§ 11. Політичний устрій, суспільне та господарське життя Русі-України за доби розквіту (кінець X — перша половина XI ст.)

Слов’яни та Русь-Україна як держава пройшли кілька етапів свого політичного розвитку.

У ранніх слов’ян (I—II—VIII ст.) у період «воєнної демократії» на чолі племені стояв вождь (князь), який спирався на воїнів — дружину. Таку форму організації влади і суспільства історики традиційно називають вождівством. Вождем ставав найсміливіший, найхоробріший воїн.

У період становлення Русі-України (IX — перша половина X ст.) перші літописні князі, спираючись на вірну дружину, підкорювали сусідні племена, збирали ненормоване полюддя і ділилися награбованим із дружиною. Частину здобичі перепродували у Візантію або інші держави. Головною відмінністю в цей період було панування династії Рюриковичів — влада князя Ігоря і княгині Ольги перейшла у спадок до їхнього сина Святослава Ігорьовича. Великі зміни відбулися за княгині Ольги: упроваджено систему збору податків і призначено перших князівських намісників замість племінних князів. Таким чином були закладені основи держави — князівства.

У період розквіту Русі-України (кінець X — перша половина XI ст.) за Володимира Великого були ліквідовані всі племінні князівства, а дружина почала отримувати платню землею за службу. Справу свого батька продовжив Ярослав Мудрий.

Думки істориків

Сучасні історики дискутують про те, як розглядати Русь-Україну:

• більшість сходиться на тому, що Русь-Україна була середньовічною ранньофеодальною монархією;
• частина вважає її централізованою монархією,
• найсміливіші навіть пропонують розглядати Русь-Україну як імперію.

Якої точки зору ви дотримувалися б під час дискусії? Обґрунтуйте свою думку.

Варто запам’ятати!

Монархія — держава, де найвища влада належить одній особі й передається у спадок.

Централізована монархія — різновид монархії, за якої найвища державна влада зосереджена в руках однієї особи — монарха, що управляє країною з одного центру.

Імперія — велика монархічна держава, що поєднує в собі силоміць приєднані (підкорені) інші народи та території. Владу імператора зміцнює монотеїстична релігія, підтримує вище духівництво (Папа Римський, патріарх тощо).

Особливістю політичного життя Русі-України було те, що влада князя переходила до одного із синів у результаті збройної боротьби між братами, оскільки Русь не знала законів про спадкування влади.

На чолі держави стояв великий князь київський з династії Рюриковичів, якому належала і законодавча, і виконавча, і судова влада. Великий князь управляв державою: видавав закони (усні чи письмові); керував військом (дружиною); судив (частину судових функцій пізніше було передано церкві). Князь був воєначальником й укладав міжнародні угоди.

Великий князь київський уособлював державу — хворів князь, то «хворіла» і держава; помирав князь — виникали проблеми в державі, розпочинався період боротьби за владу.

За бажання князь міг скликати раду, що могла складатися з окремих наближених бояр, старших дружинників, духовенства та представників міської знаті. Але ця рада була, скоріше, дорадчим органом влади при князеві.

2. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

Більшість сучасних українських істориків характеризують суспільні й економічні відносини часів Русі-України як феодальні зі своїми особливостями.

Як і в Європі, суспільство Русі-України було становим, тобто поділялося на верстви, які мали різні права й обов’язки.

Основну масу населення Русі-України становили непривілейовані жителі — селяни та міщани. Селяни були об’єднані в сільську громаду — верв. Громада щорічно розподіляла орні та сінокісні землі між сім’ями. Згодом орна земля і сіножаті перейшли в постійне користування окремих сімей. Проте спільною власністю залишалися ліси та пасовиська, річки й озера.

Довідка «Соціальна структура давньоруського суспільства»

https://cutt.ly/IyXA9L0

Ізгої — люди, що втрачали зв’язок із своїм суспільним середовищем.

Варто запам’ятати!

Бояри — привілейована верства руського суспільства, родова знать, яка володіла землями — вотчинами.

Вотчина — безумовне земельне володіння, що передається у спадок, вільно продається, дарується.

Дружинники — постійне військо князя; згодом — привілейована верства руського суспільства, яка отримувала земельні володіння на умовах служби князю.

3. ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ. РОДИНА

Центром повсякденного життя Русі була сім’я. Сім’ї, як правило, були великими — до 12-15 осіб. В одному помешканні могли жити представники трьох поколінь (діди і бабусі, батьки й матері з власними дітьми). Яким було дитинство — нам відомо мало, імовірніше дітей з раннього віку привчали допомагати по господарству батькам. Із джерел нам відомо, що дитину називали отрок — «неговорящий», тобто той, який не має права на слово.

Люди часто мали прізвисько. По батькові називали князів і бояр — Ігорьович, Святославич. До імені пересічної людини додавали ім’я батька. Від князівських часів так з’явилися, наприклад, Милорадовичи, Левковичи; пізніше — Петренки, Іваненки й ін.

Діємо: практичні завдання

Уважно розгляньте ілюстрацію і опишіть житло давніх русів.

Каркасно-стовповий будинок і садиба зі зрубним житлом (м. Київ, реконструкція Петра Толочка)

Як облаштовували житло в Русі-Україні

https://cutt.ly/ttmTtj6

Відео «Древній Звенигород» (3D-реконструкція. Джерело: Історико-культурний парк «Древній Звенигород». Тривалість 03 хв 55 с)

https://cutt.ly/qtmRVYT

Дослідіть давньоруське місто за 3D-реконструкцією:

• а) назвіть головні елементи міста;
• б) визначте основні будівельні матеріали;
• в) опишіть екстер’єр та інтер’єр будівель (княжого палацу, двору боярина, церкви).

Діємо: практичні завдання

Визначте за одягом верстви населення. Аргументуйте свій вибір й опишіть зовнішній вигляд однієї з верств населення.

4. ГОСПОДАРСТВО. МІСТА. РЕМЕСЛА. ТОРГІВЛЯ

Господарство Русі-України було натуральним — усе необхідне для життя виробляли селяни й ремісники та споживали на місці.

Поширеними були мисливство, рибальство, бортництво (добування меду диких бджіл).

У містах жили купці (гуртові й у роздріб) та ремісники. Руси були прекрасними ремісниками. Основними ремеслами були металообробка (заліза та цінних металів — золота і срібла), обробка дерева та шкіри, гончарство. Шкіру обробляли вручну фізично сильні люди — кожум’яки.

Ювелірні майстри виготовляли жіночі прикраси з перегородчастої емалі та черні — особливого сплаву міді, срібла, свинцю і сірки, який після виплавки в горні щільно з’єднувався зі срібною основою, утворюючи темний фон.

Поширеними в селах і містах були домашні ремесла — ткацтво, прядіння, плетіння, вишивання, шиття.

Майстри по дереву виготовляли бочки та діжки (бондарі), вози, сани та колеса (стельмахи).

На Русі спочатку було поширене будівництво з дерева, згодом — з каменю та плінфи (тонка обпалена цегла). Споруджували з каменю і плінфи собори, князівські палаци, брами. А з дерева будували житло для пересічних селян і міщан. Також дерево використовували для будівництва оборонних споруд — валів, частоколів.

Русь-Україна розташовувалася на перетині великих торговельних шляхів, які зв’язували Північ і Південь Європи, мусульманський Схід і християнський Захід:

Поміркуйте, як розташування торговельних шляхів впливало на розвиток міст Русі-України.

Центрами торгівлі були руські міста: Київ, Вишгород, Чернігів, Любеч, Витичів, Переяслав, Володимир на Волині, Галич та ін.

Найзручнішими шляхами були річки — і влітку, і взимку. Сухопутні шляхи були менш придатними та безпечними.

Грошима всередині держави слугували шкурки звірів — куниці (куни) та білки (вервиця, векша). З початку XI ст. почали використовувати злитки срібла вагою близько 160 грамів — гривни. Були різні за формою гривни — київська та новгородська.

Срібна київська гривна

ЗНАЮ МИНУЛЕ • ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ • ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Поясніть значення понять і термінів історичної хмаринки. Згрупуйте слова хмаринки за запропонованими вами критеріями. Складіть короткі розповіді за допомогою кожної з груп слів.

2. Схарактеризуйте зміни політичного устрою Русі-України в IX — першій половині XI ст.

3. Які функції виконував князь на Русі?

4. Чому історики характеризують Русь як феодальну станову державу? Що таке суспільний стан? Назвіть стани руського суспільства.

5. Чим відрізняється умовне землеволодіння від вотчини?

6. Опишіть відомі за літописом категорії вільного й залежного населення на Русі.

7. Що ви знаєте про повсякденне життя на Русі?

8. Дайте характеристику сільському господарству та ремеслам Русі.

9. Що слугувало грошима в часи Русі?

Досліджую і аналізую

Виконайте тренувальну онлайн-вправу:

«Повсякденне життя в Русі-Україні»

https://cutt.ly/8tmU3Mz

Мислю творчо

Складіть розповідь «Один день із життя» від імені представника/представниці однієї з верств давньоруського суспільства.

Як Московія стала Росією? До 300-ліття «викрадення» назви українського народу

Читаємо в Івана Драча: «Назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра». Сталося це 300 років тому, 22 жовтня 1721 року, коли цар Петро І проголосив Московське царство «Российской империей», а москвинів – «россиянами». Така зміна назви Московської держави кинула серйозний виклик ідентичності українського народу.

«Ми є народ, у якого вкрали назву» – так за пару століть означив ситуацію академік Михайло Грушевський.

Доктор історії Ярослав Дашкевич прокоментував подію розлогіше: «Московщина по суті загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, устроєвим – цілком відповідає сучасному термінові Україна… Це дало Московщині, хоча й підроблений, але все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою».

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року). А у правому верхньому кутку позначено розташування Московії – Moscovia Pars (Земля Московія)

Розглянемо поетапно, як це відбувалося.

1721 року в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.

Монета 1707 року із зображенням тодішнього царя Петра I, правителя Московського царства. На аверсі монети напис: «московський рубль»

Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Що її до цього спонукало?

Ось що читаємо у праці академіка Григорія Півторака:

«Катерина ІІ намагалася пізнати історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел – літописів та інших документів московської старовини. Правдива історія Московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції… як з’ясувалося, до Московії не мала жодного стосунку».

Оце і спонукало імператрицю взятися за створення власної версії російської історії. Подальші події розвивалися так:

4 грудня 1783 року за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской».

За вказівкою імператриці провели ревізію стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили

Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі.

Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом».

«Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів.

Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили.

Шостий номер французької газети Gazette (1709 рік), в якому йдеться і про Україну (Ukraine), і про Московію (Moscovie) та московитів (Moscovites)

Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 року.

Вона стала еталоном для майбутніх істориків 19-го століття і лягла в основу «Истории государства Российского» у 12 томах Карамзіна, а також фундаментальної «Истории России с древнейших времен» у 29 томах Соловйова.

Історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

Професор Берлінського університету Александер Брюкнер у своїй історії Росії з цього приводу зазначив:

Імперська схема історії була непорушною до 1904 року, коли її блискуче спростував Михайло Грушевський

«Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ».

Імперська схема історії була непорушною до 1904 року, коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…» він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція:

«Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

«Словник московсько-український» і «Словник українсько-московський». Упорядник Віктор Дубровський. Видавництво «Рідна мова», Київ, 1918 рік

Показово, що після жовтневого перевороту 1917 року офіційна радянська історична школа академіка Михайла Покровського стояла фактично на позиціях академіка Грушевського і починала російську історію від владіміро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Так викладали історію в радянських освітніх закладах. Саме тоді в українських школах, університетах і музеях давній період нашої державності іменували у відповідності до вчення Михайла Грушевського – «Київська держава» або «княжа Україна-Русь».

Академік Володимир Перетц. «Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка феодальної України-Руси XII віку». Українська академія наук, Київ, 1926 рік

1934 року імперську схему історикині Катерини ІІ взялися відновлювати головні комуністи – Сталін, Жданов і Кіров.

За їхніми підписами було опубліковано «Замечания по поводу конспекта учебника по «Истории СССР».

Автори «Замечаний..» вважали неприпустимим розглядати історію «Великороссии» окремо від історії «других народов СССР» – насамперед українців і білорусів. І як тільки кремлівські комуністи дали вказівку «надо!» – українські негайно відповіли «єсть!»

За місяць часу більшовицький міністр освіти УРСР Володимир Затонський у виступі на сесії Всеукраїнської академії наук заявив: «Ми будуємо в Україні культуру соціалістичну, що її носієм є український пролетаріат. Ось чому ми так різко розходимося в будівництві української культури з тими, хто намагається протягнути безперервну «золоту нитку від великокняжої Київської України-Руси через Петра Могилу, «батька» Хмельницького й Центральної Ради до наших днів».

Ось так вкотре історики отримали пряму вказівку знову виводити початки російської держави і походження росіян з «Київської Русі».

Відтоді, як стверджує доктор історії Михайло Брайчевський, «в радянській історичній науці поступово створилося переконання, що минуле можна конструювати на свій смак і розсуд і що історичною істиною є директива начальства».

Отже, тисячолітня княжа Русь – це держава предків українського, а не російського народу. До історії Росії вона прив’язана виключно наказами і директивами Петра I, Катерини II, Сталіна, Жданова… і низки «вірнопідданих» українських істориків. Останні і на 31-му році незалежності продовжують вірити у старшого брата і демонструвати йому «послушаніє», оперуючи термінами «Київська Русь», «Південна Русь», «Західна Русь», «Давня (Древня) Русь… Саме з цієї причини такі новотвори російської імперської історіографії сьогодні рясно представлені в наукових працях українських істориків і в експозиціях національних музеїв.

Обкладинка книги «Русь – Україна а Московщина – Россія: історично-політична розвідка Лонгина Цегельського», виданої в Царгороді в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадський та політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець

Але, як відомо, вічних імперій не буває. І рано чи пізно Росія розпадеться, разом з нею лусне й імперська схема історії.

Ох і не позаздриш тоді росіянам. З цього приводу науковець Євген Наконечний пише: «У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Геть інакше виглядає процес формування російського народу, початок російської державності, церкви, російської мови, літератури, права тощо. Тоді росіянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, поміняти паспорт і скласти нову біографію».

Вочевидь, тоді багатьом доведеться згадати гіркі слова Олександра Солженіцина «Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали».

І насамкінець. Чи варто Україні повертати своє загублене первісне ім’я?

Мабуть, цьому сьогодні не має ні можливості, ні потреби.

Має постати єдине трактування історії України, як держави з тисячолітньою традицією, що веде свій родовід від княжої України-Русі

«Але це ім’я треба культивувати, згадувати і нагадувати про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі», – вважає доктор історії Ярослав Дашкевич. Для цього українська влада має працювати над поверненням нашої державної історії. І робити це потрібно з наполегливістю ніяк не меншою за ту, з якою імперська влада нашу історію крала.

Результатом цієї праці на всіх рівнях суспільного життя – від дитячих садків, шкіл, університетів, музеїв, засобів масової інформації… і до Національної академії наук України – нарешті має постати єдине трактування історії України, як держави з тисячолітньою традицією, що веде свій родовід від княжої України-Русі.

Ірина Костенко, Ірина Халупа – журналісти

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

_________________________________

Інші матеріали з циклу «ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ»:

Звідки українці взялися на Русі, або Боротьба за київську спадщину

Бо танки вирішують питання нинішньої війни, а от історична риторика – тисячолітні проблеми. Але чому ж така істерична увага до днів минулих?

Від Русі до України

На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини видаються штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави – Руська земля, що в Середній Наддніпрянщині. Київ стоїть і зараз, Середня Наддніпрянщина також нікуди не зрушила. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись слугував славнозвісним шляхом з варягів у греки. Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається і зараз.

Це означає: якщо населення нинішнього Середньої Наддніпрянщини є нащадком давньоруської людності (нехай уже й “перемішане” внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно претендувати на давньоруську спадщину – принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, збереглися її матеріальні рештки, що нині є або “пам’ятками архітектури”, або “пам’ятками археології” і внесені до відповідних державних реєстрів. Це “майно” – нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних установ та чорні археологи.

Інша річ – зі спадщиною духовною. Вона є виразно “рухомим майном”, причому найчастіше навіть нематеріальним – як думки і уява, спогади і пам’ять. Звісно, ніхто не може “пам’ятати” подій тисячолітньої давнини, проте для багатьох образ вітчизняної історії починається з хрестоматійного Несторового “Звідки пішла Руська земля” і його “Повісті минулих літ”, написаної на початку ХІІ століття. Без Русі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне в повітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу “Велике князівство Руське” видаватиметься дивним. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений 1620 року на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва: “Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це – ті ж, які ще за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію”.

Духовне, культурне і політичне відродження українства у XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі “стародавнім народом руським”.

200 років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старшини до національної інтелігенції ХІХ століття не була б успішною без такого трактату, як “Історія русів” (межа XVIII-ХІХ ст.). Фундаментальний для новітнього українського самоусвідомлення текст – “Історія України-Руси” Михайла Грушевського (1898). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою. У чому ж проблема?

Привід до її виникнення полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься Україна, а не Русь. Це в декого породжує думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською людністю, яка звала себе русь або русини, та її нащадками в особі сучасних українців певною мірою підриває законність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до “русских”. Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе запитання: звідки ж українці взялися на Русі?

Доктрина неперервності історичного шляху від дніпровської купелі до Москви знайшла своє відображення в монументі «Тисячоліття Росії», спорудженому 1862 р. у Великому Новгороді за часів правління імператора Олександра II. Скульптори М.Мікєшин та І.Шредер, архітектор В.Гартман.

Як розтягали київську спадщину

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться Білорусь і Україна, – це їхня “отчина”. Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який уже об’єднав ці землі на сто років раніше, – Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Звичніша для нас назва цієї держави – Велике князівство Литовське – є скороченням, яке приховує небезпідставність частини назви – Руське. Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний “ярлик” від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Ольгерд і Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запровадили державну руську мову і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татар і московитів. Власне, “возз’єднання” Русі, якщо комусь дуже хочеться, відбулося вже в XIV столітті. Згодом, після Люблінської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до складу володінь Корони Польської, але назву свою -Русь – зберегли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу сучасну російську академічну монографію:

В источниках X-ХІІІ вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее – православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia (“Малая Русь”) для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia (“Великая Русь”) в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных документов терминология проникла в церковную письменность. “Руським воеводством” в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним “Украина” вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов “русинские” и “руськие”, для территорий современной Беларуси в период XIV–XVII вв. было также характерно употребление самоназвания “литвины”, исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII–XVII вв. будет употребление терминов “Русь” и “русинский” (Западные окраины Российской империи. М., 2007. – С.15–16.).”

Не зайвим також буде уточнити, що терміни “Київська Русь”, “Московська Русь”, “Північно-Східна Русь” або “Північно-Західна Русь”, “Південна Русь” та більшість інших означень до топоніма “Русь” є винаходом істориків ХІХ століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова (“Середня Наддніпрянщина”) на весь конгломерат князівств Рюриковичів – хто для зручності географічних окреслень, хто з ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці Київської Русі вживали до ХІІІ століття лише вузьке значення (“околиці Києва, Чернігова, Переяслава”). У ХІІІ столітті, в апогеї розповзання решток символічної влади з рук Києва, Русь також почала “розтікатися”. Галицько-Волинський князь Данило Галицький став “королем Русі”, яка де-факто вже Києва і Чернігова не містила. Давні мешканці нинішнього українського Заходу засвоїли самоназву “русини” і найдовше користувалися нею – аж до ХХ століття. На цих географічно і культурно ближчих до Києва теренах Південної Русі назва “Русь” добре прижилася.

Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь – Північно-Східну Русь. Уперше сучасник назвав її Руссю в той переломний момент, коли сторінку з історією Давньої Русі вже перегортали монголи – 1238 року – у “Повісті про погибель Руської землі”. До цього землі майбутнього серця Росії звалися Заліссям, але аж ніяк не Руссю Заліською, як часом пишуть у російських підручниках. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців. У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної оповіді церковного автора про князя Дмитрія Донського, переможця у Куликовській битві 1380 р.):

“И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги [генуезці]: “Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская” [. ] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: “[. ] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве” (“Задонщина”).

Десь тоді ж і в тих самих краях, як читаємо, затвердів у слові “руський” до того м’який звук “с”, утворивши слово “русский”. Древнє самоозначення “русини” там не встигає поширитися. З часів Івана ІІІ й Івана Грозного уявлення про величну місію “Третього Риму” і претензії на всю “руську спадщину” закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій – Велика і Мала Rosia: вони одночасно поширювали назву “Русь” на весь православний простір від Карпат до Волги і впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово “Росія”. До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, і вживався він у творах “високого стилю” – віршах, панегіриках, промовах і проповідях.

Росія: з Києва до Москви

Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку повстання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом “Росія на ноги встала”, причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького “Росія” в їхньому виконанні означало власне ту “Русь”, “єдиноволодарем” якої він себе вважав, яка в нього простягалася “по Львів, Холм і Галич”. Не зовсім нинішня Росія, правда ж? Отже, бачимо, що церковна “інтелігенція” почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані.

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських і сучасних російських підручниках щодо Московської держави XVI-XVII століть назв “Московское государство”, “Русское государство” и “Российское государство”. Друга і третя назви містять у собі певні “слизькі” моменти – особливо щодо критеріїв уживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 року (Переяславська рада) і 1686-го (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, про що в нас нині так активно згадують з приводу Томосу). Відбувся певний “бартер”: Московська держава поширилася на давню Руську землю, а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін.) натомість виступили в ролі ідеологів-модернізаторів (у ХІХ ст. сказали б – “культуртрегерів”) Московії. Хтось робив це свідомо, піднімаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне – просто завдяки більшій освіченості.

1674 року в київській лаврській друкарні вийшов “Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа”, авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником історії східних слов’ян (він залишався таким до початку ХІХ ст., витримавши 25 перевидань і маючи чимало рукописних варіантів!). Гізель був патріотом “народу малоросійського” й активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій у межах усього “православного простору”, де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії “спільної колиски”. Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію “від Києва”, то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фінські племена.

Інший представник “могилянського кола”, Феофан Прокопович, 1721 року на одному з засідань Синоду запропонував Петрові І прийняти “титул імператора всеросійського та іменуватися Великим і Батьком Вітчизни”. Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 року з’явилася назва “Російська імперія”, і Московія нарешті остаточно стала Росією. Ця просвітницька місія українських православних діячів згодом істотно ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви. Вже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше що під кінець того ж таки століття всі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини і Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово “россияне” тяжко входило до буденного вжитку. “Русские” закріпилося як етнічна назва, а “россияне” залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт “веселися, храбрый росс”, в епічних вправах Тредіаковського і Ломоносова.

Протягом 150 років, до середини ХІХ століття, освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і пристойна назва “Малоросія”, яка охоплювала територію меншу, ніж Русь, обіймаючи лише Лівобережжя. Ми пам’ятаємо, що у первісному грецькому значенні ця назва означала “давнішу”, “осередкову” Русь (“Велика” – це периферія, приєднані землі), але із “провінціалізацією” Малоросії у складі імперії ці давні смисли вже губилися. Малорос чимдалі більше ставав справді “малим”. Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами. Втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти, як, приміром, Василь Капніст, готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII-ХІХ століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми русами. Історично-політичний памфлет “История русов, или Малой России” подає героїчні діяння русів на Русі, котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо первісного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому трактування Ярослава Мудрого як визначного представника “малоросіян” аж ніяк не видалося б дивним.

Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому – навпаки. Простіше тому, що протягом 200 років її академічна наука й система історичної освіти не переймалися питанням, чому їхня країна називається Росія (а не Русь). У народу ж завжди була повна ясність і – жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці питання поставила нинішня не природна для Росії ситуація – її кордони не охоплюють усіх теренів Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки “взялися” на Русі українці, логічно підведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію? За радянських часів рятувала теорія “давньоруської народності – спільної колиски росіян, українців і білорусів”, але тепер вона розвалюється з різних наукових причин. Застаріле з наукової точки зору поняття давньоруської народності реабілітоване для вжитку в освіті і пропаганді; в Росії навіть поряснішали терміни в дусі ще цілком царських часів: “Древнерусское государство создал русский народ”. Або ж замінено царською термінологією про “русский народ в Киевской Руси”.

У російських підручниках, втім, цю “народність” іще згадують, але в жодному не дано чіткого визначення, що ж це було. Тому простіше зробити це питання “фігурою замовчування”, адже інакше втратиться образ минулого, звичний для багатьох генерацій росіян. Повний “розрив шаблону” – а це ж світоглядна катастрофа для спільноти, яка вихована на споконвічній державній величі. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про “русинів” у літописах як “русских”. Тепер, звісно, можна і далі триматися того самого погляду, але. Усе-таки “русин” залишилося тільки нашим словом.

“Мовне питання”

Окреме питання з мовою. Історично “руська мова” – це українська, яку нам довелося перейменувати внаслідок двохсотрічної монополізації назви Росією. Це робилося уже в межах нашого модерного національного проекту. У XVI столітті було нормою для європейських дипломатів у Східній Європі знати і “руську”, і “московську” мови, про що є свідчення в джерелах. Але привласнюючи всю київську спадщину (Русь, Росію) сусіди не забарилися і з мовою. Обґрунтування – знову ж таки “історичне”: за Давньої Русі був “древнерусский язык”, а тепер – “русский язык”. І ясно, що це одна мова на різних етапах історії. Усі літописи – на “старом русском языке”. Звідки взялася українська? Це “зіпсована” російська. Отже, тільки росіяни “зберегли” і назву і мову Русі. Про назву ми вже сказали.

І весь час забувається, що давньоруська книжна мова (церковнослов’янська) – це солунський діалект староболгарської. А в побуті люди користувалися “живою розмовною”, яка була попередницею сучасних мов – української, білоруської чи російської. Сучасне мовознавство однозначно стверджує: у східнослов’янських мов не було стадії “спільної східнослов’янської мови”, яка начебто “потім розпалася”. Були давні діалекти сучасних мов. Тобто як не було “давньоруської народності”, так і не було спільної російської мови.

Тому можна зрозуміти, наскільки загрозливим для російської ідентичності та образу минулого є існування незалежної України. І це питання не стільки геополітики та експансіонізму – це завдання збереження звичних “скрєп” російськості, яка геть виплескується з “дніпровської купелі”. Дуже далеко. І з цього погляду є парадоксально зрозумілою теза кремлівської пропаганди, що “Росія в Україні лише обороняється”. Бо справді, загарбання, привласнення України – це єдиний шлях порятунку тих фантомів і міфів, на яких тримається російська цивілізація. Але історія свідчить, що вкрадене колись може бути повернуте. І нам для цього не потрібно ні на кого нападати, а просто ствердити для себе: усе історично наше – справді наше. І не плекати комплексів меншовартості. Бо історія – за нас.