Як навчитися їздити на машині заднім ходом

Один з найскладніших прийомів водійської майстерності – рух заднім ходом. При цьому деякі з нас не можуть не те що їхати задом, але побоюються навіть просто “здати назад” на власному подвір’ї. Маємо на такий випадок кілька порад.

Проблеми руху заднім ходом здебільшого психологічні: через відсутність навичок водієві здається, що керування при такій їзді зовсім не таке, як при русі вперед. Насправді прийоми ті самі, і справжня проблема лише в обмеженому огляді з водійського місця у бік задньої напівсфери. Але все в руках водія – обидва питання можна вирішити, було б бажання.

Без впевненого володіння прийомами руху заднім ходом у сучасному місті їздити просто неможливо

Прийоми та навички

Насправді нічого складного у керуванні машиною під час їзди задом немає.

• При русі задом не треба повертати голову назад – ситуацію треба контролювати через бокові дзеркала та камеру заднього виду (коли вона є). Лише коли треба зрозуміти ситуацію позаду в цілому, можна обернутися;
• Кермо потрібно повертати так само, як і при русі вперед: куди машині потрібно повернути, туди і крутимо кермо;
• Важливий нюанс – контролювати (на предмет контактів із перешкодами) треба не лише “ведучу” частину машини – корму, а й передок, який при повороті має значний винос, особливо у машин з великим переднім звісом.
• Спрогнозувати траєкторію руху машини задом допомагають зовнішні дзеркала (про них ми ще поговоримо нижче) і борти автомобіля. Дивлячись по черзі то в одне, то в друге дзеркало назад, під час маневрування “стріляйте” поглядом вздовж борта. Це допомагає зрозуміти, куди прямує ваша корма і чи “проходить” машина у вузькому місці при повороті. Коли лінія борта авто у дзеркалі співпаде із потрібною вам лінією руху, припиняйте крутити кермо і подавайте машину назад.

Один з секретів руху заднім ходом – необхідність слідкувати за передком автомобіля

Вам стане легко керувати машиною заднім ходом, коли така їзда буде відпрацьована до автоматизму, до того ж рівня навичок, як і при русі вперед. Для цього доведеться добряче потренуватися на вільному майданчику, використовуючи в якості перешкод пластикові пляшки з водою.

Борт власного авто, відображений у дзеркалі, має служити “прицілом” для спрямування машини в потрібному напрямку при задкуванні

Дуже допомагає така вправа як рух заднім ходом “по змійці” – не обертаючи голови назад, з виключно по дзеркалах. Спочатку це здається неймовірно складним, але коли ви зрозумієте принцип “прицілювання” через дзеркало по борту, справа піде швидше.

Парктронік

Велика кількість автомобілів сьогодні укомплектована парктроніком та камерою заднього огляду. Щодо першого скажемо, що він не змінює принципово прийоми керування при русі заднім ходом – слідкувати за напрямком руху і об’єктами на траєкторії доводиться по дзеркалах. Але парктронік дуже допомагає, коли машина наближається до перешкод. Головне – не вимикати звукове попередження, щоб не відволікатися під час задкування від дзеркал на екранчик парктроніка.

Зважте лишень на те, що парктроніки зазвичай мають певну інерційність, і якщо маневрувати на надмірній швидкості, електроніка може не встигнути повідомити вам про критичну відстань до перешкоди.

Обертатися назад під час руху задом слід лише короткочасно, для розуміння загальної картини позаду

Камера

Сучасні камери дозволяють неспішно рухатися задом, дивлячись на екран монітора. Але наголосимо, що швидкість при цьому має бути невелика, адже сектор зору камери майже завжди обмежений, і з “мертвої зони” може несподівано з’явитися той чи інший швидкий об’єкт, на який водієві буде важко зреагувати. А в найскладніших місцях варто озирнутися, аби оцінити обстановку в цілому власними очима, які мають ширше поле огляду, ніж камера. Наявність камери не означає, що буде зайвим радар-парктронік, оскільки він фіксує відстань точніше камери, та й його звукові “коментарі” – річ дуже корисна.

Навички їзди задом за дзеркалами дозволяють проводити автомобіль з мінімальним проміжком до перешкод. В інший спосіб це майже неможливо

Рекомендація Авто24

Дуже радимо знайти зручне місце та влаштувати собі кілька тренувань для відпрацювання руху заднім ходом. Витрачений час дозволить вам у майбутньому почуватися впевнено на будь-якій тісній парковці. Особливо зверніть увагу на вироблення почуття габариту; навіть якщо на вашій машині є камера або парктронік, це буде дуже корисним.

Туга

Вечірні сутінки. Лапатий, мокрий сніг ліниво кружляв коло тільки що засвічених ліхтарів і топким, м’яким шаром лягає на дахи, кінські спіши, плечі, шапки. Візник Іона Потапов увесь білий, як привид. Він зігнувся, як тільки можна зігнутися живому тілу, сидить на козлах і не ворухнеться. Якби впала на нього ціла кучугура, то й тоді він, здається, не вважав би за потрібне струшувати з себе сніг. Його конячина теж біла й нерухома. Своєю нерухомістю, незграбними формами та патикоподібними рівними ногами вона навіть зблизька схожа на копійчаного коника-пряника. Вона, напевне, поринула в роздуми. Кого відірвали від плуга, від звичних сірих картин і кинули сюди, в цей вир, повний страховинних огнів, невгамовного гуркоту і людей, що кудись біжать, тому не можна не думати.

Іона і його конячина не рухаються з місця вже давно. Виїхали вони з двору ще до обіду, а почину все нема й нема. Та ось на місто спадає вечірня мла. Блідість ліхтарних вогнів поступається своїм місцем живим барвам, і вулична метушня стає гомінкішою.

— Візник, на Виборзьку! — чує Іона.— Візник!

Іона здригається і крізь вії, обліплені снігом, бачить військового в шинелі з капюшоном.

— На Виборзьку! — повторює військовий.— Та ти спиш, чи що? На Виборзьку!

На знак згоди Іона смикає віжки, від чого з конячої спини та з його плечей густо сиплються шари снігу. Військовий сідає в сани. Візник цмокає губами, витягає, як лебідь, шию, підводиться, і більше за звичкою, ніж з потреби, махає батогом. Конячина теж витягає шию, згинає свої патикоподібні ноги й нерішуче рушає з місця.

— Куди преш, очмано? — на першому ж кроці чує Іона вигуки з темної маси, що рухається туди й сюди.— Куди чорти несуть? Праворуч держи!

— Ти їздити не вмієш! Праворуч держи! — сердиться військовий.

Лається кучер з —карети, злобно дивиться і струшує сніг з рукава прохожий, що перебігав дорогу і наштовхнувся плечем на морду конячини. Іона совається на козлах, як на голках, тикає на всі боки ліктями і водить очима, як очманілий, немов не розуміє, де він і чого він тут.

— От які негідники! — кепкує військовий.— Тільки думки в них, як би наїхати на тебе або під коня потрапити. Це вони змовились.

Іона оглядається на їздця і ворушить губами. Хоче він, як видно, щось сказати, але з горла не виходить нічого, крім сопіння.

Іона кривить усмішкою рот, напружує своє горло і хрипить:

— А в мене, пане, теє. син на цьому тижні помер.

Іона повертається всім тулубом до їздця і каже:

— А хто ж його знає! Мабуть, від гарячки. Три дні полежав у лікарні й помер. Божа воля.

— Звертай, диявол! — лунає в темряві.— Повилазило тобі, чи що, старий собако? Дивись очима!

— Поганяй, поганяй. — каже їздець. — Отак ми й до завтра не доїдемо. Піджени-но!

Візник знову витягає шию, підводиться і з важкою грацією змахує батогом. Кілька разів по тому оглядається він на їздця, але той заплющив очі і, як видно, не має охоти слухати. Висадивши його на Виборзькій, Іона спиняється коло трактиру, згинається на козлах і знову ані ворухнеться. Мокрий сніг знову робить білим його і конячину. Минає година, друга.

По тротуару, гучно стукаючи калошами і лаючись, проходить троє молодих людей: два з них високі і тонкі, третій малий і горбатий.

— Візник, до Поліцейського мосту! — кричить деренкучим голосом горбань.— Трьох. два гривеники!

Іона смикає віжками і цмокає. Два гривеники ціпа невигідна, та йому не до ціни. Чи карбованець, чи п’ятак,— йому тепер однаково, аби тільки хто найняв. Юнаки, штовхаючи один одного і лихословлячи, підходять до саней і всі троє зразу лізуть на сидіння. Починають вирішувати питання: кому двом сидіти, а кому третьому стояти? По довгій сварці, вередуванню і докорах вирішують, що стояти повинен горбань, як найменший.

— Ну, поганяй! — деренчить горбань, стаючи на своє місце й дихаючи в потилицю Іоні.— Смали! Ну, та й шапка ж у тебе, братику! Гіршої в усьому Петербурзі не знайти.

— Ги-и. ги-и. — регоче Іона.— Яка є.

— Ну, ти, яка е, поганяй! Отак ти всю дорогу їхатимеш? Га? А по шиї.

— Голова тріщить. — каже один з довгих.— Вчора у Дукмасових ми вдвох з Ваською чотири пляшки коньяку випили.

— Не розумію, навіщо брехати? — сердиться другий довгий.— Бреше, як худобина.

— Це така ж правда, як те, що воша кашляє.

— Ги-и! — усміхається Іона.— Ве-селі пани!

— Тьху, щоб тебе чорти. — обурюється горбань.— Поїдеш ти, стара холеро, чи ні? Хіба так їздять? Стьобни-но її батогом! Но, чорт! Но! Краще її!

Іона відчуває за своєю спиною, як крутиться тіло й тремтить голос у горбаня. Він чує звернену до нього лайку, бачить людей, і почуття самотності починає поволі одлягати йому від грудей. Горбань лається доти, поки не давиться химерною, шестиповерховою лайкою і не заходиться кашлем. Довгі починають говорити про якусь Надію Петрівну. Іона оглядається на них. Діждавшись короткої паузи, він оглядається ще раз і бурмоче:

— А в мене на цьому тижні. теє. син помер!

— Всі помремо. — зітхає горбань і витирає після кашлю губи.— Ну, поганяй, поганяй! Панове, я зовсім но можу далі так їхати! Коли він нас довезе?

— А ти його легенько підохоть. по шиї!

— Стара холеро, чуєш? Адже шию наб’ю. З вашим братом церемонитись, то пішки ходитимеш. Ти чуєш, Змію Гориничу? Чи тобі плювати на наші слова?

І Іона більше чує, ніж почуває, звуки потиличника.

— Ги-и. — сміється він.— Веселі пани. дай боже здоров’я!

— Візник, ти жонатий? — питає довгий.

— Я б то? Ги-и. ве-селі пани! Тепереньки в мене одна жінка — сира земля. Хи-хо-хо. Могила тобто. Син от помер, а я живу. Дивна річ, смерть не в ті двері потрапила. Замість того щоб до мене йти, вона до сина.

І Іона обертається, щоб розказати, як умер його син, але тут горбань легко зітхає і заявляє, що, слава богу, вони нарешті приїхали. Діставши два гривеники, Іона довго дивиться вслід гультяям, що зникають у темному під’їзді. Знову він самотній, і знову настає для нього тиша. Притихла ненадовго туга виникає знову і розпирає груди ще з більшою силою. Очі Іони тривожно й страдницьки перебігають по юрбах, що рухаються по обидва боки вулиці: чи не знайдеться серед цих тисяч людей хоч одного, який вислухав би його? Але юрби біжать, не помічаючи ні його, ні туги. Туга величезна, безмежна. Якби лопнули груди Іони і вилилася з них туга, то вона б, здається, весь світ залила, а проте її не видно. Вона зуміла вміститись у таку мізерну шкаралупу, що її не побачиш вдень із свічкою.

Іона бачить двірника з пакунком і вирішує заговорити з ним.

— Чоловіче, котра тепер година буде? — питає він.

— Десята. Чого ж став тут? Проїжджай!

Іона від’їжджає на кілька кроків, згинається і впадав в тугу. Вдаватися до людей він вважає вже марною річчю. Але не минає й п’яти хвилин, як він випростується, стріпує головою, немов від гострого болю, і смикає віжки. Йому несила.

І конячина, наче зрозумівши його думку, починає бігти підтюпцем. Години через півтори Іона сидить уже коло великої брудної печі. На печі, на долівці, на лавах хропуть люди. В повітрі “спіраль” і задуха. Іона дивиться на тих, що сплять, чухається і шкодує, що так рано вернувся додому.

“І на овес не виїздив,— думає він.— Через те воно й туга. Людина, що знає своє діло. що і сама сита, і кінь ситий, завжди спокійна. “

В одному кутку підводиться молодий візник, сонно крекче і тягнеться до відра з водою.

— Так. На здоров’я. А в мене, брат, син помер. Чув? На цьому тижні, в лікарні. Історія!

Іона дивиться, який ефект справили його слова, але не бачить нічого. Молодий укрився з головою і вже спить. Старий зітхає й чухається. Як молодому хотілось пити, так йому хочеться говорити. Скоро минає тиждень, як номер його син, а він ще до пуття не говорив ні з ким. Треба поговорити до ладу, не хапаючись. Треба розказати, як захворів син, як він мучився, що говорив перед смертю, як умер. Треба описати похорон та поїздку до лікарні по одяг покійника. На селі залишилася дочка Онися. І про неї треба поговорити. Та мало хіба про що він може тепер поговорити? Слухач повинен охкати, зітхати, додавати жалю. А з жінками говорити ще краще. Ті хоч і дурні, але ревуть від двох слів.

“Піти до коня подивитися,— думає Іона.— Спати завжди встигнеш. Аякже, виспишся. “

Він одягається і йде до стайні, де стоїть його кінь. Думає він про овес, про сіно, про погоду. Про сина, коли сам, думати він не може. Поговорити з ким-небудь про нього можна, але самому думати й малювати собі його образ нестерпно моторошно.

— Жуєш? — питає Іона свого коня, побачивши його блискучі очі.— Ну, жуй, жуй. Коли на овес не виїздили, сіно їсти будемо. Еге ж. Старий я вже став їздити. Сипові б їздити, а не мені. То справжній візник був. Жити б тільки.

Іона мовчить якийсь час і каже далі:

— Отаке-то, брат, кобилочко. Нема Кузьми Іонича. Богу душу віддав. Взяв і помер марно. Теперечки, скажімо, в тебе є лошатко, і ти тому лошаткові рідна мати. І раптом, скажімо, те саме лошатко богу душу віддало. Адже жаль?

Конячина жує, слухає і дихає на руки своєму хазяїнові.

Іона захоплюється і розповідає їй усе.