Зміст:
У партії Шольца заявили про напружені стосунки з Макроном: що відповіла Франція
Голова комітету у закордонних справах Міхаель Рот заявив про напружені стосунки Олафа Шольца та Еммануеля Макрона. Представник соціал-демократичної партії (СДПН), членом якої є чинний канцлер ФРН, закликав обох лідерів об’єднати зусилля заради України.
Що сказала Німеччина
Міхаель Рот вважає, що між Німеччиною та Францією існує “глибоко вкорінене нерозуміння один одного”.
Ми не можемо дозволити собі франко-німецьку суперечку. Це небезпечно для України… Україна зараз потребує прагматичної, швидкої допомоги, особливо боєприпасів і протиповітряної оборони,
– наголосив він.
Як зауважив представник політсили, поки в Європі “люди ховаються один за одного, Кремль посміхається”.
Видання Spiegel пише, що відносини між Берліном та Парижем досягли найнижчої точки після нещодавнього саміту, що проходив у столиці Франції. З приводу цього журналісти поспілкувалися з ще одним представником СДПН.
Аксель Шефер заявив, що канцлери СДПН завжди мали надзвичайні стосунки з французькими президентами. За його словами, у військових питаннях ФРН повинна поводитися інакше, ніж Франція. Співрозмовник зауважив, що у повсякденному житті ці відносини працюють, “але Макрон залежить від Шольца”.
На його думку, у Франції немає достатньої економічної сили для лідерства у Європі. Політик вважає, що лідером повинен стати Шольц. Як приклад Шефер навів суперечку з угорським прем’єром Віктором Орбаном, у якій проявив себе канцлер ФРН.
Що сказала Франція
Глава МЗС Франції Стефан Сежурне у розмові з виданням Le Monde запевнив, що немає ніякого розколу між Парижем та Берліном, попри очевидні розбіжності між Еммануелем Макроном та Олафом Шольцом щодо пов’язаних з Україною питань.
Не існує франко-німецького зіткнення, ми згодні з 80% питань,
– наголосив він.
Видання зауважує, що Макрон крім своєї резонансної заяви, щодо можливості відправлення військ НАТО в Україну міг неявно дорікнути країнам, які довгий час вагалися з наданням Україні важкого озброєння, зокрема Німеччині. Глава французької дипломатії заявив, що він говорив з міністеркою закордонних справ Німеччини Анналеною Бербок, і вони домовилися провести 5 березня зустріч у Парижі.
Сежурне запевнив, що “тут немає ніякої драми”. За його словами, мета обох держав полягає у підтримці України. Він також зауважив, що Париж та Берлін мають “різний ступінь зобов’язань” від початку повномасштабного російського вторгнення, зокрема щодо передачі ракет Україні.
Глава МЗС Франції також відкинув припущення про те, що дискусії про військову присутність в Україні мають передвиборчі цілі напередодні європейських виборів, які пройдуть у червні 2024 року. Він заявив, що це питання є не виборчим, а екзистенційним.
підтримка перекладів
Знайомтесь, Франц Біберкопф
Літературна оглядачка Наталія Колегіна — про експериментальний роман Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац» у перекладі Романа Осадчука, який вийшов друком у Видавництві Жупанського у 2020-му завдяки програмі підтримки художніх перекладів Goethe-Institut.
Роман «Берлін Александерплац» вважають одним із найважливіших німецькомовних текстів XX століття. Літературознавці й літкритики ставлять текст Дебліна на один щабель із Джойсовим «Уліссом» (1922) — за епічністю оповіді, потоком свідомості та контекстом «людина серед міста», та «Мангеттенським трансфером» (1925) Джона Дос Пассоса — за динамікою зміни декорацій. А ще часто протиставляють його романтично-епічному роману нобеліата Андре Жіда «Фальшивомонетники» (1925).
Хто такий Франц Біберкопф?
У підзаголовку до твору читаємо: «Історія Франца Біберкопфа». Відтак варто поглянути на головного героя. Він — простий чолов’яга, який хоче прожити непересічне життя. Його загальна характеристика не надто багата: «цементник, а згодом вантажник меблів Франц Біберкопф, кремезний, неотесаний хлоп з відразливою зовнішністю» років тридцяти. Однак він має цікавезний спектр ролей та іпостасей, які й роблять його привабливим об’єктом опису для Дебліна.
Злочинець
Відбувши у в’язниці покарання за жорстоке побиття своєї нареченої Іди, внаслідок якого вона гине, Франц будь-що вирішує стати порядним. Спершу торгує газетами й усіляким дріб’язком, та зрештою не може уникнути долі злочинця. Мимоволі Франц стає учасником великої нічної крадіжки: його беруть «на справу», але не пояснюють що й до чого.
Ілюстрації: Анна Полєшко ©
У післямові автора до видання 1980-го року знаходимо ключ до розуміння, звідки взявся герой-злочинець і чому письменник знається на психології берлінського криміналітету. Завдяки здобутому фахові лікаря-невропатолога Альфреду Дебліну випадало спілкуватися з усілякими мешканцями міста та Веймарської республіки, а передусім — людьми, які коїли дрібні й серйозніші злочини, волоцюгами, злодіями й убивцями. Тож він відкрив цікаву й водночас прикру річ: «. виявилося, що немає чіткої межі між кримінальним і некримінальним». Тож не дивно, що і в ціннісних координатах Франца знущання з жінок чи привласнення чужого не суперечать настанові жити «порядно».
Політичний пристосуванець чи невіглас?
Колись Франц служив у прусському війську й захищав інтереси Німецької імперії. Після Теґеля у 1928-му — крадькома носив у кишені хустку зі свастикою й намагався продати нацистські газети знайомим євреям. Але й нацистом не був. Далі захопився анархізмом. Химерний мікс політичних ідей, гасел і популярних думок того часу в голові Біберкопфа розпізнаємо з його політичної формули: «Ми Карлу Лібкнехту на вірність присягнули і руку Розі Люксембург ми простягли…». У ньому герой поєднав есесівське гасло та вірш, присвячений пам’яті німецьких комуністів.
Начебто типовий представник середнього класу, але добрий
З одного боку, Франц Біберкопф — це збірний образ берлінського робітника 1920-х років, який прагне вирватися у дрібні буржуа. Типовий вічно невдоволений пролетар, який виступає проти капіталізму й поміж тим мріє без зусиль отримувати купу грошей і розкошувати. А ще вчащає на Александерплац і виживає усіляким доступним чином: дрібною торгівлею, нечесними оборудками, обманом, продажем награбованого або й коштом співмешканки-повії, сутенерством.
З іншого боку, наш герой відчутно відрізняється від своїх колег-аферистів — вони точно нічого нікому не подарують. А що Франц? Він дедалі нижче хилить голову на догоду примхливій долі. У фатальну ніч крадіжки, про яку вже згадували, Райнгольд (колишній товариш Біберкопфа) хвилюється, що той зірве всю справу, й через глибоку неприязнь до Франца просто викидає його з автівки на ходу. Після того нещасний втрачає руку — і що ж далі? Ні, він і не думає поквитатися з кривдником, а лише чемно кориться обставинам і йде далі. Біберкопф — як той бик перед забоєм у берлінській бойні, що його один загонич тримає за шию, доки різник заносить молот над його головою:
«Бик стоїть, стоїть покірно, аж дивно, що він такий покірний, ніби він з усім згоден і на все пристає, після того, як все тут бачив і знає: це його доля, й на те нема ради».
Жертва власної недалекоглядності
Скидається на те, що Деблін обрав із натовпу Франца Біберкопфа, щоб зробити з нього «цапа-відбувайла» й приректи на страждання і спокуту. Та чи ж не самому Францові забаглося нового порядного життя? Деблін ословлює сліпу віру нехитрого берлінця у право жити краще, ніж раніше, в іронічних назвах розділів: «Франц — людина непересічна, він знає собі ціну», «Масштаб Франца Біберкопфа. Він — рівня давнім героям». А нам випадає нагода поспостерігати, що відбувається, коли «маленька» людина раптом починає вірити у свою велич. Отримавши свободу після в’язниці, Біберкопф не знає, що з нею робити. «Починається покарання». Набиваючи все нові й нові ґулі, Франц не здатен проаналізувати, що відбувається довкола; хто друг, а хто ворог. Хоча він самовпевнено «любив людей і вважав себе знавцем їхніх душ».
Модерний експеримент: роман-колаж про Берлін
Як роман «Берлін Александерплац» стає втіленням ідейних переконань Дебліна-епіка. Зі статті «Побудова епічного твору» наприкінці книжки дізнаємося про авторовий погляд на романну й епічну форми художнього твору та про його мотивацію створити такий текст. За Дебліном, в основі справжнього епічного твору — правдиве повідомлення, а його мета — пронизати реальність та погратися з нею.
Завдяки техніці монтажу Деблін конструює історію життя берлінця Франца Біберкопфа, а водночас вимальовує різнорідне тло: Берлін 20-х років XX століття та центр життя середнього класу й дрібних злочинців — Александерплац.
Ілюстрації: Анна Полєшко ©
На сторінках роману знаходимо мішанину з виразів, розмов і текстів із берлінських вулиць і площ: уривки газетних заміток, міські новини, агітки, вивіски, рекламні оголошення, вигуки та сварки люду. Трапляються навіть уривки з наукових статей! Після звільнення з Теґельської в’язниці герой вирішує прийти до тями, розважившись із повією. Після невдалого побачення з однією Франц шукає розради в обіймах іншої на Ельзассерштрасе, а Деблін іронічно цитує уривок зі статті про сексуальну потенцію та механізм збудження, бо ж у Франца так нічого й не вийшло.
Іншим разом, описуючи злочин Франца — жорстоке побиття його нареченої, — Деблін вдається до математичної точности й натуралізму: ілюструє Франців запал та сліпу лють під супровід Другого закону Ньютона та іронічно підсумовує:
«За такого розгляду всіх обставин, що відповідає духові часу, можна чудово обійтися без ериній*»
А ще Деблін вправно відтворює берлінську говірку й створює своєрідний потік свідомости одразу різних мешканців міста: Франца, його напарників у брудних справах, жінок поруч, людей у пабах та забігайлівках.
Оповідач — автор
Оповідач у романі — це водночас сторонній спостерігач, Францове сумління й автор-критик, який оцінює вчинки героя та ненастанно дає поради Францові. Коли Біберкопф уперше приходить до євреїв під час потьмарення свідомості після блукань берлінськими дворами й горлань солдатських пісень, оповідач напучує його:
«Чого це він стогне й крекче? Треба наважитися, треба обрати свій шлях, а ти, Франце, жодного й не знаєш! Старої халепи ти не хочеш, а в камері тільки те й робив, що стогнав та пробував десь сховатись, і зовсім не думав, зовсім не думав, Франце!»
«Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!»
Лікар-невропатолог Альфред Деблін немов тримає у руках хірургічний скальпель і препарує мисленнєві процеси у голові «маленької» людини. А ми спостерігаємо, як відбувається еволюція Франца Біберкопфа від агресора й злочинця до жертви зла, вчиненого іншими.
«Ось той жнець, що зветься Смерть»
«Сильний, як кобра-змія, але на ногах стоїть нетвердо», Франц Біберкопф — плазун, якому не судилося прожити гідне людське життя. Разом з іншими аферистами, брехунами й злочинцями Франц повзе за блудницею Вавилон, яка вільно розгулює вулицями й кварталами нещасного Берліна, — так Деблін вплітає біблійні мотиви для підкреслення турбулентних змін у місті.
Ілюстрації: Анна Полєшко ©
Та зрештою на Біберкопфа знаходиться управа — жнець, що зветься Смерть, іще один лейтмотив тексту. Це — слова з «Урожайної пісні» часів Тридцятилітньої війни:
«Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся, вже скоро його косовиця, а нам страждать доведеться».
Наприкінці роману Смерть перемагає блудницю Вавилон, старий Франц помирає і народжується новий — Франц Карл. Він отримує ще один шанс на спокійне життя, без пригод та викликів долі — тихе, нецікаве для опису в епічному творі життя.
За Вальтером Беньяміном, упродовж карколомного життєвого шляху Франца гризе не що інше, як голод за долею — така собі жага пригод героїв давніх епосів. Може, тому Францові й не вдається приборкати Долю й життєві випробування, бо він — зовсім не «рівня давнім героям», як йому самому гадалось.
Foto: особистий архів Наталії Колегіної
Авторка
Наталія Колегіна Журналістка, книжкова оглядачка, авторка текстів про культуру та жіночий досвід.
