Екатерина Белокур

Екатерина Васильевна Белокур (укр. Катерина Василівна Білокур; 24 ноября (7 декабря) 1900 — 10 июня 1961) — украинская советская художница, мастер народной декоративной живописи, представительница «наивного искусства».

Родилась 24 ноября (7 декабря) 1900 года. Отец, Василий Иосифович Билокур, был состоятельным человеком, имел 2,5 десятин пахотной земли, держал скот. Кроме Екатерины в семье было два сына — Григорий и Павел. В возрасте 6-7 лет Екатерина научилась читать. На семейном совете было решено не отдавать девушку в школу, чтобы сэкономить на одежде и обуви. Рисовать начала с ранних лет, однако родители не одобряли это занятие и запрещали им заниматься. Екатерина продолжала рисовать тайком от родных, используя для этого полотно и уголь. Рисовала декорации для драмкружка, созданного соседом и родственником Белокуров — Никитой Тонконогом. Позже Екатерина также играла на сцене этого театра.

В 1922—1923 годах Екатерина узнала о Миргородском техникуме художественной керамики. Она отправилась в Миргород, имея при себе два рисунка: копия с какой-то картины и набросок дедовского дома с натуры, выполненных уже не на полотне, а на специально для этого приобретенной бумаге. В техникум Екатерину не приняли из-за отсутствия документа об окончании семилетки, и она вернулась домой пешком.

Желание рисовать её не покидало и со временем она начала посещать драматический кружок, организованный супругами учителей Калита. Родители согласились на участие дочери в спектаклях, но при условии, что драмкружок не будет мешать работе по хозяйству. В 1928 году Белокур узнала о наборе в Киевский театральный техникум и решила попробовать свои силы. Но ситуация повторилась: ей снова отказали по той же причине. Осенью 1934 года она совершила попытку утопиться в реке Чумгак, в результате чего застудила ноги. После попытки суицида отец с проклятиями согласился на занятия дочери рисованием.

Весной 1940 года Екатерина услышала по радио песню «Чи я в лузі не калина була» в исполнении Оксаны Петрусенко. Песня настолько поразила Белокур, что она написала певице письмо, вложив в него рисунок калины на куске полотна. Рисунок поразил певицу, и она, посоветовавшись с друзьями — Василием Касияном и Павлом Тычиной — обратилась в Центр народного творчества. Вскоре в Полтаву поступило распоряжение — съездить в Богдановку, найти Белокур, поинтересоваться её работами.

Богдановку посетил Владимир Хитько, возглавлявший тогда художественно-методический совет областного Дома народного творчества. Несколько картин Белокур он показал в Полтаве художнику Матвею Донцову. В 1940 году в Полтавском доме народного творчества открылась персональная выставка художницы-самоучки из Богдановка, которая в то время состояла лишь из 11 картин. Выставка имела огромный успех и художницу премировали поездкой в Москву. В сопровождении Владимира Хитько она посетила Третьяковскую галерею и Пушкинский музей.

В 1944 году Богдановку посетил директор Государственного музея украинского народного декоративного искусства Василий Нагай, который приобрел у Белокур ряд картин. Именно благодаря ему Музей украинского народного декоративного искусства имеет лучшую коллекцию работ Белокур.

В 1949 году Екатерина Билокур становится членом Союза художников Украины. В 1951 году она была награждена орденом «Знак Почёта» и получила звание Заслуженного деятеля искусств УССР. В 1956 году Белокур получила звание Народного художника УССР. В дальнейшие годы произведения Екатерины Белокур регулярно экспонировались на выставках в Полтаве, Киеве, Москве и других городах. Три картины Билокур — «Царь-Колос», «Берёзка» и «Колхозное поле» были включены в экспозицию советского искусства на Международной выставке в Париже (1954). Здесь их увидел Пабло Пикассо, отозвавшийся о Белокур так: «Если бы у нас была художница такого уровня мастерства, мы бы заставили заговорить о ней весь мир!».

Это часть статьи Википедии, используемая под лицензией CC-BY-SA. Полный текст статьи здесь →

Катерина Білокур

Білоку́р Катери́на Васи́лівна (24 листопада [7 грудня] 1900(19001207), с. Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 10 червня 1961, с. Богданівка, Яготинський район, Київська область, Українська РСР, СРСР) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва».

Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Народилася 24 листопада (7 грудня) 1900(19001207) року. Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Катерини у сім’ї були два сини — Григорій і Павло.

У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися.

Про свої перші кроки у мистецтві художниця згадувала:

Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру.

У 1922–1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.

Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.

1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержує звання Народного художника України.

Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →