Чому кажуть що верба плаче

Сколівські Бескиди

Кожна рослина має свою загадку. Всім цікаво, чому плаче дерево верба. На світанку гостренькі листочки верби покриваються крапельками роси. Під впливом вітру краплі грайливо спадають в воду, створюється картинка, що рослина плаче.

Верба – невибагливе дерево живе в багатьох куточках нашої планети і має багато різновидів. Зазвичай верба любить рости в місцях, де є багато вологи: біля річки, ставка, озера. Також верби стали чудовою прикрасою сучасних парків з водоймами. Це дерево дуже легко посадити, можна просто увіткнути зламану гілку у вологий ґрунт, незабаром вона пустить коріння. Найважливіше для сприятливих умов проживання верби – це достатня кількість води, можна навіть в надлишку. Це і є основною причиною того, чому верба плаче. Вона може рости навіть в затопленому стані. У перекладі з латинської мови верба означає “недалеко від води”.

Небагато дерев здатні виділяти краплі вологи на листках. Такий процес називається Гутація. Вона виникає через те, що коріння поглинають вологи.

Ігор КОРЧИНСЬКИЙ,
помічник лісничого Крушельницького лісництва
НПП «Сколівські Бескиди»

Чому верба плаче

Стоїть край лісу над ставком, мов сиротиночка, плакуча верба. Часто люди бачили стару вербу під ранковою зорею, з її листочків вранці капали маленькі краплинки води, немовби вона плакала з журби. Старі люди знають про сльози цього дерева.

Жила в селі Одарка — дзвінкоголоса дівчина з дуже живими синіми очима. Працювала вона в пана вишивальницею. В неї були золоті руки. Не одна жінка в селі заздрила рукам і смаку Одарки.

Бувало, піде дівчина в поле, нарве квітів різноманітних, принесе їх у панський маєток, покладе перед собою і почне вишивати з нього візерунки. А коли до кімнати заходив панський син Іван, дівчина найбільше раділа. Панич годинами, не відриваючи погляду, дивився на роботу Одарки. В ті хвилини у дівчини дерев’яніли не тільки руки, а й усе тіло. Після таких зустрічей Одарка майже не могла вишивати.

Вона покохала Івана, але сама собі боялась у цьому зізнатись: він — син пана, а вона — бідна наймичка, вишивальниця. А що для пана її талант? Сьогодні вишиває, комусь радість приносить, а завтра щось на пана найде — зробить з нею, що йому заманеться.

Але кохання не розбирається, де пан, а де наймит. Кожного разу, як тільки з’являвся панич, щоки Одарки пломеніли, а серце мало не вискакувало з грудей. Помітив її збентеження панич і все зрозумів.

Одного разу в неділю пішли дівчата до церкви, залишилась Одарка сама. Аж тут зайшов панич — веселий, напідпитку:

— Ану ж, покажи, що ти своєму панові вишила?

Дівчина стрепенулась, бо вишивала вона портрет Тараса Шевченка, якого так не любили пани. Не могла вона показати панові свою роботу. Той розлютився і хотів силою забрати в Одарки вишиванку, але дівчина схопила її і заховала за пазуху. Розлючений панич накинувся на Одарку, розірвав на ній сорочку і зґвалтував дівчину.

Хотіла дівчина кричати, всім розповісти про вчинок Івана, але побоялась ще більшу біду на себе накликати. Діждалась ночі, вибігла за забір і біля ставка у верболіз заховалась. Довго там проклинала свою долю, обливаючись слізьми. Не витримало дівоче серце такої наруги над її почуттями і Одарка там у верболозі й померла.

А вранці побачили люди над ставком вербу, що звідкись взялася вночі. Підійшли до неї, а з листочків капають краплинки-сльози зґвалтованої Одарки.