Кто убил Александра 2 и почему? Когда был убит Александр 2?

Государь, вошедший в историю с эпитетом «Освободитель», осуществивший многовековую мечту народа об отмене крепостного права, стал жертвой выходцев из того же народа, к устроению жизни которого он приложил столько сил. Его смерть порождает у историков много вопросов. Известно имя террориста, бросившего бомбу, и, тем не менее, вопрос «Почему убили Александра 2?» и по сей день не имеет однозначного ответа.

Реформы и их последствия

Государственная деятельность Александра 2 может послужить иллюстрацией к известной пословице «Благими намерениями выстлана дорога в ад». Вступив на престол в возрасте тридцати шести лет, он произвёл ряд радикальнейших преобразований. Сумел завершить гибельную для России Крымскую войну, безнадёжно проваленную его отцом – Николаем I. Отменил крепостное право. Установил всеобщую воинскую обязанность, ввёл местное самоуправление и произвёл судебную реформу. Кроме того, сумел смягчить цензуру и облегчить выезд за границу.

Однако результатом всех его благих начинаний, вошедших в историю России как «Великие реформы», стало обнищание крестьян, освобождённых от рабства, но лишённых своего главного источника существования – земли; обеднение их прежних владельцев – дворян; коррупция, охватившая все сферы государственной власти; череда досадных ошибок во внешней политике. Очевидно, в совокупности всех этих факторов и следует искать ответ на вопрос о том, почему был убит Александр 2.

Начало череды покушений

В русской истории не было монарха, которого бы так последовательно и неумолимо пытались убить. На Александра 2 было совершено шесть покушений, последнее из которых оказалось для него роковым. Ещё до того, как “Народная воля” – организация, убившая Александра 2 – в полной мере заявила о своём существовании, перечень покушений открыл террорист-одиночка Дмитрий Каракозов. 4 апреля 1866 года (все даты в статье даны по новому стилю) он стрелял в государя, выходившего из ворот Летнего сада на набережную Невы. Выстрел оказался неудачным, что спасло жизнь Александру.

Следующая попытка была предпринята 25 мая 1867 года в Париже польским эмигрантом Антоном Березовским. Это произошло во время визита государя на Всемирную выставку. Стрелявший промахнулся. Свой поступок он впоследствии объяснял желанием отомстить русскому монарху за кровавое подавление польского восстания 1863 года.

Затем последовало покушение 14 апреля 1879 года, совершённое отставным коллежским асессором Александром Соловьёвым, входившим в состав организации «Земля и воля». Ему удалось подкараулить государя на Дворцовой площади во время его обычной прогулки, которую тот совершал в одиночку и без охраны. Нападавший произвёл пять выстрелов, но все безрезультатно.

Дебют народовольцев

1 декабря того же года свою первую попытку предприняли народовольцы, убившие Александра 2 два года спустя. Они пытались взорвать царский поезд во время его следования в Москву. Помешала осуществить задуманное лишь ошибка, благодаря которой был взорван не тот состав, и государь остался невредим.

И, наконец, череду неудавшихся покушений завершает взрыв, прогремевший 17 февраля 1880 года на первом этаже Зимнего дворца. Его произвёл член организации “Народная воля” Степан Халтурин. Это был последний случай, когда судьба сохранила жизнь государю. В этот раз Александра 2 спасло от гибели опоздание к намеченному в тот день обеду, и адская машина сработала в его отсутствие. Уже через неделю была назначена специальная правительственная комиссия для борьбы с терроризмом и поддержания порядка в стране.

Кровь на набережной канала

Роковым для государя стало 13 марта 1881 года. В этот день он, по своему обыкновению, возвращался с развода войск в Михайловском манеже. Навестив по дороге великую княгиню Екатерину Михайловну, Александр, продолжая путь, выехал на набережную Екатерининского канала, где его поджидали террористы.

Имя того, кто убил Александра 2, теперь хорошо всем известно. Это поляк, студент Петербургского Политехнического института Игнатий Гриневицкий. Он бросил бомбу вслед за своим товарищем Николаем Рысаковым, также метнувшим адскую машину, но безрезультатно. Когда после первого взрыва государь выбрался из повреждённой кареты, Гриневицкий бросил ему бомбу под ноги. Смертельно раненный император был доставлен в Зимний дворец, где скончался, не приходя в сознание.

Придворная оппозиция

В 1881 году, когда был убит Александр 2, работа государственной комиссии, хотя внешне и создавала впечатление кипучей деятельности, тем не менее, казалась весьма странной. У историков есть основания полагать, что смерть Александра явилась результатом заговора придворной элиты, во-первых, недовольной либеральными реформами, проведёнными императором, а во-вторых, опасавшейся возможного принятия конституции.

Кроме того, в круг высших сановников входили бывшие помещики, лишившиеся своих крепостных крестьян и понесшие тем самым значительные убытки. У них была явная причина ненавидеть государя. Если рассматривать вопрос под таким углом, то может быть вполне понятным, почему убили Александра 2.

Странное бездействие охранного отделения

Действия Жандармского управления вызывают законное недоумение. Известно, что в период, предшествовавший убийству, ими было получено несколько сообщений о готовящемся теракте, и даже указывалось возможное место его проведения. Однако никакой реакции на это не последовало. Более того, когда у стражей закона появилась информация о том, что на Малой Садовой – это недалеко от места, где убили Александра 2 – минируется путь его возможного проезда, то они ограничились лишь беглым осмотром помещения, из которого вёлся подкоп.

Ничего не заметив (или не сочтя нужным замечать), жандармы позволили террористам продолжить подготовку теракта. Казалось, что кто-то нарочно развязывает руки преступникам, желая с их помощью осуществить свои планы. Подозрение вызывает и то, что, когда трагедия совершилась, и императора, имевшего во дворце столь мощную оппозицию, не стало, все участники покушения были арестованы с поразительной быстротой. Нет сомнения в том, что жандармам было точно известно, какая организация убила Александра 2.

Проблемы престолонаследия

Кроме того, в вопросе о том, кто убил Александра 2 (точнее, стал реальным организатором убийства), следует учитывать и династический кризис, разразившийся во дворце. Его сын и наследник престола, будущий самодержец Александр III, имел все основания опасаться за своё будущее. Дело в том, что в начале того года, когда был убит Александр 2, государь, едва выдержав положенные сорок дней после смерти законной жены Марии Александровны, обвенчался со своей фавориткой княгиней Екатериной Долгоруковой.

Учитывая, что отец не раз до этого выражал желание удалить его из дворца, Александр Александрович мог вполне предположить, что корону он задумал передать не ему, а ребёнку, родившемуся от нового брака. Помешать в этом могла только неожиданная смерть, а учитывая прежние покушения, она бы ни у кого не вызвала подозрений.

Первая в современной истории организация террористов

Тот, кто убил царя Александра 2 (террорист Игнатий Гриневицкий), являлся членом подпольного союза “Народная воля”. Принято считать, что это была первая в современной истории террористическая организация. Специализировалась она исключительно на политических убийствах, в которых видела единственно возможный путь к изменению существовавшего строя.

В её состав входили люди, принадлежавшие к самым различным слоям общества. Например, Софья Перовская, непосредственно руководившая покушением на Екатерининском канале, была дворянкой и даже дочерью петербургского губернатора, а её соратник по борьбе и сердечный друг Желябов – выходец из семьи крепостных крестьян.

Приговор царю

Избрав террор путём достижения политических целей, они на своём первом заседании, состоявшемся в 1879 году, единогласно приговорили Александра 2 к смерти и в последующие годы занимались реализацией своего решения. Для них важно было уничтожить самодержца, независимо от того, где это произойдёт и в каком году. Убили Александра 2 фанатики, не щадившие ради утопических революционных идей ни своих жизней, ни тем более чужих.

Однако в ту злополучную весну у них были причины торопиться. Террористы знали, что на 14 марта было назначено утверждение конституции, и не могли этого допустить, так как, по их расчётам, принятие столь важного исторического документа могло снизить уровень социального напряжения в стране и лишить их борьбу всенародной поддержки. Было принято решение во что бы то ни стало покончить с царём в кратчайший срок.

Переоценка исторических реалий

В историю вошло имя того, кто убил Александра 2, бросив ему под ноги адскую машину, но едва ли историки смогут доказать обоснованность или несостоятельность подозрения в причастности к заговору придворных кругов и самого наследника престола. Документов, проливающих свет на этот вопрос, не осталось. Принято считать, что инициаторами покушения и его исполнителями были молодые люди, члены подпольного союза “Народная воля”.

За годы советской власти все организации, боровшиеся с самодержавием, превозносились как выразители исторической правды. Их действия оправдывались независимо от того, сколько и чьей крови было пролито. Но если сегодня задать вопрос: “Кто такие народовольцы, убившие Александра 2 – преступники или нет?”, то в большинстве случаев ответ будет утвердительным.

Памятник царю-освободителю

История доказала, что цель далеко не всегда оправдывает средства, и порой борец за правое дело оказывается в ряду преступников. Поэтому тот, кто убил Александра 2, не стал гордостью России. Его именем не названы улицы городов, и на площадях ему не воздвигнуты монументы. На вопрос о том, в каком году был убит Александр 2, ответят многие, но назвать имя убийцы затруднятся.

В то же время на месте гибели убиенного императора-освободителя построен великолепный храм, называемый в народе Спасом-на-Крови и ставший ему вечным памятником. За годы атеистического мракобесия его неоднократно пытались снести, но каждый раз незримая сила отводила руку вандалов. Можно называть это судьбой, можно Перстом Божьим, но память об Александре 2, порвавшем цепи крепостного рабства, и ныне сияет золотом куполов, а его убийцы навсегда ушли во мрак истории.

§2. ПРАВЛІННЯ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА. НАПОЛЕОНІВСЬКІ ВІЙНИ

Після державного перевороту 18 брюмера Наполеон поквапився юридично оформити свою владу. Було прийнято нову Конституцію (грудень 1799). Згідно з нею Франція залишалася республікою. Формально законодавча влада належала Державній раді (розробляла закони), Трибунату (обговорював закони), Законодавчому корпусу (приймав або відхиляв закони), а виконавчу – на десять років було передано трьом консулам.

Консул — титул трьох осіб у Франції упродовж 1799-1804 рр., які зосередили у своїх руках виконавчу владу: Н. Бонапарт, Е. Сійєс (1748-1836), П. Дюко (1747-1816).

Фактично вся влада зосереджувалася в руках першого консула – Наполеона Бонапарта. Він, згідно з Конституцією, був головнокомандувачем армії, призначав членів Державної ради, міністрів, офіцерів армії та флоту, обнародував закони. Другий і третій консули виступали помічниками першого та мали дорадчі голоси. Місцеве самоврядування було ліквідовано. Департаментами відали чиновники, яких також призначав перший консул. Як наслідок, у Франції залишилась одна політична фігура – Бонапарт. За підсумками плебісциту 1802 р. Наполеона було проголошено консулом уже не на 10 років, а довічно, з правом призначати наступника.

Укажіть основні ознаки консульства як форми влади.

Згодом Наполеон, спираючись на армію й отримуючи підтримку буржуазії та селянства, пішов шляхом установлення своєї особистої диктатури. Вольтер казав: «Якби Бога не було, його слід було б вигадати». Бонапарт чудово усвідомлював значення церкви й намагався поставити її на службу держави. 1801 р. було укладено конкордат з Папою Римським Пієм VII.

Конкордат – угода між Папою Римським як главою католицької церкви і представником держави про становище та привілеї католицької церкви в певній країні.

Скасовувалося відокремлення церкви від держави, відновлювались релігійні свята. Папа своєю чергою відмовлявся від домагань на конфісковані під час революції церковні землі та визнавав контроль французької держави за діяльністю єпископів та священиків. Католицтво визнавалося релігією всіх французів.

1804 р. Наполеон скасував республіку, проголосивши себе імператором Франції. Він коронувався у соборі Паризької Богоматері імператорською короною в присутності Папи Римського.

Документи та матеріали

«Суспільство, – стверджував Наполеон, – не може існувати. без релігії. Коли людина помирає з голоду поруч із іншою, у якої все в надлишку, їй неможливо буде примиритися з такою нерівністю, якщо не буде влади, яка казатиме їй: “Так треба Богові!”».

Проаналізуйте цей вислів. Чи можна вважати, що на ставлення Наполеона V до релігії вплинули ідеї просвітників?

З перших кроків свого правління Наполеон в інтересах буржуазії всіляко підтримував розвиток промисловості, здійснюючи політику протекціонізму.

Протекціонізм – частина державної економічної політики, спрямована на забезпечення переваги своєї промисловості на внутрішньому ринку через захист від іноземної конкуренції системою митної політики, а також заохочення експорту промислових товарів.

Було створено Товариство заохочення національної промисловості, відкрито Французький банк, проведено реформу фінансової системи, буржуазії надано державні воєнні замовлення.

У промисловості, особливо в текстильній, шовковій, металургійній галузях, запроваджувалися технічні вдосконалення, прискореними темпами відбувався промисловий переворот. Так, більше ніж удесятеро із часів революції збільшилася кількість прядок «Дженні» (до 13 тис. штук), упроваджувалися парові машини.

Імператор потурбувався і про правове закріплення панування буржуазії. Було розроблено й прийнято Цивільний кодекс (1804), Комерційний кодекс (1808), Кримінальний кодекс (1811).

Наполеон на імператорському троні. Художник Ж.-О.-Д. Енгр

1. Порталіс Жан (1746—1807) – відомий французький державний діяч, юрист, філософ. Відіграв важливу роль в укладанні конкордату і розробці проекту Цивільного кодексу.

2. Тронше Франсуа (1723—1806) – французький правознавець і адвокат. Зробив значний внесок у кодифікацію французького права. Один з адвокатів на суді над Людовіком XVI.

3. Фелікс Біго де Преаменьо (1747—1825) – французький юрист і політичний діяч. 1791 р. обраний до Законодавчих зборів, але змушений був ховатися під час терору.

Кодекс — систематизоване зведення законів, що стосуються певної галузі права.

Одним із перших побачив світ Цивільний кодекс, який дістав назву Кодекс Наполеона. Він проголошував недоторканність особи, рівність громадян перед законом, свободу совісті. У ньому було закріплено право приватної власності. Він ліквідував усі пережитки традиційного суспільства. Земля стала предметом купівлі-продажу. Кодекс регламентував питання найму на роботу, забезпечував право на свободу підприємницької ініціативи.

Комерційний кодекс містив ряд положень, що юридично забезпечували інтереси бірж та банків.

У Кримінальному кодексі закріплювалися принципи загального судового процесу, серед яких найбільш вагомими були суд присяжних, презумпція невинуватості, гласність судочинства тощо.

Як ви вважаєте, правнича діяльність була більш притаманна традиційному чи індустріальному суспільству?

Зовнішня політика Наполеона обумовлювалася інтересами буржуазії. Вона мала на меті забезпечити Франції політичний та економічний пріоритет у Європі. Єдиним шляхом його втілити Бонапарт уважав війни. Російський історик Є. Тарле так охарактеризував французького імператора: «Війна настільки була його стихією, що готуючись до неї або воюючи, він вважав себе людиною, яка живе повноцінним життям».

Офіцер єгерської кінноти імператорської гвардії. Художник Т. Жеріко

Французька армія стала першою регулярною армією в Європі. Вона складалася з особисто вільних селян, які отримали землю, або тих, котрі сподівалися її отримати. На чолі армії стояли видатні та здібні командири, а сам Наполеон Бонапарт був талановитим полководцем. Армія була головною опорою імператора. Німецький поет Г. Гейне так писав про неї: «Останній селянський син зовсім, як і дворянин зі старовинного роду, міг досягти в ній вищих чинів». Наполеон наголошував, що кожен з його солдатів «носить у своєму ранці маршальський жезл». Солдати любили його, і були цілком віддані йому, і вмирали за його наказом.

2. Наполеонівські війни

Від перманентного терору до перманентної війни

Наполеонівські війни — це війни, що вела Франція в період консульства (1799—1804) та імперії (1804—1815).

«Воїни, – казав Наполеон, – не захист особистих кордонів вимагається тепер від вас, а перенесення війни у ворожі землі». Противниками Франції у цих війнах були Австрія, Пруссія, Росія, але головним залишалася Велика Британія. «Він покінчив із тероризмом, поставивши на місце перманентної революції перманентну війну», – писав історик Є. Тарле.

«Мені потрібні три дні туманної погоди – і я буду володарем Лондона, парламенту, Англійського банку», – казав Наполеон у червні 1803 р. Восени 1805 р. Бонапарт зібрав у Булоні та інших пунктах узбережжя Ла-Маншу 2300 суден для грандіозної десантної операції проти Англії. Але відновлення війни з Австрією та Росією змусило його відмовитися від цього зухвалого плану. До того ж 21 жовтня 1805 р. британська ескадра, якою командував відомий адмірал Г. Нельсон (1758-1805), завдала нищівної поразки франко-іспанському флоту біля мису Трафальгар. Війну на морі Франція програла.

Битва біля мису Трафальгар. Художник К. Ф. Стенфілд

Битва під Аустерліцом. Художник Ф. Жерар

Чому війну на морі Франція програла?

На суходолі справи розгорталися більш вдало. У грудні 1805 р. відбувся вирішальний бій військ Наполеона з австрійською і російською арміями в Моравії під Аустерліцом. Французькі війська розбили австрійців, а росіян відтіснили на замерзлі ставки. Бонапарт наказав бити по льоду ядрами. Лід проломився і велика кількість російських солдатів потонула. Розгромивши Австрію, яка стояла на чолі Священної Римської імперії, Наполеон у 1806 р. знищив її. Після Аустерліца Австрія змушена була визнати загарбання Венеції, надати Наполеону повну свободу дій в Італії та Німеччині.

«У Європі є багато хороших генералів, – говорив Бонапарт, – але вони хочуть дивитися на багато речей одразу, а я дивлюся лише на одне – на маси ворога і прагну їх знищити». 1806 р. Бонапарт вів війну з Пруссією, війська якої зазнали нечуваного розгрому. Фортеці здавалися без бою. Через 19 днів після початку війни французькі війська вступили в Берлін.

1806 р. у Берліні Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду (ізоляцію), яка передбачала заборону всякої торгівлі, поштових та інших відносин залежних від Франції європейських держав з Великою Британією. Цей документ утягнув Францію у непосильну для неї війну за європейське і світове панування, без якого неможливо було примусити інші держави покласти край торгівлі з Великою Британією. «Поки континентальна блокада не зламає Англію, поки моря не відкриються для французів, поки не припиниться нескінченна війна, положення французької торгівлі та промисловості завжди буде хитким і завжди можливе повторення кризи», – зауважував Наполеон.

Наслідки Тільзитського миру: Наполеон в обіймах душить Олександра І. Карикатура 1807 р.

Назвіть основні ознаки поняття «континентальна блокада».

1807 р. Наполеон уклав мир з Росією. Два імператори зустрілися в Тільзиті. Російський самодержець Олександр І визнавав усі завоювання Бонапарта і підписав договір про мир і союз, а також зобов’язувався приєднатися до континентальної блокади. Фактично в Європі склалася нова розстановка сил: договір передбачав панування двох держав за значної переваги Франції. Але це не задовольняло Наполеона, який прагнув абсолютного панування в Європі. Олександр І також не хотів миритися з послабленням позицій Росії. Державний російський діяч М. Сперанський писав: «Можливість нової війни між Росією та Францією виникла разом із Тільзитським миром. Ці обставини визначали неміцність і недовготривалість Тільзитського миру».

Чи поділяєте ви твердження М. Сперанського?

На Пруссію Наполеон наклав контрибуцію і значно скоротив її кордони. З її польських володінь він створив залежне від Франції герцогство Варшавське. 1807 р. було організовано інтервенцію (втручання) в Португалію. 1808 р. французька армія вторглася в Іспанію і вступила до Мадрида. Іспанського короля із династії Бурбонів було скинуто. На іспанський престол Наполеон посадив свого брата Жозефа.

Контрибуція — грошові суми, що їх за умовами договору держава-переможниця після війни стягує з переможеної держави.

1809 р. Наполеон завдав чергової нищівної поразки Австрії. Він перетворив її на союзницю, розірвавши шлюб із Жозефіною Богарне та закріпивши свої успіхи династичним шлюбом з донькою австрійського імператора Марією-Луїзою. Після цих подій основним суперником на континенті залишилась Росія, і з кінця 1810 р. Наполеон почав активно готуватися до війни з нею.

Документи та матеріали

«Сам він цінував у собі головні, на його думку, якості, які, як він стверджував, найважливіші і незамінні: залізна воля, твердість духу та особлива хоробрість, яка полягала в тому, щоб узяти на себе цілком найстрашнішу, найважчу відповідальність за рішення», – писав дослідник життєвого шляху Наполеона Є. Тарле.

Поразка наполеонівської армії в Росії

У червні 1812 р. Наполеон розпочав війну проти Росії. Це була остання війна імператора, яка поклала край не тільки його завоюванням, а й самій імперії. Похід проти Росії був подібний до маніфестації, метою якої стало зміцнення престижу Наполеона там, де він його втрачав, і залякування тих, хто перестав його боятися. Сам Бонапарт усвідомлював усю небезпечність та складність цієї справи. Він казав: «Похід проти Росії – найскладніша воєнна кампанія. Але якщо справу розпочато, то її потрібно довести до кінця».

Наполеон приймає поразку Мадрида. Художник А. Ж. Гро

У планах Наполеона було завдати удару по економічних центрах Росії, відрізати Петербург від губерній, що постачали хліб, заблокувати імператора Олександра І в його столиці. Для здійснення цього стратегічного плану Бонапарту достатньо було розгромити російські війська на кордоні імперії.

Документи та матеріали

Наполеон казав, що кожна війна повинна бути «методичною», тобто глибоко продуманою війною, і тільки тоді вона має шанси на успіх. «Не геній мені раптово відкриває по секрету, що мені потрібно робити або сказати за будь-яких обставин, несподіваних для інших, а міркування і роздуми», – зазначав Бонапарт.

Російське командування обрало тактику заманювання противника в глиб країни, виснажуючи його армію. Воно віддало наказ про відступ. У серпні 1812 р. російські армії з’єднались у Смоленську.

Наполеон спробував розпочати переговори про мир, але відповіді не одержав. Від початку війни головнокомандувачем російських військ був імператор Олександр І. Після відступу від Смоленська головнокомандувачем було призначено Михайла Кутузова (1745—1813).

1. Портрет Михайла Кутузова. Художник Р Волков

2. Бородінська битва. Художник Л.Ф. Лемен

Генеральна битва між росіянами та французами відбулася неподалік Можайська, біля села Бородіно, 7 вересня 1812 р. Наполеон розраховував розгромити російську армію і домогтися цілковитої капітуляції Росії. Бородінський бій тривав 15 годин. Бонапарт був змушений відвести свої війська на вихідні позиції. Бородінську битву, за оцінкою самого французького полководця, він програв. «Із усіх моїх битв найстрашнішою була битва під Москвою. Французи в ній продемонстрували своє право бути переможцями, тоді як росіяни відстояли своє право бути непереможеними».

Російські війська відступили. На військовій раді у Філях М. Кутузов оголосив своє рішення залишити Москву, щоб зберегти армію. 14 вересня армія Наполеона вступила в місто. Перебуваючи в Москві, Бонапарт ще деякий час уважав себе переможцем і чекав, що Росія капітулює, але Росія миру не запросила. В умовах деморалізації армії, голоду французький полководець-переможець Європи вперше прийняв рішення про відступ.

Документи та матеріали

«Я помилився, але не в меті і не в політичній доцільності цієї війни, а в способі її ведення», – згадував Наполеон.

Відступ коштував Наполеону втрати майже всієї армії. На середину грудня 1812 р. через Німан перейшло з Росії не більше ніж 20 тис. учасників «російського походу».

Розкажіть про події російсько-французької війни.

Повернувшись до Парижа, Бонапарт розгорнув бурхливу діяльність щодо організації нової армії. Його енергія була безмежною. Наполеон зібрав під свої знамена 500 тис. осіб. Але якою ціною? То були не лише 20-річні, що було передбачено законом, а й ті, кому ледь виповнилося 18 років.

Битва під Лейпцигом. Художник О. Зауервейд

На початку 1813 р. існувала можливість укладення миру. Монархи феодальної Європи готові були до компромісу з Бонапартом, але імператор не бажав іти на поступки. Навесні 1813 р. проти Франції сформувалася коаліція у складі Росії, Великої Британії, Пруссії, Швеції, Іспанії, Португалії. Згодом до неї увійшла й Австрія. 16—19 жовтня 1813 р. у «битві народів» біля Лейпцига Наполеон зазнав нищівної поразки і був змушений відступити до кордонів Франції. Пригнічений імператор вирішив покінчити життя самогубством (прийняти отруту), але спроба піти з життя не вдалася.

У середині січня 1814 р. союзники вступили на територію Франції, а з 31 березня – до Парижа. 6 квітня 1814 р. Наполеон зрікся трону на користь свого сина Франсуа Шарля Жозефа. Бонапарту у володіння було надано острів Ельба. Тимчасовий уряд Франції очолив Талейран (1753-1838). Згодом союзники відновили монархію Бурбонів, запросивши на трон брата страченого короля – Людовіка XVIII.

В очах нащадків Талейран залишився неперевершеним майстром дипломатії, інтриг і хабарництва. Гордий, пихатий, глумливий аристократ, який старанно приховував свою кульгавість, був циніком і батьком «брехні», ніколи не забував про свою вигоду; символ безпринципності, підступності й зрадництва. Політика була для нього «мистецтвом можливого», грою розуму, засобом існування. Це була химерна і загадкова особа. Сам він так висловив свою останню волю: «Я хочу, щоб протягом віків продовжували сперечатися про те, ким я був, про що думав і чого хотів».

Талейран: людина із шістьма головами, тому що за всіх режимів був при владі. Карикатура 1815 р.

3. Віденський конгрес

Віденський конгрес — конференція послів великих держав Європи, яку очолював австрійський дипломат Клемент фон Меттерніх. Вона проходила у Відні з вересня 1814 р. до 8 червня 1815 р. Усі справи вирішував «комітет чотирьох» з представників країн-переможниць – Великої Британії, Росії, Австрії, Пруссії.

Для монархів і послів, які приїхали до Відня, щодня влаштовували бали, спектаклі, полювання, прогулянки. Конгрес, який «працював» майже рік, для ділових засідань не збирався жодного разу. Говорили, що він не засідає, а танцює.

За рішенням Віденського конгресу Францію повернули до тих кордонів, які існували до початку революційних і завойовницьких воєн. На неї наклали контрибуцію.

Згідно з рішенням конгресу до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою і було приєднано Фінляндію; до Великої Британії відійшли острови Мальта, Цейлон. Створено Німецький союз, але роздробленість Німеччини зберігалася. Також залишалася роздробленою Італія. Норвегію було приєднано до Швеції.

Віденський конгрес. Художник Ж.-Б. Ісабей

Використовуючи карту, схарактеризуйте основні рішення Віденського конгресу.

Мета, яку ставили керівники конгресу, зводилася до ліквідації в Європі політичних наслідків Французької революції та наполеонівських війн. Вони відстоювали принцип «легітимізму», тобто відновлення прав колишніх монархів, які втратили свої володіння. Так, конгрес реставрував (відновив) династію Бурбонів не лише у Франції, а й в Іспанії та в Неаполі. У Римській області було відновлено владу Папи.

Пишні фрази про «реформу громадського порядку», «оновлення європейської політичної системи», «міцний мир, що заснований на рівномірному розподілі сил», виголошували для того, щоб вселити спокій і оточити цей урочистий з’їзд ореолом величної гідності, але справжньою метою конгресу був розподіл між переможцями здобичі, що її відібрали в переможеного.

Спрогнозуйте історичну перспективу наслідків цієї події.

4. Священний союз

Для боротьби з революційним рухом на пропозицію російського імператора Олександра І монархи в 1815 р. уклали так званий Священний союз. Вони зобов’язувалися допомагати один одному «в ім’я релігії» і спільними силами придушувати революцію, хоч би де вона розпочалася. Документ про створення Священного союзу підписали правителі Росії, Австрії, Пруссії. Пізніше до Священного союзу приєдналися монархи майже всіх європейських держав. Велика Британія не ввійшла до числа членів Священного союзу, але активно підтримувала його заходи щодо боротьби з революціями. З ініціативи Союзу було придушено революції в Італії та Іспанії (20-ті роки XIX ст.).

З якою метою було створено Священний союз? Хто входив до його складу?

Правителі держав Священного союзу: російський імператор Олександр І, прусський король Фрідріх Вільгельм III, австрійський імператор Франц І

Наполеон Бонапарт, знаходячись на Ельбі, був добре поінформований про події у Франції. Скориставшись протиріччями між супротивниками і ненавистю французів до відновленої династії Бурбонів, колишній імператор зі своїми найближчими прихильниками висадився в березні 1815 р. неподалік Марселя. Розпочалися «сто днів» Наполеона – спроба відновити колишній режим. Але ні тріумфальний похід Бонапарта до Парижа, ні підтримка армії та значної частини населення вже не змогли змінити розстановку сил у Європі. Незважаючи на існуючі протиріччя, супротивники Наполеона організували нову антифранцузьку коаліцію, і 18 червня 1815 р. у битві біля Ватерлоо Наполеонові було завдано поразки. Через тиждень після Ватерлоо Бонапарт так оцінив значення битви: «Держави не зі мною ведуть війну, а з революцією!».

Наполеона було заслано на острів Св. Єлени під охорону британців, де він і помер 5 травня 1821 р., заповідаючи своєму синові пам’ятати головний девіз: «Усе для французького народу!». У своєму заповіті, продиктованому 15 квітня 1821 р. графу Монтолону, імператор зазначив: «Я бажаю, щоб мій прах покоївся на березі Сени, серед французького народу, який я так любив!». Причина смерті Наполеона Бонапарта і сьогодні залишається однією з таємниць історії.

Документи та матеріали

На океані цього дня була страшенна буря. Вітер виривав дерева з корінням. Під вечір Наполеона Бонапарта не стало. Останніми його словами були: «Франція. Армія. Авангард. ». Ридаючи, слуга Маршан приніс імператорові шинель, що в нього зберігалася з дня битви під Маренго (14 червня 1800 р.), і накрив нею тіло. У похоронах узяв участь весь гарнізон острова. Коли труну опускали в могилу, пролунав артилерійський салют. Так британці віддали померлому імператорові останню військову шану.

Битва біля Ватерлоо. Художник В. Седлер

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ!

1. Що відбулося раніше: а) «Битва народів» під Лейпцигом чи Бородінська битва; б) Тільзитський мир чи Трафальгарська битва?

2. Укажіть країну з історією якої пов’язані імена історичних осіб: П. Дюко; Талейран; Людовік XVIII.

3. Дайте визначення поняттям: «контрибуція», «конкордат».

4. Яка з історичних постатей, на ваш погляд, відіграла виняткову роль в історії Франції наприкінці XVIII – на початку XIX cт.?

5. Яка з історичних подій, на ваш погляд, мала непересічне значення в історії Франції наприкінці XVIII – на початку XIX cт.?