Мільйонні перегляди на YouTube, життя в Москві та гроші від Пугачової. Де зараз зірка “Україна має талант” Олександр Кварта

Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!

Цього виконавця українці добре запам’ятали після феєричної участі в телешоу “Україна має талант” із піснею “Сеньорита, я влюблен”. Олександра Кварту за неймовірні сонячність і позитив охрестили людиною-святом.

В інтерв’ю OBOZ.UA артист розповів, з яких причин кілька років відмовлявся співати свою “Сеньориту”, як одна з його пісень опинилася в репертуарі Пугачової та чому його звинувачували у привласненні твору, який виконував радянський гурт “Веселые ребята”. Олександр каже, що насправді росіяни “злизали” мелодію із закордонної композиції, яку написав Тото Кутуньо.

За першою вищою освітою Олександр Кварта – вчитель малювання та креслення. У школі пропрацював чотири роки. Однак зізнається, що його завжди приваблювала співоча кар’єра. Публічний шлях виконавця розпочався на столичному Хрещатику – в програмі “Караоке на Майдані”. У фінал шоу Сашко не потрапив, але його стали впізнавати на вулицях. Згодом – участь ще в одному відомому телешоу “Україна має талант”, де дійшов до півфіналу, завоювавши прихильність журі та глядачів хітом “Сеньорита, я влюблен”. У тому ж році взяв участь у Нацвідборі на Євробачення. На конкурс від України в Німеччину в 2011 році поїхала Міка Ньютон, але Олександр отримав свою долю популярності.

Кварта родом з Охтирки Сумської області. Там вчився в музичній школі по класу скрипки, займався в балетній студії, драматичному гуртку. Закінчив Лебединське педучилище, а згодом став випускником Харківського національного педуніверситету. Писати пісні та виконувати їх почав ще в студентські роки.

Свої перші композиції складав російською, бо орієнтувався на російські рок-гурти та естраду. Проте, як зізнається зараз, ця ситуація його завжди дивувала: “Я з дитинства розмовляв українською мовою. Тато спеціально віддав мене до школи, де викладали українською, правда, діставатися туди доводилося пішки на два кілометри довше, ніж до російськомовної школи. Навчався в педучилищі в Лебедині, де нас муштрували українською так, що не проскакували ні русизми, ні діалектизми. Але коли приїхав до Харкова, мені було дико, що навіть багато викладачів у педінституті розмовляють російською”.

Якийсь час Олександр прожив у Росії. Зізнається, вважав, як і багато інших виконавців на той час, що якщо заявиш про себе в Москві, то будеш популярним і тут: “Були сподівання, що попаду в якісь чарти на радіо зі своїми піснями. Але мало місце і ще одне: мріяв про кіно. І вступив до Московського державного університету культури та мистецтв на режисуру кіно та телебачення. Однак провчився там місяців три. Зрозумів, що не відкрив для себе нічого цікавого. Поки розбирали фільм “Броненосец “Потемкин” на предмет, як робляться “склейки”, я вже самостійно оволодів багатьма сучасними програмами монтажу. Згодом працював у продюсерському центрі. Потім приїхала моя Оля”.

З майбутньою дружиною Олександр познайомився на одному з музичних фестивалів ще в Харкові: “Вона – танцівниця. Коли вийшла на сцену, відзначив для себе, що найвитонченіша, найкраща з усіх”. Закохався по самі вуха, однак Оля мала залицяльника і партнера по танцях, тому почуття свої ніяк не виказував. А вже коли жив у Москві, дівчина якось написала, що припинила стосунки. І тоді він зізнався їй у коханні. А вона купила квиток і приїхала.

“Якийсь час ми разом працювали режисерами монтажу, – продовжує Олександр. – А коли зрозуміли, що хочемо стати батьками, вирішили, що треба повертатися. Оля мені сказала: “Я хочу, щоб наша дитина могла бачити і дідуся, і бабусю, і всіх інших рідних”. Зараз думаю, що це було найправильніше рішення в моєму житті. Я дружині за це вже багато разів дякував. Правда, не скажу, що сильно сперечався, але все ж таки ідея повернутися – це її. До речі, з Олиної легкої руки одна з моїх пісень опинилася в репертуарі Алли Пугачової”.

“Пісню “По дорозі до сонця” я написав ще в 1997 році, – згадує співак. – А коли мешкав у Москві, відправив кілька своїх композицій на конкурс, який проводила Примадонна на своєму “Радіо Алла”. На початку січня 2010 року зателефонував мій брат Роман: “Вмикай телевізор, там Пугачова співає твою пісню!” Вона виконувала “По дорозі до сонця” на “Різдвяних зустрічах”. А потім композиція з’явилася на радіо у її виконанні. З одного боку, була радість, а з іншого: як же я? Я теж співав цю пісню. А тепер виходить, що не Пугачова співає мою, а я – її? Зателефонував у Москву, її агент уклав зі мною договір на авторське право. Мені виплатили гонорар – кілька тисяч доларів. Це стало солідним внеском у нашу першу автівку”.

“Згодом пісень російською в моєму репертуарі ставало дедалі менше. Років п’ять тому на весь концерт їх залишалося всього три, – продовжує Кварта. – Натомість з’явилися нові – з 2014-го, коли я почав їздити в АТО до хлопців з концертами. В плані мови в нашому суспільстві зараз все змінилося кардинально. Багато друзів та знайомих перейшли на українську, прихильники, які ще донедавна писали мені російською, звертаються рідною. Моя принципова позиція: жодного коментаря в соцмережах російською. Нещодавно в мене навіть виникла суперечка з одним дописувачем із Росії, який намагався довести, що Охтирка – це російське місто. Насправді – це козацьке містечко, воно навіть до цього часу умовно поділене на сотні”.

Виконавець також зізнається, що отримав чималу порцію хейту після того, як переклав українською свою “Сеньйориту”: “Якийсь час я від неї відмовився взагалі. Думав, що ніколи не повернуся. Я не бачив сенсу перекладати її, але глядачі так не вважали. Нагадували мені про неї, а якось організатори одного концерту жартома поставили ультиматум: “Без “Сеньйорити” не приїжджай”. Пам’ятаю, їдучи на виступ, у поїзді почав перекладати”.

Коли виклав у мережу, разом зі схвальними відгуками отримав і незадоволені коментарі: “Писали: “Яке ти маєш право?” Відповідав, що маю, бо офіційно оформив усі необхідні документи на цю пісню. Купив права за дуже великі гроші для мене на той момент. Але ця пісня відкрила мені скільки дверей у житті, що розумів: це потрібно. Всі думають, що це твір радянському гурту “Веселые ребята”. І мало хто знає, що вони її свого часу вкрали із закордонного репертуару та видали за своє. Насправді це музика Тото Кутуньо. Російський текст написала поетеса Любов Воропаєва, яка, до речі, не підтримала війну проти України. З перших днів, як тільки бахнуло у Харкові, вона мені написала: “Сашо, як ви там?”. Відповів: “Краще не питайте, бо можемо зіпсувати стосунки. А я не хочу втрачати з вами людські стосунки”.

На концертах “Сеньориту” українською сприймають добре, як і інші пісні, які зараз самостійно чи з різними авторами пише і виконує Олександр: “Люди знають мене за веселим репертуаром, але зараз, погодьтеся, складно співати тільки такі пісні. У моєму репертуарі з’являються композиції, які ніби і не притаманні мені, але саме такого вимагає час. Відновлюю старі козацькі пісні – це захисна реакція на те, що розповідають, що в нас немає ніякої історії, мови, землі. Зберегти коріння – це наше завдання тепер, бо без цього країні буде важко встояти проти навали”.

Повномасштабне вторгнення співака застало в Харкові: “Я готувався до свого сольного концерту. 23 лютого, пам’ятаю, сиділи з колегою, розбирали ноти для виступу. А він каже: щось мої друзі гроші знімають з банкоматів, кажуть, що треба виїжджати. А я до останнього не вірив, що наступ можливий… Перші дні ховалися від ракетних ударів у метро. Постійно шукав новини в інтернеті: “Як там Охтирка? Мій тато?” Згодом дізнався, що через прильоти в будинку винесло вікна і двері, порушило дах, злетів шифер. Тато відразу заходився робити ремонт. На наші припущення, що, можливо, не треба поспішати, хто знає, які ще випробування чекають, відповів, що не може жити як росіяни. Має бути все до ладу”.

Олександр з дружиною та двома синами мають квартиру в Харкові, який регулярно обстрілюють окупанти. Зараз сім’я живе в Івано-Франківську. Тим часом у Харкові залишаються рідні виконавця, в тому числі дружина та дитина рідного брата Романа, який пішов служити до Нацгвардії.

Олександр Кварта їздить із виступами по військових частинах та госпіталях, а також збирає кошти військовим на благодійних концертах: “Був час, коли, зізнаюся, трошки розгубився щодо репертуару. Якщо з 2014 року їздив на Донеччину та Луганщину до хлопців, знав, що вони чекають, щоб я їм веселенької дав, то зараз таке нерідко сприймається на шталт “одні скачуть, інші – плачуть”. Був час, коли я думав, як із цим виступати”

“А коли побачив, що люди тягнуться, їм цього не вистачає, хочеться позитиву, то вирішив не зупинятися, – продовжує Олександр. – Якщо ми всі сядемо і похнюпимося – це точно хлопцям не допоможе. Все ж таки глядачі не бачать у мені трагіка чи лірика, їм більше заходить тема веселуна з “Сеньоритою”.

“Якось Олена Матюшенко, одна з учасниць проєкту “Україна має талант”, з якою ми дуже потоваришували, сказала мені: “Сашо, “Сеньорита” – це твоя золота клітка, – зізнається Кварта. – Яскрава, гарна, але ти з неї далеко не вискочиш. І, знаєте, досі трапляються коментарі: “Та він, крім “Сеньорити”, нічого не співає нового!” А в мене вже вийшло чотири українськомовні альбоми. Пісня “Смерека” набрала на YouTube більше 21 мільйона переглядів, а “Українське попурі” – більше 10 мільйонів. Мені здається, я вже переступив планку цієї клітки. А з іншого боку, такі коментарі дають мені стимул писати нове, щоб довести, що все ж таки “Сеньорита” не єдина пісня в моєму житті, яка заслуговує уваги і поваги”.

Також читайте на OBOZ.UA, як живе родина легендарного композитора Ігоря Поклада, що пережила окупацію: лист Зеленському, дружба з Кобзоном і замінований будинок під Києвом.

Ще на OBOZ.UA – куди зникла і де зараз живе українська акторка Даша Волга, яка зустріла вторгнення в Москві, куди приїхала по російський паспорт.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!

Все розбите і нікого немає. Як живе 11-річний хлопчик у Ізюмі посеред війни

Сьогодні зранку 11-річний Богдан визирнув у вікно та побачив білі кучугури. Спочатку хлопчик зрадів, бо перший сніг означає, що можна пограти у сніжки та зліпити сніговика. Але швидко прийшло розуміння, що сніг у його місті — це не тільки веселощі, а й ознака важкої зими, що насувається. Богдан живе в Ізюмі Харківської області — місті, яке за два роки війни було зруйноване майже повністю.

Його посічена уламками хатинка опалюється дровами, на купівлю яких родина збирає гроші по крихті. Його школа розбита обстрілами та закрита. Його однокласники виїхали з міста. Тож у цій безрадісній реальності маленький Богдан спирається лише на свої мрії та любов до близьких.

«Моє життя дуже змінилося, коли почалася війна. Я тепер не ходжу до школи, не ходжу туди, де можуть бути міни, не ходжу далеко гуляти з друзями та не ходжу купатися на річку влітку. Також я почав більше слухатися бабусю та більше їй допомагати».

Богдан сидить на своєму ліжку, що тепер стоїть у кухні їхнього маленького двокімнатного будиночка, де хлопець мешкає зі своєю бабусею та старшою сестрою. Але хлопчик ставиться з гумором до того, що не має власної спальні. «На кухні спати тепліше, бо тут пічка. Та і голодним не залишишся», — жартує він.

У холодну пору року все життя хлопця обмежене цим будинком та двором біля нього. Через мінну загрозу хлопчик не відходить далеко від дому. Навчання в його регіоні відбувається тільки онлайн, тож усе спілкування хлопця з вчителькою та однокласниками відбувається через маленький екран телефона.

«Моя школа розбита. Мені б хотілося ходити туди знову, щоб бачитися з друзями та щоб просто погуляти. А онлайн важко, адже може не бути світла, не бути інтернету», — нарікає хлопець.

«Мені важко навчатися з телефона, бо він розряджається, погано чути вчительку. Ще очі втомлюються і псуються».

З усім тим Богдан намагається вчитися добре та цінувати доступ до навчання хоча б у режимі онлайн. Минулого року в нього не було такої можливості, адже він не мав навіть мобільного телефона. Взимку, після оприлюднення його історії на ресурсах ЮНІСЕФ, небайдужі люди надіслали Богдану теплі речі, гроші на закупівлю дров та головне — подарували телефон. Тож зараз хлопчик намагається надолужити пропущений через війну рік занять, особливу увагу приділяючи математиці.

Будні в Ізюмі одноманітні: після уроків Богдан прибирає зошити у стіл та йде допомагати бабусі розпалювати пічку.

«Найбільше я люблю грати у футбол, але зараз немає де грати. Ще я люблю допомагати. Я допомагаю бабусі по дому — замітаю, рубаю дрова, складаю їх, приношу до пічки», — розповідає Богдан. Попри свій вік хлопчик опікується дорослими побутовими завданнями. До дров він ставиться економно, бо від початку війни їх постійно не вистачає. І чи хтось допоможе закупити їх родині в цьому році, невідомо.

«Нам потрібні дрова. Нам дуже важко, бо в нас їх майже немає. У нас немає нормальної печі: вона старенька й розвалюється».

Зараз його бабуся Наталія Володимирівна відкладає зі своєї пенсії гроші на паливо для обігріву, тож на купівлю зимового одягу для Богдана та його сестри коштів родині не вистачає. Тому Богдан дуже зрадів отриманому від ЮНІСЕФ набору зимового одягу. Допомога була надана завдяки підтримці Бюро гуманітарної допомоги USAID (BHA).

«Тут є жовта тепла куртка та взованка. Мені якраз підійшли розміри», — говорить хлопчик, перебираючи коробку із зимовими речами.

В обновках Богдан планує піти в гості до свого найкращого друга Ростислава, який живе по сусідству. «Мій найкращий друг — це мій сусід Ростик. Ми допомагаємо один одному. Коли в нас було погано з грошима та продуктами, він ділився зі мною, пригощав солодким», — Богдан розповідає про те, як друг підтримував його на початку повномасштабної війни. Згадуючи про бойові дії, хлопчик починає плакати.

«До війни Ізюм був цілим. Усі ходили радісні, добрі, а тепер все розбите й нікого немає. Багато друзів поїхали».

Випробування, які випали на долю маленького Богдана, змусили його замислитися про вибір майбутньої професії. Дитина, що живе в умовах гуманітарної катастрофи, знає ціну допомоги.

«Мені подобається професія рятувальника. Для того щоб стати рятувальником, треба навчатися, знати, де не можна ходити, тушити пожежі та головне — допомагати людям».