Хто був генсеком після Сталіна

З архіву: кінець кремлівського небожителя та хай-тек над Дніпром (1953)

У тоталітарній державі смерть диктатора завжди супроводжується повним ступором у політичному й суспільному житті. Десь під кремлівськими килимами відбуваються тектонічні процеси, які визначають, куди далі рухатиметься імперія, але підконтрольна державі преса мовчить. Час зупиняється. Народ, еліта, ЗМІ не знають чого очікувати – відлиги чи закручування гайок, тож воліють не рипатися. Так було й зі смертю Сталіна, і Брежнєва, і Черненка. І лише коли новий генсек над труною старого виголошує промову, і в ній між рядками найбільш досвідчені апаратники знаходять тези нової стратегії, політична і пропагандистська машини зрушають з мертвої точки й знову починають розкручувати владний маховик.

СМЕРТЬ СТАЛІНА

4 березня 1953 року. РАТАУ передало урядове повідомлення про хворобу Йосипа Сталіна: «Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу і Рада Міністрів СРСР повідомляють про нещастя, яке спіткало нашу партію і наш народ – тяжку хворобу товариша Й. В. Сталіна. В ніч на 2-е березня у товариша Сталіна, коли він був в Москві в своїй квартирі, стався крововилив у мозок, що захопив важливі для життя ділянки мозку. Товариш Сталін втратив притомність. Розвинувся параліч правої руки і ноги. Настала втрата мови. Появились тяжкі порушення діяльності серця і дихання».

Мітинг у Києві з нагоди похорону Сталіна. Фото: Twitter

Довідково: саме з такого повідомлення радянська імперія дізналася про кінець того, хто тримав її в страху довгих 30 років. Тодішня влада спромоглася оповістити про хворобу Сталіна лише 4 березня, хоча інсульт стався у нього за три дні до того. 6 березня о 6-й ранку Радінформбюро оголошує новину, яка шокує всіх – Сталін помер.

Йосип Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі) народився в містечку Горі, що в Грузії. Там же закінчив духовне училище і вступив до Тифліської духовної семінарії. Однак, згодом зайнявся революційною діяльністю. Приєднавшись у 1903 році до більшовиків, він кілька років займався грабунками і розбоєм для поповнення партійної казни, за що його неодноразово арештовували та відправляли в заслання.

Після Жовтневого перевороту Сталін став членом політбюро центрального комітету компартії, а після утворення СРСР зайняв пост наркома у справах національностей. Після смерті Леніна, вже до кінця 1920-х років, він зосередив у своїх руках усю повноту влади і в 1934 році, після вбивства свого останнього конкурента Сергія Кірова, став повновладним правителем СРСР.

1 березня о 22-й годині один з охоронців генсека знайшов 74-літнього Сталіна на підлозі в їдальні однієї зі своїх дач. Через дві години до дачі прибули Берія і Маленков. Вони розпорядилися лікарів не викликати. Лише через добу до Сталіна пустили медиків, які констатували інсульт.

5 березня о 21:50 Йосип Сталін помер. За офіційною версією – від крововиливу в мозок. Прощання з ним тривало три дні, і 9 березня генсек був похований поряд із Леніним у мавзолеї на Красній площі, що був перейменований у «Мавзолей Леніна і Сталіна».

Після смерті Сталіна у вищому радянському керівництві розгорілася боротьба за владу, і у листопаді того ж року першим секретарем ЦК Компартії став Микита Хрущов. Вже у 1956 році вся політична діяльність Сталіна була піддана різкій критиці. А у 1961 році після того, як XXII з’їзд КПРС ухвалив, що «серйозні порушення Сталіним ленінських заповітів, зловживання владою, масові репресії проти чесних радянських людей та інші дії в період культу особи унеможливлюють залишення труни з його тілом в Мавзолеї Леніна», в ніч на 1 листопада тіло Сталіна було винесене з мавзолею і без урочистостей перепоховане біля Кремлівської стіни у Москві.

МИКИТА ХРУЩОВ – ПЕРШИЙ СЕКРЕТАР ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ КПРС

12 вересня. РАТАУ передає інформаційне повідомлення про пленум Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, в якому, зокрема, йшлося: «Пленум обрав першим секретарем Центрального комітету КПРС тов. Хрущова М.С.». Разом з тим, агентство поширює і доповідь Хрущова щодо подальшого розвитку сільського господарства.

Микита Хрущов. Фото: Укрінформ

Довідково: сам пленум проходив з 3 по 7 вересня 1953 року. В останній день його роботи Хрущова обирають першим секретарем Центрального комітету КПРС. Цікаво, що посади «перший секретар» не існувало. Сталін був «генеральним секретарем», Хрущов з березня 1953 року – просто «секретарем». А от пленум вирішив зробити його ще й «першим». Так поступово Микита Сергійович просувався до безроздільної влади.

Можна сказати, що боротьба за владу в СРСР почалася ще за життя Сталіна. 5 березня 1953 року, коли паралізованого «батька народів» від смерті відділяли лише кілька годин, на спільному засіданні пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і президії Верховної Ради СРСР троє з п’яти його найближчих соратників отримали підвищення – друга людина в країні Георгій Маленков став головою уряду, секретар Московського обласного і міського комітетів КПРС Микита Хрущов в якості секретаря ЦК КПРС був призначений керувати усією партійною роботою в СРСР, а Лаврентій Берія, залишаючись першим заступником глави уряду, очолив міністерство внутрішніх справ, реорганізоване цього дня шляхом приєднання до нього міністерства державної безпеки.

14 березня 1953 року на пленумі ЦК КПРС Маленков склав повноваження секретаря ЦК КПРС, залишившись главою виконавчої влади, що вважалась домінуючою у системі владних повноважень тодішнього СРСР.

Попри публічні запевнення лідерів СРСР суворо дотримуватися колегіальності в роботі, кожен із них прагнув отримати якомога більше повноважень. Боротьба за владу тривала безперервно. Активність Берії в посиленні ролі правоохоронних органів та оголошення амністії, загравання з національними кадрами в республіках, лідерські амбіції та загроза використання ним силового апарату для усунення конкурентів з політичної арени призвели до змови Маленкова й Хрущова проти Берії, якого 26 червня 1953 року на президії ЦК КПРС було арештовано, а згодом і страчено.

Вже через рік Хрущов почав діяти проти Маленкова, який розгорнув активну діяльність на посту голови Ради міністрів СРСР. У лютому 1955 року на пленумі ЦК КПРС зі звинуваченнями у економічному і політичному ревізіонізмі, надмірній бюрократизації та дорожнечі громіздкого державного апарату Маленкова відправлено у відставку. Радянський уряд очолив Микола Булганін.

Микита Хрущов у американського фермера-мільйонера Росуела Гарста (ліворуч). Вересень 1959 року. Фото: Укрінформ

У КИЄВІ ВІДКРИТО МІСТ ПАТОНА

6 листопада. Київ. РАТАУ. «Чудовий подарунок одержали кияни. Вчора почався рух по новозбудованому мосту через Дніпро. Новий міст з’єднує Дарницький район з центром міста».

Довідково: 5 листопада 1953 року в Києві було введено в дію перший у світі суцільнозварний міст через Дніпро. Автором проекту став український вчений Євген Патон, на честь якого і названо цю споруду. Згодом новий спосіб мостобудування, випробуваний у Києві, став найбільш поширеним у світі.

Євген Патон з синами Борисом і Володимиром, 1951 рік. Фото: Укрінформ

Як відомо, ще у 1929 році тоді вже академік Євген Патон організував у Академії наук України кафедру інженерних споруд, на базі якої у 1934 році було створено Інститут електрозварювання. Саме в цьому інституті й була висунута ідея замінити клепані мостові конструкції на суцільнозварні.

Будівництво київського мосту за новою технологією почалось у 1940 році, однак у вересні 1941 Київ був окупований нацистами. Цікаво, що під час окупації на вже готових опорах угорськими саперними частинами було зведено тимчасовий міст. Проте, його було знищено восени 1943 року.

У повоєнний час був зроблений новий проект мостового переходу, а його будівництво розпочалось у 1950 році. Офіційне відкриття першого у світі суцільнозварного мосту відбулось 5 листопада 1953 року, через три місяці після смерті Євгена Патона.

Його сину, нинішньому президенту НАН України Борису Патону було на той час 35 років і він займав посаду заступника директора Інституту електрозварювання з наукової роботи.

Через рік, у 1954-у, по мосту запустили трамвайну лінію, а в 1968 році зробили напівжорстку декоративно-художню огорожу.

Наразі міст Патона є одним із найбільших мостів Європи та візитівкою столиці України. Міст складається з 26 прольотів, його довжина – 1543 м, ширина між бордюрами – 21 м, ширина тротуарів – 3 м.

Сучасного вигляду міст набув у 2004 році, коли трамваї замінили тролейбусами, а проїжджу частину розділили на сім смуг руху – по три в кожному напрямку з реверсною в центрі.

Фото вгорі: На мосту імені Патона під час його відкриття, 5 листопада 1953 року. Фото: Укрінформ

Академік Борис Патон прожив майже 102 роки. Він пережив пʼятьох генсеків СРСР, понад десять глав компартії України і одного президента Росії

Девʼятнадцятого серпня на 102-му році життя помер Борис Патон — український вчений, металург, інженер і винахідник. Він був президентом Національної академії наук протягом 58 років, довше, ніж будь-хто у світі. Патон народився 14 листопада 1918 року, в день, коли гетьман Павло Скоропадський призначив новий уряд Української Держави, ще до утворення СРСР, а помер після розвалу Союзу, на 29-му році незалежності України. За цей час він пережив Сталіна, Брежнєва, Хрущова і ще двох генсеків СРСР, понад десять перших секретарів ЦК КПУ, а також президента Росії Бориса Єльцина.

Йосип Сталін був одним з організаторів більшовицького перевороту 1917 року. Після смерті Леніна захопив владу внаслідок внутрішньополітичної боротьби в партійній верхівці. Залишався генсеком ЦК КПРС аж до смерті в березні 1953 року. На фото біля труни Сталіна (зліва направо): Микита Хрущов (став наступним генсеком, помер у 1971 році), Лаврентій Берія (розстріляний через девʼять місяців після смерті Сталіна, в грудні 1953 року), Георгій Маленков (після внутрішньопартійної боротьби відправлений на заслання в Казахстан, помер у 1988 році), Микола Булганін (за Хрущова спочатку став главою уряду СРСР, а потім його відправили очолювати Ставропольський раднаргосп, помер у 1975 році), Климент Ворошилов (єдиний, хто залишився при владі і за Хрущова, і за Брежнєва, помер у 1969 році), Лазар Каганович (потрапив в опалу разом з Маленковим, відправлений на заслання на Урал, помер у 1991 році за пʼять місяців до розпаду СРСР).

Микита Хрущов був першим секретарем ЦК КПУ в 1938—1949 роках. Після смерті Сталіна став генсеком ЦК КПРС. Він єдиний радянський лідер, якого усунули від влади в результаті змови його найближчих соратників з партійної верхівки в жовтні 1964 року. Помер Хрущов у вересні 1971-го.

Читайте також:

Леонід Брежнєв разом з Миколою Підгорним та Олексієм Косигіним склав тріумвірат, який прийшов до влади після повалення Хрущова. Поступово позбувся конкурентів і зосередив владу в своїх руках. Залишався генсеком аж до смерті в січні 1982 року.

Юрій Андропов за Брежнєва очолив КДБ, а згодом змінив його на посту генсека ЦК КПРС. Але через погане здоров’я пробув на посаді 15 місяців. Помер у лютому 1984 року.

Костянтин Черненко очолив ЦК після смерті Андропова. На той час 72-річний Черненко був уже важко хворий і виглядав як проміжна фігура. Він рідко приїжджав на роботу, більше часу проводив у лікарні. Помер у березні 1985 року.

Микола Підгорний очолював ЦК КПУ в 1957—1963 роках. Брав участь у змові проти Хрущова, а після його повалення став головою Верховної Ради. Наприкінці 1970-х Брежнєв усунув його від влади і відправив на пенсію. Підгорний помер у січні 1983 року.

Петро Шелест був генсеком ЦК КПУ в 1963—1972 роках. Підтримав змову проти Хрущова і першим виступив з критикою на його адресу. Після закулісних партійних інтриг Шелеста звинуватили в «надмірній українізації» і «розгулі націоналізму», зняли з посади і відправили на пенсію. Помер Шелест у січні 1996-го.

Микола Підгорний очолював ЦК КПУ в 1957—1963 роках. Брав участь у змові проти Хрущова, а після його повалення став головою Верховної Ради. Наприкінці 1970-х Брежнєв усунув його від влади і відправив на пенсію. Підгорний помер у січні 1983 року. Петро Шелест був генсеком ЦК КПУ в 1963—1972 роках. Підтримав змову проти Хрущова і першим виступив з критикою на його адресу. Після закулісних партійних інтриг Шелеста звинуватили в «надмірній українізації» і «розгулі націоналізму», зняли з посади і відправили на пенсію. Помер Шелест у січні 1996-го.

Читайте також:

Володимир Щербицький очолював ЦК КПУ найдовше — з 1972 по 1989 рік. Його називали головним наступником Брежнєва на посаді генсека СРСР, але він програв партійну боротьбу Андропову. Помер у лютому 1990-го.

Станіслав Гуренко став останнім керівником ЦК КПУ в 1990—1991 роках. Був депутатом Верховної Ради до 2006 року, входив до фракції КПУ. Помер у квітні 2013 року.

Володимир Щербицький очолював ЦК КПУ найдовше — з 1972 по 1989 рік. Його називали головним наступником Брежнєва на посаді генсека СРСР, але він програв партійну боротьбу Андропову. Помер у лютому 1990-го. Станіслав Гуренко став останнім керівником ЦК КПУ в 1990—1991 роках. Був депутатом Верховної Ради до 2006 року, входив до фракції КПУ. Помер у квітні 2013 року.

Борис Єльцин став першим президентом Російської Федерації після розвалу СРСР у 1991 році. У 1999-му пішов у відставку, призначивши своїм наступником Володимира Путіна. Помер у квітні 2007 року.

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

100 років тому. 1922 рік вирішив долю Росії та її сусідів

Сто років тому Росія відзначала п’яту річницю перевороту 1917 року, який привів до влади більшовиків. Саме вирішальні події того року – від нищівного голоду до призначення Сталіна генсеком партії і до створення СРСР започаткували десятиліття диктатури і пригнічень.

Росія вступила в 1922 рік із хитким урядом, який керував в умовах воєнного стану, громадянської війни, яка все ще вирувала, голоду, що поширювався Поволжям, з частинами країни, які все ще були окуповані іноземними інтервенціоністськими силами, і назагал Росія була ізольована як міжнародна парія.

Але до кінця року більшовики відзначили п’яту річницю перевороту 1917 року, відомого як «Жовтнева революція», майже завершили громадянську війну проти так званих білих монархічних сил, значною мірою витіснили іноземні війська та підписали свій перший міжнародний договір мирного часу – з Веймарською Німеччиною.

А 30 грудня 1922 року представники радянських урядів Росії, України, Білорусі та Закавказької Республіки вийшли на сцену московського Большого театру, щоб проголосити утворення нової країни, яка менш ніж за два покоління стане світовою наддержавою – Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Але з огляду на столітню часову дистанцію, 1922 рік був роком доленосним для народів Росії та її сусідів, роком, коли країна рішуче порвала зі своїм минулим.

З точки зору політики, закордонних справ і культури, тоді відбувалися події та ухвалювались рішення, які поставили на рейки десятиліття тоталітарного гніту.

Цього – 2022-го – року буде багато столітніх ювілеїв, про які президент Росії Володимир Путін та інші, які стверджують, що розпад СРСР був «геополітичною катастрофою», воліли б не згадувати.

«Соціопат»

«Це перший рік, коли ми маємо можливість докласти своїх зусиль до справжнього, головного і фундаментального завдання соціалістичного будівництва», – сказав революціонер і засновник СРСР Володимир Ленін на заключному засіданні 11-го з’їзду більшовицької партії в Москві 2 квітня 1922 року.

«За останній рік ми досить чітко показали, що ми не можемо керувати економікою, – визнав Ленін. – Або в наступному році ми доведемо протилежне, або радянська влада не зможе існувати».

Але в ретроспективі, найвідомішим рішенням з’їзду було призначення нового генсека партії: Йосипа Сталіна, 43-річного колишнього студента семінарії, який став революціонером.

Росія, Москва, 7 листопада 1922 року. Парад військових Червоної армії біля Кремля з нагоди п’ятої річниці захоплення влади більшовиками

«Це був один із найдоленосніших моментів російської революції, та й 20-го століття», – написав англійський історик Кевін Джексон у своїй книзі 2012 року «Сузір’я генія: модернізм 1922 року, перший рік».

Хоча посада була ще далека від повної влади, якою Сталін володів у наступні роки, це дозволило йому контролювати бюрократію, яка все більше домінуватиме в країні.

Рішення призначити Сталіна генсеком було таким, про яке Ленін міг шкодувати, навіть якщо б він помер швидше, ніж через два роки, у 1924-му.

Вже відчуваючи слабке здоров’я в 1921 році, Ленін переніс інсульт у травні 1922 року і другий у грудні. Того місяця Сталін взяв під особистий контроль опіку над Леніним і тим, хто мав до нього доступ. В останні тижні 1922 року і в перші дні нового року Ленін продиктував остаточний заповіт, у якому він закликав своїх товаришів «подумати про спосіб усунути Сталіна» з його посади.

Заклик до усунення Сталіна був єдиною конкретною пропозицією у всьому заповіті Леніна.

«Ця обставина може здатися незначною деталлю… але це деталь, яка може набути вирішального значення», – написав Ленін.

«Сталін був соціопатом», – сказав історик Прінстонського університету та біограф Сталіна Стівен Коткін в інтерв’ю Радіо Свобода в 2017 році.

«[Він] не продемонстрував навіть елементарного співчуття чи сумнівів у своїй політиці».

«Більш організований» терор, 2 лютого 1922 року горезвісна Всеросійська надзвичайна комісія – скорочено ЧК – була перетворена в Державне політичне управління (ГПУ) при Народному комісаріаті внутрішніх справ (НКВС).

Під час безжального Фелікса Дзержинського таємна поліція ВЧК проводила ленінську політику «червоного терору», яка була проголошена в серпні 1918 року.

Червоний терор був поширеною практикою більшовиків. Ця світлина з Росії. Плакат з написом російською «Смерть буржуазії і її прихвосням. Хай живе червоний терор!». Петроград, 1918 рік

«Ми не воюємо проти поодиноких людей, – писав у листопаді 1918 року в журналі «Червоний терор» більшовик-революціонер і офіцер ЧК Мартін Латіс. «Ми винищуємо буржуазію як клас. У цьому суть червоного терору».

Імовірно, крок до перетворення ЧК на ГПУ був частиною загального прагнення до встановлення стабільних інституцій та політичного контролю над державними установами. Проте вже зараз нарікання на розквіт бюрократії стало настільки помітним, що породило цілий радянський сатиричний жанр, починаючи з поеми Володимира Маяковського «Прозаседавшиеся» 1922 року.

Реорганізація ВЧК могла стримати червоний терор. Натомість, вона узаконила найбільш кричущі практики кампанії, включно з цілеспрямованим переслідуванням політичних опонентів.

Володимир Ленін у своїй резиденції в Горках під Москвою влітку 1923 року, приблизно за пів року до смерті. Одна з останніх прижиттєвих фотографій Леніна

«ЧК було перетворено на ГПУ, що поставило його під певний політичний контроль, тобто зменшило терор. З іншого боку, терор став більш організованим», – зазначив петербурзький історик Борис Колонський у розмові з Російською службою Радіо Свобода у 2021 році.

«У 1922 році вони провели суд над есерами, – нагадав Колонський, маючи на увазі головного політичного суперника більшовиків, що залишився. – І одним із головних затягування ґвинтів було обмеження вільного обговорення та фракційності всередині самої більшовицької партії».

Оскільки загроза, яку становили білі армії в громадянській війні, зменшилася, ця нова структура звернула увагу на внутрішню ситуацію. Реформа означала, що повноваження ВЧК здійснювати позасудові страти були тимчасово ліквідовані, але ГПУ швидко розширила практику відправки політичних та економічних «ворогів» на заслання в Сибір і на крайню північ.

Перший табір ГУЛАГу був відкритий на Соловецьких островах у Білому морі в 1923 році.

Через рік агенти ГПУ знову отримали повноваження проводити страти «за певних обставин».

«Щедра допомога… Страшне лихо»

Безумовно, найжахливішою подією в Росії та світі 1922 року був голод по всьому Поволжю та за його межами. За оцінками, щонайменше 5 мільйонів людей померли в результаті однієї з найгірших невійськових катастроф у Європі з часів Середньовіччя.

«У 1921-22 роках ми бачили масовий голод із жахливою кількістю жертв, – сказав Радіо Свобода у вересні минулого року російський історик Віктор Кондрашин. – Це чимось нагадувало початок 17-го століття, голод Смутного часу, як за кількістю людей у постраждалому регіоні, так і за кількістю загиблих».

Голод був викликаний збігом кількох обставин – велика посуха вразила країну, вже виснажену Першою світовою та громадянською війною. Крім того, більшовики, позбавлені білими арміями доступу до продовольчих районів України та Сибіру, здійснювали в регіоні нелюдські вилучення зерна.

«Задокументовані жахливі факти, – сказав Кондрашин. – Канібалізм, масові могили та самогубство цілих сімей через голод».

У 1918 році Ленін відправив Сталіна до південного міста Царицин (пізніше Сталінград, а тепер – Волгоград) – для реквізиції продуктів харчування. Його наказ: «Будьте нещадними».

«Будьте певні, наша рука не тремтітиме, – відповів Сталін. – Ми нікого не пощадимо».

У липні 1921 року письменник Максим Горький виступив із закликом «до всіх чесних людей» з проханням послабити голод. Звернення потрапило на стіл міністра торгівлі США Герберта Гувера, який написав у відповідь, що готовий створити програму Американської адміністрації допомоги (American Relief Administration (ARA)) в Росії, якщо радянський уряд попросить про це формально і з розумінням, що допомога не буде означати американське визнання більшовицького уряду.

Годування дітей в їдальні в Покровську (нині місто Енгельс) Самарської області. Місто Покровськ постало на місці Покровської слободи, яку заснували українські чумаками в 1747 році. Поволзькі німці називали місто Kosakenstadt

Пропозиція була надзвичайно суперечливою в США, де багато правих стверджували, що голод може покласти край більшовизму в Росії. Гувер, однак, наполягав, що «ми повинні зробити деяку відмінність між російським народом і групою, яка захопила владу».

Багато хто в радянському уряді, зокрема запальний Лев Троцький, також виступили проти цього плану, стверджуючи, що незабаром це призведе до створення американських компаній і банків у Росії, читаємо в книзі «Як Америка врятувала Радянський Союз від руїни», написаної в 2019 році Дугласом Смітом.

Проте Радянська Республіка негайно прийняла умови Гувера. У серпні 1921 року було підписано угоду, і Конгрес США виділив на програму 20 мільйонів доларів. Враховуючи внесок російського уряду в розмірі 18 мільйонів доларів і приватні пожертви, Гувер зібрав близько 78 мільйонів доларів на ці зусилля.

Жертви голоду стали на коліна перед представником Американської адміністрації допомоги (ARA). Самара, 1922 рік. Фото Американського Червоного Хреста

У 1922 році ARA годувала 10 мільйонів людей на день, загалом поставивши щонайменше 768 мільйонів тонн їжі. Програма також працевлаштувала 125 000 росіян у постраждалих районах. ARA також надала одяг, взуття та ліки. Допомога дійшла до 16 000 лікарень, які щодня лікували понад пів мільйона людей. Проєкт покращив санітарні умови та запобіг спалахам холери та інших захворювань у регіоні. Вона також принесла тисячі тонн насіннєвого зерна, що сприяло високому врожаю – і прибутковим експортним прибуткам для радянського уряду – у 1922 та 1923 роках.

«Уряд російської народу ніколи не забуде щедру допомогу, надану в жахливому лиху та небезпеці», – написав у листі до представника АРА Вільяма Хаскелла лідер більшовиків Лев Каменєв, заступник голови російської організації допомоги голодуючим.

У лютому 1923 року, коли ARA підрахувала, що 8 мільйонів росіян все ще потребують допомоги від голоду, радянський уряд оголосив про плани відновити експорт зерна. Підтримка Заходу програми ARA Russia була ще більше підірвана в березні, коли радянський уряд почав судити десяток російських православних священників і одного католицького священника Костянтина Будкевича за організацію мирних протестів проти державного захоплення церковного майна. Усі підсудні були засуджені до тривалих термінів ув’язнення, окрім Будкевича, якого стратили на Великдень за григоріанським календарем та поховали в братській могилі.

ARA вирішила завершити свою роботу.

«Пан Гувер сказав, що він ніколи не був такий радий завершити роботу, як цю російську, – повідомив представник Держдепартаменту США. – …Він був повністю огидний до більшовиків і не вірив, що під їхнім керівництвом коли-небудь можна створити практичний уряд».

За Сталіна в 1930-х і пізніше «історія ARA була викреслена або спотворена до невпізнання, писав Сміт у своїй книзі. Чиновники та рядові росіяни, які брали участь у проєкті, були «зачищені» та переслідувані до 1950-х років. У виданні «Великої радянської енциклопедії» 1950 року писалося, що АРА мала на меті «створити в Радянській Росії апарат для шпигунської та шкідницької діяльності та для підтримки контрреволюційних елементів». У шкільному підручнику 1962 року сказано, що метою АРА була «таємна організація повстанських сил», додаючи, що змова була зірвана ГПУ.

Сміт стверджував, що зусилля ARA можна порівняти з допомогою, наданою Європою та США колишнім радянським країнам після розпаду СРСР.

«У період з 1992 по 2007 рік уряд США надав 28 мільярдів доларів допомоги країнам колишнього Радянського Союзу, – написав Сміт. – Тільки в 1999 році Росія попросила у США п’ять мільйонів тонн продовольчої допомоги на суму майже 2 мільярди доларів. За 1999 – 2000 роки продовольча допомога США та Європи Росії перевищила ту, яка була надана всьому африканському континенту».

Таємні зустрічі

16 квітня 1922 року Радянська Росія прорвала повну міжнародну ізоляцію, підписавши Рапалльський договір з Веймарською Німеччиною. Після Першої світової війни та Версальського договору обидві країни були дипломатично ізольованими паріями.

Рапалльський договір відновив дипломатичні відносини між двома країнами та проклав шлях для активізації економічного співробітництва. Хоча договір не містив військових положень, він відкрив шлях для активного співробітництва – в порушення Версальського договору – яке було започатковано серією таємних зустрічей влітку 1922 року. Протягом наступних кількох років Німеччина відкрила авіаційну школу, завод хімічної зброї та полігон для випробувань танків у Радянському Союзі.

«Ці бази допомогли модернізувати Червону армію та зіграли центральну роль у розробці військових технологій, які дозволили відродити німецьку армію під керівництвом Гітлера», – написав аналітик Ян Джонсон у блозі War On The Rocks у 2016 році.

У Німеччині підписання Рапалльського договору дехто вважав ознакою навислої «єврейсько-більшовицької загрози» для їхньої країни. Це призвело до посилення активності крайніх правих і тих, хто їх фінансував. У червні 1922 року, лише через два місяці після підписання договору, міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау був убитий правою терористичною групою. В одній зі своїх перших великих промов на мітингу у Мюнхені в серпні 1922 року Адольф Гітлер попередив про «наближення єврейського більшовизму під захистом республіки», де його «штурмовики» вперше з’явилися у своїх горезвісних коричневих сорочках. В Італії лідер фашистів Беніто Муссоліні став прем’єр-міністром того ж жовтня.

Немає місця для «єретиків, мрійників, бунтівників»

1922 рік був також доленосним для Росії в культурному плані. Порівнюючи контури російської культури 1920 року – від образотворчого мистецтва до літератури, музики, танцю, до прикладного мистецтва і не тільки – з контурами, знайденими всього 15 років по тому, – вражає різка трансформація, яка відбулася за такий короткий проміжок часу.

Історик мистецтва Камілла Грей у своєму дослідженні «Російський експеримент у мистецтві: 1863–1922» вважала 1922 рік граничним роком для одного з найвизначніших культурних вибухів в історії.

Письменник Борис Пільняк, який, як і Максим Горький, був серед найпопулярніших російських письменників початку 1920-х років. Його стратили під час політичних репресій як «японського шпигуна» у 1938 році

У 1922 році Борис Пільняк опублікував «Голий рік» – імпресіоністичний шедевр, який є першим російським романом, повністю написаним після жовтневого перевороту 1917 року. 21 квітня 1938 року він був засуджений за підготовку вбивства Сталіна і того ж дня вбитий пострілом у потилицю і похований у братській могилі на стрільбищі Комунарка в Москві.

Також у 1922 році Євген Замятін проводив приватні читання свого роману-антиутопії «Ми», який він закінчив минулого року – того ж року, коли він написав пророчий твір під назвою «Я боюся», в якому стверджував, що у більшовицькій державі, здається, немає місця для «божевільних, відлюдників, єретиків, мрійників, бунтівників і скептиків».

Замятін помер в екзилі у Парижі в 1937 році. Хоча роман «Ми» був опублікований в Нью-Йорку англійською в 1924 році і, нарешті, російською в 1952 році, він був опублікований в СРСР лише у 1988 році, за три роки до його розпаду.

У 1967 році емігрантська критикиня російського походження Мірра Гінзбург писала: «Подібно [Михайлу] Булгакову та [Ісааку] Бабелю, Замятін дає нам уявлення про те, якою могла б стати післяреволюційна російська література, якби диктатурою не були так безжально викорінені незалежність, сміливість та індивідуальність».

Оскільки більшовики здобули владу із загасанням громадянської війни, керівництво все більше звертало увагу на перебудову суспільства. У 1921 році уряд націлився на Російську православну церкву. Спочатку метою кампанії було конфіскувати якомога більше церковного майна, але Ленін мав більш амбітні плани.

У записці від 19 березня 1922 року Ленін закликав до «таємної зустрічі» політичних лідерів з керівниками ГПУ та Наркомату внутрішніх справ. Він писав, що буде ухвалено «таємну резолюцію», яка наказує повне розкуркулення церкви «здійснювати безжально, не залишаючи жодних сумнівів, і в найкоротші терміни».

Лідер більшовиків Володимир Ленін у 1922 році переніс два інсульти і був по суті відсторонений від політичного життя країни. Помер 21 січня 1924 року

«Чим більшу кількість реакційного духовенства та реакційної буржуазії нам вдасться розстріляти, тим краще, тому що цій «публіці» потрібно саме зараз дати урок так, щоб вона не наважилася думати ні про який опір протягом кількох десятиліть», – писав лідер більшовиків.

Петербурзький історик Олександр Марголіс сказав Радіо Свобода в інтерв’ю 2016 року, що кампанія проти церкви велася «найбільш варварським способом».

«Звісно, священнослужителі намагалися якось це зупинити, – сказав він. – Але відповідь була зрозумілою: чим більше їх повісимо, тим краще».

У ніч з 12 на 13 серпня більшовики збрили бороди петроградському митрополиту Веніаміну та ще кільком вищим священнослужителям міста і одягли їх у лахміття. Це було зроблено підступно – щоб солдати в розстрільній команді не знали, що вони страчують священників. Їх стратили на околиці міста і поховали в братській могилі.

У 1992 році, через рік після розпаду СРСР, Веніаміна та кількох страчених разом із ним канонізували як російських православних святих, і їм спорудили кенотаф в Олександро-Невській лаврі Санкт-Петербурга. Указ про канонізацію наказує, що «їхні дорогоцінні останки, якщо їх коли-небудь знайдуть, вважатимуться святими мощами».

Подібні плани Ленін мав і щодо російської інтелектуальної еліти. У статті, опублікованій 12 березня 1922 року під назвою «Про значення войовничого матеріалізму», Ленін засуджував інтелектуалів як «кінчених дрібничок клерикалізму», а демократію як «не що інше, як свободу проповідувати все, що вигідно буржуазії, проповідувати саме найреакційніші ідеї, релігію, обскурантизм, захист експлуататорів тощо».

Німецький корабель Oberburgermeister Haken, який був одним із так званих «кораблів філософів», який у 1922 році вивозив депортованих інтелектуалів на Захід

Похід завершився у вересні-листопаді 1922 року, коли з Петрограда на Захід відпливли три кораблі. Агенти ГПУ зібрали на борту багатьох найвидатніших мислителів країни та їхні сім’ї, яких відправили у заслання. На так званих «Філософських кораблях» були філософи Микола Лоський, Юлій Айхенвальд, Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Семен Франк.

Вони також забрали Івана Ільїна, мислителя з певними симпатіями до фашизму, який написав у 1933 році статтю під назвою «Націонал-соціалізм: новий дух». Путін похвалив Ільїна, а в 2005 році російський лідер брав участь у переговорах щодо перепоховання останків Ільїна в Москві, а особисто відвідав його могилу в 2009 році.

У травні 2009 року тодішній прем’єр-міністр Росії Володимир Путін поклав квіти на могилу профашистського російського філософа Івана Ільїна, депортованого з Росії в 1922 році, і чиї останки були перепоховані в Москві в 2005 році

Не всі з майже 300 інтелектуалів, які були вивезені з країни в 1922 році, були відомими. До них належали лікарі, юристи, освітяни, економісти та інші.

Російський режисер Олексій Денисов, чий документальний фільм «Вихід Росії» 2002 року розповідав про першу хвилю російської еміграції, сказав у 2012 році, що за приблизними підрахунками, росіяни, вигнані з країни між 1922 і 1939 роками, опублікували понад 13 000 академічних робіт після виїзду з СРСР.

«Фашизм – це складне, багатогранне й історично далеко не вичерпане явище, – писав філософ Іван Ільїн у 1948 році. – У нього є здорові й хворі, старі й нові, консервативні й деструктивні риси. Тому, оцінюючи це, ми повинні бути спокійними і справедливими»

У травні 1922 року група художників у Москві створила Асоціацію художників революційної Росії (АХРР). Це був безпосередній попередник Спілки художників СРСР, створеної в 1932 році. Ідеологія гуртка полягала в тому, що «дидактичний зміст» художнього твору набагато важливіший за його естетичні аспекти.

«Мистецтво має бути зрозумілим для мас» – так звучала мантра групи, як і «героїчний реалізм». Художники повинні обирати свої теми, виходячи з потреб «суспільства і партії».

Велика радянська енциклопедія 1950 року говорить, що ця група була «найдосконалішою художньою організацією» того періоду і що вона «поклала початок вирішальній перемозі реалізму в радянському мистецтві».