Створення радянської атомної бомби: як РДС-1 стала цілковитою копією розробки США

Ядерна фізика у 1941 році вийшла за межі лабораторій і вирвалася на полігони. З одного боку, це був неймовірний прогрес, адже люди отримали потужне джерело чистої енергії, однак з іншого – вона могла стерти з лиця землі міста-мільйонники.

Саме з цією метою енергію й почали використовувати. Першими до цього додумалися США, спроєктувавши 2 атомні бомби: “Малюк” і “Товстун”. Після них у гру вступив і Кремль. До теми КНДР почала активніше збагачувати уран для ядерної зброї

Щоправда, власного аналога Росія не мала, тому повністю скопіювала американську бомбу. Там усе подали “під власним соусом”, назвавши її РДС-1.

З чого почалося створення атомної зброї

Японці у серпні 1945 року розгромили атомними бомбами Хіросіму та Нагасакі. Це змусило “совєтів” ще активніше взятися за створення власного озброєння масового ураження. Питання атомного озброєння найбільше цікавило Йосипа Сталіна. Він доручив Лаврентію Берії зібрати команду й впродовж найближчих років представити йому радянський аналог. Як він це робитиме й де шукатиме для цього людей – Сталіна не цікавило. Головне – результат.
Питання атомного озброєння зацікавило Сталіна / Фото National Archives Ба більше, наявність у США такої зброї дарувала Вашингтону право диктувати свої правила гри на міжнародній арені та робило його гравцем, з яким неможливо сперечатися. Усі бачили, що було з Японією, тож такої долі для своєї країни не хотів ніхто. Завдання перед Берією поставили у 1945 році, тож не гаючи часу він приступив до його виконання. Радянський Союз дійсно мав сильних науковців. Однак індустріальна частина країни була просто виснажена й спустошена Другою світовою війною,
– розповів один з дослідників. Зважаючи на це, говорити про технології, які допомогли б “совєтам” створити власну атомну зброю без аналогів у світі, навіть не доводилося.

Хто був головним розробником РДС-1

Науковці, які десятиліттями вивчали теорію, зіткнулися із проблемами практики. Що робити вони знали, але от як – загадка. Тоді головним розробником майбутньої РДС-1 був фізик Ігор Курчатов. Перед ним стояло завдання дізнатися, як уран трансформувати в плутоній. У КДБ не запитували, чи знає він як це зробити. Курчатов мав або розробити технологію і стати героєм в СРСР, або з лабораторії відправитися в гості до ГУЛАГу. Берія мав чимало зв’язків у спецслужбах й прекрасно розумів, що без допомоги агентури питання власними силами не розв’язати. Тож, взявши в допомогу чекістів, у СРСР вирішили зайнятися не розробкою власного атомного продукту, а викраденням вже наявного варіанта. Зокрема, американської бомби “Товстун”.
Американська бомба “Товстун” / Фото U.S. Department of Defense РДС-1 стала його повною копією, хоча московська пропаганда подала усе так, ніби розробка належить вітчизняному виробництву. За словами дослідників, спецслужби, крім різних політичних питань, цікавилися ще й тими, які стосувалися військово-технічної сфери. Саме тоді в СРСР почала по-справжньому працювати так звана науково-технічна розвідка. “Все тому, що США були і є передовою країною в науково-технічних галузях. У нас був великий інтерес до цих сучасних технологій, які американці не хотіли нам передавати”, – розповів один з дослідників.

Проєкт “Мангеттен”

Єдиним джерелом інформації, з якого можна було почерпнути хоч щось, пов’язане з атомним озброєнням, був американо-канадський проєкт “Манхеттен”, який почав свою роботу в 1942 році. Лабораторії, розкидані по всій території США та Великої Британії, якраз займалися питаннями урану та плутонію, якого так не вистачало “совєтам” для створення власної бомби. Цікаво! Усі ці розробки тримали у величезному секреті. На варті кожного працівника лабораторій стояли спецслужби, які перевіряли біографію співробітника. Усі працівники були поділені на ланки, де в кожного було якесь одне завдання. Тобто завербувати людину з найнижчих ланок і випитати в неї інформацію не вийшло б. Потрібна була особа, яка має високий рівень доступу. Варто зауважити, що проєкт “Мангеттен” почався задовго до того, як в Радянському Союзі задумалися про створення власної ядерної програми. Однак, після бомбардування Японії деякі атомні дослідження ще продовжувалися. Саме тоді, після 1945 року, “совєти” й запланували підчепити когось, хто міг би пояснити їм, як працює технологія створення такої потужної зброї. Варто прочитати “Ядерний пакет майбутнього”: США готові виділити 25 мільйонів доларів Україні та іншим країнам Проєкт “Мангеттен” був програмою загальнонаціонального масштабу, у рамках якої працювали приблизно 130 тисяч людей. Більшість з них були техніками та інженерами. Звичайно ж, були й науковці, без яких атомну бомбу створити неможливо. “Совєти” спромоглися скопіювати не тільки бомбу, але й увесь лабораторний комплекс. Принаймні технологію будівництва та компонентів ракети. Лише розбудувавши інфраструктуру і налагодивши шляхи поставлення можна було переходити до нового етапу – залучити спецслужби безпосередньо до роботи над проєктом. У створенні РДС-1 вони радше відіграли роль охорони – стежили за тим, щоб люди, які працюють над створенням атомної бомби, завжди були у безпеці. Зверніть увагу! Працівників настільки берегли, що провідним науковцям навіть забороняли самостійно подорожувати, щоб уникнути непередбачуваних ситуацій та аварій. Перевозили якісь деталі на інший завод вони могли виключно у супроводі КДБ. Їздили працівники без зупинок, а зробити це могли лише, аби пообідати. У заздалегідь визначених точках на інженерів та науковців чекав накритий стіл. Варто зауважити, що усі страви спершу куштували агенти, аби переконатися, що вони не отруєні.

За що стратили подружжя Розенбергів

Поява на світ РДС-1 стала можливою не лише завдяки радянським вченим, які майстерно скопіювали американського “Товстуна”. Вони б і пальцем не ворухнули, якби кремлівські шпигуни не завербували 4 іноземців, які й допомогли пришвидшити радянську ядерну програму. Перші двоє – подружжя Розенбергів Етель та Джуліус. Вони були нібито кур’єрами, які виносили документи з лабораторій і передавали кремлівським кураторам.
Джуліус та Етель Розенберги / Колаж 24 каналу Якщо ім’я та позивний Джуліуса точно фігурує у шпигунських списках, то Етель абсолютно не причетна до зливу інформації. Однак у червні 1953 року їх обох стратили на електричному стільці. Справа була доволі контроверсійною, адже й в СРСР жодного разу не визнали, що Етель була їхнім інформатором. Втім, історики погоджуються, що страта обох – це спроба американської розвідки прикрити власні проколи і якось виправдати той факт, що в СРСР з’явилася власна атомна бомба. На суді подружжя звинувачували в тому, що вони передали Москві креслення атомних бомб. Однак насправді ні Етель, ні Джуліс навіть теоретично не мали доступу до таких даних. Щонайменше тому, що в них не було відповідної освіти. До теми Шпигунська драма: за що стратили подружжя Розенбергів Відповідно зрозуміти креслення, а тим паче переказати їх агентам КДБ вони були неспроможні. Єдине з чим Розенберги могли допомогти “совєтським” були організаційні питання. Втім, за словами інженерів, навряд чи інформацію Розенбергів хтось сприймав серйозно, якщо вона взагалі існувала.

Хто пришвидшив створення РДС-1

Найважливішими особами, які пришвидшили створення, а згодом й успішне випробування радянської бомби, стали німецький фізик Клаус Фукс, який працював на британців у рамках різних випробувань атомних проєктів, а також німкеня Урсула Кучинскі, яка почала працювати на комуністичні спецслужби під кодовим ім’ям – агент “Соня”.
Урсула Кучинскі працювала на комуністичні спецслужби / Фото History Today Клаус Фукс передавав інформацію “Соні”, а вже вона доправляла потрібні документи “совєтам”. Цей тандем завдав суттєвого удару атомним секретам США, які Вашингтон намагався тримати при собі, щоб унеможливити шанси на появу таких технологій в інших країн, а особливо в СРСР. У Радянському Союзі їх називали “золотою знахідкою Кремля”. Однак робота “Соні” та Фукса – це радше недопрацювання з боку американських та британських спецслужб, аніж заслуга КДБ. Цікаво Агент “Соня”: вражаючі факти про домогосподарку, яка допомогла СРСР у створенні атомної бомби Річ у тім, що кожного працівника, якого допускали на роботу на атомні об’єкти, перевіряли спецслужби. Як вони спромоглися пропустити в лабораторію Фукса, який був яскравим прихильником комунізму після війни – досі загадка. У результаті цим скористалися радянські спецслужби, підіславши до Фукса у 40-х роках “Соню”. Вона змогла передати в СРСР всю інформацію, якої не вистачало для створення бомби. Зокрема, деталі, що стосувалися урану та плутонію, будівництва ядерних реакторів та конструкції РДС-1. Клаус Фукс – геніальний науковець. Його вклад найбільший серед усіх агентів, які працювали у цьому напрямку. Тут навіть сперечатися не варто. Те, що й без нього розв’язали б всі проблеми, теж зрозуміло, але це зайняло б багато часу та сил,
– розповів полковник КДБ Ігор Прєлін. Зібрана інформація врешті-решт призвела до закінчення будівництва великого проєкту під назвою РДС-1.

Як у світі відреагували на атомну бомбу

Після успішного випробування радянської атомної бомби увесь світ панікував. У Лондоні думали, що випробування “совєтів” почнуться не раніше ніж у 1954 році. У Штатах сподівалися побачити бомбу у 1953 році. Для цього були логічні пояснення: країна нещодавно оговталася від Другої світової війни, технологій не було, а розвідка повідомляла про повну відсутність навіть натяків на те, що в Москві планують створити таку зброю. Довідка. Кремлівські агенти майстерно стежили за тим, щоб інформація про наявність такої зброї ніде не з’явилася. Вони боялися, що американці зможуть завадити розробкам. Пишатися досягненнями радянської науки змусила пропаганда. Насправді вітчизняна наука була безсилою і якби не спецслужби, то усіх цих променів слави й радощів ніхто, можливо, й не побачив би. Спецвідомства вкотре довели, що саме їхні ігри “крутять” світом.
Радянська атомна бомба РСД-1 / Фото Музею ядерної зброї Насправді до випробування радянської атомної бомби дотичні чимало подій. Одна з них перетворилася на теорію змови й існує ще й досі. На початку 40-х років XX століття заради спостереження за радянськими випробуваннями американські агенти запускали в небо повітряні кулі зі спеціальних матеріалів. Коли одна із них впала у Розвеллі у 1947 році, спецслужби не придумали нічого кращого, аніж сказати громадськості, що це уламки НЛО. Варто прочитати Штурмовики SWAT лякають одним лише виглядом: “Спецназ міста Янголів” пустив коріння в США З іншого ж боку, можливо, це було єдиним розумним рішенням, адже так “совєти” не дізналися б, що за ними шпигують. Крім того, кінець 40-х років припав на виробництво нових американських винищувачів. Брехня допомогла втримати нові авіаційні технології Вашингтона у секреті. У протилежному випадку кремлівська “спецура” скопіювала б ще і їхні креслення. Я працював дуже важко і вважав, що наша робота дуже важлива як для країни, так і для людства. Вона принесла баланс у ядерне озброєння 2 великих держав,
– заявив один із розробників РДС-1 Андрій Сахаров. Історія зі створення та випробування РДС-1 вкотре раз довела, що Радянський Союз самостійно нічого розробити не може, як і його наступниця – Росія. Поява на світ нових технологій, хай навіть і таких смертельних, вимагає не менш технологічних підходів до роботи. За увесь час свого існування, Москва звикла красти й відбирати: американська бомба, а за кілька років поява в СРСР аналогу – РДС-1. Кремль не думає про те, як вийти вперед, а розробляє плани викрадення і протистояння.

Коли СРСР створив ядерну зброю. Хто винайшов атомну бомбу? Історія винаходу та створення радянської атомної бомби. Наслідки вибуху атомної бомби. Створення атомної бомби в ссср

Поява атомної (ядерної) зброї була обумовлена ​​масою об’єктивних та суб’єктивних факторів. Об’єктивно до створення атомної зброї прийшли завдяки бурхливому розвитку науки, яка почалася з фундаментальних відкриттів у галузі фізики, першої половини ХХ століття. Головним суб’єктивним чинником була військово-політична ситуація, коли держави антигітлерівської коаліції розпочали негласну гонку у розробці такого сильного озброєння. Сьогодні ми з вами дізнаємося, хто винайшов атомну бомбу, як вона розвивалася у світі та Радянському Союзі, а також познайомимося з її пристроєм та наслідками застосування.

Створення атомної бомби

З наукового погляду, роком створення атомної бомби став далекий 1896 рік. Саме тоді французький фізик А. Беккерель відкрив радіоактивність урану. Згодом ланцюгова реакція урану стала розглядатися як джерело величезної енергії і легка в основу розробки найнебезпечнішої зброї у світі. Проте Беккереля рідко згадують, говорячи про те, хто винайшов атомну бомбу.

Протягом кількох наступних десятиліть, вченими з різних куточків Землі було виявлено альфа, бета та гамма промені. Тоді ж було відкрито велику кількість радіоактивних ізотопів, сформульовано закон радіоактивного розпаду та закладено початок дослідження ядерної ізомерії.

У 1940-х вчені виявили нейрон та позитрон і вперше провели розщеплення ядра атома урану, що супроводжується поглинанням нейронів. Саме це відкриття стало переломним моментом історії. У 1939 році французький фізик Фредерік Жоліо-Кюрі запатентував першу у світі ядерну бомбу, яку він розробив разом зі своєю дружиною, сповідуючи суто науковий інтерес. Саме Жоліо-Кюрі вважається творцем атомної бомби, незважаючи на те, що він був переконаним захисником світу у всьому світі. У 1955 році він, разом з Ейнштейном, Борном та низкою інших відомих учених, організував Пагуошський рух, члени якого виступали за мир та роззброєння.

Стрімко розвиваючись, атомна зброя стала безпрецедентним військово-політичним феноменом, що дозволяє забезпечити безпеку своєму власнику та знизити до мінімуму можливості інших систем озброєння.

Як влаштовано ядерну бомбу?

Конструктивно атомна бомбаскладається з великої кількості компонентів, головними з яких є корпус та автоматика. Корпус покликаний захищати автоматику та ядерний заряд від механічних, теплових та інших впливів. Автоматика контролює часові параметри вибуху.

До її складу входять:

1. Аварійний вибух.
2. Пристрої зведення та запобігання.
3. Джерело живлення.
4. Різні датчики.

Транспортування атомних бомб до місця атаки здійснюється за допомогою ракет (зенітних, балістичних або крилатих). Ядерний боєприпас може входити до складу фугасу, торпеди, авіаційної бомби та інших елементів. Для атомних бомб використовують різні системидетонування. Найбільш простим є пристрій, в якому влучення снаряда в ціль, що викликає утворення надкритичної маси, стимулює вибух.

Ядерна зброя може мати великий, середній та малий калібр. Потужність вибуху зазвичай виявляється у тротиловому еквіваленті. Малокаліберні атомні снаряди мають потужність кілька тисяч тонн тротилу. Середньокаліберні відповідають уже десяткам тисяч тонн, а потужність калібру доходить до мільйонів тонн.

Принцип роботи

Принцип дії ядерної бомбизаснований на використанні енергії, що виділяється при протіканні ланцюгової ядерної реакції. Під час цього процесу важкі частки діляться, а легкі – синтезуються. При вибуху атомної бомби за найкоротший проміжок часу на невеликій площі виділяється величезна кількість енергії. Ось чому такі бомби належать до зброї масової поразки.

В області ядерного вибуху виділяють дві ключові ділянки: центр та епіцентр. У центрі вибуху безпосередньо протікає процес вивільнення енергії. Епіцентр є проекцією цього процесу на земну чи водну поверхню. Енергія ядерного вибуху, проеціруючись на землю, може призвести до сейсмічних поштовхів, що поширюються на значну відстань. Шкода навколишньому середовищіці поштовхи приносять лише радіусі кількох сотень метрів від точки вибуху.

Вражаючі фактори

Атомна зброя має такі фактори ураження:

1. Радіоактивне зараження.
2. Світлове випромінювання.
3. Ударна хвиля.
4. Електромагнітний імпульс.
5. Проникаюча радіація.

Наслідки вибуху атомної бомби є згубними для всього живого. Через вивільнення величезної кількості світлової та теплої енергії вибух ядерного снаряда супроводжується яскравим спалахом. За потужністю цей спалах у кілька разів сильніший, ніж сонячні промені, тому небезпека ураження світловим та тепловим випромінюванням є в радіусі кількох кілометрів від точки вибуху.

Ще одним небезпечним вражаючим фактором атомної зброї є радіація, що утворюється при вибуху. Вона діє лише хвилину після вибуху, але має максимальну проникаючу здатність.

Ударна хвиля має сильну руйнівну дію. Вона буквально стирає з лиця землі все, що стоїть на шляху. Проникаюча радіація несе небезпеку всім живих істот. У людей вона спричиняє розвиток променевої хвороби. Ну а електромагнітний імпульс завдає шкоди лише техніці. У сукупності ж вражаючі чинники атомного вибуху несуть у собі величезну небезпеку.

Перші випробування

Протягом усієї історії атомної бомби найбільшу зацікавленість у її створенні виявляла Америка. Наприкінці 1941 року керівництво країни виділило на цей напрямок величезну кількість грошей та ресурсів. Керівником проекту було призначено Роберта Оппенгеймера, якого багато хто вважає творцем атомної бомби. По суті він був першим, хто зміг втілити ідею вчених у життя. У результаті 16 липня 1945 року у пустелі штату Нью-Мексико відбулося перше випробування атомної бомби. Тоді Америка вирішила, що для закінчення війни їй необхідно розгромити Японію – союзника гітлерівської Німеччини. Пентагон швидко вибрав цілі для перших ядерних атак, які мали стати яскравою ілюстрацією потужності американського озброєння.

6 серпня 1945 атомна бомба США, цинічно названа «Малюком», була скинута на місто Хіросіма. Постріл вийшов просто ідеальним – бомба вибухнула на висоті 200 метрів від землі, завдяки чому її вибухова хвиля завдала місту жахливої ​​шкоди. У районах, віддалених від центру, було перекинуто печі з вугіллям, що призвело до сильних пожеж.

Слідом за яскравим спалахом пішла теплова хвиля, яка за 4 секунди дії встигла розплавити черепицю на дахах будинків та спопелити телеграфні стовпи. За тепловою хвилею була ударна. Вітер, що пронісся містом зі швидкістю близько 800 км/год, зносив усе на своєму шляху. З 76 000 будівель, розташованих у місті до вибуху, було повністю зруйновано близько 70 000. Через кілька хвилин після вибуху з неба пішов дощ, великі краплі якого мали чорний колір. Дощ випав через утворення у холодних шарах атмосфери величезної кількості конденсату, що складається з пари та попелу.

Люди, які потрапили під дію вогняної кулі в радіусі 800 метрів від точки вибуху, перетворилися на пилюку. У тих, хто був трохи далі від вибуху, обгоріла шкіра, залишки якої зірвала ударна хвиля. Чорний радіоактивний дощ залишав на шкірі вцілілі невиліковні опіки. У тих, хто дивом зумів врятуватися, незабаром стали виявлятися ознаки променевої хвороби: нудота, лихоманка та напади слабкості.

Через три дні після бомбардування Хіросіми Америка атакувала ще одне японське місто – Нагасакі. Другий вибух мав такі ж згубні наслідки, як і перший.

За лічені секунди дві атомні бомби знищили сотні тисяч людей. Ударна хвиля практично стерла з землі Хіросіму. Більше половини місцевих жителів (близько 240 тисяч осіб) загинуло одразу від отриманих поранень. У місті Нагасакі, від вибуху загинуло близько 73 тисяч людей. Багато з тих, хто вцілів, зазнали найсильнішого опромінення, яке викликало безпліддя, променеву хворобу та рак. В результаті частина з уцілілих померла в страшних муках. Використання атомної бомби у Хіросімі та Нагасакі проілюструвало жахливу силу цієї зброї.

Ми з вами вже знаємо, хто винайшов атомну бомбу, як вона працює і які до яких наслідків може призвести. Тепер дізнаємося, як з ядерною зброєю були справи в СРСР.

Після бомбардування японських міст І.В. Сталін зрозумів, що створення радянської атомної бомби є питанням національної безпеки. 20 серпня 1945 року в СРСР було створено комітет з ядерної енергетики, головою якого призначили Л. Берію.

Варто зазначити, що роботи в цьому напрямку велися в Радянському Союзі ще з 1918 року, а в 1938 році було створено спеціальну комісію з атомного ядра при Академії наук. З початком Другої світової війни всі роботи в цьому напрямку були заморожені.

У 1943 році розвідники СРСР передали з Англії матеріали закритих наукових праць в галузі атомної енергетики. Ці матеріали проілюстрували, що робота закордонних вчених над створенням атомної бомби серйозно просунулась уперед. У той же час американські резиденти сприяли впровадженню надійних радянських агентів у основні центри ядерних дослідженьСША. Агенти передавали інформацію про нові розробки радянським вченим та інженерам.

Технічне завдання

Коли у 1945 році питання про створення радянської ядерної бомби стало чи не пріоритетним, один із керівників проекту Ю. Харитон склав план розробки двох варіантів снаряду. 1 червня 1946 року план було підписано вищим керівництвом.

Відповідно до завдання, конструкторам необхідно було побудувати РДС (Реактивний спеціальний двигун) двох моделей:

1. РДС-1. Бомба з плутонієвим зарядом, що підривається шляхом сферичного обтиснення. Пристрій був запозичений у американців.
2. РДС-2. Гарматна бомба з двома урановими зарядами, що зближуються в стовбурі гармати, перш ніж утвориться критична маса.

В історії горезвісного РДС, найпоширенішим, хоч і жартівливим формулюванням, була фраза «Росія робить сама». Її вигадав заступник Ю. Харитона, К. Щолкін. Ця фраза дуже точно передає суть роботи принаймні для РДС-2.

Коли Америка дізналася про те, що Радянський Союз має секрети створення ядерної зброї, у неї з’явилося прагнення якнайшвидшої ескалації превентивної війни. Влітку 1949 з’явився план «Троян», за даними якого 1 січня 1950 планувалося розпочати бойові діїпроти СРСР. Потім дату нападу перенесли на початок 1957 року, але за умови, що до нього приєднуватимуться всі країни НАТО.

Випробування

Коли відомості про плани Америки надійшли розвідувальними каналами в СРСР, робота радянських учених значно прискорилася. Західні фахівці вважали, що в СРСР атомна зброя буде створена не раніше, ніж у 1954-1955 роках. Насправді ж випробування першої атомної бомби у СРСР відбулися вже у серпні 1949 року. 29 серпня на полігоні в Семипалатинську було підірвано пристрій РДС-1. У його створенні взяв участь великий колектив вчених, на чолі якого став Курчатов Ігор Васильович. Конструкція заряду належала американцям, а електронне оснащення створено з нуля. Перша атомна бомба в СРСР вибухнула з потужністю 22 Кт.

Через ймовірність удару у відповідь план «Троян», який передбачав ядерну атаку 70 радянських міст, був зірваний. Випробування на Семипалатинську стали кінцем американської монополії на володіння атомною зброєю. Винахід Ігоря Васильовича Курчатова повністю зруйнувало військові плани Америки та НАТО та запобігло розвитку чергової світової війни. Так почалася епоха світу на Землі, що існує під загрозою абсолютного знищення.

“Ядерний клуб” світу

На сьогоднішній день атомне озброєння є не тільки в Америки та Росії, а й у інших країнах. Сукупність країн, які мають таку зброю, умовно називають «ядерним клубом».

До нього входять:

1. Америка (з 1945 р.).
2. СРСР, а тепер Росія (з 1949 р.).
3. Англія (з 1952 р.).
4. Франція (з 1960 р.).
5. Китай (з 1964 р.).
6. Індія (з 1974 р.).
7. Пакистан (з 1998 р.).
8. Корея (з 2006 р.).

Ядерна зброя також має Ізраїль, хоча керівництво країни відмовляється коментувати його наявність. Крім того, на території країн НАТО (Італія, Німеччина, Туреччина, Бельгія, Нідерланди, Канада) та союзників (Японія, Південна Корея, незважаючи на офіційну відмову), знаходиться американська ядерна зброя.

Україна, Білорусь та Казахстан, які володіли частиною ядерної зброї СРСР, після розпаду Союзу передали свої бомби Росії. Вона стала єдиним спадкоємцем ядерного арсеналу СРСР.

Висновок

Сьогодні ми з вами дізналися, хто винайшов атомну бомбу і що вона є. Резюмуючи вищесказане, можна зробити висновок, що ядерна зброя на сьогоднішній день є найпотужнішим інструментом глобальної політики, який твердо увійшов у відносини між країнами. Воно, з одного боку, є дієвим засобом залякування, з другого – переконливим аргументомдля запобігання військовому протистоянню та зміцненню мирних відносин між державами. Атомна зброя є символом цілої доби, яка потребує особливо дбайливого поводження.

Початок перегонів озброєнь.Атомна монополія США, а також зміна радянської зовнішньополітичної стратегії змусили радянське керівництво форсувати роботи зі створення власної атомної бомби, а також вжити заходів щодо переозброєння армії та флоту на якісно новому технічному рівні. У перші повоєнні роки всі основні людські, фінансові та науково-технічні ресурси радянської економіки були спочатку сконцентровані на створенні ядерної та термоядерної зброї, а згодом і засобів її доставки.

Внаслідок і після війни радянська економіка продовжувала мілітаризуватися. У всіх галузях оборонного машинобудування швидко зростала чисельність працюючих, збільшувалися виробничі потужності. У масовій кількості створювалися спеціальні НДІ, конструкторські бюро, де вчені, конструктори працювали на положенні ув’язнених.

Примусова праця стала основним джерелом мобілізації робочої сили. Завдання, пов’язані із розробкою та виробництвом військової продукції, отримали сотні цивільних установ. Так, Комітет у справах мистецтв при РНК був зобов’язаний на спеціально створеному при ньому фотомеханічному заводі виготовляти фотообладнання для військової авіації, Комітет з кінематографії – робити фотоплівку та фотопапір для аерозйомки.

Найважливішим наслідком повоєнної гонки озброєнь стало становлення у СРСР військово-промислового комплексу (ВПК) як владної та соціально-економічної структури.

У 1945 р. було прийнято 10-річну програму ударного військового суднобудування. Відповідно до цієї програми підприємства Міністерства суднобудівної промисловості СРСР мали побудувати понад 5,5 тис. судів різного класу, їх близько 2 тис. надводних і підводних бойових кораблів. На 1954 р. було намічено закладання першого у повоєнні роки лінійного корабля, у 1951–1955 рр. планувалося ввести в дію 18 важких крейсерів, 16 легенів та близько 150 есмінців та міноносців. Цій програмі радянське керівництво надавало настільки велике значення, що на весь період її реалізації підприємства Мінсудпрому звільнялися від замовлень щодо будівництва цивільних судів. Відповідно до оборонного характеру радянської військової стратегіїголовну ударну силу вітчизняних ВМС мали скласти не лінкори та авіаносці, а підводні човни та важкі крейсера. «Протягом найближчих 10–12–15 років наші ескадри захищатимуться, – наголосив у вересні 1945 р. Сталін. – Інша річ, якщо ви, – говорив він, звертаючись до своїх адміралів, – збираєтеся йти в Америку. Тоді вам треба мати інше співвідношення класів кораблів. Оскільки йти в Америку нема чого, то ми не будемо перенапружувати нашу промисловість. Я більше за важкі крейсери».

Одночасно з будівництвом сучасного флотувже з 1946 р. Рада Міністрів СРСР приймає ухвалу про форсований розвиток дослідно-конструкторських робіт зі створення реактивної авіації. Першими радянськими реактивними винищувачами, що пройшли всі випробування та прийнятими на озброєння, стали МіГ-9 конструкторів А. І. Мікояна та М. І. Гуревича та Як-15, створений у конструкторському бюроА. Яковлєва. Перший свій політ вони здійснили в той самий день, 24 квітня 1946 р. Услід за цими літаками були побудовані ще десятки машин з вищими характеристиками. Велику популярність отримав МіГ-15, який став основним винищувачем радянських ВПС. У 1949 р. у ньому вдалося досягти швидкості звуку. У повоєнні роки радянська авіаційна промисловість змогла налагодити серійне виробництво копій американського бомбардувальника В-29. Бомбардувальник, який отримав назву Ту-4, відіграв важливу роль у зміцненні обороноздатності країни. Із прийняттям його на озброєння ВПС нашої країни США втратили монополію не тільки на володіння зброєю масової поразки, а й коштом її доставки. 18 жовтня 1951 р. під час випробування на Семипалатинському полігоні з Ту-4 було скинуто першу радянську атомну бомбу.

Радянський “Урановий проект”.Створення ядерної, а потім і термоядерної зброї стало стратегічним завданням радянського «Уранового проекту». На Заході наукові роботи з розщеплення атомного ядра та використання атомної енергії у військових цілях розпочалися наприкінці 30-х років. Однак їх значущість стала очевидною для Сталіна лише у роки війни. У вересні 1942 р. Державний комітет оборони (ДКО) зобов’язав Академію наук СРСР відновити роботи з дослідження можливості створення уранової бомби чи уранового палива. Менш ніж через рік у системі Академії наук СРСР було створено секретну Лабораторію № 2. Її керівником було призначено 40-річного фізика Ігоря Васильовича Курчатова. Крім нього, у створенні радянської атомної бомби брали участь десятки видатних учених, включаючи Ю. Харітона, П. Капіцу, Я. Зельдович, Г. Флерова. Роботи над проектом почалися і велися за тими ж напрямами, за якими вони розвивалися і в США, але через труднощі, викликані війною, вони просувалися повільно. Особливо погано вирішувалася проблема забезпечення вчених ураном. До самої капітуляції Німеччини радянське керівництво так і не змогло надати проекту статусу пріоритетного. Очевидно, Сталін не розраховував на швидкий успіх і не сподівався за допомогою атомної бомби вплинути на кінець війни. Її створення було дуже дорогим підприємством, особливо для країни, економіка якої була зруйнована спустошливою війною, а заводи та лабораторії лежали у руїнах. Навіть США для цього знадобилося кілька років і два мільярди доларів.

Не виключено, що до Хіросіми Сталін просто не набув серйозного нового вигляду зброї. Атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі 9 та 11 серпня 1945 р. продемонстрували всьому світу руйнівну міць нової зброї. Для Сталіна зрозуміло, що атомна бомба, зруйнувавши баланс сформованих у світі наприкінці Другої світової війни сил, становить серйозну загрозу для СРСР.

Радянське керівництво, стривожене непередбачуваними наслідками атомної монополії США, нарешті ухвалює рішення надати «Урановому проекту» статусу загальнодержавної справи.

20 серпня 1945 р. для координації всіх робіт із створення атомної бомби було засновано спеціальний комітет на чолі з Л. Берією. Через нього проходила вся розвідувальна інформація про атомні проекти за кордоном, але головне – у його віданні були тисячі ув’язнених, сотні промислових підприємств різного профілю, багато військових КБ та НДІ. Для безпосереднього керівництва атомним проектом створено Перше Головне Управління (ПГУ). Главою цієї організації став генерал-полковник Б.Л.Ванников. Вже через рік, у грудні 1946 р., було запущено перший у Європі уран-графітовий реактор (Ф-1), вели інші важливі роботи.

До кінця війни Радянський Союз мав певну інформацію про американський атомний «Манхеттенський проект». Ще у червні 1945 р. один із його учасників, німецький фізик Клаус Фукс, передав радянській розвідці докладний описамериканської плутонієвої бомби: перелік компонентів і матеріалів, з яких вона була зроблена, всі найважливіші її розміри та начерк конструкції. Американський досвід безумовно вплинув на багато радянських технічне рішення. Видатний фізик Капіца запропонував йти своїм шляхом і знайти швидший і дешевший спосіб створення атомної бомби, проте Сталін хотів якнайшвидше відновити порушену стратегічну рівновагу, тому, зрештою, було вирішено не ризикувати і скористатися американською конструкцією. Але й у цьому випадку завдання не було простим. Радянський Союз мав меншу кількість вчених, мав гіршу наукову базу. Невипадково американські експерти вважали, що у створення власної бомби СРСР знадобиться від 8 до 20 років. Вітчизняні вчені змогли впоратися із цим завданням значно швидше.

О 7 годині ранку 26 серпня 1949 р. на Семипалатинському полігоні успішно пройшли перші випробування вітчизняного ядерного пристрою. З 1950 р. у СРСР розпочалося серійне виробництво атомних бомб. Але ще 1947 р. радянські вчені почали думати про можливість створення термоядерної зброї. І тому Курчатов об’єднав групу фізиків з Фізичного інституту АН СРСР (ФІАН) на чолі з І. Є. Таммом – Ю. Б. Харитона, Я. Б. Зельдовича. В. А. Давиденко. У цю групу було включено А. Д. Сахаров. Незабаром Сахаров зміг висунути, за його термінологією, «1-ю ідею», що дозволила через кілька років створити водневу бомбу. 12 серпня 1953 р. успішно пройшли її випробування. Потужність нової бомби була на порядок вищою, ніж у атомної. Так СРСР уперше став лідером ядерних перегонів. У роки успішно розроблялися і засоби доставки ядерної зброї – спочатку ракета Р-5, та був і балістична Р-7.

У процесі реалізації «Уранового проекту» в СРСР у виключно стислий термін були створені нові галузі народного господарства – атомна промисловість, атомне машинобудування. Утворилися десятки абсолютно нових для СРСР виробництв. Було проведено величезну теоретичну та експериментальну роботу, знайдено уран, збудовано численні заводи та міста, не позначені на географічні картиСРСР. Першим таким центром став майбутній Арзамас-16, що виник у Мордовській АРСР. Наприкінці 1947 р. там завершилися роботи з будівництва Всесоюзного НДІ експериментальної фізики (ВНДІЕФ). Його виробнича та житлова частина являла собою шестикутник із загальним периметром понад 56 км, відгороджений від зовнішнього світу парканами з колючим дротом, сторожовими вежами та контрольно-пропускними пунктами. Інший секретний ядерний центр (ВНДІТФ) було створено у Сніжинську. Одночасно Міністерством оборони створювалося ще кілька подібних закритих адміністративно-територіальних утворень (загалом до 1992 р. за цією категорією проходило 47 поселень, що налічують загалом близько 1,5 млн. жителів).

Всі ці міста знаходилися на особливому режимному становищі: їх оточували контрольні чи контрольно-слідові та заборонені зони, а по периметру вони були обнесені подвійними чи навіть потрійними рядами огорож, усередину яких можна було потрапити лише через КПП. Це ізолювало мешканців, а міста «вимикалися» із життя навколишнього району.

Важке відродження

Ціна війни.Минула війна була для Радянського Союзу тяжкою та кровопролитною. Наша країна понесла найбільші людські та матеріальні втратив порівнянні з іншими державами, які брали участь у Другій світовій війні. Відповідно до зведених оцінок людських втрат у цій війні, частку СРСР довелося від третини до половини всіх світових втрат. За чотири роки воєнних дій передчасна смерть спіткала 26,6 млн. осіб. Загинув кожен сьомий мешканець країни. Лише на фронтах загинуло понад 11,9 млн осіб (у Німеччині та її союзників – 6,7 млн). Найбільшими були втрати серед чоловічого населення – близько 20 млн чоловіків не повернулися з війни. У селі навіть після повернення демобілізованих чисельність працездатного населення була на третину меншою, ніж до війни. У багатьох українських та білоруських селах взагалі не залишилося дорослих чоловіків. За переписом 1959 р., на тисячу жінок віком від тридцяти п’яти до сорока чотирьох років припадало лише 633 чоловіки.

За роки війни ворог зруйнував 1710 міст і робітничих селищ, понад 70 тис. сіл і сіл, даху над головою втратили 25 мільйонів людей. Варварському руйнуванню зазнали найважливіші центри країни: Ленінград та Сталінград, Воронеж та Курськ, Харків та Дніпропетровськ.

Запеклі військові дії велися біля восьми республік країни, тому, коли відгриміли останні залпи, сліди війни було видно від західного кордону до Підмосков’я і Волги, від Крайньої Півночі до Чорного моря і передгір’їв Кавказу.

Всі матеріальні збитки, завдані СРСР у ході військових дій, а також витрати на війну були оцінені спеціально створеною Надзвичайною державною комісією в 2569 млрд. довоєнних рублів. Війна завдала незліченних втрат промисловості, транспорту, зв’язку. У руїнах лежали “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, десятки інших великих заводів та фабрик. За випуском металу та руди війна відкинула країну на 10–12 років тому. Великих збитків було завдано хімічної, текстильної та харчової промисловості. У результаті знизилася і так невисока питома вага промисловості, що випускає товари народного споживання. У 1945 р. він становив лише четверту частину всієї продукції, що випускається в країні, і був найнижчим за всю першу половину XX ст.

Військові дії, артобстріли та повітряні бомбардування завдали серйозної шкоди сільському господарству західних районівкраїни. Поля Центру та Півдня Росії, України, землі Білорусії, Прибалтики, Молдови були пориті ровами, окопами, засипані уламками бомб, снарядів, залишками розбитої військової техніки. Чимало залишилося і мінних полів. Загалом посівні площі в СРСР скоротилися на 36,8 млн. га, або майже на третину.

Нелегко жилося радянським людям у перші повоєнні роки. Бракувало продуктів харчування, багато хто з них продовжував розподілятися за картками. Обносилися одяг та взуття. Мільйони людей тулилися у землянках, у переповнених бараках та гуртожитках.

Гітлерівці знищили багато лікарень, поліклінік та санаторіїв, найбагатші історичні пам’ятки культури – музеї, картинні галереї. Багато заповідників і музеїв-садиб (А. С. Пушкіна, Л. Н. Толстого, П. І. Чайковського та ін.) були розграбовані і спалені. Були зруйновані Головна астрономічна обсерваторія у Пулковому та Симеїзька обсерваторія у Криму.

До мирного життя.Перехід від війни до світу зажадав рішучої перебудови всього життя країни, скасування режиму воєнного часу.

Насамперед потрібно було демобілізувати армію. До кінця війни Збройні Сили країни налічували понад 11,3 млн осіб. Відповідно до прийнятого закону про мобілізацію 23 червня 1945 р. почалося звільнення з армії військовослужбовців тринадцяти старших вікових груп. Один за одним відходили влітку 1945 від вокзалів Берліна, Відня, Будапешта та інших міст військові ешелони з демобілізованими солдатами. Їхня зустріч на Батьківщині перетворилася на всенародну урочистість. Від радянських кордонів до рідних місць доблесних воїнів зустрічали з квітами тисячі людей. У Володимирі на зустріч першого ешелону прийшли 3 тис. осіб, на станцію м. Дзержинська – близько 5 тис. До вересня 1945 р. було проведено демобілізацію першої черги чисельністю 3 млн осіб, до кінця 1948 р. демобілізація переважно завершилася. Одночасно з демобілізацією проходив важкий процес повернення на Батьківщину мільйонів співвітчизників, які з різних причин опинилися за межами країни. Понад 5,6 млн осіб, викрадених гітлерівцями з окупованих територій на каторжні роботи, і 4,5 млн військовополонених було розкидано багатьма країнами Європи, Америки та Африки. Щоб їх знайти і повернути додому, у травні 1945 р. з Англією, Францією та США було укладено спеціальну угоду про взаємну репатріацію. На початку 1953 р. на Батьківщину повернулося понад 5,4 млн співвітчизників. До цього часу було репатрійовано 4 з гаком мільйона іноземних громадян, звільнених Червоною Армією, а також військовополонених Німеччини та її союзників. Не всім співвітчизникам вдалося повернутись до рідних. У концтаборах та на каторжних роботах від катувань та нелюдських умов життя загинуло близько 2,5 млн військовополонених та 1,9 млн цивільних осіб.

Представники уповноваженого РНК з репатріації виявили на теренах різних держав Західної Європи 36 тис. місць масових поховань радянських людей.

Побоюючись сталінських таборів та розстрілів, 451 тис. радянських громадян стали неповерненими. Але й ті, хто повернувся з власної волі, не одразу включилися до активного життя країни. Сталін вважав, що репатріанти можуть стати джерелом небезпечної для радянського суспільства інформації, тому людей, які повертаються на Батьківщину, влада змусили проходити перевірково-фільтраційні табори. При цьому велика кількість репатріантів була піддана репресіям.

Після війни змінилася структура, повноваження, форми та методи діяльності державних органів. Було скасовано Державний Комітет Оборони, всі його функції перейшли до Раднаркому СРСР. Одночасно відповідно до вимог мирного часу здійснювалася реорганізація наркоматів. На підприємствах та в установах було відновлено 8-годинний робочий день, скасовано обов’язкові понаднормові роботи, відновлювалась мережа шкіл, бібліотек, клубів. У березні 1946 р. Рада Народних КомісарівСРСР було перетворено на Раду Міністрів СРСР. Його головою став І. В. Сталін. Навесні 1947 р. значна частина повноважень уряду було передано безпосередньо Сталіну. Усі найважливіші питання Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі, Міністерство держбезпеки мали вирішувати лише з безпосереднім погодженням у Політбюро ЦК ВКП(б).

Початок відновлення.Перемога над фашизмом і владою у Кремлі, і більшістю пересічних людей сприймалася як найважливіший доказ правильності радянського ладу. «Гітлера розбили ми, а не ті, у кого урни на вулицях» – подібні міркування у перші повоєнні місяці можна було почути і в кремлівських кабінетах, і на міських площах. Сталін використовував ці настрої зміцнення радянської системи. Виступаючи перед виборцями 9 лютого 1946 р., він сказав: «Війна показала, що радянська суспільний устрійє кращою формою організації суспільства, ніж будь-який нерадянський суспільний устрій». Таким чином, було відсічено всі інші варіанти повоєнного розвитку країни. Якщо радянський лад витримав страшну перевірку війною, навіщо щось змінювати, слід продовжити курс на завершення будівництва соціалізму і жити, як жили до війни. Згідно зі сталінськими установками, у найближчі 15 років передбачалося збільшити у 3,3 рази (до 60 млн тонн) виробництво сталі, у 2 рази виробництво нафти (до 60 млн тонн). Курс на пріоритетний розвиток важкої промисловості передбачав збереження планових засад, а отже, збереження п’ятирічних планів, а також відтворення старих довоєнних технологій у народному господарстві. У прийнятому в березні 1946 р. четвертому п’ятирічному плані (1946–1950 рр.), названому планом відновлення та розвитку народного господарства, як основне його завдання проголошувалося відновлення довоєнного рівня промисловості та сільського господарства, щоб «потім його перевершити у значних масштабах». Як і роки перших п’ятирічок, у ньому головну увагу приділялося розвитку важкого машинобудування, металургії, паливно-енергетичного комплексу.

«Холодна війна» справила сильний вплив на післявоєнний розвитокрадянської промисловості. У перші повоєнні місяці вона активно перебудовувалась на мирні рейки. Ряд наркоматів, на підприємствах яких вироблялося озброєння, змінили свої назви та профіль. Наркомат мінометного озброєння був перетворений на Міністерство машинобудування, Наркомат танкової промисловості – на Міністерство транспортного машинобудування і т. д. Даючи вказівки наркомам оборонної промисловості, який наркомат вироблятиме турбіни, а хто налагоджуватиме випуск годинників, Сталін не залишив їм сумніву в характері майбутньої діяльності : «Покладіть ваші мундири в скрині і пересипте нафталіном Більше вони вам не знадобляться». Очевидно, Сталін не лукавив і щиро виступав за швидке переведення радянської військової індустрії на мирні рейки.

Завдання на проектування нових автомобілів цивільного призначення конструктори автозаводу Горького отримали ще в самий розпал війни. Вже навесні 1943 р. були готові проекти двох нових легкових автомобілів – ЗІС-110 та ГАЗ-М20 (після війни останній отримав назву «Перемога»). Це дозволило радянській промисловості вже в перші повоєнні місяці приступити до їхнього виробництва. Для свого часу “Перемога” була висококласним автомобілем. Новизна компонування поєднувалася в ньому з великою надійністю.

До червня 1945 р. випуск громадянської продукції було переведено понад 500 підприємств. Ймовірно, й у наступні місяці конверсію військових підприємств було б продовжено. Однак атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі 6 і 9 серпня змусило радянське керівництво призупинити конверсію і під покровом глибокої таємності спрямувати левову частку і так убогих ресурсів на розвиток військових технологій, створення атомної та ракетної зброї.

Проблеми відновлення.З радістю та ентузіазмом мільйони людей включилися до відновлювальних робіт. У короткий термін вся країна перетворюється на гігантський будівельний майданчик. Відновлюються зруйновані електростанції, зокрема найбільша в Європі – Дніпрогес, такі гіганти важкої індустрії, як Іжорський та Кіровський заводи, шахти Донбасу. Відновлення народного господарства відбувалося надто напружено. Четвертий п’ятирічний план ставив надто важкі завдання для виснаженої війни країни. Бракувало робочих рук, сировини. У 1946 р. вибухнула жорстока посуха. Валовий збір зернових склав цього року трохи більше третини врожаю 1940 р. (39,6 млн. і 95,5 млн. тонн відповідно). У країні розпочався голод. Уряд використав посуху, щоб змусити колгоспи здати державі понад 50% урожаю, тобто більше, ніж у роки війни. Така політика дозволила поповнити зернові запаси та прогодувати міське населення, але прирікала на масовий голод мешканців села. Внаслідок голоду та хвороб, з ним пов’язаних, у країні загинуло близько 1 млн осіб.

Джерела відновлення.Основним джерелом повоєнного відновлення була експлуатація ентузіазму мас. Мільйони людей, як і раніше, примусово прямували на будівництво нових фабрик, заводів і гідростанцій.

З іншого боку, щорічно населення зобов’язано було підписуватися державні позики. Усього за 1946-1956 р.р. у країні було розміщено 11 позик (на купівлю облігацій однієї позики робітники та службовці щорічно в середньому витрачали суму, що дорівнює 1–1,5 місячної зарплати).

Як і раніше, основний тягар фінансування відновлювальних робіт у промисловості лежав на сільському господарстві. Як і передвоєнні роки, селяни, не отримуючи майже нічого за трудодні, жили за рахунок особистого підсобного господарства. Починаючи з 1946 р. влада обкладає особисті підсобні господарства селян великими грошовими податками. У відповідь ці заходи селяни вирубували сади, різали худобу. Глибоку кризу у сільському господарстві керівництво країни намагалося ліквідувати шляхом посилення державного контролю, укрупнення колгоспів.

Важливу роль у вирішенні проблем відновлення відіграли репарації з переможених країн. Так само як і союзники (США та Англія), СРСР вивозив із Німеччини передові технології та цілі виробництва (всього було вивезено на загальну суму 4,3 млрд доларів). Перша модель легкового автомобіля «Москвич» дісталася заводу готової як один з трофеїв війни. Усього понад 5,5 тис. «трофейних» промислових підприємств різного профілю було завезено до СРСР.

Спеціальний комітет на чолі з Г. М. Маленковим організував вивезення до СРСР всієї виявленої та захопленої технічної документації, всіх зразків, всього лабораторного обладнання. Тільки фахівці Мінавіа-прома зібрали велику документацію з німецького авіабудування обсягом 4 тис. наукових праць та 100 тис. конструкторських та робочих креслень з досвідчених та серійних літаків та двигунів. У Радянський Союз було вивезено і тисячі німецьких вчених та інженерів, конструкторів і техніків, здатних відтворити технологію виробництва реактивного озброєння та продовжити свої дослідження, перервані війною.

Грошова реформа.Важливу роль повоєнному відновленні народного господарства зіграла грошова реформа 1947 р. Її необхідність визначалася повною розбалансованістю грошової системи у роки війни, оскільки різке зростання військових витрат вимагало постійного випуску в обіг величезної кількості грошей, не забезпечених споживчими товарами. Внаслідок значного скорочення роздрібного товарообігу на руках у населення виявилося грошей більше, ніж потрібно для нормального функціонування народного господарства (за воєнний період грошова маса в обігу збільшилася вчетверо), а тому купівельна спроможність грошей впала. З іншого боку, країни було багато фальшивих грошей, випущених фашистами під час війни. Влада також була стурбована тим, що «збільшуватиметься реальне багатство осіб, які нагромадили гроші у роки війни». 14 грудня було видано постанову уряду «Про проведення грошової реформи та скасування карток на продовольчі та промислові товари». Старі гроші протягом тижня обмінювалися на нові із розрахунку 10:1. p align=”justify”> Пільговому обміну підлягали вклади в ощадних касах (до 3000 рублів – у співвідношенні один до одного).

Результатом проведення фінансової реформи стало значне зниження рівня життя більшості населення.

Наступна криза

Нові дзвінки– старі відповіді.У перше повоєнне десятиліття радянська система мала значний запас міцності. У роки війни вона набуває певної завершеності та самодостатності, здатності успішно протистояти спробам її зміни. Десятиліття страху, чисток, репресій, Залізна завіса»Створили в країні атмосферу однодумності, конформізму. Переважна частина дорослого населення сприймала сталінський режим як даність, продовжувала довіряти керівництву країни, вірила, що діє у ім’я народного блага. Перемога над фашизмом, поширення радянської моделі на низку країн Східної Європита Азії, набуття Радянським Союзом статусу «наддержави» лише підтверджували правильність обраного шляху. У умовах у країні був і було реальної організованої опозиції режиму. У Сталіна після переможної війнине залишилося не лише політичних суперників, а й опонентів. Судячи з нотаток, резолюціям останніх років життя вождя, він не мав серйозних сумнівів у досконалості та міцності системи. Ідеологічні шори, однопартійний характер державної машини, атмосфера ейфорії після перемоги над фашизмом не дозволили Сталіну та його найближчому оточенню тверезо оцінити нові глобальні та локальні виклики радянській системі та дати на них адекватну відповідь. Радянська правляча еліта не змогла повною мірою осмислити багато важливих змін у повоєнному світі й у самій країні, побачити приховані симптоми хвороби радянської системи, накопичувані протиріччя у владних структурах та інших сферах суспільства.

Перемога у війні породила у свідомості радянської верхівки ілюзію незвичайної військової та економічної могутності країни, що, своєю чергою, призвело до формування нереалістичного зовнішньополітичного курсу. Боротьба за світове панування з опорою на «незахідний світ» стала зрештою головною причиною поразки СРСР « холодній війні». Помилкове розуміння Сталіним планетарної геополітичної обстановки вкрай негативно позначилося і внутрішньому становищі СРСР. Курс на військове протистояння із Заходом виявився згубним для радянської командної економіки, сприяв її остаточному підпорядкуванню інтересам військово-промислового комплексу. Закінчення війни стало відправною точкою тотальної мілітаризації країни.

Зрештою помилковою виявилася ставка Сталіна на сильну державу, яку розуміють як сукупність чиновників, керованих мудрим вождем.

Ще роки війни до ЦК ВКП(б) і центральні газети надходили досить численні пропозиції щодо реформування економічної та політичної сфери радянської системи. Автори листів пропонували розширити сферу дії товарно-грошових відносин, госпрозрахунку, запровадити акціонерні підприємства, посилити самостійність та владу господарських керівників на місцях, розвивати кооперацію, заохочувати конкуренцію тощо. Прості людижили надіями, що після війни життя зміниться на краще, і думали про те, як його налагодити, щоб вивести народне господарствоіз розрухи. Сталінське керівництво був готовий до проведення серйозних реформ. Очевидна стабільність режиму дозволяла партійним олігархам зі спокійною душею відправляти до архіву (з резолюцією «Шкідливі погляди») проекти реформування системи. Як результат – економічна модель, закладена Сталіним у перше повоєнне десятиліття, проіснувала з мінімальними змінами аж до краху радянської системи.

Невірні оцінки ситуації у світі та країні стали причиною вжиття неадекватних заходів для вирішення конкретних назрілих завдань в економічній та соціальних сферах, і навіть повернення до механізму репресій.

Після війни знову дуже гостро постало питання, як змусити людей ефективно працювати у громадському господарстві. Найбільш виразно він проявився у сільському господарстві, і особливо в Україні, де у низці місць під час німецької окупаціїсформувалося негативне ставлення селян до колгоспів. Але й в інших районах країни селяни охочіше працювали на своєму особистому обійсті, ніж на колгоспному полі. «Частина колгоспників, – йшлося у Закритому листі ЦК ВКП(б) парткомам на місцях, – …злісно ухиляються від чесної праці та впливають на інших недостатньо радивих колгоспників». Згідно з наведеними в ньому даними, в 1947 р. по країні 14,8% колгоспників (понад 4 млн осіб) не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а понад 300 тис. зовсім не працювали в колгоспах.

Інший серйозною проблемою у перші повоєнні роки було, судячи з інтенсивності реакцію неї сталінського керівництва, знайомство у роки війни великої кількості радянських людей, як військових, і цивільних, із західним способом життя.

Враження про закордонні походи змусили вчорашніх фронтовиків іншими очима подивитися на радянську дійсність. Критичні настрої не мали масового характеру. Лише небагато країн, подібно генералам Ф. Т. Рибальченко і У. М. Гордову, вели у перші повоєнні місяці розмови (підслухані МДБ) про необхідність мати у країні справжню демократію, розпустити колгоспи. Їхнє «буржуазне переродження», за яке вони будуть розстріляні в серпні 1950 р., почалося не в поваленій Німеччині, де бойові генерали зіткнулися з «капіталістичною дійсністю», а на Батьківщині, після повернення з війни. Побачене у Росії потрясло У. М. Гордова до глибини душі: «Не міг дивитися це… Дайте людям жити, вони мають право життя, вони завоювали собі життя». У свою чергу генерал-майор Ф. Т. Рибальченко розповідав своєму начальникові про те, що «колгоспники ненавидять Сталіна і чекають його кінця. Думають, Сталін скінчиться, і колгоспи закінчаться».

Після перемоги «задерли хвости», за словами К. Симонова, як деякі генерали, а й деякі інтелігенти, сподіваючись ослаблення тоталітарної сталінської системи.

Найбільш радикальні настрої було зафіксовано МДБ у молодіжному середовищі. У 1947 р. школярі та студенти міста Воронежа створили нелегальну Комуністичну партію молоді (КПМ), яка об’єднала понад 50 осіб. Члени таємної молодіжної організації вважали, що в країні порушено демократичні принципи та норми суспільного життя, прагнули зміни політики ВКП(б). Аналогічні молодіжні антисталінські групи створювалися у Москві та інших містах.

Сталін не дарма боявся «згубного впливу Заходу», розуміючи, що живучість системи величезною мірою залежить від ізоляції радянських людей від західних цінностей, від збереження її цілісності.

Побоювання впливу Заходу змушує Сталіна в перші повоєнні дні створити 100 фільтраційних таборів для розміщення колишніх військовополонених і репатрійованих радянських громадян. Формальною метою їх створення був відсів можливих зрадників та шпигунів. З 1,95 млн осіб, які пройшли перевірку у цих пунктах, близько 900 тис. потрапили до сталінських таборів. Через посилення режиму влада прагнула припинити можливе зростання критичних і, тим більше, опозиційних настроїв. Розрив у 1948 р. з головою Соціалістичного союзу трудового народу Югославії І. Б. Тіто та поява в міжнародному комуністичному русі нерадянської, альтернативної моделі соціалізму також сприяли посиленню каральних заходів усередині країни. Була й інша причина для нового витка репресій – старіння та хвороба Сталіна. Старий вождь до кінця життя ставав все більш підозрілим. Сталін не довіряв військовим ніколи. Але після війни, коли різко підвищився їхній авторитет, його недовіра до вищих воєначальників зросла багаторазово. МДБ розпочав збір компрометуючих матеріалів на багатьох відомих полководців минулої війни, включаючи легендарного Г. К. Жукова.

Першого удару було завдано по авіаторах. На початку 1946 р. були заарештовані головнокомандувач ВПС, Головний маршал авіації А. А. Новіков і командувач 12 повітряною армією С. А. Худяков. Вони були звинувачені в тому, що “протягували в роки війни на озброєння завідомо браковані літаки та мотори, що призводило до великої кількості катастроф та загибелі льотчиків”. І хоча слідство не мало жодних інших матеріалів, крім самозастережень заарештованих, вони були визнані винними. Влітку цього року маршал Жуков був звільнений з посади головнокомандувача Сухопутних військта призначений командувачем другорядного Одеського військового округу.

Сталін не довіряв не лише військовим. У повоєнні роки він втрачає довіру і до Міністерства державної безпеки (МДБ) та намагається створити своєрідну «партдержбезпеку». Акції проти військових переслідували й іншу, щонайменше важливу для Сталіна, мету. Вождь, граючи протиріччях між своїми соратниками, вкотре змінює конфігурацію влади. «Справу авіаторів» було використано вождем для тимчасового усунення з високих постів Берії та Маленкова та одночасного піднесення на початку 1946 р. групи ленінградців. А. Жданов отримує повноваження, майже рівні сталінським. Керівна «шістка» Політбюро поповнюється головою Держплану ленінградцем М. А. Вознесенським і стає «сімкою». А. А. Кузнєцов, який працював раніше першим секретарем Ленінградського обкому, став новим куратором органів державної безпеки. Боротьба, що загострилася, за владу двох блоків сил в оточенні Сталіна протягом 1945–1949 років. – Жданова та Кузнєцова, з одного боку, і Маленкова та Берії – з іншого – один із найяскравіших проявів передкризового стану режиму. Сталін вміло маніпулював угрупованнями, що суперничають, але і вони, у свою чергу, використовували недовіру і підозрілість вождя у своїх цілях. А все разом це створювало в країні атмосферу напруженості та нестабільності.

Прагнення Сталіна набути нових важелів впливу на політичні процеси в країні та світі змушує його лаятись у тогу захисника демократії та прав людини, нібито втрачених західними режимами. Насамперед з цієї причини ленінградська команда у 1946–1949 роках. з подачі великого «вождя та вчителя» намагається скоригувати пріоритети господарського розвитку СРСР у бік виробництва товарів народного споживання та зміцнення грошової торгівлі.

Фактично, ті ж мети ставив Сталін, реанімуючи з допомогою тієї ж ленінградської команди тему комуністичного будівництва. На той час основні цілі радянської системи у вигляді, як вони представлялися Сталіну та її найближчому оточенню в 20–30-х рр., було переважно досягнуто. Відповідно до офіційної доктрини завдання індустріалізації та колективізації було вирішено, соціалізм «побудований». Інтереси зміцнення сталінського політичного режимувимагали нових історичних соціально значимих цілей.

Рішенням Політбюро від 15 липня 1947 р. у зв’язку з скликанням XIX з’їзду партії, що намічалося, створюється комісія на чолі з А. Ждановим для підготовки нової програмиВКП(б). Було створено 4 підкомісії, кожна з яких створила свій варіант. Спроба однієї з підкомісій представити як найважливіше завдання найближчого майбутнього гасло XVIII з’їзду ВКП(б) «наздогнати та перегнати в економічному відношенні найбільш розвинуті капіталістичні країни» було вождем рішуче припинено і поставлено завдання «навести радянський народв історично найкоротший термін– найближчі 20–30 років до перемоги комунізму у СРСР».

У проектах знайшли відображення багато ідей, озвучених лише в роки хрущовської «відлиги». В одному з проектів вперше було сформульовано доктрину переростання диктатури пролетаріату до загальнонародної держави. Основною його функцією називалася мирна господарсько-організаційна та культурно-виховна робота. В іншому йшлося про всіляке зміцнення на найближче п’ятиріччя госпрозрахунку, грошей, кредиту, ціни, прибутку та використання «перетвореного закону вартості з метою розвитку соціалістичної економіки». Відмінна рисавсіх чотирьох проектів – соціальна орієнтованість. Автори проектів багато уваги приділяли підвищенню життєвого рівня трудящих, вирішенню житлової проблеми. Щоправда, у остаточному варіанті, підготовленому редактором «Правди» Д. Шепіловим, основні новації було знято. Тоді ж Держпланом СРСР під керівництвом М. А. Вознесенського було підготовлено проект Генерального господарського плану СРСР на 1946–1965 рр., виконання якого мало стати кордоном вступу країни у комунізм. І проекти програм партії, і проект Генплану було здано до архіву. Головна причина того, що комуністичні проекти не стали надбанням широкого загалу, – остаточний перелом у 1947 р. у відносинах між колишніми союзниками щодо антигітлерівської коаліції, ставка обох сторін на військову силуі що розгорнулася наприкінці 40-х років. широкомасштабні військові перегони.

Пригнічення інтелектуальної свободи.Небезпека прориву «периметра» зсередини, поява в суспільстві опозиційних настроїв, «бродіння умів» серйозно непокоїли Сталіна та його оточення.

Сталін цілком усвідомлював, що фортеця радянської системи безпосередньо залежить від віри радянських людей у ​​непогрішність марксистсько-ленінських ідей, від збереження її цілісності. Після війни він поступово «консервує» створену у 20–30-х роках. систему, справедливо вважаючи, що її історична стійкість залежить від збереження недоторканності всіх її інститутів.

Вже в перші повоєнні місяці було ліквідовано послаблення, на які влада пішла під час війни, і почалися масові ідеологічні опрацювання вітчизняної інтелігенції, спрямовані на підтримку та посилення атмосфери страху. З ініціативи головного партійного ідеолога А. А. Жданова знову починається масована кампанія з насадження у суспільстві образу ворога. У своїх виступів він вимагав безумовного викорінення країни впливу західної культури. Свій внесок у розкручування кампанії проти інакодумства роблять Берія і Маленков, використовуючи ленінградську тему у внутрішньопартійній боротьбі. З ініційованої ними Постанови ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 р. про журнали «Зірка» та «Ленінград» почалося придушення паростків інтелектуальної свободи. У ухвалі редакціям цих журналів пропонувалося «виправити лінію та забезпечити високий ідейний та художній рівень журналів, припинивши в них доступ творів Зощенка, Ахматової та подібних до них». Звинувачуючи їх у «безідейності, безпринципності, формалізмі, низькопоклонстві перед гниючою, занепадною буржуазною культурою», партійні ідеологи розраховували в такий спосіб «вказати місце всім радянським письменникам». Постанову ЦК в обов’язковому порядку вивчали та схвалювали на партійних зборах, на заводах та фабриках, у школах та колгоспах. Це був лише перший серйозний крок на шляху зміни повоєнного суспільного клімату. Незабаром були аналогічні постанови ЦК про кіно, театральну творчість, музику. Невиправдану критику піддали Д. Шостакович, С. Прокоф’єв, В. Мураделі. Композиторам наказувалося черпати натхнення виключно з найпопулярніших народних мелодій.

Кампанія по боротьбі з «низькопоклонством і раболіпством перед іноземщиною та сучасною реакційною культурою буржуазного Заходу» набуває нових відтінків після того, як професори М. Клюєва та Г. Роскін направили рукопис своєї монографії з проблем лікування раку для публікації в США. Академік В. Ларін, який передав рукопис американським видавцям, був звинувачений у шпигунстві та засуджений до 25 років ув’язнення. По всій країні було проведено широку кампанію засудження учасників цієї історії як космополітів. Закритий лист ЦК ВКП(б) від 16 липня 1947 р. «Про справу професорів Клюєвої та Роскіна», в якому йшлося про наявність серед деякої частини радянської інтелігенції недостойних для наших людей низькопоклонства та раболіпства перед іноземщиною та сучасною реакційною культурою буржуазного Заходу» відправною точкою широкого ідеологічного походу проти інтелігенції

З літа 1947 р. партійне і радянське керівництво вживає жорстких заходів щодо запобігання публікаціям матеріалів, які нібито становлять державну таємницю. Почалося глушення закордонних радіостанцій, забороняються шлюби з іноземцями. У міністерствах та відомствах «з метою сприяння вихованню працівників державних органів у дусі радянського патріотизму та відданості інтересам Радянської держави» запроваджуються суди честі. Влада розраховувала знайти нову, до того ж гостру, форму виховання всієї радянської інтелігенції. З весни до осені 1947 р. суди честі були обрані в 82 міністерствах і відомствах, включаючи апарат ЦК ВКП(б). Прихований опір партійної та державної бюрократії паралізував роботу судів, і до літа 1948 р. Сталін втрачає до них інтерес. Проте суди честі разом із усією кампанією за підвищення пильності створюють наприкінці 40-х років. у країні суспільно-політичну атмосферу, яка частково нагадує ситуацію напередодні «великого терору».

У цей час усі напрямки культури перебувають під пильною увагою та контролем цензури. «Вождь народов» особисто визначає список лауреатів Сталінських премій як у галузі науки та винахідництва, так і в галузі літератури та мистецтва. Сталін безпосередньо організує філософську дискусію та розгром генетики, ретельно редагуючи доповіді з цих питань Жданова та Лисенка, пише керівні матеріали щодо політичної економіїта мовознавству.

Ідеологічні кампанії 1948-1952 р.р. стали для багатьох радянських громадян часом прозріння. Спроба влади змусити творчу інтелігенцію працювати у «дусі партійності» остаточно позбавляє їх ілюзій щодо можливостей ліберальної трансформації сталінського режиму.

Слідом за «історичною» перемогою над біологією у серпні 1948 р., що призвела до «облисіння» біології та заборони генетики як буржуазної науки, ЦК КПРС намагається розгорнути ідеологічні погроми та інших галузях науки. У грудні 1948 р. на конференції з ідеологічних питань в астрономії було затавровано релятивістську космологію, засновану на загальної теоріївідносності, що не узгоджується з основними положеннями діалектичного матеріалізму.

Для повного розгрому «реакційного ейнштейніанства» найкраще підходила квантова механіка. Філософські погляди її творців дуже далекі від діалектичного матеріалізму. Проте відкидати повністю релятивістську та квантову механіку в середині XX ст. було немислимо, тому влада хотіла скористатися дискусіями серед самих фізиків і засудити «ідеалістичну інтерпретацію квантової механіки». Наступною на черзі стояла фізика. Зразком для розгрому повинна була стати серпнева сесія ВАСГНІЛ 1948 р. Погром, вчинений у біології, був інтерпретований партійними ідеологами як «перемога мічуринської біології», заснованої на марксистському матеріалістичному світорозумінні, над «ідеалістичним лжевченням. Для боротьби з ідеалізмом у фізиці з грудня 1948 р. розпочалася підготовка Всесоюзної наради фізиків. Цілі планованої наради були далекі від наукових. На ньому не пропонувалося, як у 30-ті рр., розглянути стан фізичної науки. Офіційно оголошеною метою майбутньої наради була боротьба з ідеалізмом у фізиці. Оргкомітет наради заздалегідь заслухав усі заплановані доповіді. Однак бажання організаторів відрепетирувати виставу, що готується, дало зворотній результат. Провідні фізики країни, які були присутні на засіданнях оргкомітету, наполегливо відстоювали науку від ідеологічного погрому.

Судячи з тієї боротьби, яка розгорнулася під час підготовки цієї наради, замислювалося практично повністю відкинути досягнення теоретичної фізики XX в. – фундаментальні принципи, що лежать в основі теорії відносності та квантової механіки.

Новим потужним фактором у тиску на фізиків і фізику стала кампанія, що розгорілася в лютому 1949 р. по боротьбі з космополітизмом, ініційована ідеологами комуністичної партії і зведена в ранг загальнодержавної політичної акції.

Боротьба з космополітизмом розпочалася у театральній критиці та літературознавстві, а потім ця ідеологічна репресивна кампанія охопила всі галузі культури та науки.

Літературні критики керувалися своїми професійними критеріями в оцінці художніх творів, що не відповідало ідеологічним критеріям партноменклатури

За збігом обставин або за прямою вказівкою вождя акція проти літературних критиків набула явного антисемітського характеру. За лічені лютневі дні 1949 р. вона перекинулася на письменників, композиторів, архітекторів, акторів.

Цю чорносотенну акцію, що розтяглася на чотири довгі роки і закінчилася разом зі смертю її натхненника та організатора – Сталіна, супроводжував черговий сплеск шовіністично-патріотичної та націонал-комуністичної ідеології винятковості Росії, що доводила «російський пріоритет» у всіх галузях культури та науки, а на ділі що призвела лише до розриву всіх міжнародних наукових зв’язківрадянських вчених. Боротьба з космополітизмом не оминула й лютнево-березневі засідання фізиків. Її неминучим наслідком мали стати викриття «антипатріотичної групи фізиків», арешти фізиків-космополітів та їхнє зникнення у надрах ГУЛАГу.

Можливо, саме ця перспектива спонукала владу взагалі відмовитися від проведення наради з фізики. Влада могла дозволити собі вбити актора С. Міхоелса, розгромити Антифашистський комітет і знищити його членів, розстріляти найбільших єврейських поетів та прозаїків, але знищити провідних фізиків в умовах наростаючого протистояння із Заходом було самогубством для системи.

“Ленінградська справа”.У 1949 р. спостерігається посилення каральної політики сталінського режиму, починається новий виток репресій. Хвиля арештів загрожувала знову захлеснути країну. Проте повного повторення сценарію 1937 р. немає. Оскільки ситуація в країні та партії мала принципово інший характер, потреби в масовому чищенні не було. До того ж, масовий терор міг знову, як у 30-ті рр., серйозно дестабілізувати ситуацію. Чистки у період носять вибірковий, «точковий характер». Їхня мета – на прикладі покарання одних попередити, дисциплінувати весь владний апарат. Про більшість «справ» тоді ніхто нічого не знав. Ходили лише чутки та розмови про арешти та розстріли.

Найбільш відомою справою 40-х – початку 50-х років. стала «Ленінградська справа». Точніше, це була ціла серія справ, сфабрикованих МДБ проти видатних партійних, радянських та господарських працівників Ленінграда. Загалом у «Ленінградській справі» було заарештовано, за різними оцінками, від двох до десяти тисяч людей. У цій справі проходили такі великі партійні та державні діячі, як голова Держплану М. А. Вознесенський, начальник Управління кадрів ЦК ВКП(б) А. А. Кузнєцов. У свій час вони фігурували як можливі наступники самого Сталіна. Побоювання колишніх соратників Сталіна, що нові висуванці відтіснять їхню відмінність від влади, стали однією з найважливіших причин фабрикації справ. Не останню роль у виборі мети для «точкового удару» зіграла запекла закулісна боротьба між Ждановим і Маленковим за друге місце в партії. Смерть Жданова наприкінці серпня 1948 р. призводить до посилення впливу Маленкова та Берії. До того ж, і це, ймовірно, головна причина зречення Сталіна від ленінградської команди, в умовах зростаючої конфронтації із Заходом керівники ВПК виявилися для вождя важливішими за ідеологів.

Формальним приводом для організації «Ленінградської справи» послужило проведення в Ленінграді в січні 1949 р. без дозволу Ради Міністрів СРСР Всеросійського оптового ярмарку з реалізації залишків товарів, що залежалися. До цього додалося й звинувачення у фальшуванні результатів голосування під час міської партійної звітно-виборчої конференції. Арешти почалися наприкінці липня 1949 р. Спочатку був заарештований обвинувачений у зв’язках з англійською розвідкою другий секретар Ленінградського міськкому Я. Ф. Капустін, а потім у серпні 1949 р. в кабінеті Маленкова були заарештовані за звинуваченням у зраді Батьківщині і веденню діяльності в партії» А. А. Кузнєцов, перший секретар Ленінградського міськкому та обкому партії П. С. Попков, Голова Ради Міністрів РРФСР М. І. Родіонов. Участь підслідних було вирішено до суду: міністр МДБ У. З. Абакумов вже на початку вересня 1950 р. представив Сталіну записку з пропозицією про розстріл шести людина. У ході слідства, в якому безпосередню участь брав Маленков, заарештованих змушували «визнаватись» у злочинах, яких вони ніколи не робили. У вересні 1950 р. відбувся судовий процес. Як і пропонувалося, Вознесенський, Кузнєцов, Попков, Капустін, Родіонов і Лазутін були засуджені до страти, решта – до різних термінів ув’язнення. Але на цьому «Ленінградська справа» не закінчилася, оскільки протягом 1950-1952 рр. були засуджені та засуджені до розстрілу та тривалих термінів ув’язнення понад 200 партійних та радянських працівників Ленінграда.

Розгром ленінградської групи суттєво змінює розклад політичних сил у країні. У зв’язку з «Ленінградською справою» у партійному та судовому порядку було репресовано сотні комуністів по всій країні, у тому числі зміщено та замінено М. С. Хрущовим керівник Московської партійної організації Г. Попов. Декількома місяцями раніше Молотов звільняється від обов’язків міністра закордонних справ. «Ленінградська справа» стала прелюдією чергової «зміни варти», що готувалася Сталіним. У його підготовки багато представників «старої гвардії» усуваються від важелів влади. Після ленінградським пішли московське, менгрельское, естонське відносини. Ці виборчі чистки використовуються Сталіним як ефективний спосіб утримання у покорі регіональних лідерів. Після XIX з’їзду партії нові арешти відбуваються у найближчому оточенні Сталіна. За звинуваченням у шпигунстві та інших гріхах заарештовують помічника вождя А. Н. Поскребишева, начальника його особистої охорони М. С. Власика та ще кілька осіб.

Справа лікарів.Одна з останніх злочинних акцій сталінського керівництва пов’язана з фабрикацією так званого «Справи лікарів», який мав виразне антисемітське забарвлення. 13 січня 1953 р. ТАРС повідомив, що заарештовано групу лікарів, яка ставила за мету скорочення життя найбільш активних діячів радянської держави шляхом шкідницького лікування. Загальна кількість заарештованих у цій справі становила 37 осіб, серед них значна кількість євреїв. Було заарештовано професора Б. Когана, який відповідав за здоров’я відомих діячів Комінтерну, професора В. Виноградова, який лікував Сталіна. За відсутності інших серйозних аргументів наслідком для доказу їхньої провини була використана пояснювальна записка кремлівського лікаря Л. Тимашук, написана ще в 1948 р. , створеною американською розвідкою». Наявні дані не дозволяють документально встановити всі причини виникнення цієї справи. Але з редакційних послідів Сталіна на статті, написаній Д. Шепіловим, «Шпигуни та вбивці під маскою лікарів», яка була опублікована в «Правді» 13 січня 1953 р., випливає, що ця справа знадобилася вождеві, щоб подолати домінуючі в країні настрої благодушності і самозаспокоєності: «Небезпечні за умов, як у СРСР ще зберігаються пережитки буржуазної ідеології, зберігаються носії буржуазних поглядів». «Ротозеєв, – приписує Сталін, – у нас ще чимало. Саме це розруха наших людей і становить поживний ґрунт для злодійського шкідництва». Лише смерть Сталіна завадила довести справу лікарів до трагічної розв’язки.

Загнивання режиму.У другій половині 40-х – на початку 50-х років. досягає свого апогею система таборів. Це проявляється не лише у значному зростанні числа ув’язнених, а й у тій економічній ролі, яку починає відігравати ГУЛАГ у повоєнні роки.

У цей час у системі ГУЛАГу створюється ряд главків, безпосередньо з розвитком оборонної промисловості: «Главспецнефтестой», Головне управління слюдяної промисловості та інші.

У 1948 р. створюються 15 нових таборів особливого призначення, на огородження яких є лише однією колючого дротупішло 800 тонн. Станом на 1 січня 1949 р. у системі МВС налічувалося 67 самостійних виправно-трудових таборів з десятком тисяч табірних відділень і лагпунктів і 1734 колонії, в яких утримувалося 2,4 млн ув’язнених (з них 2 млн працездатних). Більше половини становили засуджені віком від 17 до 30 років.

МВС монополізує видобуток алмазів, азбесту, апатитів; різко активізується видобуток кольорових металів. У 1949 р. МВС випустило промислової продукції майже 20 млрд рублів. Валова продукція промисловості МВС цього року становила понад 10 % загального випуску продукції країні.

З початку 50-х років. виразно виявляється криза табірної економіки. МВС катастрофічно не справляється з зростаючим обсягом робіт, хоча кошториси за ГУЛАГом становили вже кілька мільярдів рублів. Справа в тому, що «великі забудови комунізму» вимагали надійних і грамотних кадрів, які мали достатню виробничу культуру і зацікавлені в результатах своєї праці. Табірна економіка таких кадрів не мала. Не випадково у 1951–1952 роках. жодне з великих табірно-виробничих управлінь план не виконало. На той час табірна економіка давно була збиткова і завдавала державі лише матеріальних збитків.

Шкода ГУЛАГу визначалася як матеріальними збитками. Табірна економіка сформувала у мільйонів радянських громадян стійку відразу до праці. Сотні тисяч людей, які служили в системі ГУЛАГу як охоронці, начальники, політпрацівники, вважали цілком природним жити за рахунок експлуатації своїх співгромадян, перетворених на худобу.

Авторитетом у цій галузі вважався академік В. Г. Хлопін. Також серйозний внесок зробили, серед багатьох інших, співробітники Радієвого інституту: Г. А. Гамов, І. В. Курчатов і Л. В. Мисовський (творці першого в Європі циклотрону), Ф. Ф. Ланге (створив перший радянський проект атомної бомби -), а також засновник Н. Н. Семенов. Радянський проект курирував Голова РНК СРСР В. М. Молотов .

Робота у 1941-1943 роках

Інформація зовнішньої розвідки

Вже з вересня 1941 року в СРСР почала надходити розвідувальна інформація про проведення у Великій Британії та США секретних інтенсивних науково-дослідних робіт, спрямованих на розробку методів використання атомної енергії для військових цілей та створення атомних бомб величезної руйнівної сили. Одним із найважливіших документів, отриманих ще 1941 року радянською розвідкою, є звіт британського «Комітету MAUD». З матеріалів цього звіту, отриманого по каналах зовнішньої розвідки НКВС СРСР від Дональда Макліна, випливало, що створення атомної бомби реально, що ймовірно вона може бути створена ще до закінчення війни і, отже, може вплинути на її хід.

Розвідувальна інформація про роботи з проблеми атомної енергії за кордоном, що була в СРСР до моменту прийняття рішення про відновлення робіт з урану, була отримана як каналами розвідки НКВС, так і каналами Головного розвідувального управління (ГРУ) Генерального армії.

У травні 1942 року керівництво ГРУ інформувало Академію наук СРСР про наявність повідомлень про роботи за кордоном щодо проблеми використання атомної енергії у військових цілях і просило повідомити, чи має нині ця проблема реальну практичну основу. Відповідь на зазначений запит у червні 1942 року дав В. Г. Хлопін, який зазначив, що за останній ріку науковій літературі майже не публікуються роботи, пов’язані з вирішенням проблеми використання атомної енергії.

Офіційний лист голови НКВС Л. П. Берії на ім’я І. В. Сталіна з інформацією про роботи з використання атомної енергії у військових цілях за кордоном, пропозиціями щодо організації цих робіт у СРСР та секретному ознайомленні з матеріалами НКВС відомих радянських фахівців, варіанти якого були підготовлені співробітниками НКВС ще наприкінці 1941 – на початку 1942 років, було відправлено І. В. Сталіну лише в жовтні 1942 року, вже після прийняття розпорядження ДКО про відновлення в СРСР робіт з урану.

Радянська розвідка мала докладні відомості про роботи з по створенню атомної бомби в США, що виходили від фахівців, що розуміли небезпеку ядерної монополії або співчуваючих СРСР, зокрема, Клауса Фукса, Жодора Холла Да. Проте вирішальне значення, як вважають деякі, мав адресований Сталіну на початку 1943 лист радянського фізикаГ. Флёрова, який зумів роз’яснити суть проблеми популярно. З іншого боку, є підстави припускати, робота Г. М. Флёрова над листом Сталіну завершено була і відправлено він був.

Полювання за даними уранового проекту Америки почалося з ініціативи начальника відділу науково-технічної розвідки НКВС Леоніда Кваснікова ще в 1942 році, але повністю розгорнулася тільки після прибуття до Вашингтона знаменитої пари радянських розвідників: Василя Зарубіна та його дружини Єлизавети. Саме з ними взаємодіяв резидент НКВС у Сан-Франциско Григорій Хейфіц, який повідомив, що найвидатніший фізик Америки Роберт Оппенгеймер і багато його колег виїхали з Каліфорнії в невідоме місце, де займатимуться створенням якоїсь надзброї.

Перевірити ще раз дані «Харона» (таким було кодове ім’я Хейфіца) було доручено підполковнику Семену Семенову (псевдонім «Твен»), який працював у США з 1938 року і зібрав там велику і активну агентурну групу. Саме «Твен» підтвердив реальність робіт із створення атомної бомби, назвав код Манхеттенського проекту та місцезнаходження його головного наукового центру- колишньої колонії для малолітніх злочинців Лос-Аламос у штаті Нью-Мексико. Семенов також повідомив прізвища деяких вчених, які працювали там, які свого часу були запрошені до СРСР для участі у великих Сталінських будівлях і які, повернувшись до США, не втратили зв’язків з вкрай лівими організаціями.

Постанова ДКО від 8 квітня 1944 р. № 5582сс зобов’язала Народний комісаріат хімічної промисловості (М. Г. Первухіна) спроектувати у 1944 р. цех з виробництва важкої водиі завод з виробництва шестифтористого урану (сировина для установок по розподілу ізотопів урану), а Народний комісаріат кольорової металургії (П. Ф. Ломако) – забезпечити в 1944 р. отримання на дослідній установці 500 кг металевого урану, побудувати до 1 січня 1945 р. цех з виробництва металевого урану та поставити Лабораторії № 2 у 1944 р. десятки тонн високоякісних графітових блоків.

Після розгрому гітлерівської Німеччини

Після окупації Німеччини в США була створена спеціальна група, метою якої було не дати СРСР можливості захопити будь-які дані про атомний проект Німеччини. Нею захопили й німецькі фахівці, непотрібні США, які вже мали свою бомбу. 15 квітня 1945 року американська технічна комісія організувала вивезення уранової сировини зі Штасфурта, і протягом 5-6 днів весь уран був вивезений разом із документацією, що до нього належить; також американці повністю вивезли обладнання із шахти в Саксонії, де велося видобуток урану. Пізніше ця шахта була відновлена, і було організовано підприємство «Вісмут» з видобутку уранової руди в Тюрінгії та Саксонії, на якому працювали радянські фахівці та німецькі шахтарі.

Однак НКВС таки вдалося видобути кілька тонн малозбагаченого урану.

Першочерговими завданнями були організація промислового виробництва плутонію-239 та урану-235. Для вирішення першого завдання було необхідно створення дослідного, а потім промислового ядерних реакторів, будівництво радіохімічного та спеціального металургійного цехів. Для вирішення другого завдання було розгорнуто будівництво заводу по розподілу ізотопів урану дифузійним методом.

Вирішення цих завдань виявилося можливим у результаті створення промислових технологій, організації виробництва та напрацювання необхідних великих кількостей чистого металевого урану, окису урану, гексафториду-урану, інших сполук урану, графіту високої чистоти та цілого ряду інших спеціальних матеріалів, створення комплексу нових промислових агрегатів та приладів. Недостатній обсяг видобутку уранової руди та отримання уранових концентратів в СРСР (перший комбінат з виробництва уранового концентрату – «Комбінат №66НКВДСРСР» у Таджикистані був заснований в 1945 р.) в цей період був компенсований трофейною сировиною з якими СРСР уклав відповідні угоди.

У 1945 році Урядом СРСР було прийнято такі найважливіші рішення:

• про створення на базі Кіровського заводу (м. Ленінград) двох спеціальних дослідно-конструкторських бюро, призначених для розробки обладнання, що виробляє збагачений по ізотопу 235 уран методом газової дифузії;
• початок будівництва на Середньому Уралі (біля селища Верх-Нейвінський) дифузійного заводу для отримання збагаченого урану-235;
• про організацію лабораторії для робіт із створення важководних реакторів на природному урані;
• про вибір майданчика та початок будівництва на Південному Уралі першого в країні підприємства з виробництва плутонію-239.

До складу підприємства на Південному Уралі мали входити:

• уран-графітовий реактор на природному урані (завод «А»);
• радіохімічне виробництво з виділення плутонію-239 з опроміненого в реакторі природного урану (завод «Б»);
• хіміко-металургійне виробництво для отримання особливо чистого металевого плутонію (завод «В»).

Участь німецьких фахівців у атомному проекті

У 1945 році з Німеччини до СРСР було доставлено сотні німецьких учених, які мали відношення до ядерної проблеми. Більшість (близько 300 чоловік) їх було привезено до Сухумі і таємно розміщено у колишніх маєтках великого князя Олександра Михайловича та мільйонера Смецького (санаторії «Синоп» і «Агудзери»). У СРСР було вивезено обладнання з німецького Інституту хімії та металургії, Фізичного інституту кайзера Вільгельма, електротехнічних лабораторій Siemens, Фізичного інституту міністерства пошти Німеччини. Три з чотирьох німецьких циклотронів, потужні магніти, електронні мікроскопи, осцилографи, трансформатори високої напруги, надточні прилади були привезені до СРСР. У листопаді 1945 р. у складі НКВС СРСР було створено Управління спеціальних інститутів (9 управління НКВС СРСР) для керівництва роботою з використання німецьких фахівців.

Санаторій «Синоп» назвали «Об’єкт „А“» – ним керував барон Манфред, фон Арденне. «Агудзери» стали «Об’єктом „Г“» – його очолив Густав Герц. На об’єктах «А» і «Г» працювали видатні вчені – Ніколаус Риль, Макс Фольмер, який побудував першу в СРСР установку з виробництва важкої води, Петер Тисен, конструктор нікелевих фільтрів для газодифузійного поділу і ізотопів. центрифужним методом поділу та згодом отримали патенти на газові центрифуги на заході. На базі об’єктів «А» та «Г» був пізніше створений (СФТІ).

Деякі провідні німецькі фахівці за цю роботу були удостоєні урядових нагород СРСР, у тому числі Сталінської премії.

У період 1954-1959 німецькі фахівці в різний часпереїжджають у НДР (Гернот Циппе – в Австрію).

Будівництво газодифузійного заводу в Новоуральську

У 1946 році на виробничій базі заводу № 261 Наркомату, авіаційної промисловості в Новоуральську почалося спорудження газодифузійного заводу, що носив назву Комбінат № 813 (завод Д-1)) і призначеного для виробництва високозбагаченого урану. Завод дав першу продукцію 1949 р.

Будівництво виробництва гексафториду урану в Кірово-Чепецьку.

На місці обраного будівельного майданчика згодом було зведено цілий комплекс промислових підприємств, будівель та споруд, з’єднаних між собою мережею автомобільних і залізниць, системою теплоенергопостачання, промислового водопостачання та каналізації В різний час секретне містоназивався по-різному, але найвідоміша назва – Челябінськ-40 або «Сороківка». В даний час промисловий комплекс, який спочатку іменувався комбінатом № 817, називається виробничим «об’єднанням» «Маяк», а місто на березі озера Іртяш, в якому живуть працівники ВО «Маяк» та члени їх сімей, отримало назву Озерськ.

У листопаді 1945 року на обраному майданчику розпочали геологічне дослідження, а з початку грудня почали прибувати перші будівельники.

Першим начальником будівництва (1946-1947 рр.) був Я. Д. Раппопорт, згодом його змінив генерал-майор М. М. Царевський. Головним інженером будівництва був В. А. Саприкін, першим директором майбутнього підприємства – П. Т. Бистров (з 17 квітня 1946), якого змінив Є. П. Славський (з 10 липня 1947), а потім Б. Г .Музруков (з 1 грудня 1947 р.). Науковим керівником комбінату було призначено І. У. Курчатов.

Будівництво Арзамаса-16

Продукція

Розробка конструкції атомних бомб

Постановою РМ СРСР № 1286-525сс “Про план розгортання робіт КБ-11 при Лабораторії № 2 АН СРСР” були визначені перші завдання КБ-11: створення під науковим керівництвом Лабораторії № 2 (академіка І. В. Курчатова) атомних бомб, умовно названих у постанові «реактивними двигунами С», у двох варіантах: РДС-1 – імплозивного типу з плутонією та атомної бомби РДС-2 гарматного типу з ураном-235.

Тактико-технічні завдання на конструкції РДС-1 і РДС-2 повинні були бути розроблені вже до 1 липня 1946 р., а конструкції їх головних вузлів – до 1 липня 1947 р. Повністю виготовлена ​​бомба РДС-1 повинна бути пред’явлена ​​до державних випробувань для вибуху при встановленні землі до 1 січня 1948 р., в авіаційному виконанні – до 1 березня 1948 р., а бомба РДС-2 – відповідно до 1 червня 1948 р. та до 1 січня 1949 р. Роботи зі створення конструкцій мали проводитися паралельно з організацією в КБ-11 спеціальних лабораторій та розгортанням робіт цих лабораторій. Такі стислі терміни та організація паралельних робіт стали можливими також завдяки надходженню до СРСР докладних розвідувальних даних про американські атомні бомби, включаючи креслення окремих вузлів та опис технології їх виготовлення. РДС-1 була конструктивно точною копією американського зразка, з деякими поліпшеннями.

Науково-дослідні лабораторії та конструкторські підрозділи КБ-11 почали розгортати свою діяльність безпосередньо у

Роботи до 1941 року

У 1930-1941 роках активно проводилися роботи в ядерній галузі.

У це десятиліття проводилися також фундаментальні радіохімічні дослідження, без яких взагалі немислимо будь-яке розуміння цих проблем, їх розвиток і, тим більше – реалізація.

Авторитетом у цій галузі вважався академік В. Г. Хлопін. Також серйозний внесок зробили, серед багатьох інших, співробітники Радієвого інституту: Г. А. Гамов, І. В. Курчатов і Л. В. Мисовський (творці першого в Європі циклотрону), Ф. Ф. Ланге (створив перший радянський атомний проект) бомби -), а також засновник Н. Н. Семенов. Радянський проект курирував Голова РНК СРСР В. М. Молотов

Робота у 1941-1943 роках

Інформація зовнішньої розвідки

Вже з вересня 1941 року в СРСР почала надходити розвідувальна інформація про проведення у Великій Британії та США секретних інтенсивних науково-дослідних робіт, спрямованих на розробку методів використання атомної енергії для військових цілей та створення атомних бомб величезної руйнівної сили. Одним із найбільш важливих, отриманих ще 1941 року радянською розвідкою, документів є звіт британського «Комітету MAUD». З матеріалів цього звіту, отриманого каналами зовнішньої розвідки НКВС СРСР від Дональда Макліна , випливало, що створення атомної бомби реально, що можливо вона може бути створена ще до закінчення війни і, отже, може вплинути на її хід.

Розвідувальна інформація про роботи з проблеми атомної енергії за кордоном, що була в СРСР до моменту прийняття рішення про відновлення робіт з урану, була отримана як каналами розвідки НКВС, так і каналами Головного розвідувального управління Генерального штабу (ГРУ) Червоної армії.

У травні 1942 року керівництво ГРУ інформувало Академію наук СРСР про наявність повідомлень про роботи за кордоном щодо проблеми використання атомної енергії у військових цілях і просило повідомити, чи має нині ця проблема реальну практичну основу. Відповідь на зазначений запит у червні 1942 дав В. Г. Хлопін, який зазначив, що за останній рік у науковій літературі майже зовсім не публікуються роботи, пов’язані з вирішенням проблеми використання атомної енергії.

Офіційний лист голови НКВС Л. П. Берія на ім’я І. В. Сталіна з інформацією про роботи з використання атомної енергії у військових цілях за кордоном, пропозиціями щодо організації цих робіт у СРСР та секретному ознайомленні з матеріалами НКВС відомих радянських фахівців, варіанти якого були підготовлені співробітниками НКВС ще наприкінці 1941 – на початку 1942 років було відправлено І. В. Сталіну в жовтні 1942 року, вже після прийняття розпорядження ДКО про відновлення в СРСР робіт з урану.

Радянська розвідка мала докладні відомості про роботи зі створення атомної бомби в США, що виходили від фахівців, які розуміли небезпеку ядерної монополії або співчуваючих СРСР, зокрема, Клауса Фукса, Теодора Холла, Жоржа Коваля та Давида Грінгласа. Проте вирішальне значення, як вважають деякі, мав адресований Сталіну на початку 1943 лист радянського фізика Г. Флёрова, який зумів роз’яснити суть проблеми популярно. З іншого боку, є підстави припускати, робота Г. М. Флёрова над листом Сталіну завершено була і відправлено він був.

Запуск атомного проекту

Постанова ДКО № 2352сс «Про організацію робіт з урану».

28 вересня 1942 р., через півтора місяці після старту Манхеттенського проекту, було прийнято постанову ДКО № 2352сс «Про організацію робіт з урану». Воно наказувало:

Зобов’язати Академію наук СРСР (акад. Іоффе) відновити роботи з дослідження здійсненності використання атомної енергії шляхом розщеплення ядра урану та подати Державному комітету оборони до 1 квітня 1943 року доповідь про можливість створення уранової бомби або уранового палива.

Розпорядження передбачало організацію з цією метою при Академії наук СРСР спеціальної лабораторії атомного ядра, створення лабораторних установок для розподілу ізотопів урану та проведення комплексу експериментальних робіт. Розпорядження зобов’язувало РНК Татарської АРСР надати Академії наук СРСР у Казані приміщення площею 500 м² для розміщення лабораторії атомного ядра та житлову площу для 10 наукових співробітників.

Роботи зі створення атомної бомби

Першочерговими завданнями були організація промислового виробництва плутонію-239 та урану-235. Для вирішення першого завдання було необхідно створення дослідного, а потім промислового ядерних реакторів, будівництво радіохімічного та спеціального металургійного цехів. Для вирішення другого завдання було розгорнуто будівництво заводу по розподілу ізотопів урану дифузійним методом.

Вирішення цих завдань виявилося можливим у результаті створення промислових технологій, організації виробництва та напрацювання необхідних великих кількостей чистого металевого урану, окису урану, гексафториду урану, інших сполук урану, графіту високої чистоти та цілого ряду інших спеціальних матеріалів, створення комплексу нових промислових агрегатів та приладів. Недостатній обсяг видобутку уранової руди та отримання уранових концентратів у СРСР у період було компенсовано трофейним сировиною і продукцією уранових підприємств країн Східної Європи, із якими СРСР уклав відповідні угоди.

У 1945 році Урядом СРСР було прийнято такі найважливіші рішення:

• про створення на базі Кіровського заводу (м. Ленінград) двох спеціальних дослідно-конструкторських бюро, призначених для розробки обладнання, що виробляє збагачений за ізотопом 235 уран методом газової дифузії;
• початок будівництва на Середньому Уралі (біля селища Верх-Нейвінський) дифузійного заводу для отримання збагаченого урану-235;
• про організацію лабораторії для робіт із створення важководних реакторів на природному урані;
• про вибір майданчика та початок будівництва на Південному Уралі першого в країні підприємства з виробництва плутонію-239.

До складу підприємства на Південному Уралі мали входити:

• уран-графітовий реактор на природному урані (завод «А»);
• радіохімічне виробництво з виділення плутонію-239 з опроміненого в реакторі природного урану (завод «Б»);
• хіміко-металургійне виробництво для отримання особливо чистого металевого плутонію (завод «В»).

Участь німецьких фахівців у атомному проекті

1945 року з Німеччини до СРСР у добровільно-примусовому порядку було доставлено сотні німецьких учених, які мали відношення до ядерної проблеми. Більшість (близько 300 осіб) їх було привезено до Сухумі і таємно розміщено у колишніх маєтках великого князя Олександра Михайловича та мільйонера Смецького (санаторії «Синоп» та «Агудзери»). У СРСР було вивезено обладнання з німецького Інституту хімії та металургії, Фізичного інституту кайзера Вільгельма, електротехнічних лабораторій Siemens, Фізичного інституту міністерства пошт Німеччини. Три з чотирьох німецьких циклотронів, потужні магніти, електронні мікроскопи, осцилографи, трансформатори високої напруги, надточні прилади були привезені до СРСР. У листопаді 1945 р. у складі НКВС СРСР було створено Управління спеціальних інститутів (9 управління НКВС СРСР) для керівництва роботою з використання німецьких фахівців.

Санаторій «Синоп» назвали «Об’єкт „А“» – ним керував барон Манфред фон Арденне. “Агудзери” стали “Об’єктом “Г”” – його очолив Густав Герц. На об’єктах «А» і «Г» працювали видатні вчені – Ніколаус Ріль, Макс Фольмер, який побудував першу в СРСР установку з виробництва важкої води, Петер Тіссен, конструктор нікелевих фільтрів для газодифузійного збагачення ізотопів урану, Макс Штеенбек, автор допомогою газової центрифуги та володар першого західного патенту на центрифугу Гернот Циппе. На базі об’єктів «А» та «Г» було пізніше створено Сухумський фізико-технічний інститут.

Деякі провідні німецькі фахівці за цю роботу були удостоєні урядових нагород СРСР, у тому числі Сталінської премії.

У період 1954 – 1959 німецькі фахівці у різний час переїжджають до НДР (Гернот Ціппе – до Австрії).

Будівництво Челябінська-40

Для будівництва першого в СРСР підприємства з напрацювання плутонію у військових цілях було обрано майданчик на Південному Уралі в районі розташування старовинних уральських міст Киштим і Каслі. Дослідження на вибір майданчика проводилися влітку 1945 року, у жовтні 1945 року Урядова комісія визнала доцільним розміщення першого промислового реактора на південному березі озера Кизил-Таш, а під житловий масив вибір півострова на південному березі озера Іртяш.

На місці обраного будівельного майданчика згодом було зведено цілий комплекс промислових підприємств, будівель та споруд, з’єднаних між собою мережею автомобільних та залізниць, системою теплоенергопостачання, промислового водопостачання та каналізації. У різний час секретне місто називалося по-різному, але найвідоміша назва – «Сороківка» чи Челябінськ-40. В даний час промисловий комплекс, спочатку названий комбінатом № 817, називається виробничим об’єднанням «Маяк», а місто на березі озера Іртяш, в якому живуть працівники ВО «Маяк» та члени їх сімей, отримало назву Озерськ.

У листопаді 1945 року на обраному майданчику розпочали геологічне дослідження, а з початку грудня почали прибувати перші будівельники.

Першим начальником будівництва (1946-1947 рр.) був Я. Д. Раппопорт, згодом його змінив генерал-майор М. М. Царевський. Головним інженером будівництва був В. А. Саприкін, першим директором майбутнього підприємства – П. Т. Бистров (з 17 квітня 1946), якого змінив Є. П. Славський (з 10 липня 1947), а потім Б. Г .Музруков (з 1 грудня 1947 р.). Науковим керівником комбінату було призначено І. В. Курчатов

Будівництво Арзамаса-16

Тактико-технічні завдання на конструкції РДС-1 і РДС-2 повинні були бути розроблені вже до 1 липня 1946 р., а конструкції їх головних вузлів – до 1 липня 1947 р. Повністю виготовлена ​​бомба РДС-1 повинна бути пред’явлена ​​до державних випробувань для вибуху при встановленні землі до 1 січня 1948 р., в авіаційному виконанні – до 1 березня 1948 р., а бомба РДС-2 – відповідно до 1 червня 1948 р. та до 1 січня 1949 р. Роботи зі створення конструкцій мали проводитися паралельно з організацією в КБ-11 спеціальних лабораторій та розгортанням робіт цих лабораторій. Такі стислі терміни та організація паралельних робіт стали можливими також завдяки надходженню до СРСР деяких розвідувальних даних про американські атомні бомби.

Науково-дослідні лабораторії та конструкторські підрозділи КБ-11 почали розгортати свою діяльність безпосередньо в Арзамасі-16 навесні 1947 року. Паралельно створювалися перші виробничі цехи дослідних заводів №1 та №2.

Атомні реактори

Перший у СРСР досвідчений ядерний реактор Ф-1, будівництво якого було здійснено в Лабораторії № 2 АН СРСР, було успішно запущено 25 грудня 1946 року.

6 листопада 1947 року міністр закордонних справ СРСР В. М. Молотов зробив заяву щодо секрету атомної бомби, сказавши, що цього секрету давно вже не існує. Ця заява означала, що Радянський Союз вже відкрив секрет атомної зброї, і він має у своєму розпорядженні цю зброю. Наукові кола США розцінили цю заяву В. М. Молотова як блеф, вважаючи, що російські можуть опанувати атомну зброю не раніше 1952 року.

Менш ніж за два роки, будівля першого атомного промислового реактора «А» комбінату № 817 була готова, і було розпочато роботи з монтажу самого реактора. Фізичний пуск реактора «А» відбувся о 00:30 18 червня 1948, а 19 червня реактор був виведений на проектну потужність.

22 грудня 1948 року на радіохімічний завод “Б” надійшла перша продукція з атомного реактора. На заводі «Б» напрацьований у реакторі плутоній відокремлювався від урану та радіоактивних продуктів поділу. Усі радіохімічні процеси для заводу «Б» розробили в Радієвому інституті під керівництвом академіка У. Р. Хлопіна. Генеральним проектувальником та головним інженером проекту заводу «Б» був А. З. Ротшильд, а головним технологом – Я. І. Зільберман. Науковим керівником пуску заводу “Б” був член-кореспондент АН СРСР Б. А. Нікітін.

Першу партію готової продукції (концентрат плутонію, що складався в основному з фторидів плутонію та лантану) в афінажному відділенні заводу «Б» було отримано в лютому 1949 року.

Отримання збройового плутонію

Концентрат плутонію було передано на завод «В», який призначався для отримання високочистого металевого плутонію та виробів із нього.

Основний внесок у розробку технології та проектування заводу «В» зробили: А. А. Бочвар, І. І. Черняєв, А. С. Займовський, А. Н. Вольський, А. Д. Гельман, В. Д. Микільський, Н .П. Алексахін, П. Я. Бєляєв, Л. Р. Дулін, А. Л. Тараканов та ін.

У серпні 1949 року на заводі «В» було виготовлено деталі із високочистого металевого плутонію для першої атомної бомби

Випробування

Успішне випробування першої радянської атомної бомби було проведено 29 серпня 1949 на побудованому полігоні в Семипалатинській області Казахстану. Воно трималося в таємниці.

3 вересня 1949 р. літак спеціальної метеорологічної розвідувальної служби США взяв проби повітря у районі Камчатки , і потім американські фахівці виявили у яких ізотопи , які вказували те що, що у СРСР було зроблено ядерний вибух.

… Ми маємо дані про те, що протягом останніх тижнів у Радянському Союзі стався атомний вибух. З того часу, як атомна енергія була вивільнена людиною, слід очікувати відповідного розвитку цієї нової сили іншими націями. Така ймовірність завжди бралася до уваги. Майже чотири роки тому я вказав, що вчені фактично одностайно вважали, що суттєво важливі теоретичні відомості, на яких ґрунтується відкриття, вже широко відомі.

25 вересня 1949 року газета “Правда” опублікувала повідомлення ТАРС “у зв’язку із заявою президента США Трумена про проведення в СРСР атомного вибуху”:

У Радянському Союзі, як відомо, ведуться будівельні роботиВеликих масштабів – будівництво гідростанцій, шахт, каналів, доріг, які викликають необхідність великих вибухових робіт із застосуванням нових технічних засобів. Можливо, це могло привернути до себе увагу поза Радянського Союзу.

Див. також

Примітки

Посилання

• Хронологія основних подій історії атомної галузі СРСР та Росії
• Володимир Губарєв «Білий архіпелаг. Невідомі сторінки „атомного проекту СРСР“»
• Володимир Васильєв “Абхазія – кузня ядерної зброї. Понад півстоліття тому в Сухумі таємно доправили німецьких фахівців-атомників
• Норильськ у вирішенні атомного питання чи доля норильської «макаронки»
• Передача радіостанції “Свобода” “1949: американська реакція на радянський атомний вибух”
• Атомний проект СРСР. До 60-річчя створення ядерного щита Росії. 24 липня – 20 вересня 2009 року. Опис виставки. Міністерство культури Російської Федерації, Федеральне архівне агентство, Державна корпорація з атомної енергії «Росатом», Державний архів Російської Федерації (2009). Архівовано з першоджерела 2 березня 2012 року. Перевірено 23 жовтня 2011 року.
• І. А, Андрюшин А. К. Чернишов Ю. А. ЮдінПриборкання ядра. Сторінки історії ядерної зброї та ядерної інфраструктури СРСР. – Саров: Червоний Жовтень, 2003. – 481 с. – ISBN 5-7439-0621-6
• Р.ЮнгЯскравіші за тисячу сонців. – М., 1961.

Поява такої потужної зброї, як ядерна бомба, стала результатом взаємодії глобальних чинників об’єктивного та суб’єктивного характеру. Об’єктивно його створення було викликане бурхливим розвитком науки, який розпочався з фундаментальних відкриттів фізики першої половини ХХ століття. Найсильнішим суб’єктивним чинником стала військово-політична обстановка 40-х, коли країни антигітлерівської коаліції – США, Великобританія, СРСР – намагалися випередити одне одного у розробках ядерної зброї.

Передумови створення ядерної бомби

Точкою відліку наукового шляхудо створення атомної зброї став 1896, коли французький хімік А. Беккерель відкрив радіоактивність урану. Саме ланцюгова реакція цього елемента лягла в основу розробок страшної зброї.

Наприкінці ХІХ та у перші десятиліття ХХ століття вчені виявили альфа-, бета-, гамма-промені, відкрили чимало радіоактивних ізотопів хімічних елементів, закон радіоактивного розпаду і започаткували вивчення ядерної ізометрії. У 1930-х роках стали відомі нейтрон та позитрон, а також вперше розщеплене ядро ​​атома урану з поглинанням нейтронів. Це стало поштовхом до створення ядерної зброї. Першим винайшов і в 1939 запатентував конструкцію ядерної бомби французький фізик Фредерік Жоліо-Кюрі.

Внаслідок подальшого розвитку ядерна зброя стала історично безпрецедентним військово-політичним та стратегічним феноменом, здатним забезпечити національну безпеку держави-власника та мінімізувати можливості всіх інших систем озброєння.

Конструкція атомної бомби складається з низки різних компонентів, серед яких виділяють два основні:

Автоматика разом із ядерним зарядом розташовується у корпусі, який захищає їхню відмінність від різних впливів (механічного, теплового та інших.). Система автоматики контролює, щоб вибух стався у встановлений час. Вона складається з наступних елементів:

• аварійний підрив;
• будову запобігання та зведення;
• джерело живлення;
• датчики підриву заряду.

Доставка атомних зарядів здійснюється за допомогою авіації, балістичних та крилатих ракет. У цьому ядерні боєприпаси може бути елементом фугаса, торпеди, авіабомби та інших.

Системи детонування ядерних бомб бувають різними. Найпростішим є інжекторний пристрій, при якому поштовхом для вибуху стає потрапляння в ціль і подальше утворення надкритичної маси.

Ще однією характеристикою атомної зброї є розмір калібру: малий, середній, великий. Найчастіше потужність вибуху характеризують у тротиловому еквіваленті.Малий калібр ядерної зброї має на увазі потужність заряду в кілька тисяч тонн тротилу. Середній калібр дорівнює вже десяткам тисяч тонн тротилу, великий вимірюється мільйонами.

Принцип дії

В основі схеми атомної бомби лежить принцип використання ядерної енергії, що виділяється в ході ланцюгової ядерної реакції. Це процес розподілу важких чи синтезу легких ядер. Через виділення величезної кількості внутрішньоядерної енергії в найкоротший проміжок часу ядерна бомба відноситься до зброї масового ураження.

У ході зазначеного процесу виділяють два ключові місця:

• центр ядерного вибуху, у якому безпосередньо протікає процес;
• епіцентр є проекцією цього процесу на поверхню (землі або води).

При ядерному вибуху вивільняється така кількість енергії, що під час проекції на землю викликає сейсмічні поштовхи. Дальність їх поширення дуже велика, але значної шкоди навколишньому середовищу завдається лише кілька сотень метрів.

Атомна зброя має кілька типів поразки:

• світлове випромінювання,
• радіоактивне зараження,
• ударна хвиля,
• проникаюча радіація,
• електромагнітний імпульс.

Ядерний вибух супроводжується яскравим спалахом, який утворюється через вивільнення великої кількості світлової та теплової енергії. Сила цього спалаху набагато вище, ніж потужність сонячних променів, тому небезпека ураження світлом і теплом поширюється на кілька кілометрів.

Ще одним дуже небезпечним фактором впливу ядерної бомби є радіація, що утворюється під час вибуху. Вона діє тільки перші 60 секунд, але має максимальну проникаючу здатність.

Ударна хвиля має велику потужність і значну руйнівну дію, тому за лічені секунди завдає величезної шкоди людям, техніці, будовам.

Проникаюча радіація є небезпечною для живих організмів і є причиною розвитку променевої хвороби у людини. Електромагнітний імпульс вражає лише техніку.

Всі ці види поразок разом роблять атомну бомбу дуже небезпечною зброєю.

Перші випробування ядерної бомби

Найбільшу зацікавленість у атомній зброї першими виявили США. Наприкінці 1941 року в країні було виділено величезні кошти та ресурси на створення ядерного озброєння. Результатом робіт стали перші випробування атомної бомби з вибуховим пристроєм Gadget, які пройшли 16 липня 1945 року в американському штаті Нью-Мексико.

Для США настав час діяти. Для переможного закінчення Другої Першої світової було вирішено розгромити союзника гітлерівської Німеччини – Японію. У Пентагоні було обрано цілі для перших ядерних ударів, на яких США хотіли продемонструвати, наскільки потужною зброєювони мають.

6 серпня того ж року перша атомна бомба під ім’ям «Малюк» була скинута на японське місто Хіросіма, а 9 серпня бомба під назвою «Товстун» впала на Нагасакі.

Потраплення до Хіросіми було визнано ідеальним: ядерний пристрій вибухнув на висоті 200 метрів. Вибуховою хвилею були перекинуті грубки в будинках японців, що опалюються вугіллям. Це спричинило численні пожежі навіть у міських районах, віддалених від епіцентру.

За початковим спалахом був удар теплової хвилі, який тривав секунди, але його потужність, охопивши радіус 4 км, розплавила черепицю і кварц у гранітних плитах, спопелила телеграфні стовпи. Слідом за тепловою хвилею прийшла ударна. Швидкість вітру становила 800 км/год, яке порив зніс практично все у місті. З 76 тисяч будівель 70 тисяч було повністю зруйновано.

За кілька хвилин пішов дивний дощ із великих крапель чорного кольору. Він був викликаний конденсатом, що утворився в холодніших шарах атмосфери з пари та попелу.

Люди, які потрапили під дію вогняної кулі на відстані 800 метрів, були спалені і перетворилися на пилюку.У деяких обгоріла шкіра була зірвана ударною хвилею. Краплі чорного радіоактивного дощу залишали невиліковні опіки.

Ті, що залишилися живими, захворіли на невідоме раніше захворювання. У них почалася нудота, блювання, пропасниця, напади слабкості. У крові різко впав рівень білих тілець. То були перші ознаки променевої хвороби.

Через 3 дні після проведення бомбардування Хіросіми було скинуто бомбу на Нагасакі. Вона мала таку ж потужність та викликала аналогічні наслідки.

Дві атомні бомби за секунди знищили сотні тисяч людей. Перше місто було практично стерте ударною хвилею з землі. Більше половини мирних жителів (близько 240 тисяч осіб) загинули одразу від отриманих ран. Багато людей зазнали опромінення, яке призвело до променевої хвороби, раку, безпліддя. У Нагасакі в перші дні було вбито 73 тисячі людей, а через деякий час у сильних муках померло ще 35 тисяч жителів.

Відео: випробування ядерної бомби

Випробування РДС-37

Створення атомної бомби у Росії

Наслідки бомбардувань та історія жителів японських міст вразили І. Сталіна. Стало зрозуміло, що створення власної ядерної зброї – це питання національної безпеки. 20 серпня 1945 року в Росії розпочав свою роботу комітет з атомної енергії, який очолив Л. Берія.

Дослідження з ядерної фізики велися СРСР ще з 1918 року. У 1938 році при Академії наук було створено комісію з атомного ядра. Але з початком війни практично всі роботи у цьому напрямі було припинено.

1943 року радянські розвідникипередали з Англії закриті наукові праці з атомної енергії, у тому числі випливало, що створення атомної бомби у країнах просунулося далеко вперед. У той же час у США були впроваджені надійні агенти до кількох центрів американських ядерних досліджень. Вони передавали інформацію з атомної бомби радянським ученим.

Технічне завдання на розробку двох варіантів атомної бомби склав їхній творець і один з наукових керівників Ю. Харитон. Відповідно до нього планувалося створення РДС («реактивного двигуна спеціального») з індексом 1 та 2:

1. РДС-1 – бомба із зарядом із плутонію, який передбачалося підривати шляхом сферичного обтиснення. Його пристрій передала російська розвідка.
2. РДС-2 – гарматна бомба з двома частинами уранового заряду, які мають зближуватись у стовбурі гармати до створення критичної маси.

В історії знаменитого РДС найпоширенішу розшифровку – “Росія робить сама” – придумав заступник Ю. Харитона з наукової роботи К. Щелкін. Ці слова дуже точно передавали сутність робіт.

Інформація про те, що СРСР опанував секрети ядерної зброї, викликало у США порив до якнайшвидшого початку випереджувальної війни. У липні 1949 р. з’явився план «Троян», згідно з яким бойові дії планувалося розпочати 1 січня 1950 року. Потім дату нападу було перенесено на 1 січня 1957 року з тією умовою, щоб у війну вступили всі країни НАТО.

Відомості, отримані каналами розвідки, прискорили роботу радянських учених. На думку західних фахівців, радянська ядерна зброя могла бути створена не раніше 1954-1955 років. Проте випробування першої атомної бомби відбулося СРСР вже наприкінці серпня 1949 року.

На полігоні в Семипалатинську 29 серпня 1949 року було підірвано ядерний пристрій РДС-1 – перша радянська атомна бомба, яку винайшов колектив вчених, очолюваний І. Курчатовим та Ю. Харитоном. Вибух мав потужність 22 Кт. Конструкція заряду наслідувала американський «Товстун», а електронна начинка була створена радянськими вченими.

План «Троян», згідно з яким американці збиралися скинути атомні бомби на 70 міст СРСР, був зірваний через ймовірність удару у відповідь. Подія на Семипалатинському полігоні повідомила світ про те, що радянська атомна бомба поклала край американській монополії на володіння новою зброєю. Цей винахід повністю зруйнував мілітаристський план США та НАТО та запобіг розвитку Третьої світової війни. Почалася Нова історія- Епоха світу в усьому світі, що існує під загрозою тотального знищення.

“Ядерний клуб” світу

Ядерний клуб – умовне позначення кількох країн, які мають ядерною зброєю. Сьогодні таке озброєння є:

• у США (з 1945)
• у Росії (спочатку СРСР, з 1949)
• у Великій Британії (з 1952)
• у Франції (з 1960)
• у Китаї (з 1964)
• в Індії (з 1974)
• у Пакистані (з 1998)
• у КНДР (з 2006)

Тим, хто має ядерну зброю, також вважається Ізраїль, хоча керівництво країни не коментує його наявність. Крім того, на території держав-членів НАТО (Німеччини, Італії, Туреччини, Бельгії, Нідерландів, Канади) та союзників (Японії, Південної Кореї, незважаючи на офіційну відмову) розташовується ядерна зброя США.

Казахстан, Україна, Білорусь, які володіли частиною ядерного озброєння після розпаду СРСР, у 90-х роках передали його Росії, яка стала єдиним спадкоємцем радянського ядерного арсеналу.

Атомна (ядерна) зброя – найпотужніший інструмент глобальної політики, який твердо увійшов до арсеналу взаємин між державами. З одного боку, воно є ефективним засобом залякування, з іншого – вагомим аргументом для запобігання воєнному конфлікту та зміцненню миру між державами, які володіють цією зброєю. Це символ цілої епохи в історії людства та міжнародних відносин, з яким треба поводитися дуже розумно.

Відео: музей ядерної зброї

Відео про російську Цар-Бомбу

Якщо у вас виникли питання – залишайте їх у коментарях під статтею. Ми чи наші відвідувачі з радістю відповімо на них