Історичні паралелі: «Турецька модель» від Мустафи Кемаля Ататюрка

Роль особистості в історії, її вплив на долю держав і націй — тема багатьох досліджень та дискусій. Однією з історичних постатей, якій вдалося докорінно змінити долю свого народу, був Мустафа Кемаль Ататюрк, перший президент Туреччини у 20—30-ті роки минулого століття. Недавні революційні зміни в Україні, подальші її цивілізаційні перспективи викликають певні асоціації з поверненням із небуття історії турецької національної ідеї.

Народ України з честю пройшов напружений і драматичний період обрання нового Президента та зміни системи влади. Але як модернізувати країну після багатьох років стагнації? Історія інколи повторюється. Події 80-річної давнини в Туреччині сколихнули весь світ і подали приклад для розвитку багатьом країнам протягом усього ХХ ст.

У жовтні 1923 року в Туреччині відбулися революційні зміни, які привели до влади рішучого і прогресивного генерала Османської імперії — Мустафи Кемаля Ататюрка. Туреччину було проголошено Республікою, а Мустафу Кемаля її президентом. Усе це відбувалося на хвилі перемоги у кровопролитній війні з Грецією у 1921—1922 рр. Війна консолідувала суспільство; Ататюрк дістав титул «Газі» — переможець. Проте війна відкрила незагоєну й досі рану — сотні тисяч турків і греків стали біженцями. Силовий варіант розв’язання «вірменської проблеми» на сході держави — одне із найболючіших питань для Ататюрка та його наступників.

За конституцією Ататюрк мав абсолютну владу, яку він використовував для залучення турецької нації до суспільних перетворень — у політиці, науці, техніці, культурі. Так само, як сьогодні Президент Ющенко, Ататюрк ще в далекі два передвоєнні десятиліття послідовно спрямовував розвиток своєї країни по європейському шляху. Він був упевнений, що розвинуті країни Заходу зважатимуть лише на таку Туреччину.

Але досягнення таких цілей потребувало фундаментальних змін в усіх сферах і структурах суспільства. У 20-ті роки рівень економічного і соціального розвитку Туреччини був вкрай низьким у порівнянні з передовими європейськими державами. Мета, поставлена Мустафою Кемалем Ататюрком, вважалася майже недосяжною як на батьківщині, так і у світі.

Спроба побудови європейської моделі в її турецькому варіанті зустріла чималі труднощі на своєму шляху. Президенту активно протистояли впливові ортодоксальні мусульманські організації. Відбулося декілька заколотів із метою усунення уряду — проєвропейська політика президента суперечила мусульманським принципам і традиціям. Перед Мустафою Кемалем постав вибір — або «загрузнути» у внутрішніх чварах, або швидко рухатися до наміченої мети. Він завжди обирав шлях оновлення. Але для цього довелося в процесі реформування використовувати й авторитарні методи та спиратися на вірну йому армію. Остання стала справжньою «державою в державі».

Проголосивши світську республіку кемалісти поставили крапку на існуванні султанату (1923 рік) і халіфату (1924 рік) — багатовікових органів влади і заклали базис для наступних реформ. Ататюрк спрямував свої головні зусилля на досягнення цілковитої незалежності країни і визнання цього факту іншими державами.

Протягом шести років після проголошення республіки були проведені дуже складні як для тогочасної Туреччини реформи. Здійснювалися такі важкі в ментальному плані кроки, як обов’язкова зміна прізвищ усіх громадян. Доти в імперії використовувалися лише імена та прізвиська, що, як правило, пов’язувалися з професією чи іншими характерними особливостями людини, і не передавалися їхнім дітям. Першим дістав прізвище президент Мустафа Кемаль, яке йому присвоїв парламент. Він був названий «Ататюрком», що у перекладі означало «Батько турків». Водночас були скасовані всі титули старого режиму і замінені звертаннями «пан» або «пані». Ще один закон зобов’язав ввести нову систему відліку часу, нову систему одиниць вимірювання та календар за міжнародними стандартами.

Важкими і часто неприйнятними були ці зміни в масштабі усієї нації, абсолютна більшість якої сповідувала іслам. Та, незважаючи на труднощі й перешкоди, Мустафа Кемаль намагався відродити турецьку національну ідею, що грунтувалася на створенні наддержави. Мустафа Кемаль був за освітою військовим і аж ніяк не економістом. Але талант державотворця допомагав йому правильно закладати фундаментальні основи економічного розвитку.

Економічні перетворення у перше десятиліття після проголошення республіки базувалися на активному державному стимулюванні та регулюванні економіки. Чималі преференції від уряду дістав національний капітал. На початку 30-х років активи країни передусім спрямовувалися в промисловість, але через їх обмеженість ця політика виявилася недостатньо ефективною. Ататюрк покладався на приватну ініціативу, незважаючи на те, що в країні був відсутній клас підприємців, і майже всі торговельні операції проводилися іноземцями.

Уряд почав залучати інвестиції, добудовувати національну залізницю, модернізував промислові об’єкти; із метою зменшення залежності Туреччини від зарубіжних фінансових установ створив національну банківську систему. Розпочалося масове будівництво заводів, шахт й електростанцій. Незабаром були запрошені й іноземні інвестори. Вже у середині 30-х років Туреччина зайняла третє місце у світі за темпами промислового розвитку. Отже, почалася масштабна відбудова промисловості в країні; поліпшувалися міжгалузеві зв’язки в усіх сферах економіки шляхом відбудови залізниць та шляхів. Стимулюючи розвиток промисловості, Мустафа Кемаль Ататюрк давав зрозуміти, що саме у цьому він бачив потужний фундамент економічного розвитку Туреччини.

У 20-ті роки реформи Ататюрка охоплювали переважно великі міста. Згодом важливі перетворення прийшли й у сільську місцевість. Зокрема було скасовано середньовічне оподаткування селян, запроваджено заходи зі стимулювання розвитку сільського господарства, створено зразкові сільськогосподарські підприємства, прокладено територією всієї країни пристойні дороги.

Ататюрк здійснював задумані ним реформи дуже послідовно і швидко, не втрачаючи часу. Цьому сприяв також і його талант блискучого оратора. Слово «цивілізація» постійно повторювалося в його промовах. Шлях до розвинутої цивілізації, до оновлення був однією з основних цілей президента.

Мустафа Кемаль Ататюрк завжди мав ворогів, його дії зустрічали шалений спротив. Особливо це стосувалося ісламістів, які постійно звинувачували президента у тиску на них. Насправді так і було. Діяльність цих організацій досить часто суперечила європейським (не забуваймо і про асоціації з християнським Заходом) засадам перебудови країни. Але Мустафа Кемаль Ататюрк дивився вперед і мав на меті благо нації, держави та особисто кожного громадянина.

Подолати такий довгий і надзвичайно важкий шлях президент зміг лише завдяки своїм непересічним особистим якостям. Він мав надзвичайно шляхетну вдачу. Завжди дотримувався правила: «За будь-яких обставин дай людині можливість урятувати своє обличчя». Ататюрк, людина товариська, охоче приймав державних діячів, учених і артистів. Під час аудієнцій він, як правило, не минав нагоди обговорити з ними актуальні проблеми турецького суспільства. Він дуже любив дітей і мав восьмеро прийомних — одного сина, колишнього чабана, і сімох доньок, яких із часом відправив навчатися у найкращі школи та університети світу, де вони здобули блискучу освіту.

Мустафа Кемаль був людиною забезпеченою і вважав, що громадяни, які мають психологію бідняка, не можуть зробити державу багатою. Незадовго до смерті Ататюрк подарував свої землі казначейству, частину власної нерухомості — меріям Анкари та Бурси, товариствам лінгвістики та історії Туреччини, а решту віддав своїй сестрі й прийомним дітям. Цей крок ще більше підніс рівень поваги у суспільстві до першого президента держави.

Ататюрку довелося повністю перебудовувати державу. Адже доти авторитет османського султана вважався непорушним, а ісламські звичаї — священними. Мустафа Кемаль не лише створив якісно нові норми життя, а й змінив менталітет турецьких громадян, для більшості з яких релігія відігравала у житті визначну роль. Він переконав-таки людей у важливості своїх сміливих перетворень.

«Турецька модель» перебудови суспільства сьогодні високо цінується і до певної міри застосовується при підготовці стратегій розвитку таких середньоазіатських держав, як Узбекистан, Казахстан та Таджикистан. Але жодній з цих країн ще не вдалося досягти таких глобальних і масштабних перетворень, як Туреччині за влади Ататюрка у 20—30-х роках минулого століття. Найбільш значущим досягненням першого турецького президента було втілення в життя національної, державницької за суттю ідеї. «Турецька модель» від Ататюрка є цікавим прикладом для модернізації українського суспільства.

Біографія Мустафи Кемаля Ататюрка, засновника Турецької Республіки

Мустафа Кемаль Ататюрк (19 травня 1881–10 листопада 1938) був турецьким націоналістом і воєначальником, який заснував Турецьку Республіку в 1923 році. Ататюрк був першим президентом країни з 1923 по 1938 рік. Він спостерігав за проведенням численних реформ, які відповідали за перетворення Туреччини на сучасну національну державу.

Короткі факти: Мустафа Кемаль Ататюрк

• Відомий : Ататюрк був турецьким націоналістом, який заснував Турецьку Республіку.
• Також відомий як : Мустафа Кемаль-паша
• Народився : 19 травня 1881 року в Салоніках, Османська імперія
• Батьки : Алі Різа Ефенді та Зубейде Ханім
• Помер : 10 листопада 1938 р. у Стамбулі, Туреччина
• Дружина : Латіфе Усаклігіл (м. 1923–1925)
• Діти : 13

Раннє життя

Мустафа Кемаль Ататюрк народився 19 травня 1881 року в Салоніках, які тоді були частиною Османської імперії (нині Салоніки, Греція ). Його батько Алі Різа Ефенді, можливо, був етнічним албанцем, хоча деякі джерела стверджують, що його сім’я складалася з кочівників з регіону Конья в Туреччині. Алі Різа Ефенді був дрібним місцевим чиновником і продавцем лісу. Мати Мустафи Зубейде Ханім була блакитноокою турецькою чи, можливо, македонською жінкою, яка (що незвично для того часу) вміла читати й писати. Зубейде Ханім хотіла, щоб її син вивчав релігію, але Мустафа мав рости з більш світським складом розуму. У пари було шестеро дітей, але до повноліття дожили лише Мустафа та його сестра Макбуле Атадан.

Релігійна та військова освіта

У дитинстві Мустафа неохоче відвідував релігійну школу. Пізніше батько дозволив йому перейти до школи Семсі Ефенді, світської приватної школи. Коли Мустафі було 7 років, помер його батько.

У 12 років Мустафа, не порадившись з матір’ю, вирішив складати вступний іспит до військового ліцею. Потім він навчався у військовій школі Монастіра, а в 1899 році вступив до Османської військової академії. У січні 1905 року Мустафа закінчив навчання і почав свою кар’єру в армії.

Військова кар’єра

Після років військової підготовки Ататюрк вступив до Османської армії в чині капітана. Він служив у п’ятій армії в Дамаску до 1907 року. Потім його перевели до Манастіра, тепер відомого як Бітола, у Республіці Македонія. У 1910 р. брав участь у боротьбі за придушення повстання албанців у Косово. Його репутація як військового зросла наступного року, під час італо-турецької війни 1911-1912 років.

Італо-турецька війна стала результатом угоди 1902 року між Італією та Францією про розподіл османських земель у Північній Африці. Османська імперія в той час була відома як «хвора людина Європи», тому інші європейські держави вирішували, як поділити здобич її краху задовго до того, як ця подія насправді відбулася. Франція пообіцяла Італії контроль над Лівією, яка тоді складалася з трьох османських провінцій, в обмін на невтручання у Марокко.

У вересні 1911 року Італія відправила проти османської Лівії величезну армію чисельністю 150 000 чоловік. Ататюрк був одним із османських командувачів, посланих для відбиття цього вторгнення, маючи лише 8 000 регулярних військ, а також 20 000 членів місцевого арабського та бедуїнського ополчення. Він був ключем до перемоги Османської імперії в грудні 1911 року в битві під Тобруком, у якій 200 турецьких і арабських бійців стримували 2000 італійців і відтіснили їх від міста Тобрук.

Незважаючи на цей доблесний опір, Італія перемогла османів. У жовтні 1912 року в Ушійському договорі Османська імперія відмовилася від контролю над провінціями Тріполітанія, Феццан і Кіренаїка, які стали італійською Лівією.

Балканські війни

Коли османський контроль над імперією розмивався, етнічний націоналізм поширювався серед різних народів балканського регіону . У 1912 і 1913 роках двічі спалахував етнічний конфлікт у Першій і Другій Балканських війнах.

У 1912 році Балканська ліга (що складається з нещодавно незалежних Чорногорії, Болгарії, Греції та Сербії) напала на Османську імперію, щоб вирвати контроль над територіями, де домінували відповідні етнічні групи, які все ще перебували під османським сюзеренітетом. Завдяки сюзеренітету нація зберігає внутрішню автономію, тоді як інша нація чи регіон контролює зовнішню політику та міжнародні відносини. Османи, включаючи війська Ататюрка, програли Першу Балканську війну. Наступного року під час Другої Балканської війни османи повернули собі значну частину території Фракії, яка була захоплена Болгарією.

Цю боротьбу на зруйнованих краях Османської імперії живив етнічний націоналізм. У 1914 році пов’язана етнічна та територіальна суперечка між Сербією та Австро-Угорською імперією викликала ланцюгову реакцію, яка незабаром залучила всі європейські держави до того, що згодом переросло в Першу світову війну .

Перша світова війна і Галліполі

Перша світова війна була ключовим періодом у житті Ататюрка. Османська імперія приєдналася до своїх союзників (Німеччини та Австро-Угорської імперії), щоб сформувати Центральні держави, воюючи проти Великобританії, Франції, Росії та Італії. Ататюрк передбачив, що союзні сили атакуватимуть Османську імперію в Галліполі ; там командував 19-ю дивізією 5-ї армії.

Під керівництвом Ататюрка турки стримали спробу англійців і французів просунутися на півострів Галліполі, завдавши ключової поразки союзникам. Британія та Франція надіслали загалом 568 000 чоловік під час Галліполійської кампанії, включаючи велику кількість австралійців і новозеландців. З них 44 тис. загинули, майже 100 тис. були поранені. Османська армія була меншою і налічувала близько 315 500 чоловік, з яких близько 86 700 було вбито і понад 164 000 поранено.

Турки утримували височину в Галліполі, тримаючи війська союзників притиснутими до пляжів. Ця кривава, але успішна оборонна акція стала одним із центрів турецького націоналізму в наступні роки, і Ататюрк був у центрі всього цього.

Після відступу союзників із Галліполі в січні 1916 року Ататюрк провів успішні битви проти російської імператорської армії на Кавказі. У березні 1917 року він отримав командування всією Другою армією, хоча їхні російські супротивники відступили майже негайно через спалах російської революції .

Султан був сповнений рішучості зміцнити османську оборону в Аравії та переконав Ататюрка вирушити до Палестини після того, як британці захопили Єрусалим у грудні 1917 року. Він написав уряду, зазначивши, що ситуація в Палестині безнадійна, і запропонував нову оборону. позиції в Сирії. Коли Константинополь відхилив цей план, Ататюрк залишив свій пост і повернувся до столиці.

Коли поразка Центральних держав наближалася, Ататюрк знову повернувся на Аравійський півострів, щоб контролювати впорядкований відступ. Османські війська програли битву при Мегіддо у вересні 1918 року. Це був початок кінця османського світу. Протягом жовтня та початку листопада, згідно з перемир’ям із союзними державами, Ататюрк організував виведення решти османських сил на Близькому Сході . Він повернувся до Константинополя 13 листопада 1918 року і побачив, що його окупували переможні англійці та французи. Османської імперії більше не було.

Війна за незалежність Туреччини

У квітні 1919 року Ататюрку було доручено реорганізувати ошматовану османську армію, щоб вона могла забезпечити внутрішню безпеку під час переходу. Натомість він почав організовувати армію в націоналістичний рух опору. У червні того ж року він видав Амасійський циркуляр, попереджаючи, що незалежність Туреччини під загрозою.

У цьому Мустафа Кемаль мав рацію. Севрський договір, підписаний у серпні 1920 року, передбачав поділ Туреччини між Францією, Великобританією, Грецією, Вірменією, курдами та міжнародними силами в протоці Босфор. Лише невелика держава, зосереджена навколо Анкари, залишиться в руках Туреччини. Цей план був абсолютно неприйнятним для Ататюрка та його товаришів-турецьких націоналістів. Фактично це означало війну.

Британія взяла на себе ініціативу в розпуск турецького парламенту та змусила султана відмовитися від своїх прав, що залишилися. У відповідь Ататюрк скликав нові національні вибори та створив окремий парламент із собою як спікером. Це було відоме як Великі національні збори Туреччини. Коли союзні окупаційні сили спробували розділити Туреччину відповідно до Севрського договору, Великі національні збори (ВНС) зібрали армію та розпочали війну за незалежність Туреччини.

Протягом 1921 року армія ПНА під керівництвом Ататюрка здобувала перемогу за перемогою проти сусідніх держав. Наступної осені турецькі націоналістичні війська витіснили окупаційну владу з турецького півострова.

Турецька Республіка

24 липня 1923 року ПНА та європейські держави підписали Лозаннський договір, визнаючи повний суверенітет Турецької Республіки. Як перший обраний президент нової республіки, Ататюрк очолить одну з найшвидших і найефективніших кампаній модернізації в історії.

Ататюрк скасував посаду мусульманського халіфату, що мало наслідки для всього ісламу. Однак новий халіф не був призначений деінде. Ататюрк також секуляризував освіту, заохочуючи розвиток нерелігійних початкових шкіл для дівчаток і хлопчиків.

У 1926 році, під час найрадикальнішої реформи на сьогодні, Ататюрк скасував ісламські суди та запровадив світське цивільне право по всій Туреччині. Тепер жінки мали рівні права на успадкування майна та розлучення з чоловіком. Президент розглядав жінок як важливу частину робочої сили, якщо Туреччина хоче стати багатою сучасною державою. Нарешті, Ататюрк замінив традиційне арабське письмо турецької мови новим алфавітом на основі латиниці .

Смерть

Мустафа Кемаль став відомий як Ататюрк, що означає «дід» або «предок турків», через його ключову роль у заснуванні та керівництві новою незалежною державою Туреччина . Ататюрк помер 10 листопада 1938 року від цирозу печінки через надмірне вживання алкоголю. Йому було 57 років.

Спадщина

Під час служби в армії та 15 років президентства Ататюрк заклав основи сучасної турецької держави. Незважаючи на те, що його політика все ще обговорюється сьогодні, Туреччина є однією з історій успіху 20-го століття — значною мірою завдяки реформам Ататюрка.

Джерела

• Джінгерас, Раян. «Мустафа Кемаль Ататюрк: спадкоємець імперії». Oxford University Press, 2016.
• Манго, Андрій. «Ататюрк: біографія засновника сучасної Туреччини». Overlook Press, 2002.