Сім’я дикої качки (уривок)
Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.
Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростями кінського щавлю, що світилася білим піском поміж великими, із тремткими краплинами в жолобках, лопухами, і в його душі було так само ранково й прохолодно, як у літньому лісі. Він радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити. Вудочка, як великий промінь, лежала на його плечі, вудочка обіцяла йому такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати.
Він не втримався, щоб не крикнути. “А-а-а!” — легко й сріблисто вирвалося з його грудей, покотилося колесом по стежці й погасло в гущавині попереду. Ліс на хвилю заслухався, а потім зразу і збайдужів. “А-а-а!” — вже лункіше крикнув він, і тепер навколишня тиша немов кинулася стрімголов увсібіч, перелякана і тремтяча. “А-а-а!” — закричав на повні груди хлопець, і голос, неначе вибух, порскнув угору й по боках, а Юрко зостався в пустці, яка все збільшувалась, бо грім одкочувався все далі й далі, поки весь ліс не перетворився на величезну пустку.
В дзеркало ріки дивилось і не могло на себе надивитись небо. Юрко закинув вудочку, і поплавець хитнувся посеред блакиті. На нього зразу ж сів метелик, з жовтими плямами на крильцях, і довго сидів, поки по воді не побіг вітерець і не поніс того метелика геть-геть на середину. Як добре, як щасливо було Юркові!
Гуп-гуп-гуп! — почулося за спиною, і всі його думки розлетілися, як сонячні зайчики. Він озирнувся — й не помилився в своїх передчуттях: Тося таки прийшла слідом за ним, як і обіцяла звечора. Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови, а вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо присіла неподалік. Тепер вона й сама була не рада, що прийшла, бо сподівалася на те, що Юрко стріне привітно, а він.
Отак довгенько не розмовляли. Хоч хлопець уже й перестав гніватись, але все ще не обзивався до Тосі. А вона, не зважившись повернутись і піти одразу, тепер дедалі почувала себе ніяково й пригнічено.
Відображення повного тексту цього твору обмежене. Скоріш за все, електронну копію тексту можливо придбати у відповідних інтернет-книгарнях. Придбати
Гидке каченя
Українська народна казка Полтавщини
Було це колись влітку. Стара качка висиджувала чергове своє потомство. Вже з’явилось на світ шість гарненьких каченят. Залишилось діждатись одного. Це яйце було найбільше.
Каченятам дуже хотілось дізнатись, що ж там за лопухами, які прикривали їхнє гніздо. Та мама-качка не дозволяла їм далеко відходити від себе. Каченята галасували так, що їх крик почула стара гуска, яка проходила мимо. Побачивши яйце, на якому сиділа качка, гуска голосно сказала:
— Послухайся мене, краще покинь його. Це не качине яйце. Воно більш схоже на індиче чи страусине. Таке величезне! Індича ніколи не навчиться плавати.
І подибала далі. Та стара качка не звертала уваги на слова гуски, а терпляче сиділа на яйці. Через деякий час воно затріскотіло і з нього вилупилось довгоочікуване пташеня. Але воно було зовсім не таке, як всі інші, а велике, сіре і якесь жалюгідне. Каченята стали з нього глузувати, обзивати гидким. Та мама-качка заступалась за нього. Для неї воно було таке ж гарне і миле, як і всі інші діти.
Качка попрямувала до води і перша стрибнула туди, а за нею слідом хлюпнулись і всі каченята. Вони старанно перебирали лапками і пливли. Не відставало від них і гидке каченя. Та коли качка із своїм виводком прийшла на пташник, то всі його мешканці — кури, гуси, індики, стовпилися навколо сірого каченяти і заходились його штовхати, клювати. Дівчинка, що годувала птицю, навіть відштовхнула його ногою і розсипала зерно подалі від гидкого каченяти.
З цього часу в каченяти розпочалось важке життя. Одного разу воно вибігло до озера, де в очереті жили дикі качки. Тут його не проганяли, але й дружити з ним ніхто не хотів. Каченя вже звикло, що всі насміхаються над ним і називають виродком. Та тільки б не проганяли його, дозволили зостатись на озері і жити тут. Через деякий час дикі качки полетіли. Каченя знову залишилось саме. Йому було дуже сумно і самотньо.
Одного разу каченя побачило на озері прегарних білосніжних птиць. Вони величаво плавали по озеру. Воно дивилось на них і подумки заздрило. Тим часом лебеді, так звали тих птиць, махнули крилами і полетіли.
Дні минали, і потихеньку прийшла зима. Для каченяти настали нестерпно важкі часи. Цілими днями воно плавало без відпочинку, щоб не дати воді замерзнути. Багато бід і неприємностей спіткало каченя тієї зими. Не раз стояло воно на порозі смерті і лише чудом залишилось живим.
Та ось нарешті настала весна. Каченя навчилось вже добре літати. Одного разу воно опинилось на тому самому місці, де вперше побачило лебедів. Каченяті дуже хотілось побачити тих птахів знову. Так воно й сталось. Причаївшись в кущах, воно з заздрістю спостерігало за величними птахами, які плавно плавали по озеру. Набравшись сміливості, каченя вирішило підпливти до цих птахів. «Нехай вони мене краще заклюють за мою потворність. Краще смерть, ніж знущання качок і курей, ніж самотність і зимова холоднеча» — вирішило каченя і випливло із своєї схованки.
Тут сталося диво. Прекрасні птахи оточили гидке каченя.
— Ніколи ми не бачили такого прекрасного лебедя, — промовили вони.
Каченя глянуло в воду і побачило там себе — прегарного білого лебедя. Гидке каченя не могло повірити своїм очам, але це була правда. Лебеді прийняли його до свого гурту і юний лебідь став окрасою їхньої зграї. Люди, які приходили до озера погодувати лебедів, не переставали захоплюватись його красою.
Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.
20 (4619). Гидке каченя. СУС —. Записано Зленко В. П. 2008 року. Трубчикова Н. О. (1952). Полтавська область, Лохвицький район, Червонозаводське
Гидке каченя
Українська народна казка Чернігівщини
Біля вузенького струмочка під кущиком у гнізді сиділа качка. Вона висиджувала яйця. Коли чує, що яйця почали тріскатись одне за одним, і чулося їхнє пищання. Качка встала з гнізда і почала милуватися ними. Усі були схожі один на одного, але одне каченя дуже відрізнялося від усіх. Господарські птахи говорили, що це не каченя, а індича. Але качка-мати не звертала на це уваги.
Через декілька днів качка повела їх на річку. Коли вони перепливли на другий берег річки, качка погукала своїх каченят до себе і повела їх у двір, де жили господарські птахи. Коли вони побачили те каченя, то почали сміятися і глузувати з нього. Усі його ображали і клювали. Тому воно змушене було піти із того двору.
Коли воно пішло звідти, сміх у дворі припинився, каченя подумало, що без нього там буде краще. Пішло куди очі бачать. Ішло-ішло і дійшло до великого озера, біля якого росло дуже старе дерево, а в тому дереві була велика дучка. Воно там оселилося і майже цілий рік просиділо там. Вилазило тільки тоді, коли наставала ніч, щоб поплавати і поїсти. Пройшло багато років.
Ось одного разу гидке каченя вирішило поплавати на озері, це було восени. Коли чує всі почали шептатися між собою. Каченя оглянулося навколо і побачило білих лебедів. Воно подумало собі: «Які вони гарні, я, мабуть, таким ніколи не буду». Піднявши голову, воно побачило, що білі лебеді пливуть до нього. Лебеді запитали:
— Ти що не збираєшся в теплі краї?
Гидке каченя подивилося у воду і побачило там зовсім другого птаха. Побачивши себе, гидке каченя полетіло з лебедями у теплі краї. Пролітаючи через двір, з якого воно пішло, лебідь покружляв над ним. Так ніхто і не впізнав, що цей білий лебідь — те саме гидке каченя.
Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.
127 (4266). Гидке каченя. СУС —. Записано 2008 року. Рибалко Віра Антонівна (1940). Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, Дмитрівка
