“Створює колапс”. У Кличка вважають, що військова адміністрація у Києві не потрібна

Київська міська військова адміністрація, створена указом президента в лютому 2022 року, існує лише для одного: щоб у міського голови Віталія Кличка не було повноцінних повноважень. Про це LIGA.net повідомив співголова фракції УДАР у Київраді Дмитро Білоцерковець, йдеться у статті LIGA.net “Нокаут. Трагедія з укриттям закінчила хитке перемир’я Зеленського та Кличка: хто переможе”.

“Київ – єдине місто, де зараз немає прямих військових дій, але працює військова адміністрація”, – каже Білоцерковець.

ДОВІДКА. 24 лютого 2022 року президент Зеленський утворив Київську міську військову адміністрацію, головою якої автоматично став Кличко. У березні 2022-го для “покращення оборони столиці” Зеленський замінив начальника КМВА – замість Кличка ним став генерал Микола Жернов.

Коли росіяни втекли з-під Києва, у Кличка очікували на розмову з ОП. А точніше: на ліквідацію військової адміністрації, щоб зняти “управлінський колапс”. Бо, за словами Білоцерковця, парламент не зміг чітко роз’яснити повноваження КМВА, КМДА та Київради.

“Було незрозуміло, чиї розпорядження мають виконувати директори департаментів: міського голови або керівника КМВА”, – додав депутат.

У Слузі народу запевняють, що колапсу немає, адже департаменти досі в підпорядкуванні мера. “Кличко призначає і звільняє голів департаментів, – пояснює LIGA.net депутатка Київської міської ради від Слуги народу Ксенія Семенова. – Вони навіть не підзвітні міськраді”.

• 1 червня вночі Росія знову атакувала Київ з повітря, попередньо балістичними ракетами. Житель Деснянського району Києва, де вночі внаслідок російського ракетного удару загинули троє людей, стверджує, що укриття, до якого прибігли люди під час повітряної тривоги, було закрито. Цю інформацію підтвердили Кличко та Клименко.
• Кличко, звинувативши голів районів від Слуги народу у трагедії із закритим укриттям, заявив, що вони самі розпоряджаються грошима, виділеними з міського бюджету на безпечні місця для людей. В Слузі народу сказали, що райони не мають автономії й всі фінансові питання позгоджуються з департаментом фінансів.

Повстання банд: як у Гаїті з тюрем втекли третина в’язнів

У неділю уряд Гаїті оголосив надзвичайний стан на 72 години після того, як озброєні банди штурмували велику в’язницю Порт-о-Пренса. Щонайменше 12 людей були вбиті, а близько 3700 в’язнів вдалося втекти.

Загалом, за останніми даними, загалом у країні в тюрмах перебували трохи більше 11 тисяч людей.

Лідери банд кажуть, що хочуть змусити прем’єр-міністра Аріеля Анрі, який виїхав за кордон, піти у відставку.

Банди, які прагнуть його усунути, контролюють близько 80% Порт-о-Пренса.

З 2020 року у жорстоких бандитських війнах у країні загинули тисячі людей.

У заяві уряду йдеться, що дві в’язниці – одну в столиці, а іншу в сусідньому Круа-де-Буке – захопили під час штурму на вихідних.

У заяві додали, що такі акти непокори становлять загрозу національній безпеці, й у відповідь негайно запровадили нічну комендантську годину, яка почала діяти о 20:00 за місцевим часом (23:00 за Києвом).

Гаїтянські ЗМІ повідомили, що задля того, щоб відвернути увагу влади перед скоординованим нападом на в’язниці, банди також атакували інші поліцейські дільниці.

Серед затриманих у Порт-о-Пренсі – члени банди, яких звинувачують у причетності до вбивства президента Жовенеля Моїса у 2021 році.

Останній спалах насильства у країні розпочався у четвер, коли прем’єр-міністр приїхав до столиці Кенії Найробі, щоб обговорити відправку багатонаціональних сил безпеки під керівництвом Кенії на Гаїті.

Лідер банди Джиммі Шеріз’є (на прізвисько “Барбекю”) оголосив скоординований напад з метою його усунути.

“Ми всі, збройні групи в провінційних містах і збройні групи в столиці, єдині”, – сказав Шеріз’є, колишній офіцер поліції, якого вважають причетним до кількох масових вбивств у Порт-о-Пренсі.

Профспілка поліцейських Гаїті звернулася до військових з проханням допомогти захистити головну в’язницю столиці, але пізно ввечері в суботу її штурмували.

У неділю двері в’язниці залишалися відкритими, і там не було жодних слідів офіцерів, повідомляє агенція Reuters. Троє в’язнів, які намагалися втекти, лежали мертвими у дворі, йдеться у повідомленні.

Журналіст інформаційної агенції AFP, який відвідав в’язницю, побачив близько 10 тіл, деякі зі слідами кульових поранень.

Один із тюремних працівників повідомив Reuters, що 99 ув’язнених, зокрема колишні колумбійські солдати, ув’язнені за вбивство президента Моїса, вирішили залишитися у своїх камерах, побоюючись бути вбитими під час перехресного вогню.

Посольство США в Порт-о-Пренсі в неділю закликало своїх громадян якнайшвидше покинути Гаїті. Посольство Франції заявило, що закриває візові послуги.

Насильство на Гаїті поширилося після вбивства президента Моїса в його будинку в 2021 році. Заміну йому так і не обрали, й загалом вибори у країні не проводили з 2016 року.

Згідно з політичною угодою, прем’єр Анрі мав піти у відставку до 7 лютого. Але заплановані вибори не відбулися, і він залишається на посаді.

У понеділок влада Кенії заявила, що прем’єр-міністр повернувся на Гаїті.

У розмові з BBC Newsday Клод Жозеф, який виконував обов’язки прем’єр-міністра, коли вбили президента Моїса, і який зараз очолює опозиційну партію під назвою “Віддані розвитку”, сказав, що Гаїті переживає “кошмар”.

Він заявив, що прем’єр-міністр хоче “залишатися на посаді якомога довше”.

“Він погодився піти у відставку 7 лютого. Тепер він вирішив залишитися, попри те, що по всій країні відбуваються масові протести з проханням піти у відставку, але прикро, що зараз ці злочинці використовують насильницькі засоби, щоб змусити його піти у відставку”, – зазначив він.

У січні ООН заявила, що понад 8400 людей стали жертвами бандитського насильства на Гаїті минулого року – зокрема були поранені, вбиті та викрадені, що більш ніж удвічі перевищує кількість 2022 року.

Багато медичних закладів припинили роботу через кровопролиття.

Гнів через шокуючий рівень насильства, а також політичний вакуум, призвели до кількох демонстрацій проти уряду, де протестувальники вимагали відставки прем’єр-міністра.

Усі поїхати не можуть: Як живе Запоріжжя під час війни

До 24-го лютого з Києва до Запоріжжя можна було доїхати 9-ма поїздами. З початку вторгнення Росії їхня кількість скоротилася до двох. У тому, яким їду я, вагон – напівпорожній.

О 7-ій, із запізненням на годину, я приїжджаю у рідне Запоріжжя. Вихід перекриває металева огорожа. З десяток поліцейських випускають чоловіків, тільки перевіривши документи.

Востаннє я тут був ще наприкінці липня минулого року. З того моменту змінилося дуже багато. Запоріжжя стало прифронтовим містом, а більшу частину області окупували російські війська.

Бердянськ, Кирилівка, Мелітополь, Токмак, Оріхів, Гуляйполе, Енергодар – для мене це не просто топоніми, а населені пункти, в кожному з яких я бував хоча б раз. А у випадку з Бердянськом – майже кожного літа. І для моїх знайомих, які родом із цих міст, окупація Запорізької області – це великий особистий біль.

Найближчий до Запоріжжя окупований населений пункт – Василівка – рідне місто міністра цифрової трансформації Михайла Федорова. Кожен, хто проїжджав повз Василівку, не міг не звернути увагу на пост поліції в формі НЛО, встановлений ще за радянських часів.

Від Василівки до запорізького мікрорайону Космос, який отримав свою назву на честь кінотеатру, який давно вже не працює, відстань складає приблизно 53 кілометри. Проїхати їх можна трохи менше ніж за годину горбистою трасою.

З моменту окупації Василівки активних спроб просуватися далі на Запоріжжя не було – російські війська переважно продовжують активні бойові дії у напрямку Гуляйполя.

Якщо дивитися на Запоріжжя очами людини, яка потрапила сюди вперше, місто живе своїм звичайним життям. Про війну нагадують блокпости, велика кількість людей у формі, комендантська година та постійні сирени. І розмови людей, якщо вслухатися в те, що вони говорять.

Запоріжжя, на щастя, не піддавалося таким серйозним руйнуванням, як Київ, Харків чи Одеса, хоча прильоти у місто також були. Останній та найсильніший ракетний обстріл відбувся вже після мого повернення у Київ. Від нього постраждали 64 будинки у приватному секторі та торгівельний центр. 1 людина загинула.

Сильніше невелика віддаленість від лінії фронту відчувається ближче до ночі. Вже близько 20:00 через обов’язкове світломаскування Запоріжжя починає поглинати темрява. О 21:00, з початком комендантської години, у місті не видно нічого.

Місцеві розповідають, що ставлення до цього настільки серйозне, що сусіди можуть прийти у гості до людей, які не дотримуються правил, та погрожувати поліцією або відключенням від електроенергії.

Вы в терробороне? ВСУ? Как мой сын. Не звонит, поросенок

Як і 15 років тому, основний транспорт у Запоріжжі – це маршрутки. Якась кількість великогабаритних автобусів з’явилася за останні 5 років, але їх все одно недостатньо для розв’язання проблеми громадського транспорту у місті.

Білий “Спрінтер” чекає на зупинці на Космосі, поки назбирається достатня кількість пасажирів. Я забігаю перед тим, як маршрутка рушає, віддаю водієві 8 гривень.

Позаду хтось розмовляє по телефону, вітає з якимось святом: “Самое главное – здоровья! И мирного неба над головой. Остальное сделаем сами”.

Я виходжу через кілька зупинок, на Анголенка, де розташований найбільший ринок міста. Попри війну людей на ринку досить багато. Більша частина ларьків відчинена. Люди повільно ходять між рядами, придивляються, намагаються знайти точки з потрібними речами.

В одній із крамниць, де багато футболок, помічаю кілька патріотичних. Низенький короткострижений чоловік зі шрамом на обличчі дивиться на футболку з написом “Ми з України”, яка висить на манекені, та запитує продавця, чи є його розмір.

– Это эсочка, на вас будет сильно маленькая.

– А есть другие размеры?

– Осталась только “три икса эль”, но она на вас будет сильно большой.

Чоловік все одно міряє, тоне в цій футболці, дивиться на себе в дзеркало, крутиться на місці. Невдоволений побаченим, він перевдягається в свою та йде далі, нічого не купляючи.

Біля іншої точки з жіночими речами помічаю двох дівчат у камуфляжі та з автоматами за спинами. Вони підходять до жінки, яка там торгує, та питають розмір однієї з футболок.

– Померяйте вот эту, – дзвінко відповідає продавщиця. – Снимайте [автомат], можете тут положить. Померяйте, я хочу чтоб вы померяли. Вы в терробороне? ВСУ? Как мой сын. Не звонит, поросенок. Он в Киеве, а я тут, волнуюсь за него.

Коли дівчата з ЗСУ купляють те, що їм треба, та йдуть далі, я підходжу поспілкуватись із цією жінкою.

Продавчиню, струнку білявку, звуть Ірина. Їй 64 роки. Вона має ще магазин, але зараз працює на ринку – з початку вторгнення її працівники виїхали у Польщу.

Її сину, який у лавах ЗСУ, 41 рік. “Він юрист за освітою. Хоча ніколи юристом не працював. Зайнявся альпінізмом. Він у мене єдиний. Одружився, жінка з Запоріжжя, переїхали у Київ. А онуку моєму – 7 із половиною років. Зараз онук та невістка у Німеччині”, – розповідає Ірина.

23-го лютого її син повіз групу в Карпати. “А 24-го телефонує і каже: “Мама, війна”. Я питаю: “Яка війна? Яка війна?” Він каже: “Збирай речі, я повертаюсь додому”. Я спочатку не повірила. Включила телевізор, і мені стало дуже жутко”.

Син Ірини не військовий. Але коли на наступний день після початку війни він приїхав у Київ, сказав, що у нього батьківщина, сім’я, поцілував дружину, сина та пішов записуватись до лав ЗСУ.

Я запитую, яким було Запоріжжя у перші тижні війни. Вона відповідає, що місто було порожнім, ринок не працював, усі сиділи по домівках та ходили до бомбосховищ.

“Я до сирени звикла. Вже не нервую. В мене свекруха, 85 років, яку я доглядаю. У неї ноги ледве ходять, в бомбосховище постійно бігати не будеш. А жити у бомбосховищі – самі розумієте. Тому у нас коридор”, – каже вона.

Ірина час від часу зідзвонюється з семирічним онуком. Зараз той відмовляється спілкуватися з бабусею, коли вона говорить російською.

“Малеча у мене каже: “Я не буду з тобою розмовляти російською – тільки українською!”. Він у мене три мови знає. Зараз німецьку вчить. Коли я з онуком розмовляю російською, він мені відповідає німецькою або англійською. Я перейшла на українську”, – каже вона.

Син пропонував Ірині поїхати у Німеччину разом із невісткою та онуком, але та відмовилась.

“Не було б моєї свекрові, яку я доглядаю, я б все одно не поїхала. Знаєте чому? Не те що я така велика патріотка – хоча я патріотка, – а тому що у мене один син тут, і моральна підтримка для наших воїнів має бути. І усі поїхати не можуть. Що положено, те положено. І я вірю в оцих наших дівчат та пацанів, які нас просто захищають. Я просто вірю. Вірю і все. І я вірю в те, що ми переможемо”, – розповідає Ірина.

Центр гуманітарної допомоги

Кожен мешканець Запоріжжя може звернути увагу ще на одну деталь, яка проявилася з початком великої війни. Окрім комендантської години, блокпостів, металевих їжаків, збільшення кількості військових та білбордів по місту, які відправляють окупанта у відомому напрямку, можна помітити, що у Запоріжжі з’явилося дуже багато тимчасово вимушених переселенців.

Це як мешканці Запорізької області, які виїхали з окупованих територій або з міст, де йдуть бойові дії, так і вимушені переселенці з інших областей. Більшість тих людей, які залишаються у місті, отримують допомогу у центрах для переселенців.

Їх у Запоріжжі два. Перший – на околиці мікрорайону Космос біля “Епіцентру”. Саме сюди, наприклад, прибували автобуси з маріупольцями, зокрема з тими, хто вибрався з Азовсталі.

Другий – великий гуманітарний штаб, який знаходиться у виставковому центрі “Козак Палац”.

Тут працює кілька волонтерських організацій. Одна з них – ГО “Свої”.

Мене зустрічає Анатолій Шевченко – координатор волонтерів цієї організації у “Козак Палаці”. Анатолію 22 роки, на руці свіже татуювання з зображенням українського тризуба, на яке обережно поглядають кілька переселенців із черги.

24-го лютого він мав проходити співбесіду на посаду менеджера IT-проєктів. Зараз ця співбесіда перенесена на невизначений термін. На наступний день після початку війни Анатолій зі своїм батьком пішли записуватися добровольцями, але їм сказали чекати.

У перші дні хлопець цілодобово читав новини і не міг нормально спати.

“Коли я зрозумів, що вже війна, я не міг працювати, не тому що щось літає, а тому що складно. Я не міг спати і їсти, як і моя родина, як і більшість українців. Одразу хотів долучитись до якихось корисних дій. Я міг щось донатити на армію, але так, щоб прийти у штаб і допомагати руками – для мене це було вперше”, – розповідає він.

Зараз хлопець координує команду, разом із якою вони допомогають переселенцям.

“Коли людина приходить до нас сюди, перше, що ми робимо, це реєструємо її. Потім ми даємо гуманітарну допомогу. Це засоби гігієни – великий ящик для 5 осіб; якщо понад 5, то даємо два. Ми маємо два пункти з одягом. У нас тут є медична допомога, ящики з гуманітарним харчуванням – їжа довгого терміну придатності”, – каже Анатолій.

Також люди можуть отримати у центрі гаряче харчування, з яким допомагають запорізькі заклади. “Ми відпускаємо людей з 9-ої ранку, з 7-ої люди вже приходять, і черги в нас нараховуються до 3-4 тисяч на день. Це дуже велика черга”, – розповідає хлопець.

Анатолій каже, що зараз місто функціонує, наче війни немає, хоча розслаблятись рано. В наступ на Запоріжжя він не дуже вірить, як і в його успіх, але впевнений, що, в разі чого, майже з кожного вікна у ворога буде летіти по 2-3 коктейлі Молотова.

“Нам просто пощастило…”

Як вже сказано вище, найближчий до Запоріжжя окупований населений пункт – це Василівка. Далі починається сіра зона. Мешканці Степногірська, де я жив до 12 років, вже відчувають на собі наслідки війни.

Степногірськ – це маленьке селище міського типу з двома мікрорайонами і кількома десятками багатоповерхівок, побудованих за пізнього СРСР, та приватним сектором.

Раніше Степногірськ називали “містом-привидом”. Там важко було знайти роботу, не було опалення, газу, гарячої води, холодну воду давали по годинах, а ліфти у дев’ятиповерхівках перестали працювати вже наприкінці 1990-х.

Тоді люди тікали у Запоріжжя та інші міста від злиднів. Зараз тікають від війни. Там постійно чути вибухи, час від часу туди прилітають снаряди – як мінімум влучило в одну з багатоповерхівок, у лікарню, один зі снарядів прилетів біля єдиної школи, в якій вибило усі вікна. Постраждало чимало приватних будинків. 28-го травня повідомили про те, що у Степногірську було смертельно травмовано двох місцевих жінок, ще троє чоловіків отримали осколкові поранення різного ступеню тяжкості.

Багато людей зі Степногірська також виїхали в Запоріжжя, серед них і друзі моїх батьків – Олег та Лариса, які переїхали у місто в перших числах квітня.

Ми сидимо на кухні у Запоріжжі у їхнього старшого сина Діми, у якого вони зараз живуть. Діма відправив свою дружину з дітьми у Польщу. Там і його молодша сестра Даша.

Минулого року Даша вийшла заміж та купила з чоловіком квартиру в Ірпені, в якій вони закінчили робити ремонт на початку цього року. Олег показує на телефоні відео з квартири доньки, на якому видно наслідки пограбування російськими солдатами – вибиті двері, вивернуті речі, безлад.

Олег із Ларисою розповідають, що спочатку в Степногірську було спокійно, але в якийсь момент стало неможливо жити. З кількох тисяч місцевих там залишилося, може, людей 300-500. Спочатку снаряди долітали туди час від часу, але в березні почали падати частіше й уже поряд із ними.

“Попросила мене Лариса зустріти після роботи. Йдемо додому. І ми вже майже біля дому. Чуємо: “бух” – два прильоти, якраз у дев’ятиповерхівку в гуртожитку, який дуже добре видно. А потім чую свист над головою. Я присів. А Лариса навіть не встигла присісти. І я бачу, ворота сусідів – там стара мати та два сини. Вони, дивлячись на мене, теж присіли. І як бахнуло поряд з нами, прямо за дорогою”, – розповідає Олег.

“Я добу після цього мовчала”, – доповнює Лариса.

Коли Олег вийшов подивитись, куди саме прилетіло, то побачив, що там горить трава, і пішов гасити, щоб пожежа не перейшла на будинки. Погасивши пожежу, йому стало цікаво подивитись, куди саме впав снаряд.

“А у сусіда металошукач. І ми з сусідом та металошукачем пішли шукати, куди впав снаряд. І тоді я тільки побачив, чому нам пощастило. Я дивлюсь, а дерева навколо – мокрі. Їх посікло, і сік потік. Основну масу цих осколків дерева взяли на себе. Бо за відстанню від тієї воронки, де впала ракета, до місця, де ми стояли, до нас мало долетіти 100%. Нам просто пощастило”, – розповідає Олег.

З того моменту ракети стали падати через день – на город до сусіда, поряд із деревообробним цехом, де Олег раніше працював, знову через дорогу і в сам деревообробний цех.

“Коли прилетіло в деревообробний цех, який чудом не загорівся, у якому я колись працював, ми вирішили їхати”, – розповідає чоловік.

Центр переселенців

До Запоріжжя приїжджає багато людей, які не мають можливості винайняти житло чи залишитись у родичів. Для таких людей у місті працює кілька шелтерів для переселенців.

Один із них – у Хортицькому районі, який місцеві називають Бабуркою. Шелтер розташований у підвальному приміщенні одного з підприємств. Біля прохідної мене зустрічає Катерина Чернова, яка опікується цим місцем майже два місяці, з моменту його відкриття.

Катерина – вчитель йоги, вчиться на психолога. В ніч на 24-те лютого вона прокинулась дуже рано, каже, що відчувала, що щось не так. Коли Київ почали бомбити, їй зателефонувала подружка та сказала, що війна почалась, треба збирати речі й бути готовою.

“І ця подружка для мене настільки близька і дорога, що саме в цю секунду мене охопив жах втратити близьких людей, це було найстрашніше”, – каже Катерина.

З самого початку Катерина почала волонтерити – знаходити для військових та ТРО все необхідне: бензопилу, цемент, рації. В якийсь момент, вона зустріла свою знайому з ГО “Свої”.

“І вона каже: О, Катя, ми тут шелтер хотіли створити, я не знаю нікого кращого, хто міг би цим займатись та організовувати”, – розповідає Катерина.

“Нам виділили кошти, ми закупили ліжка. Мали руки волонтерські, знайомства. Люди приносили щось, я зі своєї домівки принесла багато чого, розгромила свою студію для йоги повністю. Потім почалося: люди добрі, хто може дати посуд? Поїхали шукати. Хто може дати обігрівачі, стільці, столи, постіль, матраци, їжу?” – розповідає вона.

Шелтер створили за десять днів – вже з першого квітня він почав працювати. З перегородок створили міні-кімнатки з двоярусними ліжками. Поряд – загальна зала, де є дитячий куток, зона з одягом, місце для відпочинку.

У шелтері навіть є лікар, американець азійського походження Вілсон. Він служив у Афганістані, отримав поранення, через що кульгає на одну ногу. Вілсон розповідає, що вирішив приїхати в Україну одразу, як почалась війна. Спочатку він працював в “Епіцентрі”, а потім перебрався сюди.

“Він дуже любить наш шелтер, йому недалеко ходити на роботу. Людям з ним цікаво, бо це щось новеньке – іноземний лікар, азійського походження, говорить англійською, вчить українську. І доволі старанно – вже розмовляє. І привітливий, дуже позитивний”, – розповідає про нього Катерина.

Зараз шелтер може прийняти 100 людей одночасно. Тут вони можуть залишитись на тиждень і вирішити, куди рухатись далі. За словами Катерини, люди в шелтер приїжджають різні, і в різному стані.

“Люди, які втратили все – у них один стан. Вони вижили й розуміють, що найбільш цінне, що в них є, це їхнє життя. І так, це жахливо, але воно продовжується. І вони думають вже про те, де його будувати”, – розповідає жінка.

Є й такі, хто біжать від війни, думають, що пересидять кілька днів і зможуть повернутись: “І далі, коли вони отримують повідомлення, фото розбитих домівок, розуміють, що повертатись немає куди і з’являється оце відчуття – а що робити далі?”.

Приїжджають і такі, хто просто тікає, не розуміючи куди саме.

“Вони набрали такий темп, що ми не маємо змоги запитати їх, а куди ви тікаєте? Дайте собі трошки часу зупинитись і отримати цю допомогу, відпочити”, – каже Катерина.

Її дуже хвилює, що через те, що переселенців багато, у людей є відчуття, наче вони нікому не потрібні.

“Я бачу, що все перенасичено. Такий жах пережив, а тут відчуття, що ще й нікому не потрібний. Причому, державі.

Так, ми, волонтери, готові допомогати. Але ми – не держава і не можемо взяти на себе такий обсяг. Скільки можемо, стільки можемо. І мені лячно що люди зневірюються. Моя власна мета – своїми діями дати відчуття того, що вони потрібні. Нам, державі”, – каже Катерина.

Епілог

Потяг на Київ відправляється о 21:30. Я стою біля вагона та показую квиток провідникові. Лунає повітряна тривога, на яку ніхто не реагує.

Кульгаючи на одну ногу та спираючись на палицю, до нас підходить нетверезий чоловік років 50-ти. Він починає проситись у провідників впустити його без квитка на Київ. Хоча б у тамбурі. Йому відповідають, що місць немає, і ніхто його не візьме.

“Ну возьмите, ну. Я с Гуляйполя, мне жить негде, негде остаться!” – просить чоловік.

В цей час підходить працівниця вокзалу, яка починає на нього гримати. “Ти ще тут? Не слухайте його. Цілий день людям нерви мотає. Його жаліють, йому дали гроші, а він пішов, напився з якимись мужиками, стоїть тут вонючий. Йди у перехід, повітряна тривога!” – кричить жінка.

– Какой я вонючий, – нюхає себе чоловік. – Мужики, ну пустите!

– Кажу тобі, не візьму. Йди… Йди у перехід!

Кілька секунд чоловік мовчить і з відчаєм запитує: “Да куда я пойду. “.

Хай там як, але людям, які не знають, що їм робити, все ж є куди йти. Принаймні до того моменту, поки у Запоріжжі є такі, як Анатолій, Катерина та інші волонтери, хто з ранку до вечора робить все можливе, щоб допомогти іншим.

Федір Попадюк, УП