього часто зверталися односельці. Ледь не в кожному господарстві в Молодятині тримають одну-двох кіз для власних потреб. Тож місцеві господарі просили «надати послуги» породистого цапа, аби приплід був здоровим і продуктивним.
«Мій цап дав більше толку, ніж більша частина нашої Верховної Ради. Бо, покривши місцевих кіз, ми отримуємо гібридизацію, за допомогою якої коефіцієнт корисної дії при однакових затратах виростає в рази. Уже є показовий приклад, коли звичайна пенсіонерка тримає породисту козу й отримує не 1,5 л молока в день, а цілих 5! Із цього молока вона вже може зробити хороший смачний сир, продати на ринку й отримати додаткову копійку», — розповідає карпатський фермер.
На переконання Василя Стефурака, така бізнесова політика має не лише позитивно впливати на розвиток регіону, а й буде популяризувати продукцію українського виробництва. Фермер каже, що він не проти придбання якісної закордонної продукції, але ж і українські виробники мають навчитися виробляти й продавати конкурентні товари. До того ж в основі підтримки малого й середнього бізнесу в Україні має лежати давній принцип «свій до свого по своє», коли вітчизняний споживач має підтримувати насамперед свого ж виробника.
Заважати не можна підтримувати
Нині в Україні експерти говорять, що рентабельність виробництва продукції тваринництва набагато нижча, ніж продукції рослинництва. Василь Стефурак наводить досить банальний, але показовий приклад, коли тваринництво потребує забагато часу, аби стати прибутковим.
«У наш час корова коштує $500, новенький iPhone — $500. Тобто людина, яка займається тваринництвом, має два роки ходити до стайні, три рази в день доїти, годувати й прибирати за тією коровою, щоб мати змогу купити телефон», — каже фермер.
Нестабільна економічна ситуація в Україні змушує наших співвітчизників шукати більш швидкого заробітку. Василь Стефурак додає, що нині українці радше поїдуть за кордон на роботу й зароблять кошти на бажаний телефон уже протягом місяця.
«То й справді хіба вигідно буде займатися вівчарством у нашій країні за таких обставин? Таким країнам як Австрія чи Швейцарія, вочевидь, вигідно. Але і в нас це може бути вигідним бізнесом! Лише треба просто це розвивати та давати якісний продукт», — переконаний чоловік.
На думку Василя Стефурака, якщо держава не повернеться обличчям до своїх громадян і не буде підтримувати підприємництво, то перспектива вимальовується доволі песимістична. Інакше українські заробітчани й надалі залишатимуться десь за кордоном. Тож в Україні залишаться лише неспроможні фізично чи з інших причин виїхати в пошуках кращого життя.
Фермер наголошує, що українська влада має докласти максимум зусиль, аби не відбити бажання працювати у тих, хто вже із чогось почав тут, на Батьківщині.
«Поки держава буде дивитися на того селянина, як на дійну корову, за принципом «щоб корова більше давала молока, її треба менше годувати і більше доїти», то нічого доброго з того не буде ні для села, ні для держави», — відмічає Василь Стефурак.
Карпатський вівчар переконаний: аби уникнути будь-яких негативних моментів у взаємодії держави та її громадян, в Україні треба розгорнути масштабні програми підтримки малого й середнього сільгоспвиробника. І це варто робити максимально швидко, щоб підхопити на хвилю тих людей, які мають бажання жити й працювати саме тут, в Україні. Василь Стефурак каже, що куди б не подалися українці, то в багатьох випадках вони стають успішними й заможними людьми. То якщо не виходить досягти успіху в Україні, то, може, варто змінити спочатку державницький підхід до цієї ситуації?
«Наш народ — і розумний, і працьовитий», — із гордістю каже фермер.
Тож створення на загальнодержавному рівні програм для відродження й підтримки вівчарства, на думку Василя Стефурака, може стати відмінним рішенням на шляху до економічно сильної і стабільної держави.
«Іноді я навіть вже не кажу, щоб держава допомогла, аби лиш не заважала. Оподаткування у нас настільки складне, що годі говорити. От, наприклад, виростив я 1 кг баранини. Ціна у нас на неї — $4, але мені залишається лиш $1. У вівчарстві обороти коштів зовсім інші. От вирощування пшениці трохи простіше: посіяв, вніс добрива, зібрав, продав і все. А тваринництво — це ж не трактор, що ти його заглушив і пішов відпочити. Це робота без вихідних чи відпусток. І якщо людина працює, набиває мозолі, то має й заробляти відповідно», — констатує Василь Стефурак.
Фермер на власному прикладі показує, що його господарство не може вивести на новий рівень власну селекцію овець, яку він проводить уже протягом останніх шести років. Бо сучасний європейський комплекс із «повним фаршем» техніки коштує близько €1 млн.
«А де наш гуцул і де мільйон євро? Якщо він буде мати ті гроші, то йому овець вже не буде потрібно, він вже і так буде жити добре», — жартує Василь Стефурак.
Щоб відродити вівчарство в Карпатах, на думку фермера, на початку буде достатньо придбати державним коштом на село, район чи навіть територіальну громаду по барану. А люди, які захочуть займатися вівчарством, зможуть і далі розвинути цю справу.
«Чим займаються ці всі величезні міністерства агрополітики, економіки тощо? Скільки в них коштів іде на відрядження та корпоративи? А так один корпоратив не зроблять, куплять барана — і вже в селі буде племінне стадо. У масштабах країни — це копійки, а от місцевим мешканцям — хороший спосіб заробити», — мріє карпатський вівчар.
Недавно Василь Стефурак зареєстрував і очолив обласний осередок Асоціації вівчарів України.Тож тепер допомагає охочим розводити вівці не лише у власній Печеніжинській громаді, а й на всій Івано-Франківщині та в сусідніх областях — Закарпатській, Львівській і Чернівецькій. Крім того, фермер переконаний, що таке об’єднання допоможе реально відстоювати інтереси вівчарів у владних кабінетах.
«Вважаю, що все-таки майбутнє України — за невеликими господарствами. Наша Асоціація вівчарів об’єднала близько півтора десятка людей, які утримують невеликі отари по 100, 200 чи 300 овець. І коли ми говоритимемо з владою, то це додасть нам упевненості: це не маленька група вівчарів, а ціла асоціація. Ми щиро надіємося, що колись прийде такий час в нашій державі, коли тих людей, які справді працюють у сільському господарстві, будуть нарівні збирати на обговорення законів за круглими столами. Бо в нас посадовці геть відірвані від реальних речей, літають у своїх хмарах і просто не розуміють, що твориться внизу. То ми, люди із землі, будемо розказувати їм про все з перших вуст», — підмічає Василь Стефурак.
Насамкінець щиро дякуємо справжньому гуцульському вівчареві за розмову та бажаємо успіхів у всіх починаннях. Адже Kurkul.com уже так кортить незабаром поїхати в Карпати та познайомитися з усіма місцевими фермерами!
© Андрій Яцина, Катя Капустіна, Kurkul.com, 2018 р.
Останні вівчарі Карпат
Живуть вівчарі (тут кажуть: літують) по чотири місяці високо в горах: випасають худобу, доять, із молока роблять сир. Часто зі стадом долають десятки кілометрів.
“Там верхами над громнями
вітри повівають,
Там чабани овець пасуть,
В сопілочку грають”.
“Делікатна днина”, – каже наш провідник пан Василь Стефлюк із Зеленого, оглядаючи з полонини Веснарка стіну Чорногірського хребта. За спиною – румунський Марамарош, далеко ліворуч темніє силует Говерли, просто перед нами – громаддя Попа Івана з величною руїною астрономічної обсерваторії на вершині. З погодою нам справді пощастило: у старенькому УАЗі майже задихаємося від вихлопних газів, які проникають крізь прогнилу обшивку всередину кабіни, але впевнено долаємо підсушені серпневим сонцем підйоми на Роге. Їдемо на Радул – далеку високогірну полонину південної Верховинщини, де Мармароський масив зустрічається з Чивчинським, впритул до кордону з Румунією.
“Гори западають чим день”, – говорить Василь. На полонинах Верховинщини ще два-три десятиліття тому випасали до 40 тисяч овець. Сьогодні поголів’я вже втридцятеро менше. Занедбані пасовиська потроху заростають лісом. Від стай, де мешкали й варили сир вівчарі, залишаються лише купи гнилих колод. Великі ферми колишніх колективних господарств місцеві гуцули розтягли на будматеріали. Подекуди про часи, коли на полонинах тримали по тисячі-дві овець, нагадують тільки великі плями зеленого карпатського щавлю, який виріс на місці покинутих кошар. Атмосферу руїни не порушує навіть діюча застава української прикордонної служби на Роге. В успадкованого від радянських прикордонників потужного бінокля давно збита оптика: зображення двоїться, поблажливо збільшуючи шанси потенційних порушників. Синьо-жовті прикордонні стовпці мирно уживаються з металевими зірками на огорожі. Рушаємо вздовж контрольної смуги повз покинуті полонини Берчєска і Регеска.
Але Радул – щасливий виняток. Остання і єдина полонина Карпат, де газдують із розмахом і хистом, про який повідає безкінечний коломийковий епос про ватагів і вівчарів. Так тут літували і сто, і двісті років тому. Доїли корів і овець, варили в казані вурду і будз, щільно набивали в бербениці бринзу. Радіо, мобільні телефони у вівчарів, які ледве ловлять зв’язок лише в одній точці біля віконця стаї, і дизельний генератор електрики – “движок” – нічого принципово не змінили ані в технології, ні в організації праці чи побуту.
На Радулі вже кілька років поспіль літують вівчарі з Бабина Косівського району. Колись ця полонина належала тамтешньому колгоспу, тепер її орендує депутат – так тут здавна називають господаря полонини – Василь Тоняк. Ватаг Іван Дарійчук із Малого Рожена, заступник депутата Іван Сумарук із Бабина та ще чотири вівчарі дають собі раду з чималом стадом – 850 овець, 106 корів, з десяток коней.
Худобу виводять на полонину в травні на Юрія. З Бабина до Радула – сотня кілометрів, які вівчарі зі стадом долають за два-три дні. Маршрут пролягає через Буковецький перевал до Верховини, далі на Замагору, через полонину Кринта до Зеленого і через Шибене на Радул. З газдами, які надали нічліг по дорозі, розраховуються надоєм. Худобу вівчарям на випас – за невелику плату – дають не тільки в рідному Бабині, а й господарі з Ільців, Верховини, Зеленого. Потім газди приходять за бринзою і будзом, заодно приносять вівчарям харчі й цигарки.
Господарку на Радулі винятковою робить не лише давно вже небачена на інших полонинах кількість худоби. Вражає вік вівчарів. Якщо на більшості з іще діючих полонин вкрай рідко можна зустріти молодших за років п’ятдесят гуцулів, а сир варять, зазвичай, і зовсім ветхі вісімдесятилітні діди, то на Радулі газдують молоді хлопці.
Ватагу Івану Дарійчуку – 32 роки, Івану Сумаруку – 28. Дарійчук літує вже 17 років, а вперше батько його взяв на полонину шестирічним хлопчаком. Сумарук також біля овець із 5 років. Як був малим, до казана ставав на стілець – “і ймив” – мішав молоко, коли варили сир. На полонині на вік не надто зважають і ніхто нікого особливо не жаліє – розподіл праці суворий, вивірений і випробуваний традицією. Від обов’язків може звільнити лише серйозна хвороба. Це друга армія, каже ватаг, “в першій відбій, в четвертій підйом”. Щодня треба тричі здоїти овець, обійти корів. У спеку, грозу, град чи шаргу – мокрий сніг. Звісно, жодних вихідних. Умови життя на високогір’ї спартанські: гріються від ватри, для сну – твердий дерев’яний лежак, їжа одноманітна, рідні навідуються рідко, певно, навіть рідше, ніж поодинокі туристи. Звісно, як є гості, то й коломийки співаються, і флоєрка грає, і горілка п’ється, але стримано й накоротко – бо робота, вдосвіта вставати.
“З мого року ровесники, коли я йшов сюди від весни, кажут мені: тікай, дурний, шо ти там робиш. – розповідає Іван Сумарук. – А я собі знаю, що маю бути тут та й всьо. Але зійшли ми з полонини – та й кожен питаєси полонинської бринзи, масла овечого. ” Можливість легшого заробітку відвертає молодь від полонинського літування: в усьому косівському районі ці два вівчарі залишилися, очевидно, останніми, хто вміє ватагувати, зварити будз і вурду. Є ще дід Крисяк, згадує Дарійчук, але йому вже за вісімдесят. “Сьогодні гуцули з чого живут? – міркує Сумарук. – Майструют, пробуют якийсь бізнес, подаютси на заробітки за кордон чи до Києва, збирают афини і гриби, продают землю. Багато хто просто пропиває чи програє ті гроші. Але аби лиш не на полонину”.
Але важка праця – не єдина причина занепаду вівчарства в Карпатах. На полонині можна й заробити, а якщо любиш гори по-справжньому, кажуть Івани, то й робота дається легше. На державну підтримку також не сподіваються, навіть не згадують про обіцяні колись урядом дотації. Хоча на румунському боці на полонинах тисячі овець – саме завдяки дотаціям ЄС на тваринництво.
Гірше, що нема доброго збуту. Українці, на жаль, звикають до поганої їжі: упакований у пластик сир, в якому, певно, й сліду молока немає, купують більш охоче, ніж зварений з добірного овечого і коров’ячого молока будз. Вурду, до якої треба особливого вміння, взагалі важко продати. Тому до Франківська продукцію свою не возять – не вигідно. Продають у Верховині, трохи в Косові, та найбільше – на Закарпаття. Відтак, традиційне полонинське вівчарство потроху, але незворотно зводиться до екзотики – спокуси для вибагливих туристів, матеріалу для амбітних кінематографістів, які полюють на щось первісне й справжнє у глобалізованому споживацькому світі, до гарної картинки, якою розважають високих гостей.
У 2008 році на Радул із тодішнім головою Верховинської РДА Кермощуком виїхав на джипі Президент Віктор Ющенко. “Ми лиш з дойки прийшли, дивимоси: Ющенко з машини вилазит. Завітавси з каждим, заговорив, випив спірту. Гарний чоловік, а той, шо тепер, не приїхав би. Сидів за тим самим столом, шо й ви!” – згадують зворушені вівчарі. Після президентського візиту в районі пішла чутка, що Ющенко тримає своїх півтори сотні овець на Радулі. А ще минулого року приїздили поляки знімати фільм. Так поволі автентична традиція перетворюється просто на один із пунктів стратегічного плану з розвитку туризму в регіоні, на відеоряд для демонстраційного проморолика.
. На шляху до Радула на полонині Берчєска недавно почалося будівництво. Вівчарі говорять, що якийсь багатий “пан із Верховини” планує звести велику й по-сучасному обладнану ферму. Певно, замість ватага там буде менеджер, замість вівчаря – машиніст апаратного доїння. “Я на пана не піду робити, аби за які гроші. Ми самі газдуємо. Аби на мене пан гаськав? Ліпше буду бідувати. ” – каже ватаг Іван, який планує літувати на Радулі в наступні роки. Тим часом верховинський “пан”, який, очевидно, отримав полонину в оренду, вже встиг встановити на дорозі двоє воріт, незаконно обмеживши доступ місцевих гуцулів до афинників. З ним не можуть собі дати ради й “погранці”: прикордонники задовольняються тим, що отримали від впливового “пана” з прихватами в райадміністрації ключі до колодок. “Нема тепер таких затєтих, аби зрізали ті ворота й кинули в берду”, – безсило нарікають гуцули .
Якщо “затєтих” так і не знайдеться, незабаром на полонини не приїдуть навіть закордонні кінематографісти: маслозаводів і ферм у Європі не бракує. А нам доведеться тішитися, що на власні очі встигли побачити справжніх останніх вівчарів.
© Автор: Андрій Сова
– Культурно-історичний портал “Спадщина Предків”
Долучайтесь до спільноти та діліться публікацією у соцмережах:
- 11 заповідей карпатського мольфара
- Гуцульським шляхом ІІ Бригади Леґіонів
- Унікальні світлини старого Рахова
- Параска Горицвіт – Побут та традиції Гуцульщини (1987)
- Тарадута — один з наймогутніших мольфарів в історії Карпат
- Унікальні раритетні фото Верховини 100-річної давнини
- Черес – гуцульський пояс-оберіг
- Стара гуцулка Чукутиха: історія одного фото
- Володимир Шухевич про мольфарів Українських Карпат
- Від Кракова до Снятина: подорож кореспондентки National Geographic
