“Вони не ховались, взяли зброю і пішли”. Історії загиблих добровольців “Деймоса” і “Шкіпера”, чиї рідні досі не отримали виплат і статусу

Вони були першим та другим номером у протитанковому розрахунку у складі протитанкового взводу 1 батальйону неоформленого на той момент підрозділу “Тероборона Азов Київ”, який потім став “ССО Азов Київ”.

У ході штурму села Лук’янівка “Деймос” та “Шкіпер” зустріли бій із російським танком.

Обох посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня та відзнакою “За сприяння обороні Києва”.

Утім, офіційно їх не визнають військовослужбовцями, а їхні рідні за півтора року не отримали відповідного статусу “сім’ї загиблого Захисника України” та виплат від держави.

У січні Рада ухвалила закон, згідно з яким рідні загиблих добровольців можуть претендувати на статус і компенсацію – але не 15 мільйонів, а 2 мільйони гривень.

Нещодавно мама “Шкіпера” Тетяна Котенко опублікувала допис, у якому звинуватила державу в поділі захисників “на два сорти” – публікація швидко розлетілася мережею.

Тетяна хотіла судитися з Міноборони, а от у матері “Деймоса” інший погляд на ситуацію.

“Українська правда. Життя” розповідає історії героїв “Шкіпера” і “Деймоса” та намагається розібратись, з якими труднощами зіштовхнулись сім’ї полеглих бійців, на який статус і виплати вони можуть претендувати, і як можна подолати несправедливість.

“Шкіпер”

Денис Котенко – патріот, футбольний фанат і доброволець, який загинув за два місяці до 26-річчя. Денис народився 18 травня 1996 року у Дніпрі. У підлітковому віці був ультрасом футбольного клубу “Дніпро”. Захоплювався журналістикою та закінчив місцеву медіашколу “Сенсація”.

З дитинства писав вірші про кохання, у підлітковому віці – патріотичний реп. Разом з другом Ромою Громовим вони випустили близько 300 пісень, а найпопулярнішою стала “На коліна перед Україною”.

Денис вступив до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара на історичний факультет. Спочатку хотів йти на політолога, але зрештою обрав історію.

Коли почалася російсько-українська війна, Денис вчився на першому курсі. Вже з другого курсу 18-річний хлопець забрав документи і вирішив долучитись до війська.

“Насправді все банально. На війну вирішив піти, коли побачив, що відбувається в моїй країні. Революція Гідності, почались події на Донбасі. Ворог прийшов на нашу землю, і я вважаю, що це мій чоловічий, воїнський обов’язок – йти воювати за свою країну, неважливо скільки тобі років.

Денис Котенко понад рік провоював під Маріуполем, брав участь у Широкинській операції.

“Шкіпер” пригадував, що підготовка до служби тривала місяць, а потім він вчився воювати уже в АТО.

“Я був готовий пожертвувати собою. Я знав, на що йду”, – сказав хлопець.

Після року активних бойових дій Денис повернувся до Дніпра. Там 19-річний ветеран очолив регіональний “Національний корпус”, знову вступив до університету заочно.

У 2019 році переїхав до Києва та одружився, у пари народився син. У 2021 році Денис почав працювати у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів, розвивав їхні соцмережі.

Тетяна Котенко пригадує, що син добре розумів проблеми, з якими стикаються ветерани у цивільному житті, тому й обрав цю роботу.

За кілька місяців, після початку великої війни, Денис відправив дружину з сином за кордон. Ненадовго повернувся у міністерство, а 6 березня 2022-го написав матері, що пішов у протитанковий взвод “Азову”.

Денис воював на Київщині та загинув у бою за село Лук’янівка. Танк влучив у місце неподалік, “Шкіпер” і “Деймос” загинули на місці, а третій боєць “Славян” був поранений.

У травні Денису мало б виповнитися 26 років. У нього залишилася дружина, трирічний син і батьки.

Після загибелі сина Тетяні Котенко допомагала “Патронатна служба Азову”, але державних виплат сім’я не отримувала, бо підрозділ “Шкіпера” не встиг оформитись.

Його рідні можуть претендувати на пільги та фінансову допомогу лише після нещодавніх змін у законодавстві, але і з цим все не так просто.

“Деймос”

Сергій Заїковський з позивним “Деймос” – націоналіст, доброволець, історик, перекладач та головний ідеолог організації “Авангард” (АКС), який загинув у 27 років.

Сергій народився у селищі Драбів Черкаської області. Закінчив історичний факультет Харківського національного університету імені Каразіна.

Сергій опанував багато мов, щоб читати улюблені твори в оригіналі: знав англійську, німецьку, французьку, румунську, вивчав японську. Перекладав праці правих інтелектуалів для видавництв.

Крім інтелектуальної праці, Сергій любив пригоди. Разом із друзями з “Авангарду” ходив у походи, вдосконалював бойові навички. У 2021 році воював у лавах добровольчого підрозділу “Фрайкор”, у травні-червні був у Пісках Донецької області.

“Сергій мені не казав, що був на війні. Він мене заспокоював, “мам, я на полігоні в Харкові”. Вони ж постійно вчилися, їздили на вишколи, на стрільби, вчилися виживати у горах.

Коли він повернувся, то сказав: “Я міг би взяти УБД, але для чого воно мені треба?” – каже мама Сергія Людмила Заїковська.

Близькі “Деймоса” згадують його не лише як воїна та інтелектуала, а як вірного друга.

“Я познайомилася із Сергієм у Харкові в університетські часи. Ми разом навчалися на історичному факультеті. Він свідомо обрав саме історичний, з дитинства штудіював масу літератури та мав академічні амбіції.

Вони досить швидко змінилися жагою до активізму та видання книг тих авторів, які зазвичай приховані для обивателів. Це був 2013 рік, і нас усіх захопило розуміння того, що нарешті настали нові, живі часи – страшні, але вирішальні”, – розповідає близька подруга і колега “Деймоса” Анастасія Капралова.

Дівчина згадує, як з “Деймосом” можна було годинами говорити на будь-які теми – від історії Японії та французького кіно до культуркампфу та мемів. Також Сергій мав бездоганне почуття гумору.

“Сергій був чудовим другом, найдотепнішою людиною, яку я коли-небудь знала. Його мова була наповнена масою іскрометних відсилок, хоча в манерах не було ні краплі занудства чи снобізму.

Думаю, що його мова кохання – ділитися тим, що він дізнався, прочитав чи концептуально придумав. Він ніби відкривав маленький потаємний світ тим, кого цінував, і дуже ображався, якщо друзі та знайомі не читали те, що він радив”, – ділиться Анастасія.

У роботі хлопець був старанним і кропітким, завжди підраховував кількість сторінок, які прочитав чи переклав – з англійської, французької, румунської.

Для нього було важливо постійно розвиватися, не занурюючись у предмет лише як у “мертве знання”, додає Анастасія.

“Деймос” цікавився авторами, які писали про метаполітику, релігію, індоєвропеїстику, але найбільше мріяв написати щось своє – велике та оформлене.

“Мені дуже гірко, що “Деймос” не встиг цього зробити, адже він міг би написати найбільш точну і найменш нудну книгу, аби зібрати воєдино те, що нас оточує. Про війну, про наше майбутнє.

Його життєва філософія полягала в тому, щоб цінувати красу і силу, ніколи не заплющувати очі на правду. У ньому жив якийсь концентрований український дух авантюрного оптимізму разом із невтомною інтелектуальною працею“, – ділиться Анастасія.

23 лютого 2022 року “Деймос” приїхав з батьківського дому до Києва. А 24 лютого почалася велика війна.

“Усі хлопці з “Авангарду” зараз на війні. Вони готувалися до цього. У них була домовленість, що якщо починається повномасштабне вторгнення, вони збираються в Києві, беруть зброю і йдуть. Сергій був гранатометником у цьому протитанковому підрозділі.

Я казала Сергію, може йди у тероборону через наш військкомат, але він відмахнувся. Навіть коли його хотіли вберегти, не посилати на небезпечні завдання, він злився, дуже хотів воювати”, – каже Людмила.

“Деймос” – головний ідеолог “Авангарду”, перекладач книжок видавництв Пломінь та Nuovi Arditi, правий ідеаліст. Правих інтелектуалів-самоучок такого рівня в Україні важко знайти…Він свідомо обрав шлях воїна, хотів жити та померти як воїн.

Людмила Заїковська каже, що робоче місце сина вдома досі таке, яким його залишив Сергій. На стіні висить план із переліком авторів, яких він хотів перекладати.

Зі столу не прибрали жодного папірця – саме там, серед стосів паперів, книжок і тек, Сергій ночами працював над перекладами.

“У нього було стільки планів і він постійно хотів все встигнути. Все сидить, пише, переписує, конспектує. Зі столу не можна було викинути жодного папірця. Коли він приїжджав, казав “вдома гарно працюється, але я все одно багато не встиг”, – розповідає мама “Деймоса”.

Після загибелі “Деймоса” його сім’я отримувала допомогу лише від Патронатної служби “Азову” – вони виплачували грошову допомогу, оплатили меморіальну дошку. Однак статусу та виплат від держави сім’я наразі не має.

На які статуси можуть претендувати сім’ї загиблих?

У Законі “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” є два статуси: сім’ї загиблих (померлих) ветеранів війни та сім’ї загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України.

У другу категорію, зокрема, входять сім’ї загиблих неоформлених бійців.

“До сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України належать сім’ї військовослужбовців, які загинули під час безпосередньої участі в АТО, ООС або в нинішній війні, та сім’ї добровольців, які загинули під час безпосередньої участі в нинішній війні.

Закон раніше не передбачав права для сімей добровольців на отримання статусу і відповідних пільг. І тільки з січня 2023 року ситуація змінилась після прийняття законопроєкту №7322“, – пояснює Ростислав Соботник, адвокат юридичної компанії MORIS, яка безкоштовно забезпечує правовий супровід Патронатної служби “Азову” і сімей загиблих бійців.

Лише сім’ї оформлених військовослужбовців можуть претендувати на 15 мільйонів.

Якщо ж йдеться про добровольців, які не встигли оформитись – платять 750 прожиткових мінімумів (у 2023 році це трохи більше 2 млн гривень).

Пільги для сімей представників цих категорій – однакові. Основна відмінність у виплатах, а також у тому, які документи потрібно подавати.

З якими труднощами зіштовхнулися рідні “Деймоса” і “Шкіпера”?

Тетяна Котенко отримала довідку про обставини травми, у якій вказано, що Денис отримав “поранення внаслідок військових дій від осколків несумісне з життям”.

“Мені сказали, що в них немає грошей, нема чим платити ці виплати. Вони прийняли закон про добровольців у січні цього року”, – заявила Тетяна.

Також сім’ї скасували пільги (75% знижки вартості комунальних послуг), адже син-ветеран, який був прописаний у домі батьків, загинув.

Лише за півтора року законодавство надало можливість сім’ї отримати статус “рідних загиблого Захисника”. Але деякі формулювання у новій постанові обурили рідних загиблих.

Згідно з нею, сім’я може розраховувати на статус рідних “загиблого Захисника” та виплату понад 2 млн гривень, а не 15 млн, оскільки Денис був неоформлений.

Тетяна Котенко вважає, що добровольців прирівнюють до цивільних осіб. На початку липня вона опублікувала допис, який масово розлетівся соцмережами.

“Держава остаточно кинула наших добровольців та ділить захисників держави на 1 та 2 сорт. 7 липня, після розголосу в медіа неповаги з боку держави про визнання добровольців військовослужбовцями, Кабмін швидко прийняв дуже спірну постанову щодо прирівняння добровольців до “цивільних осіб”.

10 липня Мінветеранів запросило до себе, щоб “поспілкуватися”. З того, що сказала міністерка: – “Денис Котенко загинув як цивільна особа”, – написала мама “Шкіпера”.

В “Авангарді” також відреагували на несправедливість:

“Позавчора ми вшанували пам’ять наших бойових товаришів, Сергія “Деймоса” Зайковського та Дениса “Шкіпера” Котенка, які були посмертно нагороджені відзнакою “За сприяння обороні Києва”. Але, незважаючи на ці нагороди, їм і досі не присвоєно статус комбатантів…

Це не просто якась формальність. Це визнання їхнього вкладу, їхньої жертви”.

Зрештою, Тетяна Котенко звернулась до адвоката.

“Я хочу добитись для Дениса статусу військовослужбовця, а не цивільної людини. Гроші – це другий план, але теж Денис завжди казав: “Мам, ти завжди можеш на мене розраховувати”.

У нас дві бабусі віком 80 і 86 років, дідусю 92 роки, і нам з батьком вже майже по шістдесят. Що нам робити? Дідусь досі плаче, у нього портрет Дениса лежить під подушкою”, – каже Тетяна.

Попри те, що не існує юридичної можливості визнати загиблого неоформленого бійця військовослужбовцем, жінка планувала судитися з Міністерством оборони.

Водночас у матері “Деймоса” інший погляд на ситуацію.

“Я не хотіла брати цей статус сім’ї Захисника України, але тепер подала документи, тому що прийняли постанову про добровольців.

У мене є сповіщення про смерть, де написано, що мій син був гранатометником. Але вони кажуть, що померлого не можуть признати військовослужбовцем, та може признають Захисником України”, – каже Людмила.

Людмила Заїковська досі не може оговтатись від втрати і не хоче судитися. На її думку, Сергій знав, на що йде.

“Таня Котенко дуже налаштувалась добиватися, а я не хочу. Мені було, звичайно, дуже прикро – хто б йому дав гранатомет, якби він був цивільним? А тепер я дійсно думаю, що бути добровольцем – це честь.

Мій син йшов не за пільги, не за зарплату. Якби він думав про ті пільги, то ще тоді взяв би посвідчення учасника бойових дій. А він сказав “мамо, мені це не треба”, – каже Людмила.

Єдине, чого прагне жінка – аби про її сина та інших добровольців памʼятали й гідно вшановували.

“Хлопці (“авангардисти” – ред.) вважають, що загинути в бою – це найвища честь для чоловіка. Вони не ховались, не вигадували хвороби і не шукали батьків з інвалідністю. Взяли зброю і пішли до кінця. Може, бути добровольцем – це навіть почесніше”, – додає мати “Деймоса”.

Що кажуть в Азовському русі?

На жаль, у хаосі перших тижнів повномасштабної війни деякі підрозділи не встигали оформитись, тому випадок “Деймоса” і “Шкіпера” – непоодинокий.

“Таких випадків не тисячі, але вони є, тому треба було вносити законодавчі зміни. Але формулювання, яке використовує родина, наприклад, “Шкіпера”, не зовсім коректне. Нікого не можуть визнати військовослужбовцем посмертно і оформити у військову частину заднім числом. Це юридично неможливо”, – каже керівниця ГО “Добровольці” Анастасія Римар, яка також працює з сім’ями загиблих азовців.

На її думку, єдина несправедливість у новій постанові стосується питання виплат – 15 мільйонів чи 2 мільйони, але це питання треба вирішувати окремо.

“Була окрема постанова Кабінету міністрів, яка визначала суму в 15 мільйонів, відповідно в неї потрібно вносити зміни, і ми ще попрацюємо з цією історією.

Щодо поняття “військовослужбовець чи не військовослужбовець” немає несправедливості. Тому що вони офіційно не були військовослужбовцями. Люди зробили свій свідомий вибір, в який підрозділ їм йти, не стояли в черзі у військкомат і знали, що підрозділ ще не оформлений.

Доброволець, як на мене, це дуже почесно, бо вони не чекали виклику і долучились до підрозділів, де була можливість. Я думаю, що тут питання все-таки в сумі виплати”, – каже Анастасія.

З одного боку, у родин може бути відчуття несправедливості, але це також питання державної політики – має працювати комісія, щоб на статус “родини Захисників” не почали претендувати люди, чиї близькі насправді ніяк не були задіяні в обороні.

“Треба пояснити, що тут “зради” немає. Насправді ми зустрічались в міністерстві, я також була на цій зустрічі.

Сподіваюсь, у Міністерстві ветеранів це почули і цим питанням будуть займатися”, – додає Анастасія.

Чи дійсно нова постанова прирівнює добровольців до цивільних?

Почнімо з термінів. “Добровольцями” у народі називають не лише неоформлених бійців, а й тих, хто добровільно, без повістки прийшов до військкомату і став військовослужбовцем.

У законодавстві йдеться про добровольців ДФТГ, добровольців тероборони, осіб, які долучилися до добровольчих підрозділів, які потім оформились тощо. Самого формулювання “доброволець” майже не використовують.

Натомість військовослужбовцями вважаються ті, хто офіційно був оформлений у військових підрозділах Збройних сил України, Національної гвардії, Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби, інших військових формувань, каже радник юридичної компанії MORIS Тарас Герула.

Про цей статус свідчить відповідний наказ про зарахування до списків військової частини. У мобілізованих є один вид документації, у контрактників – відповідний контракт.

“У нас є кілька кейсів, де люди однаково служили, подавали документи в той самий день, але через кілька днів одна людина загинула і не попала в списки військовослужбовців, а інший боєць вижив, оформився, став військовослужбовцем і може отримати УБД.

У той момент мало залежало від людей чи навіть командування військової частини. Почалась війна, кожен робив все що міг, не завжди звертаючи увагу на вимогу закону, плюс оформлення у військовій частині могло зайняти певний час.

Тому виникла ця несправедливість в різниці статусів. Але з прийняттям відповідного закону і постанови її частково подолали”, – каже юрист.

У березні минулого року Верховна Рада ухвалила закон, який додав категорію “сім’ї загиблих (померлих) Захисників і Захисниць” та відповідні пільги у закон про статус ветеранів.

12 січня цього року Рада ухвалила закон, який, зокрема, додав сім’ї загиблих неоформлених бійців до переліку тих, хто має право на статус, пільги й виплати.

А 7 липня уряд затвердив порядок встановлення факту безпосередньої участі загиблих неоформлених бійців та осіб з інвалідністю у захисті України для надання відповідних статусів.

У порядку дійсно йдеться і про “осіб”, які брали участь у бойових діях. Також там не використовують формулювання “військовослужбовець”, бо добровольці – це неоформлені бійці.

Однак юристи запевняють, що це не применшує роль добровольців.

“Згідно з постановою, у загиблих добровольців дійсно дещо вищий статус, ніж у загиблої цивільної людини.

Хлопці, які загинули (“Шкіпер” і “Деймос” – ред.) фактично нічим не відрізнялися від офіційно оформлених бійців. Але військовослужбовець – це офіційний статус”, – каже Тарас Герула.

“Щодо того, що їх не визнають комбатантами… Добровольці – це не оформлені військовослужбовці, але їх все одно вважають комбатантами. В законодавстві таке визначення трапляється в інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у ЗСУ. Це міжнародне визначення людей, які взяли участь у бойових діях”, – додає Ростислав.

Фактично порядок, ухвалений 7 липня, допоміг врегулювати й імплементувати положення законопроєкту – яким способом підтверджується статус члена сім’ї загиблого Захисника.

Для цього потрібно надати:

• довідку командира військової частини;
• якщо її немає – засвідчені нотаріусом або військовою частиною 2 покази свідків;
• або свідчення командира підрозділу, в зоні відповідальності якого перебувала особа.

У разі відсутності вказаних документів – рішення суду, яким встановлено, що людина загинула під час безпосередньої участі у заходах у період воєнного стану.

Анастасія Римар зауважує, що в “Азові” пошуком свідків та збиранням свідчень командира займається Патронатна служба, а не самі родичі. Однак у підрозділах, де немає таких служб, сім’ям загиблих добровольців доводиться робити це самостійно.

Цей процес навряд чи спростять, адже інакше, за словами юристів, на статус “сімей загиблого Захисника” можуть претендувати родичі загиблих людей, які не залучались до оборони.

“У цю категорію мають потрапити тільки ті люди, які захищали державу. Безумовно, людина, яка просто їхала в машині і була розстріляна росіянами, не буде загиблим Захисником.

Але може бути ситуація, що хтось із родичів загиблих цивільних буде доказувати, що він їхав не просто так, а виконував наказ, коли цього насправді не було. Це якраз відповідальність комісії – вибрати тих, хто має право на статус”, – каже юрист.

Як держава може виправити ситуацію?

Юристи сумніваються в ефективності звернень до суду, зокрема у випадку Тетяни Котенко, адже такої практики немає.

Єдина надія – поширити 15 млн виплат на сім’ї загиблих добровольців також.

“Зараз потрібно, щоб запрацювала відповідна міжвідомча комісія. Вона буде підтверджувати статус на підставі певних документів.

Наступним кроком мало би бути поширення виплати в 15 мільйонів на членів сім’ї загиблих Захисників. Але, напевно, держава приблизно хоче оцінити, скільки буде таких людей, який необхідний грошовий ресурс”, – каже Тарас Герула.

Загалом в умовах війни зміни до законодавства можуть зайняти багато часу. А юрист Ростислав Соботник додає, що для наступного кроку потрібна і політична воля.

“Зрозуміло, родичі це дуже болісно сприймають. Але наразі юридичних можливостей визнати загиблу людину військовослужбовцем ми не бачимо.

Інше питання – прирівняти статус, щоб не було різниць у виплатах і гарантіях, які отримують сім’ї оформлених військових і добровольців. Оце можливо і потрібно зробити”, – наголошує Тарас Герула.

Олена Барсукова, “Українська правда. Життя”

Правда про того, хто така мати Тереза – думка, відмінна від звичного

Коли італієць Джорджио Бруско, що особисто знав матір Терезу і що відбуває ув’язнення за керівництво мафією, дізнався про її канонізацію, він сказав: «Якщо вона свята, то я – Ісус Христос». Мати Тереза була злісною, жорстокою жінкою, з вини якої прийняли мученицьку смерть тисячі людей.

У її “Будинках для вмирання” було заборонено давати знеболюючі засоби, а хворі помирали майже від будь-яких хвороб.

При своєму народженні 26 серпня 1910 року Матір Тереза отримала ім’я Агнес Бояджиу. Це сталося в Скопье, у багатій сім’ї албанців-католиків. Її батько був затятим албанським націоналістом, що полягав в підпільній організації, метою якої було очищення Скопье від сербів і приєднання його до Албанії. Незабаром його убили під час атаки на сербське село.

Дочка також успадкувала батьківські погляди. Хоча вона вільно володіла сербською мовою і навіть закінчила сербську гімназію, але під час своїх майбутніх офіційних відвідувань Югославії завжди спілкувалася тільки через перекладача.

У 1928 році, після закінчення гімназії, Агнес поїхала в Ірландію в чернечий орден “Сестри Лорето”. Там вона вивчила англійську мову, стала черницею під ім’ям Тереза і була відправлена до індійського міста Калькутта викладати у католицькій школі імені святої Марії.

Далі, по її спогадах, в 1946 році їй було бачення Ісуса Христа, який наказав їй кинути школу, скинути чернечий одяг, надіти місцеву національну сукню сарі і йти допомагати найбіднішим і нещаснішим. Втім, в інших своїх спогадах вона стверджувала, що Бог приходив до неї регулярно, починаючи з п’ятирічного віку.

Як не дивно, їй вдалося заручитися і підтримкою влади і свого безпосереднього католицького начальства. Під установу, яка сама мати Тереза назвала “Будинок для вмираючих”, мерія виділила їй в 1948 році колишній храм індійської богині Калі. Персоналом стали 12 черниць заснованого матір’ю Терезою ордену “Сестри місіонера любові”, який пізніше став діяти по усій земній кулі з благословення Папи Римського.

Всесвітня слава до її організації прийшла в 1969 році, коли за завданням ВПС журналіст Малкольм Маггеридж зняв документальний фільм «Щось прекрасне для Бога», що вихваляє її. Але це був не просто хвалебний матеріал – екзальтований журналіст стверджував, що на зйомках сталося диво: в «Будинку для вмираючих» не було освітлення, але зйомки вдалися, оскільки «з’явилося божественне світло».

І хоча оператор Кен Мак-Миллан пізніше заявив, що просто їм уперше була застосована нова плівка фірми Кодак для нічних зйомок, в ті часи Інтернету не було і не міг оператор перекричати могутню корпорацію ВПС. Втім, людям завжди цікавіше читати про чудеса, чим про нові властивості кіноплівки.

В результаті піару число черниць ордену зросло до 5000, а також з’явилося більше 500 храмів в 121 країні світу. Всюди стали відкриватися хосписы, центри допомоги тяжкохворим і соціальні будинки. Хоча матір Тереза як і раніше називала їх “Будинками для вмираючих”.

Що вони є насправді, розповіла в документальному фільмі “Ангел з пекла” Мері Лаудон, що працювала в одному з них :

«Перше враження було, неначе я бачу кадри з нацистського концтабору, оскільки усі пацієнти теж були поголені наголо. З меблів тільки розкладачки і примітивні дерев’яні ліжка. Два зали. У одному повільно помирають чоловіки, в іншому – жінки. Практично ніякого лікування, з ліків тільки аспірин і інші дешеві препарати. Крапельниць бракувало, голки використовувалися багаторазово. Черниці промивали їх в холодній воді. На моє питання: чому вони не роблять їх дезинфекцію в окропі, мені відповіли, що це не треба і на це немає часу. Пам’ятаю 15-річного хлопчика, у якого спочатку були звичайні болі у бруньках, але йому ставало все гірше і гірше, оскільки він не отримував антибіотики, а пізніше йому стала потрібна операція. Я сказала, що для того, щоб його вилікувати, треба лише викликати таксі, відвезти його в лікарню і сплатити недорогу операцію. Але мені відмовили в цьому, пояснивши: «Якщо ми зробимо це для нього, то припаде це робити для усіх»«.

Слова Мері Лаудон підтверджують і результати численних перевірок “Будинків для вмираючих”. Неодноразово відзначалося, що там практично не укладають трудові договори з лікарями, а усю основну роботу виконують трудящі безкоштовно волонтери, що повірили в міф про установи матері Терези. Доктори відмічали недотримання гігієнічних норм, перенесення хвороб від одного пацієнта до інших, їду, непридатну для вживання, і відсутність елементарних знеболюючих.

Останні свята фактично заборонила, заявивши: «Є щось прекрасне в тому, як бідняки приймають свою долю, як страждають, немов Ісус на хресті. Світ багато що отримує від страждання. Мука означає, що Ісус вас цілує». В результаті, больовий шок став причиною смерті для багатьох.

Усе вищеперелічене ідеально укладалося в її концепцію “порятунку” хворих. Якщо для нормальних людей порятунок хворого означає його одужання, то для матері Терези це означало його перехід в католицизм і порятунок таким чином від мук пекла в замогильному житті. Тому, чим сильніше страждав хворий, тим легше було його переконати, що для позбавлення від страждань потрібно стати католиком, і Ісус Христос допоможе тобі. Обряд хрещення в “Будинках для вмираючих” проходить так само просто, як і усе інше: хворому покривають голову мокрою ганчіркою і читають відповідну молитву. А далі, якщо пацієнт після цього виживе, то усім розповість, що це стало завдяки переходу в католицизм, а якщо не виживе, то нічого не розповість.

Коли ж самій матері Терезі знадобилася медична допомога, вона не стала користуватися послугами своїх медустанов, а відправилася лікуватися в одну з найдорожчих клінік у світі — в Каліфорнію.

Так само легко вона міняла свою позицію і з інших питань, якщо їй це було вигідно. Так, наприклад, вона була категорично проти абортів. У своїй промові при врученні їй Нобелівській премії миру в 1979 році вона заявила: «найбільша загроза світу сьогодні – це аборти, тому що це пряма війна, вбивство, пряме вбивство людини його власною матір’ю».

Проте, коли її подруга прем’єр-міністр Індії Індіра Ганді почала насильницьку стерилізацію бідняків, то Агнес Бояджиу повністю підтримала цю кампанію. Правда, в 1993 році знову змінила свою позицію і засудила 14-річну ірландську дівчину, яка зробила аборт після згвалтування.

Подорожуючи по всьому світу, Агнес Бояджиу скрізь вимагала заборони і розлучень, оскільки кожен брак освячений Богом. Проте, коли інша її подруга, принцеса Діана, розвелася з принцом Чарльзом, то вона оголосила, що «це правильне рішення, оскільки з сім’ї пішла любов».

Окрім цього вона вимагала повної заборони усіх видів контрацептивів, а при нагадуванні про те, що вони перешкоджають поширенню СНІДУ, заявляла, що СНІД ця «справедлива відплата за неправильну сексуальну поведінку». Ненавиділа вона і фемінізм і закликала жінок «надати чоловікам робити все те, до чого вони краще пристосовані».

Попри те, що Агнес Бояджиу скрізь закликала до скромного християнського способу життя, сама вона під час своїх численних подорожей по світу вважала за краще пересуватися в персональних літаках і вертольотах, а зупинятися в найфешенебельніших резиденціях.

Завдяки масованій пропаганді, мільйони людей повірили всесвітній благодійниці нещасних і висилали її ордену свої пожертвування. Окрім Нобелівської премії, матір Тереза і її орден отримали ще десятки премій від різних організацій на величезні суми. Проте про те, як вони витрачаються, нобелівська лауреатка говорити не любила. На прохання журналістів про інтерв’ю вона зазвичай відповідала: «Поспілкуйтеся краще з Богом».

Завдяки дружбі з Індірою Ганді, її чернечий орден, зареєстрований в Індії, був довгі роки звільнений від якого-небудь фінансового контролю під приводом того, що він є великою благодійною організацією. При цьому, коли в 1998 році був складений рейтинг фінансової допомоги від організацій в Калькутті, то ордену “Сестри місіонера любові” не було навіть серед 200 перших.

Найпотужніший скандал, пов’язаний з витрачанням пожертвувань, отриманих Агнес Бояджиу, стався в 1991 році, коли німецький журнал Stern на основі документів опублікував інформацію про те, що тільки 7% пожертвувань йде на лікування хворих. Велетенські суми осідали на рахунках Банку Ватикану в Римі.

Походження пожертвувань мати Терезу не бентежило. Вона спокійно приймала гроші, награбовані диктаторами у своїх народів.

Так, в 1981 році вона відвідала Гаїті, де правив Жан-Клод Дювалье, що отримав владу після смерті батька-диктатора. Здавалося, що хорошого можна сказати про ситуацію в найбіднішій країні Західної півкулі і одній з бідних у світі, де процвітають корупція і хвороби, і де сімейством Дювалье здійснені 60 тисяч явних і таємних політичних вбивств. Проте мати Тереза заявила, що ніде у світі не бачила такої близькості між бідняками і керівником держави. В результаті, вона отримала від гаїтянського диктатора 1,5 мільйона доларів.

Іншим відомим дарувальником, що облагодіяв матір Терезу на 1,25 мільйона доларів, був американець Чарльз Киттинг. Пізніше, коли він потрапив під суд за те, що пограбував 23 тисячі вкладників свого фонду на 252 мільйони доларів, матір Тереза послала лист з проханням про помилування вірного і щедрого сина католицької церкви.

У листі у відповідь прокурор Пол Терли написав, що «церква не повинна дозволяти використати себе як засіб для заспокоєння совісті для злочинця» і запропонував Агнес Бояджиу повернути отримані від Киттинга гроші тим, у кого вони були вкрадені. У відповідь – тиша.

З моменту смерті засновниці ордену «Сестри місіонера любові» і до того моменту, як вона стала святою пройшло рівно 19 років, і йшов цей процес нелегко. За правилами католицької церкви для того, щоб людина була канонізована як святий, він повинен вчинити диво.

Пошук чудес, здійснених матір’ю Терезою, був доручений канадському священикові Брайану Колодийчуку. Спочатку він оголосив, що мешканка індійського штату Бенгалія Моніка Бесра мала 17-сантиметрову злоякісну пухлину в шлунку. У річницю смерті матері Терези – 5 вересня 1998 року її сестра поклала їй на живіт медальйон з лицем Святої Богородиці, яким доторкнулися до тіла матері Терези в день її похоронів і звернулася до всесвітнього праведника з молитвою про її одужання. Через 8 годин пухлина нібито зникла.

Все було дивовижно, в прямому і переносному значенні цього слова, але тут Моніка Бесра посварилася зі своїм чоловіком, а той заявив журналістам, що у його дружини була не пухлина, а кіста яєчника, яку вилікували за допомогою ліків, за які він заплатив велику суму зі своєї кишені, а потім відвів журналістів до лікарів, у яких збереглися відповідні медичні документи.

Зрозуміло, після цього скандалу у Ватикану віра у святість черниці, що принесла йому за найскромнішими підрахунками 3 мільярди доларів і мільйони нових послідовників, не пропала. Але для збереження пристойності була зроблена багаторічна пауза в канонізації для заспокоєння і забуття.

У 2008 році преподобний Колодийчук знайшов нове диво у Бразилії, де у Марсилио Андрино була злоякісна пухлина мозку, але після того, як його дружина Фернанда стала молитися матері Терезі, вона зникла. Ніяких медичних документів в даному випадку не було, що уберігало від повторення випадку з Монікою Бесра.

Коли італієць Джорджио Бруско, що особисто знав матір Терезу і що відбуває ув’язнення за керівництво мафією, дізнався про її канонізацію, він сказав: «Якщо вона свята, то я – Ісус Христос».