Віра, Надія, Любов та матір їх Софія

Ві́ра, Наді́я, Любо́в та ма́тір їх Софі́я (грец. αγία Σοφία και οι κόρες της Πίστις, Ἐλπίς, Ἀγάπη ; лат. Sapientia, Fides, Spes, Amor ; місце і дати народження невідомі, ймовірно 2 ст., Італія — ймовірно 137, м. Рим, Італія) — ранньохристиянські святі, мучениці. Пам’ять вшановують 30 вересня за григоріанським і новоюліанським календарями, відповідна дата юліанського календаря припадає на 17 вересня.

Зміст

В агіографії

Перші згадки про святу Софію та її доньок датують 7 або 8 століттям; найдавніші житія укладені грузинською, болгарською, латинською, грецькою мовами. При перекладі старослов’янською з грецького джерела ім’я матері (Софія, від грец. Σοφία ) було збережено, а імена доньок — Пістіс, Елпіс і Агапе — було замінено слов’янськими відповідниками.

Найповніше житіє святих мучениць склав історик і богослов, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Філарет (Гумілевський).

Житія переповідають про праведну християнку вдовицю Софію та її трьох доньок — Віру, Надію, Любов, які прибули до м. Рима. Чутки про християнське благочестя родини дійшли до імператора Адріана, який у різний спосіб (напучуваннями, подарунками, врешті — загрозами) намагався відвернути їх від християнства. Проте жінка та її доньки виявили непохитну твердість у вірі.

Розлючений Адріан звелів піддати дітей катуванням на очах у матері. Віра, а слідом і молодші сестри зазнали жорстоких знущань. Однак мучениці дивом зносили тортури і стійко трималися віри в Христа. За наказом імператора Віра, Надія і Любов були зарубані мечем або обезголовлені. Дівчинки були віком 12, 10 і 9 років відповідно.

Кати віддали Софії понівечені тіла. За переказом, жінка поховала доньок у передмісті Рима, на Аппієвій дорозі. Змучена болем від страждань і втрати дітей, померла за три дні.

Події відносять до 137 н. е.

На думку болландистів (спільнота вчених-єзуїтів, заснована Ж. Болландом, яка продовжує видання корпусу житій святих «Acta Sanctorum»), мучениці є лише персоніфікацією християнських чеснот, а не реальними історичними персоналіями.

Вшанування

Мощі мучениць за розпорядженням Папи Римського Павла I були перенесені з цвинтаря у новозбудовану церкву на Марсовому полі, частина — піднесена в дар монастирю св. Юлії.

777 мощі перевезено з м. Рима в бенедиктинське абатство в м. Ешо (неподалік від м. Страсбурга, тепер Франція), найменоване на їх честь абатством св. Софії. Монастир відтоді став об’єктом масового паломництва, навколо нього утворилося постійне поселення.

Під час революційних подій у Франції (див. Французька революція 1789–1799) мощі зникли. Припускають, що переховані реліквії досі зберігаються в монастирі.

Універсальні сенси

Віра, надія, любов та софія (мудрість) здавна були предметом релігійної та філософської рефлексії у багатьох культурах. Попри певну функціональну специфікацію в кожній культурі, в них віддзеркалено загальнолюдські смисли, пов’язані зі способом життя, духовністю, стрижневими морально-етичними регулятивами.

У християнській традиції «віра-надія-любов-софія» є основними чинниками формування «внутрішньої» людини. При цьому релігійна віра розуміється як сенсожиттєва цінність, фундамент, на якому вибудовується людська моральність. Другим чинником є надія (мрія, в реалізацію якої людина повірила), без якої неможливе переживання Божественного і долучення до нього. Любов потрактована як найвеличніша з усіх чеснот і підґрунтя усієї моральності, наділена креативною та вберігальною функціями.

Визначення софії як творчого начала оприявленого світу відстежують у Старому Завіті, де софію названо Премудрістю («Господь премудрістю заснував землю, і розумом утвердив небеса», Пр. 3:19), яка здатна закликати і «підносити свій голос», давати спокій і перемагати «страх перед злом» (Пр. 1:20-33), уможливлювати блаженство і щастя (Пр. 3:13-26), праведність і благодать (Пр. 3:27-35), захищати й охороняти (Пр. 4:6). У Новому Завіті Премудрість фігурує в Євангелії від Івана, згадується як Утішитель, Святий Дух (Ін. 14:26).

Згодом ідею софії втілено у концептуальному релігійно-філософському вченні — софіології. Віру, надію, любов, софію потрактовують як ті духовні орієнтири, що забезпечують немовби друге народження людини. Віра уможливлює рух до Бога і зустріч із ним, є певним фокусом прагнень, сподівань людини, які вона намагається реалізувати. Надія як можливість неможливого й незбагненного підсилює віру, забезпечує зв’язок і зближення теперішнього і майбутнього. Любов синтезує їх воєдино і в такий спосіб поєднує Бога та людину. Софія надає цим духовним цінностям статусу Божої премудрості. Йдеться про всезв’язок єдиного ланцюга — віри, надії, любові, софії, який витворює «поле» (сферу, простір, або стан), що вирізняється певним кумулятивним духовним ефектом. А відтак і про особливі екзистенційно-вольові зусилля людини, які генерують своєрідний стан свідомості. Саме входження в цю сферу уможливлює здатність людини перевершити саму себе, або трансцендувати. Завдяки вірі, надії, любові, софії розкодовуються «шифри трансцендентного» (К. Ясперс), відбувається «наростання» людського в людині.

Народні традиції та повір’я

Свято Віри, Надії, Любові та метрі їх Софії безпосередньо пов’язували із жінками як берегинями традиції й родини. День мали починати з плачу за мученицями, щоб «виплакати» всі негаразди, які могли б статися в сім’ї. Обов’язково вітали з іменинами жінок на ім’я Віра, Надія, Любов.

У цей день просили святих за здоров’я для дітей і матерів, молилися за зцілення від жіночих захворювань, а також про зачаття дитини. Вважали, що дівчинка, народжена цього дня, неодмінно виросте справедливою, мудрою, доброю, стане вірною хазяйновитою дружиною та дбайливою матір’ю. День був сприятливим для домовленості про майбутнє весілля.

Серед народних прикмет: якщо цього дня йтиме дощ, то весна буде ранньою; якщо негода, то й осінь буде холодною; якщо відлітають журавлі, то на Покрову вдарить мороз та ін.

Література

1. Гумилевский Д. Г. Жития святых подвижниц Восточной Церкви. 3-е изд. Санкт-Петербург, 1898.
2. Предко О. І. Моральнісно-духовні виміри «віри-надії-любові» в святоотцівській думці // Вісник Черкаського університету. Серія: «Філософія». 2006. Вип. 96. С. 88–95.
3. Kharkovshchenko Y. Sophia Discourse from Аntiquity to Christianity // Studia Warmińskie.The Studies Of Warmia. 2019. № 55. Р. 146–160.
4. Predko O. I. Religious Faith: existential-anthropological meanings // Аnthropological Мeasurements of Рhilosophical Research. 2019. №16. P. 33–42.
5. Predko D., Predko O. Imperatives of Spirituality: Essence and Key Meanings // Beytulhikme. An International Journal of Philosophy. 2020. № 10 (1). P. 69–78.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Предко О. І. Віра, Надія, Любов та матір їх Софія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Віра, Надія, Любов та матір їх Софія (дата звернення: 28.02.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.06.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Кальвінізм

Кальвіні́зм (фр. calvinisme , від імені засновника — Кальвіна, Жана) — християнська конфесія, один із провідних напрямів протестантизму. Виник в середині 16 ст. із не-лютеранських течій Реформації в Швейцарії. У сучасному світі має три основних різновиди: реформатство; пресвітеріанство; конгрегаціоналізм.

Зміст

Історична довідка

Засновник кальвінізму як конфесії — один із провідних релігійних діячів Реформації Ж. Кальвін. Перші громади прихильників виникли 1530 у Франції та Швейцарії. Протягом 1541–1564 Кальвін лишався визнаним лідером протестантської громади м. Женеви, ініціатором церковних і політичних реформ, апологетом суворої релігійної та громадянської дисципліни.

Уґрунтовані на кальвінізмі віросповідання поширилися серед протестантів Франції (див. Гугеноти), Нідерландів; у деяких регіонах Німеччини. У Нідерландах з кін. 16 ст. Реформатська церква визнана державною.

Ідеї кальвінізму відіграли вагому роль для протестантського руху в Англії, який вимагав радикального «очищення» (див. Пуритани) Англіканської церкви. В Шотландії кальвінізм став панівною конфесією.

Від 1560-х напрям знайшов прихильників на теренах Угорщини, Чехії, Польщі, Литви.

З 1620-х кальвінізм (конгрегаціоналізм) поширився в Америці, де найбільшого впливу досяг в кін. 18 — першій пол. 19 ст.

У сер. 17 ст. разом із голландськими та британськими колоністами утвердився у Південній Африці та ін. колоніальних регіонах. Завдяки місіонерському руху 19–20 ст. кальвіністські громади виникли в країнах Африки, Сходу (Бірма, Китай, Корея, Японія), Латинської Америки.

1875 утворено першу міжнародну організацію кальвіністів — Всесвітній союз реформатських церков.

Сучасне поширення

На поч. 21 ст. реформатські, пресвітеріанські, конгрегаціоналістські церкви діють у багатьох країнах Європи, Америки, Азії та Африки. Частка пресвітеріанських та реформатських церков становить 7 % від світового протестантизму, конгрегаціоналістських — 0,5 %, сукупно бл. 60,5 млн вірян (2011, оцінка).

Поряд із тим, кальвіністські ідеї є значущими і для ін. протестантських деномінацій (зокрема, баптистів, методистів, п’ятидесятників тощо).

Характеристика

Джерела віровчення

Ж. Кальвін систематично опрацював християнське віровчення за принципом «Sola Scriptura» (тільки Святе Письмо) — для його послідовників Біблія стала абсолютним авторитетом. Йому належить концепція про наперед визначену Богом долю кожної людини (її спасіння чи засудження), розробка основ соціального вчення і соціальної етики, що склало підвалини кальвінізму.

Важливими джерелами кальвіністської традиції визнають «Гайдельберзький катехизис» (1563), «Галліканське сповідання» (1559), Перше (1539) і Друге (1566) «Гельветичні сповідання», а також соборні визначення церков кальвіністської традиції — Канони Дортського синоду (1618) і «Вестмінстерське віросповідання» (1648).

На відміну від лютеранства, в кальвінізмі немає загальнообов’язкового Символу віри. Поряд із положеннями Нікео-Константинопольського Символу віри (4 ст.), для теологів і проповідників кальвінізму зберігають авторитет укладені Кальвіном «Настанови у християнській вірі» (1536–1559); «Церковні установлення» (1541), «Женевський катехізис» (1545), а також «Шотландське віросповідання» (1560).

Особливості віровчення і культу

Основами віровчення кальвінізму є примат Святого Письма та визнання абсолютної істинності Біблії як Слова Божого; ідея «суверенітету Бога» — Його верховної влади, всемогутності, святості й величі; вчення про Божий Промисел і абсолютне передвизначення всіх подій та доль усіх людей; учення про Завіт благодаті, укладений через Ісуса Христа (ідеї «вибірковості» Христової жертви, що спокутує гріхи не всіх людей, а лише обраних, і передвічного обрання до спасіння особливо характерні для ортодоксального кальвінізму); уявлення про всеохопну місію Церкви на землі, актуалізація питань соціальної етики й політико-правового статусу Церкви. Найхарактерніша риса кальвінізму — особлива сотеріологія, згідно з якою люди, обрані до спасіння є обраними «безумовно»; таке обрання неможливо нічим заслужити (боговгодними вчинками, благочестям абощо) й від нього неможливо відмовитися, позаяк воно є виявом передвічної Божої благодаті. При цьому, обраним одночасно даровані схильність і здатність до добра (останнє не є природною рисою чи людською заслугою).

Обрядовість кальвінізму значно спрощена. Серед християнських таїнств визнаються два — хрещення і причастя, які сприймають більшою мірою як символічні обряди. Проповідь — центральний елемент богослужіння, яке супроводжується співами псалмів і молитвами. Зовнішня атрибутика релігійного культу (ікони, свічки, культ святих, мощей і т. п.) відкинута. Вирізняють три основні обряди: женевський (переважно континентальна Європа), шотландський (англо-американські та корейські церкви) і змішаний. Харизматичні та модерністські тенденції в культі не заохочують.

Кальвінізму властиві заперечення чернецтва, повчання щодо «мирського покликання» і «мирського аскетизму». Життя розуміється як виконання обов’язків і рух до мети, визначеної Богом. Ознакою виправдання у кальвінізмі є не так глибина покаяння (як в лютеранстві), як енергійні зусилля та їхні результати, що засвідчують можливу обраність. Успіх у підприємництві, професійна кар’єра, продуктивна праця, чесне партнерство вважають Божим дарунком і гарантією спасіння.

Церковна рганізація

Єдина модель організації церкви в кальвінізмі відсутня. Реформатські і пресвітеріанські церкви передбачають регіональні, провінціальні й національні органи управління (синоди, асамблеї), натомість конгрегаціоналісти є прибічниками цілковитої автономії громад. Громади очолюють виборні пресвітери і пастори, які складають консисторії та пресвітерії. Кальвіністи Англії та Шотландії вимагали ліквідації єпископату, натомість деяка частина кальвіністських спільнот дозволяє єпископальне управління. Для всіх напрямів вагоме значення має церковна дисципліна, неухильне додержання етичних приписів і норм.

Кальвінізм в Україні

Реформатське християнство поширилося на українських землях під владою Речі Посполитої в 1-й половині 16 ст. Покровителями кальвінізму стали представники тогочасних аристократичних родин. Частка шляхтичів на Холмщині, Санацькій і Перемишльській землях, які прийняли кальвінізм, сягала 25–30 %. Вплив течії був відчутним також на Поділлі, Волині, Київщині. Наприкінці 16 ст. конфесія стала найвпливовішою протестантською течією Закарпаття.

Після періоду розквіту у 1550–1560-х кальвінізм з кін. 16 ст. опинився в стані стагнації, а згодом — кризи. Національно-визвольна боротьба, очолена Б. Хмельницьким, та ін. політичні події припинили подальший розвиток цієї конфесії в Україні.

У 1-й пол. 20 ст. на західноукраїнських землях під владою Польщі відбувся ренесанс ранніх протестантських течій. Серед них особливою активністю відзначався кальвінізм, який поступово набув виразно національних рис. Союз українських євангельсько-реформованих громад (Українська євангельсько-реформатська церква) складався з трьох пресвітерій: Галицької (з центром у м. Львові), Покутської (в м. Коломиї), Волинської (у м. Рівному). 1936 він налічував 17 зареєстрованих в органах польської влади громад, які охоплювали 2760 дорослих вірян. Євангельсько-реформована ідейна програма конфесії поєднувалася з духом українського релігійно-культурного відродження. Це спричинило переслідування кальвіністів польською владою, арешти та ув’язнення у концентраційному таборі Береза Картузька.

Після приєднання Західної України до УРСР (1939) протестантський рух був розгромлений; більшість його керівників і послідовників репресовано.

Нове відродження діяльності кальвіністських громад припало на добу незалежності України. Станом на 01.01.2019, за даними Департаменту у справах релігій і національностей зареєстровано 129 реформатських громад (з них найбільше у Закарпатської реформатської церкви — 114 громад); 60 релігійних організацій пресвітеріан (також 2 духовні заклади освіти); діє 138 недільних і загальноосвітніх шкіл.

Додатково

• Історично кальвінізм сприяв поширенню книгодруку, перекладів Біблії національними мовами, надавав виняткове значення освіті (ще в 16 ст. засновані Женевський та Лейденський університети). Найвідоміший серед мережі сучасних кальвіністських закладів вищої освіти — Вільний університет Амстердама.
• На думку М. Грушевського, реформатське християнство, що поширилося в 16 ст. на українських землях під владою Речі Посполитої, справило глибокий і корисний вплив на розвиток найперше польської культури, політичної думки і громадського життя: покликало до життя польську літературу, змусило письменників перейти з латинської на польську мову тощо. Разом із тим, реформатський рух мав важливе значення і для українського життя, надавши йому певні взірці, що були використані Православними церквами і національними діячами.

Джерела

• Кальвін І. Інституція або Навчання християнської релігії / Пер. з гол. Атланта; Торонто : Harmony Printing, 1986. 238 с.

Література

1. Порозовськая Б. Д. Иоганн Кальвин, его жизнь и реформаторская деятельность. Санкт-Петербург : Типография Ю. Н. Эрлих, 1891. 104 с.
2. Alston W., Welker M. Reformed Theology: Identity and Ecumenicity. Grand Rapids : Eerdmans Publishing, 2003. 448 р.
3. Benedict Ph. Christ’s Churches Purely Reformed: A Social History of Calvinism. New Haven : Yale University Press, 2004. 704 р.
4. Calvin and His Influence, 1509–2009 / Ed. by I. Backus, Ph. Benedict. New York : Oxford University Press, 2011. 368 p.
5. Global Christianity — A Report on the Size and Distribution of the World’s Christian Population // Pew Research Center. 2011. URL: https://www.pewforum.org/2011/12/19/global-christianity-exec/
6. Balserak J. John Calvin as Sixteenth-Century Prophet. Oxford : Oxford University Press, 2014. 208 р.
7. Макґрат А. Небезпечна ідея християнства. Протестантська історія від шістнадцятого до двадцять першого століття / Пер. з англ. О. Панича. Київ : Дух і Літера, 2017. 664 с.
8. Реформація в Україні / За ред. А. Колодного, П. Яроцького. Київ : Саміт-Книга, 2017. 416 с.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Кальвінізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Кальвінізм (дата звернення: 28.02.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.07.2020

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів